Поезія

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 59 60 61 62 63 64 65 66 67

ссылка скрыта

ссылка скрыта
Кожного року навесні, у першу неділю після Великодних свят, ми їдемо до рідного дому-вклонитися могилам ,покласти традиційну пожертву та пом"янути померлих батьків, дідів та бабів у звичайний спосіб- помолитись, поставити свічку на могилі , а потім випити,закусити, пригостити людей, зайти до близьких родичів та добрих сусідів і так далі. Цей день не є державним святом. Але на всіх дорогах, що проходять поблизу цвинтарів, стоять інспектори ДАІ та допомагають машинам і потокам пішоходів з вінками розминутися. І мабуть- це один з небагатьох днів, коли вони дійсно допомагають.І примітно, що ввечері даїшників на дорогах уже нема. Хоча ставши на узбіччі, наряд за годину може виконати місячний план по "заробітку".    Значить є щось сильніше за здирництво, сильніше за гроші і владу. І ми знаємо,що це. Це-Смерть. Перед її ликом, всі ми незалежно від статусу і статку-стаємо рівними. І коли на обрії з"являється ця поважна невідворотня пані з косою /не путати з Юлею/, навіть сарненський сержант-даїшник стає людиною.
    Чи мали люди досхочу їжі чи ні, а своїх мертвих поминали завжди. А тут, минулого року, я їхав автомобілем на Батьківщину, поминати рідних і по радіо чую, що в селах Сарненщини ставлять хрести жертвам Голодомору, а поруч стоїть розвалена ферма, так на неї грошей не знайшлося, а на якийсь хрест будь ласка.Слово честі, подумав, що причулося. Ну не може людина в повному розумі, такого сказати.І як би міг в ту хвилину відповісти ,то сказав би: "Нешановний " добродій"! Мабуть у ваших діда з бабою стоїть на могилі хрест?
То чом би вам його не продати і не збудувати якийсь хлів чи якийсь інший свинарник."
    А різниця є суттєва. В тому,що хрест жертвам Голодомору- фактично нічий. Під ним немає конкретних кісток. А якщо нічий, виходить, що можна блюзнірствувати? Я не знаю де похований мій дід, що був розстріляний НКВДистами. Могила невідома. А скільки наших безвинних предків закатовано голодом?.Чи це було за віру, чи за щось інше, прйде час іще розберемось. Але хіба не заслуговують
ці мученики,якщо не на святість то бодай на повагу?
    Розумію,що в Україні живе чимало людей, для яких загиблі в 33-му та 46-му від голоду, не були предками ані за кров"ю, ані за культурою і менталітетом.Ї хні предки приїхали та поселились в спустошених селах, у порожніх побілених хатах в квітучих вишневих садочках. Звісно онуки не відповідають за злочини дідів і тепер вони є повноправними громадянами України, зокрема й правом голосу, до сих пір не можуть визначитися , як для нас Українців,у такій простій ситуації-Голодомор був.
    Україна не першою опинилась в такій делікатній ситуації. Давайте згадаємо, шо предки сучасних американців теж платили по долару за індіанський скальп та дарували тубільцям ковдри,заражені віспою. Однак їхні нащадки змогли подолати в собі комплекси- вбивць-не проклинають загиблих індіанців і не твердять, що від віспи гинули ковбої та представники інших національностей.
   Не ваша воля була вбивати.Та якщо не причини вибачатися-хоч подякуйте загиблим.За вишневі садочки, за криниці, за оброблені поля, що вони вам за собою лишили.

Прибирались на весіля, а справили поминки

ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта

З букетом польових квітів на кладовище іде поволі , до часу посивілий чоловік. Іде на зустріч з Нею, з тою,яку кохав коли була живою і яка ніяк не покидає його в примарних теперешніх снах. Вона пішла від нього туди, в Невідомість, в такий же спекотний день напередодні Маковія. На пам"ятнику її фотознімок -задумлива. Але йому здається,що Вона посміхається і радіє,що прийшов. Допитливі ,примружені очі ,мовби запитують,як його справи,як живуть сини,чи женився неспокійний старший і як справляється з роботою розважливий меншенький?...
Кладе на гарячу від сонця гранітну плиту квіти, запалює свічку. Мерехтить, похитується вогник.
Навколо серпневе багате і щедре на урожай поле ,високо в голубому безхмарному небі кружляє яструб, з ближнього від кладовища лісу чути перегукування грибників,на випаленому сонцем полі-на своїх "сотках" длубаються жінки; звичайний літній сільський день.
   Присідає біля могили. Мимоволі у пам"яті зринає минуле.Те минуле,яке так швидко пролетіло,що й не віриться,чи воно було. Було, звичайно було.Зринають спогади туманні і яскраві. Всього було в житті; туманних не менше,ніж світлих, але пам"ять зберегла більше приємних і яскравих, може тому, що вже така людська природа-здатність запам"ятовувати тільки приємне і добре.Та й негоже недобре згадувати про тих кого вже ніколи не побачиш, і які вже предстали на Божому суді.
   ...Повернувся з армії. Прийшов провідати хрещену матір і там зустрівся з Нею, з миловидною дівчиною-гуцулкою. Припала до душі її щира вдача
та гуцульська співуча говірка.
    Невдовзі справили весілля і Вона перейшла житии до його батьків. Роки були тяжкі.Обоє працювали зранку до ночі щоб жити самим і щоб жили літні батьки,а потім і їх діти.
Увечері зустрічалися і від втоми не хотілося навіть вечеряти ,але Вона зустрічала його такою властивою тільки їй посмішкою.Пройшов час.
Купили квартиру в будинку для місцевої інтелігенції. Щастю не було меж, але Вона тужила за своїм Верховинським краєм. І як приходило літо, а з ним і канікули, бо ж працювала вчителькою, їхали в її рідні
краї. Подовгу бродили полонинами й лісами, не могли намилуватися Верховиною.
   Минали роки. Вже батьки пішли у Вічність. Порідшало
між близькими та знайомими. І вже приходили до покійників.
      Щеміло від туги серце і здавлювали горло спазми...Тепер Він на могилі коханої людини, своєї дружини і згадує,згадує... Не може без
душевного трепету думати про той серпневий день, коли разом поїхали в «область» на черговий медичний
огляд. Ніщо не віщувало біду. Вона з надією на краще зайшла до лікарні... і не вийшла…

З того огляду забрали її в труні, бо прийшов той страшний день. Довкола все почерствіло, зів"яло і почорніло. Стояла немилосердна спека, а Вона... лежала в труні, ніби посміхалася. Здавалося, що Вона у глибокому спокійному сні....
    Повернувся з кладовища в опустілу хату. Все, що в хаті є, нагадує про неї...Так і хочеться спитати
"Де ти?... А Вона посміхається йому із збільшеного аматорського фото і йому здається,що вона вибігла через дорогу - в школу на уроки й ось-ось
повернеться...
     А може це сон? Ох! Якби добре було б,що це так!...
   Але на превеликий жаль,то не так.


Невдовзі, десь далеко, далеко від того поліського села, на краю української землі,за зеленими Карпатами, Його старшому братові на світанку приснився дивний сон,і як показав слідующий розвиток подій - цей сон виявився віщим...
-...приснилася покійна мама на сороковий день ...
Покійні мама і батько зібрали трьох своїх синів на якусь бесіду. Брати босими ногами стояли на підлозі,яка по кісточки була
вкрита липкою, мокрою грязюкою. Мабуть дощ падає і бараболі копають -подумалось... Батько стояв осторонь і мовчки, скоса спостерігав за бесідою. Мама ж,чомусь нагримала на синів; на старшого і найменшого
і відправила їх геть з "літньої" кухні,а середньому наказала залишитися з нею...
...Коли вийшли на подвір"я , Старший помітив в небі , над батьківською старенькою хатою сяйво меншого брата,а зелений двір, встелив білий,
білий сніг. Вмить, до того брудні від багнюки, руки і ноги стали геть чистими. Майнула здогадка

-...Ого!... Який сніг , з мильним порошком, падає в Немовичах - мабуть після Чорнобиля....Чудеса та й годі.
- Он і сяйво над хатою...І чого ми їздили дивитися на Сяйво Ісуса Христа,що з"являвся між вітками дерев в Лінчині-той образ був нечітким, коли тут, в нашому селі - он, який чіткий,сяючий в променях сонця,що якраз сходило, образ нашого середнього брата...над старою батьківською хатою.

ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта

Не витримала душа самотності. Пішов Він із життя до своєї Горянки, за два дні до такого довгоочікуваного всіма родичами весілля старшого сина...

І таке в житті буває - прибирались до
весілля , а побували на поминках...

Blog

Поезія

ссылка скрыта