С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор економічних наук, професор

Вид материала

Документы

Содержание Особливості економіко-правовОго регулювання лісокористування В УКРАЇНІ Інструментарій реалізації соціальної відповідальності підприємства Провідна ідея концепції Головна мета концепції Освіта як головний чинник формування та розвитку інформаційної економіки Створення інституційоного середовища для управління соціонально-економічнм розвитком регіону Технологічна безпека: регіональний аспект Національний технічний університет України «КПІ»

Подобный материал:

• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3090.43kb.
• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3416.48kb.
• Єпіфанов, ректор двнз «Українська академія банківської справи Національного банку України»,, 1134.49kb.
• Доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри «Фінанси І кредит» Севастопольського, 118.95kb.
• Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей, 3134.39kb.
• Національний банк України Університет банківської справи нбу львівський інститут банківської, 208.22kb.
• Державний вищий навчальний заклад «українська академія банківської справи національного, 2462.21kb.
• Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку, 7143.04kb.
• А. В. Буряк метод финансовых коэффициентов как инстурмент оценки эффективности деятельности, 122.42kb.
• О.Є. Кузьмін доктор економічних наук, ну „Львівська політехніка, 53.07kb.

Особливості економіко-правовОго регулювання лісокористування В УКРАЇНІ


Ефективне економіко-правове регулювання лісокористування є однією з найбільш актуальних проблем в Україні. Це зумовлено тим, що охорона, відтворення та використання лісових ресурсів в Україні не відповідають принципам сталого лісокористування. Внаслідок антропогенних чинників, пожеж, пошкоджень, незаконних рубань тощо в Україні щороку втрачаються значні площі лісів. Сьогодні значною мірою лісокористувачі та управлінські структури у сфері лісового господарства ігнорують сутність екологічної економіки щодо умов охорони, використання й відтворення лісових ресурсів. Ці та інші проблеми призвели до того, що в наш час реалізація принципів екологічної економіки, сталого розвитку лісового сектору вимагає: глибокого теоретико-методологічного вивчення економіко-правових засад, відповідного вдосконалення механізму лісокористування та належного забезпечення законодавства. Для ефективного й об’єктивного економіко-правового регулювання лісокористування потрібна детальна інформація про стан та умови використання, відтворення та охорону лісових ресурсів. На жаль, сьогодні відсутня прозорість й відповідна інформаційна база щодо діяльності системи управління, спрямована на ефективне лісокористування, відповідно до концепції сталого розвитку.

Оскільки в наш час відсутня науково-обґрунтована розробка системи управління лісів й лісового господарства, яка б відповідала засадам еколого-економічного розвитку, то необхідно увести в еколого-економічний цикл наук такий науково-дослідний напрямок як «сталий менеджмент лісових ресурсів». Сталий менеджмент лісових ресурсів слід розглядати, як систему науково-обґрунтованих заходів та стимулів еколого-економіко-правового характеру спрямованих на організацію ведення лісового господарства, здійснення контролю за дотриманням лісового законодавства, досягнення цілей лісової політики, реалізація яких має на меті відповідне правове забезпечення охорони та захисту лісів, раціональне використання й відтворення лісових ресурсів. Враховуючи сутність сталого менеджменту лісовими ресурсами, в лісовому господарстві відбудеться переорієнтація з одноцільової (сировинної) моделі на екологічно, економічно та соціально збалансовану модель багатоцільового лісокористування.

Значення еколого-економіко-правового механізму лісокористування в еколого-економічній системі полягає у визначені тих функцій, які виконує ліс, та належне закріплення в законодавстві. Їх реалізація спрямована на вирішення однієї із найважливіших сучасних проблем, а саме на: охорону, використання й відтворення лісів в Україні відповідно до теорії сталого лісокористування. Стале лісокористування означає управління лісами й лісовими площами та їх використання таким чином і з такою інтенсивністю, які забезпечують їх біологічне різноманіття, продуктивність, здатність до відновлення, життєздатність, а також здатність виконувати сьогодні і в майбутньому відповідні екологічні, економічні і соціальні функції на місцевому, національному і глобальному рівнях, без шкоди для інших екосистем.

З наведеного вище, можна зробити такі висновки: створення ефективного механізму економіко-правового регулювання в лісовому секторі є в наш час однією з базових умов для реалізації принципів сталого розвитку; державна лісова політика повинна бути зорієнтована на екологізацію лісового господарства та забезпечення моделі сталого лісокористування; враховуючи значення лісів у підтриманні стабільності біосфери, його функції (екологічні, економічні й соціальні), недосконалість нормативно-правової бази у лісовому господарстві, в наш час необхідне глибоке теоретико-методологічне дослідження еколого-економіко-правових засад лісокористування та належне забезпечення нормативно-правової бази у лісовому секторі.

1. Гулик Г. С. Теоретико-методичні аспекти економіко-правового регулювання лісокористування в Україні. − Науковий вісник НЛТУ України. – 2011. − Вип. 21.2 – C. 39-44.
   
2. Екологічне право України в запитаннях та відповідях: навч. посібник / Гетьман А.П., Шульга М.В., Анісімова Г.В., Соколова А.К. – Харків: ТОВ «Одіссей», 2008. – 480 с.
   

Дудкін О.В., Щербаченко В.О.

Сумський державний університет


ІНСТРУМЕНТАРІЙ РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА


В умовах ринкової економіки та посилення впливу поведінки споживачів на діяльність компаній величезну роль у забезпеченні конкурентних переваг відіграє соціальна відповідальність бізнесу. В Україні ідея соціальної відповідальності починає розвиватись і потребує досконалого пакету законодавчих актів. Західний стандарт мотивує підприємця здійснювати добровільні соціальні інвестиції. На відміну від нього, вітчизняні закони мають винятково примусовий характер. Українське законодавство накладає на бізнес низку обов'язкових соціальних функцій, що мають винятково фіскальне забарвлення.

Український бізнес вважає, що суспільна активність необхідна насамперед для поліпшення іміджу компаній, але при цьому нарікає на відсутність вільних засобів для соціальних інвестицій.

Найефективніший шлях реалізації соціально-відповідальної стратегії компанії – це використання організацій-посередників. Ними можуть бути суспільні організації, асоціації бізнесу, професійні консалтингові компанії. Організації-посередники працюють в інтересах усіх взаємодіючих сторін, допомагаючи крок за кроком переборювати труднощі побудови і розвитку нового суспільства.

Соціальна відповідальність фірми проявляється у соціально відповідальному маркетингу, соціально-відповідальній реструктуризації тощо.

Соціально-відповідальний маркетинг – це процес виявлення та задовольняння потреб споживачів з урахуванням потреб усього суспільства в цілому. Він є практичним вираженням зовнішньо складової концепції соціальної відповідальності бізнесу. За Ф. Котлером [1] соціально-відповідальний маркетинг розглядається як концепція узгодження та поєднання інтересів організації, споживачів та суспільства в цілому. На основі інформації з джерел [1,2] визначимо найважливіші характеристики концепції соціально-відповідального маркетингу, які можна представити у трьох пунктах:

1. Провідна ідея концепції: виробництво товарів, які задовольняють існуючі потреби з урахуванням вимог та обмежень суспільства.

2. Основний інструментарій для реалізації концепції: комплекс маркетингу (4Р); дослідження споживачів; дослідження соціальних та екологічних наслідків виробництва та використання вироблених товарів та послуг.

3. Головна мета концепції: задоволення потреб цільових ринків за умов збереження людських, матеріальних, енергетичних та інших ресурсів, охорони навколишнього середовища.

Участь бізнесу в суспільно-значущих ініціативах, таких як захист довкілля і організація соціальних все більше впливає на поведінку споживачів. Зацікавленість споживачів екологічними аспектами соціальної відповідальності бізнесу дійсно велика [3]. Проте, соціально-відповідальні виробники можуть зіткнутися з серйозною перешкодою – асиметрією інформації, яка, в свою чергу призводить, до несприятливого відбору [4], наслідком якого є витіснення продукції соціально-відповідального виробника більш дешевими товарами звичайних виробників, у зв’язку з непоінформованість споживачів.

Для уникнення подібної ситуації підприємствам варто приділяти значну увагу інформуванню споживачів про характеристики товару та свою соціальну спрямованість. Посилання відповідних повідомлень від підприємства до споживачів, або ринкових сигналів, постає одним з найважливіших завдань соціально-орієнтованого маркетингу. Ними можуть бути: наявність незалежних публікацій у ЗМІ; пропаганда; надання інформації про додаткову характеристику товару чи послуги у рекламі; використання спеціального маркування на упаковках, що вказує на соціальну відповідальність підприємства; місця у рейтингах; представлення результатів своєї діяльності у соціальній сфері через фінансові звіти. Гарантії і поручництва мають велике значення для споживачів при виборі товару. Адже в умовах невпевненості споживач віддасть перевагу продукції того виробника, який гарантує її якість чи будь-які інші характеристики, і у разі виникнення проблеми, забезпечить повернення коштів чи здійснить заміну.

Використання зазначених вище інструментів позволить підприємствам здобути прихильність споживачів, реалізовувати свою продукцію на ринку та підвищувати прибутки.

1. Котлер Ф., Лі Н. Корпоративна соціальна відповідальність. Як зробити якомога більше добра для вашої компанії та суспільства / Пер. з англ. С. Яринич. – К. : Стандарт, 2005. – 302 с.
   
2. Маркетинг: Бакалаврський курс: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. /за редакцією С.М. Ілляшенка. – Суми : ВТД „Університетська книга”, 2004. – 976 с.
   
3. Шура П. Социальный портрет бизнеса. Путеводитель по социальным программам российского бизнеса / П. Шура, И. Тросников, К. Чернов. – М. : The Platzdarm Group, Альпина Бизнес Букс, 2004. – 196 с.
   
4. Akerlof А. George The Market for “Lemons”: Quality Uncertainty and the Market Mechanism / George A. Akerlof // The Quarterly Journal of Economics, v.84, August 1970, p.488–500.
   

Дусак Н.В.

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка


ОСВІТА ЯК ГОЛОВНИЙ ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ


Поняття “інформаційна економіка” було введено в науковий оборот ще на початку 60-х років ХХ століття і стало фактично загальновизнаним відносно реальності, яка склалася у західному світі. Цей новий соціально-економічний уклад, який прийшов на зміну індустріальному, став основою становлення інформаційного суспільства. Період інформаційної економіки відрізняється найвищими показниками продуктивності праці за рахунок комплексного впливу інновацій, які стали джерелом зростання добробуту населення.

Один із основоположників концепції інформаційної економіки Дж. Стігліц доводив, що інформаційна економіка дала поштовх до фундаментальної зміни парадигми економічної науки, яка обумовила наявність основних суперечностей сучасної епохи: відкриття сигналізованих потоків в економіці у вигляді інформації в умовах науково-технічного прогресу запропонувало споживачеві величезну кількість високотехнологічних товарів, а осмислений вибір між ними потребував знань, які далеко перевищують можливості пересічної людини [1]. Слід нагадати, що інформаційна економіка базується саме на асиметричній інформації, яка представляє собою сигнали певної системи, що можуть передавати як істинну, так і невірну інформацію для отримання певних вигод. Зважаючи ще й на те, що основою інформаційної економіки є саме інформація, заснована на знаннях, то, зокрема, на думку В. Мунтіяна в такій економіці одиницею виміру вартості стає певна інформаційна величина – “інформаціал” [2].

Більшість дослідників ототожнюють поняття “інформаційна економіка” та “економіка знань”, які функціонують одночасно у трьох вимірах: інформаційному, енергетичному та матеріально-речовинному. У зв’язку з цим “економіка знань” базується на таких взаємопов’язаних складових:

• якісній та безперервній освіті для всього населення країни;
  
• функціонування ефективної інноваційної системи, що утворювала б єдиний комплекс з економіки, науково-дослідних центрів та навчальних закладів;
  
• наявність відповідної цьому інформаційної інфраструктури;
  
• координування розвитку економіки знань в усіх сферах суспільства зі сторони держави.
  

Кінець ХХ ст. виявив два цивілізаційних тренди – прискорення інформаційного розвитку і глобалізацію економічних та соціальних інститутів, наслідком яких стала зміна традиційної ієрархії факторів виробництва в бік лідерства висококваліфікованої творчої праці, зумовленої формуванням економіки знань.

Забезпечення успішного позиціювання України у світі глобалізації та необхідність переходу до навчання протягом всього життя стають змушеними відповідями на виклики економіки, заснованої на знаннях. Сьогодні суспільство прийшло до розуміння необхідності займатися навчанням та перепідготовкою дорослого населення, що має досвід попередньої освіти і практичної діяльності. Необхідність таких процесів випливає з того, що освіта дорослих – це фактор підвищення життєдіяльності як окремого індивіда в умовах інформаційної асиметричності, так і світової спільноти в цілому, яка спирається у сучасній філософії світобуття на принципи отримання освіти протягом всього життя. Це вимагає усвідомленої ролі знань і їх широкого використання в процесі цілеспрямованої реалізації тенденцій сучасного розвитку. У зв’язку з цим стратегічною метою має стати підвищення якості професійної освіти та її інтеграція у світовий освітянський простір, збільшення частки витрат на модернізацію та збереження якості освіти. Держава зобов’язана піклуватися про освіту, яка задає професійну стратегію, створює освічену людину і розвиває науку. Наука відтворює інновації, а інновації – це майбутнє, що вимагає інтелектуальної особистості. В економіці знань, на відміну від індустріальної економіки, головними складовими економічного розвитку та подальшого зростання стають не матеріально-речові фактори, а інтелект людини, її здатність відтворювати нові продукти, що змінюють як обличчя економіки, так і усталені стереотипи мислення щодо можливостей пізнання людиною довкілля, заміни традиційних джерел енергії новими, раніше невідомими господарській практиці інноваційними продуктами. Саме тому, у пошуках нової парадигми освіти, інноваційні процеси стають найголовнішими джерелами розвитку освітньої системи. Вимога переходу до якісної інноваційної освіти обумовлена закономірностями функціонування інформаційного суспільства, що зумовлює розширення можливостей людини в усіх сферах життя, а отже, і підвищення ефективності всіх видів людської діяльності.

1. Стиглиц Дж.Е. Информация и смена парадигмы в экономической науке: Нобелевская лекция 8 декабря 2001 года// Мировая экономическая мысль. Сквозь призму веков: В 5 т. – Кн. 2. – М.: Мысль, 2005. – С.535-629.
   
2. Україна у вимірі економіки знань / За ред. акад. НАН України В.М.Гейця. – К.: Основа, 2006.- 592 с.
   

Жаворонков В.О.

Національний авіаційний університет


СТВОРЕННЯ ІНСТИТУЦІЙОНОГО СЕРЕДОВИЩА ДЛЯ УПРАВЛІННЯ СОЦІОНАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНМ РОЗВИТКОМ РЕГІОНУ


Створення ефективних механізмів управління комплексним соціально-економічним розвитком регіонів є одним з основних напрямів державної регіональної політики, мету якої можна визначити як створення умов для динамічного, збалансованого, сталого соціально-економічного розвитку України шляхом від розвиненого регіону – до розвиненої держави.

Переваги регіонального акценту в загальнодержавній політиці пояснюються зорієнтованістю регіональної політики на забезпечення відповідного рівня життя населення, вдосконалення територіального управління, розширення на якісно новому рівні міжрегіональних господарських зв’язків тощо.

Об’єктом політики регіонального розвитку повинна виступати не сумарна множина елементів господарського комплексу, соціальної інфраструктури та ресурсного потенціалу, а інтегрована сукупність у формі регіональної соціально-економічної системи, яка охоплює усі сфери життєдіяльності людини [1].

Регіон як територіальна громада з її ресурсною базою, інженерною інфраструктурою, інституціональними, технічними, технологічними, захисними, культурно-освітніми, комунальними, комунікаційними та іншими засобами життєзабезпечення разом з центрами управління має такі системні ознаки: цілісність; територіальна, виробничо-технічна, соціальна й управлінська єдність; цільові функції; власні ресурси; засоби регулювання тощо. Тобто це система зі своєю динамічною, складною структурою, яка об’єднує багато компонентів, входів, виходів, зв’язків та взаємодій [2].

Надзвичайно актуальними сьогодні є зміни в управлінні регіоном та його інституціональне забезпечення. Тому існує потреба у здійсненні аналізу відповідного інституційного середовища і його впливу на ефективність управління соціально-економічним розвитком України в цілому і регіону зокрема. Адже інституційне середовище – це сукупність основоположних політичних, соціальних і юридичних правил, які формують базис для виробництва, обміну і розподілу [3].

Соціальна політика держави в ринковому господарстві виступає інструментом, який, з одного боку, покликаний сприяти соціальній стабільності і пом’якшенню соціальної напруги в регіонах, а з іншого – повинен бути орієнтований на збереження стимулів для займання підприємництвом і забезпечення високоефективної інноваційної праці.

Потрібно створити правову основу для зміни менталітету і соціально орієнтованої поведінки не тільки людини, а й на рівні держави, тобто політика держави повинна бути спрямована на створення умов для належного життя і вільного розвитку людини як особистості. Для цього необхідно щоб державна політика забезпечувала виконання таких умов: по-перше, вона покликана визначити, якою має бути соціальна держава; по-друге, управляти процесами в суспільстві держава повинна в значно більшій мірі, ніж в умовах ліберальної системи; соціальна політика має пов’язуватись з місією добробуту і солідарності, це означає, що держава пропагує відповідальність і почуття відповідальності громадянина перед іншими громадянами, суспільством і усім людством.

Сьогодні необхідно виконати два основних завдання – реформувати соціальну сферу та удосконалити механізм управління соціальною сферою, який включає: суспільні відносини, адміністративне реформування та регіональне і місцеве самоврядування. Економічна складова соціальної держави повинна включати такі заходи: економічне зростання, фінансово-кредитне та інвестиційне забезпечення, ефективне використання ресурсів в цілому та людських зокрема, а також стимулюючі заходи.

Соціальні ризики – це явища, що виникають в суспільстві і створюють небезпеку для людини, які полягають у втраті засобів для існування за незалежних від неї причин, причому вони впливають не тільки на сфери її життєдіяльності, а й на все суспільство в цілому. Тому соціальний ризик як явище, що властиве сучасному рівню суспільних відносин, підлягає управлінню з боку суспільства і держави.

Дві основні моделі управління соціальними ризиками з боку держави передбачають: держава гарантує безпеку, але не втручається в соціальну взаємодію, тобто виступає в ролі судді; держава не тільки гарантує безпеку, а й постійно контролює і втручається в діяльність інших суб’єктів суспільства, що сприяє послабленню цивільних ініціатив.

Таким чином, соціально-економічний аспект є надзвичайно важливим елементом в управлінні регіоном, ефективність якого залежить від створення для цього інституційного середовища. Соціальна політика держави має виступати інструментом, який, з одного боку, покликаний сприяти соціальній стабільності і пом’якшенню соціальної напруги в регіонах, а з іншого – повинен бути зорієнтований на збереження стимулів інноваційного підприємництва і високоефективної праці за рахунок людського капіталу.

1. Голян В.А. Теоретичні та методологічні засади формування нової системи планування та прогнозування розвитку регіональних соціально-економічних систем в умовах ринкової трансформації / В.А. Голян // Вісник РДТУ. Економіка: Зб. наук. праць. – Вип. 2(9). – Рівне, 2001. – С. 214-219.
   
2. Жаворонков В.О. Стратегічне управління регіоном: економічна безпека, планування та розвиток: [Монографія]. / В.О. Жаворонков, Г.В. Жаворонкова, В.О. Жмуденко – Умань: Видавець "Сочінський", 2010. – 270 с.
   
3. Литвинцева Г. Словарь терминов по институциональной экономике [Электронный ресурс]/Литвинцева Г. – Режим доступа : u/dictionary/96/word/%C8%ED%F1
   

Жаворонкова Г.В.

Національний авіаційний університет


ТЕХНОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА: РЕГІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ


Значна диференціація в рівнях соціально-економічного розвитку вітчизняних регіонів складає безпосередню загрозу економічній безпеці, до складу якої входить технологічна безпека, нашої країни. Головною причиною такої загрози була і залишається відсутність в Україні дієвої політики регіонального розвитку. Нині означена загроза стала проблемою загальнодержавного масштабу і першочергового значення. Відсутність обґрунтованої політики регіонального розвитку країни призвела не лише до поглиблення диспропорцій і загострення соціально-економічних проблем в них, але й до суттєвої економічної та політичної дезінтеграції держави.

Економічна безпека з точки зору регіонального рівня, має на меті забезпечення захисту особистості й окремих соціальних груп від зовнішніх і внутрішніх небезпек та забезпечення економічної стійкості регіону. Економічна безпека регіону може бути визначена як можливість дієвого контролю регіональними органами управління за використанням усіх видів ресурсів, економічним зростанням та підвищенням конкурентоспроможності суб’єктів господарювання.

Аналіз джерел виявив відсутність чіткого визначення технологічної безпеки регіону. Узагальнюючи різні думки, можна дати таке визначення «технологічна безпека регіону – це такий стан його науково-технологічного та виробничого потенціалу, який дає змогу забезпечити належне функціонування регіональної економіки, достатнє для досягнення та підтримки конкурентоспроможності вітчизняної продукції, а також гарантування фінансової самостійності за рахунок власних інтелектуальних і технологічних ресурсів».

Доцільно розглянути такі чинники забезпечення технологічної безпеки регіону:

• дотримання інтересів регіону щодо розвитку технологій та впровадження інновацій суб’єктами господарювання;
  
• визначення загроз регіональним інтересам, що тягнуть за собою зниження рівня технологічної безпеки;
  
• оцінка імовірності, ступеня впливу та контрольованості загроз, виділення факторів ризику й агресивних факторів;
  
• проведення системного аналізу всіх компонент технологічної безпеки регіону, визначення стану їх детермінант для визначення загального рівня технологічної безпеки регіону;
  
• формування регіональної політики та інституційної трансформації, що сприятимуть підвищенню рівня технологічної безпеки регіону на засадах сталого розвитку;
  
• моніторинг результатів регіональної технологічної та інноваційної політики.
  

Основою технологічної безпеки регіону є наявність власного технологічного потенціалу, рівень якого має відповідати світовим стандартам та вимогам сьогодення, з огляду на що, основним завданням регіональної влади з посилення технологічної безпеки є сприяння припливу в регіон новітніх технологій із одночасним контролем їх експорту. Адже на сьогодні лідерами світового співтовариства поступово стають держави, економіка яких базується не на сировинно-ресурсному потенціалі, а на застосуванні новітніх технологій в усіх галузях господарювання: починаючи з виробництва і закінчуючи наданням послуг та функціями контролю.

До основних заходів, що сприятимуть посиленню технологічної безпеки регіону, належать: розвиток фундаментальної, університетської та корпоративної науки; створення науково-інноваційної інфраструктури; комерціалізація нововведень та системи перепідготовки кадрів, на основі правової бази для створення науково-технологічного потенціалу тощо. Серед загроз технологічній безпеці варто виділити неналежне фінансування наукової діяльності, руйнацію матеріально-технічної бази наукових та науково-дослідних інституцій, старіння наукових кадрів, від’їзд за кордон науковців, зменшення кількості суб’єктів господарювання, що на власній базі створюють інноваційні технології.

Таким чином, для підвищення рівня технологічної безпеки регіону його політика формування інноваційної моделі розвитку економіки повинна включати реалізацію таких заходів: сприяння заохоченню використання світового інтелектуального, наукового здобутку в усіх сферах національної економіки шляхом розробки і впровадження економічних стимулів формування ефективного інституціонального середовища; розширення обсягів внутрішнього ринку нереалізованих технологій та збільшення платоспроможного попиту на результати вітчизняних НДДКР; стимулювання всебічного розвитку інтелектуального потенціалу особистості, що передбачає активний вплив регіональної влади на всіх етапах формування людського капіталу; удосконалення системи непрямих методів впливу на процес розбудови сектора високотехнологічних виробництв; створення стабільного функціонуючого організаційно-правового середовища генерування високопродуктивного знаннєвого ресурсу регіону.


Жоган І.М.

Національний технічний університет України «КПІ»