План Місце фінансового ринку в фінансовій системі Рух фінансових ресурсів та капіталу в економіці та передумови виникнення фінансового ринку

Вид материала

Лекція

Содержание Лекція 10. інфраструктура ринку фінансових послуг Як показує світовий досвід, процес створення оптимальної банківської мережі є тривалим Труднощі у становленні та розвитку мережі КБ Розміщення інфраструктури фінансового ринку: аналітичний аспект Сегментний аналіз розвитку ринку фінансових послуг Лекція 11. державне регулювання основних сегментів ринку фінансових послуг Основна функція. Валютна інтервенція 5. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів 1. Законодавче регулювання РЦП.

Подобный материал:

• Частина 2 наукові повідомлення, 135.8kb.
• Концепція становлення та розвитку фінансового ринку України на 2006 – 2010 роки Вступ, 338.37kb.
• Концептуальні засади розвитку фінансового ринку в умовах глобалізації інвестиційних, 365.38kb.
• Фондові індекси та рейтинги, 178.67kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 296.03kb.
• Особливістю сучасного фінансового ринку України є зростання ролі небанківських фінансових, 140.17kb.
• Примітка 28. «Справедлива вартість фінансових інструментів», 36.2kb.
• Керівник: ст викладач Бєляєва, 2771.65kb.
• Тематичний план дисципліни тема Лекції Семінарськ І заняття Практичні заняття, 420.23kb.
• Програма вступних випробувань з фахових дисциплін спеціальності «облік І аудит» освітньо-кваліфікаційної, 696.9kb.

ЛЕКЦІЯ 10. ІНФРАСТРУКТУРА РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ


План

1. Поняття та елементи ринкової інфраструктури ринку фінансових послуг
   
2. Розміщення інфраструктури фінансового ринку: аналітичний аспект
   
3. Сегментний аналіз розвитку ринку фінансових послуг
   
4. Проблема створення інфраструктури ринку ануїтетів
   

1. Поняття та елементи ринкової інфраструктури ринку фінансових послуг
   

Поняття "інфраструктура¹' перейшло в економічну термінологію з військової. Військове трактування в свій час роз­повсюдилось і на народне господарство^39.Найменш розвиненими в кількісному і якісному відно­шенні, з точки зору відповідності до вимог ринкової економіки, є компоненти інфраструктури фінансового ринку. Аналізуючи стан розвитку ринкової інфраструктури України, слід визнати, що ринковою її ще важко назвати. Існуюча інфраструктуро с пе­рехідною, незрілою, не сформованою, причому е кожному з означених нами складових елементів: інституціпному, інформаційному, юри­дичному та соціальному

Фінансові інститути в силу самої природи грошових по­токів, що проходять через них, важко поділити на загальні (на­приклад, транспорт в інфраструктурі товарних ринків) та спеціальні (товарні біржі та торговельна мережа інфраструктури товарних ринків). Так як грошова форма капіталу є найунівер-сальнішою й обезличеною, що пронизує всі сторони життя сучас­ного суспільства й об'єднує всі сфери життя, при характеристиці Іститутів грошового ринку їх можна більш-менш чітко розділи-и на приватні інститути та державні. Стосовно приватних інститутів, ю, відповідно до основних функцій грошей (міра вартос­ті, засіб обії у і засіб збереження вартості), ісюрично сформува­лась мережа фінансово-кредитних установ, ключове значення в якій відіграюіь банки. У силу поточності та мобільності грошо­вого капіталу, банки перетворились у найбільш універсальний ете-мент інфраструктури фінансового ринку, що забезпечує як взаємодію суб'єктів господарювання, так і здійснення інвестицій так як і зниження підприємницьких ризиків.

Як показує світовий досвід, процес створення оптимальної банківської мережі є тривалим^4:. Період екстенсивного росту, з яким був пов'язаний перший етап становлення системи ко­мерційних банків в Україні, закінчився (на 1 січня 1998 року нара­ховувалось 227 КБ), але з точки зору готовності банківської сфе­ри стати кровоносною системою ринкової економіки, вияв­ляється, що вона в Україні ще далека від досконалості. Перш за все, це стосується генерального напряму її трансформації, в якості якого виступає створення дворівневої банківської системи класичного типу: "центральний банк - система комерційних банків ". У цілому цей напрям витримується, але досить супереч­ливо і непослідовно. У порядку демонополізації держвласності великі галузеві банки - Промбудбанк, АІропромбанк, Ощад­банк, Житсоцбанк і Зовнішекономбанк - було перетворено в ко­мерційні банки (відповідно, Промінвестбанк, АКБ "Україна", Ощадбанк, Укрсоцбанк і Ексімбанк).

Труднощі у становленні та розвитку мережі КБ відбувають­ся не тільки через непослідовну політику НБУ, але і внаслідок мо­лодості самої системи КБ. Серед факторів, що стримували розви­ток мережі КБ, слід виділити несприятливу макроекономічну си­туацію, в умовах гіперінфляції 1993-1994 рр. більшістю КБ було обрано інфляційну модель стратегії розвитку, при якій процес за­робляння грошей банком максимально полегшений, а довгостро­кові програми розвитку просто ігнорувались, протягом 1994р. ставка податку на прибуток банків складала 55%, при стандарт­ному рівні оподаткування інших суб'єктів підприємницької діяль­ності - 22%. Все це, разом узяте, стимулювало активізацію участі банківської системи у тіньовій економіці, головними формами якої стали махінації з кредитними ресурсами, грошовою готівкою.

2. Розміщення інфраструктури фінансового ринку: аналітичний аспект
   

Аналізуючи стан розвитку ринкової інфраструктури фінан­сового ринку України, слід визнати, що ринковою її ще важко на­звати. Існуюча інфраструктура фінансового ринку є перехідною, незрілою, несформованою, причому в кожному з елементів, які формують ЇЇ зміст: інституційному, правовому, інформаційному, соціальному. Інформаційна складова інфраструктури фінансово­го ринку характеризується низьким рівнем професійного аналізу та рекомендацій на основі використання сучасних інфор­маційних систем особливо в галузі українізації діловодства та технічного аналізу діяльності сегментів фінансового ринку. Низькою ефективністю характеризується правове регулювання діяльності суб'єктів фінансового ринку, що знаходить своє відо­браження в частих переглядах "правил гри" на фінансовому рин­ку та відсутності повноцінно}" законодавчої бази для становлення фінансового ринку. Проблемним залишається відслідковування інформаційних потоків, що дають можливість оцінювати та про­гнозувати ситуацію на фінансових ринках регіонів. Наднизькими є показники забезпечення населення комерційно-фінансовою інформацією щодо діяльності фінансових посередників. Певний інформаційний вакуум, що спостерігається в регіонах України, обумовлює низьку присутність населення на фінансовому рин­ку - потенційного інвестора економіки країни. Рівень еко­номічного і особливо "біржового" мислення та сприйнятгя рин­кового фінансового механізму громадянами України далекий від того, який вимагається для включення соціальної активності мас в функціональну систему фінансового ринку.

В силу поточності і мобільності грошового капіталу бан­ки перетворились у найбільш універсальний інституційпий еле­мент інфраструктури фінансового ринку України. Як засвідчує світовий досвід, процес створення оптимальної регіональної банківської мережі є тривалим. Серед факторів, що негативно плинули на розвиток ринку банківських послуг слід виділити: несприятливу макроекономічну ситуацію; в 1993-1994рр. за умов гіперінфляції більшість КБ обрала інфляційну модель стратегії

розвитку; на протязі ІУУ4 року ставка податку на прибуток банків складала 55%, прн стандартному рівні оподаткування інших суб'єктів підприємницької діяльності 22%. Це стимулюва­ло участь банківської системи у тіньовій економіці, головними формами якої стали махінації з кредитними ресурсами, грошо­вою готівкою і переказами валюти за кордон. Негативні тен­денції в розвитку банківської системи спричинили відповідний вплив на суспільну свідомість.

3. Сегментний аналіз розвитку ринку фінансових послуг
   

Сегментний аналіз регіональних ринків фінансових по­слуг дає можливість виділити рівні територіальної організації ок­ремих структурних підрозділів фінансового ринку України. В якості узагальнюючого показника використано інтегральний по­казник рівня розвитку регіональних фінансових ринків, побудо­ваний на основі стандартизованих значень вхідних показників (по грошовому ринку, ринку капіталів, цінних паперів, валютно­му ринку та страховому ринку). Результати розрахунків показа­ли, що на сьогодні українські регіональні ринки позичкового капіталу є дрібною часткою регіональної економіки та народно­го господарства в цілому. Згідно значення інтегрального показ­ника розвиток ринку позичкового капіталу в Україні станом на 01.01.99. перебуває на рівні - 0.14. На регіональних грошових рин­ках вище середнього по Україні рівня дрсягли наступні регіони: АР Крим (0.37), Харківська (0.19) та Чернігівська області (0.20), м. Севастополь (0.20). На ринку капіталів виділяється Дніпропет­ровська область (0.15), Одеська (0.15), Харківська (0.15), м. Сева­стополь (0.21). Фінансові посередники, які працюють на грошово­му ринку та ринку капіталів (кредитному) м. Київ досягли найви­щого рівня, про що свідчать значення інтегральних показників: 1.00 - на грошовому і 0.94 - на ринку капіталів


4.Проблема створення інфраструктури ринку ануїтетів


Сприяти розвиткові фінансового ринку можна за допомо­гою реформування пенсійної системи. Стає очевидною нагальна потреба переходу до накопичувальних пенсійних схем, коли ви­плати здійснюються за рахунок раніше накопичених коштів.

Недержавні пенсійні фонди (НПФ) уособлюють ринок ануїтетів. Світова практика пенсійного забезпечення громадян показує, що обов'язкове пенсійне забезпечення, здійснюване за рахунок держави, як правило, гарантує лише мінімальний про­житковий рівень. Більш високий прожитковий рівень забезпе­чується додатковим пенсійним забезпеченням'¹⁹.

Сучасна система пенсійного забезпечення громадян похи­лого віку в Україні побудована за принципом солідарності по­колінь, тобто пенсійні відрахування працюючих ідуть на виплати пенсіонерам. Якщо цих коштів не вистачає, різниця покри-васться через перерозподіл податкових надходжень до бюджету. Розмір пенсії залежить від демографічної ситуації та чинних нор­мативно-законодавчих вимог. У 1996 році на 22 млн. працюю­чих, які сплачували пенсійні внески, припадало 14 млн. пенсіо­нерів (громадян похилого віку, інвалідів тощо).


ЛЕКЦІЯ 11. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОСНОВНИХ СЕГМЕНТІВ РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ


План

1. Необхідність державного регулювання ринку фінансових послуг на етапі становлення його функціональної системи
   
2. Національний банк як орган державного регулювання ринку фінансових послуг
   
3. Методи регулювання банківської діяльності
   
4. Державна політика на валютному ринку
   
5. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів
   

1. Необхідність державного регулювання ринку фінансових послуг на етапі становлення його функціональної системи.
   

В Україні ринкові процеси відбуваються на фоні гострої нестачі інвестиційних ресурсів, необхідних для розвитку еко­номіки. Питання гарантування прав та визначення законодавчих рамок інвестиційної діяльності повинно бути однією з пріоритет­них функцій держави і суспільства. При визначенні внутрішньо­го інвестиційного потенціалу та засобів його використання за­вданням державного регулювання фінансового ринку в будь-якій країні є не стільки впорядкування діяльності позичальників капі­талу і фінансових посередників, забезпечення стабільного роз­витку і функціонування фінансового ринку в цілому, скільки де­термінація кола та пошук шляхів вирішення проблем інвесторів, захист інвесторів, перш за все, дрібних і найменш захищених.

Регулювання фінансового ринку повинно передбачати встановлення правил інвестиційного процесу, обов'язкових для всіх - і для дрібних, і для великих інвесторів. Завдяки цьому стає очевидним те, що є закон, який захищає кожного інвестора, і є по­карання для тих, хто його порушить. Це підтримує віру людей у не­оборотність позитивних змін, без якої не може розвиватись ринко­ва економіка. Що стосується великих інвесторів і емітентів цінних паперів, деякі обмеження їх "свободи" державним контролем - ли­ше невелика плата за стабільність, довіру і забезпечення законності в їх сфері, які дозволять забезпечити державний контроль.


Мета та шляхи здійснення державного регулювання рин­ків фінансових послуг.

Метою державного регулювання ринків фінансових по­слуг в Україні є:

• проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;
  
• захист інтересів споживачів фінансових послуг;
  
• створення сприятливих умов для розвитку та функціону­вання ринків фінансових послуг;
  
• створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з ура­хуванням інтересів суспільства;
  
• забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;
  
• додержання учасниками ринків фінансових послуг ви­мог законодавства;
  
• запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;
  
• контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансо­вих послуг;
  
• сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.
  

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом:

• ведення державних реєстрів фінансових установ та
  ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;
  
• нормативно-правового регулювання діяльності фінан­сових установ;
  
• нагляду за діяльністю фінансових установ;
  
• застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;
  
• проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.
  

2. Національний банк як орган державного регулювання ринку фінансових послуг.
   

Національний банк України (далі - Національний банк) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Кон­ституцією України та іншими законами України.

Національний банк має статутний капітал, що є держав­ною власністю. Розмір статутного капіталу становить 10 мільйо­нів гривень. Він може бути змінений за рішенням Ради Націо­нального банку.

Джерелами формування статутного капіталу Національно­го банку є доходи його кошторису, а при необхідності - Держав­ний бюджет України. Національний банк є економічно са­мостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних до­ходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених цим зако­ном випадках - також за рахунок Державного бюджету України.

Національний банк є юридичною особою, мас відокрем­лене майно, що є об'єктом права державної власності та перебу­ває у його повному господарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідався за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями інших банків, а інші банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно бе­руть на себе такі зобов'язання.

Основна функція. Відповідно до Конституції України ос­новною функцією Національного банку є забезпечення стабіль­ності грошової одиниці України. Для виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - ціно­вої стабільності.

Інші функції. Національний банк виконує такі функції:

• відповідно до розроблених Радою Національного бан­ку України основних засад грошово-кредитної політики визна­чає та проводить грошово-кредитну політику;
  
• монопольне здійснює емісію національної валюти Ук­раїни та організовує ЇЇ обіг;
  
• виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування;
  
• встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ правила проведення банківських операцій, бухгалтерсь­ кого обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;
  
• організовує створення та методологічно забезпечує си­стему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;
  
• визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками та фінансово-кредитними установами;
  
• визначає напрями розвитку сучасних електронних бан­ківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;
  
• здійснює банківське регулювання та нагляд;
  
• веде реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ, здійснює ліцензування бан­ківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;
  

4. Державна політика на валютному ринку

Стирання об'єктивних меж "коливань валютних курсів не означає, що відпала і потреба утримувати їх на певному ріві З крахом золотого стандарту була ліквідована основа, на я ґрунтувалася свобода валютного обміну, сталість валют курсів. Різкі коливання валютних курсів у нових умовах роб більш ризикованими зовнішньоекономічні та кредитні опера

Негативний вплив несталості валютних курсів на розвиток зовнішньоекономічних зв'язків викликає необхідність втру­чання державних органів у сферу міжнародних валютних відно­син з метою обмежити коливання валютного курсу через операції центральних банків.

Головними методами регулювання валютного курсу є ва­лютна інтервенція та дисконтна політика.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інва­люти- Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція над­мірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Та­ким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.

Часто валютна інтервенція використовується для підтри­мання курсу валюти на зниженому рівні, для здійснення валютно­го демпінгу - знецінювання національної валюти з метою масово­го експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умо­вою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

Здійснення валютної інтервенції можливе при умові, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характе­ризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне чи навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, а про­даж повинен поєднуватися з купівлею.

Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з ме­тою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу. Наприклад, у першій половині 80-х років адміністрація США проводила політику високих процентних ставок та курсу долара, що сприяло притоку в країну з 1980 до 984 р. 417 млрд. дол. США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому Щ° в цих країнах зменшилися капіталовкладення та зросло без-робітгя. Але цей спосіб може бути ефективним лише при умові, Щ° рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш при­буткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кре­диту всередині країни.


5. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів

Модель, відповідно до якої почав складатися ринок цінних паперів в Україні, має універсальні та особливі риси. Перше - во­на включає ряд елементів, що підвладні РЦП інших країн (законо­давче регулювання РЦП, законодавче закріплення переліку цінних паперів, державне регулювання випуску цінних паперів та інфор­мація про ці випуски, публікація емітентами щорічного звіту, державне ліцензування посередницької діяльності, державний кон-Іроль за РЦП. наявіїісіь біржового та позабіржового ссгмеїгіів на РЦП, заснування інфраструктурних іпсірумеїггів, інвестиційні фонди 'Іа інвестиційні компанії, обіг дематериалізованих цінних паперів); друге існують відміиносгі, що притаманні, головним чином, лише українському ринку (перевага первинного ринку, не­велика питома вага акціонерного ринку, державні та місцеві бор­гові цінні папери, забезпечення майбутніх доходів, випуск емітен­тами своїх акцій, самокотирування ЦП, інформованість інвес­торів, Комісія із цінних паперів та фондового ринку).

Моделі РЦП різних країн представляють собою значною мірою результат еволюції вказаних ринків, характер якої у кож­ному даному випадку визначається багатьма факторами, в тому числі конкретно-історичними та національно-культурними. З іншого боку, за своїм змістом ринок ЦП є сукупністю ринкових відносин із приводу ЦП і є таким незалежно від конкретно-національних відмінностей.

Українська модель РЦП сприйняла багато універсальних рис, найбільш важливі з них наступні.

1. Законодавче регулювання РЦП. Практично в усіх країнах, де існує РЦП, найбільш важливі їх аспекти регулюються законами. В ієрархії норма гивно-правових актів закони займають головне й найвище місце. Вони мають більшу юридичну силу порівняно, наприклад, з актами державної виконавчої влади чи актами, прийнятими органами, що підвладні законодавчій владі, але не є органами виконавчої (наприклад Національний банк).

Законодавче регулювання найбільш важливих аспектів РЦП має перевагу з багатьох причин. Як правило, закони при­ймаються на основі соціально-групової згоди інтересів, у процесі їх обслуговування й прийняття беруть участь представники різних соціальних груп.

Законодавче регулювання є більш стабільним, так як про­цедура зміни та відміни законодавчих положень, звичайно, є більш важкою та повільною порівняно із процедурами відміни чи доповнення актів виконавчої влади. З метою упорядкування фондового ринку та підвищення дисциплінованості його учас­ників, підтримки довіри до фондового ринку та його динамічно­го розвитку держава здійснює регулювання РЦП.

Головним принципом регулювання фондового ринку є першочергова реалізація загальнонаціональних інтересів та забезпєчення гарантій і безпеки інвестиційної діяльності в еко­номіку України.