Програма курсу «Iсторiя України». 4 Рекомендована література до курсу «Історія України». 15 Тематика лекційного курсу І семінарів 17

Вид материалаКонспект

Содержание


Лекція 7. Українська національна революція 1917 – 1920 років.
2. Украïнська держава П. Скоропадського (IV – 1918 – XII – 1918 р.).
Директорія в Украïні (XII 1918 – XI 1920 рр.).
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Лекція 7. Українська національна революція 1917 – 1920 років.


План.
  1. Центральна Рада і її доба. (4.03.1917 р. – 29.04.1918 р.).
  2. Українська держава П. Скоропадського. (04.1918 р. – 12.1918 р.).
  3. Директорія в Україні. (12.1918 р. – 11.1920 р.).


Література.
  1. Винниченко В. Відродження нації. У 3-х. ч. – К.,1990.
  2. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.,1991.
  3. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т.2. – К.,1991.
  4. Iсторія українського війська. – У 2-х ч. – К.,1993.
  5. Кульчицький С. Нотатки про українські революції. – К.,2001.
  6. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К.,1996.
  7. Нагаєвський I. Iсторія Української держави ХХ століття. – К.,1993.
  8. Національні процеси в Україні. Iсторія і сучасність. – У 2 ч. – К.,1997.
  9. Полонська-Василенко Н. Iсторія України. – Т.2. – К.,1992.
  10. Слюсаренко А. ,Томенко М. Iсторія української конституції. – К.,1993.
  11. Субтельний О. Україна. Iсторія. – К.,1991.
  12. Реєнт О. Українська революція. – К.,1996.
  13. Українське державотворення. – К.,1997.



  1. Центральна Рада і ïï доба (4. III 1917 – 29. IV 1918 рр.).


Страшного напруження світовоï війни першою не витримала Російська імперія. В кінці 1916 року в Росіï склалася революційна ситуація, яка переросла в Лютневу демократичну революцію. 25 – 27 лютого 1917 року в Петрограді перемогло народне повстання і виникло двовладдя: Тимчасовий уряд і Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів. 3 березня 1917 р. цар Микола II зрікся престолу, монархія впала і почався тривалий драматичний період боротьби за владу. Народи колишньоï Російськоï імперіï піднялися на боротьбу за національну свободу і самовизначення. Украïнці не стали винятком.

В Києві 4 березня 1917 року активісти украïнських політичних партій, громадських організацій, насамперед, Товариства украïнських поступовців (ТУП 1908 – 1917), проголосили створення Украïнськоï Центральноï Ради – загальнонародного представництва і координаційного центру революціï. Ïï лідерами були соціал-демократи В. Винниченко і Симон Петлюра, ліберали Д. Дорошенко, Є. Чикаленко, С. Єфремов, соціалісти-революціонери М. Ковалевський та М. Шаповал. Президентом було обрано історика зі світовим іменем, керівника ТУП – Михайла Грушевського (1866 – 1934). На відміну від виконавчого комітету Тимчасового уряду і Рад робітничих і солдатських депутатів Центральна Рада одержала загальнонародну підтримку. Спираючись на неï, Центральна Рада 17 - 21 квітня провела Всеукраïнський Національний Конгрес, який фактично став Установчими Зборами усієï Украïни. 900 делегатів конгресу обрали членів Центральноï Ради (150) – украïнського революційного парламенту і затвердили президентом М. Грушевського. Влітку 1917 року авторитет Центральноï Ради значно підвищився. До ïï складу вступили представники військового, робітничого і селянського з’ïздів Украïни. На хвилі революційного піднесення, 10 червня 1917 року Центральна Рада видала I Універсал (загальний закон), що проголошував автономію Украïни у складі демократичноï федеративноï Росіï. 15 червня було створено Генеральний Секретаріат - перший украïнський уряд з 9-ти осіб, який очолив Володимир Винниченко. Такі однобічні діï Центральноï Ради викликали роздратування Тимчасового Уряду Росіï. До Києва прибула російська делегацшя на чолі з О. Керенським. Після важких переговорів все ж було досягнуто порозуміння і компромісу: Центральна Рада була визнана як крайовий орган влади і управління 5 (але не усіх 9) украïнських губерній. В свою чергу, Центральна Рада погодилася надати 30% місць в своєму складі представникам національних меншин в Украïні: росіянам, євреям, полякам та ïншим, і визнати рішення майбутніх Всеросійських Установчих Зборів. Принципи цього компромісу було зафіксовано в II Універсалі; виданого 3 липня 1917 року. Автономія Украïни стала визнаною реальністю. Відкривалися великі перспективи для революційних перетворень. І вони, дійсно, почалися в галузі освіти і культури. Однак молодим украïнським політикам бракувало досвіду і практицизму. Революційна романтика, політична наївність і ідеалізм шкодили реальній справі. Ідейні суперечки і безкінечні голосування гальмували вирішення невідкладних завдань: налагодження адміністративного управління, забезпечення правопорядку, постачання міст продуктами, функціонування залізниць і, найголовніше, розв’язання аграрного питання перерозділу земель. Згубним виявилося також рішення відмовитися від створення регулярноï арміï і, коли генерал П. Скоропадський запропонував Центральній Раді 40-тис. украïнізований корпус, вона відкинула його пропозицію, залишившись без збройних сил для захисту революціï. Відповідно ставилася Центральна Рада і до чиновників, вважаючи ïх “найгіршими і найшкідливішими людьми”. Однак без арміï і адміністраціï державне управління було неможливе, і в цьому дуже скоро керівники Центральноï Ради переконались, але вже було пізно.

Тим часом, в Росіï набирала сили радикальна більшовицька партія на чолі з В. Леніним. Користуючись прорахунками і млявістю Тимчасового уряду, вона спробувала захопити державну владу 3 – 5 липня 1917 року, але зазнала невдачі. Друга спроба державного перевороту виявилася успішною, і 25 жовтня 1917 року більшовики захопили владу. Це була узурпація (незаконне захоплення), бо більшовики зазнали відчутноï поразки на виборах до Всеросійських Установчих Зборів. Так, в Украïні вони зібрали лише 10% голосів. Широко використовуючи демагогію та терор, більшовики встановили “радянську владу”, яка по суті була владою купки вождів, і проголосили кінцеву мету: всесвітня пролетарська революція і побудова комунізму в усьому світі. Тому зрозуміло, що Центральна Рада не визнала влади більшовиків і своïм III Універсалом проголосила Украïнську Народну Республіку (УНР), як автономну частину майбутньоï демократичноï Росіï. Спроба більшовиків захопити владу у Києві, використавши I Всеукраïнський з’ïзд рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, зазнала невдачі, але в Харкові це ïм вдалося. 12 грудня 1917 року вони проголосили створення радянськоï “УНР”, і для боротьби проти “буржуазноï” Центральноï Ради, запросили допомогу з Радянськоï Росіï. Оскільки Центральна Рада відкинула ультиматум Ради Народних Комісарів (уряду Радянськоï Росіï), підписаного 4 грудня В. Леніним, який вимагав допустити на Украïну більшовицькі збройні частини, то більшовицька армія, очолювана В. Антоновим-Овсієнком, почала збройний наступ. Ось коли далися взнаки згубні прорахунки Центральноï Ради. Вона опинилася фактично беззахисною. В січні 1918 р. більшовики зайняли Лівобережжя. 22 січня 1918 р. Центральна Рада видала IV (останній) Універсал, в якому проголошувала незалежність і самостійність Украïни як суверенноï держави. Однак ситуація ставала все більш загрозливою. В кінці січня 1918 р. вибухнуло повстання робітників на киïвському заводі “Арсенал”, а більшовицькі частини, на чолі з М. Муравйовим підійшли до Києва. Якщо антиукраïнське повстання вдалося ліквідувати, то зупинити наступ Муравйова у бою під Крутами нечисленні украïнські підрозділи не змогли. У оточення потрапили близько 300 юнаків-добровольців, які героïчно билися за вільну Украïну, і всі загинули. На початку лютого 1918 р. червоні війська захопили Киïв. За наказом Муравйова у місті почалася кривава різанина і грабіжництво. Загинули тисячі киян. Евакуйована до Житомира Центральна Рада примушена була шукати іноземноï допомоги. Антанта, яка була зацікавлена в поваленні більшовицького режиму і відновленні “единой и неделимой России”, прохання Центральноï Ради проігнорувала, однак краïни “Четверного союзу”, намагаючись поліпшити своє критичне воєнне становище, охоче пішли на переговори, і 9 лютого 1918 р. у Бресті було підписано мирний договір, а трохи пізніше договір з Німеччиною про військову допомогу УНР. В середині лютого почався наступ 450-тисячноï німецько-австрійськоï арміï, яка у березні 1918 р. витіснила більшовицькі війська з усієï територіï Украïни. Тут було встановлено жорстокий окупаційний режим, характерними рисами якого була дискримінація украïнців і неприховане грабіжництво. Німці почали вивозити з Украïни все, що тільки можна, навіть чорнозем. Опір селян суворо придушувався. Всі справи в Украïні вирішував головнокомандуючий німецькими військами фельдмаршал Г. Айхгорн. Зрозуміло, що населення Украïни було розчароване і розлючене поведінкою окупантів та Центральною Радою, яка ïх привела, і піднялася на визвольну боротьбу. Почалися масові робітничі страйки і селянські повстання. Одне з них очолив легендарний Нестор Махно. Центральна Рада остаточно втратила свій престиж і підтримку народу, який залишився абсолютно байдужим, коли 29 квітня 1918 року німці здійснили гетьманський переворот.


2. Украïнська держава П. Скоропадського (IV – 1918 – XII – 1918 р.).


Порівняно короткий період украïнськоï національноï революціï – доба Гетьманщини – характеризується хаотичними і кривавими подіями громадянськоï війни та іноземноï воєнноï інтервенціï.

Населення Украïни в цей час втратило довіру до центрального уряду, було дезорієнтоване і пригнічене. Частина його симпатизувала “червоним”, інші схилялися до “білих”, “зелених”, або “чорних”. “Жовто-блакитна” національна ідея не надихала народні маси, як то було на початку революціï. Німецький окупаційний режим витискував останні соки з Украïни. В таких умовах, 29 квітня 1918 року на з’ïзді земельних власників у Києві колишнього царського генерала Павла Скоропадського – представника консервативних поміщицьких кіл – урочисто проголосили гетьманом “Украïнськоï держави”. Всі закони, видані Центральною Радою, були скасовані, проголошувалася недоторканість приватноï власності, гетьманові надавалася законодавча, виконавча і військова влада, але фактично вона належала окупантам. Німці втручалися у внутрішню і зовнішню політику Гетьманщини, посилювали масові репресіï і грабіжництво Украïни. Адміністративний устрій і апарат “Украïнськоï держави” нагадував дореволюційний , що існував за царату. Однак, можна відмітити і деякі досягнення гетьманськоï доби, особливо в зовнішній політиці і культурі. Так, міністру закордонних справ, відомому історику Петру Дорошенку, вдалося 12 червня 1918 року підписати мирний договір з Радянською Росією і встановити кордони, які пізніше стануть кордонами УРСР і незалежноï Украïни. В галузі культури теж були помітні зрушення. Міністр освіти Микола Василенко домігся певноï украïнізаціï школи, було відкрито два нових університета, 150 украïномовних гімназій, засновано украïнський державний театр, національний музей, галерею, капелу, архів,бібліотеку, а 14 листопада 1918 року урочисто відкрито Украïнську Академію Наук, першим президентом якоï став видатний вчений зі світовим ім’ям Володимир Вернадський. Але опозиція гетьманському режиму ставала все більш широкою і міцною. Проти гетьмана піднялося селянство, обурене реставрацією поміщицького землеволодіння, робітники, профспілки, ліві і центристські украïнські партіï. Влітку 1918 року виник координаційний центр опозиціï – Украïнський народний державний союз, на чолі з В. Винниченко, в Киïвській і Катеринославській губерніях були сформовані справжні селянські арміï, які билися з німцями та гетьманцями; майже всю Украïну охопив страйк залізничників. 30 липня 1918 року в Києві було вбито німецького головнокомандуючого Г. Айхгорна. Тим часом на всіх фронтах світовоï війни краïни “Четверного” союзу зазнавали рішучоï поразки. Основний оплот гетьманського режиму захитався. Поступки гетьмана опозиціï, символічні жести в бік Антанти (акт федераціï з “білою” Росією) були кроками відчаю гинучого режиму. 11 листопада Німеччина і ïï союзники підписали акт беззастережноï капітуляціï, перша світова війна закінчилася перемогою Антанти і доля Гетьманщини була вирішена. 14 листопада 1918 року Украïнський національний союз, який виник ще на початку серпня, створив у Вінниці тимчасовий орган для керування антигетьманським повстанням. Він називався “Директорія” і складався з 5 членів, на чолі з В. Винниченком. Скоро на бік Директоріï перейшла гвардія гетьманськоï арміï – січові стрільці під командуванням Євгена Коновальцем і 18 листопада у вирішальному бою під Мотовилівкою гетьманські війська були розбиті. 14 грудня 1918 року гетьман П. Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини. 19 грудня цього ж року Директорія переïхала з Вінниці до Києва і урочисто проголосила відновлення Украïнськоï Народноï Республіки.

Бурхливими і драматичними були революційні подіï на західноукраïнських землях. Австро-Угорщина - “клаптикова імперія”, до складу якоï вони входили, зазнала поразки у світовій війні і розвалилася. Тут перемогла демократична революція. 18 жовтня 1918 року виникла Чехословацька держава, 29 жовтня – Югославія, 7 листопада 1918 року було проголошено створення Другоï Речі Посполитоï – Польщі (1918 – 1939 рр.). Відновлення польськоï держави привело до конфронтаціï з західними украïнцями, на землі яких поляки дивились як на власні, бо до 1772 року вони входили до складу Першоï Речі Посполитоï (1569 – 1795). Украïнці ж мріяли про створення самостійноï соборноï (об’єднаноï) держави на всіх етнічних територіях.

31 жовтня 1918 року у Львові група молодих украïнських офіцерів і солдатів австрійськоï арміï на чолі з капітаном січових стрільців Дмитром Вітовським захопила центральні установи, підняла жовто-блакитний прапор і проголосила про перебрання влади. Активісти украïнських політичних партій, громадських організацій, депутати австрійського парламенту утворили Украïнську Народну Раду (парламент), обрали Державний Секретаріат (уряд) на чолі з Костянтином Левицьким і 13 листопада урочисто проголосили Західно-Украïнську Народну Республіку (ЗУНР). Але поляки її не визнали і почали збройну інтервенцію. Вже 22 листопада 1918 року польські війська зайняли Львів. Однак державне життя ЗУНР продовжувалося. В кінці листопада були проведені вибори до парламенту, який обрав президентом ЗУНР Євгена Петрушевича, сформувалися центральні і місцеві органи влади, суд і фінанси, а також боєздатна, майже 100-тисячна Украïнська Галицька Армія (УГА). Навесні 1919 року вона перейшла у контрнаступ проти польських військ (Вовчухівська офензива), але зазнала невдачі. Поразкою закінчилася і Чортківська операція влітку цього ж року. Поляки окупували майже всю Західну Украïну і Антанта санкціонувала цю окупацію. Після радянсько-польськоï війни 1920 року, за умовами Ризького миру (1921 р), Галичина і Західна Волинь переходили до складу II Речі Посполитоï і тільки в 1939 році вони будуть возз’єднані з УРСР. В листопаді 1918 року Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття Версальська конференція (1919 р.) передала Чехословаччині.

  1. Директорія в Украïні (XII 1918 – XI 1920 рр.).


Затвердившись у Києві, Директорія фактично стала вищим виконавчим органом УНР. 26 грудня 1918 року вона видала “Декларацію ”, за якою відновлялися усі закони періоду Центральноï Ради, зокрема про націоналізацію землі та передачу ïï селянам, 8-годинний робочий день, грошову систему, громадянство і адміністративний поділ УНР на “землі”. Для посилення своïх позицій Директорія в кінці січня 1919 року скликала “Трудовий конгрес” – своєрідний парламент, який затвердив акт “Злуки” – об’єднання УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року. Однак ситуація, в якій опинилася Директорія УНР була дуже несприятливою. Зсередини ïï послаблювали безкінченні суперечки між поміркованими (С. Петлюра) і лівими (В. Винниченко), щодо шляхів і цілей розбудови держави: національне визволення чи соціалістична революція за російським взірцем. Ззовні держава була оточена ворожими військовими силами: з півночі почався другий наступ більшовиків, з південного сходу загрожувала “біла” Добровольча армія А. Деникіна, за спиною якоï стояла Антанта, з заходу тиснули поляки. Це був справжній “трикутник смерті”, вирватися з якого Украïні не достало сил. 6 лютого 1919 року більшовики вдруге захопили Киïв. Директорія переïхала до Вінниці, звідки намагалася створити фронт проти червоних військ. 9 лютого В. Винниченко подав у відставку і емігрував, а Директорію очолив Симон Петлюра. Навесні 1919 року ситуація в Украïні дещо поліпшилася: деморалізовані французські війська, які з грудня 1918 року знаходилися на Півдні Украïни, примушені були ретируватися, а більшовицький режим скомпрометував себе політикою “воєнного комунізму” з його “продрозверсткою” і здирливими реквізіціями, які обурювали селян. Вони стали схилятися на бік Директоріï і поповнювати Наддніпрянську арміюУНР, до якоï приєдналася і сильна УГА, і повстанські отамани Матвій Григор’єв та Данило Зелений. Більшовикам прийшлося вести боротьбу на двох фронтах: на південному сході проти Добровольчоï арміï А. Деникіна, яка захопила Донбас і просувалося до Харкова та Киïва, і на Правобережжі, де почала наступ на Киïв та Одесу армія УНР. 31 серпня директоріанські війська зайняли Киïв. Але в той же день сюди прибули і деникінські частини. Командування украïнськоï арміï, намагаючись найти порозуміння з “білими” для боротьби проти спільного ворога – більшовиків, наказало своïм військам залишити Киïв і відступити на Поділля. Однак А. Деникін – прихильник “єдиноï і неделимоï ” Росіï відкинув пропозиціï союзу і розпочав воєнні діï проти війська УНР. Це згубне рішення послабило його армію під час наступу на Москву, і було одним з факторів загальної поразки.

Восени 1919 року ситуація в Украïні кардинально змінилася: Червона армія розгромила деникінців і відновила радянську владу. Це був третій наступ більшовиків на Украïну. В результаті страшноï епідеміï тифу украïнська армія втратила до 70% складу і опиратися червоним силам вже не могла. Тому у грудні 1919 року було вирішено перейти до партизанськоï форми боротьби у тилу большовиків. Почався перший Зимовий похід військ УНР під командуванням Юрія Тютюнника. С. Петлюра відправився до Варшави, сподіваючись на допомогу Польщі і Антанти, а лідер ЗУНР Є. Петрушевич, не поділяючи намірів С. Петлюри, у Відні сформував украïнський уряд у вигнанні (екзилі). 22 квітня 1920 року С. Петлюра підписав Варшавський договір між УНР та Польщею, яким остання визнавала незалежність Украïни, але відривала від неï західні землі. Це викликало протести уряду Є. Петрушевича, М. Грушевського, В. Винниченка, які перебували в еміграціï. Згідно договору, встановлювався військово - політичний союз між УНР та Польщею, спрямований проти радянськоï Росіï. Спираючись на значну військову і фінансову допомогу Антанти, 25 квітня 1920 р. союзники почали наступ на Киïв, який і заняли 6 травня. Однак це був ïх останній успіх. У червні почався контрнаступ Червоноï арміï, яка розгромила польсько-украïнські війська, і підійшла у серпні 1920 р. до Львова і Варшави. Але послаблені наступом і стратегічними помилками командування, радянські війська були розбиті під Львовом і Варшавою (“ чудо на Віслі”) і залишили Західну Украïну. У жовтні 1920 р. було підписано перемир’я, а у березні 1921 р. Ризький мир, за умовами якого Галичина і Західна Волинь переходили до складу II Речі Посполитоï, а вона, в свою чергу, визнавала Украïнську соціалістичну радянську республіку (УСРР) зі столицею у Харкові, яку більшовики проголосили ще у січні 1919 року. Таким чином, Директорія УНР втратила легальність, а рештки ïï арміï було інтерновано в польських таборах. Останнім трагічним аккордом революціï був другий Зимовий похід директоріанських частин у листопаді 1921 року, коли декілька тисяч добровольців під проводом генерала Юрія Тютюнника, намагалися підняти антибільшовицьке повстання на Правобережжі, але були розбиті під м. Базар. Майже 400 учасників потрапили у полон і були жорстоко вбиті чекістами.

Украïнська національна революція 1917 –1920 років, як і революція у середині XVII ст., закінчилася поразкою. Украïнці не змогли вибороти незалежність. Створена у 1919 році радянська Украïна була державою фіктивною, повністю підпорядкованою більшовицькому урядові у Москві. Західноукраïнські землі були захоплені Польщею, яка встановила там фактично окупаційний режим.

Головними причинами поразки революціï були: по-перше, нерозвиненість украïнського національного руху, незавершеність процесу формування націï, по-друге, відсутність досвіду державного будівництва, серьозні ідейні розбіжності серед лідерів революціï; по-третє, громадянська війна і іноземна воєнна інтервенція, насамперед, більшовицькоï Росії і кайзерівської Німеччини, які посилювали хаос, анархію, руïну і безладдя. І, нарешті, відсутність підтримки з боку переможноï Антанти, яка надала значноï допомоги і Польщі, і “білому” рухові в Росіï, і краïнам Прибалтики, але зовсім ігнорувала украïнські проблеми і надіï.

І все ж, великі жертви украïнського народу не були марними. Досвід історичноï боротьби за волю, навіть негативний, буде використано і реалізовано через декілька десятиліть, ще в ХХ столітті.


Лекція 8. Україна між двома світовими війнами

(20-ті – 30-ті роки ХХ ст.).


План.
  1. Українська радянська республіка у період нової економічної політики. (1921-1928).
  2. Україна в умовах сталінізму. (1929-1939).


Література.

1. Авторханов А. Империя Кремля. – М.,1991.

2. Білас I. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. – У 2-х кн. – К.,1994.

3. Волкогонов Д. Ленин. Политический портрет. В 2-х кн. – М.,1994.

4. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки.-К.,1991.

5. Iзюмов В. Західноукраїнські землі у складі II Речі Посполитої. (1918-1939).

/Посібник до спецкурсу. – Донецьк,1999.

6. Iсторія України./ Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів,1996.

7. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. – К.,1993.

8. Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.). – К.,1999.

9. Новітня історія України (1900-2000). -/ Під ред. А. Слюсаренка. – К.,2000.


1. Украïнська радянська республіка у період новоï економічноï політики (1921 – 1928 рр.).

Радянська Украïна, яка 30 грудня 1922 року ввійшла до складу Союзу соціалістичних радянських республік ( ССРР, а з 1936 р. – СРСР), хоча називалася, але не була суверенною, і керувалася з Москви. Ïï територія з 1921 до 1939 року становила 450 тис. км², а населення 26 млн. чоловік. З 1921 року вона поділялася на 12 губерній, з 1925 – на 41 округи, а з 1939 – на 15 областей.

Соціально-економічна ситуація в УРСР на початку 20-х років була жахливою. Світова війна і революція, громадянська війна, іноземна воєнна інтервенція і більшовицька політика “воєнного комунізму” призвели до значного зменшення населення, господарчоï руïни, різкого падіння життєвого рівня і навіть голоду 1921 – 1922 років, який посилився внаслідок посухи.

Катастрофічний стан у господарстві викликав масове невдоволення народу і відкриту боротьбу проти більшовицькоï влади. В 1921 році в Украïні прокотилися робітничі страйки, селянські повстання (махновщина), заворушення в арміï і флоті. Влада жорстоко придушувала ці протести, однак керівник партіï і уряду В. Ленін примушений був відмовитися від політики “воєнного комунізму” і перейти до новоï економічноï політики, суттю якоï стала лібералізація економічних відносин і повернення до обмеженоï ринковоï системи. (Див. С. Кульчицький. Комунізм в Украïні: перше десятиріччя (1919 – 1928). – К., 1996).

Політика “воєнного комунізму” була застосована в Украïні навесні 1919 року ( в Росіï з осіні 1918 р.) і передбачала повну націоналізацію засобів виробництва (заборона приватноï власності), експропріацію продуктів у селян (продрозверстка) і загальну трудову мобілізацію (“ кто не работает, да не ест”) та державне регулювання споживання (карткова система). В березні 1921 року в умовах гостроï соціально-політичноï і економічноï кризи Х з’ïзд партіï більшовиків під тиском В. Леніна прийняв рішення про перехід до непу. Це був вимушений крок влади, своєрідний компроміс і відступ від марксистських догм, продиктований життям. Ленін – один з небагатьох лідерів більшовицькоï партіï зрозумів, що “нужно пересмотреть всю нашу точку зрения на социализм”. Вже тоді стала зрозумілою утопічність комуністичноï доктрини. Але втримати політичну владу без комуністичноï (диктаторськоï) системи більшовикам би не вдалося, тому неп став лише короткотривалим періодом для передислокаціï більшовицьких сил в умовах боротьби за владу в партіï після смерті Леніна у січні 1924 року. Після перемоги Сталіна і встановлення режиму його одноособовоï влади, неп буде згорнуто, і в СРСР буде відновлено елементи “воєнного комунізму” як бази сталінізму. Однак в 1921 році, згідно з рішеннями Х з’ïзду, почалася часткова денаціоналізація (приватизація) дрібних і середніх підприємств (велика промисловість, транспорт і інші “командні висоти” залишалися в державній власності), створювалися акціонерні товариства, концесіï, залучувався іноземний капітал. Ненависна продрозверстка була замінена продподатком, селянам дозволили продавати надлишки продуктів за ринковими цінами. Була скасована також загальна трудова повинність і карткова система. Було відновлено ринок праці, продуктів і послуг, проведено грошову реформу. Це був “ ковток свободи”, який дуже швидко приніс вражаючі результати – підвищилася продуктивність праці, товарність, життєвий рівень населення. Вже в 1925 році господарство Украïни було відбудовано і досягло довоєнного (1913р.) рівня.

Економічна лібералізація вимагала певних послаблень в політичній і духовній сферах, але, якщо в галузі політики більшовики не йшли на поступки, то в царині культури і національних відносин відбулися важливі зрушення. В результаті створення псевдофедералістського СРСР треба було відповідно врегулювати національні питання. Тому у квітні 1923 р. ХII з’ïзд партіï більшовиків, яка в цей час залишалася єдиною в краïні, схвалив принцип “коренізаціï” національного розвитку, тобто запровадження в радянських республіках національноï мови і освіти, збільшення національних кадрів в державному апараті, прискорення розвитку національноï культури і релігійноï толерантності. В Украïні цей принцип визначався як украïнізація. Головну роль в ній відігравали народні комісари освіти Украïни Олександр Шумський і Микола Скрипник, а також голова Раднаркому УСРР Влас Чубар. Були організовані курси украïнськоï мови для службовців, документація велася украïнською мовою, зростало число украïнців в урядових установах. Так, в 1927 році ïхня частка зросла до 54%, тоді як в 1922 році становила 35%.

Майже 70% урядових справ в 1927 році велося вже украïнською мовою. Особливо вражаючі успіхи були досягнуті у галузі освіти. Паралельно з ліквідацією неписьменності, йшов процес украïнізаціï школи, і в 1929 році понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих учбових закладів вели навчання украïнською мовою. Швидко розвивалася і поширювалася украïнська преса. В 1927 році майже половина усіх книжок і 90% газет виходили рідною мовою. Під впливом цих змін з еміграціï повернулися деякі культурні (М. Грушевський, С. Рудницький) і політичні (М. Чечель, М. Шраг) діячі, розгорнули активну діяльність письменники, творчі митці, вчені. Виникли масові літературні організаціï: “Плуг”, “Гарт”, розквітнув талант символіста П. Тичини, футуриста М. Семенка, неокласиків М. Рильського і М. Зерова. В 1925 виникло найвпливовіше авангардне літературне об’єднання “Вапліте” (“Вільна академія пролетарськоï літератури”) на чолі з талановитим Миколою Хвильовим (Фітільовим), яке проповідувало самостійницькі ідеï, викликаючи гнів і критику комуністичного керівництва.

Найвидатнішим драматургом “Вапліте” був Микола Куліш, модерністські п’єси якого “Народний Малахій”, “Мина Мазайло” були поставлені талановитим режисером Лесем Курбасом в його уславленому театрі “Березіль”. В кінематографі вже греміло ім’я Олесандра Довженка.

Великих успіхів досягли в ці часи украïнознавство, фольклористика, літературознавство і, особливо, історія, завдяки видатним працям М.Грушевського і його школи, Д. Багалія, О. Оглоблина, А. Кримського.

Відбулися зміни і в церковному житті Украïни. Підкорена московським патріархатом ще у 1686 році украïнська церква була бюрократизована і зовсім непомітна, але загальна атмосфера украïнізаціï зачепила і ïï. В жовтні 1921 року на церковному соборі у Києві була створена Украïнська автокефальна православна церква (УАПЦ), яку очолив митрополит Василь Липківський. В 20-ті роки вона швидко зросла і мала більше тисячі парафій. Ïï демократичність, осучасненість, украïнська літургічна мова привертала все більше православних, що викликало занепокоєність партійноï влади, яка застосувала проти неï репресіï, а в 1930 році заборонила УАПЦ.

Ситуація в Західній Украïні, землі якоï опинилися після першої світовоï війни у складі Польщі, Чехословаччини і Румуніï, була складною і драматичною. Більшість західноукраïнських земель з 1921 року входила до Польщі (Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся), де польський уряд намагався проводити колоніальну політику, яка викликала гостру контфронтацію.

Украïнське населення протестувало проти виділення земель для польських колоністів-осадників (ветеранів польськоï арміï), полонізаціï і дискримінаціï, проти важких соціальних умов життя і національного гніту. Виникала необхідність організованого опору. Ще в 1920 році була створена Украïнська військова організація (УВО) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем, яка ставила за мету підготовку загального антипольського повстання, але історичні обставини примусили керівників відкласти ці наміри. В 1926 році президент Польщі маршал Юзеф Пілсудський здійснив військовий переворот і встановив особисту диктатуру. Його політика отримала назву “санаціï” (оздоровлення) і мала яскраво визначений антикомуністичний характер. Вона включала в себе і певну лібералізацію у відношенні до украïнців, яких Пілсудський бажав привернути на свій бік. Він пішов на поступки і це сприяло оживленню украïнського національного руху. Однак в роки “Великоï кризи” 1929 – 1933 рокшв ситуація знов загострилася. Західна Украïна, як аграрна колонія Польщі, постраждала від кризи найбільше, тому соціальне і національне напруження досягло в ці роки апогею. Масові страйки, селянські повстання, терористичні акти, які застосували украïнські націоналісти примусили польський уряд вдатися до систематичних каральних заходів, отримавших назву “пацифікаціï” (умиротворення). Це була короткозора і згубна політика, яка обернулася страшним лихом і для украïнського, і для польського народів. Усвідомлення безперспективності політики взаємного винищення привело до нетривалого періоду “нормалізаціï” (1935 – 1939 рр.) - компромісу, ініціаторами якого були новий польський президент (з 1935 р.) Рідз-Смігли, митрополит греко-католицькоï церкви А. Шептицький і керівник найбільшоï політичноï партіï Західноï Украïни – Украïнського народно-демократичного об’єднання – Василь Мудрий. Але вже в кінці 30-х років мілітаристські і націоналістичні сили Польщі перейшли у наступ проти украïнства, бо в умовах передвоєнноï кризи розглядали украïнців як нелояльну і ненадійну частину населення. В свою чергу і екстремістські кола західних украïнців посилили свою активність.

Як і в деяких краïнах Європи, в Західній Україні в 20-ті роки домінуючою ідеологією стає націоналізм – своєрідна реакція на гноблення з боку пануючоï націï. В цей час він набуває характеру інтегрального націоналізму – різновиду фашизму, якому властива фанатична віра у вибраність, зверхність власноï націï, ïï месіанську роль. Теоретиком інтегрального украïнського націоналізму став Дмитро Донцов, який в 1925 році опублікував прогамну книжку “Націоналізм”. Суть його концепціï полягала у тому, що абсолютною цінністю є нація, яка об’єднує усіх і керує індівідуумом, а найвищою цінністю націï – незалежна держава. Під впливом його тоталітарних ідей в 1929 році у Відні (Австрія) ветеранами Украïнськоï військовоï організаціï була створена Організація Украïнських Націоналістів (ОУН), яку очолив керівник УВО Євген Коновалець. Конкретною метою націоналістів була підготовка всенародного повстання, вигнання окупантів (польських та російських) і побудування незалежноï соборноï Украïни. Спровокувати соціально-політичну кризу планувалося актами саботажу і терору. Політичні вбивства (атентати) стали характерними для діяльності ОУН. Найбільш гучним стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б.Перацького, одного з організаторів “пацифікаціï” в Західній Украïні. Всього за 30-ті роки ОУН здійснила 62 значних теракта. Керівниками і організаторами цих акцій були С.Бандера, М.Лебідь, Я.Карпинецький, Я,Стецько, які опинилися за гратами. В 1938 році у Роттердамі чекістами було вбито Є.Коновальця і слабнуча ОУН розкололася в 1940 р. на ворогуючі частини: радикальну (ОУН-Б), очолену С.Бандерою (1909-1959) і помірковану (ОУН-М), на чолі з А.Мельником.

Отже, Західна Украïна в міжвоєнний час була вузлом соціальних, політичних і національних конфліктів, вулканом, який мав вибухнути. Але друга світова війна, яка почалася у 1939 році, корінним чином змінила історичну долю західних украïнців.


2. Украïна в умовах сталінізму (1929-1939 рр.)


Цей період є найтрагічніший в усій історіï Украïни. В СРСР в кінці 20-тих років сформувалася тоталітарна система, уособлена вождем партіï більшовиків і радянськоï держави Йосипом Сталіним (Джугашвілі). Сталінізм – це поєднання особистоï диктатури з монолітною організацією слухняних органів влади, яка встановлює абсолютний, всеохоплюючий контроль над індивідуумом і суспільством. Це тиранічне, деспотичне і криваве панування, яке було закамуфльоване комуністичними ідеями свободи, рівності і братства. (Див. В.Даниленко, Г.Касьянов, С.Кульчицький. Сталінізм на Украïні: 20 – 30-ті роки . – К., 1991).

Усвідомлюючи, що економічна лібералізація неодмінно веде до послаблення політичноï влади, Сталін, в кінці 20-тих років покінчивши з внутрішнього опозицією (“троцькістами”, “бухаринцями”), повернувся до командно-бюрократичних методів “воєнного комунізму”. Була сформована досконала карально-репресивна система, першою жертвою якоï стала украïнська інтелігенція. В 1929 році відбувся перший сфабрикований процес проти вигаданого “ Союзу визволення Украïни”, в результате якого почалося винищення украïнства. Згодом такі процеси стануть типовими, а “ГУЛАГ” – інтернаціональним.

Брутально пославши “неп – під три чорти ”, Сталін і слухняна йому партія більшовиків, почали перетворення, які вони називали “великим переломом”. (Див. С.Кульчицький. Украïна між двома війнами. – (1921 – 1939 рр.). – К.,1999.). Була, як і в 1918 році, заборонена приватна власність, одержавлена торгівля, фактично запроваджена трудова повинність, застосовано у величезних масштабах дармову працю в’язнів численних концтаборів, у селян відібрано землю і продукти в результаті примусовоï колективізаціï, а самі селяни опинилися у закріпаченому стані. Все це здійснювалося під гаслами боротьби за виконання “ленінського плану побудови соціалізму в одній, окремо взятій краïні”, який передбачав проведення прискореноï індустріалізаціï, колективізаціï і “культурноï революціï”.

Ще в 1925 році правляча партія взяла курс на індустріалізацію. Були застосовані тотальні методи мобілізаціï трудових і фінансових ресурсів: мільони “зеків” працювали на будівництві каналів, рудників і заводів-гігантів, з 1927 року запроваджуються примусові “займи індустріалізаціï”, поширюється соціалістичне змагання, зароджується “трудові почини”: “ударництво”, “ізотівський”, “стахановський рух”, “багатостаноцництво” та інші. З 1928 року починається боротьба за виконання “п’ятирічних планів”. Перша п’ятирічка (1928-1932) мала на меті “побудову економічного фундаменту соціалізму” і для цього потрібно було за 5 років у 4 рази збільшити промислове виробництво. Це були нереальні завдання, але, маніпулюючи статистикою і пропагандою, влада оголосила про дострокове (за 4 роки і 3 місяці) успішне виконання плану. До речі, жодна з п’ятирічок (усього 12), не була виконана, хоча це постійно замовчувалось. Однак, не можна ігнорувати дійсно колосальних темпів будівництва і зростання промисловоï продукціï, а також масового ентузіазму народу, який щиро вірив у комуністичні ідеали. Правда, найбільші досягнення були у будівництві військово-промислового комплексу, що забезпечувало мілітарізацію краïни і служило посиленню політичноï влади Сталіна, а не задоволенню невідкладних потреб населення: універсальний дефіцит продуктів і товарів примусив владу у 1928 році запровадити карткову систему (до 1935 року). Шалені темпи будівельних робіт неминуче вели до зниження якості, масового браку, аварій і екологічних нещасть. “Штурмовщина” приводила до зростання травматизму і загибелі великоï кількості робітників. Умови праці і побуту були просто жахливими. І все ж, у період перших п’ятирічок (I – 1928 – 1932, II – 1933 – 1937, III – почалася в 1938 році і припинена в 1941 в зв’язку з війною) трудові досягнення народів СРСР були вражаючими, хоча і оплачені непомірно високою ціною. Було збудовано близько 10 тисяч великих промислових підприємств, з них більше 1000 в Украïні (“Дніпрогрес”, “Азовсталь”, “ХТЗ”, “Запоріжсталь”, “НКМЗ”, сотні шахт і тисячі кілометрів залізниць). У 1940 році виробництво промисловоï продукціï в Украïні у сім разів перевищувало рівень 1913 року. СРСР став могутньою індустріально-аграрною державою, яка за промисловими показниками поступалася у світі лише Сполученим Штатам Америки.

Державна індустріалізація, яка супроводжувалася швидким зростанням міського населення (урбанізацією), вимагала державних заходів по забезпеченню його продуктами харчування. Але одноособове селянське господарство жило за об’єктивних ринкових умов , тоді як промисловість – на основі державного (планового) ціноутворення. Ця суперечність особливо гостро виявилася під час хлібозаготівель 1927 – 1928 років, коли селяни відмовилися продавати державі зерно за низькими цінами (10 – 15% від ринкових). Ця криза стала приводом для початку суцільноï колективізаціï. Кооперування сільського господарства є річ корисна і загальнопоширена, але примусова колективізація сталінськоï моделі стала найбільшим в історіï злочином проти людяності.

В 1929 році селян стали силою примушувати вступати до колгоспів, а відмову розглядали як антидержавну дію і суворо карали. Було висунено гасло “ліквідаціï куркульства як класу”, і до куркулів приписували всіх, хто відмовлявся вступати до колгоспів. Внаслідок масових репресій (ув’язнення, депортація) постраждало понад мільона найбільш працездатних украïнських селян, сільське господарство Украïни було фактично зруйновано. Безпорядність, невмілість і сліпий фанатизм місцевих партійних і радянських чиновників, а також 25-тисячників (робітників, яких направили до села), суперечливі і погрозливі директиви з центру, привели до соціальноï катастрофи. Навіть Сталін зрозумів це, і спробував перекласти вину на місцевих робітників “ запаморочених від успіхів”. Тим часом, украïнське село гинуло. Протестуючи, селяни різали власну худобу, щоб не віддавати ïï до колгоспу: за 1928 – 1932 роки поголів’я худоби в Украïні скоротилося на 50%, площа посівів – на 20%, врожайність – майже на 40% . почалися селянські заворушення і, навіть, повстання, які жорстоко придушувалися військами і чекістами. 7 серпня 1932 року було видано сумнозвісний закон “про три колоски”, який карав смертю або концтабором селян, які взяли з колгоспного поля хоча б жменю зерна. У цьому ж році була встановлена кримінальна відповідальність для дітей з 12-ти років, як і для дорослих, а також запроваджена паспортна система з пропискою. Сільське населення було фактично закріпачено, бо без дозволу Рад не могли змінювати місце проживання. Сформувався, за висловом О.Солженіцина “Архіпелаг Гулаг”, який став неосяжним джерелом рабськоï сили для поліційноï держави. Але найстрашніша трагедія Украïни була попереду.

Щоб покарати украïнців, які найупертіше опиралися колективізаціï, Сталін в 1932 році наказав підвищити план зернозаготівлі, що і так був завищений для Украïни майже на 50 %. Це було для украïнців, яких Сталін ненавидів і неодноразово образливо висловлювався проти них, вироком смерті від штучного голоду. Голодомор 1932 – 1933 років не має аналогів у світовій історіï. Люті тортури голоду найстрашніші, бо люди вмирають повільно і насамоті. Першими вмирають чоловіки, потім діти, старі і в останню чергу – жінки, психіка яких часто не виносила жахливих випробувань і вони божеволіли. Від голоду вимирали цілі села, мали місце численні випадки канібалізму. Ніякоï допомоги голодуючим, за наказом Сталіна, надано не було. Більше того, селян, які намагалися врятуватися у містах не пропускали кордони військ, які оточували міста. Інформація про голод блокувалася, і за межами Украïни про нього навіть не чули. На Захід доходили відомості про голодомор, але уряди західних краïн в умовах Великоï кризи не хотіли псувати стосунки з СРСР і ігнорували цю інформацію. (Див. Роберт Конквест. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. – К., 1993; Колективізація і голод на Украïні (1929- 1933): зб. документів і матеріалів. – К., 1992 – 1993; С.Кульчицький. Ціна “великого перелому”. – К.,1991).

Сталінська статистика фальсифікувала демографічні наслідки цієï катастрофи, тому і сьогодні дослідники не можуть точно оцінити число жертв голодомору. Але це страхітливі цифри - від 3 до 8 мільонів людей.

Геноцид украïнського народу продовжувався і надалі. В 1933 році, коли секретарем ЦК КП(б)У було призначено Павла Постишева, почалася нова хвиля репресій. Тепер вони були спрямовані проти членів партіï і украïнськоï інтелігенціï. В результаті “чистки” компартія Украïни скоротилася з 1933 до 1938 року на третину. В 1937 році було ліквідовано весь склад ЦК КП(б)У, загинули в умовах “єжовщини” і самі провідники “чисток” П. Постишев і Ст. Косіор. Було знищено і увесь склад уряду УРСР. Його голова – Панас Любченко у 1937 покінчив життя самогубством.

Непоповних вправ зазнала украïнська культура. Історичні досягнення украïнізаціï були зведені нанівець. Ще в 1930 році була знищена Украïнська автокефальна православна церква. В 1931 році розгромлена історична школа М.Грушевського, а сам він несподівано помер на курорті в Кісловодську 25 листопада 1934 року. Є припущення, що його було за наказом з Москви отруєно. Не витримали цькування і наклали на себе руки в 1933 році ідеологи і організатори украïнізаціï М.Хвильовий і М.Скрипник, помер на засланні О.Шумський, репресовано видатного історика-марксиста М.Яворського. Фактично було знищено украïнське мовознавтсво і письменництво. З 240 відомих украïнських письменників 89 було ліквідовано, 64 заслано до сибірських таборів, 83 емігрували. Інших примусили замовкнути, або служити режимові, як от: П.Тичину, М. Рильського та М. Бажана. Гордість украïнського мистецтва – театр “Березіль” був закритий, а його режисер і натхненник Лесь Курбас, як і блискучий драматург Микола Куліш зникли в таборах. Були заборонені фільми геніального О.Довженка, припинена творчість народних співців-кобзарів, більшість яких розстріляли. І це тільки фрагменти страшноï трагедіï “розстріляного відродження”. Такі були трагічні наслідки “культурноï революціï” сталінського типу.

Отже, оптимістичні і багатообіцяючі 20-ті роки, коли економічна лібералізація привела до визначних досягнень украïнського національно-культурного відродження і будівництва націï перекотилися в страхітливі і руйнівні 30-ті, під час яких були загублені майже усі надбання і украïнська культура набрала рис підпорядкованості і маргінальності.