Програма курсу «Iсторiя України». 4 Рекомендована література до курсу «Історія України». 15 Тематика лекційного курсу І семінарів 17
| Вид материала | Конспект |
- Навчавчальна програма курсу «історія україни» для студентів денної (заочної) форми, 213.67kb.
- Тематичний план курсу 4 програма курсу "історія україни" 6 література 16 завдання для, 956.3kb.
- План проведення семінарів кафедри економіки України на 2011/2012, 36.64kb.
- Робоча програма курсу "Релігієзнавство " Для спеціальності 050101 "Основи економічної, 251.11kb.
- Комплексна програма з нормативного курсу "Культурологія" для студентів університету, 500.67kb.
- 1. Предмет І завдання курсу «Історія українського суспільства». Його роль у підготовці, 2532.07kb.
- Програма курсу „Теорія права та держави Львів 2006 основна література до вивчення курсу, 670.76kb.
- Навчально методичний посібник для організації самостійної роботи студентів з курсу, 1628.28kb.
- Програма курсу за вибором для учнів профільних класів суспільно-гуманітарного напряму, 721.59kb.
- Програма І навчально-тематичне-планування для загальноосвітніх навчальних закладів, 378.74kb.
Громадянська війна і Руїна (1657 – 1668 рр.).
Незадовго до смерті, у квітні 1657р., Б. Хмельницький на розширеній старшинській раді в Чигирині (гетьманській столиці з 1648 р.), оформив акт передачі влади синові Юрію, що було реальним кроком до спадкового гетьманату династії Хмельницьких. Це, на думку фахівців, було б оптимальним для України того часу. Але українська старшина не поділяла намірів гетьмана, і як тільки його не стало, розпочала запеклу боротьбу за владу, оскільки була носієм ідеї республікансько-олігархічної форми правління не зразок польської держави і відкидала монархію як невластиву козацтву.
Оскільки Юрію Хмельницькому було лише 16 років, опікуном (регентом) було призначено генерального писаря (канцлера) Iвана Виговського, який спочатку обмежив права Юрія, а потім, у жовтні 1657 року, і усунув його, ставши гетьманом.
Гетьман Iван Виговський (1657 – 1659) був вороже настроєний до Росії і щирим прихильником автономії України у складі триєдиної Речі Посполитої (Польша, Литва, Україна). Не приймав I. Виговський і монархічної форми української державності, а також козацької моделі соціально-економічних відносин, прагнучи утвердження в Україні дореволюційних порядків за польським взірцем. Тому лівобережне козацтво та запорожці не визнали його влади і підняли повстання, яке очолив полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Запоріжжя Яків Барабаш. Почалася громадянська війна, яка точилася з 1658 до 1663 років, і яка започаткувала руйнування української держави. Її причинами були: державний переворот I. Виговського, загострення соціальних суперечностей між старшиною і рядовим козацтвом, послаблення центральної гетьманської влади і посилення олігархічних (старшинських) та анархо-охлократичних (влада товпи) настроїв у суспільстві, антиукраїнська політика польського і російського урядів і агресія султанської Туреччини та Кримського ханства.
У червні 1658 року I. Виговський жорстоко придушив антигетьманське повстання на Полтавщині, зруйнувавши Полтаву, Гадяч, Миргород, Сорочинці та інші міста і знищивши майже 50 тис. людей. Одночасно гетьман почав поблизу міста Гадяч переговори з Польщею, які закінчилися укладенням у вересні 1658 року Гадячського договору. За його пунктами, Україна, як “Руське князівство”, поверталася до складу Речі Посполитої у статусі обмеженої автономії. Це означало крах української державної ідеї і широкомасштабну війну з Росією, яка і почалася.
Велика російська армія під проводом О. Трубецького почала наступ на Конотоп, поблизу якого 29 червня 1659 року відбулася кривава битва. Українсько-польська армія, якій допомогали татари, вщент розбила царські війська. Це була одна з найстрашніших в історії Росії поразок. Однак ця блискуча перемога не зміцнила позиції I. Виговського. Громадянська війна загострювалася, а проти гетьмана виникла сильна опозиція, яку очолили Ю. Хмельницький, I. Богун і кошовий отаман Січі I. Сірко. Почала новий наступ на Україну Росія, але ні Польща, ні Крим допомоги гетьманові не надали. Розуміючи, що гетьманство він втримати не може, I. Виговський втікає до Польщі.
У вересні 1659 р. новим гетьманом було обрано Юрія Хмельницького (1659-1663 рр.), який знов повернув до Росії і підписав з нею Переяславський договір. “Переяславські статті ” 1659 р. виявили помітні тенденції царизму до обмеження автономії України. Це викликало спротив правобережної старшини, яка орієнтувалася на Польщу. В 1660 році, порушивши Віленське перемир’я, Польща почала війну проти Росії. Українське козацтво розкололося за територіальною ознакою: лівобережне – підтримувало Росію, а правобережне – Польщу. Війна, з перемінним успіхом, продовжувалася до 1667 року, коли було підписано Андрусівське перемир'я, яке формально закріпило розділ України: Лівобережна залишилася у складі Російської держави, а Правобережна поверталася Польщі.
Між тим, у 1663 році деморалізований Ю. Хмельницький, який намагався лавірувати між царем московським і королем польським, зазнав остаточної невдачі і склав гетьманські повноваження. У січні 1663 року на Чигиринській раді гетьманом обрали Павла Тетерю. (1663-1665). Але Лівобережжя не визнало задніпровського гетьмана, а підтримало його суперника – запорізького кошового Iвана Брюховецького, який, спираючись на російські війська, зібрав у м. Ніжин в червні 1663 р. раду рядових козаків і черні, відому як “Чорна Рада” і домігся свого обрання гетьманом. Таким чином, ця згубна внутрішня боротьба привела до братовбивчої війни, руїни і розколу України на два гетьманства, що стало ще одним фактором поразки національної революції.
Лівобережний гетьман I. Брюховецький, проводячи промосковську політику, восени 1665 року підписав “Московські статті”, дуже невигідні для України. Вони зафіксували те, що Україна вже втратила статус держави і перетворилася в автономну область Росії. Почалася поступова реставрація феодально-кріпосницьких відносин на російський зразок, посилився тиск московських воєвод і чиновників, їх зловживання під час збирання податків, свавілля, бундючне, презирливе ставлення до українців. Це викликало спротив населення і повстання, як, наприклад, в 1666 році в Переяславському полку, які, однак, жорстоко придушувались.
На Правобережжі, тим часом, теж не було спокою. Відверта пропольська орієнтація гетьмана П. Тетері, його прагнення відновити дореволюційні польсько-шляхетські порядки, привело до антигетьманських виступів. Воєнні невдачі Польщі на Лівобережжі у 1664 році послабило його прихильників і, наляканий загрозою загального антигетьманського повстання, в червні 1665 р. П. Тетеря втік до Польщі. У серпні цього ж року на раді в м. Умань гетьманом було обрано Петра Дорошенка (1665-1676). Сучасники і дослідники характеризують його як талановитого політика і полководця, людину обдаровану і вольову, чесну і порядну. Це була, безумовно, друга після Богдана Хмельницького, видатна фігура керівника української національної революції, яка поставила собі за мету досягнення незалежності соборної України. Петро Дорошенко демократизував адміністрацію, обмежив сваволю старшини, створивши корпус сердюків (найманців), які підлягали йому особисто; встановив контакти з лівобережною старшиною і козаками, зміцнив протекцію православній церкві, вжив заходи до обмеження польської військової присутності і свавілля шляхти. В царині зовнішньої політики П. Дорошенку вдалося значно поліпшити відносини з Кримом і відновити дипломатичні стосунки з Портою, як за часів Б. Хмельницького.
Як уже згадувалося, у 1667 р. Польща і Росія підписали Андрусівське перемир’я, за яким Україна ділилася між ними по Дніпру. Для українців цей договір означав політичну катастрофу, оскільки поховав надію на створення соборної України. З боку Москви це була справжня зрада, бо вона грубо порушувала взяті на себе у 1654 році зобов’язання захищати Україну від поляків. Українська громадськість засудила його укладення і висловила протест. Гетьман П. Дорошенко не визнав його чинності і своїм універсалом закликав до збройної боротьби проти Польщі і Росії. Одночасно П. Дорошенко активізував заходи щодо прийнятя протекції турецького султана, бо без сильного союзника, війна була неможливою.
Військова кампанія проти Польщі восени 1667 року закінчилася підписанням Підгаєцького договору, який став тимчасовим компромісом, а основну увагу П. Дорошенко зосередив на визволенні Лівобережжя, де на початку 1668 почалося антиросійське повстання. У травні 1668 р. П. Дорошенко з правобережними полками перейшов на лівий берег Дніпра, і в червні біля м. Охтирка розбив російську армію Гр. Ромодановського. На спільній козацькій раді під Опішнею 8 червня 1668 р. гетьмана Лівобережжя I. Брюховецького було вбито, і гетьманом усієї України обрано П. Дорошенка. Це була перемога, яка означала возз’єднання обох частин України і гучний, але скороминучий тріумф Петра Дорошенка.
4. Криза і поразка революції. (1668-1676 рр.).
Iсторичне значення революції.
Влітку 1668 року ситуація в Україні значно погіршилася. Росія ще готувалася до реваншу, коли польський король спрямував свою армію на Київщину. Це примусило П. Дорошенка у липні 1668 року вирушити на Правобережжя, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом (заступником) полковника Дем'яна Многогрішного. П. Дорошенкові вдалося розбити поляків біля Паволочі, але на Чернігівщину напали російські війська Г. Ромодановського. Наказний гетьман Д. Многогрішний, замість того, щоб боронитися, пішов з росіянами на переговори і присягнув на вірність цареві. В грудні 1668 року на старшинській раді в Новгород-Сіверському було обрано гетьманом Д. Многогрішного (1668-1672), який підписав з Москвою у березні 1669 року в м. Глухів “Глухівські статті”. Вони свідчили про посилення позицій Росії на Лівобережжі. Майже одночасно на Правобережжі під м. Корсунь відбулася козацька рада, яка ухвалила прийняти протекцію Туреччини і підтвердила повноваження гетьмана Петра Дорошенка. Він усі свої зусилля спрямував на захист правобережних земель від поляків, які у 1671 р. під проводом коронного гетьмана Я. Собеського почали великий похід на Україну. В серпні 1671 р. вони окупували все Поділля. Але це спровокувало турецько-польську війну 1672 р., бо султан розглядав землі Південної України як свій протекторат. На боці турків і татарів виступив і П. Дорошенко. Союзникам вдалося розгромити поляків, захопити наймогутнішу на Сході Європи фортецю – Кам’янець-Подільський і окупувати усе Поділля і частину Галичини. В 1672 р. король Польщі Михайло Вишневецький уклав з турками Бучачський мир, за яким Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Київщина залишалися у складі “Української держави”(до речі, це перше застосування такої етнополітичної назви в міжнародних документах), решта території Правобережної України і Галичини – в складі Речі Посполитої.
Після турецько-польської війни позиції і авторитет П. Дорошенка сильно похитнулися. Туреччина розглядала Україну як завойовану колонію, і встановила тут окупаційний, грабіжницький режим. Тим часом, на Лівобережжі знову міцніли антиросійські настрої, які поділяв тепер і гетьман Д. Многогрішний. Це примусило Москву посилити свою присутність і скинути неугідного гетьмана. В червні 1672 року за рекомендацією Кремля гетьманом було обрано Iвана Самойловича (1672-1687) – прибічника Росії.
Влітку 1674 року майже одночасно почали наступ на Правобережжя російсько-українська і польська армії. На допомогу П. Дорошенкові посунуло величезне турецько-татарське військо на чолі з султаном Мехмедом IV. Правобережжя стало кривавою ареною битв декількох армій, що привело до жахливих руйнувань міст та сел і знелюднення первинної батьківщини козацтва. Саме в цей час починається масовий перехід правобережного населення на Лівобережжя і Слобожанщину (Харківщина і Сумщина). На протязі майже двох років на Правобережжі з перемінним успіхом точилися бої між арміями загарбників, від яких, насамперед, страждало українське населення. З гетьманом П. Дорошенком вже ніхто не рахувався і його становище було безнадійним. Більшість правобережних полків (10) перейшли під протекцію Росії, всі покинули нещасного гетьмана, навіть охоронці і родичі. П. Дорошенко був примушений зректися турецької протекції і присягнути на вірність цареві. У вересні 1676 року у Чигирині (столиці правобережного гетьмана) Петро Дорошенко здав гетьманські клейноди (символи влади – булава, печатка, бунчук і інше) російським представникам і зрікся влади. Це був останній акт української національної революції, яка закінчилася поразкою. Екс-гетьмана було вислано до Росії, але не покарано. Він отримав маєток під Москвою, де і помер у листопаді 1698 року.
Головною причиною поразки революції був комплекс несприятливих внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних обставин. Насамперед, це незавершеність процесу формування української нації, відсутність досвіду державного будівництва, диференціація еліти українського суспільства і її міжусобна політична боротьба. Причинами поразки було і те, що в ментальності значної частини суспільства інтереси особисті, групові і станові переважали загальнонаціональні і державні, а також нерозвиненість національної державної ідеї і утвердження республікансько-олігархічної моделі з елементами охлократії та анархії. І, нарешті, перманентна агресія і експансія з боку феодально-кріпосницьких держав: Польщі, Росії, Туреччини і Криму, які не могли допустити існування самостійної козацької України. Революція закінчилася поразкою і українському народові не вдалося ані створити незалежну соборну державу, ані втримати те, що було виборене такою дорогою ціною: загинуло або потрапило у рабство близько 70% населення. Найстрашніші були демографічні втрати Правобережжя – до 90% мешканців краю.
Попри всі трагічні обставини, революція мала велике історичне значення. По-перше, вона дала українцям безцінний досвід державотворчості та істотно збагатила традиції боротьби проти соціального і національно-релігійного гніту. У ході революції була створена, уперше в новому періоді всесвітньої історії, українська держава. З цього часу етнічні терміни “Україна” і “український народ” закріплюються і набувають поширення, що значною мірою сприяло розвитку національної самосвідомості і зміцненню волі народу до самовизначення у формі незалежної соборної держави. По-друге, у ході революції було підірвано фундамент феодально-кріпосницької системи і закладено підвалини буржуазної, ринкової моделі соціально-економічних відносин. I хоча вони були зруйновані наступною реставрацією кріпацтва у XVIII столітті, сила їх переваг далася взнаки вже в I половині XIX століття. По-третє, трагедія революції послужила своєрідним катарсісом (очищенням) душі українського народу, дала імпульс і натхнення його творчим силам.
Українська національна революція була складовою, органічною частиною європейського революційного руху XVI-XVII століть. Вплив могутніх і благотворних ідей Реформації на розвиток самосвідомості українців є фактом безперечним. В XVII ст. революційні події відбулися у багатьох країнах Європи: Англії, Франції, Iталії, Австрії, Нідерландах. Тож Україна не стояла осторонь. Не випадково українська революція мала багато спільних рис з Нідерландською (1566-1609 рр.) і Англійською (1640-1660 рр.) революціями, як то: переплетіння національно-визвольної, конфесіональної (релігійної) та соціальної боротьби, довготривалість її, непослідовність, запеклість і жорстокість, прагнення до національного самовизначення і державотворчості, відсутність єдності серед політичної еліти, і, нарешті, негативна роль геополітичного фактору.
Отже, вивчення історії української національної революції дозволяє дійти важливого висновку: етнічна спільнота лише тоді стає нацією, коли пробуджується, розвивається і міцніє національна самосвідость, яка реалізується в побудові самостійної держави, що створює, в свою чергу, життєво необхідні політичні умови для повноцінного і прогресивного розвитку нації.
Лекція 5. Гетьманщина в Україні
(кінець XVII – середина XVIII ст.).
План.
- Соціально-економічний розвиток і суспільно-політичний стан в Україні у кінці XVII – на початку XVIIIст. I. Мазепа.
2. Остаточна ліквідація автономії України у складі Російської імперії.
Література.
- Багалій Д. Iсторія Слобідської України. – Харків,1993.
2. Борисенко В. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в II половині XVII ст. – К.,1986.
- 3. Величко Самійло. Літопис. У 2-х т. – К., 1991.
4. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К.,1990.
5 .История Русов. – К.,1991.
6. Костомаров Н. Мазепа. – М.,1992.
7. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672-1742): його життя і доля. – К.,1991.
8. Рігельман О. Літописна сповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. – К.,1994.
9. Українська народність. Нарис соціально-економічної і етнологічної історії. – К.,1990.
1. Соціально-економічний розвиток і суспільно-політичний стан Украïни у кінці XVII – на початку XVIII століття. I. Мазепа.
Після поразки революціï украïнські землі, на яких в кінці XVII ст. мешкало близько 4 млн. чоловік, були розділені між трьома державами. За Бахчисарайським договором 1681 р. між Туреччиною і Росією увесь Південь Украïни аж до Кам’янця-Подільського знаходився під контролем Порти. У 1686 році Польша і Росія підписали “Трактат про вічний мир”, за умовами якого Правобережна Украïна залишалася у складі Речі Посполитоï, а Лівобережна відходила до Російськоï держави. Лише Запоріжжя фактично не пшдлягало нікому, хоча формально підпорядковувалося цареві. Соціально-економшчне становище Запоріжжя у цей час суттєво змінюється; основними заняттями козаків тепер вже стають не військові походи і найманство, а рибальство, мисливство, різні промисли, ремесла та торгівля. Однак вони продовжували напади на Крим та турків, приймали участь у війнах на боці антитурецькоï : “Священноï ліги”і, залишаючись вільними людьми, надавали притулок усім втікачам і бунтарям.
В середині XVII ст. виникає ще один значний регіон Украïни – Слобожанщина, ( Див. Д. Багалій. Iсторія Слобідськоï Украïни. – Харків, 1990), який знаходився на межі Лівобережноï Украïни і Росіï. Формально ці землі належали Росіï, уряд якоï дозволив втікачам-переселенцям з Правобережжя оселитися тут у “слободах” і організувати козацьке самоврядування. Було створено п’ять козацьких полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Острогозький та Iзюмський, які контролювалися російським воєводою, що мав резиденцію у м. Бєлгороді.
Правобережна і Західна Украïна (Галичина, Волинь) належали Польщі, яка після революціï відновила старі порядки врядування і соціально-економічного життя: була відновлена кріпосницька система, панщина, національно-релігійний гніт, полонізація. Але, розуміючи необхідність прискореноï відбудови господарства Правобережноï Украïни, у 1685 році польський уряд дозволив відновлення козацтва. Дуже скоро постали полки: Фастівський, Корсуньський, Богуславський, Брацлавський на чолі з талановитими полковниками, серед яких виділявся фастівський полковник Семен Палій (Гурко). Оскільки на відроджені землі почала претендувати і польська шляхта, соціально-політичні конфлікти стали характерною рисою життя Правобережжя. На початку XVIII ст. вони досягли такоï гостроти, що украïнці піднялися на загальне повстання, яке очолив С. Палій. “Паліïвщина” 1702 – 1704 рр. ще більше підірвала сили польськоï держави, яка невпинно котилася до загибелі. З допомогою російських і мазепинських військ полякам вдалося придушити національне повстання, але ïх влада похитнулася.
Лівобережна Украïна (Гетьманщина), населення якоï на початку XVIII ст. налічувало 1 млн. 200 тис. чоловік, все міцніше протискувалося до Росіï. І хоча залишилися ще формальні ознаки ïï автономіï -(10 полків, гетьман, судочинство), фактично Гетьманщина ставала складовою частиною Російськоï держави, з 1721 року, імперіï. Цей процес прискорило підпорядкування у 1686 році украïнськоï православноï церкви, яка підлягала до того Константинопольському першосвященнику, московському патріархові. Основою економіки Гетьманщини залишалося сільське господарство, яке було малоефективним, незважаючи на збільшення посівноï площі і відмінну якість землі. Середня врожайність була низькою (сам – 3, сам – 4), що пояснюється рутинністю агротехніки та агротехнологіï, відсутністю зацікавленості у результатах праці селян-кріпаків і наявністю дармовоï робочоï сили у поміщиків-землевласників.
Промисловість і торгівля на Лівобережній Украïні залишалися слаборозвиненими. Хоча в XVIII ст. і з’являються перші в Украïні мануфактури (суконні і полотняні) – великі підприємства з ручною працею і виробництвом, розділеним по операціям, вони ще не зайняли провідного місця в промисловості. Домінувало дрібнотоварне ремеслене виробництво і ярмаркова (нестаціонарна) торгівля. Дуже поширеними в Украïні були чумацький (комерційно-транспортний промисел), а також млинарство і гуральництво (виробництво горілки). В кінці XVIII ст. на Лівобережжі в рік проводилося близько 400 ярмарків, працювало 3300 водяних млинів і 12 тис. вітряків, діяло більше 500 гуралень.
В XVIII ст. на Лівобережжі відбулися важливі соціальні зміни. Колишня виборна старшина козацька стала російським дворянством. Воно становило 1% населення, але володіло майже 50% землі. Кілька родин, з яких походили гетьмани і полковники, володіли величезними латифундіями. Наприклад, Мазепі належали майже 20 тис. маєтків, Скоропадському 18 тис., Апостолу - близько 10 тис. Водночас занепадав статус рядового козацтва, яке перетворювалось у державних і поміщицьких селян-кріпаків. У XVIII ст. на Лівобережній Украïні відбувалася поступова реставрація феодально-кріпосницькоï системи, підірваноï в роки революціï. Цей процес почався при I. Мазепі, який сприяв створенню великих поміщицьких землеволодінь і поверненню панщини. В 1701 р. він запровадив у Гетьманщині дводенну панщину, яка на протязі XVIII ст. увесь час зростала. В 1783 році Катерина II своïм указом остаточно закріпачила украïнське селянство і залишки козацтва. Украïнське суспільство в складі Російськоï імперіï остаточно втратило своï історичні особливості і перестало відрізнятися від імперькоï соціальноï системи.
Суспільно-політичний розвиток Гетьманщини, яку в Росіï називали Малоросією, уособлювався у кінці XVII – на початку XVIII ст. гетьманом Iваном Мазепою (1687 – 1708 рр.). Він домігся усунення і заслання до Сибіру попереднього гетьмана Iвана Самойловича і отримав булаву за допомогою Кремля. I. Мазепа, безперечно, один з найвидатніших і найбільш суперечливих діячів Украïни. Невипадково він став героєм геніальних художніх творів О. Пушкіна, Дж. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацького. Надзвичайні природні якості, очевидно, I. Мазепа володів гіпнозом і мав дар екстрасенса, дозволяли йому зачаровувати усіх людей, а особливо жінок, і підкорювати ïх своій волі. Цей “украïнський Казанова” мав безліч коханок, але залишився до кінця життя неодруженим і бездітним. В народі не любили Мазепу, вважаючи його “ляхом”, “паном”. І дійсно, гетьман з витонченими куртуазними манерами і європейською освітою стояв дуже далеко від нього. Посада гетьмана надала Мазепі такі можливості, що він став одним з найбільших багатіïв Європи.
Мазепа повернув панщину і притискував козацтво, посилаючи його на загибель на фронти Північноï війни, яку Росія у союзі з Данією, Саксонією і Польщею вела проти Швеціï у 1700 – 1721 роках. У той же час Мазепа був найбільшим в історіï Украïни меценатом. На своï кошти він збудував десятки церков і монастирів, прикрасив столицю Гетьманщини м.Батурин (з 1669 р), відкрив у 1701 р. Києво-Могилянську Академію, (колегія з 1632), в якій навчалося до 2 тис. студентів, заснував багато інших шкіл і друкарень, піклувався про бурси і лікарні, дбав про розвиток літератури і мистецтва (мазепинське барокко). Всебічно оцінюючи особу I. Мазепи, сучасна вітчизняна історіографія вважає його борцем за волю і незалежність Украïни. (Див. I. Рибалка. Iсторія Украïни. Ч. – 1. Харків, 1995. с. 321 – 326). Дійсно, в останні роки гетьманування I. Мазепа різко змінив політичну орієнтацію, покладаючи своï надіï на поразку Росіï в Північній війні і на союз зі Швецією. У таємних переговорах с королем Швеціï Карлом XII Мазепа наполягав на створенні незалежноï Украïни, в якій він мав би стати правителем. І . Мазепа обіцяв королю всенародну підтримку і тому Карл XII, йдучи походом на Москву з Польщі, у жовтні 1708 р. повернув на Украïну. Але ні селяни, ні козаки, за винятком запорожців під проводом кошового К. Гордієнка, не підтримали непопулярного гетьмана. І. Мазепа занапастив і себе, і шведів, привівши до них лише трьохтисячне військо. 27 червня 1709 року у запеклій битві під Полтавою на р. Ворсклі непереможна раніше шведська армія була вщент розбита. Король і гетьман зі жменькою військ ледве-ледве врятувавшись, втікаючи до Молдавіï під захист турецького султана. Тут, у м. Бендери, 21 вересня 1709 року, 70-річний I. Мазепа помер і був похований в м. Галац.