Geum.ru

Програма курсу «Iсторiя України». 4 Рекомендована література до курсу «Історія України». 15 Тематика лекційного курсу І семінарів 17

Вид материалаКонспект

Содержание


Остаточна ліквідація автономіï Украïни у складі Російськоï імперіï.
Лекція 6. Українські землі під владою Російської і Австрійської імперій.
Західноукраïнські землі під владою Габсбургів.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

Остаточна ліквідація автономіï Украïни у складі Російськоï імперіï.


Після смерті гетьмана I. Мазепи, в Бендерах залишилася майже 5-тисячна козацька громада, яка вважається першою украïнською політичною еміграцією. У квітні 1710 р. на раді вона обрала гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика і затвердила: “Пакти і конституціï законів та вольностей Війська Запорозького”, відомі ще як “Конституція Пилипа Орлика”, або “Бендерська конституція”. Вона стала першою у світі демократичною Конституцією – опублікованою, але нереалізованою. Спроби гетьмана створити європейську коаліцію проти агресивноï Російськоï імперіï зазнали невдачі.

Ще з часу переходу I. Мазепи на бік шведів розлючений цар Петро I, який абсолютно довіряв гетьману, розпорядився покарати “украïнців-мазепинців за зраду”. Його не обходило те, що більшість козаків не підтримало Мазепу і мужньо захищало Полтаву від шведів під час двомісячноï облоги, і те, що козацькі полки героïчно билися на боці росіян у Полтавській битві. У листопаді 1708 р. командуючий російськими військами в Украïні князь О. Меньшиков, за наказом царя, напав на столицю Гетьманщини місто Батурин і знищив його, вирізавши усіх жителів у тому числі і немовлят. ( Див. Iсторія русів, - К.,: 1991. – с. 206). Були спалені і зруйновані сотні сел і десятки міст Лівобережжя, вбиті тисячі украïнців, а трупи кинуті до річок для остраху населення.

Мазепу відлучили від церкви і проголосили йому анафему ( прокляття). Гетьманську резиденцію перенесли з м. Батурина, який був столицею Гетьманщини з 1669 – до 1708 року, до міста Глухів. З волі царя Петра I новим гетьманом було обрано старого і безвольного полковника Iвана Скоропадського ( 1708 – 1722), про якого сучасники, глузуючи, говорили: “Iван носить плахту ( жіночий одяг), а Настя ( його дружина) – булаву ”. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Запорізьку Січ, яка знаходилася на острові Базавлук ( Чортомлик), і, таким чином, трагедією закінчилася славна історія Староï Січі ( 1556 – 1709). Січовий гарнізон було вирізано, а ті козаки, що врятувалися, заснували пізніше Олешківську Січ у гірлі Дніпра (1709 – 1734). Зруйнування Староï Січі – важливого вогнища антифеодальноï і національно-визвольноï боротьби було викликане необхідністю реставраціï кріпосницькоï системи і русифікаціï Украïни. Такі заходи царськоï влади стали основою і характером ïï політики щодо Украïни наприкінці XVIII століття. Ще за Петра I, у 1719 р., украïнцям було заборонено експортувати збіжжя і іншï товари на захід, а тільки через російські порти і під російським контролем. Податки було збільшено у 7 разів, в порівнянні з попередніми, що давала Украïна. Десятки тисяч козаків насильно були відправлені на північ для будівництва Ладозького каналу і Санкт-Петербургу. Украïна повинна була утримувати за свій кошт 10 полків російськоï арміï. У 1721 р. указом Петра I заборонялося друкування украïнських книжок, окрім церковних. В 1722 році було засновано Малоросійську колегію – урядовий орган Росіï, який фактично замінив гетьмана. Після смерті I. Скоропадського у 1722 р. взагалі було заборонено обрання гетьмана і спроби полковника Павла Полуботка, який тимчасово виконував його функціï, протестувати, закінчилися ув’язненням і смертю останнього в 1724 році. Перша Малоросійська колегія управляла Украïною до 1727 року і коли виникла загроза новоï війни з Туреччиною, щоб привернути симпатіï украïнців і заспокоïти ïх, було дозволено обрати гетьмана - “людину достойну і віддану”. Ним став полковник Данило Апостол (1727 – 1734). Тими же причинами було викликано і повернення під владу Росіï запорожців, яким дозволили створити у 1734 р. Нову Запорозьку Січ (1734 – 1775).

Після смерті Д. Апостола у 1734 році знову було заборонено обрання гетьмана і створено “Правління гетьманського уряду” (1734 – 1750) на чолі з російським князем О. Шаховським, який ще більше обмежив автономні права Гетьманщини і посилив русифікацію.

За іронією історіï процес русифікаціï і остаточноï ліквідаціï автономіï Украïни було загальмовано у період царювання доньки головного русифікатора Петра I – Єлизавети. Вона взяла морганатичний шлюб з украïнським козаком Олексієм Розумовським і під його впливом відновила гетьманат на чолі з молодшим братом чоловіка Кирилом Розумовським (1750 – 1764). Гетьману, однак, не вдалося стабілізувати ситуацію і розширити автономію Украïни, як то декларувала Глухівська петиція до новоï імператриці Катерини II (1762 – 1796). Більше того, Катерина II, прихильниця абсолютизму, взагалі скасувала гетьманат у 1764 році і заснувала другу Малоросійську колегію на чолі з графом П. Румянцевим (1764 –1786).

Ïï основною метою було всебічне сприяння царському урядові в справі остаточноï ліквідаціï автономіï Украïни. Насамперед, було проведено загальний опис населення, географічного положення міст та сел, і майнового стану Украïни для збільшення податків і прискорення закріпачення. В 1765 році було скасовано полковий устрій ( 5 полків) Слобідськоï Украïни, а в 1775 р. , після переможноï війни з Туреччиною, в якій відзначилися і запорозькі козаки, Катерина II віддала наказ остаточно знищити Нову Січ. Російські війська підступно напали на січовиків, частину перебили, частину з кошовим атаманом Петром Калнишевським, заарештували і відправили на заслання. Останній кошовий Петро Калнишевський просидів у в’язниці Соловецького монастиря майже чверть віку, де і помер у 1803 році 112- літнім старцем. Решта запорожців втекла за Дунай, на турецьку територію, де заснувала Задунайську Січ ( 1775 –1828). В 1792 році частину украïнських козаків Катерина II переселила на Кубань, і це започаткувало кубанське козацтво. На початку 80 – х років XVIII ст. було знищено полковий (10 полків) адміністративний устрій Лівобережжя, а козаків реорганізували в регулярні уланські полки царськоï арміï. В ході адміністративних реформ в кінці XVIII ст. украïнські територіï були поділені на губерніï. Украïнське селянство, яке становило переважну більшість населення, особливо постраждало від цих змін. У 1783 році, указом Катерини II ,усі селяни, що залишилися вільними, були юридично закріпачені. Але украïнська старшина від цих змін виграла. В 1785 р., згідно з катерининською “Жалуваною грамотою дворянству”, вона була зрівняна в правах з російським дворянством і звільнялася від усіх податків,повинностей і служби. Таким чином, з автономією Украïни у складі Росіï було покінчено.

У XVIII ст. змінилося і положення Правобережноï Украïни. Після переможноï Північноï війни 1700 – 1721 рр., в якій Польша була союзником Росіï, вона відновила контроль над Західною і Правобережною Украïною, але ïï економіка і політичний лад в цей час деградували. Занепад Речі Посполитоï прискорювали також гострі конфесіональні (між католиками, протестантами і православними) і соціальні конфлікти. На украïнських землях почався широкий національно-визвольний рух, відомий як опришківство і гайдамаччина. На чолі опришків (повстанців), які діяли у Прикарпатті, стояв Олекса Довбуш (1700 – 1745), який прославився непримиренною боротьбою проти польських панів. Гайдамаки (озброєні гультяï) почали локальні виступи ще на початку XVIII віку, а в середині століття піднялися на повстання, яке охопило все Правобережжя і відоме як “Коліïвщина”. Воно вибухнуло в 1768 році під проводом запорожця Максима Залізняка та козацького сотника Iвана Гонти і набуло запеклого характеру. “Коліï ” – повстанці, озброєні кілками, вирізали тисячі поляків, євреïв, католицьких священників і монахів. Тільки з допомогою російськоï арміï польському уряду вдалося придушити це антифеодальне, національно-визвольне повстання, яке остаточно підірвало сили польськоï держави. Послабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Австрія та Прусія, і в результаті першого ïï поділу в 1772 році до Австрійськоï імперіï видійшли західноукраïнські землі: Галичина, Західна Волинь, Закарпаття і Північна Буковина. Спроба прогресивних сил Польщі здійснити буржуазні реформи і врятувати державу не вдалася, і після другого поділу в 1793 р. до Російськоï імперіï була приєднана Правобережна Украïна і частина Білорусіï. Це викликало в Польщі національно-визвольне повстання, яке очолив Т. Костюшко, але в 1794 р. повстанська армія була розбита під Варшавою російськими військами під командуванням О. Суворова. В 1795 р. Росія, Австрія і Прусія здійснили третій поділ Першоï Речі Посполитоï. До Росіï відійшли Литва і Західна Білорусія, Австрія і Прусія поділили власне польські землі. Польська держава перестала існувати.

Південна Украïна в середині XVIII ст. залишалася під контролем Туреччини і Кримського ханства, які знаходилися у стані хронічноï соціальноï і політичноï кризи. Російська імперія, натомість, набирала сили і розпочала широку експансію на Південь до Чорного і Азовського морів. Вона розгромила Туреччину і Крим у війні 1768 –1774 років і приєднала Східне і Північне Приазов’я, а в 1783 році було знищено Кримське ханство і Крим приєднано до Росіï. Туреччина, яка прагнула реваншу, знов була розбита в ході війни 1787 – 1791 рр., і за Яським миром Північне Причорномор’я до гирла Дністра переходило під владу Росіï. Об’єктивно ці успіхи імперіï співпадали з інтересами украïнського народу, бо перестала існувати віковічна загроза з півдня, відкривалися широкі перспективи для господарського освоєння родючих земель, урбанізаціï, розвитку промисловості і торговлі краю, який отримав назву Новоросіï.

Отже, комплекс внутрішніх і зовнішніх обставин історичного розвитку спричинив зникнення Гетьманщини, яка на протязі століття (сер. XVII – сер. XVIII) була центром політичного життя Украïни. Процес формування і розвитку у XVIII ст. абсолютних монархій (Росіï, Прусіï, Австріï) не залишав місця республіканським тенденціям в державотворчості. Зникнення з історичноï арени Першоï Речі Посполитоï і Гетьманщини підтвержують цей висновок. Однак історичний досвід, набутий в минулому, сприяв пробудженню національної самосвідомості украïнців і став прецедентом украïнського самоврядування і самостійного державного життя в майбутньому.


Лекція 6. Українські землі під владою Російської і Австрійської імперій.

(кінець XVIII – початок XX ст.).


План.
  1. Соціально-економічний і суспільно-політичний стан українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX століття.
  2. Західноукраїнські землі під владою Габсбургів.
  3. Буржуазні реформи в Росії і їх наслідки для України.
  4. Україна на початку ХХ століття.



Література.
  1. Верига В. Нариси з історії України. (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – Львів, 1996.
  2. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст. – К.,1993.
  3. Гуржій О. Українська козацька держава в II половині XVIII.: кордони, населення, право. – К.,1996.
  4. Iсаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. – Львів,1996.
  5. Iсторія української культури./Під ред. I. Крип’якевича. – К.,1994.
  6. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя.- К.,1991.
  7. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760-1830). – К.,1996.
  8. Литвак Б. Переворот 1861 года в России. – М.,1991.
  9. Нечкина М. День 14 декабря 1825 года. – М.,1985.
  10. Смолій В. Гуржій О. Як і коли почала формуватися українська нація. – К.,1991.
  11. Українська ідея. Iсторичний нарис. – К.,!995.
  12. Формування модерної української нації .XIX-XX ст. – К.,1996.



  1. Соціально-економічний і суспільно-політичний стан украïнських земель у складі Російськоï імперіï у I половині XIX століття.

З кінця XVIII ст. і до 1917 року украïнські землі були розділені між Російською імперією Романових (80% територіï) і Австрійською імперією Габсбургів (20%), які на початку XIX ст. знаходилися вже в стані глибокоï і універсальноï кризи феодально-кріпосницьких відносин, що були в них пануючими.

Адміністративно-територіальний устрій украïнських земель в цей час в Російськоï імперіï складався з дев’яти губерній: Киïвськоï, Волинськоï і Подільськоï на Правобережжі, Харківськоï, Чернігівськоï і Полтавськоï на Лівобережжі, Катеринославськоï, Херсонськоï і Таврійськоï на Півдні (Новоросіï). Тут мешкало біля 10 млн. населення, переважно украïнці, а також росіяни, євреï, поляки і інші. Основою економіки залишалося сільське господарство з пануючими феодально-кріпосницькими відносинами, які вже розкладалися. Поземельні (аграрні) відносини базувалися на поміщицькому землеволодінні, що було дворянською монополією і селянському (общинному) землекористуванні. Головною формою експлуатаціï кріпосних селян була панщина (відробіткова рента), яка мала тенденцію до зростання. Селяни-кріпаки працювали, примусово і безкоштовно, зі своєю тягловою силою і реманентом (знаряддями праці) частину тижня на панськиі землі, а себе утримували за рахунок праці на землі, яку поміщик виділяв з власних земельних володінь. Прагнучи підвищити прибутковість своïх господарств, поміщики йшли простим шляхом збільшення панщини, тим самим скорочуючи селянське землекористування і розоряючи селянське господарство. Замість очікуваних прибутків, поміщики змушені були значно більше витрачати на штат наглядачів і на утримання селян, які тепер працювали виключно на панщині (“місячина”). Запровадження “урочноï системи” (денних завдань польових робіт) і “місячини” свідчили про деградацію аграрних відносин, в основі яких лежало феодальне землеволодіння і селянське землекористування. Зникнення останнього приводило і до руйнаціï поміщицького господарства. Поміщики розорювались (більше половини поміщицьких маєтків у середині XIX ст. були закладені, тобто збанкрутілі), а селяни зубожіли. У селян, які становили більше 80% населення, вироблялися і закріплювалися негативні психологічні риси зневаження праці, лінності, апатіï, поширювалося пияцтво, крадіжки, розбій. Зрозуміло, про за таких умов продуктивність праці була дуже низькою, врожайність вражаюче малою, і тому голод стає характерною рисою життя. Селяни – основна продуктивна сила суспільства були абсолютно не зацікавлені в результатах своєï праці, вдосконалення агротехніки і агротехнологіï, меліораціï землі. Отже, феодально-кріпосницька система вже вичерпала себе і існувала за інерцією, штучно підтримувана самодержавством – диктатурою дворянства на чолі з царем.

Паралельно з цим деструктивним процесом йшов і інший – конструктивний: поширювались і міцніли товарно-грошові, ринкові відносини, які називають ще буржуазними або капіталістичними. В основі нових виробничих відносин, які вже домінували в Західній Європі, лежало застосування вільнонайманоï праці, яка стала основним товаром. Процес наймання є ринковою акцією: продавець пропонує свій товар – робочу (інтелектуальну) силу, а покупець (підприємець, капіталіст, бізнесмен) ïï купує. Наймана праця значно продуктивніша: виробник зацікавлений більше і якісніше працювати, бо більше за працю отримує. Переваги нового способу виробництва були безперечні, але паразитичний клас поміщиків-землевласників не міг і не хотів до них пристосовуватися і всіляко гальмував ïх поступ. Однак не було сили, яка б припинила цей об’єктивний процес.

В 30-40 роки XIX ст. в Росіï починається промисловий, або технічний, переворот, суть якого полягає в заміні ручноï праці машинним виробництвом і в формуванні двох нових соціальних класів: найманих робітників-пролетаріату і буржуазіï (підприємців – капіталістів). Цей процес вимагав наявності вільноï робочоï сили, що в умовах кріпосницькоï системи було проблемою, як і відсутність технічноï бази, тобто машин для оснащення фабрик і заводів. Це ставило російську промисловість в залежність від імпорту машин з-за кордону і гальмувало темпи промислового перевороту. І все ж, в 1861 році в Украïні діяло 2330 фабрик і заводів, що становило 15% усіх підприємств. Робітничий клас з 1800 до 1861 року виріс з 10 тис. до 210 тис. чоловік (74% з них були вільнонайманими, решта кріпосними-приписними), а клас буржуазіï – з 18 тис. до 104 тисяч.

В суспільно-політичному житті Украïни у I половині XIX ст. чітко виділяються дві тенденціï: пробудження національноï самосвідомості, яка започаткувала національно-визвольний рух, і початок соціального революційного руху – “декабризму”.

Ці процеси були частиною глобального визвольного руху (Європа, Америка, Азія), мали спільні риси і власні особливості. Так, у революційному русі декабристів, які боролися проти кріпосницькоï системи і самодержавства, рушійною силою був не “третій стан” (буржуазія, міські низи), а прогресивні представники дворянства. Вони виховувалися під впливом Великоï Французськоï революціï (1789 – 1794) і переможноï Вітчизняноï війни 1812 року. “Ми - діти 1812 року” говорив один з керівників декабристів Матвій Муравйов – Апостол. В 1816 році ними була створена перша в Росіï таємна революційна організація “Союз порятунку”, а в 1822 році в Петербурзі – “Північне товариство”, яким керував Микита Муравйов. В Украïні у тому ж році виникла ще одна таємна організація “Південне товариство” (м. Тульчин на Поділлі) на чолі з незламним патріотом полковником Павлом Пестелем. Декабристи прагнули засобом військового перевороту скинути самодержавство і знищити кріпосницьку систему. Але ïх повстання у Петербурзі 14 грудня 1825 року було швидко придушене новим царем Миколою I (1825 – 1855). Зазнало поразки і повстання Чернігівського полку в Украïні (на Киïвщині, біля Білоï Церкви) 29 грудня 1825 – 3 січня 1826 року під проводом С.Муравйова-Апостола і М.Бестужева-Рюміна. Після придушення декабристського руху реакційний режим Миколи I набув обскурантськоï форми – “аракчеïвщини”.

Остаточна ліквідація автономіï Украïни, здавалося, назавжди знищила волю народу до самовизначення, до самостійного національного життя. Але на початку XIX століття почався процес, який у кінці ХХ віку завершився створенням незалежноï украïнськоï держави. Цей тривалий і трагічний шлях до свободи довів непереборну життєздатність украïнського народу і підтвердив істинність висновків видатного німецького філософа Йогана Готфріда Гердера (1744 – 1803), що дійсним носієм суверенітету є народ, а не його правителі.

Процес національного відродження, на думку вчених, має три основні періоди: перший – початковий, коли пробуджується національна самосвідомість, інтерес до історичних джерел і витоків, до мови і фольклору, народноï культури; другий – культурницький, або просвітницький, під час якого інтелектуальна і духовна еліта народу (інтелігенція) починає діяльність, спрямовану на поширення освіти і всебічний розвиток культури. Яскравим прикладом є створення і діяльність у 1846 – 1847 роках у Києві “Кирило-Мефодіïвського братства” на чолі з М.Костомаровим (1817 – 1885) і В.Білозерським. До товариства приєднався і геніальний поет та художник Тарас Шевченко (1814 – 1861). Третій період – політичний, характеризується усвідомленням необхідності і прагненням вести політичну боротьбу за самовизначення. Це період, коли виникають політичні партіï, консолідуються національно-визвольні сили, які ставлять за мету досягнення державноï самостійності. Украïнська історія XIX – поч. XX ст. переконливо ілюструє і підтверджує цю періодизацію.

  1. Західноукраïнські землі під владою Габсбургів.


З 1772 року західноукраïнські землі входили до складу Австрійськоï імперіï і були найвідсталішою ïï частиною – “коморою економічних абсурдів”. Великі земельні латифундіï польських панів і селянське малоземелля та безземелля, зубожілість і рутинність селянського господарства, засилля німецьких і єврейських ремісників та торгівців були характерними рисами соціально-економічного життя “королевства Галіціï і Лодомеріï (Волині)”, як називавя цей край “клаптиковоï” імперіï Габсбургів. Але й він не стояв осторонь процесу національного відродження. Населення, яке за традицією називало себе “русинами”, а свою землю “руською”, зазнавало національного гніту і прагнуло визволення. Втративши еліту, ставши народом “хлопів і попів”, західні украïнці опинилися в скрутних умовах німецького і польського впливу, який гальмував формування національноï самосвідомості. І все ж, на початку 30-х років XIX ст. у Львові з’являються піонери національного руху, молоді, ідеалістично настроєні, патріоти. Кількість ïх була обмежена, але вони поклали початок могутньому процесу, який перетворив Західну Украïну у “П’ємонт” украïнського національно-визвольного руху. У 1832 році виник гурток, згодом названий «Руською трійцею». Його лідерами були М.Шашкевич, I. Вагилевич і Я.Головацький. Вони проводили енергійну організаційну і просвітницьку роботу у напрямку відродження, збирання і популярізаціï багатств народноï культури. Результатом ïх праці було видання в 1837 році альманаху “Русалка Дністровая”, а в 1846 р. було опубліковано “Вінок русинам на обжинки”.

Піднесення національно-визвольного руху в Західній Украïні відбулося під час “європейськоï революціï”, або “весни народів”. Весною 1848 року почалися революційні заворушення в Австрійські імперіï – масові селянські виступи і робітничі демонстраціï в містах. Особливоï гостроти антипоміщицька боротьба селян набула в Західній Украïні, де виступи переростали у селянські повстання. Саме тому імператор Фердінанд I 23 квітня 1848 року, видав маніфест, який скасовував кріпацтво у Галичині. Під впливом європейського буржуазно-демократичного і, зокрема, польського руху свідомі украïнці в травні 1848 р. у Львові заснували перший в історіï Украïни парламент -“Головну Руську Раду” на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем. Над будинком парламенту вперше замайорив національний символ - жовто-блакитний прапор (гербові кольори князів Романовичів і міста Львова), почалося видання першого в історіï украïномовного тижневика “Зоря Галицька” і формування збройних сил – “карпатських стрільців”. Це були, безумовно, елементи украïнського державотворчого процесу. Влітку 1848 року украïнські представники прийняли участь у Слов’янському конгресі в Празі, а також у виборах до імперського парламенту – рейхстагу, куди потрапило 25 украïнських депутатів. Було проведено з’ïзд украïнських вчених, який заснував авторитетну просвітницьку організацію – “Галицько-руську матицю”; у Львові відкрито “Народний Дім”, в університеті – кафедру украïнськоï мови і літератури, яку очолив Яків Головацький. Але восени 1848 в Австрійській імперіï починається наступ контрреволюціï, яка у 1849, спираючись на допомогу “жандарма Європи” – Російську імперію, спромоглася придушити революційний рух і втримати монархію. Майже всі завоювання західних украïнців було відібрано, але досвід національно-визвольноï боротьби і державотворчості залишився безцінним історичним скарбом. Саме він надихав патріотів, які активізували просвітницьку, а пізніше і політичну діяльність у II пол. XIX – на початку ХХ століття. В 1868 році група студентів на чолі з Анатолем Вахнянином створила у Львові товариство “Просвіта”, діяльність якого і сьогодні для украïнства має неперевершене значення. В 1873 році, знов таки у Львові, виникло науково-літературне товариство ім. Т.Шевченка – відоме у всьому світі як “НТШ” – справжня академія наук Украïни. Початок політичного періоду національного відродження України ознаменувало виникнення в 1890 р. у Львові першоï політичноï організаціï – Украïнськоï радикальноï партіï, яку очолювали Iван Франко і Михайло Павлик.