Geum.ru

Програма курсу «Iсторiя України». 4 Рекомендована література до курсу «Історія України». 15 Тематика лекційного курсу І семінарів 17

Вид материалаКонспект

Содержание


Лекція 9. Україна у роки II світової війни (1939-1945).
Окупація України німецько-фашистськими військами.
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Лекція 9. Україна у роки II світової війни (1939-1945).


План.
  1. Початок II світової війни і приєднання західноукраїнських земель до СРСР.
  2. Окупація України німецько-фашистськими військами.
  3. Визволення України від окупантів.


Література.
  1. Волкогонов Д. Тріумф і трагедія. У 2-х кн. Кн. 2. – К.,1990.
  2. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХст. – К.,1993.
  3. Киричук Ю. Iсторія УПА. – Тернопіль,1991.
  4. Коваль М. Україна: 1939-1945. – К.,1995.
  5. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. – Львів,1993.
  6. Мірчук П. Нарис історії ОУН . – К.,1993.
  7. Семиряга М. Тайны сталинской дипломатии.1939-1941. – М.,1992.
  8. Хоскинг Дж. История Советского Союза.(1917-1991). – М.,1995.
  9. Черчилль У. Вторая мировая война. – Ростов-на-Дону,1997.



  1. Початок другої світової війни і приєднання західноукраїнських земель до СРСР.


У кінці 30-х років Радянський Союз став сформованим типом тоталітарної держави, хоча Конституцією 1936 року і проголошувався як добровільний союз соціалістичних республік. У 1937 році до складу СРСР входило 11 союзних (однією з яких була Українська Радянська соціалістична республіка) та 22 автономні республіки, 9 автономних областей, 9 національних округів. Фактично ж Україна, як і інші республіки, являли собою частину більшовицької держави, яка мала всі риси і ознаки імперії, керованої з Москви.

Напередодні Другої світової війни мілітарізація суспільства і держави набула безпрецедентного рівня, значно зросли асигнування на воєнні потреби: якщо у 1939 році на оборону виділялося 25,6% державного бюджету, то у 1940 – 32,6%, а на 1941 рік планувалося витратити 43,4% бюджету. Оскільки Україна залишалася основною вугільно-металургійною базою СРСР, то виснажливий тягар лягав, насамперед, на український народ. Прискорений розвиток металургії, машинобудування і хімічної промисловості в умовах відсутності екологічного захисту, інтенсифікація праці, тяжкі умови праці і побуту, жахливий рівень травматизму тяжко відбивалося на рівні життя населення України. Але сталінська репресивна система загрозами покарання постійно підвищувала трудові завдання, планові показники, фабрикувала “трудові ініціативи” працівників, “соціалістичне змагання”, що певною мірою стимулювало виробництво і сприяло зростанню продуктивності праці. Кількісні показники, навіть в умовах статистичних фальсифікацій, постійно зростали. В 1940 році продукція промисловості України зросла більш ніж у 7 разів у порівнянні з 1913 роком. В 1940 році Україні належало значне місце у виробництві промислової продукції. Вона давала 65% загальної виплавки чавуну, 49% сталі, 68 % залізної руди, 50,5% вугілля, 26% електроенергії. У сільському господарстві, попри всі перешкоди, теж відмічалося зростання виробництва. Цьому сприяли непогані погодні умови, збільшення техніки на ланах та інтенсифікація праці колгоспників. Україна виробляла 1/5 частину товарного хліба і м’яса, ¾ загальносоюзного цукру, понад 50% кукурудзи.

Соціально-політичне і культурне життя українського суспільства розвивалося на основі тоталітарної ідеології та моралі. Сталінська держава виділяла на це великі грошш і охоплювала своїм впливом усе населення України. З наймолодшого віку людина опинялася у сфері комуністичного виховання, яке супроводжувало її на протязі усього життя. Його забезпечувала як система народної освіти, так і засоби масової інформації, державні установи, політичні, громадські і суспільні організації, література та мистецтво. Це була послідовна державна політика “культурної революції”. Але, об’єктивно, незважаючи на мету більшовицьких ідеологів, ліквідація неписемності, розвиток народної творчості, розширення мережі освітніх закладів сприяло поступальній ході суспільства і служило прогресу. Напередодні війни в республиці працювало 30881 загальноосвітня денна школа з 6,7 млн. учнів, з них 4435 середніх шкіл, в яких навчалися 2,5 млн. учнів, тоді як у 1932 році їх було усього 232 тисячі. У 1940 році функціонувало 25 тис. клубних закладів, 22 тисячі бібліотек, сотні музеїв. Було видано 4836 назв книг загальним тиражем 51,4 млн. примірників, з них українською мовою 41,3 млн. В республіці працювало 10 радіостанцій і 1,3 млн. радіоточок слухав увесь 41-мільонний український народ. У 173 вузах і 693 технікумах і училищах навчалось понад 390 тисяч студентів. Треба також відзначити, що, попри згортанню українізації, поширення і вкорінення української мови в культурному житті суспільства все ж таки продовжувалося, хоча і обслуговувало “тріумф соціалістичного будівництва”.

“Велика криза” 1929 – 1933 років і наступна депресія, яка охопила всі індустріально розвинені країни світу, привела до різкого загострення суперечностей як всередині індустріальних держав, так і між ними. Вихід з цих проблем вони шукали у війні за новий переділ світу. Німеччина, Iталія та Японія готувалися і почали силою кроїти карту світу на свою користь. США, Великобританія і Франція намагалися спрямувати агресію цих країн проти Радянського Союзу і тим послабити СРСР і своїх конкурентів. Сталінський стратегичний план передбачав провокування війни між західними країнами з можливістю наступного втручання у вигідний момент для забезпечення перемоги “cвітової комуністичної революції”.

Вже весною 1938 року при потуранні західноєвропейських держав і США фашистська Німеччина захопила Австрію. Влітку того ж року японські війська спробували захопити частину далекосхідної території СРСР біля озера Хасан, але були відкинуті. У травні – серпні 1939 року радянські і монгольські війська завдали нищівної поразки японськії армії у районі річки Халхін – Гол у Монголії. В результаті Японія так і не наважилась напасти на СРСР у роки другої світової війни, не зважаючи на свої зобов’язання перед союзниками по “антикомінтерновському пакту” 1936 року – Німеччиною і Iталією. У березні 1939 року Німеччина розчленувала і поглинула більшу частину Чехословаччини при потуранні Франції і Англії. Радянсько-англо-французські переговори про заключення військово-політичного союзу проти агресора, які точилися у березні – червні 1939 року, закінчилися повним провалом, і тоді радянська дипломатія наважилася на неймовірний крок. 23 серпня 1939 року був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад, або “пакт Молотова-Ріббентропа”. Довгий час радянська історіографія кваліфікувала його як успіх, який дозволив відвернути війну у 1939 році, категорично заперечувала наявність секретних протоколів договору про розподіл сфер впливу в Європі. Сьогодні це безперечний факт і можна констатувати, що цей пакт перетворив СРСР у фактичного союзника фашистської Німеччини. Це довів Радянський Союз 17 вересня 1939 року, коли порушив договір 1932 року з Польщею про ненапад і почав проти неї агресію.

Радянсько-німецький договір розв’язав руки Гітлеру, і вже через тиждень він віддав наказ атакувати Польшу. 1 вересня 1939 року за заздалегідь розробленим планом німецько-фашистські війська почали війну проти Польщі. 3 вересня, формально виконуючи свої договірні зобов’язання перед Польщею, Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Почалася друга світова війна. У відповідності до радянсько-німецького пакту СРСР теж почав військові акції по захопленню територій, які, згідно з таємним протоколом, ввійшли до сфери його інтересів. 17 вересня радянські війська без оголошення війни перейшли кордони Польщі і за 12 днів майже без опору зайняли Галичину і Західну Волинь. В цій операції було задіяно 54 стрілецьких і 13 кавалерійських дивізій, 18 танкових бригад і 11 артилерійських полків. Було створено 2 фронти: Український, яким командував С. Тимошенко і Білоруський під командуванням М. Ковальова. Загальна чисельність війська становила 600 тисяч червоноармійців; вражала і кількість застосованої техніки: 4 тисячі танків, 5500 гармат, 2 тис. літаків. А Польща на кордонах з СРСР, які становили 1400 км., мала лише прикордонну охорону з 25 батальонів. Вона не чекала удару зі сходу і всі сили кинула для відбиття нападу Німеччини.

Парадоксальність цієї розбійницької акції СРСР проти Польщі полягає в тому, що об’єктивно інтереси українського населення, яке впродовж віків боролося проти національного гніту, співпали з загарбницькими планами Сталіна. Саме тому західні українці дивилися на Червону Армію як на визволительницю і зустрічали її хлібом та сіллю.

Таким чином, агресія Гітлера і Сталіна проти Польщі була брутальним порушенням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, не була юридично обгрунтована, отже, мала незаконний характер. Це визнав навіть Сталін у радянсько-польській угоді від 30 липня 1941 року, коли радянсько-німецькі домовленності щодо Польщі були анульовані. Але восени 1939 року радянсько-німецький яльянс ставав все міцнішим і був закріплений договором “Про дружбу і кордони” від 28 вересня 1939 року.

У жовтні 1939 року на зайнятих радянськими військами західноукраїнських землях відбулися вибори в народні зібрання. Вони проводилися на основі Конституції СРСР 1936 року під контролем радянських представників, за їх сценарієм і режисурою. В виборах прийняли участь майже 93% виборців, які фактично проголосували за радянську владу. В кінці жовтня на своїх перших засіданнях народні зібрання звернулись з проханням прийняти західноукраїнський регіон у склад УРСР і СРСР. П’ята сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 року задовольнила ці прохання.

Ще одна частина західноукраїнських земель – Північна Буковина, яка знаходилася у складі Румунії з кінця 1917 року, повернулася до складу Радянської України у червні 1940 р. після задоволення радянського ультиматуму Румунією. I тільки Закарпаття в результаті таємних угод між Німеччиною і Угорщиною опинилось у складі останньої. 15 березня 1939 року після ліквідації проголошеної Августином Волошиним Карпато-України, уся територія Закарпаття була окупована угорськими військами. Лише у 1945 році за договором між Чехословаччиною і СРСР Закарпаття увійшло до складу УРСР.

Населення Української РСР у 1940 році після приєднання західноукраїнських земель збільшилося на 8,1 млн. і досягло 41 млн. чоловік, а територія – 560 тис. км².

У 1939 – 1941 роках в Західній Україні почалися “cоціалістичні перетворення” з метою уніфікації радянських порядків. Ці заходи місцеве населення спочатку зустріло прихильно і навіть надало підтримки, сподіваючись на вільне і щасливе майбутнє, але дуже швидко розчарувалося, коли відчуло, що таке тоталітарна дійсність. Насильницькі методи колективізації, суцільна націоналізація засобів виробництва, депортація класово-ворожого населення, репресії, русифікація та бюрократія влади затьмарювали всі, навіть позитивні, заходи більшовиків: “українізацію”, ліквідацію неписьменності і бізробіття, охорону здоров’я. До 1 червня 1941 року в Західній Україні було створено 38 МТС, 529 колгоспів, які об’єднали 15% усіх селянських господарств. Було відкрито 6900 початкових шкіл, філіал Академії наук УРСР; Львівський університет став українським імені I. Франка. Але одночасно і значно активніше шла “совєтізація”. Були заборонені усі політичні партії, кооперативні, молодіжні, жіночі організації, “просвіти”, осередки організації українських націоналістів, зазнала сильних утисків греко-католицька церква. Весною 1940 року почалися масові репресії: арешти і депортація. До Сибіру було депортовано близько 400 тис. українців і 1,2 млн. поляків. Смертність серед депортованих сягала 16%. Тисячі громадян були знищені органами НКВС, чисельність жертв яких важко встановити.

Приєднання Західної України було подією великої історичної ваги, оскільки вперше за кілька століть українці об’єднались в межах однієї держави. Але це було насильницьке об’єднання і нав’язаний ззовні “соціалістичний лад”.

Весною 1940 року у Європі закінчився період “дивної війни”, коли гітлерівська Німеччина не вела військових дій і вичікувала слушного моменту для нападу. З цього часу розгорілася справжня пожежа світової війни. Гітлер у 1940 – 1941 роках підкорив майже всю Західну Європу і, згідно плану “Барбаросса”, який було розроблено у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР.

Йдучи слідами Гітлера, Сталін напав на Фінляндію у листопаді 1939 р. і після короткочасної, але кривавої війни приєднав до СРСР частину Фінляндії – Карелію, за що Радянський Союз був засуджений світовою громадскістю як агрессор і виключений з “Ліги Націй”. Але це не зупинило Сталіна, який згідно з радянсько-німецькими договорами окупував Прибалтику, і в липні 1940 р. Литва, Латвія і Естонія опинились у складі СРСР. Німеччина і Радянський Союз, закінчивши поділ Європи, готувалися до вирішального двобою. Стан обороноздатності СРСР у цей час значно посилився: було різко збільшено державні асигнування збройних сил і воєнної промисловості, подовжено термін дійсної служби рядового і молодшого командного складу Червоної Армії, зменшено вік призову до лав армії з 21 до 18 років. Восени 1939 року в СРСР була запроваджена військова повинність. До червня 1941 р. чисельність Червоної Армії досягла 5,3 млн. бійців і командирів, було сформовано 125 нових дивізій. У 1940 р. розпочато серійне виробництво нової досконалої військової техніки: літаків “Як - 1”, “МіГ - 3”, “Пе - 2”, танків “КВ” та “Т-34”, реактивної артилерії – “БМ - 13” “катюш ”, військових кораблів, підводних човнів та інше. Однак більшість бойової техніки, до 80%, випускалася застарілою.

В умовах підготовки до війни радянська держава посилила контроль за трудовою діяльністю населення. У червні 1940 р. було прийнято указ “Про перехід на 8-годинний робочий день, на 7-денний тиждень та про заборону самовільного виходу робітників і службовців з підприємств та установ”. На початку жовтня 1940 року указом “Про державні трудові резерви СРСР” запроваджувалася мілітарізація молоді країни через мережу спеціальних училищ і шкіл.

Але всі ці заходи в обставинах того часу були малоефективними, оскільки помилкова воєнна доктрина передбачала наступальну війну на ворожій території і швидку перемогу “малою кров'ю”. З цією метою довготривалі оборонні укріплення на старих кордонах 1939 року були демонтовані, а нові не побудовані; великі військові з’єднання (механізовані корпуси) розформовані і техника розпорошена по полках і батальонах, величезна кількість війск знаходилась надто близько до кордону. В результаті сталінських репресій 20% командного складу Червоної Армії було знищено і, насамперед, постраждало вище командування: так, з п’яти маршалів було репресовано трьох. Нові командири були погано підготовлені, безініціативні і некомпетентні.

У першій половині 1941 року Німеччина закінчила підготовку до агресії і було призначено дату нападу. Ця інформація через радянських розвідників, дипломатів, іноземні уряди потрапляла до Сталіна, була достовірною і незаперечною. Але замість відповідних адекватних заходів радянський уряд опублікував повідомлення ТАРС від 14 червня 1941 року, в якому засуджувалися чутки про війну і містилися запевнення в міцності і непорушності радянсько-німецького пакту. Таким чином, напад гітлерівської Німеччини виявився несподіванним для командування Червоної Армії, населення СРСР і мав жахливі наслідки. Як стало відомо зовсім недавно,Ста-лін у середині 1941 підписав розроблений генштабом план наступальної війни проти Німеччини, який мав назву «Гроза» і згідно якого СРСР мав напасти на Німеччину 6 липня 1941 року, але Гітлер випередив його.

  1. Окупація України німецько-фашистськими військами.


22 червня, вранці, без оголошення війни німецько-фашистські війська вдерлися на територію СРСР. Армія вторгнення налічувала 5,5 млн. солдат і офіцерів, була озброєна найновішою технікою: 4,3 тис. танків, 4,9 тис. літаків, 47,2 тис. гармат і важких мінометів та інш. Союзники Німеччини – Iталія, Угорщина, Румунія, Фінляндія, Словаччина теж надіслали значну кількість військ і техніки для допомоги агресору. План “Барбаросса” передбачав “бліцкріг” – “блискавичну війну”, яка повинна була закінчитися оточенням і знищенням Червоної Армії впродовж двох – двох з половиною місяців і виходом верхмату на оперативну лінію “Архангельськ - Астрахань” ще до зими 1941 року. Згідно з планом німецька армія наступала у трьох головних напрямках – на Ленінград, Москву і Київ. Вже на початку війни виявилися стратегічні прорахунки радянського командування, і Червона Армія зазнала дуже тяжких поразок і страшних втрат. Так, у перший день війни було втрачено 1200 літаків. Незважаючи на героїчний опір прикордонних частин і застав, військ першої лінії оборони, досвічений , загартований і вишколений верхмат із великою швидкістю просувався вглиб країни, знищуючи десятки дивізій і захоплюючи величезну кількість військовополонених. За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на територію Союзу місцями від 300 до 600 км. Головний удар був націлений на Москву, тоді як Сталін помилково вважав, що саме з півдня, з України, німці поведуть вирішальний наступ. Тут були зосереджені великі сили Червоної Армії, які і були оточені в районі Києва. Битва за Київ з середини липня до середини вересня стала першою страшною трагедією війни. В оточенні опинилось більше мільона червоноармійців. Відступити для того, щоб вирівняти фронт, передислокувати війська і отримати підкріплення, було категорично заборонено Сталіним. 19 вересня 1941 року гітлерівські війська захопили Київ. У ході жорстоких боїв було втрачено чотири армії, у полон потрапили майже 650 тис. червоноармійців. Німецькі війська групи .армій “Південь” наприкінці 1941 р. окупували майже всю Україну. 16 жовтня після 72-денної героїчної оборони радянські війська залишили Одесу. Однак, незважаючи на страшні втрати, фашистський план “бліцкрігу” було зірвано і радянське командування отримало час для зосередження резервів і розробки плану контрнаступу. У грудні 1941 – січні 1942 років німецько-фашистська армія зазнала першої відчутої поразки під Москвою. Здавалося, найстрашніший період війни вже позаду. Шоковий стан, у якому знаходилося керівництво країни і армії з початку війни, проходив і з’являлася впевненість у остаточній перемозі. Але нові прорахунки в оцінці головного удару німців у 1942 році привели до трагічних наслідків. Наступальна операція радянських військ під Харковом у травні 1942 р. закінчилася поразкою: загинуло три армії і у полон потрапило біля 250 тисяч бійців і командирів. Влітку 1942 року ще однієї поразки Червона Армія зазнала в Криму. На початку липня після 250-денної героїчної оборони радянські війська залишили Севастополь. Німцям вдалося захопити Північний Кавказ і вийти до Волги. Воєнна ситуація стала критичною. Тоталітарна система, яка поставила країну перед загибеллю, вдалася до екстремальних кроків, аби врятуватися. Про це свідчать драконівські накази Сталіна №270 від 16 серпня 1941 року і № 227 від 28 липня 1942 р. “Ні кроку назад”. Тепер армія і народ повинні були розплачуватися за згубні прорахунки і численні помилки політичного і воєнного керівництва на чолі із Сталіним. I все ж, народи СРСР, які звитяжно піднялися на Вітчизняну війну проти німецько-фашистських загарбників, всупереч антигуманній системі довели усьому світові нездоланність захисників Вітчизни.

У липні 1942 року вся територія України була окупована німцями і на її землях був встановлений “новий порядок” як на першочерговому об’єкті німецької колоніальної експансії. Виходячи з цього, окупанти запровадили систему жорстокої експлуатації і народовбивства. Українська територія була поділена на чотири частини: західні землі були включені до “Польського генерал-губернаторства”, південно-західні – під назвою “Трансністрія” – передавалися союзній Румунії; Донбас, Чернігівську, Сумську і Харківську області виділяли у “воєнну зону” під управлінням військового командування, а на решті території був створений рейхскомісаріат “Україна” зі столицею в місті Рівне. Його очолив кривавий кат Еріх Кох, який заявив у промові до свого штабу у вересні 1941 р.: “Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців”. Саме з метою пограбування України були створені різного роду акціонерні товариства, Головне управління вугільної промисловості Сходу, металургійне об'єднання “Cхід”. З перших місяців окупації тисячі ешелонів з награбованим добром відправилися до Німеччини. Крім того, окупанти вдалися до ганебної для цівілізованого світу практики – вивозу невільників з України. На каторжні роботи до Німеччини за роки окупації було вивезено майже 2 млн. 300 тис. юнаків та дівчат.

У лютому 1942 року було видано “закон” про запровадження “нового аграрного ладу”, який фактично зберігав колгоспну систему як оптимальну форму експлуатації селянства.

Жорстокість нацистської влади проявлялася також у ставлені до українців як до неповноцінної раси, принижувалися гідність і зневажалися цінності українського народу. Погромницька окупаційна політика фашистів привела до масового винищення євреїв і віськовополонених. В Україні було замордовано близько мільону євреїв і майже 1,3 млн, радянських полонених.

Німецько-фашитський окупаційний режим в Україні був надзвичайно жорстоким і водночас неефективним, бо замість покори і остраху він спричинив могутній рух опору.

В Україні, як і в інших окупованих країнах Європи, виник масовий підпільний і партизанський рух, який став важливим фактором перемоги над нацизмом. На початку війни, в обставинах хаосу і безладдя, партизанські загони виникали і діяли стихійно, але вже восени 1941 року партійні органи надали цьому рухові цілеспрямованості і організованості. Ще до окупації призначалися керівники майбутніх підпільних організацій, закладалися таємні бази для партизанів. До кінця 1941 року на окупованій території було залишено 110 партійних і комсомольських підпільних комітетів та центрів, а також близько 3500 партизанських загонів і груп.

Значно посилився комуністичний підпільний і партизанський рух після поразки німців під Москвою взимку 1942 року. Для керівництва партизанським рухом 30 травня 1942 р. у Москві було створено Центральний штаб партизанського руху на чолі з П. Пономаренком, а 20 червня того ж року український штаб, який очолив Т. Строкач. Централізація керівництва допомогла координувати дії загонів, покращила взаємодію з регулярною армією і постачання партизанів зброєю, медикаментами та усім необхідним. Особливого розмаху партизанський рух набув у 1943 році, коли кількість бійців досягла 58,5 тисяч і почали формуватися партизанські з’єднання. Найбільші з них очолювали С.Ковпак, О. Федоров, О.Сабуров, М. Попудренко, П. Вершигора, Я. Мельник, М. Наумов. Вони розпочали “рейкову війну”, руйнуючи воєнні комунікації ворога, знищуючи транспорт, живу силу, техніку і боєприпаси окупантів, здійснювали тисячокілометрові рейди по тилах німецької армії. Командування верхмату примушено було виділити для боротьби з партизанами до 120 тис. солдатів і офіцерів, відкликавши їх з фронту.

Український рух Опору не був однорідним з самого початку. Організація українських націоналістів (ОУН), яка була створена ще у 1929 році, у пошуках союзника для боротьби за самостійну соборну державу вдалася до співпраці з Німеччиною – потенційним ворогом Польщі і СРСР. Хоча у 1940 році ОУН розділилася на дві фракції – одна під проводом А. Мельника (ОУН – М), а друга С. Бандери (ОУН – Б) – обидві орієнтувалися на Німеччину. Перед нападом на СРСР у німецькій армії було створено українське збройне об’єднання “Легіон українських націоналістів”, яке складалося з двох підрозділів “Роланд” і “Нахтігаль” чисельністю близько 600 солдатів та командирів. ОУН – Б сподівалась, що ці війська стануть основою збройних сил майбутньої незалежної України. Разом з німецькою армією вони увійшли до Львова, де 30 травня 1941 року проголосили створення української держави. Прем’єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Але ці дії не були узгоджені з німецьким керівництвом. Нацистське політичне керівництво розцінило цей крок як зухвалість і самочинство і силою припинило діяльність націоналістів. Гестапо заарештовало С. Бандеру і його прибічників і оголосило українських націоналістів ворогами рейху. Було розстріяно 40 провідних членів ОУН, а її діяльність заборонена. Саме тому ОУН почала збройну боротьбу проти німецько-фашистського режиму і вже дуже скоро стала потужною силою в Західній і Правобережній Україні, маючи беззастережену підтримку місцевого населення. Восени 1942 року ОУН організувала ряд партизанських загонів, які були об’єднані в Українську повстанську армію (УПА) на чолі з талановитим командуючим Романом Шухевичем. Чисельність УПА на початку 1944 року сягала 40 тис. бійців. Політичні цілі УПА були окреслені так: “Українська повстанська Армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу…УПА бореться проти імперіалістів і імперій…Тому УПА бореться проти СРСР і проти німецької “нової Європи”…Тому ми проти російського комуно-більшовизму і проти німецького націонал-соціалізму”. Боротьба на два фронти знесилювала УПА і вела до трагізму братовбивчої війни між українцями. Так, знаменитий рейд С. Ковпака “Від Путивля до Карпат” влітку 1943 р. привів до кривавих боїв між націоналістичними і комуністичними партизанськими загонами і великих втрат з обох боків. А весною 1944 року УПА розбила біля Рівного автоколону штабу командуючого 1-м Українським фронтом Червоної Армії генерала Ватутіна. Він був тяжко поранений і помер у Києві 15 квітня 1944 року. Радянське командування для боротьби з УПА створило цілу армію НКВС, яка почала регулярні військові операції на значній території Полісся і Волині, а пізніше і на всій території Західної України аж до 1953 року.