. 15 Тематика лекційного курсу І семінарів 17

Вид материала

Содержание

3. Визволення України від окупантів.
1. Післявоєнна відбудова. Агонія сталінізму (1946-1953 рр.).
2. Криза тоталітарного ладу.

Подобный материал:

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 14

3. Визволення України від окупантів.

Восени 1942 року почався новий період Вітчизняної війни – період корінного перелому. Надзвичайні заходи соціально-економічного, політичного і воєнного характеру, які були жорстокі, але необхідні, дозволили мобілізувати всі сили і засоби для досягнення перемоги. Високе патріотичне піднесення народу, масовий трудовий і воєнний героїзм, єдність фронту і тилу, грізний рух Опору – все це стало складовими частинами і чинниками Великої Перемоги.

В ході запеклих боїв восени 1942 р. Червона Армія зупинила наступ німців на Сталінград і виснажила їх війська звитяжною обороною міста.

В розпалі битви на Волзі радянське командування розробило план розгрому ворога. В його розробці значну роль зіграли видатні воєначальники – генерали Г. Жуков і О. Василевський.

19 листопада 1942 року Червона Армія перейшла в стратегічний наступ і в кривавих боях оточила 6-ту польову і 4-ту танкові армії німців. Успішний наступ розвернувся по фронту в 1500 км. 18 грудня 1942 р. почалося визволення території України, коли 195-та стрілецька дивізія вибила німців з районного центру Мілове. Тим часом продовжувалася ліквідація оточеного німецько-фашистського угруповання і 2 лютого 1943 року з нею було покінчено. В полон потрапили 91 тис. чоловік, з них 2500 офіцерів, 24 генерали, у тому числі командуючий генерал-фельдмаршал фон Паулюс.

Долаючи шалений опір німців, радянські війська Воронезького фронту 16 лютого 1943 р. визволили Харків. Але раптовий контрудар есесівських танкових з’єднань примусив у березні того ж року тимчасово залишити місто і до літа фронт стабілізувався. 5 липня 1943 року почалася одна з найбільших битв другої світової війни – Курська, перемога в якій забезпечила визволення України. Після розгрому німецько-фашистських військ у районі Бєлгорода радянська армія 23 серпня визволила Харків.

Зламавши оборону німців на Міусі і Северському Дінці, війська Південного фронту, під командуванням генерала Ф. Толбухіна і війська Південно-Західного фронту (командуючий генерал Р. Малиновський) нищівними ударами визволили Донбас у середині вересня. 8 вересня 1943 року було визволене місто Сталіно (Донецьк). На кінець вересня радянські війська вже вийшли до Дніпра. Плани німців зупинити наступ Червоної Армії на “східному валі” були зруйновані несподіваним форсуванням Дніпра радянськими передовими частинами в багатьох місцях – від Лоєва до Запоріжжя. На правому березі Дніпра було створено 23 плацдарми. Ведучи вперті бої, радянські воїни розширили і зміцнили захоплені плацдарми, перетворивши їх на опорні пункти наступальних операцій за звільнення Правобережної України. Після ряду запеклих боїв радянське командування вирішило завдати головного удару з Лютізького плацдарму. Вранці 3 листопада 1943 р. почався наступ на Київ і надвечір цього ж дня оборона німців впала. На ранок 6 листопада столицю України було звільнено. Контрнаступ гітлерівців на Фастівському, Житомирському і Київському напрямках виявився невдалим і 24 грудня почався загальний наступ Радянської Армії на Правобережжі. На кінець січня 1944 р. війська 1-го та 2-го Українських фронтів просунулися далеко на захід і оточили 10 дивізій німців в районі Корсунь-Шевченківського. У лютому – березні 1944 р. оточене угруповання фашистів було ліквідовано. У квітні – травні загарбникам було завдано згубного удару на півдні: 10 квітня ворога вибили з Одеси, а 9 травня – з Севастополя. У ході Львівсько-Сандомирської, Карпато-Ужгородської та Яссько-Кишинівської наступальних операцій, які успішно проводилися влітку і восени 1944 р. завершилося звільнення території України від німецько-фашистських окупантів. 14 жовтня вся Радянська Україна була очищена від загарбників, а 28 жовтня було цілком визволено від окупантів і Закарпаття. Вся етнічна українська територїя уперше опинилася під радянською владою. Відступаючи з України, гітлерівці, як і більшовики у 1941 – 1942 рр. застосували тактику “спаленої землі”, втрати від якої були жахливими. Навіть їх побіжний перелік свідчить про страшні наслідки і неймовірні страждання, які принесла друга світова війна українському народові. Було зруйнувано понад 700 міст і містечок, знищено 28 тис. сіл, що позбавило 10 млн. людей притулку, від німецьких рук загинуло 7 млн. цивільного населення і військополонених. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств відкинуло економіку України на два десятиріччя назад: збитки сягали 40%, а загальна шкода народному господарству становила 1,2 трлн. карбованців. Таким чином, український народ удруге за десять років тяжко постраждав від жорстоких ексцесів тоталітарних режимів.

Одночасно з визволенням України від окупантів почався процес відбудови економіки, соціально-культурних закладів, усіх сфер життєдіяльності населення. Саме життя диктувало необхідність відродження, не дивлячись на увесь трагізм руїни. Населення України, не очікуючи наказів і директив, заходилося піднімати з руїн міста і села, заводи і фабрики, школи і лікарні, засівати лани, відбудовувати житло. Масовий ентузіазм підсилювала радісна інформація з фронтів війни. Здавалося, що найгірше вже позаду і після перемоги настане світле і щасливе життя. Однак дуже скоро партійна командно-адміністративна система не тільки відновила свої органи і методи керівництва, але й посилила репресивні заходи, користуючись умовами воєнного часу. У травні 1944 року була вчинена безпрецедентна акція в Криму, звідки поголовно виселено понад 200 тис. татар, болгар. Блюзнірство та демагогія також пішли в хід: щоб створити враження суверенності України, були створені міністерство закордонних справ і оборони, південні фронти були перейменовані на Українські, введено нову урядову нагороду – орден Богдана Хмельницького.

Отже, український народ, який приніс величезні жертви на вівтар Перемоги і заслуги якого набули міжнародного визнання членством в ООН, все ж не дістав жаданої волі і незалежності, не міг вирішувати сам своєї долі і шляху в майбутнє, опинившись знову в орбіті імперії Кремля.

Лекція 10. Україна у повоєний час. (1946-1991).

План.

1.Післявоєнна відбудова. Агонія сталінізму. (1946-1953 рр.).

2.Криза тоталітарного ладу. “Відлига”. (1953-1964). Неосталінізм. (1964-1985 рр.).

3.На шляху до незалежності. “Перебудова” (1985-1991 рр.).

Література.

Аллилуева С. Двадцать писем к другу. – К.,1991.
Волкогонов Д. Семь вождей. В 2-х кн. – М.,1999.
Восленский М. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. – М., 1991.
Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991.
Кульчицький С. Нотатки про українські революції. – К.,2001.
Медведев Р., Ермаков Д. Серый кардинал. М. Суслов: политический портрет.- М.,1992.

1. Післявоєнна відбудова. Агонія сталінізму (1946-1953 рр.).

Після переможного закінчення війни відбудовний процес значно прискорився. У форсованих темпах його була зацікавлена і влада, намагаючись посилити своï позиціï у “холодній війні”, яка розпочалася між двома світовими системами у 1946 році, і украïнське суспільство, плекаючи надію на краще життя. Тому для цього періоду знов стає типовим масовий трудовий героïзм і самовідданість населення. Партійно-радянська влада знову використала звичні перевірені методи мобілізацій, застосування примусовоï праці ув’язнених та військовополонених, практично безплатноï роботи колгоспників і дітей. Ці заходи держави, не зважаючи на ïхню негуманність, все ж таки принесли позитивні наслідки. Насамперед, були урегульовані територіальні проблеми: восени 1945 року до складу УРСР увійшла Закарпатська Украïна і, вперше за багато століть, усі украïнці опинились в межах однієï держави. Були встановлені і гарантовані кордони з Румунією, Чехословаччиною, Угорщиною і Польщею. Радянські власті дозволили переселитися у Польщу майже мільонові поляків, а в Украïну переселено було понад півмільона украïнців. Ще в роки війни з Украïни було примусово виселено близько 650 тис. німців і понад 200 тис. кримських татар. В результаті гітлерівського геноциду майже втричі зменшилася кількість євреïв в Украïні, натомість відчутно зросла кількість росіян: з 4 млн. у 1939 році, до 7 млн. – у 1959. Особливо значними темпами збільшувалась кількість росіян в Західній Украïні. Із загальноï демографічноï картини Украïни бачимо, що на січень 1941 р. ïï населення становило 41,9 млн., 14 млн. із яких були міськими мешканцями; наприкінці війни, у 1945 р., кількість населення зменшилася до 27,4 млн., а в містах проживало лише 7,6 млн. Національний склад теж разюче змінився – з багатонаціонального на переважно двонаціональний.

Як і до війни, радянська держава вдалася до довготривалого планування відбудови і розвитку народного господарства. Було прийнято 4-й п’ятирічний план (1946-1950 рр.), який передбачав досягнення і перевершення довоєнного рівня. Традиційними були заходи і методи його реалізаціï: мобілізаційно-пропагандистське штурмування, соціалістичне змагання, директиви і “зустрічні плани”. При цьому бажання і потреби людей не враховувалися заради “вищих інтересів соціалістичноï Вітчизни.” Попри все, результати були вражаючі: вже в кінці 1949 р. обсяг валовоï продукціï промисловості Украïни перевищив рівень 1940 року на 15%. Основні державні інвестиціï і зусілля були спрямовані у промисловість і транспорт, тому сільське господарство залишалося бідним родичем і не могло забезпечити населення достатньою кількістю продовольства. У 1950 році продукція сільського господарства Украïни досягла лише 60% рівня 1940 року. Купувати продукти харчування стало ще дорожче після скасування картковоï системи і грошовоï реформи 1947 року, яка ревальвувала карбованець і позбавила населення заощаджень.

Згубна сільськогосподарська політика партійно-радянськоï влади виявилася нездатною впоратися зі стихійним лихом – посухою, що привело до голоду 1946 – 1947 років, наслідки якого були жахливі. Від голоду, епідемій в Украïні загинуло близько мільона чоловік. Були зареєстровані, як і в 1932 – 33 рр., випадки людоïдства і трупоïдства. Однак допомоги з боку влади не надходило, більш того, посилився тиск з метою виконання планів хлібозаготівель з Украïни. У той же час Радянський Союз експортував значну кількість зерна у краïни “народноï демократіï” і продавав його за безцінок у інші краïни. Наслідки голоду радянська влада всіляко применшувала і фальсифікувала його причини, намагаючись перекласти провину на “шкідників” і “ворогів народу”. Саме тому в цей час знову почалися масові репресіï, і хвиля терору почалася з Украïни. З березня 1947 року Комуністичну партію Украïни (КПУ) очолив Лазар Каганович замість звільненого Микити Хрущова. Каганович знайшов головного “ворога” – украïнський буржуазний націоналізм, і почав шалене його переслідування. Жертвами стали вчені і творча інтелігенція Украïни: письменники Ю. Яновський, М. Рильський, В. Сосюра, О. Вишня, вчені-історики М. Петровський, К. Гуслистий, Ф. Ястребов, композитори К. Данькевич і В. Мураделі, режисер О. Довженко і багато інших. Ïх творчість таврувалася як шкідлива, ідеологічно невитримана, публікаціï зменшувалися і навіть приховувалися у закритих фондах бібліотек, а автори цькувалися як ненадійні “попутчики”. Всього за період з 1946 по 1951 роки було прийнято 12 партійних “драконівських” постанов, від яких постраждала еліта украïнськоï інтеігенціï. Погромницькі кампаніï, спрямовані проти модерних наукових теорій, зачепили і Украïну, багато вчених-генетиків якоï були звинувачені у “морганізмі - менделізмі”, “низькопоклонстві перед Заходом” і “космополітизмі”. Відчувалися вже і перші ознаки державного антисемітизму та загального політичного обскурантизму. Усього у 1949-1952 роках із звинуваченням в украïнському націоналізмі виключено з КП(б)У 22175 членів (приблизно 3%). Виключення з лав партіï означало тоді кінець кар’єри і іноді втрату свободи, а навіть життя.

Проявом повного ігнорування національних і державницьких традицій України та васального підпорядкування комуністичній Москві були прийняті 21 листопада 1949 р. президією Верховноï Ради УРСР атрибути державності: герб, червоно-синій прапор і державний гімн. Ще раніше, у 1946 році, було затверджено новий, наближений до російського, украïнський правопис.

Після війни сталінський режим поставив собі за мету закінчити приведення західних украïнців у відповідальність до радянськоï системи і східних співвітчизників. Для цього були використані величезні фінансові, кадрові, політичні та військові сили. До кінця 1950 року в Західну Украïну були спрямовані десятки тисяч партійних, радянських, комсомольських чиновників, спеціалістів, які часто зневажливо і презирливо ставились до мови, культури, релігіï, звичаïв місцевого населення, намагаючись ïх русифікувати та навернути до ідей комунізму і атеïзму. “Побудова соціалізму”, перервана війною, ввійшла в остаточну і вирішальну стадію. Форсована індустріалізація, з усіма ïï вадами, і суцільна колективізація, яка зразу ж викликала гострий дефіцит продовольства, супроводжувалася “культурною революцією”, продуктом якоï була бездуховна “радянська людина” – або ж “совок”. Зростання кількості шкіл, технікумів, вузів: (6,5 тисяч шкіл, 110 технікумів, 24 вузи, з них 3 університети) насаджувало комуністичну ідеологію і культивувало все російське.

Нищівного удару завдала радянська влада греко-католицькій церкві. Після смерті митрополита цієï церкви Андрія Шептицького (листопад 1944 року) за ініціативою органів держбезпеки почалася ліквідація уніатства. Було ув’язнено церковних ієрархів на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, а у березні 1946 сфальшований собор уніатськоï церкви проголосив про розрив уніï з Римом і підпорядкував ïï російській церкві.

Всі ці антиукраïнські і антигуманні заходи комуністів викликали посилення збройного спротиву, який ще з 1944 року вела Украïнська повстанська армія (УПА). У 1946 році була проведена противиборча кампанія і акціï проти колективізаціï. Це були збройні походи окремих загонів УПА, терористичні акти, антирадянська агітація. Кількість вояків УПА постійно змінювалась, але в середньому в кінці 40-х років діяло близько 400 формувань з контингентом приблизно в 10 тис. бійців. Ефективність дій УПА пояснювалась масовою матеріальною і моральною підтримкою населення і високим патріотичним та бойовим духом сил опору сталінсько-берієвському режимові.

Проти УПА були кинуті великі спеціальні військові частини та НКВС з мережею агентів. Каральні акціï режиму були масованими і жорстокими: знищувалися цілі села, практикувалися демонстраціï трупів убитих повстанців, спалення та вирубування значних лісових масивів, застосовувалася навіть хімічна зброя, авіація, бронетехніка. Від 1947 року активність УПА почала знижуватися, частина загонів за наказом С. Бандери, як керівника ОУН – УПА, була розпущена. На послабленні дій УПА також позначилась загибель ïï командира генерал-хорунжого Романа Шухевича-Чупринки 5 березня 1950 р. Окремі бойові діï УПА тривали аж до 1953 року.

Військова діяльність ОУН – УПА поширювалася і на польській територіï: Холмщині, Лемківщині, де повстанці захищали украïнське населення від терору польськоï комуністичноï адміністраціï. Проти них воювали польські дивізії. 12 березня 1947 року в бою з загоном УПА загинув заступник міністра оборони Польщі Кароль Сверчевський, але повстанці були розбиті і припинили опір. 29 березня 1947 року польський уряд прийняв антигуманне рішення провести операцію “Вісла” – насильно депортувати украïнців з рідних земель на північ і захід Польщі з обов’язковим розпорошенням серед польського населення. Кривава операція “Вісла” тривала з квітня до серпня 1947 р. і охопила понад 140 тис.чол. Значна частина депортованих загинула під час переселення, а також в тюрмах і концтаборі Явожно. Таким чином, польські комуністи нарешті “вирішили украïнську проблему”, що стояла протягом століть.

Паралельно з відбудовою народного господарства широко розгорталася робота по відновленню шкільноï та культурно-освітньоï мережі. І тут ініціатива йшла від населення. Популярним і ефективним став метод “народноï будови”, започаткований селянами Житомирщини. Компартія підтримувала і очолювала ці почини та наповнювала ïх “правильним і витриманим” ідеологічним змістом. Результати подавали надію: майже зникла безпритульність дітей, підвищувалася писемність населення, зростала народна творчість. В 1944 – 1950 рр. в Украïні було відбудовано і побудовано майже 1700 шкіл. Швидко розвивалася вища і середня спеціальна освіта. Кількість студентів збільшилася з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956.

Незважаючи на моральні та фізичні репресіï сталінізму, украïнська наука впевнено виходила на світовий рівень: збільшилася з 267 у 1945 до 462 у 1950 р. кількість науково-дослідних установ, з’явилися нові, сучасні – інститути радіофізики та електроніки у Харкові, машинознавства та автоматики – у Львові, металофізики, металокераміки і спецсплавів у Києві та інш., підвищувався рівень кваліфікаціï фахівців. Украïнські вчені зробили вагомий внесок в розвиток ядерноï фізики, ракетобудування, космонавтики. Імена Є. Патона, О. Палладіна, А. Люльки, М. Лаврент’єва, С. Лебедєва, М. Пасічника мали світове визнання. Суспільні науки знаходилися у гіршому стані, бо прес “наукового комунізму” придушував дійсний науковий пошук і вимагав доведення абсурдних висновків у руслі марксизму – ленінізму. Хоча можна і тут побачити позитивні зрушення: було видано 10-томне зібрання творів Т. Шевченка, 20-томник І. Франка, повне зібрання творів І. Котляревького, 5-томне – Лесі Украïнки.

Письменники та митці, всупереч несприятливим обставинам, а може бути, саме завдяки ним, як це не парадоксально, створили визначні художні твори. З’явилися талановиті поети новоï генераціï, та й старше покоління збагатило украïнську літературу творами історичноï прози. “Запорожці” П. Панча, “Так сходило сонце” Н. Рибака, “Вони не пройшли” Ю. Смолича – високо оцінили літературні критики і читачі.

Все більшу популярність набували театр та кіно. У кінці 40-х років в Украïні діяло 96 театрів, з яких 78 мали в репертуарі спектаклі украïнською мовою. Загальнонародне визнання і любов заслужили видатні актори: М. Литвиненко-Вольгемут, М. Гришко, І. Паторжинський, Г. Юра, Б. Гмиря, Н. Ужвій, А. Бучма, Ю. Шумський та багато інших.

Музичне мистецтво традиційно славило Украïну на весь світ. Украïнські майстри усюди були бажаними гостями, а особливо хор під керівництвом Г. Верьовки, академічна капела “Думка”, хорова капела “Трембіта”, капела бандуристів О. Міньківського, Державний симфонічний оркестр.

Паростки нового, високого духовного життя пробивалися все ж скрізь бетон тоталітаризму, міцніли і наближали час звільнення і святого очищення.

2. Криза тоталітарного ладу.

«Відлига» (1953-1964 рр). Неосталінізм (1964-1985 рр.)

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 року почалася нова епоха в радянській історіï. Загальні зміни у суспільстві були закономірною необхідністю, що розуміла навіть партійна верхівка. Сталінський кат Л. Берія, який на короткий час захопив владу у Радянському Союзі, був скинутий в результаті кремлівського перевороту у червні 1953 року, і керівництво компартією і державою перейшло до рук колишнього першого секретаря КПУ Микити Хрущова. Ця одіозна постать і досі викликає суперечливі думки і оцінки. Фігура, дійсно, неоднозначна, і це втілив Эрнст Неизвестный – відомий скульптор, автор надгробка Хрущову. Естетичне рішення – чорно-білий бюст – відобразив амбівалентність характеру і діяльності Микити Хрущова, який управляв СРСР і соціалістичним табором впродовж одинадцяти років. Його доба має метафору “відлига”, що стала загальновизнаним політологічним терміном і означає певний відхід від суровоï і жорстокоï сталінськоï системи і спроби реформування ïï у напрямку модернізаціï і лібералізаціï. Термін “відлига” є перекладом з російськоï слова “оттепель”, яке стало назвою відомоï повісті Іллі Еренбурга.

Однією з характерних рис “відлиги” стала десталінізація суспільства. У лютому 1956 року на закритому засіданні ХХ з’ïзду КПРС М. Хрущов зробив доповідь про культ особи Сталіна і ліквідацію його наслідків, що справила шокове враження на весь світ. Фігура “вождя всіх народів” і напівбога тепер зображувалася якщо не злочинною, то відповідальною за злочини режиму і людиною сумнівною та негідною. Після з’ïзду почалися помітні зміни в суспільному житті: певна децентралізація управління, відхід від директивності, лібералізація вимог цензури, послаблення безглуздоï всеохоплюючоï секретності, самоізоляціï, русифікаціï. Почалася масова реабілітація репресованих: у 1954-56 роках в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. З кожним роком посилювалася критика злочинів сталінського режиму; зникав страх і творчий колапс.

Однак цей процес був невпевнений і непослідовний, а, навіть парадоксальний: реабілітовано ката украïнського народу, творця голодомору 1932 – 33 років П. Постишева, а не “розкуркулених” ним украïнських селян. Більше того, реабілітація жертв сталінських репресій йшла паралельно з новими політичними репресіями. Так, в Украïні протягом 1954 – 59 рр. за “антирадянську діяльність” було репресовано 3,5 тис. чол. Це означало, що підвалини тоталітарного режиму залишалися недоторканими, а почався тільки косметичний ремонт його.

В Украïні лібералізація розпочалася з руху за відродження украïнськоï мови, і дуже скоро були здобуті позитивні результати, бо потенціал, нагромаджений у попередні часи, досвід украïнізаціï, далися взнаки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: “Украïнська Радянська Енциклопедія”, “Історія украïнськоï літератури”, “Словник украïнськоï мови”, з 1957 року почав видаватися “Украïнський історичний журнал” і почалося видання “Історіï міст і сіл Украïни”, якого не мала жодна республіка СРСР.

Особливо визначним феноменом стала несподівана поява грона талановитих письменників, критиків, поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Василь Стус, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Микола Руденко. В ïх творчості украïнська культура отримала сильний імпульс до самореалізаціï в сучасних умовах, до пошуку нових форм і стилю художньо-естетичного пізнання світу. Ïх бунтарство, яке викривало косність, лицемірство номенклатурноï культури, користувалося широкою підтримкою молодоï інтелігенціï, але викликало занепокоєність і гнів комвлади, що скоро привело до першоï хвилі репресій.

Розробленоï програми соціально-економічних реформ М. Хрущов і його оточення не мали і всі його експерименти були імпровізацією, яка нерідко межувала з авантюризмом. Не випадково опоненти Хрущова після його повалення звинуватили свого благодійника у волюнтаризмі і суб’єктивизмі.

Окремі заходи М. Хрущова були викликані необхідністю і мали рацію, як, наприклад, децентралізація управління народним господарством, запроваджена у 1957 році, і надання обмеженоï господарськоï самостійності регіонам. Або ліквідація сталінських МТС і передача техніки колгоспам, підвищення заробітноï платні колгоспникам, зменшення робочого дня і тижня, масове житлове будівництво, реформа освіти 1958 року, великі асигнування на науку. Деякі його експерименти були потрібними, але проводилися безсистемно, або ж і зовсім безглуздо, як підняття цілини, що призвело до екологічноï катастрофи після розорення майже 16 млн. га незайманних земель Казахстану й Сибіру.

Але несподіваний перехід до “кукурудзяноï кампаніï”, що передбачала посіви цієï південноï культури на 28 млн. га по всьому СРСР, було справжнім лихом від безглуздя, бо викликало продовольчу кризу в краïні. Це привело до масових закупівель зерна за кордоном, грошової реформи 1961 року, різкого підвищення цін і, нарешті, страйків і повстань робітників. Найбільш трагічними стали подіï у Новочеркаську 1 – 2 червня 1962 року.

У кінці правління М. Хрущова ситуація як в СРСР, так і за кордоном значно погіршилася. Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких Угорська (1956 р.), Берлінська (1961 р.) і Карібська (1962 р.) криза, розрив з Китаєм, безладдя, як наслідок сумнівних партійних і військових експериментів, і неврожай 1963 року фатально послабили позиціï М. Хрущова. Вони спровокували кремлівську змову на чолі з Л. Брежнєвим. У жовтні 1964 р. Хрущова було усунено від влади.

Національно-культурна діяльність молодого покоління, так званих “шістдесятників”, надихнула на життя нове явище, яке прийнято називати дисидентським рухом. Слово “дисидент” означає “інакомислячий” і розуміється як “людина протестуюча”, незгодна з пануючою релігією, ідеологією, і яка виступає за своï права вільно обирати свою віру. Тому синонімом слова “дисидент” є “правозахисник” – тобто людина, яка бореться за громадські, релігійні і національні права. Найбільш відомими і авторитетними були російські правозахисники Олександр Солженіцин та Андрій Сахаров. Дисидентський рух кінця 50-х – початку 60-х років був аморфним і неорганізованим, а коло його дуже обмеженим і вузьким. В Украïні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів, проте співчувало ïм, здається, багато тисяч. Молода інтелігенція жадібно прислухалася до слів Iвана Дзюби, Iвана Світличного, Валентина Мороза, Вячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, Iвана Геля, Василя Стуса. Літературний критик Iван Дзюба чітко висловив свою мету: “Я пропоную … одну єдину річ: свободу – свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду.” Взагалі украïнські дисиденти були реформістами, а не революціонерами і закликали не до збройноï боротьби, а до інтелектуальноï.

Перші прояви дисидентського руху відносяться до кінця 50-х років, коли на Західній Украïні виникло декілька невеликих таємних груп. Серед них найбільш відома, створена в 1958 році у Львові Левком Лук’яненком – “Украïнська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС)”. Група мала програму украïнського національного руху з метою: “стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою” з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм та “завоюванням демократичних прав”. У 1960 році члени групи Лук’яненко, Кандиба та інші були заарештовані КДБ і засуджені на тривалі строки ув’язнення.

Іншою формою протесту були робітничі заворушення і страйки, які відбулися у 1963 році у Кривому Розі, пізніше – страйки портових робітників Одеси,металургів і машинобудівників Дніпропетровська, Дніпродзержинська та Києва.

Релігійне дисидентство проявлялося у формі звернень, заяв, прохань і протестів проти порушень свободи совісті і релігійноï практики. Попри заборону у 1946 році греко-католицькоï церкви, вона не переставала діяти нелегально і навіть мала свою ієрархію. Активізували свою діяльність різні протестантські конфесіï і сектанти.

У 1963 році першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест, який виявився фрондером і навіть спробував боронити украïнську мову та економічні інтереси Украïни.

З жовтня 1964 року КПРС і Радянський Союз очолив обмежений і обережний партійний функціонер, якого привіз з собою з Украïни Хрущов, - Леонід Брежнєв. За його спиною стояв дійсний натхненник перевороту 1964 р. “сірий кардинал” М. Суслов – сталініст і обскурант, який вважав принципи марксизму-ленінізму непохитними і непорушними. Він не вірив в модернізацію і вважав систему автократичноï влади єдино можливою для СРСР, а переваги соціалізму перед капіталізмом безперечними і беззастереджними. Головний ідеолог партіï М. Суслов накреслив генеральну лінію розвитку, яку політологи визначили як ортодоксальну і яка стала руйнівною та згубною для СРСР і світового комуністичного руху. Ïï характерні ознаки: консерватизм, авторитарність, підвищення керівноï ролі партіï, мілітарізація і агресивність. Для реалізаціï цих ідей потрібна була ефективна економіка, сучасна армія, тому нова влада спробувала підвищити продуктивність праці суспільства не звичними сталінськими методами страху і примусу, а посиленням матеріальноï зацікавленості працівників. Голова радянського уряду О. Косигін розробив програму економічних реформ і спробував ïх реалізувати у 1965 – 1967 роках, але сюрреалістичне поєднання загальнодержавноï власності з приватною ініціативою суб’єкта праці дало потворні наслідки у формі підпільноï “тіньовоï” економіки, що примусило керівництво покинути пошуки нового і повернутися у кінці 60-х років до перевіреноï командно-адміністративноï системи, до закоснілого і неефективного директивного управління екстенсивними методами. Цей період отримав назву “застій”, або ж “стагнація”. Реакційні тенденціï в соціально-економічній сфері і суспільно-культурному житті були матеріалізовані і законсервовані. Деградація унікальноï монопартійноï державноï системи вже дуже скоро кристалізувалася у небачену в історіï геронтократію, коли тільки у дуже похилому, навіть маразматичному віці, партійні бонзи досягали вершин і керували “соціалістичним табором” до смерті. У цей час знову набрала сили політична поліція – КДБ, яка мала колосальні фінансові можливості і штати (офіційні і таємні). Почалися масові репресіï, фарси політичних процесів, з’явилися політв’язні і спеціалізовані психіатричні лікарні. У 1972 – 73 роках в Украïні було заарештовано понад 100 дисидентів, більшість з яких опинилась у таборах для політичних в'язнів у Мордовіï. Паралельно розгорнулась шалена ідеологічна кампанія боротьби з “украïнським буржуазним націоналізмом”, яку очолив секретар ЦК КПУ реакціонер В. Маланчук.

У травні 1972 року було усунено керівника КПУ П. Шелеста за недоліки у справі “інтернаціонального виховання трудящих”, хоча по суті це була перемога нового конкуруючого клану, який очолював русифікатор В. Щербицький. Його перебування на посаді лідера украïнськоï компартіï стало рекордним за тривалістю – з 1972 до 1989 року. Пояснюється це конформізмом Щербицького, ретельним виконанням усіх вказівок Москви, плазуванням перед кремлівськими старцями і ментальністю менеджера, а не національного політика.

Саме тому характерною рисою суспільного життя 70 – 80 років стала загальна русифікація. Іван Дзюба вважав, що за русифікацією стоïть давній російський шовінізм і колоніалізм в обгортці псевдомарксистськоï термінологіï. Асиміляція украïнства інтенсивно проводилася через мовну і культурну близькість украïнців до росіян, і украïнці видігравали роль тієï противаги, що використовувалась проти неслов’янських народів. Якщо російська мова була єдиним засобом спілкування в СРСР між різними національностями, а також мовою науки і міжнародних відносин, то украïнська мова відходила на другий, маргінальний план. Найцікавіші і найважливіші публікаціï в Украïні виходили російською мовою, в той час як украïнські видання ставали провінційними, а через це непопулярними і нерентабельними. Тому, в зв’язку з падінням тиражу, вони закривалися: з 1969 року до 1980 питома вага украïнських видань в Украïні знизилася з 46% до 19%. Все більше украïнців вважали російську мову рідною. Але росіяни в Украïні не бачили сенсу вивчати украïнську. Росіяни взагалі виявляють виразну схильність виïжджати зі своєï республіки, і ососбливо улюбленим краєм для них була і є Украïна: тут добрий клімат, красиві і чепурні жінки, смачна ïжа, порівняно високий рівень соціально-економічного і культурного розвитку, знайома мова і своя церква. У 1959 році в Украïні мешкало 7 млн. росіян, а в 1970 р. – вже 10 млн., що складало приблизно 20% усього населення. В Украïні і зараз відчувається інерція демографічноï дихотоміï – украïнська більшість існує поряд з російською меншістю.

Народне господарство Украïни ще з XVIII ст. було інтегральною частиною імперськоï економіки. У Радянському Союзі воно стало індустріальною базою краïни. Питома вага промисловості Украïни становила 17% загальносоюзноï, при цьому вона давала 40% радянськоï сталі, 34% - вугілля, 51% - чавуну. Особливо швидко індустрія Украïни розвивалася у кінці 50-х – поч. 60-х років, коли річні темпи росту дорівнювались 10%. Але у 70-х – 80-х роках вони впали до 2 – 3% на рік. У цей час інвестиціï в господарство Украïни різко зменшилися і промисловість, особливо вугільна і металургійна, опинилася в занедбаному стані.

Украïна і в ті часи залишалася житницею СРСР. Вона вирощувала стільки ж зерна, що і Канада, більше за всіх у світі цукрових буряків, значну кількість кукурудзи, соняшників, картоплі, але політика компартіï змушувала украïнців терпіти нестачу продовольства, постійні черги і замасковану карткову систему. Хронічні проблеми украïнського села на родючишій землі у світі спричинені були саме радянсько-комуністичною економічною системою, про що свідчить таке порівняння: у 1970 році приватний сектор сільського господарства, що обіймав лише 3% всіх культивованих земель краïни, давав 33% загального виробництва м’яса, 40% молочних продуктів і 55% яєць. В Украïні присадибні ділянки забезпечували 36% загального прибутку родини. Ще однією проблемою, що викликала урбанізація, було різке зменшення робочоï сили на селі; особливо мало залишилося в селі молодих людей. В багатьох селах основну частину робочоï сили складали старі й виснажені жінки.

За весь радянський період, як і в імперські часи, безперечним залишається факт економічноï експлуатаціï Украïни центром, оскільки вона постійно вкладала в загальний бюджет значно більше, ніж отримувала з нього. І це не дивно, бо в СРСР економічна доля Украïни вирішувалася у Кремлі, і дбали там звичайно не про неï.

Соціальні параметри цього періоду характеризуються зростанням міського населення Украïни, зменшенням народжуваності, збільшенням смертності, особливо серед чоловіків, скороченням тривалості життя, поширенням алкоголізму. Були і позитивні зрушення: зросла майже вдвічі кількість фахівців із вищою освітою, підвищився життєвий рівень населення. Украïна в СРСР за рівнем споживання посідала п’яте місце після Росіï, Литви, Латвіï і Естоніï, але якість життя залишалась дуже низькою. В суспільстві поширювалися настроï зневіри, подвійноï моралі, апатіï і цинізму.

Як і в попередньому періоді, партійне керівництво значну увагу приділяло системі освіти, дбаючи про ïï ідеологічну чистоту і вірність комуністичним ідеалам. У 1958 році почалася реформа шкільноï освіти: створювалися восьмирічні (обов’язкові) і одинадцятирічні політехнічні школи, школи-інтернати та школи продовженого дня. З 1966 року запроваджується обов’язкова десятирічна освіта; трохи пізніше в усіх школах введена була обов’язкова військова підготовка, значно політизувався навчально-виховний процес. Поступово радянське суспільство втягувалося в світову науково-технічну революцію і потребувало все більше високоосвічених спеціалістів. Тому вища школа переживала у 60 – 70 –ті роки піднесення: значні інвестиціï держави, високий соціальний престиж науковців сприяли ïï розвитку. Відкривалися нові університети: Донецький (1964), Сімферопольський (1972), Запорізький (1985), пізніше Прикарпатський і Волинський. В Украïні з’являються іноземні студенти, насамперед, з краïн третього світу. Однак якість вищоï освіти залишалася дуже низькою, особливо на заочній і вечірній формах і не відповідала світовим стандартам. Хоча кількісні показники були вражаючі: студентом в Украïні була кожна сьома людина.

Наука Украïни цього часу невпинно, всупереч комуністичному гальму, прогресувала, збагачуючи загальнолюдську скарбницю визначними досягненнями. Виникли нові перспективні наукові галузі: напівпровідників, високомолекулярних сполук, фізика низьких температур, плазми, космонавтика. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за 1965 – 1985 роки у 5,5 разів. Правда, багато науковців, особливо в суспільних галузях, займалися мавп’ячою працею, або ж зовсім нехтували дослідженнями, отримуючи довічну ренту. З великими труднощами наукові дослідження впроваджувалися у виробництво, бюрократичні перепони заважали прямим зв’язкам теоріï і практики. Попри все, і гуманітарні науки мали чим пишатися: археологи, медієвісти, філологи, мистецтвознавці збагатили украïнську культуру фундаментальними дослідженнями.

Література та мистецтво Украïни художніми засобами відтворювали реальність і несли у собі усі суперечності епохи. Все ж, слід відзначити найталановіші здобутки украïнських митців: романи О. Гончара “Собор”, М. Стельмаха “Чотири броди”, історичну прозу Ю. Мушкетика, поезію I. Драча, В. Симоненка, М. Руденка, Л. Костенко, Д. Павличка, В. Стуса, драматургію О. Коломійця. Визначним був внесок літераторів-дисидентів: М. Осадчого, Є. Сверстюка, В. Чорновола, В. Мороза, I. Дзюби. Справжнім культурним феноменом стала творчість режисера – новатора С. Параджанова і, особливо, його шедевр “Тіні забутих предків”. Скарбницю украïнського кіно збагатили Ю. Iллєнко, К. Муратова, Л. Осика. Славу украïнськоï музики підносили видатні майстри вокалу Д. Гнатюк, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Солов’яненко, композитор В. Iвасюк, пісні якого “Я піду в далекі гори”, “Червона рута”, “Водограй”, стали народними.

Поглиблення загальноï кризи тоталітарного ладу спричиняло посилення правозахисного руху в його різних формах. Активізація дисидентства проявилася в поширенні самвидаву, в більш гострій і безкомпромісній критиці системи, у самовідданості і мужності борців за свободу. Інтервенція СРСР і його сателітів у Чехословаччину в 1968 році була імпульсом новоï хвилі протестів, а міжнародна розрядка (детант) прискорила структурування дисидентського руху. В Украïні правозахисники стимулювали національне відродження, нерозривно пов’язуючи боротьбу за волю з ідеєю незалежності. Праці I. Дзюби “Iнтернаціоналізм чи русифікація?”, М. Брайчевського “Приєднання чи возз’єднання”, Є. Сверстюка “Собор у риштованні”, В. Мороза “Репортаж із заповідника ім. Беріï”, Л. Плюща “В карнавалі історіï”, викривали виразки радянськоï імперіï, пробуджували патріотичні почуття, формували національну самосвідомість. Цінним джерелом інформаціï і організаціï дисидентського руху став самовидавний журнал “Украïнський Вісник” (випуски 1-8, 1970 – 1974 рр.). В умовах радикалізаціï позицій правозахисників гостро відчувалася потреба в організаціï, в об’єднанні всіх демократичних антиколоніальних сил. Брутальні діï КДБ, і особливо головного украïнського чекіста В. Федорчука, прискорювали цей процес. В 1975 році СРСР підписав Хельсінську угоду і зобов’язався шанувати громадські права людини. Користуючись цим, дисиденти почали створювати громадські групи сприяння виконанню Хельсінськоï угоди. Перший Хельсінський комітет було засновано у Москві в травні 1976 р., а у листопаді цього ж року в Києві з’явилася Украïнська Хельсінська група. Ïï очолив письменник Микола Руденко. Група налічувала 37 учасників, серед яких були дисиденти, націоналісти, релігійні активісти: П. Григоренко, В. Стус, Л. Лук’яненко, О. Бердник, В. Чорновіл, О. Тихий, С. Караванський, Ю. Шухевич, О. Мешко, отець В. Романюк. Це була легальна організація, і діяла вона в межах чинного законодавства і міжнародних угод.

Незважаючи на поміркованість групи та протести громадськості Заходу, комуністична влада застосувала проти УХГ суворі репресіï. До 1980 року три чверті членів ïï були заарештовані і отримали великі терміни ув’язнення. Решту було вислано, а деякі емігрували і в 1980 році створили Закордонне представництво у Нью-Йорку.

Blog

Програма курсу «Iсторiя України». 4 Рекомендована література до курсу «Історія України». 15 Тематика лекційного курсу І семінарів 17

Содержание