Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису рябцева ярослава Григорівна

Вид материала

3.3. Особливості правого статусу ліквідатора
Від дня призначення ліквідатора до нього переходять всі
У разі необхідності комітетом кредиторів може бути створено ліквідацій комісію д
А у випадках визнання банкрутом держаного підприємства з урахуванням специфіки його господарської діяльності
Ліквідаційну комісію очолює арбітражний керуючий, що призначений ліквідатором у справі про банкрутство.
Висновки до розділу ііі

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8

3.3. Особливості правого статусу ліквідатора

Згідно з абз.15 ст. 1 Закону ліквідацією визнається припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, для здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Ліквідаційна процедура запроваджується у випадках визнання боржника банкрутом для співрозмірного задоволення вимог кредиторів, а також охорони інтересів сторін від неправоміних дій одна до одної [137, с. 92].

Заходи процедури ліквідації направлені, вже не на відновлення платоспроможності боржника, а на пошук та акумулювання майна боржника, реалізації цього майна, розподіл коштів між кредиторами, ліквідацію боржника. На думку Полякова Б.М. процедура ліквідації менш ефективна, ніж процедура санації, так як при реалізації майнових активів боржника кредитори отримують в п’ять – десять разів менше їх балансової вартості [146, с. 250]. На здійснення цих заходів Закон надає дванадцять місяців. Але цей строк за необхідності може бути подовжений ще на шість місяців додатково. Закон не визначає переліку заходів, які мають бути проведенні у вищезазначений строк.

Прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури відповідно до ч. 1, 2 ст. 23 Закону для боржника та кредиторів має наступні наслідки:

підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;
строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;
припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), відсотків та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;
відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;
укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому Законом;
скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;
вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури;
виконання зобов'язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому Законом.
припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник банкрута звільняється з роботи у зв'язку з банкрутством підприємства, про що робиться запис у його трудовій книжці, а також припиняються повноваження власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше.

Як зазначалось вище, права та обов’язки ліквідатора можна поділити на загальні, що перелічені у ст. 3-1 Закону і були розглянуті у підрозділі 3.1 розділу ІІІ, та спеціальні, що визначені у ч.1 ст.25 Закону.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Проти вище наведеної теорії виступає і Телюкіна М.В.: “на момент объявления несостоятельности все кредиторы неизвестны, а неизвестность субъекта залогового права противоречит сути этого института. Кроме того, не может быть имущество, о существовании которого на момент установления права неизвестно, при несостоятельности же состав имущества должника может увеличиваться в течении длительного периода после ее объявления” [193, с. 317].

Існував, ще один погляд на юридичну природу усунення керівника (органу управління) банкрута, що полягав у переході управління майном банкрута до інших осіб у зв’язку із позбавленням останнього дієздатності. Нефед”єв Є.А. писав, що це не може бути правильним, оскільки по відношенню до всього іншого, крім здійснення права власності на своє майно, він залишається дієздатним [135, с. 79].

Сучасне українське законодавство про банкрутство не визначає кола повноважень, що переходять від керівника банкрута до ліквідатора. І тільки абз. 3 ч. 2 ст. 25 Закону говорить, про перехід прав керівника до ліквідатора, нічого не зазначаючи ні про їх об’єм, ні про обов’язки, які керівник має виконувати. Крім того, таке “вигідне” надання тільки прав керівника арбітражному керуючому потенційно може сприяти тільки зловживанням з його боку. Тому доцільним є передбачити у Законі об”єм передачі прав та обов”язків керівництва боржника до ліквідатора.

Враховуючи вище викладене, на нашу думку, доцільним є викладення ч. 2 ст. 25 Закону у наступній редакції:

“Протягом п'ятнадцяти днів від дня призначення ліквідатора відповідні посадові особи банкрута зобов'язані передати бухгалтерську та іншу документацію банкрута, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності банкрута ліквідатору. У разі ухилення від виконання зазначених обов'язків відповідні посадові особи банкрута несуть відповідальність відповідно до законів України.

Від дня призначення ліквідатора до нього переходять всі права та обов’язки керівника (органів управління) юридичної особи – банкрута щодо здійснення управління та розпорядження майном.

Ліквідатор (арбітражний керуючий) має право замовити виготовлення дубліката печатки та штампів у разі їх втрати”.

Відповідно до ст. 25 Закону ліквідатор має право звертатися до господарського суду із заявами про визнання угод боржника недійсними через підстави визначені у ст. 17 Закону. Проте вище названа стаття регламентує подачу таких заяв лише керуючим санацією та виключає подачу таких заяв розпорядником майна або ліквідатором. На нашу думку, така “необачність” законодавця призводить на практиці до позбавлення досить важливого права ліквідатора та ставить перепони у його діяльності. А тому, важливим є внесення відповідних змін до ч.10 ст. 17 Закону, а саме слова “керуючий санацією” замінити на “арбітражний керуючий”. Крім того, Закон не відповідає на питання чи має право ліквідатор відмовлятися від угод боржника або угод які були укладені керуючим санацією і тим паче не визначає часових рамок, в яких такі угоди могли бути укладені.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Згідно із ч. 3 ст. 25 Закону у процедурі ліквідації створюється та діє ліквідаційна комісія до складу якої включаються представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності - також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнано державне підприємство, та представник органів місцевого самоврядування. Закон чітко не визначає порядку її формування, повноважень у цій процедурі тощо. Враховуючи той факт, що арбітражний керуючий призначений ліквідатором у справі про банкрутство очолює таку комісію, то можна вважати її підзвітною ліквідатору. У той же час норми розділу ІІІ Закону зберігають за комітетом кредиторів деякі контрольні функції по відношенню до діяльності арбітражного керуючого. Отже, повноваження ліквідаційної комісії може визначати арбітражний керуючий за погодженням із комітетом кредиторів. Проте при аналізі норм Закону стає очевидним, що у “загальних”^³ випадках банкрутства створення такої комісії може лише обтяжити та уповільнити процедуру ліквідації, крім того, законодавець чітко не визначив обов’язковість створення такої комісії. А тому, на нашу думку, доцільним є викладення ч.3 ст. 25 Закону у наступній редакції:

“3. У разі необхідності комітетом кредиторів може бути створено ліквідацій комісію до складу якої включаються представники кредиторів, фінансових органів та представник органів місцевого самоврядування.

А у випадках визнання банкрутом держаного підприємства з урахуванням специфіки його господарської діяльності також і представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного органу з питань банкрутства, тощо.

Ліквідаційну комісію очолює арбітражний керуючий, що призначений ліквідатором у справі про банкрутство.

Повноваження ліквідаційної комісії визначаються арбітражним керуючим за погодженням з комітетом кредиторів”.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ ІІІ

Арбітражний керуючий у процедурах банкрутства може виступати розпорядником майна, керуючим санацією або ліквідатором. Враховуючи специфіку провадження щодо кожної судової процедури банкрутства арбітражному керуючому надані відповідні повноваження.

Автором обгрунтовується доцільність чіткого визначення часових рамок здійснення розпорядником майна своїх повноважень та пропонується внести до відповідної статті Закону зміни.

Робиться висновок про доцільність розмежування загальних та специфічних повноважень арбітражного керуючого у процедурах банкрутства, а саме: автор наголошує на необхідності чіткого визначення права арбітражного керуючого не тільки на оплату своїх послуг, а й відшкодування витрат, понесених у зв'язку з виконанням ним своїх обов'язків, та на отримання винагороди за результати своєї діяльності.

Обгрунтовується висновок про те, що обов’язки арбітражного керуючого у судовій процедурі розпорядження майном боржника можна поділити на дві групи:

обов’язки, що відображають направленість діяльності арбітражного керуючого. Реалізація цих обов’язків можлива тільки через організацію конкретних заходів (вживання заходів по захисту майна боржників, аналізу фінансової, господарської та інвестиційної діяльності боржника). Особливістю цієї групи обов’язків є неможливість встановлення у законодавстві їх вичерпного переліку;

обов’язки, які визначають проведення конкретних заходів арбітражним керуючим (наприклад, виявлення кредиторів, складення реєстру вимог кредиторів, тощо). Ця група обов’язків підпорядкована загальним обов’язкам арбітражного керуючого, Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.

Обгрунтовується висновок про те, що процедура ліквідації не може бути продовжена господарським судом на підставі неможливості проведення продажу майна банкрута. В такому випадку воно визнається неліквідним, і після закриття реєстру вимог кредиторів передається власнику або уповноваженому органу банкрута.

На думку автора, створення ліквідаційної комісії може лише обтяжити та уповільнити процедуру ліквідації, крім того, законодавець чітко не визначив обов’язковість створення такої комісії. Тому пропонується визначити у Законі можливість створення такої комісії лише у разі необхідності. Крім того, визнається за доцільне встановити, що ліквідаційну комісію має очолювати арбітражний керуючий, який призначений ліквідатором у справі про банкрутство і який визначає повноваження ліквідаційної комісії та погоджує їх з комітетом кредиторів.

ВИСНОВКИ

У сучасних економічних умовах правовий інститут банкрутства покликаний вирішувати багато задач і є необхідним елементом права країн з ринковою економікою.

Поняття банкрутства являється основним поняттям вище названого інституту. На сьогодні існує як законодавче так і доктринальне визначення цього поняття. Виходячи із аналізу сучасного законодавства України та доктринальних визначень, автор робить висновок, що під “банкрутством” треба розуміти визнану господарським судом нездоланну неплатоспроможність боржника здійснити повні розрахунки із кредиторами за своїми зобов’язаннями не інакше, як через застосування до нього ліквідаційної процедури.

З поняттям банкрутства тісно пов’язані поняття “неспроможність” та “неплатоспроможність”. Так, виходячи із ч.1 ст. 209 Господарського кодексу України [7] та ст. 1 Закону законодавець ототожнює поняття “неспроможності” та “неплатоспроможності”. На підставі аналізу положень українського законодавства з цим погодитись не можна оскільки спираючись на законодавче визначення терміну “банкрутство” не можна ототожнювати стадію судового процесу та власне підставу порушення цього процесу. А отже, поняття “банкрутство” та “неспроможність” не тотожні, а позначають різні стани суб’єкта господарювання, як під час провадження у справі про банкрутство так і до нього.

Спираючись на термінологію українського законодавства про банкрутство можна виділити підстави порушення провадження у справі про банкрутство та критерії банкрутства.

Справа про банкрутство може бути порушена та розглянута з метою встановлення критеріїв банкрутства при наявності наступних зовнішніх ознак, які встановлені у ч. 3 ст.6, 51, 52 Закону:

за умови припинення боржником платежів протягом 3 місяців після встановленого для їх погашення строку;
якщо безспірні вимоги кредитора до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати;
якщо майна боржника, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, недостатньо для задоволення вимог кредиторів;
якщо боржник фактично припинив свою діяльність та місцезнаходження його встановити неможливо.

Закон містить один критерій банкрутства :

нездатність боржника повною мірою задовольнити вимоги кредиторів по грошовим зобов’язанням, зокрема по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків та зборів (обов’язкових платежів).

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 209 Господарського кодексу України [7] введено ще один критерій банкрутства, а саме критерій недостатності майна боржника для проведення розрахунків з кредиторами.

Отже, виходячи із положень Закону та Господарського кодексу України [7] критерієм банкрутства є нездоланна неплатоспроможність, тобто в результаті неоплатність, оскільки неможливість подолати неплатоспроможність якраз і пов’язана з тим, що пасиви боржника перевищують активи і застосування до такої особи будь-яких заходів по відновленню платоспроможності не дає позитивного результату. Негативною ознакою українського законодавства про банкрутство є відсутність вимог щодо здійснення ретельної оцінки майнового стану неспроможного боржника на початкових стадіях провадження у справі про банкрутство. Навіть ті статті Закону, в яких містяться вимоги про надання кредиторами доказів щодо фінансово-майнового стану боржника не визначають, якими саме документами він має бути підтверджений, що на практиці призводить до численних порушень під час провадження у справах про банкрутство.

Аналізуючи практику застосування законодавства про банкрутство, автор робить висновок, що основним призначенням цього інституту в українському законодавстві є:

вивільнення ринку від суб'єктів, нездатних вести господарську діяльність ефективно;
захист інтересів неплатоспроможного боржника шляхом здійснення досудових та судових процедур, передбачених законодавством про банкрутство;
захист інтересів кредиторів шляхом здійснення провадження у справах про банкрутство;
захист інтересів працівників боржника під час провадження у справах про банкрутство.

Звертається увага, що при зміні соціально-економічної ситуації в державі призначення цього інституту може також змінюватись. Проте не треба забувати, що окрім захисту інтересів учасників процесу банкрутства та звільнення ринку від потенційно "не життєздатних" підприємств, основною метою провадження у справах про банкрутство має залишатися саме відновлення платоспроможності боржника.

На підставі положень українського законодавства про банкрутство з урахуванням існуючих у літературі поглядів стосовно кола учасників, можна дати визначення поняття учасники у справі про банкрутство, як особи, що мають визначені чинним законодавством права та обов’язки у провадженні у справах про банкрутство і поділяються на основних, неосновних та інших осіб, що беруть участь у провадженні у справах про банкрутство.

Під основними учасниками провадження у справі про банкрутство потрібно розуміти тих учасників без яких проведення процедури банкрутства є неможливим за виключенням випадків чітко встановлених у законодавстві про банкрутство.

Під неосновними учасниками провадження у справі про банкрутство треба розуміти учасників які приймають участь у справі про банкрутство тільки за певних умов визначених чинним законодавством про банкрутство.

Поняття інші особи, що беруть участь у провадженні у справах про банкрутство потрібно визначити як осіб, що беруть участь у провадженні тільки у випадках прямого їх залучення в процесуальних документах господарським судом з його власної ініціативи або за клопотанням сторони.

Безперечно, недоліком Закону є відсутність чіткого регулювання правового положення учасників процедур банкрутства, чіткого визначення їх прав та обов’язків, відповідальності. Така невизначеність веде до невірного застосування положень Закону на практиці, що в результаті призводить до неможливості виконання ним (Законом) своєї основної функції – відновлення платоспроможності боржника.

Система законодавства України, що регулює діяльність арбітражного керуючого у судових процедурах банкрутства складається з 1) кодифікованих нормативних актів загальної сфери дії; 2) господарського законодавства, до системи якого входять нормативно-правові акти загальної сфери дії, що регулюють господарську діяльність і функціонування суб’єктів господарювання; 3) спеціального нормативного акту – Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”; 4) підзаконних нормативних актів: указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства економіки та Фонду державного майна, тощо; 5) роз’яснень та інформаційних листів Вищого господарського суду України; 6) норм міжнародного приватного права.

В роботі обґрунтовується висновок про те, що новизна та недостатня дослідженість арбітражного управління породжує ряд нагальних проблем, серед яких можна виділити такі:

забезпечення достатнього рівня кваліфікації арбітражних керуючих, при якому вони могли б швидко та ефективно розв"язувати проблеми відновлення платоспроможності боржника;
слабкість реальних намірів арбітражних керуючих максимально результативно та повно вирішити покладені на них завдання згідно із вимогами закону проти прагнень використати свої повноваження для цілей, далеких від мети відновлення платоспроможності боржника.

Для призначення арбітражним керуючим у справі про банкрутство особі необхідно мати ліцензію на право здійснення діяльності арбітражного керуючого, яка видається Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України. У чинному законодавстві України не проведено диференціації видів ліцензій на право здійснення діяльності арбітражного керуючого, що на практиці призводить до невиконання законодавством про банкрутство одного із основних призначень – відновлення платоспроможності боржника. Це серед іншого пояснюється, і недостатністю кваліфікованих арбітражних керуючих, які здатні проводити діяльність з оздоровлення підприємства, а не його ліквідацію. Допомогти вирішити таку проблему можуть різноманітні з’їзди, конференції, семінари, на яких арбітражні керуючі могли б підвищувати свою кваліфікацію, обговорювати практичні проблеми та обмінюватися досвідом їх розв"язання, зустрічатися із фахівцями різних галузей економіки, тощо.

На думку автора, одним із засобів розв’язання проблеми підвищення кваліфікації арбітражних керуючих, може бути визнано створення саморегулівних професійних організацій арбітражних керуючих. Чинне законодавство про банкрутство не регулює діяльності таких організацій і не визначає їх статусу у зв’язку із чим автор пропонує доповнити ст. 3-1 Закону ч.16 ч. 17 нормами, які б регулювали порядок створення, функціонування та ліквідації саморегулівних професійних організацій арбітражних керуючих.

На підставі аналізу чинного законодавства та з урахуванням висловлених в науковій літературі думок, робиться висновок, що підвищенню кваліфікації арбітражний керуючих також сприятиме і встановлення додаткових вимог до претендентів на здобуття статусу арбітражного керуючого, а саме річного терміну стажування у якості помічника арбітражного керуючого. Пропонується внесення змін до чинного законодавства щодо зазначеного.

На думку автора, визначений у ч.3 ст. 3-1 Закону перелік випадків коли призначення арбітражного керуючого неможливе є не досить виваженим, адже законодавець чітко не розмежував де підстави для відмови у призначенні арбітражного керуючого у конкретній справі про банкрутство, а де підстави для відмови претенденту для отримання статусу арбітражного керуючого. У зв’язку з чим, пропонується чітко розрізнити ці підстави залишивши в Законі лише ті, що стосуються питань призначення арбітражного керуючого у конкретній справі. Що стосується перешкод для набуття статусу арбітражного керуючого, то ці питання мають бути належним чином врегульовані у нормативних актах з питань ліцензування діяльності арбітражного керуючого. Пропонується внесення змін до чинного законодавства щодо зазначеного.

Фундаментальними принципами діяльності арбітражного керуючого, на думку автора, є порядність та об’єктивність, які зокрема передбачають:

відкритість та правдивість у відносинах з судом та ознайомлення його з усіма існуючими фактами, оскільки враховуючи, що суд призначає арбітражного керуючого, зокрема і для здійснення ряду квазісудових функцій (таких, як визначення правомірності вимог кредиторів);
свободу від будь-яких впливів, які можуть зашкодити об’єктивності позиції арбітражного керуючого (наприклад, у разі запрошення арбітражного керуючого у процедуру банкрутства заінтересованою особою).

Робиться висновок, про те, що діяльність арбітражного керуючого є професійною, оскільки фізична особа - підприємець, що має ліцензію на право здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), при здійсненні своїх повноважень у конкретній справі про банкрутство не вступає з боржником або кредиторами у трудові відносини. Виділяються ознаки професійної особи такі, як: 1) набуття такого статусу в силу дозволу держави; 2) виконання певного кола функцій, що покладені на таку особу чинним законодавством України; 3) відповідальність такої особи визначена у чинному законодавстві України.

Стверджується, що для покращення рівня підготовки арбітражних керуючих необхідно запровадити стажування претендента на отримання ліцензії на провадження діяльності арбітражного керуючого як помічника арбітражного керуючого на менше одного року.

Автор наголошує на необхідності підвищення якості навчання та необхідності проведення щорічних курсів підвищення кваліфікації арбітражних керуючих. Щодо вищезазначеного пропонується внесення змін до чинного законодавства України.

Закон визначає, що арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) за здійснення своїх обов’язків у процедурах банкрутства має право на одержання оплати послуг, відшкодування витрат арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) у зв'язку з виконанням ним своїх обов'язків та додаткової винагороди, що виплачується за результатами його діяльності.

Обґрунтовується висновок про необхідність зобов’язати комітет кредиторів після визначення розміру оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого, у п’ятиденний термін подати на затвердження господарського суду своє рішення. Пропонується внесення відповідних змін у Закон.

Визначається, що виплата відшкодування витрат арбітражного керуючого здійснюється комітетом кредиторів після закінчення повноважень арбітражного керуючого.

Дисертанткою робиться висновок про те, що оскільки метою обов’язкового страхування професійної відповідальності арбітражного керуючого є гарантування його відповідальності перед боржником та кредиторами, то необхідно внести відповідні доповнення до ч.1 ст. 7 Закону України “Про страхування” щодо виділення окремого виду обов’язкового страхування відповідальності – страхування професійної відповідальності арбітражного керуючого на випадок заподіяння шкоди боржнику або кредиторам.

На підставі аналізу чинного законодавства та з урахуванням висловлених в науковій літературі думок, робиться висновок, що під страховими випадками треба розуміти, такі ненавмисні дії арбітражного керуючого:

невиконання або неналежне виконанням обов’язків по складанню та веденню реєстру вимог кредиторів, що завдало шкоди для осіб, що беруть участь у справі про банкрутство;
перевищення повноважень наданих арбітражному керуючому Законом, зборами або комітетом кредиторів, якщо це відбулось внаслідок необережності або проти волі арбітражного керуючого та завдало шкоди особам, що беруть участь у справі про банкрутство;
невиконання або неналежне виконання обов’язку по наданню арбітражним керуючим звіту, зокрема ненавмисне перекручування або приховування інформації, що призвело до прийняття господарським судом невірного рішення;
необґрунтоване затягування процедур банкрутства, у разі, якщо це відбулось у результаті помилки арбітражного керуючого та завдало шкоди боржнику або кредиторам;
невиконання або неналежне виконання обов’язку щодо проведення аналізу фінансової, господарської та інвестиційної діяльності боржника, його становища на ринках, якщо це відбулось у наслідок обставин, що не залежали від арбітражного керуючого та завдало шкоди боржнику або кредиторам;
необґрунтованість витрат при проведенні процедур банкрутства, якщо це відбулось незалежно від арбітражного керуючого;
порушення встановленої Законом черговості задоволення вимог кредиторів, порядку розрахунку з кредиторами (неправомірне задоволення вимог кредиторів, непропорційне задоволення вимог кредиторів однієї черги), що відбулось у наслідок помилки арбітражного керуючого та призвело до завдання шкоди боржнику або кредиторам;
ненавмисне недодержання арбітражним керуючим законодавства про працю, якщо це завдало шкоди боржнику або кредиторам.

Пропонується на законодавчому рівні закріпити можливість страхування арбітражним керуючим власного життя та здоров’я.

Обґрунтовується, що господарсько-правова відповідальність арбітражного керуючого полягає в:

усуненні арбітражного керуючого у разі невиконання або неналежного виконання своїх обов’язків у процедурі банкрутства за відсутності значної шкоди завданої боржнику чи кредиторам;
анулюванні ліцензії арбітражного керуючого у разі невиконання або неналежного виконання своїх обов’язків, що завдало значної шкоди боржнику чи кредиторам;
відшкодуванні збитків завданих кредиторам діяльністю арбітражного керуючого.

Адміністративна відповідальність, як вид юридичної відповідальності застосовується у разі протиправних дій чи бездіяльності арбітражного керуючого за які Кодексом про адміністративні правопорушення України [3] встановлена адміністративна відповідальність. Робиться висновок про те, що не кожен арбітражний керуючий може бути притягнутий до адміністративної відповідальності.

Стверджується, що склади злочинів визначені у ст. 215 Господарського кодексу України та у Кримінальному кодексі України за порушення норм інституту банкрутства розподіляється на: 1) склади злочинів, за якими до відповідальності можуть притягатися засновники або власник суб'єкта господарської діяльності, а також службові особи суб'єкта господарської діяльності за дії, вчинені або до подання заяви про визнання банкрутом до господарського суду, або до призначення господарським судом конкретного арбітражного керуючого (ст.ст. 218-221 КК України); 2) склади злочинів, за якими до відповідальності можуть притягатися крім вищезазначених суб’єктів і арбітражні керуючі за дії, що були вчиненні після початку процедур банкрутства або надання конкретному арбітражному керуючому відповідних повноважень по справі (ст.ст. 221, 222 КК України).

Обґрунтовується доцільність уведення до Кримінального кодексу України [4] окремого суб’єкту – арбітражного керуючого, самостійно, а не у рамках поняття “службової особи”.

Автором обгрунтовується доцільність чіткого визначення часових рамок здійснення розпорядником майна своїх повноважень та пропонується внести до відповідної статті Закону зміни.

Робиться висновок про доцільність розмежування загальних та специфічних повноважень арбітражного керуючого у процедурах банкрутства, а саме: автор наголошує на необхідності чіткого визначення права арбітражного керуючого не тільки на оплату своїх послуг ,але й відшкодування витрат, понесених у зв'язку з виконанням ним своїх обов'язків, та на отримання винагороди за результати своєї діяльності.

Обгрунтовується висновок про те, що обов’язки арбітражного керуючого у судовій процедурі розпорядження майном боржника можна поділити на дві групи:

обов’язки, що відображають направленість діяльності арбітражного керуючого. Реалізація цих обов’язків можлива лише через організацію конкретних заходів (вживання заходів по захисту майна боржників, аналізу фінансової, господарської та інвестиційної діяльності боржника). Особливістю цієї групи обов’язків є неможливість установлення у законодавстві їх вичерпного переліку.;
обов’язки, які визначають проведення конкретних заходів арбітражним керуючим (наприклад, виявлення кредиторів, складення реєстру вимог кредиторів, тощо). Ця група обов’язків підпорядкована загальним обов’язкам арбітражного керуючого, призначеного розпорядником майна.

На підставі аналізу норм чинного законодавства та думок висловлених з цього приводу в науковій літературі, робиться висновок щодо доцільності внесення до переліку прав розпорядника майна визначених у Законі, права на звернення до господарського суду з позовними заявами про визнання угод недійсними у разі укладення їх з порушенням вимог чинного законодавства України та, зокрема, порушення керівником або органом управління боржника вимог Закону.

Особливість статусу арбітражного керуючого в судовій процедурі розпорядження майна передбачає, на нашу думку, подання звіту на затвердження господарському суду де мають відбиватися на тільки заходи, вчинені розпорядником майна на виконання свої повноважень у процедурі банкрутства, а й відомості про фінансово-господарський стан боржника тощо.

Обгунтовується доцільність надання керуючому санацією права відмовлятися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство, не виконаних повністю або частково.

Крім того, автором доводиться необхідність розроблення та впровадження письмової форми та порядку щоквартального звітування керуючого санацією перед комітетом кредиторів. Пропонується внесення відповідних змін до Закону.

Керуючий санацією відповідно до ч. 6 ст. 17 Закону зобов’язаний розглядати вимоги кредиторів щодо зобов'язань боржника, які виникли після порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника та санації. У зв”язку із тим, що порядок і строки розгляду таких вимог Закон не встановлює (що на практиці значно ускладнює проведення процедури санації), пропонується включити до Закону статтю, яка регулювала б правовий статус поточних кредиторів у процедурах банкрутства, зокрема, питання розгляду та включення заяв таких кредиторів до вже затвердженого господарським судом реєстру кредиторів.

Крім того, автор пропонує визначити коло зобов”язань арбітражного керуючого шляхом внесення змін до відповідної статті Закону. А саме, керуючий санацією зобов'язаний:

прийняти в господарське відання майно боржника та організувати проведення його інвентаризації;
відкрити спеціальний рахунок для проведення санації та розрахунків з кредиторами;
розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації боржника;
організувати ведення бухгалтерського і статистичного обліку та фінансової звітності;
здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості перед боржником; від імені боржника заявляти позови про стягнення заборгованості з дебіторів боржника, а також з осіб, які несуть з боржником відповідно до закону або договору субсидіарну (додаткову) чи солідарну відповідальність;
розглядати вимоги кредиторів щодо зобов'язань боржника, які виникли після порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника та санації;
заявляти в установленому порядку заперечення щодо заявлених до боржника вимог кредиторів, зазначених в абзаці сьомому цієї частини;
звітувати перед комітетом кредиторів щодо послідовної реалізації плану санації;
здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.”

Blog

Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису рябцева ярослава Григорівна