Geum.ru

Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису рябцева ярослава Григорівна

Вид материалаДокументы
Розділ і.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

РОЗДІЛ І.


ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ЗАСАД ДІЯЛЬНОСТІ АРБІТРАЖНОГО КЕРУЮЧОГО


1.1. Виникнення та розвиток регламентації правового становища особливих учасників провадження справ про банкрутство аналогічних, арбітражному керуючому

Своїми коренями інститут банкрутства сягає в сиву давнину. Правову регламентацію окремих елементів відносин банкрутства можна знайти ще в римському праві. У давньому суспільстві не було розвинених господарських та майнових зв’язків, а також механізму оцінки майна, тому забезпечення зобов’язань у той час носило особистий характер. Щоб здобути кредит плебей змушений був закладати себе і своїх дітей в кабалу кредиторам [ 130,с. 4] оскільки особа була майже єдиною цінністю в цьому первісному господарстві [ 130,с. 5].

Механізм задоволення вимог кредиторів було вже передбачено давньою пам’яткою римського права – законом ХІІ таблиць. Згідно з ним, кредитори, вимоги яких не були задоволені, мали право розрубати тіло боржника на частини. Такий порядок мав задовольнити почуття помсти, яке могло бути у кредитора до неспроможного боржника [ 212,с. 78].

На думку Телюкіної М.В. вищеописані відносини не могли бути відносинами банкрутства. Зачатки інституту банкрутства з’являються лише тоді, коли зверненню стягнення на особу боржника передує реалізація його майна та розподіл отриманих коштів між кредиторами [ 197,с. 3].

Поступово римське право розвивалось у напрямі від особистих форм звернення стягнення до майнових. Як правильно зазначає Жилінський С.Е., «законодательство качественно меняло свои установления, перенося акценты на имущественное обеспечение долга и его реальный возврат у натуре» [ 108,с. 52]. Одним із істотних кроків у напрямі до створення інституту банкрутства стало прийняття у 326 році від Різдва Христового Петелієвого закону [ 212,с. 78], який звільняв неспроможного боржника від рабства, якщо той не скоїв ніякого злочину. Такий розвиток історії тільки доводив чинник недостатньості особистого виконання, який вже не відповідав рівню розвитку цивільного обороту.

У разі, коли боржник за певних обставин був відсутнім, кредитор мав право просити претора про його допущення до володіння майном боржника (але не надаючи кредитору(ам) права власності, чим забезпечувалась можливість нагляду та охорони майна). Вимога кредитора могла базуватися на положеннях договору, судового рішення, або на зізнанні боржника і могла бути заявлена як одним, так і кількома кредиторами, але задоволення вимог відбувалося щодо всіх, хто приєднався до неї. Далі оголошувався ввід у володіння та подальший продаж майна. Такий порядок замінював собою виклик кредиторів. На думку Шершеневича Г.Ф., виклик кредиторів суперечив би поглядам римського народу, оскільки кожна вільна людина повинна піклуватися тільки про свої власні інтереси, а не слугувати засобом чужих вигод [ 212,с. 82].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

.

Статутом 1740 року було вперше законодавчо закріплено статус кураторів, як посадових осіб, що діють за дорученням суду та представляють інтереси боржника. Їх вибирали або кредитори або призначала Комерц-колегія у кількості чотирьох осіб. До кураторів висувались, вимоги щодо сумлінності, виборності лише з кредиторів п’ятої черги, наявності російського підданства, за виключенням ситуацій коли або боржник або будь-хто з кредиторів були іноземцями. Цей статут не знайшов широкого застосування у зв’язку із чим у 1800 року був прийнятий Статут про банкрутів [ 74,с. 27]. У ньому передбачалось призначення кураторів із числа кредиторів та встановлювалась винагорода у розмірі двох відсотків від суми що була отримана від продажу майна банкрута, які розподілялись між всіма кураторами у рівних частинах.

Лише статут про неспроможність 1832 року ввів інститут присяжних попечителів, що діяли поряд із кураторами, але призначались судом не з числа кредиторів.

У ХХ столітті після Жовтневої революції 1917 року відносини банкрутства залишались врегульованими законодавчо, але на практиці не застосовувалися. Поступово, в результаті політики радянської влади, законодавчі акти Російської Імперії, зокрема і ті, що регулювали інститут банкрутства, втратили чинність.

Цивільним процесуальним кодексом УРСР 1929 року передбачалось в якості окремого провадження - судочинство в справах про банкрутство. В цьому нормативному акті встановлювалися права та обов’язки ліквідаторів, які мали встановити актив та пасив неспроможного боржника, розшукати, оцінити та реалізувати його майно, розглядати претензії кредиторів. У випадку призначення більше двох ліквідаторів створювалась ліквідаційна комісія, члени якої несли солідарну відповідальність за збитки завдані неправильними діями неспроможному боржнику або кредиторам.

Із зміною політичного курсу та згортанням НЕПу (20 - 30 роки ХХ століття) поступово перестали застосовуватись і конкурсні положення, оскільки існування інституту неспроможності було несумісне з державною монополією власності та розвитком планової економіки [ 172,с. 17].

З середніх віків посадові особи провадження у справах про банкрутство призначались, зазвичай, із числа кредиторів боржника, а у ХХ столітті законодавчо було дозволено залучати до управління осіб, що не мають ніякої заіцікавленості у кінцевому результаті провадження у справах про банкрутство [ 120, с. 154].

Нині в законодавстві зарубіжних країн є норми, які регулюють правове положення особливих учасників провадження у справах про банкрутство, аналогічних арбітражному керуючому [ 83,с. 25].

Так, загальні положення про банкрутство регулюються в Англії законом про неплатоспроможність 1986 року, згідно якого арбітражний керуючий призначається залежно від того, яку процедуру порушено у відношенні боржника. Так, при проведенні процедури адміністрації призначається адміністратор, при проведенні процедури управління доходами компанії – керуючий, при ліквідації – ліквідатор тощо. Особи, що можуть бути призначені на ці посади повинні мати статус практикуючого спеціаліста з банкрутства. Практикуючим спеціалістом може бути тільки фізична особа, що є членом професійної організації і відповідає правилам цієї організації. Професійна організація має регулювати діяльність практикуючих спеціалістів та видають дозволи на здійснення практикуючими спеціалістами своєї діяльності у справах про банкрутство.

У випадку, коли фізична особа діє як практикуючий спеціаліст але не відповідає встановленим для неї вимогам, то вона може бути позбавлена волі або на неї може бути накладено стягнення у вигляді штрафу.

Зобов’язання практикуючого спеціаліста мають бути забезпечені поручителем. Він несе солідарну відповідальність разом з практикуючим спеціалістом за належне виконання останнім зобов’язань відповідно до законодавства про банкрутство. Розмір відповідальності відповідає розміру шкоди, що була завдана шахрайством чи обманом практикуючого спеціаліста тощо.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Як правило, особа, яка призначається на посаду тимчасового керуючого в подальшому виконує обов’язки конкурсного керуючого. Діяльність цих двох керуючих регламентується одними нормами законодавства. Проте у кожному конкретному випадку, окрім загальних, суд встановлює конкретні повноваження для тимчасового керуючого.

Конкурсного керуючого, не дивлячись на задекларовану незалежність, обирають кредитори та затверджує суд. Будь-яке рішення суду щодо призначення конкурсного керуючого може бути оскаржене кредиторами. Суд не обмежений у виборі кандидатури конкурсного керуючого: ним може бути і адвокат, і спеціаліст по податкам, і спеціаліст з менеджменту, і приватний підприємець або професійний конкурсний керуючий. Юридичні особи не можуть бути конкурсними керуючими.

Якщо боржником є фізична особа, що не займається самостійною господарською діяльністю або займається нею лише у незначному ступені, функції конкурсного керуючого здійснює довірительний керуючий. Його діяльність також регламентована положеннями про діяльність конкурсного керуючого, за деякими виключеннями. Так, наприклад, правом на оскарження правочинів наділений не довірительний керуючий, а конкурсні кредитори.

При здійсненні самостійного керування призначається уповноважений, що здійснює перевірку економічного становища боржника та здійснює спостереження за керівництвом компанією, а також витратами, пов’язаним із забезпеченням діяльності боржника. У разі виявлення обставин за яких можуть бути завдані збитки кредиторам, уповноважений зобов’язаний повідомити кредиторів та суд.

Конкурсний керуючий у випадку винного порушення покладених на нього обов’язків повинен відшкодувати заподіяні збитки боржнику та кредиторам. Крім того, конкурсний керуючий несе відповідальність за дії персоналу, який він залучав для виконання своїх функцій. Розмір відповідальності визначається виходячи із критерію обачності порядного та добросовісного конкурсного керуючого.

У випадку неможливості повного виконання зобов’язань конкурсної маси, що засновані на угоді конкурсного керуючого, останній несе персональну відповідальність і має відшкодувати збитки кредитору конкурсної маси.

Винагорода та відшкодування витрат конкурсного керуючого встановлюються в постанові суду, яка може бути оскаржена будь-яким учасником процедури банкрутства.

Контроль за діяльністю конкурсного керуючого здійснюється судом, який може вимагати від нього надання необхідних відомостей та звітів. Якщо керуючий не виконує належним чином свої повноваження суд має право накласти на нього штраф. Крім того, контроль за діяльністю керуючого здійснює і комітет кредиторів, а у разі його відсутності – збори кредиторів.

У Франції існує складна система посадових осіб, що приймають участь у процедурах банкрутства, передбачається призначення експертів з діагностики підприємств для підготовки звіту з економічної та фінансової ситуації, що склались на підприємстві.

Особою, яка призначається для проведення процедури судового оздоровлення у Франції є судовий адміністратор. Вони наділені повноваженнями або щодо управління майном боржника, або щодо надання допомоги в управлінні майном боржника, або щодо контролю за діяльністю по управлінню.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Основні тенденції у правовому регулюванні правового положення особливих учасників провадження у справах про банкрутство, аналогічних арбітражному керуючому ідуть шляхом деталізації їх правового положення в законодавствах Англії, США, Німеччини та Франції, що має на меті створення умов для забезпечення незалежності арбітражного керуючого при здійсненні повноважень у процедурах банкрутства. Що передусім, дозволяє досягнути мети всіх сучасних розвинутих систем правового регулювання банкрутства – збереження діючого господарюючого суб’єкта, а не його розпродажу частками шляхом застосування різноманітних процедур, альтернативних ліквідації майна боржника.