Geum.ru

О. Д. Гудзинський доктор економічних наук, професор

Вид материалаДокументы

Содержание


Розділ 2.2. Стан інвестиційного процесу в Україні і його вплив на ринок праці.
За напрямами освоєння капітальні інвестиції розподіляються таким чином
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21
зайнятість в офіційному і неформальному секторах, регламентовану й нерегламентовану, первинну та вторинну, постійну і тимчасову, стандартну й нестандартну. Усі ці форми зайнятості достатньо повно наведені в економічній літературі. Доречно також за концептуальною ознакою виділити:

повну зайнятість, за якої пропозиція робочої сили покривається попитом на неї з боку суспільного виробництва; тобто кожен, хто може і хоче працювати, забезпечений роботою у суспільному виробництві;

ефективну зайнятість, що відповідає інтенсивному типу відтворення та критеріям економічної доцільності й соціальної результативності;

раціональну зайнятість – повне та ефективне включення трудових ресурсів у суспільне виробництво;

продуктивну зайнятість, яка приносить працюючому доход, що забезпечує достойні людини умови життя, і є економічно обумовленою;

глобальну зайнятість, що передбачає залучення всіх осіб працездатного віку до розширеної сфери економічно та суспільно корисної трудової діяльності.

Принагідно зазначити, що в Законі України про зайнятість визначено, що стратегічною метою суспільного розвитку є забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості населення.

На наше переконання, тлумачення зайнятості відбиває багато протиріч перехідного періоду, у яких переплітаються її характерні риси дореформеного періоду і нові тенденції, властиві ринковій економіці. Узагальнюючи викладені методологічні підходи до вивчення зайнятості, правомірно зробити висновок про їх не комплексність та не системність. У визначеннях зайнятості більшості дослідників переважає реляційний підхід, тобто виокремлюються відносини і звязки між найманими робітниками й власниками капіталу та засобів виробництва; а робоча сила й працедавці розглядаються з позиції включення їх в економічні відносини. Інакше кажучи, вченими широко застосований характерний для західної економічної теорії вузько функціональний підхід в дослідженні сутності зайнятості, що виходить із функціонально-економічних взаємозв'язків і „технології” руху робочої сили в умовах ринку.

На відміну від наведених характеристик зайнятості, в нашому розумінні зайнятість населення слід розглядати під широким кутом зору та визначати як поліморфний феномен соціально-економічної взаємодії. На наше глибоке переконання, зайнятість має відповідати як реаліям сучасних ринкових відносин, так і вимогам соціалізації економіки України, реаліям гуманізації сучасних суспільних процесів у світі, що є об’єктивним явищем, оскільки основу національного багатства та його зростання визначає людський капітал, від інвестування в який залежить здатність держави здійснити економічний прорив до світової цивілізації та здійснити головну мету суспільно-функціонування економічних систем усіх рівнів – від глобального до локального – підвищити зростання рівня добробуту і якості життя населення, а у загальному вигляді – забезпечити усталений збалансований соціальний розвиток суспільств.

Тому, на відміну від існуючих підходів, нами здійснено діалектичний метод соціально-економічного аналізу явищ, що дає змогу розкрити зайнятість як симбіоз таких невід‘ємних аспектів, що перебувають у взаємозв‘язку та доповнюють один одного:

субстанційного - визначає зайнятість як генезис життєдіяльності й розвитку людини та суспільства в цілому; іншими словами - демоекономічного відтворення робочої сили;

функціонального (діяльнісного) – що характеризує реалізацію працездатності та економічної активності населення, міру інтегрування людини до сфери трудової діяльності в залежності від вкладення коштів у людський капітал;

реляційного – розкриває зайнятість через сукупність певних відносин з приводу участі працездатного населення у суспільно корисній діяльності.

Підсумовуючи викладене, можна зробити методологічно важливий висновок про те, що зайнятість доцільно трактувати, як суспільно-економічну систему, метою функціонування якої є накопичення, використання, відтворення людського капіталу в умовах досягнутого рівня розвитку продуктивних сил та науково-технічного прогресу і яка охоплює цілісну сукупність сфер, відносин, форм, методів, пов’язаних з суспільно корисною трудовою діяльністю економічно активного населення.

В контексті цього якісну частину людського капіталу доцільно сприймати через призму двох складових: „економічно активне населення” і „зайняте”, що відповідатиме і реаліям сьогодення, і вимогам за загальноприйнятими МОТ критеріям.

Отже, зайнятість являє собою важливий сектор соціально-економічного розвитку суспільства, що поєднує в собі економічні і соціальні результати функціонування всієї економічної системи. Можливість мати робоче місце, одержувати гідну заробітну плату, зберегти здоров'я, удосконалювати майстерність і розвивати творчий потенціал прямо пов'язана з загальною економічною динамікою виробництва, структурними змінами в господарстві, зміною форм власності, ситуацією в кредитно-фінансових, інвестиційних, зовнішньоекономічної сферах, ціною праці.

Дослідження показують, що сфера зайнятості праці в суспільстві є багатовимірною категорією і поєднує в собі систему відтворення робочої сили, ринок праці, систему законів і норм, комплекс найбільш розповсюджених способів організації і мотивації трудових процесів, певних обсяг знань накопичених наукою і управлінням тощо. Зайнятість населення представляє собою надзвичайно розгалужену систему зв'язків розподілу праці між сферами й галузями суспільного виробництва, а також усередині галузей, по видах робіт, ділянках виробництва, у масштабі усієї національної економіки та її окремих територіальних одиниць. Тому важливе наукове й прикладне значення має розробка понятійного апарату зайнятості не лише в загальному вигляді для усієї економіки країни чи усього зайнятого населення, а й для її складових сегментів, сфер, галузей.

В цьому контексті можна навести визначення М.Д.Берка, який стверджує, що зайнятість, наприклад, сільського населення характеризує суспільні відносини по залученню у сільській місцевості працездатного населення до суспільно корисної праці у відповідності з його фізичними, професійними та майновими можливостями та відповідно із потребами у робочій силі [12, с.5].

Відповідно до традиційних підходів, у спрощеному, буденному розумінні зайнятість пов’язується з трудовою діяльністю у галузях економіки або ж, за сучасною класифікацією видів економічної діяльності, прийнятою у світі – трудовою діяльністю в первинному секторі економіки.

Між тим розвиток національної економічної системи та окремих її сегментів в умовах докорінної соціально-політичної та економічної трансформації суспільства об’єктивно зумовлює необхідність поглиблення методологічної основи дослідження галузевих та секторальних сфер зайнятості населення країни відповідно до реалій ринкової економіки. Цим вимогам відповідає інтеграційний, синергетичний та дистрибутивний методологічні підходи, застосування яких дає змогу:
  • виявляти, зберегти і ураховувати при розробці регулюючих заходів системні, специфічні властивості, які набуває кожний сегмент (галузь, сфера) економіки за умов входження його у систему більш вищого порядку, якою є економічна система країни, та які проявляються лише при функціонуванні усієї системи;
  • ураховувати розгалужену систему взаємозв'язків та взаємозалежностей, які виникають в розподілі праці між галузями економіки, що безпосередньо впливають на їх ефективність функціонування;
  • передбачати відтворювальний, соціальний ефект щодо інвестування головної продуктивної сили – людини праці;
  • ураховувати просторовий та регіональний чинники функціонування галузей економіки.

У підсумку, цілісна реалізація викладених вище підходів створює методологічне підґрунтя для такого тлумачення зайнятості:

Зайнятість – це суспільно-економічна система, яка охоплює цілісну сукупність сфер, відносин, форм, методів суспільно корисної трудової діяльності економічно активного населення, яка приносить їм заробіток або доход та обумовлена користуванням основними засобами виробництва, а також виробництвом суспільних благ та послуг з приводу відтворення та розвитку людського капіталу, задіяного в галузях економіки.

Ринкова лібералізація сприяла вільному вибору громадянами бажаних і не заборонених чинним законодавством видів діяльності. Поряд з працею за наймом широкого розповсюдження набували самостійні види діяльності, за якої громадяни самостійно забезпечують себе роботою і отримують відповідний доход.

Проте, слід зазначити, що методологічні засади самозайнятості відпрацьовані ще не достатньо. Ця сфера діяльності донині не отримала необхідного законодавчого забезпечення та адекватного ставлення з боку держави. Потребує чіткості та однозначності сам категоріальний апарат, визначення терміну самозайнятого населення, критеріїв віднесення до його складу. Здебільшого основу віднесення до самозайнятих складають такі ознаки, як: самостійно організована праця за власні кошти, наявність у приватній власності засобів виробництва, самостійність у виробництві та збуті виробленої продукції й відповідальність за це. Серед вітчизняних вчених-економістів таких поглядів дотримуються Е. М. Лібанова, А. А Нікіфорова, А. І. Рофе, Б. Г. Збишко, В. В. Ішин та інші [18, с.94; 25, с.99; 34, с.72].

Подібне за своєю економічною суттю визначення самозайнятого населення дає Державний комітет статистики України, ґрунтуючись на рекомендаціях Міжнародної організації праці (МОП), і визначає зайнятих індивідуальною (самостійною) трудовою діяльністю як осіб, “які здійснюють трудову діяльність на самостійній основі (без залучення найманих працівників), на свій власний кошт, володіють засобами виробництва і несуть відповідальність за вироблену продукцію (надані послуги)” [24, с.8].

Тим часом інша група вчених-економістів, а саме: В.В.Онікієнко, Р.П.Кузнєцова, О.В.Карнаухова, Л.В.Шевченко при визначенні самозайнятого населення застосовують дещо інші характеристики: незалежність осіб та їх можливість самостійно створювати робочі місця собі й іншим в тій чи іншій сфері діяльності згідно чинного законодавства [28, с.31, 14, с31-34].

У цьому визначенні головна увага відведена критерію спроможності самостійного створення робочого місця для себе, що цілком слушно. Переваги цього підходу засвідчує відсутність умови володіння засобами виробництва: Особливо це проявляється на прикладі аграрного сектору економіки де самозайнятість населення здійснюється не тільки на базі власних засобів виробництва, а й орендованих.

Тому, розглянемо питання самозайняиості населення на прикладі розвитку аграрного сектору економіки і де інвестування його обмежене. Зазначимо, що розвиток орендних відносин на селі, особливо в сфері землекористування, у тому числі й оренди основних виробничих засобів, став важливою чинником трансформації зайнятості населення. Саме ці концептуальні засади та методичні підходи розкривають соціально-економічну сутність самостійної зайнятості громадян, у першу чергу тих, які працюють у сільському господарстві – досить специфічній галузі економіки, відмінній від інших. Аналогічну думку мають інші провідні вчені економісти-аграрники, зокрема, Г. І. Купалова [15, с.4-5.].

Можна стверджувати, що відповідно до даного визначення, до складу самостійно зайнятого населення входять роботодавці, як працюючі власники; зайняті індивідуальною, тобто самостійною діяльністю; безоплатно працюючі члени сім’ї. Так, згідно з трактуванням МОП, “… в сектор самозайнятості входять особи, працюючі в господарських одиницях, що належать і керовані самостійно зайнятою особою: тому сектор самостійної зайнятості включає працюючих самостійно, не за наймом працівників, працюючих власників і всіх працівників, що діють разом з ними, тобто постійних і тимчасових працівників, учнів і безкоштовно працюючих членів сім’ї, в тому числі і виробничих кооперативів” [24, с.4].

Системний підхід до дослідження сфери зайнятості вимагає урахування її властивостей. Їх дослідження має велике теоретичне і прикладне значення для поглиблення методолого-методичного обґрунтування розв‘язання проблем зайнятості та ринку праці України й дасть змогу забезпечити необхідний рівень керованості та ефективності функціонування сфери зайнятості аграрного комплексу. Між тим у науковій літературі з питань зайнятості - як національного, галузевого чи регіонального рівнів - відсутні публікації щодо висвітлення результатів досліджень системних якостей сфери зайнятості.

Аналітична оцінка властивостей систем дала змогу сформулювати загальносистемні властивості зайнятості в аграрному секторі у складі континуальності, безперервності еволюції та взаємодії з зовнішнім середовищем, цілісності, автономності, ієрархічності, складності, інтегративності, незворотності та флуктуактивності.

Континуальність, або властивість генеральності (охоплення всієї території сфери зайнятості аграрного сектору економіки) і територіальної цілісності. Просторово-часова організація сфери зайнятості АПК ґрунтується на єдності інтересів і цілей соціально-економічних спільностей. Інтелектуальна і духовна єдність сільського населення, яка закріплюється екологічним імперативом, формує континуум (безперервність) простору трудової діяльності в аграрному секторі економіки.

Ієрархічність сфери зайнятості означає, що вона включена підсистемою в систему більш високого порядку – національну економіку, а кожен її компонент також є системою.

Безперервність еволюції та взаємодії з зовнішнім середовищем: Сфера зайнятості аграрного сектору економіки формує та виявляє свої властивості лише в процесі взаємодії з зовнішнім середовищем – національною суспільно-економічною системою; вона реагує на її вплив та розвивається під цим впливом, але зберігає якісну визначеність та конкретні властивості, які забезпечують відносну стійкість та адаптивність функціонування сфери зайнятості. Ця властивість насамперед проявляється в еволюції якісних параметрів сфери зайнятості сільського населення. Якість зайнятості характеризує відповідність її параметрів певним вимогам національної суспільно-економічної системи.

Цілісність функціонування системи визначає тривалість неперервності та взаємообумовленості усіх процесів в її межах. Функціонування компонентів визначає характер функціонування системи як цілого та навпаки. зайнятості виявляється в тому, що зміна структури, зв'язків і поведінки будь-якого економічного суб'єкта зайнятості впливає на всі інші економічні суб'єкти і змінює сферу зайнятості в цілому. Іншим проявом цієї властивості є відносна відособленість (автономність), що відповідає певним регіоноутворюючим ознакам. Відносна автономність ґрунтується переважно на територіально-функціональній основі, а саме: здатності конкретної території відносно самостійно здійснювати адміністративно-управлінську, виробничо-економічну, соціально-культурну діяльність щодо сфери зайнятості та на цій основі задовольняти свої автономні життєві та соціальні потреби. При цьому розвиток будь-якої локальної території завжди має відбуватися в тісній взаємодії з територіальним довкіллям.

Складність висвітлює наявність в структурі будь-якої соціально-економічної системи значної кількості елементів і різноманітних взаємозв‘язків між ними. Елементами сфери зайнятості аграрного комплексу виступають природні і соціально-економічні компоненти продуктивних сил території, а також їх поєднання різних типів і масштабів, а взаємозв‘язки між ними в просторі забезпечуються різними видами комунікацій.

Інтегративність означає володіння сферою зайнятості властивостями, відсутніми в її складових компонент. Звичайно, сфера зайнятості може і має бути пояснена кооперативним ефектом, спричиненим дією її компонент, але це не виключає володіння властивостями, відсутніми в підсистемах, що складають сферу зайнятості.

Незворотність означає неспроможність повернення сфери зайнятості до попереднього стану внаслідок незворотних змін соціально-економічних характеристик суспільства, його технічної і технологічної оснащеності, вичерпності не відновлюваних ресурсів (насамперед трудових) тощо. Особливо актуальною є ця властивість системи для сучасного трансформаційного етапу розвитку України і її регіонів. Необхідно враховувати, що деструктивні заклики окремих представників політичної опозиції щодо повернення колишньої системи господарювання тощо призведе не до повернення сфери зайнятості та ринку праці сільського населення та й узагалі національну економічну систему на вихідну позицію (оскільки діє принцип незворотності), а до небажаних (деструктивних) змін – деформацій.

Флуктуактивність – здатність системи за певних умов раптово переходити в інший стан. Врахування цієї властивості зорієнтоване передусім на визначення ризику виникнення непередбачуваної траєкторії перебігу суспільно-економічних реформ по ринковому типу з можливими негативними наслідками для сфери зайнятості та соціального захисту населення сільських територій.

Специфічні властивості аграрної сфери зайнятості національної економіки виникають у процесі кооперації її підсистем. Особливими властивостями сфери зайнятості аграрного сегменту економіки є наступні:
  • її підсистеми мають нечіткі межі: економічний суб'єкт може одночасно приймати участь у різних процесах самоорганізації сфери зайнятості, а також навколишнього середовища;
  • самоорганізація сфери зайнятості аграрного сектору економіки виникає не лише з кооперації між собою і однорівневих, і різнорівневих економічних суб'єктів, але й з економічними інститутами, а також кооперації інститутів між собою;
  • структура сфери зайнятості нерідко прихована відносинами адміністративної підпорядкованості;
  • сфера зайнятості сільського населення є динамічною системою;
  • сфера зайнятості сільського населення - стохастична система, що не піддається точному і детальному прогнозу;
  • сфера зайнятості сільського населення може бути як відкритою, так і закритою системою.

Між тим нехтування системними властивостями сфери зайнятості національної економіки в процесі ринкових реформувань, що донині повсюдно мало місце, та продовження застосування існуючої „технології” реформування сфери зайнятості на селі та аграрного комплексу економіки в цілому призвело до таких негативних незворотних наслідків:
  • дезінтеграція галузі перетворила її в сукупність організаційно-правових форм управління, нездатних здійснювати ефективну соціально-економічну, науково-технічну та екологічну політику. Ні кожні окремі самостійні КСП, ні дрібні фермерські господарства через втрату значних виробничих потужностей, злам інвестиційної системи, неспроможні налагодити інтенсивне розширене відтворення через відсутність достатнього фінансового забезпечення;
  • ігнорування інтересів регіонів при суспільно-економічних трансформаціях села негативно впливає на розвиток не тільки аграрного комплексу, але й інших галузей господарства регіонів;
  • погіршення інвестиційного клімату в галузі обумовило зниження науково-технічного рівня виробництва і, отже, зростання суспільно необхідних витрат та підвищення рівня цін. Частка чистого доходу на відтворювальні заходи набула у ціні суто символічного значення. Важливо відзначити, що штучним підвищенням закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію неможливо реанімувати інвестиційні й інноваційні процеси, які є результатом продуманої науково-технічної політики.

Більш повно і глибоко сутність зайнятості сільського населення можна розкрити через функції, притаманні моделі сфери зайнятості соціально орієнтованої економіки. Принагідно відзначимо, що висвітлені теоретичні- дослідження ринку праці та сфери зайнятості насамперед охоплюють аналіз функцій ринку праці, що, по-перше, значно звужує можливості адекватної оцінки ситуації щодо існуючої сфери зайнятості, по-друге, суттєво обмежує напрями і методи щодо її регулювання.

Так, В.М.Петюх в перелік основних функцій соціально орієнтованого ринку праці включає функції суспільного поділу праці, інформаційну, посередницьку, відтворювальну, стимулюючу, оздоровлюючу [32, с.66-67]. Основні функції ринку праці, властиві перехідному періоду, наведені в роботі А.А.Меліхова [22, с.21] та праці «Соціально-економічний механізм регулювання ринку праці та заробітної плати» колективу авторів у складі Д.П.Богині, Г.Т.Кулікова, В.М.Шамоти, О.А.Грішнової [37, с.10-11] та ін. Науковці до сукупності цих функцій одноголосно включили функції підтримки оптимального співвідношення між попитом і пропозицією, стимулювання праці шляхом оптимізації її вартості, сприяння розвитку професійного рівня працівників, підвищенню їх трудової мобільності, формування структури зайнятості, яка відповідає оптимальним суспільним потребам, розвиток конкурентного середовища, узгодження інтересів усіх сторін на ринку праці. Відмінність між двома цими переліками полягає у тому, що А.А.Меліхов в якості однієї з основних функції ринку праці перехідного періоду називає підтримку певного рівня безробіття, що не перевищує суспільно прийнятний рівень.

Доречно пригадати, що В.І. Герасимчук у дослідженнях з проблем соціалізації ринку праці окреслив суто економічну, соціально-економічну та соціальну функції зайнятості [4, с.25]

На жаль, переважна більшість перерахованих науковців не розкривають сутності наведених функцій зайнятості, їх реалізацію в умовах глобалізації економіки та значення для проведення трансформаційних перетворень по ринковому типу. Ґрунтуючись на системно визначених вище сутності та властивостей і критично оцінюючи запропоновані дослідниками функції ринку праці, можна виділити такі інтегровані функції сфери зайнятості.

Функція суспільної корисності, яка пов’язана із задоволенням потреб всього населення в матеріальних і духовних благах, а також безпосередніх суб’єктів діяльності щодо отримання ними доходу або прибутку. Іншою ознакою цієї функції є прибутковість, яка розглядається відносно величини та ефективності використання доданої вартості. Звичайно, рівень прибутковості (іншими словами, продуктивності) зайнятості підвищиться за умов розширеного суспільного відтворення, коли частка доданої вартості, що створюється найманою робочою силою, використовується для удосконалення засобів виробництва та на розширене відтворення робочої сили.

Однією з ключових функцій є відтворювальна функція, яка має за мету забезпечення нормального режиму суспільного відтворення і створення умов для прогресивного соціально-економічного розвитку. В контексті цього слід підкреслити виняткову значущість та незамінність вироблюваної продукції сільського господарства у життєдіяльності людини і суспільства. Дослідження цієї функції набуває нині особливого значення з урахуванням спрямування державою економічного розвитку країни на забезпечення нормального рівня життя населення та вдосконалення якісних характеристик трудового потенціалу.

Нормальний рівень життя населення відповідає нормальному рівню забезпечення його потреб, який створює можливість появи значимих інтелектуальних і духовних потреб. Це нерозривно пов’язано з доступністю матеріальних і духовних благ відповідно до здібностей і трудової та підприємницької активності кожного члена суспільства, дотриманням принципів соціальної справедливості (у ринковому розумінні її суті) в розподілі створеного продукту і суспільних благ. Тому необхідно, щоб регулююча та контрольна функції держави в соціальній сфері супроводжувалися розробкою державних і регіональних соціальних програм для вирішення проблем освіти, охорони здоров’я, культури, науки, що актуалізує створення сучасного механізму соціальних гарантій та соціального захисту населення, адекватного ринковим перетворенням.

Зайнятість є процесом споживання робочої сили, способом досягнення мети трудової діяльності, формою життєдіяльності людини та умовою забезпечення її різноманітних потреб.

Тобто, крім суто економічних функцій, зайнятість насамперед виконує функцію соціалізації, яка виявляється у задоволенні потреби селянина у праці, підприємництві, бізнесі, реалізації його особистих інтересів, розвитку здібностей і творчого потенціалу, вертикальній мобільності і досягненні відповідного статусу, та яка означає забезпечення працюючому сільському населенню необхідного рівня доходів і добробуту для їх нормальної життєдіяльності та відтворення здібностей до праці, гармонійного і захищеного розвитку людської особистості, підтримання достойного рівня життєдіяльності його сім‘ї. Сутність цієї функції полягає також в тому, що сфера зайнятості сприяє добору складнішої, вище оплачуваної, престижної роботи залежно від розвитку ділових якостей та професійної майстерності найманих працівників. Іншими словами, людина розглядається не тільки з позицій її здатності до праці, але і з позицій життєвих потреб та розвитку особистості.

Сутність функції трудозбереження полягає в максимально можливому використанні його соціального і трудового потенціалів сільського населення у процесі організації зайнятості: адже трудові ресурси є найдорожчими з точки зору економічних і соціальних витрат на їх формування і відтворення. Забезпечується єдиний і безперервний ланцюг економічних явищ: нагромадження та відтворення людського потенціалу – зайнятість – трудозбереження – економія живої і уречевленої праці та ефективне використання соціального і трудового потенціалу – продуктивна зайнятість – ефективність суспільного виробництва. Трудозбереження є саме тим соціально-економічним феноменом, загальнонаукова і практична значимість якого певною мірою посилюється його суб’єктивною природою.

Дотримання принципів трудозбереження позитивно впливає і на розвиток людських ресурсів сільської місцевості та зміни в трудовій етиці, забезпечує сталі перспективи розвитку особистості в трудовому процесі. Тобто трудозбереження - це системо-утворююча функція, яка відбиває не лише економію живої i уречевленої праці, а й нагромадження та відтворення людського потенціалу на селі. З активізацією регіональної економічної політики, розвитком економічної самостійності регіонів, формуванням вільних економічних зон, роздержавленням і приватизацією власності основний механізм реалізації трудозберігаючої функції сфери зайнятості діє саме в регіонах, де безпосередньо і відбуваються процеси формування трудозберігаючих властивостей. Аналiз сучасної політики зайнятості сільського населення в Українi показує, що вона ще не стала міцним підґрунтям ефективної реалiзацiї трудозберiгаючої функції. Скоріше навпаки, її стан в цілому i прояв її окремих сторін об`єктивно обмежує цю функцію.

Узгоджувальна функція. У нормально функціонуючій розвинутій ринковій економіці найманий працівник має змогу вибрати оптимальне для нього робоче місце (залежно від умов праці, професійної спрямованості, форми та розмірів оплати, рівня кваліфікації). Водночас роботодавець має можливість створення умов для прояву і реалізації інтересів на усіх рівнях їх виникнення – індивідуальному, груповому, суспільному.

Всі суб’єкти вільні у виборі сфери зайнятості і виду діяльності, керуються власними інтересами (соціально значимими, а не антисоціальними), спрямованими на задоволення особистих потреб і розвиток суспільства в цілому, що зумовлює різноманіття форм зайнятості і підприємницької діяльності, для яких створюється сприятливий регуляторний клімат. Методологічними засадами врахування цієї функції при формуванні моделі розвитку адекватної соціально орієнтованій ринковій економіці сфери зайнятості, на нашу думку, є формування відносин між різними соціальними групами і прошарками населення на основі взаємного розуміння їхніх корінних інтересів, визнанні їх законного характеру, готовності вирішувати всі протиріччя шляхом соціальних компромісів; а також зближення інтересів суб’єктів сфери зайнятості, яке ґрунтується на зацікавленості в економічному зростанні і на справедливому, в ринковому розумінні, розподілі створеного продукту відповідно до вкладених ресурсів – праці, капіталу, підприємницьких здібностей.

Мотиваційна (створення конкурентного середовища). Саме ринок створює таку мотивацію праці, яка, з одного боку, змушує селян, фермерів, працівників, зайнятих іншими видами економічної діяльності на селі утримувати робочі місця, а отже, і доход в умовах гострої конкуренції, а з іншого — матеріально зацікавлює, стимулює їхню ініціативність, компетентність, кваліфікованість. З одного боку, завдяки механізму конкуренції сфера зайнятості стимулює працедавців - керівників агрофірм, фермерів, інших сіль яких підприємців до продуктивного використання професійних здібностей та вмінь найманих працівників з метою забезпечення розвитку і прибутковості виробництва. З іншого боку, вона висуває вимоги до робочої сили, стимулюючи найманих працівників поліпшувати її якісні характеристики (кваліфікації, продуктивності і т.д.), що значною мірою залежить від конкурентоспроможності робочої сили.

Оздоровлююча функція. Завдяки конкуренції суспільне виробництво звільняється від економічно слабких, непрацездатних в нових ринкових умовах працівників. Прояв в процесі трудової діяльності низьких якісних характеристик робочої сили здатен забезпечити найманому працівникові лише низькооплачувану некваліфіковану роботу або статус безробітного. Реалізуючи цю функцію, сфера зайнятості підтримує рентабельність всієї економіки.

Регулююча функція забезпечує постійність зв’язків між різними галузями виробництва, попитом і споживанням, встановлення пропорцій в аграрному секторі економіки та безперервність процесу відтворення. Цей механізм сприяє вирівнюванню прибутків підприємців різних галузей виробництва, утворенню середньої норми прибутку, що досягається через перелив капіталів між галузями. Останнє, в свою чергу, є регулятором пропозиції в економіці.

Функцію трансформації і розвитку відносин власності та ринкових форм господарювання слід розглядати під кутом зору її прямого і опосередкованого впливу на процес реформування зайнятості. З одного боку, урізноманітнення форм власності, зокрема, розвиток майнових відносин на селі, форм власності на землю стимулює конкуренцію в сільському господарстві, впливає на пропозицію робочої сили, яка реалізується через відповідні механізми її найму, детермінує вартість робочої сили і ціну праці селянина; з іншого – визначає попит на працю, який нині суттєво звужений в умовах неефективності господарювання переважної більшості сільськогосподарських підприємств та що викликає стагнацію аграрного виробництва, масштабну ліквідацію місць прикладання праці не лише в КСП, а й відсутність адекватного їх створення на підприємствах інших форм власності. Недосконала дія чинних механізмів, які забезпечують реформування відносин власності в Україні, поглиблює проблеми становлення та регулювання збалансованого розвитку сфери зайнятості. Оптимізувати ці механізми означає дати шанс вибору тієї форми власності і організації праці, які за інших рівних умов даватимуть найвищу віддачу власнику капіталу, впливатимуть на ціну праці та на її регіональну специфіку. Урізноманітнення форм власності внаслідок проведення аграрної реформи на селі відіграє важливе значення у формуванні специфіки регіонально-галузевих рис сфери зайнятості сільського населення, так званої спеціалізації.

Ціноутворююча функція. У сфері зайнятості діє закон вартості і відбувається загальне визначення затрат праці на відтворення товару «робоча сила» та його суспільної корисності. Тут виявляються суспільно необхідні умови відтворення цього товару і визначається його вартість. Основне, на чому базується механізм ціноутворення у сфері зайнятості, - це трудова теорія вартості та співвідношення і взаємозв'язок попиту та пропозиції. Ціна робочої сили набуває вигляду заробітної плати, за яку наймані працівники продають власні здібності до праці, і яку роботодавці сплачують. Урахування дії цієї функції в моделі соціалізації сфери зайнятості та ринку праці передбачає здійснення реформи оплати праці на основі визначення реальної вартості робочої сили.

Інноваційна функція. Впровадження досягнень НТП у господарську діяльність призвело до суттєвої інтенсифікації та інтелектуалізації праці, ускладнення процесів управління, використання величезного обсягу швидко старіючої інформації, підвищення вимог до робочої сили. У високорозвинених країнах з ринковою економікою вартість одного робочого місця постійно зростає головним чином через інтенсивний розвиток високих технологій та інформаційних систем і необхідністю створення нових робочих місць за міжнародними стандартами. Сучасний працівник повинен мати широкі базові знання і вміння, економічне мислення, високу техніко-технологічну культуру, різнопланову кваліфікацію, здатність оволодівати новими технологічними розробками, прагнення до розвитку своїх творчих здібностей, професійних навичок. В контексті запровадження в Україні інноваційної моделі господарювання аграрний сегмент національної економіки не може розвиватись без активізації впровадження прогресивних новітніх технологій обробітку ґрунтів, дотримання прогресивних світових екологічних стандартів вирощування сільськогосподарських культур, що потребує адекватного забезпечення новітньою сільськогосподарською технікою. При цьому створення та розвиток нової технологічної бази на селі передбачає інвестиції в людський капітал, суттєвого підвищення професійно-кваліфікаційного рівня сільського трудівника.

Інвестиційна функція. Простежується зв’язок між рівнем інвестицій, ростом виробництва і збільшенням кількості робочих місць, що стимулює структурні зміни в сфері зайнятості. Занепад інвестиційної діяльності, який відбувався протягом тривалого часу, обумовив знищення в аграрних господарствах значної частини виробничого апарату та втрати кваліфікації великих контингентів робочої сили, викликав глобальне економічне падіння. Аналізуючи інвестиційну функцію в процесі ринкових перетворень, слід відзначити, що надто висока ціна капіталу в Україні перебуває в протиріччі з об’єктивно необхідною інноваційною спрямованістю економічного розвитку не лише аграрного сектору, а й інших видів та сфер економічної діяльності на селі. Лише інвестування в інноваційну діяльність в процесі реформування економіки дасть змогу вийти на суттєві інвестиції в людину, в розвиток сфери її життєзабезпечення: освіту, охорону здоров’я, житлове будівництво, науку, культуру та інші галузі соціальної інфраструктури села.

Тісно пов’язана з попередніми функціями інтегруюча функція. Вона призводить до посилення відкритості економіки регіону та загалом країни в трудовому вимірі. Загострення конкуренції як наслідок розширення ринку поглиблює спеціалізацію і міжнародний поділ праці, які стимулюють, у свою чергу, зростання виробництва, підвищення продуктивності праці в результаті раціоналізації виробництва на глобальному рівні, поширення передової технології. У кінцевому рахунку це сприяє підвищенню якості трудового життя, розширенню життєвих перспектив населення (при більш низьких для нього витратах). Але зв’язок між відкритістю економіки, її глобалізацією і станом найманих працівників у сфері зайнятості та реалізацією їхніх інтересів є досить суперечливим. Вплив інтеграційної функції та її головний прояв - глобалізація і зростання відкритості національної економіки – обумовлюють високу ймовірність втрат, зростання ризиків, особливо у соціально-трудовій сфері: реальністю є „вимивання” з національного ринку праці під впливом процесів глобалізації робочих місць з високою і середньою освітньою місткістю, створення робочих місць, які погіршують професійну структуру зайнятості, скорочення перспектив зайнятості, зростання недовикористання накопиченого людського капіталу тощо. Тому в умовах політики відкритості економіка України має інтегруватися у світову економіку, а не розчинитися у ній. Глобалізація, цілком можливо, потребує посилення, а не послаблення втручання держави, що слід врахувати при побудові національної соціально орієнтованої моделі сфери зайнятості економіки України.

Інформаційна. В умовах ринку ціни на продукцію, попит і пропозиція, відсоткові ставки на кредит постійно змінюються, що позначається на сфері використання людських ресурсів в процесі трудової діяльності. Цей сегмент економіки обґрунтовує інформацію про умови найму, рівні заробітної плати, пропозицію робочих місць і робочої сили, якість робочої сили тощо. Сучасна сфера зайнятості виявляє середньостатистичні витрати на робочу силу, дисбаланс між попитом і пропозицією робочої сили і інформує зацікавлених суб'єктів цього сегменту економіки та економічної системи країни загалом. З іншого боку, суттєво зросла роль інформації у сучасному функціонуванні аграрної сектору у високорозвинених ринкових економіках: зростання конкурентного тиску обумовлює потребу фермерів та інших господарюючих суб‘єктів-аграрників у належному інформаційному забезпеченні.

На наш погляд, запропоновані вище методологічні аспекти дослідження сфери зайнятості, дають змогу поглибити розуміння її соціально-економічної сутності, виявити особливості формування і розвитку: з одного боку, як важливого елементу національної економічної системи – господарського комплексу України, з іншого - як структурно неоднорідного утворення з метою більш ефективного використання людських ресурсів країни.


Розділ 2.2. Стан інвестиційного процесу в Україні і його вплив на ринок праці.

В розвитку економіки будь-якої держави важливе місце належить інвестиціям. Це барометр стану економіки, а інвестиційна привабливість підприємств – сигнал вітчизняним та зарубіжним інвесторам. Капітальні вкладення в економіку дають змогу розвивати галузі економіки, робити їх динамічнішими, здатними своєчасно реагувати на виклики ринку товарів та послуг, на вимоги внутрішнього та зовнішнього ринку.

Слід зазначити, що з року в рік інвестиції в українську економіку, хоч і повільно, але збільшуються. Так, наприклад, у 2005 році в Україну іноземними інвесторами вкладено 7868,1 млн. дол. США прямих інвестицій, у т.ч. з країн СНД – 88,9 млн. дол. (1,1% до загального обсягу), з інших країн світу – 7779,2 млн. дол. (98,9%). У той же час нерезидентами вилучено капіталу на 375,2 млн. доларів США. [ 7 ]

Найбільше зріс капітал нерезидентів з Німеччини – на 4851,8 млн. дол., Австрії – на 1062,5 млн. дол., Кіпру – на 460,6 млн. дол., Сполученого Королівства – на 199,9 млн. дол., Сполучених Штатів Америки – на 183,5 млн. дол., Віргінських островів, Британських – на 106,5 млн. дол., Нідерландів – на 84,6 млн. дол., Російської Федерації – на 78,9 млн. дол., Белізу – на 49,2 млн. дол., Гібралтару – на 36,0 млн. дол., Польщі – на 29,3 млн. дол., Данії – на 24,0 млн. доларів США.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в Україну, включаючи обсяги, отримані на підставі даних Національного банку України (НБУ) та Фонду державного майна України (ФДМУ) щодо різниці між ринковою та номінальною вартістю акцій, майна тощо, не облікованої у статистичній звітності окремих підприємств, станом на 1 січня 2006р. становив 16375,2 млн. дол., що складає 349,0 дол. на одну особу, або в 5 разів більше проти 2000 року.



Динаміка розвитку цих процесів засвідчує, що в цілому приріст іноземного капіталу у 2005р. склав 7328,2 млн. дол., що становить 181,0% до обсягів інвестицій на початок року та 3,3 рази до приросту за 2004 рік.

Палітра вкладень досить широка, адже інвестиції надійшли зі 118 країн світу. При цьому на 10 з них припадає майже 85% їх загального обсягу. Основними країнами-інвесторами української економіки є: Німеччина – 5505,5 млн. дол. (33,6% загального обсягу), Кіпр – 1562,0 млн. дол. (9,5%), Австрія – 1423,6 млн. дол. (8,7%), США – 1374,1 млн. дол. (8,4%), Сполучене Королівство – 1155,3 млн. дол. (7,1%), Російська Федерація – 799,7 млн. дол. (4,9%), Нідерланди – 721,8 млн. дол. (4,4%), Віргінські Британські острови,– 688,7 млн. дол. (4,2%), Швейцарія – 445,9 млн. дол. (2,7%) та Польща – 224,0 млн. доларів. (1,4%).

Внесення значних інвестицій до підприємств металургії та оброблення металу дозволило зосередити в 2005 році у зазначеній галузі 1232,3 млн. дол., та зайняти друге місце за обсягами інвестицій серед видів економічної діяльності. Значні обсяги інвестицій зосереджено на підприємствах оптової торгівлі та посередництва в торгівлі (1771,4 млн. дол.) і харчової промисловості та перероблення сільськогосподарських продуктів (1169,3 млн. дол.). Сталою є зацікавленість інвесторів до організацій, що здійснюють фінансову діяльність, до яких внесено нерезидентами – 1052,5 млн. дол., операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам – 926,5 млн. дол. та підприємств транспорту і зв’язку – 743,7 млн. дол., машинобудування – 693,8 млн. дол. та хімічної і нафтохімічної промисловості – 585,5 млн. доларів.

Зв‘язки з далеким і ближнім зарубіжжям стають все більш тіснішими, вони будуються дійсно на ринкових засадах. Про це свідчить наявність прямих іноземних інвестицій. На кінець 2005 року про них звітувало 11569 підприємств України. Серед регіонів провідні місця за обсягами інвестицій1 продовжують утримувати м. Київ – 3619,1 млн. дол. (4046 підприємств та 22,1% обсягу іноземного капіталу), Дніпропетровська – 1717,2 млн. дол. (753 та 10,5%), Одеська – 594,9 млн.дол. (715 та 3,6%), Київська – 590,7 млн. дол. (344 та 3,6%), Донецька – 586,0 млн. дол. (357 та 3,6%), Запорізька – 549,7 млн. дол. (275 та 3,4%), Харківська – 468,4 млн. дол. (489 та 2,9%), Львівська – 382,3 млн. дол. (1138 та 2,3%) області та Автономна Республіка Крим – 459,7 млн. доларів (263 та 2,8%).

Сума кредитів та позик, отриманих підприємствами України від прямих інвесторів, на 1 січня 2006р. склала 926,7 млн. доларів. Найбільше їх надійшло з Кіпру – 201,8 млн. дол., США – 192,1 млн. дол., Польщі – 104,1 млн. дол., Нідерландів – 89,8 млн. дол., Австрії – 65,2 млн. дол., Сполученого Королівства – 57,6 млн. дол. та Німеччини – 46,9 млн. доларів.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, включаючи позичковий капітал на 1 січня 2006р. становив 17301,9 млн. доларів. Портфельні інвестиції нерезидентів, що входять до статутних фондів підприємств України, становлять 296,2 млн. доларів.

У 2005році з України в економіку інших країн світу спрямовано 31,4 млн. дол. прямих інвестицій. Інвестування здійснювалось переважно у вигляді грошових внесків.

Обсяг інвестицій з України в економіку країн світу на 1 січня 2006р. склав 218,2 млн. дол., у т.ч. у країни СНД – 107,9 млн. дол. (49,5% до загального обсягу), в інші країни світу – 110,3 млн. доларів. (50,5%).



Основними інвесторами з України є підприємства, що належать до таких видів економічної діяльності, як операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам, обсяги інвестицій яких склали 67,7 млн. дол. (31,1%), транспорт і зв’язок – 54,9 млн. дол. (25,1%), фінансова діяльність – 34,1 млн. дол. (15,6%), оптова торгівля і посередництво у торгівлі – 27,0 млн. дол. (12,4%), державне управління – 14,9 млн. доларів. (6,8%).

Найбільші обсяги інвестицій в економіку країн світу здійснено підприємствами Харківської – 59,3 млн. дол. (27,2%), Одеської – 36,0 млн. дол. (16,5%), Дніпропетровської – 21,6 млн. дол. (9,9%) областей, міст Києва – 43,7 млн. дол. (20,0%) та Севастополя – 18,9 млн. доларів США (8,7%).

Це сприяло тому, що саме в цих регіонах спостерігається найнижчий рівень безробіття, який коливається на початок 2005 року від 0,4 до 2,4 відсотка при середньому показнику по Україні 3,3 відсотка.

Разом з тим, протягом 2005 року темпи приросту інвестицій в основний капітал уповільнилися. У структурі інвестицій за джерелами фінансування питома вага коштів державного та місцевих бюджетів склала у 2005 році лише 10,4 відсотка. Основними джерелом інвестицій залишалася частка власних коштів підприємств та організацій, яка становила 59,4 відсотки. У той же час, низький темп приросту інвестицій в основний капітал свідчить про значну обмеженість інвестиційних можливостей підприємств.

Негативні тенденції в інвестиційній сфері обумовлені: підвищенням ризиків інвестування через не виважені політичні спекуляції щодо невизначеності з правами власності; вилученням значних сум коштів підприємств через переплати за податковими зобов‘язаннями та неповернення ПДВ; різкою зміною умов оподаткування та політики щодо вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку, що обумовило погіршення інвестиційного клімату через зростання інституційних ризиків. Зокрема, негативними для інвестування чинниками стали додаткові обмеження щодо включення витрат, пов‘язаних з ремонтом основних засобів до собівартості продукції а також впровадження стягнення ПДВ з капіталовкладень в основні фонди; різким підвищенням вилучення чистого прибутку державних підприємств, а також включенням до доходів бюджету коштів від погашення заборгованості по дивідендах на державні частки, нарахованих упродовж 1999-2003 років, що суттєво знизило інвестиційну спроможність підприємств держсектора.

Загалом несприятливі умови для інвестування в Україні підтверджуються низькими економічними індексами та рейтингами інвестиційної привабливості, визначеними відомими міжнародними організаціями.

За індексом потенціалу залучення прямих іноземних інвестицій Україна посідає 94 місце, а за індексом залучення прямих іноземних інвестицій – 73 місце зі 140 країн. Обидва індекси оприлюднені Конференцією ООН з торгівлі та розвитку (UNCTAD) 22 вересня 2004 р.

При оцінці інвестиційного клімату країни рейтингові агентства концентрують увагу насамперед на двох інтегральних факторах: рівні інвестиційного ризику, який визначає ймовірність втрати інвесторами власне інвестицій чи доходу від них, та інвестиційному потенціалі країни, що являє собою спроможність країни надавати умови щодо ефективного інвестування.

Одним з провідних чинників сприятливого інвестиційного клімату є забезпечення стабільності економічної політики. Ігнорування цього принципу дезорієнтує інвесторів, призводить до порушення їх прав, погіршує імідж країни перед іноземними партнерами.

Так, до чинників, що перешкоджають залученню інвестицій в економіку країни, можна віднести внесення, всупереч Бюджетному кодексу України, законом про Державний бюджет України на відповідний рік змін до законів з питань оподаткування. Це не сприяє встановленню стабільних, прозорих умов для підприємницькій діяльності, призводить до непорозумінь між платниками податків та контролюючими органами, особливо з питань адміністрування податків.

Заплутану, суперечливу та нестабільну податкову систему України слід вважати одним з провідних чинників незацікавленості підприємств у легальній прибутковій діяльності. Склалася аномальна для ринкової економіки ситуація, коли легальна господарська діяльність переслідує мету не отримання максимального прибутку, а штучного збільшення собівартості. Малий, середній і навіть частка великого бізнесу, не зацікавлені у стратегічному розвиткові, відмовляються від капіталізації та керуються в основному короткостроковими, спекулятивними міркуваннями.

Цьому сприяє раптовість і необґрунтованість змін у податковій політиці, які примушують бізнес-середовище постійно перебувати в очікуванні форс-мажорних обставин. Так, обурення іноземних інвесторів викликало скасування усіх без винятку спеціальних режимів оподаткування, які діяли у спеціальних економічних зонах (СЕЗ) та на територіях пріоритетного розвитку (ТПР).

З початку функціонування органами управління СЕЗ та ТПР затверджено 747 інвестиційних проектів, кошторисна вартість яких складає 5,2 млрд. дол. США, з них 1,4 млрд. дол. США – іноземні інвестиції. Передбачалося створення 103,1 тис. нових та збереження 123,8 тис. робочих місць.

Фактична сума залучених інвестицій з початку реалізації проектів у СЕЗ та ТПР, склала 1,6 млрд. дол. США. Тобто, загальна сума залучених інвестицій складає 31,9% від загальної кошторисної вартості, в тому числі іноземних – 0,5 млрд. дол. США, що складає 32,4% від загальної суми залучених іноземних інвестицій. Відповідно третину складає і створення нових та збереження діючих робочих місць.

Попри факти недобросовісного ведення бізнесу в СЕЗ та ТПР, скасування пільгового режиму на цих територіях призведе до того, що платники податку у судовому порядку оскаржуватимуть рішення податкових органів та на законних підставах відновлюватимуть пільгове оподаткування.

Необхідною умовою активізації інвестиційної діяльності в Україні є формування ефективного фондового ринку, підвищення його ролі в залученні інвестицій та перерозподілі як внутрішнього, так і зовнішнього капіталу, вкладеного в економіку держави.

Сьогодні ж, не дивлячись на наявність в цілому позитивних тенденцій у розвитку вітчизняного фондового ринку, його стан є незадовільним. Фондовий ринок в Україні поки що не став прозорим і цивілізованим.

На початок 2005 року в Україні зареєстровано біля 33,4 тис. акціонерних товариств, з них 11,5 тис. (34,6 %) - відкритих, 21,8 тис. (65,4 %) - закритих. Таким чином, дві третини акціонерних товариств ізольовані від фондового ринку.

Головною проблемою фондового ринку України є низький рівень захисту прав власників і покупців цінних паперів та незадовільний стан механізмів їх забезпечення – правових, регуляторних, судових. Базові закони, які встановлюють норми щодо випуску та обігу цінних паперів та діяльності акціонерних товариств, є застарілими і не відповідають сучасним тенденціям розвитку фондового ринку, який характеризується появою нових видів цінних паперів та нових видів діяльності на ньому.

Неефективна державна регуляторна політика має вирішальний вплив на поліпшення інвестиційного клімату в державі. Водночас, високі регуляторні ризики та регуляторні бар’єри, що обмежують вихід нових підприємств на ринок, послаблюють конкуренцію та зменшують обсяги інвестицій.

Закон України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”, що набрав чинності 15 січня 2004 р., створив лише правову можливість забезпечення прозорості, передбачуваності та ефективності нормотворчої діяльності органів влади, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності і не забезпечує автоматичність необхідних змін. (8)

Основними проблемами у сфері регуляторної політики є часті зміни у законодавстві, непослідовність регуляторної діяльності, що не дозволяє суб’єктам господарювання здійснювати планування своєї діяльності, прийняття регуляторних актів без урахування громадської думки, недотримання процедур розроблення регуляторних актів в частині підготовки аналізу регуляторного впливу, оприлюднення актів, відстеження результативності їх дії та викладення положень у спосіб, який є доступним та однозначним для розуміння.

Зростання соціальної складової у державних видатках значно зменшує обсяг державних інвестицій, що відповідно позначається на інвестиційній діяльності окремих галузей економіки.

Ця політика може бути прийнятною у короткостроковому плані, але не виправданою стратегічно, оскільки державні інвестиції мають відігравати роль сигналів для приватних інвесторів щодо пріоритетних напрямів інвестування, які стимулюються державою.

Як уже зазначалося, питома вага коштів державного бюджету та місцевих бюджетів в інвестиціях в основний капітал є незначною. До того ж навіть цей незначний обсяг інвестицій використовується неефективно. Державні інвестиційні видатки, як правило, спрямовувалися не на завершення будівництва перехідних об’єктів з високим ступенем будівельної готовності, а на нові об’єкти, серед яких були і ті, що не мали проектно-кошторисної документації.

Моніторинг стану об’єктів незавершеного будівництва, у розрізі головних розпорядників, на спорудження яких залучалися кошти державного бюджету у 2002-2004 роках свідчить, що станом на початок 2005 року в Україні нараховувалося 2992 об’єкти незавершеного будівництва, що відносяться до державної власності, на які протягом 1991-2005 років залучались кошти державного бюджету в сумі понад 35 млрд. гривень.

Подібна система планування та розподілу державних інвестицій, яка не орієнтована на скорочення кількості об’єктів незавершеного будівництва, призводить до розпорошення бюджетних коштів, їх неефективного використання і свідчить про фактичну відсутність застосування програмно-цільового методу на практиці. Натомість мало місце застосування розподілу цих коштів у так званому “ручному” режимі. Інвестування державних коштів у новобудови, не спрямування коштів на об’єкти, що фінансувалися у попередні роки, та недоліки чинної системи фінансування призводили до припинення будівництва раніше розпочатих об’єктів, їх морального та фізичного зношення, подорожчання їх вартості.

Незважаючи на це, політика планування видатків державного бюджету на капітальні вкладення у 2005 р. залишилася такою ж як у 2004 р., тобто малоефективною.

У Законі України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" загальний обсяг видатків капітального характеру (видатки розвитку) складав 21,4 млрд. грн., з яких на капітальні вкладення було спрямовано лише 3,9 млрд. грн. та 920 млн. гривень на субвенції капітального характеру. [9]

Слід докорінно змінювати такий підхід до планування використання бюджетних коштів, спрямовувати їх на фінансування будівництва об’єктів загальнодержавного значення, прискорити введення в дію потужностей з високим ступенем готовності, вживати заходи щодо зменшення обсягу незавершеного будівництва.

Спостерігається нерозвиненість фінансової, організаційної та інформаційної інфраструктури інвестиційної діяльності.

Незважаючи на зростання обсягу довгострокових кредитів, частка кредитів в інвестиційну діяльність залишається незначною. Лише біля 10 відсотків загальної суми кредитів були надані в інвестиційну діяльність. У порівнянні з 1998 роком частка кредитів в інвестиційну діяльність у загальній сумі наданих кредитів не змінилась.

Незважаючи на певну позитивну динаміку, вартість довгострокових кредитів залишається для потенційних інвесторів надмірно високою. Основною причиною такого стану справ є інституціональна слабкість, низька капіталізація та концентрація банківської системи. При цьому позитивні зрушення у цих напрямах в останні роки практично відсутні. Більшість банків не спроможні забезпечити кредитування навіть одного середнього за розмірами інвестиційного проекту.

Незважаючи на номінальне зростання основних показників рівня розвитку страхового ринку, він залишається вузьким за обсягами статутних фондів, власного капіталу, активів, страхових резервів. Страхові компанії не акумулюють вагомий обсяг інвестиційних ресурсів на процеси розширеного відтворення, зростання економіки держави та добробуту громадян. У конкуренції із залучення фінансових ресурсів страховий ринок поки що суттєво програє навіть слабкій українській банківській системі.

Це ж стосується інших суб’єктів фінансових ринків – недержавних пенсійних фондів, інститутів спільного інвестування, інвестиційних та венчурних фондів тощо. Не дістали належного розвитку такі важливі напрями розвитку інвестиційної діяльності, як залучення інвестицій на концесійних засадах, розвиток ринків об’єктів права інтелектуальної власності.

Наростання системних проблем у залученні інвестиційних ресурсів, яких гостро потребує українська економіка, обумовлює необхідність вжиття комплексу заходів, спрямованих на докорінне поліпшення інвестиційного клімату в Україні. Йдеться, передусім, про утвердження реальних гарантій та забезпечення дієвого захисту прав власності, започаткування "нової хвилі" приватизації з урахуванням національних інтересів України, встановлення прозорих правил і процедур започаткування інвестиційних проектів, розвиток інвестиційної інфраструктури, зокрема, фондового ринку, на основі сучасного світового досвіду та міжнародних стандартів діяльності.

Всі вище зазначені фактори негативно впливають на ринок праці та зайнятість населення як одного з головних чинників підвищення добробуту населення та викорінення бідності в країні. Здійснені на основі даних Держкомстату України за п‘ять останніх років розрахунки кількості зайнятого населення за видами економічної діяльності вказують на динаміку запропоновану для розгляду на рисунку. [30]

Як бачимо, скорочення відбулося протягом усіх, без винятку, років. Постає питання, чи справді інвестування економіки, завдяки впровадженню нових технологій, прямо пропорційно впливає на зменшення числа працюючих, чи може це дія інших внутрішніх чинників.

На наш погляд це питання дуже важливе для прийняття управлінських рішень, а тому потребує додаткового вивчення, глибоких наукових досліджень та упорядкування статистичної звітності вітчизняних підприємств і організацій.

Що стосується капітальних інвестицій, то у першому півріччі 2006 року у розвиток економіки держави підприємствами та організаціями за рахунок усіх джерел фінансування було вкладено 45436,8 млн. грн. капітальних інвестицій [31]. Найвагомішу частку з них, 86,0% загального обсягу, складають інвестиції в основний капітал - у капітальне будівництво та придбання машин і обладнання. Це свідчить про пожвавлення розвитку економіки України та наміри держави і приватного бізнесу інвестувати кошти в основні засоби виробництва.

За цей час підприємствами та організаціями всіх форм власності за рахунок усіх джерел фінансування освоєно 39076,3 млн. грн. інвестицій в основний капітал, що на 12,2% більше, ніж у І півріччі 2005 року.

За напрямами освоєння капітальні інвестиції розподіляються таким чином:
Освоєно у І

півріччі 2006 р.

Довідково:


Освоєно у І півріччі 2005р. у % до загального обсягу

млн. грн.
у % до

загального

обсягу

Всього
5436,8
100
100

у тому числі









інвестиції в основний капітал
39076,3
86,0
86,2

витрати на інші необоротні










матеріальні активи
995,6
2,2
1,9

витрати, пов’язані з поліпшенням










об’єкту
3815,1
8,4
9,0

інвестиції в нематеріальні активи
1327,6
2,9
2,3

витрати на формування









основного стада
222,2
0,5
0,6