О. Д. Гудзинський доктор економічних наук, професор
| Вид материала | Документы |
- С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3090.43kb.
- С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3416.48kb.
- С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 4637.05kb.
- Доктор економічних наук, професор, зав, 181.86kb.
- Л. Г. Мельник доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри економіки Сумського, 1976.37kb.
- Доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри «Фінанси І кредит» Севастопольського, 118.95kb.
- О.Є. Кузьмін доктор економічних наук, ну „Львівська політехніка, 53.07kb.
- Удк 37. 013. 42(075) ббк74. 6я7, 2614.78kb.
- Р. М. Панас (Львівський сільськогосподарський інститут) професор, доктор економічних, 2694.56kb.
- Парламентське видавництво, 5723.42kb.
РОЗДІЛ 7
ІННОВАЦІЙНА МОДЕЛЬ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ЯК ФАКТОР ЗАБЕЗПЕЧЕННЯПРОДУКТИВНОЇ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ
Перехід української економіки на інноваційно-інвестиційну модель економічного розвитку виступає основою вирішення цілого ряду соціально-економічних проблем у транс інформаційному суспільстві. Серед них найбільш актуальною є забезпечення продуктивної зайнятості населення. Для нашого суспільства - це стратегічна мета, досягнення якої потребує ряду перетворень різнопланового характеру, спрямованих на перебудову матеріальної основи національної економіки її складової - технологій та залежної від цієї основи продуктивної зайнятості. Якісні характеристики продуктивної зайнятості в сучасних умовах значною мірою визначаються структурою економіки. Нашій економіці притаманне технологічне відставання, яке визначає і основні параметри зайнятості населення. За своєю структурою промислове виробництво України на третину складається з третього технологічного укладу, розквіт якого у світовій економіці припадає на 50-ті роки минулого століття. В ці роки бурхливо зростало важке машинобудування, виробництво електроенергії, сталі, продукції неорганічної хімії, видобуток руди та вугілля. Ще одна третина припадає на четвертий уклад, що домінував у 80-х роках XX ст. (кольорова металургія, машинобудування та приладобудування, традиційний ВПК, автомобілебудування, електронна промисловість). Третина промислового виробництва України припадає на конгломерат зв’язаних технологічних укладів. Щодо п'ятого та шостого технологічних укладів, які становлять основу власне постіндустріального типу виробництва (виготовлення складної обчислювальної техніки, сучасного озброєння, програмного забезпечення, телекомунікацій, роботів і нових матеріалів), то на їх частку припадає тільки 3% у загальній структурі національної економіки [1,4].
Така технологічна структура національної економіки України породжує і відповідну структуру продуктивної зайнятості населення. У добувній промисловості, виробництві та розподілі електроенергії, газу і води, металургії і обробці металу, виробництві машин, промислового устаткування й транспортного устаткування та в галузях неорганічної хімії в 2003 р. працювало 40,3% середньооблікової кількості штатних найманих працівників, а у виробництві електричного і електронного устаткування - 4,8% [2, 190]. Решта працівників зайняті в галузях четвертого та конгломераті зв'язаних виробництв і більш ранніх технологічних укладів.
В умовах, коли економічно розвинені країни світу переходять до науково-інформаційних технологій, притаманних п’ятому і шостому технологічному укладам, а світова спільнота уже вступила в епоху глобальної конкуренції, єдиний шлях ринкових перетворень в Україні модернізація виробничої і невиробничої сфер, котра спрямована на створення сучасної, інтегрованої у світове господарство, здатної до саморозвитку національної економіки. Між тим, у сучасних економічних системах одним з визначальних факторів підвищення конкурентоспроможності підприємств, галузей і національних економік в цілому стає ефективність інноваційної діяльності. Остання проявляється у прискорених темпах виробничої діяльності, надання послуг новітніх досягнень науки і техніки. Поряд з розглянутим раніше впливом інноваційної діяльності на розвиток національних економік, досягнуті результати її здійснення та стан у інноваційному рівні виробництва, який є визначальною умовою забезпечення конкурентоспроможності тих чи інших суб'єктів економіки та її складових (засобів виробництва, технологій, робочої сили). В кінцевому підсумку все це визначає конкурентоспроможність країни.
Поряд з підприємницькою діяльністю суб'єктів ринкової економіки вона забезпечується послідовністю і системністю рішень на рівні загальнодержавних владних інститутів стосовно приведення в дію ключових чинників формування конкурентоспроможної національної економіки. Як результат все це сумується в продуктивності праці зайнятого населення.4 Звичайно, при цьому вкрай необхідно визначити за рахунок чого вона досягається. Тобто тут використовується для зростання продуктивності праці інновації, високі технології, інтелект чи це результат експлуатації дешевих ресурсів - робочої сили, корисних копалин тощо, що якраз притаманне розвитку української економіки. З огляду на це єдиним шляхом подальшого існування українського суспільства є утвердження інноваційної моделі економічного розвитку на основі широкого використання досягнень науково-технічної революції, технічного переозброєння національної економіки, що змінить становище людини у виробництві, зміст і характер продуктивної зайнятості населення. При цьому слід виходити з того, що перехід на таку модель повинен відбуватися в умовах глобальних світо-господарських зв'язків та небувалого прискорення темпів розвитку людської історії, що потребує мінімізації витрат такого невідворотного ресурсу, яким є час. Нині людство вступило на такий шлях свого розвитку, коли має місце прискорення протікання процесів у часі. Якщо, починаючи з «історичного нуля» (раннього антропогенезу) протягом 800 тисяч років знаряддя праці істотно не змінювались, то нині маємо кінематографічну швидкість часових ритмів [З, 6].
За таких умов формування конкурентоспроможної української економіки, яка функціонує й розвивається на основі інновацій, відбувається в умовах ліміту часу та є ціллю, котра перебуває в стані постійного руху й змін.
У зв’язку з цим першочерговим завданням ринкових перетворень у нашому суспільстві є створення сприятливих умов для переходу від наздоганяючого соціально-економічного розвитку до інноваційного, сталого економічного зростання. Тільки такий перехід дасть змогу забезпечити стабільність економічного зростання, його високі темпи, різко скоротити розрив між основними макроекономічними показниками України і економічно розвинених країн світу (у першу чергу країн членів Євросоюзу), утвердити сучасну систему соціального захисту населення.
Необхідність переходу до інноваційної моделі економічного зростання у максимально стислі строки диктується тим, що орієнтація на такі тимчасові екстенсивні чинники, як сприятлива коньюктура на світових ринках металопродукції, ефекти від девальвації грошової одиниці, можливості використання незадіяних виробничих потужностей в основному вичерпані і сподіватись на те, що дія цих чинників має довгостроковий4 характер, було б дуже небезпечно для перспектив української економіки, місця нашої держави у світовому господарстві. Затримка з утвердженням такої моделі економічного зростання несе в собі небезпеку спаду виробництва у найближчому часі.
На користь переходу до інноваційної моделі економічного зростання свідчить те, що інновації не тільки забезпечують зростання обсягів високотехнологічної, конкурентоспроможної продукції, утверджують високопродуктивні форми зайнятості населення, але й збільшують прибуток підприємств, переважна частина якого використовується на фінансування інвестицій інноваційного характеру. Для української економіки, продукція якої характеризується високим рівнем матеріало і енергоємності, значними
затратами ручної праці, незначними обсягами інвестицій, це - незаперечні аргументи щодо необхідності переходу до цієї прогресивної моделі економічного зростання. При цьому слід враховувати й те, що у сфері виробництва економічно розвинених країн на зміну масовому виробництву йде „бережливе" або „дбайливе" виробництво, метою якого є виготовлення саме тих виробів, які потрібні даному споживачеві, і саме в такій кількості, яка потрібна, і якраз тоді, коли треба. Завдяки цьому досягається значно вища мобільність і гнучкість виробництва по відношенню до ринку [4, 23]. Таке виробництво передбачає трудову діяльність зайнятих у команді, постійний обмін інформацією, ефективне використання всіх видів ресурсів, виключення відходів і втрат, безперервне вдосконалення. На відміну від масового виробництва значно скорочуються затрати людської праці, економляться виробничі площі, інвестиції, час на інженерний супровід виробництва, на розробку нової продукції.
Однак пожвавлення в українській економіці не супроводжується позитивними змінами в соціальній сфері і це - аномальне явище. Нинішнє пожвавлення в економіці пов'язане з механічним розростанням наявних виробництв на основі попередніх технологічних укладів. Побіжно слід зауважити, що поява нових галузей і виробництв інноваційного характеру за незмінності концептуальних основ зайнятості населення, системи цінностей, корпоративної культури, методів управління, оберігання її інфраструктури від впливу сильних зовнішніх змін є головним фактором, що веде до обмеження терміну існування аномальних систем. Вони або руйнуються, або зберігаються, якщо здатні комплексно модернізуватися.
Нинішнє піднесення української економіки має характер лише відновного зростання, період життєвого циклу якого найкоротший. Тому для уникнення кінця економічного піднесення потрібен не тільки перехід на інноваційну модель економічного зростання, а й усвідомлення того, що запаморочення владних структур від успіхів на тлі відставання від задекларованих у ряді законодавчих актів стандартів рівня і якості життя наших громадян, від демократичних стратегічних стандартів соціального захисту населення - початок втрати контролю над соціально-економічною ситуацією в країні. Услід за цим можуть початися радикальні дії, спрямовані на зниження добробуту населення, передумовами яких є нескінченне ігнорування інтересів основної частини наших громадян, у тому числі у сфері соціального захисту. У нашій державі при здійсненні реформування національної економіки значною мірою виходили з того, що інноваційна система економічного зростання формуватиметься без втручання держави під впливом дії механізмів самоорганізації. Однак такі сподівання реформаторів не підтвердились, а кризовий стан, в якому економіка перебувала тривалий час, призвів до поглиблення її структурної деформації, яка досягла критичної межі. За період 1991-2002 рр. частка паливно-сировинних галузей у складі національної економіки зросла майже втричі і становить половину від обсягів промислового виробництва, тоді як частка машинобудування та галузей соціальної спрямованості зменшилась удвічі. У 1991 р. на легку промисловість припадало 12,3% промислового виробництва, а у 2002 р. — всього 1,3% [5, 13].
Нині 90% виробленої продукції не має науково-технологічного забезпечення. Мають місце значні диспропорції у наявності підприємств, які проводять інноваційну діяльність. Питома вага інноваційно орієнтованих підприємств у Львівській області (6,2%) — вдвічі менша, ніж у Івано-Франківській; Сумська (4,8%) удвоє поступається Чернігівській області; у Рівненській (4%) - майже удвоє менша, ніж у Тернопільській області [6,4]. При цьому потенційно слабші території нерідко значно випереджають розвинені регіони в інноваційному аспекті. Чітко окреслились негативні тенденції в інноваційній діяльності промислових підприємств, що підтверджується даними таблиці 7.1.
Таблиця 7.1
Кількість промислових підприємств України, які впроваджували
інновації [7, 337]
| і Промислові підприємства | 2000 | 2003 | 2004 | 2005 | ||||
| Усього | %ДО загальної кількості підприємств | Усього | % до загальної кількості підприємств | Усього | % ДО загальної кількості підприємств | Усього | % ДО загальної кількості підприємств | |
| Всього | 1491 | X | 1120 | X | 958 | X | 810 | X |
| У тому числі: • проводили комплексну | 174 | 11,7 | 315 | 28,1 | 356 | 37,2 | 323 | 39,9 |
| механізацію й автоматизацію виробництва | | | | | | | | |
| • впроваджу вали нові технологічні процеси | 416 | 27,9 | 476 | 42,5 | 473 | 49,4 | 402 | 49,6 |
| із них маловідходні, ресурсозберіга ючі та безвідходні | 172 | 11,5 | 230 | 20,5 | 224 | • 23,4 | 208 | 25,7 |
| • освоювали виробництво нових видів* продукції | 1372 | 92,0 | 917 | 81,9 | 742 | * 77,5 | 630 | 77,8 |
| із них нові види техніки | 202 | 13,5 | 185 | 16,5 | 192 | 20,0 | 156 | 19,3 |
* 3 2003 р. - видів інноваційної продукції.
Із табл. 7.1. видно, що за 2000-2005 рр. зросла тільки питома вага підприємств, які проводили комплексну механізацію й автоматизацію виробництва (з 11,7% до 39,9%) та тих, що впроваджували нові технологічні процеси (з 27,9% до 49,6%), а питома вага підприємств, що освоювали виробництво нових видів продукції, зменшилась з 92,0% до 77,8%. Позитивним є зростання питомої ваги підприємств, що освоювали нові види техніки (з 13,5 до 19,3%).
У машинобудуванні, яке є джерелом оновлення техніки і технологій та відіграє провідну роль у забезпеченні інноваційного розвитку промисловості, інших галузей національної економіки, теж мають місце негативні тенденції. За 1999-2002 рр. питома вага вперше освоєної в Україні продукції машинобудування зменшилась з 4,3% до 3,7%, у звітному році - з 10,2 % до 9,2 %, частка оновленої продукції у складі експортної продукції теж зменшилась з 2,2% до 1,6% [8, 363]. До того ж з підприємств машинобудування звільнилися . або були звільнені тисячі висококваліфікованих працівників та робітників, які долучилися до різноманітних видів підприємницької діяльності, виїхали за межі України і т.д., що теж негативно впливає на нинішній стан цього комплексу. Такі деформації у структурі промисловості, її окремих комплексів консервують продуктивну зайнятість, притаманну екстенсивному типу економічного зростання. А з огляду на постійне зростання цін на сировинні та енергетичні ресурси такі тенденції набувають загрозливого характеру для економічної безпеки нашої країни, соціальної захищеності її населення.
На заваді формуванню прогресивної інноваційної моделі економічного зростання та сучасної продуктивної зайнятості населення в українській економіці стоїть недостатнє фінансування наукових досліджень та використання їх результатів у виробництві. Згідно з чинним законодавством на науку має виділятися 1,7% ВВП. Це - мінімально необхідний рівень фінансування, за якого в умовах нашої держави наука здатна реалізувати свою економічну функцію, тобто зможе впливати на розвиток національної економіки на інноваційних засадах, сприяти формуванню високопродуктивної зайнятості населення. Але поки що цей показник не перевищує 0,4%.
В 2006 р. по Україні витрати на інноваційну діяльність становили трохи більше як 1,1 млрд. дол. - це на порядок менше, ніж бюджет витрат на нові розробки одного тільки наукового підрозділу концерну «Сіменс» [6, 4]. За такого фінансування наукових досліджень можна сподіватися лише на те, що наука виконуватиме певну соціокультурну функцію. Країни з таким рівнем вкладень у власну науку, як правило, є донорами інтелектуального потенціалу для інноваційного шляху розвитку інших держав.
Низьким є і рівень використання у виробництві результатів наукових досліджень. За даними Міністерства освіти і науки, в Україні з тисячі зареєстрованих патентів до виробництва доходить лише шість (0,6%), а у Фінляндії зі ста патентів у виробництві використовується близько 30%.
Наслідком такого рівня використання інновацій в українській економіці є те, що приріст валового внутрішнього продукту за рахунок впровадження нових технологій становить 0,5-0,7%, тоді як у розвинених країнах світу - від 60 до 90%.
Опитування підприємців України щодо причин, котрі гальмують інноваційну діяльність свідчать, що найголовнішою проблемою вони вважають нестачу власних коштів (80% респондентів) та великі витрати на нововведення (57%), недостатні фінансова підтримка держави (54%) і високий рівень ризику (41%) [6, 4]. Однак брак власних коштів як основна причина, котра гальмує впровадження інновацій,, породжена випуском
У
нашими підприємствами застарілої продукції, яку важко реалізовувати внаслідок її низької конкурентоспроможності.
Негативний вплив на утвердження інноваційної моделі економічного зростання і адекватної їй продуктивної зайнятості населення має домінування в національній економіці галузей з низьким рівнем доданої вартості. У металургії, яка є базовою галуззю нашої економіки, частка доданої вартості у виробленій продукції не сягає навіть 20% тієї податкової норми, яку, можна стверджувати, незаконно стягують з покупця. А структура національної економіки з високою питомою вагою виробництва і зайнятих третього технологічного укладу в принципі потребує значного використання результатів наукових досліджень та високих технологій. В нашій структурно деформованій економіці складається ситуація, коли кожна одиниця приросту ВВП потребує зростаючих матеріальних і фінансових витрат, у тому числі й праці. Внаслідок цього в ній продовжує домінувати екстенсивний тип суспільного відтворення з притаманною йому продуктивною зайнятістю населення.
При орієнтації соціально-економічного розвитку української економіки на екстенсивну модель наша країна не зможе досягти хоча б мінімальних для соціального захисту показників ВВП на душу населення -10-12 тис. дол. США. Для цього нам довелося б збільшити, наприклад, виробництво металу щонайменше в 10 разів, що практично нереально і аморально стосовно майбутніх поколінь, які ми таким чином обкрадемо. Тому перехід до інноваційної моделі економічного зростання та притаманної їй продуктивної зайнятості населення є не тільки об'єктивно необхідним, а й доленосним для майбутнього нашого суспільства.
Такий перехід пов'язаний з вирішенням значної кількості проблем соціально-економічного характеру. Однією з них є визначення тих груп галузей національної економіки, для пріоритетного розвитку яких у нашій країні є або можуть бути створені за нетривалий термін сприятливі умови для економічного зростання. При цьому слід акцентувати увагу на використанні національних конкурентоспроможних переваг, авангардних виробництв. Маються на увазі такі перспективні високотехнологічні галузі, як космічна техніка, авіапромисловість, біотехнології, військово-промисловий комплекс, який здатний виробляти окремі зразки сучасного озброєння (протитанкові керовані лазерним променем ракети, безпілотні літальні апарати, різні системи захисту бронетехніки, системи придушення радіомереж, станції пасивної радіоелектронної розвідки).
Для максимального використання унікальних природних і географічних можливостей нашої держави до переліченого слід додати агропромисловий, паливно-енергетичний комплекси, транспортну інфраструктуру і рекреаційні ресурси. Основна частина цих галузей і комплексів мають високий рівень мультиплікації зайнятості або належать до взаємозв'язаних виробництв, розвиток та створення яких позитивно впливає на збереження та створення нових робочих місць.
Не менш важливим за своєю роллю у забезпеченні переходу до інноваційної моделі економічного зростання та адекватної їй зайнятості населення є машинобудівний комплекс з приладобудуванням включно, який має значні потенціальні можливості для утвердження в українській економіці вищих технологічних укладів. Однак тільки такі його галузі, як авіакосмічна, виробництво енергетичного устаткування, важке і транспортне машинобудування та деякі інші, мають окремі помітні успіхи у своєму технологічному розвитку. У цілому машинобудівний комплекс України не відповідає сучасним вимогам. У його складі відсутні такі галузі вищих технологічних укладів, як ІТ-індустрія (індустрія інформаційно-комп'ютерних технологій і комунікацій), виробництво складної медичної техніки, сучасне автомобілебудування та приладобудування для наукових досліджень. Продукція нашої радіоелектроніки, побутові прилади, сільськогосподарські та шляхобудівні машини, ряд інших товарів за своїми якісними характеристиками значно поступаються зарубіжним аналогам. У цих галузях панівними є затратні технології із зростаючою ресурсомісткістю продукції, що не дає змоги скорочувати витрати виробництва. Низька якість та високі витрати виробництва роблять значну частину продукції машинобудівного комплексу неконкурентоспроможною на світових ринках.
У цілому тільки за рахунок впровадження новітніх технологій, переходу до вищих технологічних укладів у промисловості, агропромисловому комплексі, будівництві та інших галузях національної економіки можна забезпечити гідний рівень життя для тих, хто зайнятий у ній, його зростання, створити нові сучасні робочі місця. У цьому разі можна збільшувати вартість мінімального споживчого бюджету, кількість зайнятих у невиробничій сфері, котра спрямована на обслуговування потреб людини, запроваджувати більш високі соціальні стандарти, додаткові види соціальних адресної допомоги, збільшувати розміри пенсій, різноманітних дотацій і в цілому якісно поліпшувати систему соціального захисту населення.
Магістральним шляхом утвердження інноваційної моделі економічного зростання та відповідної їй зайнятості населення є збільшення інвестицій в основний капітал, що забезпечує його оновлення. Інвестиції - це необхідна умова інновацій, і вони між собою взаємопов'язані та тісно взаємодіють. Але ефект від інвестування в економіку досягається тоді, коли інвестиції та їх склад не просто відповідають технологічній структурі економіки, а й спрямовуються на пріоритетний розвиток вищих технологічних укладів і перехід у них робочої сили згідно з попитом на неї.
В нинішніх умовах структура інвестицій в основний капітал національної економіки України не відповідає цим вимогам, що наочно видно на їх розподілі за видами промислової діяльності. В 2005 р. інвестиції в основний капітал добувної промисловості, виробництва та розподілу електроенергії, газу і води, металургії і обробки металу, виробництва неметалевих мінеральних виробів становили 56,3% всього їх обсягу, а у виробництво електричного та електронного устаткування - 1,9 % [7, 212]. Решта інвестицій припадає на інші галузі промисловості. Це відтворює таку структуру економіки та зайнятості працюючих, які забезпечують умови для розвитку робочих місць нижчих технологічних укладів і обмежують розвиток високотехнологічних укладів та відповідну зайнятість населення.
Подолання цих тенденцій вбачається у спрямуванні інвестицій в основний капітал галузей вищих технологічних укладів, потребує масової заміни спрацьованого й застарілого устаткування, шляхом його прискореного виведення з виробництва, скорочення сфери капітального ремонту, впровадження сучасних ресурсозберігаючих технологій, а також кардинальне підвищення на цій основі продуктивності праці та ефективності виробництва, що є свідченням забезпечення сучасної продуктивної зайнятості населення і тим самим високого рівня його життя. За розрахунками А.К. Кінаха для переходу на інноваційну модель економічного розвитку України необхідне трикратне збільшення інвестицій в основний капітал, але при цьому дві" третини їх повинні мати інноваційний характер.
Утвердження інноваційної моделі економічного зростання супроводжуватиметься переливанням капіталів у галузі вищих технологічних укладів, оптимізацією кількості зайнятих працівників - звільненням, переміщенням, перекваліфікацією частини їх, що в цілому супроводжуватиметься зниженням рівня життя населення, погіршенням інших параметрів його соціальної захищеності.
Для запобігання останньому необхідна розробка і реалізація кількох загальнодержавних дольових програм, спрямованих на збільшення зайнятості населення, покращення його соціального захисту. Це можуть бути програми будівництва дешевого житла, яке надається в кредит на 20-25 років, створення модерної транспортної інфраструктури, заходи з відродження невеликих міст і містечок України, розвиток туризму. Соціальний ефект від реалізації цих програм полягатиме у підвищенні рівня реальних доходів та купівельної спроможності населення, збільшення його продуктивної зайнятості. У цілому це сприятиме поліпшенню соціальної захищеності населення та сформує умови для подальшого соціально-економічного розвитку нашого суспільства.
Одночасно слід відновлювати галузеву науку і проектно-
конструкторську діяльність шляхом залучення різноманітних джерел
інвестування, підвищувати оплату, праці вчених, конструкторів і
кваліфікованих працівників, стимулюючи їх повернення на робочі місця з
тим, щоб перейти до інноваційної моделі економічного зростання і
пріоритетного розвитку галузей вищих технологічних укладів на сучасному
науковому рівні.
Успішне здійснення переходу на інноваційну модель економічного зростання і продуктивної зайнятості населення потребує перегляду концептуальних підходів у цій сфері економічних відносин. У нинішніх умовах соціально-економічний розвиток розвинених країн світу характеризується зміною економічних парадигм. Суттєвою відмінністю між сучасною і минулою господарською практикою та типом економічного мислення є те, що при попередньому, технократичному підході як визначальний елемент економічного потенціалу країн, галузей і підприємств розглядалася матеріально-технічна основа виробництва. Відповідно до цього уявлення формувалася система аналізу відтворювальних процесів, у тому числі й підхід до ефективності суспільного відтворення. Критерієм економічних результатів останнього були обсяги віддачі його речових елементів.
У центрі аналізу нової економічної парадигми соціально-економічного розвитку суспільства є здатність економічної системи до ефективних якісних структурних зрушень. Як основний ресурс економіки при цьому розглядається людський капітал, оскільки в будь-яких політичних та економічних системах людські можливості є визначальними в досягненні поставлених цілей.
Між тим, стан людського капіталу в українській економіці потребує значного якісного вдосконалення. Це в першу чергу стосується такої його характеристики, як професійний рівень наших працівників. Багато посад В підприємницьких структурах (особливо в сфері малого і середнього бізнесу) обіймають працівники, що не мають спеціальної або мають дуже погану чи фіктивну освіту. Тому певна частина цих підприємницьких структур працює на основі низькопробного професіоналізму. Представники таких бізнесових структур (підприємці, менеджери тощо) за своєю натурою дуже агресивні, схильні до протиправних способів ведення підприємницької діяльності та виживають справжніх фахівців, яких в нашому суспільстві в цій сфері не так уже й багато.
Значна частина висококваліфікованих інженерно-технічних працівників, робітників, фахівців середньої ланки управління зайняті не за фаховою підготовкою або поповнюють ряди творців національного багатства в інших країнах. Українська економіка продовжує витрачати найбільш цінну частину людського капіталу, творця як матеріальних, так й інтелектуальних цінностей.
Недостатній професіоналізм робить вельми проблематичним перехід на інноваційну модель розвитку нашої економіки та взагалі існування та якісне вдосконалення фінансово-промислового капіталу. Адже для такого переходу, функціонування й розвитку зазначеного капіталу в умовах відкритого вільного ринку та жорсткої внутрішньої та зовнішньої конкуренції потрібні висококваліфіковані фахівці (менеджери, дослідники-раціоналізатори, інженери, робітники), які навчаються впродовж своєї трудової діяльності, набувають необхідного професіоналізму, майстерності і які мусять мати певні здібності.
З огляду на ці тенденції в економічному мисленні, господарській практиці та стані людського капіталу перехід до інноваційної моделі економічного зростання потребує відмови від технократичного підходу, який, беручи до уваги дії українських політиків та урядовців, панував і ще й тепер1 продовжує панувати в їхній свідомості. Це призвело до того, що людський капітал сьогодні не вважається фактором чи ресурсом переходу до ринку, а сприймається як тло, на якому це має відбуватися [9, 95]. А проте модель інноваційного економічного зростання слід будувати виходячи з того, що продуктивна зайнятість населення ґрунтується на концепції людського капіталу. Як продукт виробництва, людський капітал являє собою знання й трудові навички, набуті людиною в процесі навчання та трудової діяльності [10, 49]. їх неможливо побачити чи відчути, але вони відіграють вагому роль у забезпеченні високої продуктивності праці. Людський капітал розрізняють за трьома рівнями:
- на особистому рівні це професійні знання та навички
людини, які можна порівняти з іншими видами особистої приватної
власності (майно, цінні папери), що приносять доходи;
- на мікроекономічному рівні - сукупна кваліфікація та
здібності працівників підприємства, а також здобутки підприємства
з ефективної організації праці та розвитку персоналу (асоціюється з
виробничим та комерційним капіталом підприємства);
- на макроекономічному рівні - нагромадження вкладень у
такі сфери діяльності, як освіта, професійна підготовка і
перепідготовка, служба профорієнтації та працевлаштування, тобто
це - національне багатство, яке охоплює людський капітал всіх
підприємств і всіх громадян.
З огляду на роль людського капіталу в новій економічній парадигмі наріжним каменем функціонування й розвитку відносин зайнятості населення в нашій економіці та переходу від наздоганяючого розвитку до інноваційного типу економічного зростання є інвестиції в людину (в її освіту, фахову підготовку та перепідготовку, підвищення кваліфікації в процесі виробництва, зміцнення фізичного та духовного здоров'я). Вони сприяють формуванню й використанню її продуктивних здібностей. Такі затрати окремою особою, роботодавцем чи державою здійснюються тому, що в майбутньому вони будуть багаторазово компенсовані більш високими доходами або потоком прибутків. їх слід розглядати як складову виробництва людського капіталу, яка сприяє зростанню продуктивності праці і персоніфікованих доходів працюючої людини, що є основою її соціального захисту, і забезпечує зростання соціальної захищеності інших членів суспільства.
Такі активи людського капіталу, як загальна і спеціальна освіта, професійний та практичний досвід, духовне й фізичне здоров'я, мотивація, гнучкість мислення переходять з потенційного стану в дійовий тільки в процесі зайнятості особи, її взаємодії з параметрами конкретного робочого місця. У процесі такої взаємодії вони вдосконалюються та примножуються і перетворюють людські ресурси в діючий людський капітал, розвиток якого забезпечує економічне зростання та соціально-економічний прогрес.
РОЗДІЛ 8
ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РЕГУЛЮВАННЯ ТА СПРИЯННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ