О. Д. Гудзинський доктор економічних наук, професор
| Вид материала | Документы |
- С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3090.43kb.
- С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3416.48kb.
- С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 4637.05kb.
- Доктор економічних наук, професор, зав, 181.86kb.
- Л. Г. Мельник доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри економіки Сумського, 1976.37kb.
- Доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри «Фінанси І кредит» Севастопольського, 118.95kb.
- О.Є. Кузьмін доктор економічних наук, ну „Львівська політехніка, 53.07kb.
- Удк 37. 013. 42(075) ббк74. 6я7, 2614.78kb.
- Р. М. Панас (Львівський сільськогосподарський інститут) професор, доктор економічних, 2694.56kb.
- Парламентське видавництво, 5723.42kb.
РОЗДІЛ 4
ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ЧИННИК ВПЛИВУ НА ФОРМУВАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖ НАГРОМАДЖЕННЯМ І СПОЖИВАННЯМ В УКРАЇНІ
Темпи економічного зростання і добробут населення країни нерозривно пов’язані з ефективною державною інвестиційною політикою, забезпеченням оптимального співвідношення між нагромадженням і споживанням. Вирішальний вплив на формування цієї найважливішої макроекономічної пропорції справляють інвестиції. Досвід зарубіжних країн переконливо засвідчує, що інвестиційна діяльність повинна стати вирішальним чинником соціально-економічної політики держави, дієво впливати на вирішення пріоритетних і перспективних завдань розвитку суспільства, формування найважливішої макроекономічної пропорції між нагромадженням і споживанням.
Аналізуючи розвиток економічної системи, виділяють три головні функції, які виконують інвестиції в процесі розширеного відтворення: по-перше, інвестиційні ресурси забезпечують економічне зростання і якісне оновлення основних фондів на принципово новій, конкурентоспроможній основі як на рівні окремого підприємства, так і національної економіки в цілому; по-друге, за рахунок інвестиційних ресурсів здійснюються прогресивні структурні зміни в суспільному виробництві, які зачіпають найважливіші макроекономічні пропорції; по-третє, інвестиції реалізують досягнення науково-технічного прогресу і підвищення на цій основі ефективності виробництва як на макрорівні, так і на макрорівні. Серед цих функцій важливе значення має оптимізація найважливішої макроекономічної пропорції – співвідношення від якої залежать темпи зростання виробництва, рівень споживання населення і ефективність суспільного відтворення.
Сучасна економічна ситуація в Україні зумовлює зміни у співвідношенні нагромадження і споживання, спрямовані на підвищення результативності господарювання всіх суб’єктів суспільного виробництва, інтенсифікацію процесу відтворення. Йдеться про те, щоб за допомогою економічних регуляторів в усіх суб’єктів господарювання нагромадження більш результативно впливало на зайнятість робочої вили, раціоналізувало попит, а фонд споживання, в свою чергу, все більше спрямовувався на розширення того виробництва, яке повніше покриватиме зростаючий попит. Підвищення попиту стимулює вкладення інвестицій, що, у свою чергу, сприяє зростанню вітчизняної економіки, приросту соціального ефекту.
Досвід розвинутих країн свідчить, що на співвідношення нагромадження і споживання істотно впливає інтенсифікація розширеного відтворення, впровадження у цей процес інноваційної моделі розвитку. Вони повинні знизити коефіцієнт нагромадження, оскільки для одержання одного відсотка приросту національного доходу можна буде зменшити норму виробничого нагромадження. Отже, першочерговим для української економіки є підвищення ефективності використання всіх стадіях їх кругообороту.
При розгляді проблем розширеного відтворення в економічній літературі акцентується на процесі нагромадження як головному чиннику забезпечення економічного та соціального ефектів. При цьому інвестиційний процес розглядається як складова частина процесу нагромадження. На нашу думку, в макроекономічному аналізі проблем розширеного відтворення процес формування фондів нагромадження і споживання неможливо відривати від процесу формування інвестиційних ресурсів, пошуку коштів для інвестиційної діяльності як чинника розширеного відтворення та ліквідації диспропорцій у розвитку національної економіки. Аналіз показує, що відтворювальний процес обов’язково зумовлює збалансування інвестицій, нагромадження і споживання. Тому пошук подолання диспропорцій у розвитку економіки України повинен передбачати досягнення збалансованості найважливішої відтворювальної пропорції: інвестиційний фонд – фонд нагромадження – фонд споживання.
Макроекономічний аналіз показує, що важливе значення має розгляд функціональної структури валового внутрішнього продукту, а в ньому – та його частка, яка використовується для здійснення інвестування. При цьому надзвичайно важливим є співвідношення динаміки валового внутрішнього продукту і капіталовкладень. Розрахунки показують, якщо капіловкладення обганяють динаміку валового внутрішнього продукту в 2-3 рази, це закладає матеріальну основу для суттєвого економічного зростання в довгостроковій перспективі. Так, капіталовкладення у вітчизняну економіку у 2000р. випереджали зростання валового внутрішнього продукту 2,5 рази, у 2001р. – у 2,3рази, 2003р. – у 3,2рази (1,5). Ґрунтуючись на цих даних даних, можна простежити взаємозв’язки, які складаються між динамікою інвестицій та валовим внутрішнім продуктом, а також структурою останнього.
У розвинутих країнах світу, відносно високий рівень інвестування підтримується за рахунок великих інвестицій у докорінну реконструкцію виробництва і розвиток нових галузей економіки.
Суттєву роль тут відіграє і економічна політика держави, яка з допомогою податкових важелів, а особливо прискореної амортизації, стимулює фірми і компанії збільшувати інвестиції. В основних розвинутих країнах світу 30-40 відсотків інвестицій здійснюється самою державою (2,95). За рахунок держави фінансуються інвестиції в галузі виробничої і соціальної інфраструктури, а в деяких країнах, крім того, і в житлове будівництво. Наведені дані можуть бути загальним орієнтиром оптимізації інвестицій і структури валового внутрішнього продукту України.
Розглянуті залежності для економіки України в поточному періоді характеризуються такими даними (див. табл. 1).
Таблиця 4.1.
Валовий внутрішній продукт та інвестиції в основний капітал в Україні у 2000-2005р. (у фактичних цінах)3
| Роки | Валовий внутрішній продукт, млн. грн.. | В % до попереднього року | Інвестиції в основний капітал, млн. грн.. | В % до валового внутрішнього продукту |
| 2000 | 170070 | 130,4 | 23629 | 13,9 |
| 2001 | 204190 | 120,0 | 32573 | 15,9 |
| 2002 | 220932 | 108,2 | 37178 | 16,9 |
| 2003 | 267344 | 121,0 | 51011 | 19,4 |
| 2004 | 345113 | 129,2 | 75714 | 21,9 |
| 2005 | 424741 | 123,0 | 93096 | 21,9 |
Якщо спів ставити дані наведені в табл.1, то можна зробити висновок, що у вітчизняній економіці відбувається щорічне зростання обсягів інвестицій в основний капітал: у 2005р вони збільшилися майже у 4 рази порівняно з 2000р. Разом з тим аналіз показує, що в Україні частка інвестицій у валовому внутрішньому продукті дещо нижча, ніж у розвинутих країнах світу, де вона складає в середньому 23% ВВП.
Розрахунки показують, що для економічного зростання та якісного оновлення основних виробничих фондів загальний обсяг інвестицій в Україні має перебувати в межах 20-25% ВВП [3].
Слід зазначити, що в Україні довгий час виділялось недостатньо коштів для розширення виробництва. При цьому основна маса капітальних вкладень спрямовувалась на нове будівництво, що в кінцевому підсумку поглиблювало технологічну диференціацію виробництва і в даній галузі, і в національній економіці в цілому. Збільшувались інвестиції у позанормативне незавершене будівництво, невстановлене обладнання і запаси. Усе це призвело до невиправданого перенапруження української економіки, де питома вага зносу діючих основних виробничих фондів значно більша порівняно із впровадженням нових. На початку 90-х рр.. негайної заміни вимагали близько 25% загального обсягу основних фондів, у тому числі майже 40% машин і обладнання (5,24 - 25). поступального зростання вітчизняної економіки є органічне поєднання нового будівництва з реконструкцією та модернізацією діючого. Проте слід визначити, що недооцінка своєчасної реконструкції та модернізації
призвела до того, що нині цілі галузі вітчизняної економіки перебувають у важкому економічному становищі. Зважаючи на це, інвестиційну політику слід проводити на випереджаюче зростання виробництва тих технічних засобів, які визначають науково технічне удосконалення суспільного виробництва. Саме вони становлять матеріальну основу для видозмінення вітчизняної економіки. зростання ефективності інвестиційної діяльності. Усе потребує інноваційно-інвестиційного пожвавлення, оновлення основних фондів на принципово новій, конкурентоспроможній основі. Відтворення основних фондів як на рівні окремого регіону, підприємства, так і національної економіки в цілому, має спиратися на науково обґрунтовану інвестиційну політику держави в умовах ринкового трансформування. Вона повинна бути спрямована на створення суб’єктам господарювання необхідних умов для підвищення ефективності інвестиційної діяльності має поліпшення технологічної структури інвестицій за рахунок збільшення питомої ваги витрат на відтворення активної частини основних фондів – машин та устаткування.
Відтворення основних фондів як на рівні окремого регіону підприємства, національної економіки в цілому, має спиратися на науково обґрунтовану інвестиційну політик умовах ринкового трансформування. повинна бути спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних виробничих фондів, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним
Відтворення основних фондів здійснюється завдяки впровадженню нової техніки, будівництву нових, реконструкції та модернізації діючих підприємств, а також проведенню капітальних ремонтів, які сприяють підвищенню технічного рівня основних фондів і являють собою одну із форм їх розширеного відтворення, Проте здійснення цього процесу наштовхується на кожному етапі економічного розвитку на недостатній обсяг фінансових ресурсів та
ефективність їх використання. Сьогодні потреба вітчизняної економіки в інвестиціях в декілька разів перевищує кошти, виділені за рахунок усіх джерел фінансування. Держава фактично втратила важелі управління інвестиціями у суспільне виробництво. Вона нездатна забезпечити фінансування тих галузей, які не можуть бути проінвестовані із приватних джерел (внутрішніх чи зовнішніх)
Вважають, що динаміка обсягів інвестицій значній мірі залежить від стану інвестиційного клімату. Важливими чинниками, що формують інвестиційний клімат, є рівень у продуктивних сил і стан ринку інвестицій, стан фінансової єдиної системи, статус іноземного інвестора, інвестиційна активність населення,
Інвестиційний клімат повинен відповідати балансу інтересів усіх учасників інвестиційної діяльності- він повинен бути стабільним і досить гнучким, враховуючи зміни в співвідношенні факторів ресурсів суспіль ного відтворення, а також бути.
Аналіз показує, що за останні роки технологічна структура інвестицій в економіку України поліпшилась. Якщо в 1995-1997 роках спостерігалося падіння питомої ваги витрат на устаткування, то в 2002 р. відбулося збільшення питомої ваги витрат на устаткування – з 27% в 1995 р. до 54% в 2002 р. Позитивним є також те, що в 2002 р. зменшилася питома вага інвестицій у будівельно – монтажні роботи - з 66% у 1995 р. до 40% у 2002 р. (5).
В умовах ринкових відносин важливе значення має вибір оптимальної структури джерел фінансування капітальних вкладень, яке здійснюється за рахунок власних і залучених коштів. Найприйнятнішим для вирішення цієї проблеми є комплексний підхід до вибору джерел фінансування капітальних вкладень. Основною передумовою визначення оптимальної структури таких джерел може бути детальний аналіз, який повинен визначити граничний розмір капітальних витрат виходячи з розміру та питомої ваги кожного джерела фінансування, які можна залучити для здійснення інвестування.
Необхідно підкреслити, що в останні роки гострої потреби в інвестиціях для структурних перетворень, інноваційної діяльності зазнають найрозвинутіші регіони України, що значно відрізняються часткою (вкладом) у ВВП держави. Тільки Київська область (включаючи Київ) серед шести найрозвинутіших регіонів країни значно відрізняється найбільшою часткою у ВВП, перевищуючи такі високоіндустріальні області як Донецька, Дніпропетровська, Харківська (див. табл.. 2.)
Таблиця 4.2.
Частка у ВВП найрозвинутіших регіонів України у 1997 – 2000 рр. (%)2
| Області | Роки | |||
| 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | |
| Дніпропетровська | 7,55 | 7,46 | 7,34 | 7,74 |
| Донецька | 9,82 | 9,58 | 9,74 | 10,16 |
| Запорізька | 4,55 | 4,57 | 4,56 | 4,45 |
| Київська (включаючи Київ) | 11,59 | 11,5 | 11,77 | 12,72 |
| Одеська | 4,28 | 4,08 | 4,13 | 4,16 |
| Харківська | 5,24 | 5,17 | 4,99 | 4,86 |
Разом з тим спостерігається зниження частки регіонів у загальному обсягу інвестицій в основні фонди країни. Так, за даними Держкомстату, ця частка Донецької області скоротилася з 12,8% у 1998 р. до 11,39% у 2001 р. Це серйозна проблема економіки регіонів України.
Досвід розвинутих країн свідчить, що найважливішу роль у процесах інвестування відіграє фондовий ринок, активне функціонування якого сприяє залученню, концентрації та перерозподілу інвестиційних ресурсів на користь перспективних галузей економіки та окремих підприємств. Економіка України, її регіонів не можуть ефективно розвиватися без ринку цінних паперів, який би повнокровно функціонував. На жаль, сьогоднішній стан фондового ринку регіонів країни не відповідає тій ролі, яку він повинен відігравати у створенні сприятливого клімату, підвищенню ділової активності в регіоні (див. табл. 3).
Таблиця 4.3.
Обсяги торгівлі цінними паперами у найрозвинутіших областях України у 1998 – 2001 рр.3
| Області | Роки | |||
| 1998 | 1999 | 2000 | 2001 | |
| Дніпропетровська | 12,43 | 14,41 | 22,4 | 17,5 |
| Донецька | 7,76 | 5,25 | 7,32 | 9,36 |
| Запорізька | 8,33 | 13,94 | 4,87 | 3,55 |
| Київська (включаючи Київ) | 57,74 | 52,11 | 53,8 | 58,55 |
| Одеська | 1,96 | 1,31 | 1,94 | 2,63 |
| Харківська | 5,54 | 5,24 | 4,54 | 4,48 |
Дані таблиці свідчать, що у Донецькій, Одеській та Харківській областях можливості організованого фондового ринку, його центральної ланки – фондової біржі у створенні сприятливого інвестиційного клімату, відповідного режиму стимулювання інвестування в регіоні поки що не використовуються. Тому, не випадково, що більше третини всіх іноземних інвестицій у 2001 р. припадало на Київ, у якому зосередилося 99,9 % усього обсягу торговельного обороту організованого ринку цінних паперів України (6).
З метою оздоровлення ситуації на регіональних фондових ринках України, створення умов для значної активізації інвестиційної діяльності необхідно здійснити ряд заходів. Серед основних слід виділити:
- становлення на організованому фондовому ринку регіону сталого вторинного ринку акцій перспективних, інвестиційно привабливих емітентів;
- організацію розміщення і обігу на регіональних фондових біржах корпоративних облігацій виробничих підприємств і банків регіону;
- випуск регіональних і муніципальних позик із залученням в регіон не тільки стратегічних, а й портфельних інвесторів.
Доцільно розробити багатопланову програму щодо розвитку регіонального фондового ринку, створення і функціонування інвестиційно-позикової системи, яка мобілізує вільні грошові ресурси населення, підприємницьких структур області, зовнішніх інвесторів, а також міжрегіональне співробітництво для інвестування регіональних проектів.
Крім того, для збільшення розміру інвестицій слід істотно піднести роль амортизаційних відрахувань, ефективно використовувати прискорену амортизацію.
Для забезпечення зміни структури перехідної економіки України в достатніх інвестиціях при обмежених внутрішніх ресурсах необхідно створювати сприятливі умови для залучення іноземних інвестицій. Проте слід відзначити, що економіка України нині не може задовольнити вимоги західних інвесторів. Серед причин непривабливості українського інвестиційного клімату називають такі, як повільні темпи реформування як економіки, так і законодавчої бази, не раціональний розподіл внутрішніх інвестицій – приватних і державних, високі податки, надмірне регулювання, а також надмірна заполітизованість економіки.
Однак, незважаючи на всі вади, потік іноземних інвестицій в економіку України на сьогоднішній день збільшується. Так, динаміка нарощення прямих іноземних інвестицій у січні – березні поточного року була у двічі вищою (7). Це зумовлено такими чинниками, як:
а) метою закріпитися на перспективному ринку збуту України;
б) прагненням одержання прибутку на довготерміновій основі;
в)доступом до порівняно дешевих джерел сировини та ресурсів, що підвищує конкурентоспроможність продукції;
г) використання відносно дешевої та кваліфікованої робочої сили, як важливого чинника зниження собівартості продукції.
Поки ж не досягнуто збільшення відповідної маси фінансового капіталу для реалізації пріоритетних інвестиційних проектів, якісні структурні зрушення в розвитку української економіки, оновленні основних фондів можливі лише за рахунок маневру існуючими інвестиційними ресурсами й удосконалення діючого механізму регулювання інвестиційної діяльності.
РОЗДІЛ 5
ПРОДУКТИВНА ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ ЯК ПРІОРИТЕТ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ.
Забезпечення продуктивної зайнятості населення є одним з головних пріоритетів соціальної політики держави. В Україні весь період ринкової трансформації формується відверто спрощена політика держави на ринку праці, яка в основному зводиться до питань діяльності державної служби зайнятості і Міністерства праці та соціальної політики України. Але ми не підтримуємо підхід, відповідно до якого відносини зайнятості мають бути пасивно залежними від стану економіки, залежно-похідними в числі соціально-економічних пріоритетів. У зв'язку з цим варто звернути увагу на погляди провідних економістів світу, вітчизняних вчених, які досягнення макроекономічної стабільності пов’язують з високим рівнем зайнятості, а подолання кризи у сфері праці розглядають як головну передумову соціальної орієнтації ринкової економіки. Розвиток ринку праці, стабілізація сфери зайнятості населення, упередження безробіття матиме цілком самостійне значення. Така постановка питання ґрунтується на гіпотезі, що досягнення необхідних параметрів та якісних характеристик зайнятості визначають економічну базу соціальної політики - обсяг національного виробництва і прибутковість економіки, а звідси показники державного та регіональних бюджетів і державних соціальних страхових фондів. Крім того, характер зайнятості працівників безпосередньо впливає на рівень оплати їх праці, соціальне самопочуття та добробут населення.
На сьогодні зайнятість у вітчизняній економіці при її сучасній організації не створює міцної основи для вирішення складних завдань соціально-економічного розвитку. Вона характеризується великими масштабами зайнятості в тіньовій економіці, надзвичайно низьким рівнем оплати праці і базується на застарілих в технологічному відношенні робочих місцях, використанні низькокваліфікованої праці.
Все це обумовлює необхідність забезпечення такої зайнятості, яка б характеризувалася високою кінцевою її результативністю, а звідси й всієї економіки - основи піднесення життєвого рівня всіх верств населення та загального соціально-економічного прогресу. Таку зайнятість ми називаємо «продуктивною зайнятістю».Отже, продуктивна зайнятість - це така об’єктивна форма залучення працездатного населення до трудової діяльності, при якій досягається неухильне зростання ефективності праці, її висока оплата, максимально повне задоволення попиту населення вітчизняними товарами і послугами та загальне піднесення життєвого рівня, прискорення соціально-економічного прогресу на основі високої мотивації до праці. Тобто, ми намагаємося підкреслити пряму залежність між продуктивною зайнятістю населення та його високою платоспроможністю, можливостями економіки виробляти висококонкурентну вітчизняну продукцію і максимально повним задоволенням нею потреб населення у товарах і послугах.
Однак сучасна політика зайнятості населення, на жаль, не інтегрується належним чином у загальну концепцію трансформаційних перетворень, а тому недостатньо позитивно впливає на соціально-економічний розвиток держави. Окремі, розрізнені заходи спрямовуються, як правило, на розв’язання досить вузьких питань, які не спроможні самі по собі радикально змінити ситуацію. Аналіз результатів виконання територіальних програм зайнятості показує, що значна їх кількість не забезпечується реальними джерелами фінансування, а відтак залишається тільки намірами. Дається взнаки і відсутність необхідного взаємозв’язку з іншими напрямками реформування економіки, неузгодженість з інвестиційними ресурсами та кредитними вкладаннями в економіку, податковою та бюджетною політикою. Аналіз основних програмних документів щодо стратегії й тактики реформування вітчизняної економіки показує, що проблемам забезпечення продуктивної зайнятості не надається пріоритетного значення. По суті вона визначається як така, що має переважно похідний характер від інших напрямків економічної політики.
Такий підхід, якщо розглядати його з теоретичної точки зору, цілком відповідає деяким економічним концепціям, у яких відносини зайнятості є залежно-похідними в системі соціально-економічних пріоритетів. Разом з тим привертає увагу та обставина, що розвинуті країни у реалізації конкретних заходів щодо стабілізації сфери зайнятості населення, упередження безробіття надають їм цілком самостійного значення з цільовим виділенням інвестиційних і фінансових ресурсів. Тим самим забезпечується дійсно активний характер політики зайнятості, її реальний вплив на соціальне становище та життєвий рівень населення.
Державна політика зайнятості на етапі здійснення реформ має формуватися у відповідності, а краще, в тісному зв’язку з соціально-економічними тенденціями і спрямованістю розвитку соціальної сфери. В сучасних умовах основне її завдання повинно полягати в тому, щоб через систему економічних важелів створити необхідний для продуктивної зайнятості економічний простір, попередити можливе поширення нерегламентованих форм праці і тіньової зайнятості. Це завдання передбачає високу соціальну спрямованість макро і мікроекономічної політики на основі визнання пріоритетності цілей людського розвитку і стратегії піднесення продуктивності праці.
При проведенні реформування політики зайнятості в контексті сучасних економічних перетворень необхідно враховувати її вкрай недосконалу структуру. Якщо порівнювати структуру зайнятості в Україні та в інших країнах, то впадає у вічі незначна для сьогодення частка зайнятих в сфері послуг, яка в нашої країні нижче не тільки відносно розвинених країн (в США і Канаді - більш ніж 70%, Франції, Німеччині, Iталiї - біля 60%), але й багатьох постсоціалістичних країн, зокрема, Чеської республіки, Словакії, Угорщини, Естонії. З іншого боку, в Україні зайнятість у сільському господарстві перевищує показник Європейського Союзу у чотири рази. При цьому слід зазначити, що такий стан певним чином є природним для суспільства, в якому 70 років панувала доктрина переважного розвитку сфери матеріального виробництва. До того ж, в нашій країні навіть у промисловому виробництві переважають низькокваліфіковані види праці на технологічно відсталому, морально і фізично зношеному обладнанні. В силу низького рівня зарплата не виконує своєї мотиваційної функції. Набули поширення праця у нелегальному і напівлегальному секторах економіки, нерегламентовані форми зайнятості, неофіційна оплата праці.
На погляд автора, дана структура зайнятості неминуче буде трансформуватися в напрямку загальносвітових співвідношень працівників. Крім руху робочої сили із сфери матеріального виробництва в сферу послуг, ймовірно слід чекати також її перерозподілу в самій сфері виробництва в такі наукомісткі галузі, як робототехніка, електроніка, виробництво засобів зв’язку і комунікацій, створення інформаційних систем і технологій тощо.
В сучасних концептуальних розробках проблем зайнятості майже повністю відсутнє чітке визначення стратегічних пріоритетів державної політики зайнятості, які б дозволяли поступово наближуватися до вирішення вузлових проблем і зосереджувати на цих напрямках необхідні ресурси. З нашої точки зору, умовам економіки з деформованою структурою виробництва, деградованою системою робочих місць, надзвичайно низькою ціною робочої сили відповідає така система пріоритетів:
– впровадження прогресивної системи оплати праці, поступове підвищення реальної заробітної плати, а мінімальної – до рівня прожиткового мінімуму;
– динамічне піднесення попиту на робочу силу в конкурентоспроможних галузях, що потребують робочої сили вищої та середньої кваліфікації і здатних забезпечити її продуктивне використання;
– висока завантаженість виробничих потужностей, їх відповідність авангардним технологіям, досягненням вітчизняної і світової науки;
– упередження нерегламентованих форм діяльності, застійних форм безробіття, скорочення неофіційних форм оплати праці, які лише прискорюють депрофесіоналізацію населення і посилюють криміногенну ситуацію і соціальну напругу в суспільстві;
– мобілізація організаційних, технологічних, соціально-економічних резервів економії праці та загальне зниження трудомісткості виробничих процесів, перш за все, на основі їх технологічного оновлення.
Визначені нами пріоритети для своєї реалізації в конкретних заходах політики зайнятості потребують інших методів економічного регулювання, ніж ті, які використовуються сьогодні. Вони повинні відповідати таким вимогам :
– сприяти формуванню високої мотивації до чесної праці і соціально відповідального підприємництва у легальному секторі економіки;
– створення ефективної системи економічних регуляторів попиту і пропозиції робочої сили;
– повної адаптації робочої сили, її професійно-кваліфікаційних якостей до реальної ситуації на ринку праці, попиту роботодавців;
– узгодженості з іншими напрямками соціально-економічної політики;
– орієнтації на прискорення реформування соціально-трудових відносин, забезпечення їх високої гнучкості при поширенні договірних форм регулювання;
– збалансованого використання компонентів, важелів, засобів і інструментів системи регулювання ринку праці і зайнятості.
Висока продуктивність зайнятості може бути забезпечена лише на основі визнання і втілення в практику нових концептуальних засад організації виробничого процесу: функціонального призначення в ньому безпосереднього виконавця виробничих операцій та засобів виробництва.
На сьогодні в нашої країні виник спектр проблем, пов’язаних з повною деградацією як матеріально-технічної і технологічної бази виробництва, так і професійною деградацією робочої сили. Отже, основні складові організації продуктивної зайнятості населення фактично знаходяться у стані руйнації. До того ж держава не використовує можливості податкової системи, кредитно - грошової політики на прискорення руху капіталу з фінансової у виробничу сферу для модернізації основних засобів виробництва у промисловості і сільському господарстві. Особливу важливість це набуває у зв'язку з необхідністю створення нових високотехнологічних робочих місць, подоланням погіршення відтворювальної структури капітальних вкладень.
Необхідно здійснити комплекс різнопланових заходів, спрямованих на формування цілісної і виваженої державної стратегії технічного розвитку первинних господарських структур як провідного засобу розв’язання більшості проблем в сфері зайнятості. Необхідно усвідомити, що поглиблення технічного регресу і зростаюче технологічне відставання від розвинутих країн світу – це одночасно і унеможливлення високої продуктивності зайнятості.
У цьому зв’язку необхідно наголосити, що динамічний розвиток індустріально розвинутих країн світу визначає саме техніко-технологічний прогрес, який розглядається і як найбільш перспективний шлях розв’язання соціальних проблем. В цьому зв’язку на особливу увагу заслуговує, зокрема, історичний досвід Японії, яка будувала стратегію технологічного розвитку на принципі концентрації засобів і сил, державному регулюванні та розвитку ініціативи підприємств. У 1950-60-х роках частка інвестицій у валовому внутрішньому продукті цієї країни досягала 25-28 %, що забезпечувало високі темпи економічного зростання – на рівні 9,7 %.У період інтенсивного оновлення основного капіталу, що було зумовлене необхідністю створення нових видів товарів, тобто на початку 1990-х років, питома вага інвестицій у валовому внутрішньому продукті Японії становила 25 % [ 3,с. 6 ].
Орієнтація державної промислової політики на пріоритети наступального технічного розвитку, підтримку наукомістких виробництв дозволятиме отримати вагомі результати в розв’язанні проблем зайнятості населення, а головне – перетворити її в дієвий чинник соціально-економічного зростання.
Все це дає змогу зробити висновок, що формування високопродуктивної зайнятості потребує комплексного підходу і багатоетапності.
Оскільки в часі цей процес має тривалий характер та пов’язаний з великими структурними зрушеннями, для багатьох осіб найманої праці він є дуже болючим. Низький рівень реальної заробітної плати на фоні високої вартості життя, фактичної недоступності для більшості громадян житла, якісної медичної допомоги, занадто велике майнове розшарування суспільства загострює соціальну напругу в суспільстві. Інакше кажучи, створення ефективної соціально орієнтованої економіки на базі високопродуктивної зайнятості означає не тільки забезпечення високої якості життя населення в перспективі, але й потребує економічного захисту людини під час проведення самих перетворень.
Перш за все визначального значення набуває загальна соціальна спрямованість економічної політики, яка має бути націлена на стабілізацію соціальних процесів і забезпечення нормальних умов життєдіяльності населення. Тим самим зайнятість населення переноситься в центр проблем соціально-економічного розвитку держави. Державні органи управління, локалізуючи кризові явища та обмежуючи їх негативні соціально-економічні ефекти, повинні не тільки надійно захищати населення від дії основних чинників соціального ризику, але й активно сприяти формуванню нового типу відносин у сфері зайнятості. Їх першоосновою має стати, з нашого погляду, перехід на принципи високої кінцевої результативності трудової діяльності з оплатою праці, достатньою для відновлення стимулів до праці. Дані стимули в сфері офіційної економіки повинні не тільки забезпечити зростання реальної заробітної плати і гідного рівня доходів населення, а й досягнення збалансованості основних макроекономічних пропорцій та орієнтацію на усталене зростання платоспроможного попиту населення на продукцію вітчизняного виробництва.
Автор вважає, що на сучасному етапі економічного розвитку цілком виправданим і навіть бажаним є активне втручання держави в сферу зайнятості населення з метою упередження негативних соціальних явищ, що стали наслідком ринкових перетворень. Більше того, саме держава має приймати неординарні рішення щодо досягнення стабілізаційних цілей, у тому числі і в регулюванні праці та зайнятості. Гострота проблем зайнятості населення знаходиться у пропорційній залежності від ступеня узгодженості між соціальними силами основних напрямків структурної, інвестиційної політики. Тільки їх с координованість і цілеспрямоване використання усіх чинників піднесення попиту на працю та зростання її продуктивності спроможні нормалізувати процеси руху робочої сили на ринку праці, підвищити їх урегульованість.
Разом з тим конче необхідно розгортати нові механізми саморегуляції, що відповідають завданням формування розвинутого ринкового середовища. Мова йде про гнучкі, самоналагоджувальні форми, пов’язані з конкуренцією товаровиробників, перерозподілом робочої сили відповідно до змін у прибутковості різних галузей господарської діяльності, високоефективним використанням трудових ресурсів. У цьому напрямку на сучасному етапі має бути започатковане ринкове регулювання залежності між кінцевими результатами трудової діяльності та винагородою, а також механізму стимулювання попиту на працю.
Реалізація в державній політиці визначених підходів дозволить на системній основі сформувати дієвий механізм продуктивної зайнятості - основу міцної соціальної політики, сформувати заходи щодо попередження негативних соціальних наслідків структурної трансформації вітчизняної економіки. Важливою умовою успішного їх здійснення є узгодження інтересів держави, профспілок, роботодавців, розробка і реалізація спільних програм соціального супроводження трансформаційних економічних перетворень.