Соціологія як наука. Об’єкт та предмет соціології
| Вид материала | Документы |
- Методика викладання соціології Програми дисциплін ● Загальна соціологія Предмет соціології, 394.61kb.
- План Об'єкт І предмет соціології. Структура сучасної соціології. Загальна соціологічна, 2281.06kb.
- 1: Соціологія наука про суспільство, 258.26kb.
- Програма державного екзамену з напряму підготовки 040200 «Соціологія», 439.41kb.
- 1. Соціологія як наука. Предмет І метод соціології, 2768.47kb.
- Соціологія як наука, 2248.89kb.
- Політологія як наука. Предмет політології, 1646.96kb.
- Змістовий модуль соціологія як наука. Основні етапи розвитку соціологічної думки тема, 369.7kb.
- Курс загальної лінгвістики. К., 1998. 34-36 Зв’язок мовознавства з різними науками, 56.81kb.
- Навчальна програма курсу "Соціологія" (для студентів Ікурсу спеціальності "політологія", 599.46kb.
Соціалізація особи – загальний, багатогранний процес впливу соц.умов на життєдіяльність індивіда з метою його включення в систему суспільних відносин як дієздатного суб’єкта
Фактори соціалізації:
- сукупність ролей і статусів,
- сукупність соц.інститутів, суспільних організацій
- сукупність соц.цінностей, норм, знань, звичок, навиків, якостей, які людина набуває, щоб реалізувати свої ролі
- соц.середовище, конкретні події, соц. явища і процеси, якими зв’язана конкретна людина
Механізм заключається в тому, що особі потрібно засвоїти певну систему знань, норм та цінностей, необхідних для нормального життя в соціумі, що її оточує. Відбувається як стихійно так і цілеспрямовано. Процес охоплює все життя.
Два етапи соціалізації: первинна (засвоєння дитиною норм, знань, цінностей), вторинна (засвоєння дорослим соц.ролі, три стадії (дотрудова, трудова, післятрудова)
2 форми соціалізації: соц.адаптація, інтеріоризація.
Агенти соціалізації: люди, що відповідають за засвоєння конкретних, індивідуальних норм і цінностей:
1.батьки і родичі, брати і сестри. Вчителі, тренери, лікарі, друзі
2. представники адміністрацій: школи, університету, підприємств, держави, церкви, армії. Міліції, працівнки радіо та телебачення.
Посередники соціалізації: трудові колективи, громадсько-політичні та культурно-освітні організації, література, мистецтво. ЗМІ, навчальні заклади, сім’я. Вирішальну роль при соціалізації грають вроджені якості людини
- Проблеми соціалізації особистості в умовах ринкових відносин
Соціалізація особи – загальний, багатогранний процес впливу соц.умов на життєдіяльність індивіда з метою його включення в систему суспільних відносин як дієздатного суб’єкта
Важливим компонентом впливу на особистість виступають економічні відносини (перехід до ринкової економіки, суспільний розподіл праці, співіснування різних форм власності, загострення конкуренції на ринку праці тощо), політичні, ідеологічні, культурні відносини.
Становлення ринкових відносин формують особливий тип особистості, в якому посилюються стимули до праці та економічна зацікавленість її результатами. На перше місце виходить: конкурентноздатність, підприємливість, мобільність.
В ек. поведінці особистостей формується ринковий тип поведінки.
В сучасних умовах, коли поширюється можливості вільного самовизначення і само формування індивіда, його саморганізації та самоуправління, роль самосвідомості та саморегуляції постійно зростає.
Треба приділяти особливу увагу формуванні самосвідомості кожного громадянина, особливо молоді.
- Соціальна спрямованість особистості у сучасному суспільстві.
В сучасному суспільстві кожна людина зберігає свободу вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видів діяльності. Людина вибирає своє майбутнє відповідно до своєї життєвої мети та умов своєї життєдіяльності, вона адаптується, пристосовується до соціальних умов.
В свою чергу суспільство створює механізм цілеспрямованого впливу на соц.активність людини і її ціннісні орієнтири.
Важливим компонентом впливу на особистість виступають економічні відносини (перехід до ринкової економіки, суспільний розподіл праці, співіснування різних форм власності, загострення конкуренції на ринку праці тощо), політичні, ідеологічні, культурні відносини.
У сучасному суспільстві, яке набуває рис постіндустріального, особистість спрямована на інтеграційні процеси, інтелектуальний та духовний розвиток.
Все більшого значення набувають культурні та моральні цінності. Посилюється взаємозалежність та взаємодоповнювання індивідів.
Збільшується роль інформатизації в соціумі.
- Соціологічний зміст понять „де соціалізація” та "ресоцiалiзацiя".
Десоціалізація – часткова або повна втрата засвоєних норм і цінностей, відчуження від старих ролей та правил поведінки. Може бути зумовлена ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня тощо.
Ресоціалізація – оволодіння новими ролями та правилами поведінки внаслідок докорінної зміни соц.середовища, необхідності пристосування до нових соц.обставин. норм і цінностей Болісний процес, який вимагає переоцінки свого життя.
В більшості випадків зазначені процеси характерні для дорослого життя.
- Типологія особистості в соціології.
Типологія особистості – визначення рис абстрактної особистості, яка найбільш повно виявить сутність даної соціальної групи.
Соціологія виокремлює різні типології особистості, зокрема:
= ідеальний, нормативний, реально існуючий
= гармонійний, традиційний, технократичний, неадаптований типи особистості.
Залежно від соц. умов, ціннісних орієнтацій, реальних ролей визначають такі основні типи особистості, як : = теоретичний = економічний = політичний = соціальний = естетичний = релігійний
За визначенням В.А.Ядова соц.тип особистості -це продукт історико-культурних і соц-економічних умов життя людей.
Він визначив 3 основних соц. типи особистості:
= базисний – людина, що характеризується повним розумінням і виконанням соц.правових і моральних норм (конституція, закони, традиції)
= модальний -особа, яка займає домінуюче становище у суспільстві, соц.групі, іншій спільності
= маргінальний – людина (особа), яка залишала своє соц.середовище (соц.гриупу, націю, країну, державу) і адаптується в інше соц. середовище.
Нині в Україні відбувається докорінний перелом особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соц.статуси соц.груп і соц.особистостей
Певне розповсюдження має людина торгового типу, що отримує гроші на рзіниці цін або одержує їх за допомогою різноманітних махінацій, а то й за допомогою злочинів.
ЗМІ наголошують на розповсюджені мафіозного типу особистості, що загрожує негативними наслідками для суспільства.
- Людина як самоорганiзована, самоуправляєма соціальна система.
Існує дві форми процесу соціалізації людини :
Соціальна адаптація (пристосування до рольових функцій, соц.норм, до певних соц. спільностей і реальних умов функціонування) та інтеріоризація (формування внутрішньої структури психіки і свідомості індивіда за допомогою засвоєння знань соціальних норм і цінностей.
Теорія соціалізації виходить з того, що людина як об’єктивний суб’єкт суспільства є одним з чинників, що створює умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому.
Соціологи виділяють дві моделі соціалізації: модель підкорення і модель інтересу.
В рамках моделі підкорення суспільство за допомогою соц. інститутів, цінностей і норм створює механізм цілеспрямованого впливу на соц.активність людини і її ціннісні орієнтири.
Модель інтересу характеризує самоорганізацію особи, само орієнтацію на власні та суспільні інтереси, само ідентифікацію, почуття сорому, вини, недостатність знань і досвіду.
В сучасних умовах, коли поширюється можливості вільного самовизначення і само формування індивіда, його саморганізації та самоуправління, роль самосвідомості та саморегуляції постійно зростає.
Треба приділяти особливу увагу формуванні самосвідомості кожного громадянина, особливо молоді.
- Взаємодія суспільних та особистих інтересів i цінностей.
Людина як об’єктивний суб’єкт суспільства є одним з чинників, що створює умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому. Кожна людина зберігає свободу вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видів діяльності. Людина вибирає своє майбутнє відповідно до своєї життєвої мети та умов своєї життєдіяльності, вона адаптується, пристосовується до соціальних умов.
Соціологи виділяють дві моделі соціалізації: модель підкорення і модель інтересу. Модель інтересу характеризує самоорганізацію особи, самоорієнтацію на власні та суспільні інтереси, само ідентифікацію, почуття сорому, вини, недостатність знань і досвіду.
В свою чергу в рамках моделі підкорення суспільство за допомогою соц. інститутів, цінностей і норм створює механізм цілеспрямованого впливу на соц.активність людини і її ціннісні орієнтири.
Суспільство відбирає і готує на ту, чи іншу роль людей, які мають певні здібності, рівень підготовки, біопсихічні якості, що віповідають соціальним вимогам.
В сучасних умовах, коли поширюється можливості вільного самовизначення і само формування індивіда, його саморганізації та самоуправління, роль самосвідомості та саморегуляції постійно зростає.
Треба приділяти особливу увагу формуванні самосвідомості кожного громадянина
- Соціальна сутність культури.
Культура надзвичайно складне суспільне явище.
Є 3 основні характеристики культури: Культура це: 1. те, що відрізняє людину від тварин і властиве лише людському суспільству, 2.що не передається біологічно, а досягається навчанням (у процесі соціалізації) 3.передається за допомогою символів (мова..), що пов’язані з ідеями.
Одні вчені визначають культуру, як сукупність матеріальних і духовних цінностей. Матеріальні і духовні цінності, як результати людської діяльності нерозривно пов’язані між собою і безперервно взаємодіють.
Але більшість визначають культуру через діяльність людей. Культура – це діяльність людей із створення, накопичення, збереження, використання і передачі новим поколінням матеріальних та духовних цінностей, а також самі цінності.
Сучасна соціологія розглядає 2 основні сфери людської культури (як діяльності)
= ставлення людини до навколишньої природи, діяльність з її перетворення у своїх інтересах
= ставлення однієї людини до іншої, взаємодія людей на основі моральних норм, традицій, закону
= ставлення людини до самої себе, діяльність індивіда з самовиховання, самопізнання, саморозвитку.
- Об' єкт та предмет соціології культури.
Соціологія культури галузь науки про суспільство, яка вивчає й аналізує найбільш складні й фундаментальні характеристики людини і суспільства, їх здатність до ефективного матеріального і духовного розвитку.
Предметом соціології культури, як наукової галузі, є вивчення суті, місця і ролі цілісної системи культури суспільства, закономірностей і випадковостей її виникнення й розвитку, явищ і процесів, конкретних матеріальних і духовних цінностей та діяльності людей з їх створення, накопичення, збереження, реалізації і передачі новим поколінням.
Основою предмета є закономірності виникнення, функціонування і розвитку культури суспільства, які поєднуються в 5 груп:
- що притаманні суспільству в цілому, у т.ч. культурі
- взаємозв’язку культури і системи відтворення матеріального життя суспільства
- взаємозв’язку культурного життя з іншими сферами життєдіяльності людей
- різних аспектів власного культурного життя
- зв’язку різних рівнів організації культурного життя
- Основні функції культури.
Роль культури виявляється у таких її функціях, як людинотворча (гуманістична), пізнавальна, інформаційна, комунікативна, нормативно-регулююча, кумулятивна, ціннісно-орієнтаційна, інтегруюча, зокрема:
- Пізнавальна (=засвоєння надбань матеріальної і духовної культур =оволодіння рідною мовою та вивчення іноземних мов =вивчення літератури і мистецтва, їх розуміння =набуття досвіду самостійної творчості)
- Людинотворча(=творення і відтворення культурних цінностей (матеріальних і духовних), =зберігання і передача соц.спадковості =соціальна трансляція, =застосування і удосконалення людського досвіду)
- Нормативно-регулююча (=формування правильного розуміння цінності і моралі, =забезпечення відповідності особи соц.нормам і ідеалам, =регулювання повсякденної поведінки людини в усіх сферах соц.життя)
- Об’єднувальна (соборна) (=забезпечення цілісності суспільства, = обєднання людей на основі усвідомлення приналежності до великої нації, народу, держави = забезпечення наступності поколінь і культурно-історичної єдності суспільства)
- Структурні елементи та форми вияву культури.
До основних структурних елементів належать норми, цінності, ціннісні орієнтації, зразки поведінки, зразки діяльності, менталітет, інтереси, соціально-культурне середивище, інститути культури тощо. Соціологія виокремлює такі структурні елементи культури:
1. особистісна система усвідомлюваних знань, цінностей, норм і зразків, які регулюють поведінку та діяльність
2. локальна система знань цінностей, норм і зразків соц.групи, спільноти (територіальної, етнічної тощо)
3. соціальна система знань, цінностей, норм і зразків, формально прийнятих, функціонально корисних, які закріпилися у суспільній практиці та регулюють форми діяльності.
Усі системи цінностей тісно взаємодіють, але можуть і не відповідати одна одній.
Культуру поділяють на такі види:
=за змістом на матеріальну та духовну
= за рівнем, формами взаємодії на суперкультуру (конкретного суспільства), субкультуру (спільнот), контркультуру, культуру соціальних груп.
Культура розподіляється на форми:
=Елітарна – високе мистецтво, класична література. Творцями якої є живописці, музиканти, письменники, артисти, споживачами – переважно високоосвічена і творча інтелігенція.
=Народна – пісні, вірші, легенди, казки тощо імена авторів найчастіше невідомі, споживачі різні верстви населення
=масова - має здебільшого розважальний характер, орієнтована на сучасне-миттєве бажання, піддається штампам та моді і тому недовговічна. Носіями є молодієні прошарки населення.
Крім того виділяють різновиди культури: домінуюча, субкультура.
- Організаційна культура, її елементи.
На сучасному етапі розвитку теорії і практики управління все частіше вживається поняття „організаційна культура”, що пов’язано із загостренням конкуренції, глобалізацією політичних, соціально-економічних процесів.
Управлінські рішення мають враховувати соціокультурну специфіку, стадію розвитку конкретного підприємства, їх зовнішнє середовище та своєрідність. Розвинуті організації мають високий рівень культури.
Організаційна культура є підсистемою організації (культура фірми, підприємства, корпоративна культура) та одночасно процесом (культура діяльності), які взаємо обумовлюють одна одну.
Елементами організаційної культури є:
- сукупність поведінки, символів, ритуалів і міфів, які відповідають цінностям, що поділяються кожним членом організації
- сукупність уявлень працівників про мету їх діяльності, відносини між керівником і підлеглими;
сукупність прийомів і правил вирішення проблем зовнішньої адаптації та внутрішньої інтеграції працівників.
На стан організаційної культури впливають зовнішні (зразки і стандарти поведінки навколишнього середовища) та внутрішні (специфіка кадрового складу, управління персоналом) чинники.
Серед інших чинників є також лідери та зовнішнє середовище.
- Менталітет як один із впливових елементів культури.
Менталітет – (від латинського розумовий) – особливості індивідуальної та суспільної свідомості людей, які формуються залежно від традицій, культури, соціальних структур і всього середовища існування людини. Менталітет у свою чергу впливає на формування цього середовища., є джерелом культурно-історичної динаміки.
Менталітет:
є формою вияву групової свідомості,
допомагає зрозуміти своєрідність сприйняття та оцінки різноманітними соціальними та політичними групами певного суспільного явища або процесу
забезпечує єдність групи з існуючими в ній загальними цінностями, нормами і зразками поведінки
- Норми та цінності як cтpyктypні елементи культури.
Соціальні цінності випливають із загальновизнаних уявлень про те, що є добром, а що злом, чого треба досягати, а чого запобігати, слугують орієнтиром поведінки людей. Соціальні норми регулюють поведінку людей у суспільстві.
У культурі кожного суспільства та спільноти прийняті свої норми та цінності. Поряд з ними існують загальнолюдські, які забезпечують цілісність соц. систем, здатність їх до виживання у перехідні періоди.
Ієрархія цінностей, якої дотримується особистість, має збігатися з цінностями груп, у межах якої вона живе і діє.
Право змінювати ціннісні системи або відтворювати нові належить невеликій кількості людей, які займають особливе становище у групі, або спеціальним соціальним інститутам
Саме тому всі суспільні реформи мають мати адекватну систему цінностей та норм, які б регулювали б життя більшості населення. Необхідно співвідносити мету й характер реформ з реальними умовами та орієнтаціями людей, враховувати особливості культури соціуму.
Феномен сучасної укр. культури формується під впливом 3 культурних векторів:
= нової системи цінностей, „імпортованої” з країн західної цивілізації разом з моделями ринкової економіки
=колишньої старої „радянської” системи цінностей, поведінкових стереотипів, домінуючих у свідомості більшості людей
= цінності традиційної нац. культури, які швидко впроваджуються в умовах незалежної України
- Система цінностей сучасної молодої людини.
Сучасному стану суспільства притаманна системна трансформація, процес придбання суспільством нових рис, що відповідають вимогам часу. Відбувається зміни у життєвих стандартах, зразках поведінки і потребах.
Це спричинило загостренню молодіжних проблем, які впливають на формування цінностей, зокрема: низький рівень життя молоді, значна ек. і соціальна залежність від батьків, відсутність умов для поліпшення житлових умов, поганий стан здоров’я і зростання соціальних відхилень (злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція), і як наслідок у молодіжному середовищі відбувається втрата ідеалів, перспективи, життєвого оптимізму.
Відбувається масовий синдром заниженої самооцінки у молоді, що призводить до відмови від відповідальності, прагнення уникати задач підвищеної складності, ослаблення самовдосконалення.
З іншого боку розвиток ринкової економіки формує особливу систему цінностей та потреб у молоді: у тому числі економічного характеру: бажання отримувати високі прибутки, бути конкурентноздатними на ринку праці, підприємливими, мати престижну роботу, а також поступово підвищуються ціннісні орієнтири у духовній сфері.
- Особливості розвитку національної культури на рубежі XX-XXI ст.
Феномен сучасної укр.. культури формується під впливом 3 культурних векторів:
= нової системи цінностей, „імпортованої” з країн західної цивілізації разом з моделями ринкової економіки
=колишньої старої „радянської” системи цінностей, поведінкових стереотипів, домінуючих у свідомості більшості людей
= цінності традиційної нац. культури, які швидко впроваджуються в умовах незалежної України
Особливості культурної ситуації визначають:
=інтелігентська субкультура, яка розвиває традиції елітарної культури
=радянська культура, заснована на патерналізмі
=субкультура ліберальних цінностей, що охоплює частину молоді, підприємців, інтелігенції
комплекс маргінальних субкультур нижчого класу, яким властивий тоталітарний підхід до особистості.
За заповнення ніші утвореної внаслідок деградації системи радянських культурних цінностей борються західна та маргінальна субкультури.
Існує криза особистості.
- Проблеми відродження національної культури в Україні.
Для створення розвинутого суспільства необхідно співвідносити мету й характер реформ з реальними умовами та орієнтаціями людей, враховувати особливості культури. Однак на сьогодні таке співвідношення відсутнє. На даному етапі укр. культура ще нездатна об’єднати навколо загальних цінностей основну частину суспільства.
Серед основних проблем відродження національної культури можна виділити:
- втрата культурою людинотворчої функції
- відчуження від культури широких верств населення, які користуються низькопробними культурними зв’язками
- зростання шовіністичних настроїв, піднесення цінностей нац.культури над цінностями культур інших етносів
- переорієнтація культури із сфери продукування у сферу поширення та використання культурних цінностей
- припинення розвитку нових стилів і напрямів у художній творчості, архітектурі, зниження художнього смаку, здатності творити „за законами краси”
- зростання ірраціоналізму, містичних напрямів, поширення антиінтелектуалізму
- поширення масової культури, активізація субкультур, допуск сленгів, ненормативної лексики у ЗМІ,
- перетворення процесу освіти та виховання лише на процес передачі знань
- зниження регулятивної функції моралі, утвердження імморалізму як принипу буття
- втрата культурою здатності до саморозвитку
- формування ціннісного вакууму
Для поступового покращення ситуації ми повинні відроджувати – гідність та свідомість.
- Конфлікт як соціальне явище.
Існує безліч різноманітних концепцій, що інтерпретують конфлікт. Однак між ними є спільне – практично всі визнають, що соціальний конфлікт є вирішальним фактором соціального розвитку. Звернення до соціальних конфліктів у історії соціології пов’язано з такими іменами М.Вебер, Ф.Тьоніс, Т.Веблен, Г.Зіммель, Р.Парк, які вважали конфлікт соціальною формою боротьби за існування, змагання за обмеженні соціальні блага та пристосування. Концепції соц. конфліктів з’явилися лише у 50-ті роки.
Американський соціолог Л.Козер визначає їх як ідеологічне явище, яке відображає намагання соц. груп чи індивідів у боротьбі за об’єктивні цілі: владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей, інше.
Конфлікт - це крайня межа загострення суперечностей, зіткнення протилежних інтересів, цілей, позицій, поглядів опонентів або суб’єктів взаємодії, пов’язане з відмінностями їхнього становища в суспільстві, реальними чи уявними суперечностями.
За своєю природою конфлікт є соціальним явищем, породженим особливостями суспільного життя, соціальних систем, зіткненням, протиборством суб’єктів соціуму
Цінність конфлікту полягає в тому, що вони запобігають застою у соц. системах, відкривають канали нововведень.
- Становлення та розвиток соціології конфлікту
Німецький філософ Р.Дарендорф вніс помітний внесок в теорію соціальних конфліктів, і протиставляє її марксистській теорії класів та концепції соціальної згоди Л.Козера.
Р.Дарендорф визначає соціальні конфлікти, як результат опору існуючим у будь-якому суспільстві співвідносинам панування та підкорення і їх соц. Ієрархії. Придушення конфлікту, за Р.Дарендорфом, спричиняє його загострення, а „раціональна регуляція ” – „еволюцію яку можна контролювати”. Причини конфліктів не можна усунути зовсім. Для демократичного суспільства існує можливість узгоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, соціальними групами та класами.
Існує також біхевіористський підхід до аналізу соціальних конфліктів , який пояснює конфлікти соціально-психологічними причинами, які знаходяться у сфері протиборства різноманітних соціальних груп які зорієнтовані на несумісні цілі.
Теорія „постіндустріального суспільства” (Д.Белл) ставить акцент на класовій боротьбі, як найбільш гострій формі соціального конфлікту, яка ведеться за перерозподіл доходів та інших соціальних благ. Згода інтерпретується нормальним станом суспільства, конфлікт – тимчасовим.
- Структура соціального конфлікту.
Конфлікт є складним за структурою соц. явищем , його елементи тісно пов’язані між собою.
До найважливіших з них належать:
1. Сторони, що конфліктують (дві сторони - конфліктанти), крім того можуть бути задіяні: провокатори, співчуваючі, консультанти, посередники.
2. Зона конфліктної взаємодії.
3. Уявлення про ситуацію – у кожного своє, що створює додаткові труднощі.
4. Причини, мотиви – конкретизуються у цілях їх учасників.
5. Умови, за яких відбувається конфлікт – політичні, економічні, культурні, психологічні тощо.
6. Дії – які оцінюються як ворожі і проявляються в створенні перешкод; невиконанні обов’язків; загарбанні або утриманні того, що на думку сторони належить їй; фізичному насильстві; діях, що принижують гідність тощо.
7. Наслідки – позитивні та негативні.
- Функції соціального конфлікту, його позитивні i негативні наслідки.
За своєю природою конфлікт можу бути носієм як конструктивних, так і деструктивних тенденцій, що зумовлює його позитивні та негативні функції.
До позитивних функцій відносяться:
Сигналізування про осередки соц. напруги - сприяє відкритому вираженню позицій;
Інновація – розвиток суспільства руйнування нежиттєздатних структур;
Консолідуюча – об’єднання людей, що захищають власні інтереси;
Активізація соціальних зв’язків – динамізує взаємодію людей;
комунікативна – пошук компромісу;
зняття психологічної напруги – стимул для пошуку компромісів.
Негативні функції:
Дестабілізуюча – порушення соціального клімату, єдності, сльот, колективів;
дезинтегруюча – послаблення зв’язків, ускладнення пошуку компромісів;
аксіологічна – загострене сприйняття, зміна системи пріоритетів.
- Об’єктивні та суб’єктивні причини соціальних конфліктів .
Конфлікт як соціальне явище є породженням певних соціально-психологічних чинників, втілених в інтересах конкретних соціальних суб’єктів. Він є сукупністю суб’єктивних і об’єктивних причин, наслідком взаємодії різноспрямованих прагнень, що постають у різноманітніших комбінаціях.
1. Протилежні орієнтації сторін (протилежні інтереси людей, соціальних груп, незбіг цінностей індивідів і суспільства)
2. Різноспрямованість ідеологічних засад.
3.Різноспрямованість соціально-економічних орієнтацій (соц.-економ. Нерівність, дефіцит життєвих благ, бортьба за кращі позиції у суспільстві).
4. Суперечності між елементами соціальної структури (центр - периферія).
5. Соціально-психологічні та морально-етичні (егоїстичність особистості, недосконалість людської психіки,)
Вчені розрізняють 3 типи причин конфлікту:
1) створення умов що заохочують ворожнечу;
2) агресивні установки, що приводять до конфліктної поведінки;
3) психологічні процеси, що приводять до войовничого не сприйняття соціальних, релігійних, культурних цінностей.
- Основні стадії розвитку соціального конфлікту i методи його розв'язання.
Соціальні конфлікти є динамічним явищем або процесом, завдяки чому вони характеризуються певними узагальненими періодами і стадіями проходження.
Визначають 4 основні стадії: перед конфлікт, конфлікт, розв’язання конфлікту та після конфлікту.
Крім того динаміка конфлікту має певні фази: 1.латентна (формування конфліктної ситуації, загострення протиріч), 2.демонстративна (демонстрація усвідомлення різниці інтересів) 3.агресивна (визначення засобів боротьби) 4.батальна (реалізація агресивних планів різними засобами)5.розвязання конфлікту (перемога однієї з сторін, договір чи затухання конфлікту).
Конфлікт переходить до відкритого в різноманітних формах конфліктної поведінки. Конфліктна поведінка характеризує дії, спрямовані на те, щоб заважати протилежній стороні досягти цілей та інтересів.
Розв’язання конфлікту здійснюється або через зміну об’єктивної ситуації, або через зміну суб’єктивного образу ситуації, який склався у протилежної сторони. Цілковите розв’язання означає припинення конфлікту як на об’єктивному так і на суб’єктивному рівнях. При частковому розв’язанні конфліктів змінюється тільки зовнішня колективна поведінка, але зберігаються внутрішні спонукаючи настанови до продовження протистоянь.
На після конфліктній стадії остаточно ліквідуються протиріччя інтересів, цілей, настанов, соціально психологічна напруженість та будь-яка боротьба, що сприяє поліпшенню соціально психологічних характеристик як окремих груп так і між групової взаємодії.
- Типологія конфліктів
Існує багато типологій конфлікту, що визначаються за наступними ознаками: учасники конфлікту, сфери виникнення та перебігу, його характер.
За учасниками: внутрішньоособистісні, міжособистісні, між особистістю та суспільством, між соціальними групами, міжнаціональні, міждержавні;
За сферами: економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, міжетнічні, релігійні, побутові.
За функціями: позитивні (конструктивні), негативні (деструктивні)
За характерами: антагоністичні, закономірні, випадкові, вигадані.
За принципом доцільності: неминучі, необхідні, вимушені, функціонально неприправдені
На етапі виникнення: стихійні, заплановані, спровоковані, ініціативні
На етапі розвитку: короткочасні, тривалі, затяжні
На етапі затухання: ті, що спонтанно припиняються, припиняються під дією засобів, віднайдених протиборствуючими сторонами, вирішуються за втручання зовнішніх сил
Усі типи конфліктів визначаються певним підґрунтям, зв’язками і ознаками.
Окремий вид конфлікту – вигаданий. Виникає не з реальних причин, а під впливом штучно створених не вдалими керівниками, лідерами, які прагнуть приховати власні недоліки, підбурюють одну групи проти іншої, щоб перекласти власну відповідальність.
- Основні шляхи та механізми розв'язання конфліктів.
Головними завданнями управлінської діяльності є прогнозування (доказове припущення можливості виникнення) та попередження (організація діяльності, яка мінімізує вірогідність протиріч між його суб’єктами)
Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту: усунення причин конфлікту, певні поступки – компроміс, боротьба, яка передбачає перемогу однієї зі сторін, консенсус.
Консенсус може бути основним (відображає ступінь єдності цілей і цінностей), процедурним (встановлює правила дій), на рівні відношення до політики, влади, керівництва.
Шляхи подолання конфлікту: урегулювання – в усуненні протиріч бере участь третя сторона; затухання – тимчасове припинення протидії при збереженні напруги та протиріч; переростанні в інший – коли між сторонами виникає більш значуще протиріччя; усунення – полягає у ліквідації його структурних елементів. Найчастіше все це влаштовується за допомогою медіатору (третьої сторони).
- Причини підвищеного рівня конфліктності в сучасному українському суспільстві
На сучасному етапі розвитку суперечності пронизують усі сфери суспільного життя: соціально- економічну, політичну, духовну.
Причини підвищеного рівня конфліктності:
=зміни у змісті і формах життя різних соц.груп у посткомуністичний період, порушення механізму контролю в економіці, політиці, культурі призвели до загострення суперечностей та створили кризову ситуацію в Україні.
=перехід народного господарства на ринкові відносини та пов’язана з цим боротьба за перерозподіл власності між різними соціальними групами населення,
=збідніння широких верств населення, масове безробіття
= перекоси у проведнні реформ, помилки податкової політики, бюрократичні інститути в інститутах влади
= низька політична свідомість та самосвідомість певних верств населення, що використовувалося екстремістськими політичними силами у своїх власних інтересах
Запорукою стабілізації життя та запобігання гострим конфліктним ситуаціям є поступ України шляхом розвитку демократії і соціально-орієнтованої ринкової економіки.
- Об' єкт та предмет економічної соціології, її місце у загальній системі соціологічного знання.
У сукупності спеціальних соціологічних теорій економічна соціологія посідає особливе місце як міждисциплінарна наука, яка розкриває зв’язок між соціологією та економікою, вивчає мотивацію економічної поведінки закономірності розвитку економічної та соціальної сфер.
Предмет економічної соціології – соціальні механізми регулювання ек. відносин, особливості поведінки соціальних суб’єктів.
Об’єкт економічної соціології – економіка, як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце в житті суспільства. У сфері економіки соціологія вивчає соціальне: суб’єктів, носіїв економічних відносин, їх взаємодію, рольову поведінку, організаційно-нормативні форми, соціальні механізми, що визначають функціонування та розвиток економіки.
Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціальної політики, яка спрямована на регулювання стану, відносин і взаємодії основних елементів соціальної структури суспільства – класів, нації, верств і груп. Завдання цієї політики полягає у забезпеченні узгодження інтересів індивідів з інтересами суспільства. Конкретні цілі соціальної політики ґрунтуються на потребах і умовах та спрямовуються на соціальний захист людей і дотримання соціальної справедливості в усіх сферах суспільного життя.
- Взаємозв'язок економічної та соціальної сфер суспільства. Соціальні функції економки.
Характерна особливість економічної соціології полягає в тому, що вона ґрунтується на взаємозв’язках і взаємодіях соціальної і економічної сфер. Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як середовище, в якому формуються соціальні відносини між сукупностями людей та індивідами. Соціальна сфера істотно впливає на функціонування і розвиток економіки. Під соціальними процесами розуміються зміни у соціальних об’єктах, які відбуваються під впливом людського фактора.
Економічна сфера являє собою цілісну підсистему суспільства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи.
Між економічною і соціальною сферами існують тісні взаємозв’язки: економічні відносини впливають на соціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а соціальні відносини впливають на соціально-економічні процеси. Основну роль у такому взаємовпливі відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки й надання їй соціального характеру.
Першою вихідною функцією є підтримка й розвиток форм суспільного розподілу праці. Це досягається за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кадрів. Друга – стимулююча – забезпечує посилення стимулів до праці. Третя – інтеграційна – виражається в забезпечення єдності інтересів. Четверта – інноваційна – забезпечує оновлення форм та організації виробництва, досягнень науки, характеру їх активності.
- Соціологічне тлумачення таких категорій як "економічна поведінка", "економічна культура", "економічне мислення", "економічний інтерес".
Економічний інтерес – усвідомлення людиною потреб та економічних умов їх задоволення, реальний спонукальний мотив і причина дій людей, їх екон. і соц. активності.
Економічна культура – сукупність норм, цінностей, традицій, звичаїв за допомогою яких спрямовується й регулюється екон. поведінка суб’єктів.
Економічна поведінка – різновид соц. спрямований на досягнення певного рівня добробуту та якості життя, складний та багатоплановий процес взаємодії людини з існуючими виробничими відносинами. Їй притаманна раціональність, ретельний обрахунок витрат та доходів. Регулятори – суспільні й економічні норми. Мотиви – економіка, культура, мислення. Іншими словами – система соціальних дій, пов’язаних з використанням різних за функціями і призначенням ек.цінностей (ресурсів) та зорієнтованих на одержання користі (вигоди, винагороди, прибутку) від їх обігу.
Економічне мислення – розумова діяльність людини, спрямована на питання, відображення, узагальнення екон. дійсності, її здатність частково передбачувати й прогнозувати екон. процеси.
- Економіка як соціальний інститут, його функції.
Економіка – це багато аспектний соціальний інститут, що становить базу існування та життєдіяльності суспільства, де здійснюється матеріальне виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життя і діяльності людини і суспільства, тобто, - це сукупність певних суспільних відносин.
Економічні відносини визначають положення соціальних груп, закріплюють їх глибинні соціальні зв’язки, визначаються характер взаємодії.
Економіка як соціальний інститут виконує рід функцій, спрямованих на забезпечення, функціонування та розвиток виробництва, розподілу, обміну, споживання. З огляду на вплив на нові соціальні процеси, 4 функції: 1) підтримка і розвиток форм суспільного розподілу праці. (за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кадрів). 2) стимулююча – забезпечення посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість в ній, 3) інтеграційна – виражається у забезпечені єдності інтересів працюючих. Про значення цієї функції свідчить соціальна напруга відносин, 4) інноваційна – забезпечує оновлення форм та організації виробництва.
Дослідження економічної соціології ґрунтується на інтеграції соціологічного і економічного підходів. Соціологи розглядають цілі розвитку економіки як похідні від цілей суспільства, а саму економіку – як засіб, що дає можливість суспільству досягти розвинутого способу життя, соціальної справедливості та інших соціальних цілей.
- Сутність соціального механізму економічного розвитку.
В житті суспільства надзвичайно велику роль відіграє соціальний механізм економічного розвитку, який являє собою складну взаємодію її внутрішніх спонукальних мотивів і чинників, що впливає на поведінку, соціально-економічне становище соціальних спільностей, різні соціальні інститути, культура – активність суб’єкта виступає способом функціонування економіки.
Велике значення мають всі елементи соціального механізму функціонування економіки, але особливе місце посідає культура суспільства, яка забезпечує певний рівень, ступінь і зміст економічної свідомості, що виступає у формі внутрішнього збудника – інституціолізованими формами економіки та іншими соціально-політичними й економічними чинниками.
Соціальний механізм розвитку економіки складається з наступних елементів: 1) система управління економікою, 2) соціально-економічне становище соціальних цінностей, 3) культура суспільства, 4) діяльність і поведінка соціальних спільностей, 5) результати економічного розвитку суспільства.
Соціальний механізм забезпечує виконання економікою як соціальним інститутом таких функцій: 1) підтримка і розвиток суспільного поділу праці, 2) стимулювання праці, 3) інтеграційна – забезпечення єдності інтересів працюючих та їхньому соціальному партнерстві, 4) інноваційна – оновлення форм та організації виробництва систем стимулювання.
Усі форми економіки як соціального інституту взаємопов’язані і взаємодіють, вони спрямовані на забезпечення функціонування і розвиток виробництва, розподілу , обміну та споживання. Для реалізації цих функцій є правильний розподіл висококваліфікованих кадрів.
- Соцiологiчнi дослідження сучасного стану соціально-економічних процесів в Україні.
Поява в Україні нових ринкових відносин вимагає наукових досліджень і визначення шляхів подальшого розвитку та удосконалення цих відносин, розкриття їх взаємовпливу. В Україні проводиться багато соц. досліджень щодо вивчення соц.-психол. портрета підприємця, проблем мотивації підприємницької діяльності, причин, що гальмують її розвиток. Важливу роль відіграють дослідження управління людським фактором.
Дослідження екон.-соціал. спрямовуються на поведінку та стимулювання діяльності господарських керівників, ставлення о економічних реформ та перетворень, вплив культурних факторів на розвиток економіки, етику екон. і соц. , трудової мобільності – міграції, ставлення молоді до професії та праці. Дослідження, проведені на початку 90-х років признали, що 47,8% хотіли б мати гарантований нехай й менший доход, 41,1% - готові ризикнути заради більших доходів, 11,1% - не відповіли.
- Соціальна структура сучасної постіндустріальної економіки України.
Соціальна структура сучасної індустріальної економіки України репрезентована такими економ. суб’єктами : підприємець, менеджер, робітник, споживач. Підприємець – власник, що розпоряджається своїм майном, наймає робітників для виробничої діяльності. У малому бізнесі він може поєднувати функції власника та менеджера.
Власники великих підприємств є акціонерами та наймають менеджерів – центральних постатей в структурі ринкової економіки. Їм притаманні творчі пошуки, енергія, особиста ініціатива у вирішенні проблем управління. Успіх економічних перетворень в Україні залежить від економічної поведінки робітників, у якій виділяють: 1) висока інтенсифікація праці, орієнтована на високий прибуток, ризик, 2) обмежений прибуток без ризику. Перша стратегія повинна переважити. Покупець – повноправний учасник економічних відносин. Від його попиту та оплати залежить добробут виробника.
В Україні за економічної кризи і низького рівня життя покупець не може справити відчутного впливу на розвиток економіки. У майбутньому платоспроможний попит населення стане одним з головних рушіїв економічного розвитку.
- Підприємництво в Україні: соціологічний аспект.
Підприємництво = самостійна, ініціативна господарська діяльність громадян та їх об’єднань, спрямована на отримання прибутку (доходу) шляхом організації та використання ресурсів з метою виробництва та реалізації товару, що здійснюється на власний ризик та під власну майнову відповідальність
З огляду на соціологічний аспект серед особливостей діяльності підприємця можна виділити= самостійність у прийнятті рішень; = постійна наявність фактора ризику;= орієнтація на досягнення комерційного успіху;= ініціативність і пошук нетрадиційних рішень у сфері бізнесу; = цілеспрямованість і наполегливість у бізнесовій діяльності, гнучкість і постійне самооновлення;
Одна з найхарактерніших рис полягає в тому, що кожний підприємець, реалізуючи власні цілі, водночас здійснює господарську діяльність в інтересах суспільства.
З розвитком незалежності в Україні створюються нові 1) економічні передумови для розвитку підприємництва (різноманітні форми власності шляхом приватизації та роздержавлення 2) правові передумови – надання однакових “правил гри” 3)психологічні- позитивна суспільна думка щодо підпр-ва.
Підприємці складають основу середнього класу, який лише зароджується в Україні. Необхідно розвивати сферу малого та середнього бізнесу, проводити різноманітні тренінги та навчання
З’явилася навіть наука соціологія підприємництва. Соціологічні дослідження свідчать про кількість зайнятих у сфері підприємництва, їх мотивацію та проблеми ведення бізнесу, на сонові статистичних даних можливо підготувати пропозиції щодо покращення інвестиційного клімату.
.
- Соціологічний аспект проблеми зайнятості та безробіття в ринкових умовах.
Головною проблемою якою займається соціологія праці є зайнятість населення.
Програми зайнятості охоплюють прогнозування дисбалансу на ринку праці, професійний добір, підготовку і перепідготовку кадрів, запобігання масовому безробіттю, стимулювання гнучкого ринку праці, стабілізацію кадрів на підприємствах.
Зайнятість в Україні має свої особливості пов’язані з трансформаційними проблемами, зокрема значні масштаби неформальної зайнятості, приховане безробіття, низька ціна робочої сили.
Законодавство України визначає надання соціальних гарантій з боку держави в реалізації їх прав на працю, спрямовані на утвердження ефективної моделі повної зайнятості. І соціологія праці всіляко сприяє цьому.
Соціологія праці вивчає об’єктивні і суб’єктивні характеристики праці, у т.ч. умови праці, ставлення до праці, мотивацію, клімат у колективі, трудову адаптацію
Соціологічні служби проводять соціологічні дослідження, готують рекомендації щодо покращення ситуації, тісно співпрацюють з державними службами зайнятості, а також надають соціологічну допомогу людям які мають проблеми у сфері праці.
Соціологи проводять теоретичні семінари, організовують ділові ігри, тренінги длля розвитку ділових якостей працівників, чи перекваліфікації кадрів.
- Предмет соціології праці та управління, його складові.
Соціологія праці – галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, соціальні чинники, підвищення ефективності праці, вплив технічних, технологічних і соціальних умов на ставлення людини до праці.
Предметом соціології праці є всі її аспекти:
-соціальні закономірності й випадковості взаємодії людей у процесі виробництва через діяльність трудових колективів і особи,
-показники, що свідчать про ставлення людини і колективу до праці,
-соціальна організація підприємств та її функціонування.
Соціологія управління – галузь соціології, що вивчає соціальні наслідки механізму цілеспрямованого впливу на соціальні структури та процеси в суспільстві, а також соціальні відносини, що з ним зв’язані. Це стосується всіх без винятку сфер діяльності людини. Це міждисциплінарна наука, що вивчає проблеми управління поєднуючи економічні, політичні, соціальні, правові та психологічні підходи до управління.
Основні складові соціального управління:
- розробка й організація управлінських рішень
- збір, аналіз й використання інформації, різноманітних методів впливу на об’єкт соціального управління та стилів керівництва
- розвиток самоврядування в трудових колективах та виробничої демократії
- планування соціального розвитку об’єктів соціального управління, організація реалізації цих планів та контроль за їх виконанням.
- Особливості соціально-трудових відносин, їх класифікація.
Соціально-трудові відносини зумовлені поділом праці та кооперацією праці, виникають між працівником і соціальними групами колективу як відносини рівності й нерівності залежно від місця цих суб’єктів у процесі праці, їх досвіду, умінь та інтересів.
Суб’єкти праці: соціальні спільності та групи, до складу яких входять підприємці, менеджери, службові, робітники тощо. Вони різняться за своїм соціальним станом, становищем у трудових відносинах (мають різну кваліфікацію, досвід, досвід рівень і джерела прибутків).
Соціально-трудові відносини класифікуються за такими ознаками:
- за змістом діяльності – виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні, управлінсько-організаційні
- за суб’єктами відносин – між колективні і внутрішньо колективні
- за наявністю владних повноважень – по-горизонталі та по-вертикалі
- за способом розподілу результатів праці – за кількістю та якістю праці, грошовим внеском, майновим внеском, обсягом інтелектуальної власності
- за ступенем регламентованості – формальні і неформальні
- за характером спілкування – безпосередні, опосередковані, між особисті, безособові
- Соціологічна сутність категорій "зміст праці" та "характер праці"
Зміст праці – узагальнена характеристика процесу праці, яка враховує: - різноманітні функції праці - види трудових операцій -поділ виробничої діяльності за галузями -фізичне та інтелектуальне навантаження учасників процесу праці -ступінь самостійності працівника у регулюванні послідовності трудових операцій -наявність, або відсутність новизни, творчості. Складність, техніку оснащеність праці тощо.
Головним чинником змісту є розвиток матеріально-технічної бази виробництва, впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Виділяють зміст праці соціальний (діяльність працівника, мотивація, ставлення до праці на суспільному та індивідуальному рівнях) і функціональний (виконувані працівником конкретні ролі, функції)
За змістом розрізняють працю: просту і складну, творчу і репродуктивну, фізичну і розумову, ручну та механізовану.
Характер праці - соціальна сутність праці як суспільно значущого процесу, який визначається особливостями виробничих відносин та соціально-економічним становищем учасників суспільного виробництва.
Показниками характеру праці є форма власності, ставлення працівників до засобів виробництва та своєї праці, розподільчі відносини, соціальні відмінності.
За характером праці виокремлюють працю: суспільну і приватну, вільну і підневільну, „на себе” і „на когось”, добровільну і примусову.
- Основні види соціальних процесів - у трудовій сфері.
Формування та розвиток соціально-трудових відносин відбувається у вигляді соціальних процесів, що відбивають функціонування трудових колективів, груп та окремих працівників.
Розрізняють такі види соціальних процесів у трудовій сфері:
- базові: - праця що впливає на соціальний стан, інтереси, кваліфікаційний рівень виконавців трудових функцій, формування їхньої особистості
-інтегративні – формування, функціонування та розвиток трудових колективів, що забезпечують цілісність усієї трудової системи
-цілісно-орієнтаційні – мотивація, соціалізація, адаптація, що формують ціннісні, норми, орієнтації відповідного способу життя
-трудових переміщень – плинність кажрів та регульовані зміни місця працівника у системі суспільного поділу праці
- Праця як соціальний процес, її види.
Праця = цілеспрямована суспільно корисна діяльність із створення предметів (речей) і умов, необхідних для задоволення потреб індивіда і суспільства, =основна умова життя суспільства.
Соціальна природа праці проявляється в тому, що саме праця створила людину і визначає її сутність.
На рівні суспільства праця виступає як взаємозв’язана система галузей та видів діяльності, на індивідуальному – у вигляді простого процесу – окремих функцій та операцій
Соціально-економічна сутність праці є двоїстою: з одного боку вона є джерелом багатства і доходів, а з другого – мірою поведінки людини, засобом її реалізації, самоствердження як особистості. Забезпечення гідних умов праці є обов’язком держави.
Основними соціологічними характеристиками праці є:
- свідома, цілеспрямована, суспільно корисна трудова діяльність
- можлива тільки у взаємодії людей
- має соціально-історичну сутність
- має преретворювальний і видозміннюючий реальний світ характер
- виробляє матеріальні й духовно-культурні блага, споживчі вартості й багатство.
Існують різни види праці за різними ознаками:
- приватна і суспільна
- вільна і підневільна
- на себе і на іншу особу
- добровільна і примусова
- фізична і розумова
- творча і репродуктивна
- складна і проста
- організаційна і виконавська
- самоорганізована і регламентована
- Соціальні функції праці.
Соціальний зміст праці полягає в доцільності діяльності працівника, мотивації, ставленні до праці на суспільному рівні (як до професії та індивідуальному (до конкретно виконуваної роботи).
Сутність праці, як соціального явища виявляється в її функціях:
- виробнича – створення матеріально-культурних благ
- соціально-відновлювана – забезпечення життєдіяльності, матеріального добробуту працівників за рахунок зарплати, та іншого винагородження
- соціально-диференційна - відмінності соц.рис працівників, зумовлених неоднорідністю праці
- статусна – неоднакове значення у суспільстві різних видів праці
- формування особистості – праця має стати сферою самореалізаціх, самоствердження людини
- ціннісна – формування мотиваційної сфери, життєвих цілей та планів на майбутнє.ю
- соціальна – вдосконалення взаємин між людьми в колективі
- Ставлення до праці, його об’єктивні та суб’єктивні чинники та показники.
Характер і зміст праці формують ставлення до неї – історично змінну характеристику трудової діяльності. Залежно від змісту і характеру праці переважає ставлення до неї як до засобу, що забезпечує існування, чи як до первинної життєвої потреби.
Ставлення до праці може бути:
- як до соціально життєвої цінності, що виражає місце трудової діяльності в загальній системі цінностей суспільства та особистості;
- як до конкретного виду трудової діяльності, професії, що має певний соціальний статус і престиж;
- як до конкретної роботи з урахуванням змісту та умов праці, потреб і мотивів, зв’язаних з данною роботою, на даному робочому місці, у даній виробничій організації.
Об’єктивним показником ставлення до праці є рівень відповідальності, сумлінності, ініціативності та дисциплінованості.
Суб’єктивними показниками ставлення до праці є загальне задоволення працею та її умовами – зарплатою, змістом праці, взаємовідносинами з керівником та колегами, виробничими умовами.
Розрізняють такі типи ставлення до праці: супернормативне – виключно сумлінне, відповідає всім чинним нормам; субнормативне – недостатньо сумлінне, ненормативне – несумлінне.
- Цінності праці. Види ціннісної орієнтації у сфері праці.
Цінність – це усвідомлення людьми значущість певних об’єктів стовно їх відповідності чи невідповідності потребам суспільства, соц.групи, особистості за моральними й етичними вимогами, що вироблені людською культурою і є продуктами людської свідомості.
У процесі соціалізації індивід засвоює цінності, які є основою соц.норм. Ціннісні орієнтації - визнані особистістю соціальні ціннісні. Щоб заволодіти об’єктом, який є цінністю для людини вона часто здатна пожертвувати самим дорогим.
Т.Парсонс виділяє такі ціннісні орієнтації: афективність, специфічність, універсалізм, колективізм, приписування.
Орієнтація буває інструментальна та експресивна.
Стимули і цінності, якщо вони усвідомлюються людиною, стають метою її праці.
Коли у людини щось не виходить із досягненнями мети, то вона відчуває незадоволення. Незадоволення – емоційно забарвлений стан незбалансованості між прагненнями, нереалізовані мотиви, неможливість досягнення мети, реалізації головної цінності.
Задоволення є комплексним показником, оскільки воно визначається тільки змістом і характером праці, зарплатою, відносинами в колективі. Цей показник є головним у трудовій діяльності.
- Механізм мотивації до праці.
Трудова мотивація – процес вибору людиною обґрунтування свого способу участі у трудовій діяльності. Основи мотивації є мотиви.
Мотиви – значимі фактори соціального і предметного оточення, а також цінності, установки, переконання особистості. Існує зовнішня і внутрішня мотивація
Трудова діяльність ґрунтується на групі мотивів, які мають ієрархічну структуру:
- вибір фаху або місця роботи
- повсякденна робота за вибраним фахом
- трудовий конфлікт
- зміна місця роботи або фаху
- інновації, зміна характеристик зовнішнього середовища
Внутрішня мотивація зумовлена необхідністю задоволення певних потреб., які спонукають людину до ек. діяльності, в результаті дістають багатство, кар’єру, владу. В залежності від потреб формується різна група мотивів, сукупна дія яких формує задоволення людини працею.
Згідно концепції мотивації до праці (О.Здравомислова) існує 4 рівні мотивації трудової діяльності:
- матеріальна заінтересованість
- зміст праці
- взаємовідносини в колективі
- усвідомлення сенсу праці
- Проблема відчуження праці.
Праця сприймається людиною як творчий процес, якщо здійснюється за його власним планом.
Підпорядкування чужому плану призводить до психологічного чи соціального відчуження.
Відчуження праці за К.Марксом це процес перетворення діяльності людей та її результатів у самостійну, ворожу і панівну над ними силу.
Відчуження праці за С.Симаном це становище індивіда в суспільстві, що характеризується безсиллям, браком сенсу, аномією (невизнанням норм), соціальною ізольованістю і самоусуненням.
Відчуження праці це вияв її характеру.
Відчуження означає перевагу виробленої праці над самою діяльністю по її виробництву, брак контролю над умовами, засобами і продуктами праці, в експлуатації.
Відчуження усуває мету праці, позбавляє мотивації та її внутрішнього сенсу, призводить до байдужості людини до змісту праці, якості продукції, економії сировини та електроенергії.
- Співвідношення понять "управління" та "керівництво". Методи та стилі керівництва.