Сторик українського художнього перекладу, глибинний знавець античності, Педагог з великої літери ось хто, завжди надзвичайно скромний, був завжди поруч з нами

Вид материала

Документы

Содержание Прагмалінгвістична типологія іронії Підстави класифікації Про соціально-інтеракційні аспекти етикетизації англомовного наукового дискурсу Прагматичний підхід Конверсаційний підхід Етнографічний, культурологічний S setting or scene (де і коли відбувається подія?) P I instrumentalities/channels (які канали комунікації (усні, письмові) і коди (стилі) використано?)) N

Подобный материал:

• “Бойчук Михайло, 122.85kb.
• Реферат на тему: Бойчук Михайло, 123.4kb.
• Ось I настав цей день прощання зi школою. Попереду незвiдана даль, 465.42kb.
• 5 шляхів до серця дитини, 64.08kb.
• Нові умови, з’явилися нові потреби відродження Української Церкви для формування релігійности, 583.3kb.
• Вишні План "Уродженець краю, де завжди було в шані гумористичне слово", 261.04kb.
• 1 Місце художнього стилю в системі стилів літературної мови, 405.88kb.
• Житлова проблема в Україні завжди була гострою І її вирішення на сьогоднішній день, 87.15kb.
• «Завжди напружено, бо завжди – проти течій», 569.66kb.
• Навчання обдарованих дітей, 131.17kb.

Прагмалінгвістична типологія іронії

Тип іронії		Підстави класифікації
		Логіко-комунікативна	Лексико-семантична	Контекстно-діагностична
І	ІМі	Порушення постулату якості	Наявність оцінних слів	Речення/діалогічна єдність
ІІ	ІМа			Накопичувальний контекст значного відрізка або цілого тексту
ІІІ	ІГ		Наявність узагальнюючих займенників, прислівників	Речення/абзац
IV	ІН	Порушення постулату релевантності		Діалогічна єдність

1. Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории. Мн., 1998. 2. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений. Оценка, событие, факт. М., 1988. 3. Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики//Новое в зарубежной лингвистике. М., 1985. Вып.XVI. С.3-42. 4. Вольф Е.М. Функциональная семантика оценки. М., 1985. 5. Вулис А. Метаморфоза комического. М., 1976. 6. Грайс Г.П. Логика и речевое общение//Новое в зарубежной лингвистике. М., 1985. Вып.XVI. С.217-237. 7. Жаров В.Е. Прагматический аспект стилистических средств выражения иронии в синтагматике: Дис. … канд. филол. наук. М., 1997. 8. Квятковский А.П. Поэтический словарь. М., 1966. 9. Кононенко Е.И. Ирония как эстетический феномен: Дис. … канд. филос. наук. М., 1987. 10. Ланчуковская Н.В. Мелодическое оформление фраз, содержащих иронию//Записки з романо-германської філології. Одеса, 1999. Вип.5. С.107-118. 11. Минский М. Остроумие и логика когнитивного бессознательного // Новое в зарубежной лингвистике. М., 1988. Вып.XХIII. С.217-237. C.281-331. 12. Падучева Е.В. Высказывание и его соотнесённость с действительностью. М., 1985. 13. Пигулевский В.О. Эстетический смысл иронии в искусстве: Дис. … канд. филос. наук. М., 1992. 14. Походня С.И. Языковые виды и средства реализации иронии. Киев, 1989. 15. Сергиенко А.В. Языковые возможности реализации иронии как разновидности импликации в художественных текстах: Дис. … канд. филол. наук. Саратов, 1995. 16. Booth W.C. A Rhetoric of Irony. Chicago, 1974. 17. Grice H.P. Logic and Conversation//Speech Acts. Syntax and Semantics/Cole P., Morgan J., eds. N.Y., 1975. Vol.3. P.41-58. 18. Grice H.P. Some Further Notes on Logic and Conversation//Pragmatics. Syntax and Semantics/Cole P., Morgan J., eds. N.Y., 1978. Vol.9. P.113-127. 19. Leech G.H. Principles of Pragmatics. L., N.Y. 1983. 20. Sperber D., Wilson D. Irony and the Use-Mention Distinction//Radical Pragmatics, ed. by P. Cole. N.Y., 1981. P.295-318. 21. Wales K. A Dictionary of Stylistics. 2-nd ed. Longman, 2001. 21. Wilson D., Sperber D. On Verbal Irony/ Cognitive Stylistics. Ed. By J.J. Weber. L.; N.Y., 1996.


Ільченко О.М.

Центр наукових досліджень та викладання

іноземних мов НАНУ


ПРО СОЦІАЛЬНО-ІНТЕРАКЦІЙНІ АСПЕКТИ ЕТИКЕТИЗАЦІЇ АНГЛОМОВНОГО НАУКОВОГО ДИСКУРСУ


Дискурсивний аналіз з’явився у лінгвістиці для позначення досліджень текстів (письмових та усних), власне елементів комунікації більших, ніж речення. Термінологічно поняття “лінгвістика тексту”, “аналіз тексту”, “дискурсивна лінгвістика”, “аналіз письмового дискурсу” у сучасному мовознавстві часто вживають як практично взаємозамінні, хоча нерідко вважають, що поняття “дискурс” містить у собі і поняття “текст” [19, с.80]. Межа у визначенні цих понять не завжди чітка, відтак не дивно, що поняття “текст” та “дискурс” часто вживають для позначення як одного й того ж, так і різних явищ. Н.Енквіст [14] вважав, що текст може бути як усним, так і письмовим, О.Мороховський (1989) та М.Култард (Coulthard 1991) визначали ж дискурс як послідовність взаємопов’язаних усних висловлювань, що належать різним комунікантам (діалог). О.Мороховський текстами вважав лише письмові форми, погоджуючись з трактуванням тексту І.Гальперіна (1981), відповідно до якого текст – це результат мовленнєвого та творчого процесу, текст є завершеним, об’єктивованим у вигляді документа, літературно обробленим відповідно до типу документа, має заголовок та низку понадфразових єдностей, що об’єднані різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку та має конкретну цільову прагматичну установку. Інші дослідники відзначали, що текст – це когнітивно-комунікативний продукт, завершений за змістом, текст важливий у контексті ситуації та може бути як письмовим, так і усним [17]. Лінгвістика тексту, за З.Тураєвою, вивчає такі його аспекти: онтологічний (статус тексту), гносеологічний (характер відображення об’єктивної дійсності), власне лінгвістичний (характер мовного оформлення тексту), психологічний (характер сприйняття тексту) та прагматичний (автор та об’єктивна реальність) (Тураева 1986). Термін “дискурс” запропонував З.Харріс на початку 1950-х років. Сьогодні існує багато трактувань цього поняття. Наприклад, М.Маккарті наголошує на взаємовідношеннях мови та контексту вживання мови (McCarthy 1991), а Т. ван Дейк є прихильником мультидисциплінарного підходу до трактування поняття дискурсу. Дискурс, на його думку, треба розглядати на лінгвістичних, когнітивних, соціальних та культурних засадах, враховувати аспекти як письмового, так і усного мовлення (обов'язково зважаючи на контекст). Важливим моментом дискурсивних досліджень є поняття “комунікативної події” (communicative event), елементами якої є адресант (мовець, письменник), адресат (слухач, читач), спостерігач, як учасники комунікативного акту у певному оточенні (місце, час, обставини), а також й інші контекстуальні параметри, зокрема невербальні елементи комунікації ( van Dijk 1998: 193 - 197). Дискурс визначається і як закріплена у мовленнєвому просторі повторювана функціонально-смислова єдність комунікативно-організованих системних ознак, причому диференційною дискурсивною ознакою є комунікативний модус, що визначає інші мовні параметри (Бурбело 1999: 6, 9).

Незважаючи на розмаїття підходів до аналізу дискурсу, усі вони мають деякі спільні риси. Однією з головних рис дискурсивного аналізу є контекстуалізація семантики, яка випливає з того, що у створенні дискурсу важливими є соціокультурні елементи. Науковий дискурс досліджується у рамках інституційного, або ширше - організаційного дискурсу, який реалізується у різних типах усної й письмової форм комунікації. Дискурс як соціальна інтеракція розглядається на засадах прагматичного, конверсаційного, етнометодологічного й культурологічного, а також варіативного підходів.

Прагматичний підхід до аналізу дискурсу виходить з того, що мова використовується не лише для опису світу, а й для виконання конкретних дій. Теорія мовленнєвих актів, яку започаткували Д.Остін (Austin, 1962) та Д.Серль (Searle, 1969, 1975, 1979), розглядає мову як соціальну дію, запроваджує поняття перформативу та контекстуальних умов успішності, локутивних та ілокутивних актів (серед останніх, незважаючи на їхнє розмаїття, виокремлюють п'ять основних - репрезентативи, директиви, комісиви, експресиви та декларативи), непрямих мовленнєвих актів, визначає набір правил, якими керуються учасники дискурсу, коли вони продукують та інтерпретують різні дії (через одне або декілька висловлень). Оскільки одна дія викликає іншу, дискурс розглядається як послідовність зв'язків між діями. Такий підхід вимагає дотримання деяких правил у створенні цілісності висловлення (когерентності). У широкому розумінні прагматика вивчає лінгвістичну комунікацію у контексті, причому слід зважати на низку чинників: процес та продукт комунікації, аспекти культури та соціальні наслідки. Ранні прагматичні дослідження розпочалися ще з праць Ч.Морріса, який досліджував семіотику та виділив синтактику (відношення між знаками), семантику (відношення знаків до референтів) та прагматику (відношення знаків до інтерпретаторів) (Morris 1938) й зосереджували увагу на аналізі окремих висловлювань. Сучасні ж прагматичні студії досліджують дискурс, створюючи загальну теорію кореляцій між використанням мови та соціокультурними контекстами, беручи до уваги вивчення мовної комунікації як соціального та культурного феномену.

Одним з засновників досліджень відношення знаків до інтерпретаторів був Х.П. Грайс, який визначив інтенційну комунікацію та теорію значень, виділив набір універсальних кооперативних принципів (або максим) комунікаціїй - максими кількості (оптимальна інформативність), якості (істинність та правдивість), способу (уникнення потенційних непорозумінь, стисле та чітке висловлення) і релевантності. Зазначаючи, що часто комуніканти не дотримуються цих максим, Грайс пропонує поняття імплікатур - конвенційних (передача інформації за допомогою значень слів), конверсаційних (коли мовець передає якесь приховане значення, порушуючи (або "експлуатуючи") одну або декілька максим комунікації)) та неконвенційних, або імплікатур дискурсу, зумовлених метою комунікативного співробітництва, спільними знаннями комунікантів (Grice 1975).

До зазначених максим додаються й інші, наприклад, принцип ввічливості (Leech 1983), в основі якого - поняття "обличчя" індивіда (Goffman 1974). За теорією ввічливості П. Браун та С. Левінсона (Brown, Levinson 1987) розрізняють два типи ввічливості - позитивна (вияв солідарності) та негативна (надання свободи дій). Вживання цих максим залежить від контексту спілкування, статусних відношень, культурних особливостей комунікації. В англомовному науковому дискурсі негативна ввічливість є одним з основних засобів етикетизації цього типу дискурсу. Основою реалізації ввічливості у науковому дискурсі є низка стратегій і тактик комунікантів. До таких стратегій і тактик належать поступове зменшення категоричності висловлення, мінімізація соціальної відстані між автором та адресатом, непряма згода з думкою адресата тощо (Старикова, Ільченко 1998). Етикетизація (або етикезація) в англомовному науковому дискурсі реалізується здебільшого через некатегоричні констативи.

Конверсаційний підхід (або аналіз розмовного дискурсу) з'явився наприкінці 1960-х років як частина соціологічних досліджень. (Sacks 1972). На відміну від деяких дослідників дискурсу, які розрізняють "conversation" 1) як повсякденну неформальну розмову та 2) як повсякденну неформальну розмову у робочому оточенні (виходячи з того, що комуніканти у професійному довкіллі керуються дещо іншими правилами розмови порівняно зі звичайним повсякденним спілкуванням), прихильники конверсаційного підходу до аналізу дискурсу не розрізняють цих двох аспектів повсякденної комунікації. Дослідники конверсаційного підходу включають у "conversational analysis" або "talk in interaction" аналіз не лише вербальних, а й невербальних елементів комунікації. У таких дослідженнях наголошують не на особливостях власне розмови, а радше на особливостях поведінки людей у суспільстві. Конверсаційний аналіз (як і етнометодологія) розглядає насамперед змістовий бік поведінки, а відтак розрізняє поведінку як власне "поведінку" (рухи, звуки) та поведінку як "дію" (передача якогось змісту), аналіз типових контекстуально зумовлених зразків поведінки типу "стимул - реакція" у конкретному соціальному довкіллі. Відтак розмовне мовлення використовується як для повідомлення, так і для впливу, а отже, саме у діалогічному тексті реалізуються такі функції мови, як повідомлення та вплив (Гетьман 1994: 39). Письмовий науковий дискурс, хоча й монологічний за формою, своєю суттю все ж діалогічний. Зважаючи на жанрову варіативність сучасної англомовної наукової прози, зокрема наявність піджанрів, які мають багато спільного з розмовною мовою (Ільченко 1999), за ступенем діалогічності видається можливим класифікувати низку жанрів наукового дискурсу так:

MAX статті на зразок "інтерв'ю"”

статті на зразок "обговорення за круглим столом"

наукова кореспонденція

подання на отримання ґрантів

рецензії

анотації

традиційні наукові статті

матеріали конференцій

монографії

дисертації

MIN повідомлення / хроніки наукового життя

Етнографічний, культурологічний підхід до аналізу дискурсу бере до уваги вербальні та невербальні елементи як частини культури. З етнологічного погляду, комунікація – це поведінка, яку зумовлюють культурні чинники. Відтак стрижневим поняттям такого підходу є культурна компетенція. Це поняття позначає лінгвістичну та культурну компетенцію. Остання залучає комплекс знань про культуру, соціальні, психологічні правила функціонування мови, а також елементи лінгвістичного коду (граматичні правила тощо). Отже, дискурс розглядається як конституент соціальної та культурної реальності, враховується здатність людей творчо використовувати мову. Етнічне та культурне розмаїття відбивається у мовленнєвій комунікації, зокрема науковій. На розвиток та становлення англо-американського наукового дискурсу значно вплинули етнокультурні та історичні чинники. У вищих навчальних закладах США обов'язковим елементом фінальної оцінки з того чи іншого предмета є виконання завдань з розвитку навичок критичного мислення, студент повинен проаналізувати низку статей, що вийшли друком у фахових наукових часописах. Обов'язковими компонентами такого завдання є об'єктивний аналіз (objective analysis), суб'єктивна оцінка (subjective evaluation) та практичне застосування (practical application). Такий підхід допомагає сформувати вміння робити об'єктивний критичний аналіз, який є обов'язковою частиною англомовного наукового дискурсу - незважаючи на значну етикетну некатегоричність останнього. Така традиція неприйнятна для представників деяких культур, зокрема східних, у яких склалися власні традиції, наприклад, майже повна відсутність критики, щоб уникнути образ. І хоча науковий дискурс відображає об'єктивну наукову картину світу, вона має своє специфічне дискурсивне втілення в окремих етнічних мовах.

Як й інтеракційна соціолінгвістика, етнографія комунікації також використовує контекстуальний підхід до аналізу дискурсу, адже дискурс є частиною культури, як і мова взагалі, а отже, саме культура визначає параметри комунікації (Sapir 1935; Hymes 1986, Wierzbicka 1994). Д.Хаймс (1986) наголошував на потребі досліджувати "мовленнєві події" (speech events) різних культур і створив низку класифікаційних параметрів та компонентів комунікативних подій - SPEAKING grid:

S setting or scene (де і коли відбувається подія?)

P participants (хто бере участь?)

E ends/goals/outcomes (чого хочуть досягти комуніканти?)

A act sequence (що сказано та зроблено?)

K key/tonal coloring and manner of speech (яким є емоційне забарвлення?)

I instrumentalities/channels (які канали комунікації (усні, письмові) і коди (стилі)

використано?))

N norms of interaction (чому комуніканти повинні поводитися саме так?)

G genre/larger textual categories (тип мовленнєвої події).

Важливим параметром етнокультурних досліджень дискурсу є контрастивно-прагматичний підхід, зокрема вивчення функціонування максим Грайса. Одним з найбільших таких проектів був крос-культурний проект реалізації мовленнєвих актів - CCSARP - Cross-Cultural Speech Act Realization Project, у рамках якого досліджувались засоби вираження прохання та вибаченнь в аргентинському варіанті іспанської мови, австралійській англійській, канадській французькій, німецькій, івриті (Blum-Kulka et al., 1989).

Варіативний аналіз зосереджує увагу на аналізі сегментів дискурсу та їхніх системних взаємовідношеннях, питаннях лінгвістичної варіативності (Labov 1972). В англомовному науковому дискурсі варіативний аналіз допомагає досліджувати такий аспект етикетизації наукової прози, як варіативність оцінних номінацій. Оцінні номінації англомовного наукового дискурсу специфічні і можуть коливатись у широкому діапазоні - від різко негативних до надзвичайно схвальних оцінок. Спостерігається можливість передавати оцінні номінації через мовні засоби вираження ввічливості - деперсоналізовані звороти, прикметники, прислівники тощо (наприклад, it is regrettable / regrettably / unfortunately / sadly; (most) important / importantly тощо).

Інтеракційна соціолінгвістика аналізує висловлення не лише як акти, дії, а й як соціальні та культурні індикатори, розглядає висловлення у глобальному контексті. Відтак дискурс можна тлумачити як контекстуалізований та контекстуалізуючий засіб створення різних "рівнів" значення. Соціолінгвістичний підхід наголошує на дослідженнях реального вживання мови у конкретному соціальному контексті. Отже, й англомовний науковий дискурс, зокрема процеси його етикетизації, перспективно розглядати на засадах соціально-інтеракційного підходу до вивчення дискурсу, використовуючи елементи прагматичного, етнокультурологічного, конверсаційного та варіативного аналізу.


1. Бурбело В.Б. Художній дискурс в історії французької мови та культури 9 - 18 ст. : Автореф. дис...д-ра філол.наук : 10.02.05/ Київський ун-т ім. Т.Г.Шевченка. К., 1999. 2..Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М., 1981. 3. Гетьман З.О. Текстовий аналіз композиційного стандарту іспанського діалогічного мовлення. Київ: Видавництво Київського університету, 1994. 4. Ільченко О.М. Про жанрову варіативність англомовної наукової статті//Мовні і концептуальні картини світу. Зб. наук. праць. К.:Київський університет ім. Т.Г.Шевченка, 1999. С.125-131. 5. Мороховский А.Н. К проблеме текста и его категорий. // Текст и его категориальные признаки. Сб. научн. тр.. К., 1986. С.13-20. 6. Старикова О.М., Ільченко О.М. Принцип ввічливості у сучасній англомовній науковій рецензії//Вісник Київського лінгвістичного університету. Серія Філологія. Т.1. №1. 1998. С.46-49. 7. Тураева З.Я. Лингвистика текста. М., 1986. 8. Austin J. How to do Things with Words. Oxford; 1962. 166 P.9. Blum-Kulka S., House J., Kasper G. (eds.) Cross-Cultural Pragmatics: Requests and Apologies. Norwood, NJ: Ablex, 1989. 10. Brown P., Levinson S. Politeness: Some Universals in Language Usage. Cambridge; 1987. 11. Coulthard M. An Introduction to Discourse Analysis. London; 1977. 12. Dijk T.A., van. Discourse Semantics and Ideology. // Discourse in Society. Vol.6. No.2. 1995. P.243-289. 13. Dijk T.A., van. Ideology. A Multidisciplinary Approach. London: Sage, 1998. 14. Enkvist N. Contractive Linguistics and Text Linguistics//J.Fisiak (ed.) Contrastive Linguistics: Prospects and Problems. The Hague: Mouton, 1984. P.45-67. 15. Goffman E. Frame Analysis: An Essay on the Organization of Experience. Cambridge; 1974. 16. Grice H.P. Logic and Conversation//P.Cole and J.Morgan (eds.) Syntax and Semantics 3: Speech Acts. New York; 1975. P. 41-58. 17. Halliday M.A.K., Hasan R. Language, Context and Text. Aspects of Language in a Social-Semiotic Perspective. Oxford; 1991. 126 P. 18. Hymes D. Models of the Interaction of Language and Social Life//J.Gumperz and D.Hymes (eds.) Directions in Sociolinguistics: the Ethnography of Communication. Oxford, New York; 1986. P.35-71. 19. Labov W. The Study of Language in its Social Соntext//Sociolinguistic Patterns. Philadelphia; 1972. P.183-259. 20. McCarthy M. Discourse Analysis for Language Teachers. Cambridge; 1991. 21. Leech G. Principles of Pragmatics. London; 1983. 22. McCarthy M. Discourse Analysis for Language Teachers. Cambridge; 1991. 23. Morris C.H. Foundations of the Theory of Signs//International Encyclopedia of Unified Science. Vol.2. No1. Chicago; 1938. P.6. 24. Sacks H. An Initial Investigation of the Usability of Conversational Data for Doing Sociology//D.Sudnow (ed.) Studies in Social Interaction. New York; 1972. P.31-74. 25. Sapir E. Communication//Encyclopedia of the Social Sciences. New York; 1935. P.78-81. 26. Searle J. Speech Acts. Cambridge; 1969. 27. Searle J. Indirect Speech Acts//P.Cole and J.Morgan (eds.) Syntax and Semantics 3: Speech Acts. New York, 1975. P.59-82. 28. Searle J. The Classification of Illocutionary Acts//Language in Society. Vol.5. 1979. P.1-24.