М. В. Костицького, доктора юридичних наук, професора

Вид материала

Документы

Содержание Філософія права Аейбніца. П. Новгородцем.

Подобный материал:

• Право інтелектуальної власності академічний курс, 45378.17kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 66.83kb.
• В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, 9464.48kb.
• В. Д. Гавловський кандидат юридичних наук (розд. 4, 6, 8, висновки), 3601.83kb.
• В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, 9394.89kb.
• Загальна редакція програми доктора філософських наук, професора Добронравової І. С.,, 159.98kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 8479.21kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.
• М. А. Шепєлєв За редакцією доктора історичних наук, професора Д. В. Табачника, 69.7kb.

116

її розум, протистоять механічні організми, які асоціюються із систематично-розумним устроєм життя¹.

Під впливом новаторів формується нова теорія пози­тивного права, яка працює ще й тепер. Позитивне в цьому випадку розуміється як відносне, штучне, встановлене людьми. Таким чином, головним джерелом чинних право­вих норм у громадянському суспільстві проголошується закон, як довільний, встановлений державною волею, на відміну від вічного закону розуму та давнього закону дер­жави, а звідси виводиться існування суспільства, взаємо­пов'язане з існуванням юридичних законів, які розуміють­ся як волевияв, наказ державної влади, а тому розум зако­ну випливає з розуму держави (бо держава є "смертним Богом"), а це, в свою чергу, робить можливим переведення таких феноменів, як релігія та мораль у підзаконну чи по­зазаконну сфери. Громадянське, кримінальне право, вся юриспруденція оголошуються справою держави і поро­дженням її законодавчих імперативів. Відправлення право­суддя відтепер означає застосування законів до окремих випадків шляхом інтерпретації, не піддаючи їх критиці, а суддя із філософа закону стає прагматиком. Теорія пози­тивного права, вироблена ще в XVII ст., знайшла своє про­довження у наступних поколіннях як теорія, яка зуміла звести істину і дійсність права до законодавчого припису державної влади. Теорія позитивного права не суперечить теорії природного права, як це здається на перший погляд, навпаки, вона є її продовженням. Право розглядається як сила, що дозволяє зайняти йому місце в "реальному ряді", що приводить до трактування позитивного права як юри­дичного автоматизму: воно носить формальний характер в межах окремої держави, воно не вічне, має часові обме­ження, які окреслюються моментами відміни чи заміни норм новими, виправдання для себе воно знаходить у об­грунтуванні себе як показника автономної самоорганізації громадянських суспільств, які регулюються природним за­коном самозбереження людей.

Відповідно до духу позитивного раціоналізму, голо­вним завданням інтелектуалів того часу було не тільки створення нових наук за допомогою розуму, а також удос-

Див.: Косарева Л. М. Социокультурннй генезис науки Нового времени. — М., 1989. - С. 138.

117

коналення розуму за допомогою тієї чи іншої науки. Най­більш надійною опорою вважалося природознавство, а особливо —математика з використанням та застосуванням геометричного методу. Геометричний метод повинен був слугувати демонстрації, а не тільки доведенню, але і пока­зувати предмети наукового пізнання. Одним із прийомів геометричного методу є конструкція, який важливий для з'ясування сутності європейського права. Отже, конструк­ція як прийом дозволяє пізнавати властивості предмета наукового пізнання. Конструкція як прийом дозволяє піз­навати властивості речей, творячи їх умоглядним шляхом з елементів власної свідомості. Перенесення геометрично­го методу, зокрема прийому конструкції, в суспільні науки було необхідним для того, щоб надати їм більшої точності. Щоб світ "установлений", світ штучно створений не дуже дисгармоніював зі світом природним, його потрібно схема­тизувати відповідно до геометричних образів. Найбільш повно застосування прийом конструкції знайшов у право­знавстві, він і сьогодні є вживаним. Звичайно, було б по­милкою стверджувати, що юридична конструкція була по­родженням XVII ст. Оскільки перетворення будь-якого фактичного відношення у відношення юридичне та підве­дення факту, події під норму, це вже і є юридична конст­рукція. Але методологічне обгрунтування конструкції та розширення сфери її "застосування" відбулося саме у вка­заний період. До найбільш важливих досягнень конструк­ції того часу належать: розробка вчення про фізичні та юридичні особи (або як їх тоді називали, прості та складні моральні особи) та вчення про державу як юридичну особу.

Дев'ятнадцяте століття продовжило роботу новаторів в руслі розгляду права як волевиявлення держави, визнало право волею класів та породило юридичний позитивізм. Але трактування суспільства суттєво змінюється, соціоло­гізм XIX ст. визнав суспільство компактною масою соці­альної матерії, наділив його всемогутністю, підкорився йо­му й обожествив його. Тому суспільство втратило свій юридичний характер і одержало метафізичний зміст.

На нашу думку, саме і Новими часами датується виник­нення філософії права як науки. Реальна історія філософії права починається тільки в Нові часи, коли свідомість "за­хоплює собі командні позиції, спостережні пункти обліку

118

і контролю"¹. Ще П. Юркевич вказував на ту обставину, що античні філософи не знали потреби в тому щоб чітко визначити місце філософії права в системі наук (хоча про систему наук в античні часи можна говорити лише умовно), філософсько-правові питання досліджувалися в рамках соціальної і особистісної етики². Предметом особливої уваги філософів Античності були проблеми справедливос­ті, права, держави, походження законів. "Якщо перші за­конодавці (айсюмнети) Драконт і Солон в обгрунтуванні записаних ними норм звичаєвого права і тих правових установ, авторами яких вони були самі, вдаються до поси­лань на авторитет Богів, то в період класики філософи досліджують логічні і ціннісні передумови права"³. Така специфіка філософсько-правового знання зумовлена фак­том розуміння раціонального пізнання як найважливішої цінності культури, неможливості відриву теоретичного сві­ту від реального душевного життя людини. Ні Античність, ні Середні віки не знають дуалізму природного світу і лю­дини. Цей дуалізм став можливим в Нові часи, коли світ почав уявлятися сукупністю об'єктів, позбавлених ознак суб'єктивності. Це підтверджується протиставленням Де-картом духовної і матеріальної субстанції і вченням Канта про теоретичний і практичний світи, про світ природи і світ свободи.

Такий стан справ зумовив поширення в Нові часи теорії природного права. Оскільки сучасна тоді наукова раціо­нальність вимагала, в контексті механічної картини світу, розглядати людину як природне тіло в системі (в оточенні) інших природних тіл або ж визнати свою некомпетентність і звернутися до Бога (як це зробив Руссо — замінивши Бога в просторі Богом в часі)⁴. Кант вперше зумів поєднати несумісність об'єктивної механістичної наукової раціо­нальності і уявлення про суб'єкт, який самовизначається.

Бибихин В. В. Философия й религия // Вопросм философии. — 1992. — № 7 — С.35. 2

Див.. Юркевич П. Вступ до філософії права // Філософська і соціологічна думка. - 1996. - № 3-4. - С. 54.

о

Малинина Й. Философия права (рефлексивная традиция): Автореф. дис. ... д-ра филос. наук: 09.00.10 // РАН. Уральское отделение. — Екатеринбург, 1997. — С. 18.

Теорія природного права Нових часів не виникла на порожньому місці, вона ввібрала в себе традиції середньовічних уявлень про природне право та вчення про право протестантів XVI століття.

119

Починаючи з Канта, можемо говорити про критичну реф­лексію, яка концентрує свою увагу на місці людини в світі як суб'єкта, який здатний виходити за рамки природної детермінації¹. Таке розуміння взаємовідносин людини і сві­ту підтверджується у Канта існуванням двох взаємопов'я­заних "розумів" — теоретичного і практичного. Якщо перший — це лише одна із форм відношення до світу, то другий — це ціннісні форми свідомості.

Нові часи характеризуються спробою створення нової філософії і науки, які були б протилежні схоластичній фі­лософії і науці. Хоча відомо, що Лейбніц, як один із твор­ців нової культури, намагався показати спадковість в куль­турі, пом'якшити суперечності між старим і новим: "Ми повинні прагнути більше до будівництва, ніж до руйнуван­ня, і не блукати в невпевненості серед постійних змін у наукових теоріях, підкоряючись сьогоденним настроям сміливих умів. Нехай, нарешті, людський рід, загнуздавши сектанські суперечки, які розпалюють честолюбство нова­торів, і встановивши тверді основи науки, вивіреними кро­ками рухаються вперед у філософії і в науках: в трудах видатних мужів древності і нових часів..."². Як уже згаду­валося, ідейний та інтелектуальний настрій епохи концент­рувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природно сприймаються такі породження того часу, як універсальне право ()из ипіуегзаіе) та "громадянська філософія". Універсальне право визнава­ло своєю основою не римське право, а філософію, тому терміни універсальної та філософської юриспруденції бу­ли синонімами. І за змістом, і за методикою вони повинні були співпадати з правом раціоналізованим. Поняття "гро­мадянської філософії" означало загальне вчення про дер­жаву, її походження, природу та право.

Філософія права Аейбніца. Про правознавчі роботи Лейбніца більшість вітчизняних філософів мають уявлення лише з коментаторської літератури. Достеменно відомо, що перші роботи з юриспруденції та права були написані в 60-х роках XVII століття — "Опьіт о философских вопросах, собранньїх из области права" (1664 р.), "Про

Див.: Длугая Т. Б. Проблеми единства теории й практики в немецкой класси-ческой философии. - М., 1986. - С. 78-79.

² Див.: Лейбнщ Г. В. Соч.: В 4 т. - М., 1982-1989. - Т. 1. - С. 248. 120

складні казуси в праві" (1666 р.), "Новий метод вивчення і навчання юриспруденції" (1668 р.); питанням міжнарод­ного права присвячені праці "Сосіех ]игіз §епїіит сііріо-таїісиз" (1698 р.), "Мапіізза Сосіісіз §епііит сНрІотаїісі" (1700 р.).

Одержання освіти юриста і поринання в дослідження наукових проблем, які були тісно пов'язані з юриспруден­цією, примусили мислителя розширити сферу своїх занять, що і зробило можливим створення універсальної системи. Ю. Шмідт в "СезсЬісЬІе сіез §еізіі§еп ЬеЬеп іп ВеиґзсЬІапсІ уоп ЬеіЬпіг Ьіз аи£ Ьеззіп§з То<і 1681" свідчить, що "в листі від 1671 р. Лейбніц зізнається, що юриспруденція привела його спочатку до дослідження душі, бо він шукав глибокі підвалини права. Бажання дійти до самих глибинних коре­нів привело його до психології, і він не заспокоївся до того часу, поки не проник до останнього джерела всього знан­ня: математики і фізики. На противагу сучасним (мається на увазі XIX ст. — Авт.) реформаторам філософії, які виходять або з природознавства, або із теології, він роз­глядав людину перш за все як члена суспільства, носія прав і обов'язків, і лише потім досліджував її як природну істо­ту, він був посередником між Гроцієм і Декартом"¹. "Ме­тодологічний взірець XVII — механіка, стала строго мате­матичною. Захоплення математикою відобразилося і на науковій методології. Достовірність, ясність, чіткість мате­матики, її незалежність від емпірії, підштовхують Декарта мріяти про універсальний математичний метод. Лейбніц вбачав в новому природознавстві втілення математики і вірив в поширення її достовірності також на інші науки. Давні греки визнавали за арифметикою і геометрією "ста­тус" крил розуму, а XVII ст. окрилює ними науку. "Тільки арифметика і геометрія чисті від всього хибного або недос­товірного", "арифметика і геометрія більш достовірні, ніж всі інші науки, а сам предмет їх настільки ясний, простий, що вони не потребують ніяких припущень, які досвід може піддати сумніву", — переконує нас Декарт.

Лейбніц розглядав три ступені природного права, які співвідносяться з трьома видами справедливості: 1 — суворе право (|из зігісїит), або справедливість обопільна; 2 — рів-

Цит. заДеборин А. Й. Лейбниц как социальнмй мислитель // Попроси фило-софии. - 1967. - № 3. - С. 97.

121

ність ()из ае§ішт); 3 — благочестя і праведність (ріеіаз і ргоЬіїаз). Суворе право розшифровується як "Не роби ін­шим того, чого не побажаєш собі, не здійснюй несправед-ливостей"; на другому ступені правила гласять: "Роби кож­ному те, що бажаєш, щоб тобі робили, воздавай кожному своє"; Благочестя приписує: "Не тільки не роби несправед-ливостей, не тільки чини справедливо з будь-ким, а й ба­жай кожному блага і щастя і сприяй йому, як своєму влас­ному, живи благодійно"¹. Останній ступінь природного права означає співпадання індивідуальних інтересів із за­гальними інтересами, право знаходить втілення в моралі.

Загальна інтелектуальна спрямованість епохи на дове­дення і дослідження природного як ненадприродного в га­лузі правознавства зробила можливим викристалізування світського вчення про звільнення природного права від принципів богослов'я. В межах цього вчення Бог сам по­требував свого виправдання перед людським розумом. Бо­гові було відмовлено в статусі творця права, його "місце" зайняли гіпотетичний "природний стан" як генетичне нача­ло та суспільність як онтологічна передумова формування права. Розуміння природного як ненадприродного означа­ло заперечення залежності юриспруденції від богослов'я. Лейбніц визнає подібність між юриспруденцією і бого­слов'ям, але як результат запозичення богослов'ям мето­дології юриспруденції. Правильність природного права не випливає з того, що так повеліває Бог, навпаки. Бог приписує людям дотримання природного права, оскільки воно правильне. Ця точка зору Лейбніца перегукується з позицією Хр. Томазія, який стверджував, що Бог не воло­діє авторитетом законодавця, він є доктором природного права — заріепз Оеит та§ік сопсірії иі Оокіогет )игіз па-Іигаї §иаІ иі 1е§ізіа1огет². Більше не визнається право із закону, проголошується закон із права. Більше того, Пуф-фендорф дозволив собі виголосити тезу про Бога як твор­ця природного права не із одкровення, а з "природного розуму"³.

Див. детальн.: Фишер К. История новой философии. — М., 1905. — Т. 3. 2

Див.: Спекторский Е. Проблеми социальной физики XVII столетия. — К., 1917. - Т. 2. - С. 59.

о

Там само. 122

Природність Нових часів — це перш за все раціональ­ність, це пошуки джерела права і визнання таким чистого розуму. Природне право ототожнюється з розумним пра­вом, яке в свою чергу тотожне праву розуму. Лейбніц роз­різняв "екзегетичну" та дидактичну юриспруденцію. Навіть коли він занурювався в море "екзегетичної юриспруден­ції", він намагався звести безмежний океан права до неба­гатьох прозорих джерел "правового розуму"; розум закону він прирівнював до "тисячі коментарів". Протягом усього життя Лейбніц намагався вибудувати раціональну систему природного права, засновану на самоочевидних істинах.

Нові часи дають нам три системи природного права — деонтологічну, логічну та онтологічну. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи ос­танню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система — це спроба пояснення права логічними засобами. Лейбніц навіть створює власну науку "номотеку" або законодавчу політику. Для Лейбніца характерне роз­межування юриспруденції фактів та юриспруденції права, які є складовими логічної природи права. Юридичну онто­логію великий філософ ототожнює з позитивним правом, тоді як юридичною фізикою є судова медицина. В пошуках логічного обгрунтування права Лейбніц намагався знайти відповідність між юридичними та логічними теоремами, а також за допомогою теорем намагався звести вчення про природне право до системи юридичних визначень. Лейбніц був дуже чутливим до питань логіки і високо оцінював логічні "суми" схоластів, на відміну від Декарта, який низь­ко оцінював наукове достоїнство логіки в її силогістично­му модусі. Історія науки тільки в XX ст. підтвердила пра­вильність інтуїції Лейбніца. Своє захоплення логікою Лейбніц пояснював так: "Мене вразили чіткість і порядок думок, які я в ній знайшов. Я відразу почав здогадуватися, що тут треба шукати щось важливе..."¹. За свідченням Е. Спекторського, Лейбніц намагався звести вчення про природне право до системи юридичних визначень, щоб із цих визначень демонструвати всі істини. Вибудовуючи свою систему природного права, Лейбніц обґрунтовує іс­нування науки "номотеки", яка відмінна від природного

Цит. за: Майоров Г. Г. Теоретическая философия Г. В. Лейбница. — М., 1973. - С. 50.

123

права і сьогодні ми її називаємо законодавчою політикою, і яка співвідноситься з юридичною деонтологією. Юридич­на онтологія, при такому підході, сягає корінням у пози­тивне право, а юридичною фізикою можна називати питан­ня судової медицини¹.

Стосовно ж онтологічної системи — її особливістю бу­ли пошуки генетичної основи природного права: для Гоб-бса та Спінози — природний стан зливається з природною закономірністю фактичного буття; для Лейбніца — це "чисте" природне право як стан природної боротьби, яке діє не тільки в природних відносинах людини до людини, але і в природних відношеннях між людьми і предметами одухотвореної і неодухотвореної природи — лев по праву може розірвати людину, в свою чергу лев може бути пере­можений природною стихією, людина ж може приручити царя природи і навчитися керувати стихіями.

Для Лейбніца співвідношення між природним та пози­тивним правом за аналогією розглядалося як співвідно­шення між математикою і фізикою. Під впливом свого учи­теля Е. Вейгеля пропонував у "Складних питаннях права" застосовувати до питань права філософський і логічний аналіз. Подібно до іншого учня Е. Вейгеля Пуффендорфа, Лейбніц намагався пояснити основні юридичні поняття за допомогою конструкцій і схем геометричного та фізичного типу. Він був упевнений в тому, що вчення про право є наукою, заснованою на визначеннях і доведеннях, а тому вона є наукою геометричного типу. "Складні питання пра­ва" — це своєрідний панегірик благотворному впливу фі­лософії на правознавство. Передмова до цієї праці почи­нається так: "Я починаю важку і непосильну мені, але пло­дотворну і приємну мені справу, бо вигодуваний філосо­фією, я став учнем юриспруденції. І як тільки остання давала мені можливість, знову повертався до філософії, при чому звертав увагу на ті пункти, в яких обидві науки соприкасаються між собою або споріднені одна з одною. Ці роздуми мають за мету сприяти тому, щоб професійні юристи перестали зверхньо ставитися до філософії, тоді вони побачать, що багато місць в їхньому правознавстві є дуже заплутаним лабіринтом, якби нами не керувала філо-

Див.: Спекторский Е. Проблеми социальной физики XVII столетия. — К., 1917. - Т. 2. - С. 66.

124

софія, і що древні авторитети їхньої науки були разом з тим посвяченими в глибини філософії. Ульпіан тому і наз­вав юриспруденцію наукою про справи божі та людські, бо був переконаний, що без філософського погляду на речі і філософської підготовки не може відбутися юрист, так са­мо як не могла б статися і наука про право і неправо"¹.

Цей трактат цікавий як з логічного, так і з філософ­ського кута зору, оскільки заплутані юридичні випадки є юридичними антиноміями, кожна сторона з яких може бу­ти доведена логічно. Серед існуючих варіантів вирішення таких антиномій — віддати перевагу вибору шляхом же­ребкування, не вирішувати зовсім, перекласти відповідаль­ність за прийняте рішення на суддю — Лейбніц не знахо­дить відповіді, яка б його задовольнила. На його думку, тут необхідно приймати тільки юридичне рішення, застосо­вуючи право. Право не вичерпується позитивними закона­ми, швидше навпаки, останні мають значення лише як до­говір, який створює і обґрунтовує державу, обмежує при­родне і міжнародне право. Там, де безсилі закони, в силу повинно вступати право, яке одночасно є джерелом відпо­віді на складні випадки в юриспруденції².

Найбільше значення для наступних поколінь мав "Но­вий метод...". В своєму творі Лейбніц виступає реформато­ром викладання та вивчення права. Головним завданням, на його думку, правознавців того часу є надання юриспру­денції наукового і систематичного характеру. Рішуче пори­ваючи зі старою методикою вивчення права, яка базувала­ся на дотриманні збірників Юстиніана, Лейбніц вказував на їхню невідповідність із потребами часу, вказував на необхідність створення чіткої логічної системи викладу права, в якій би поняття були взаємопов'язані і взаємо-обумовлені.

Лейбніц уперше в європейській традиції звернув увагу на доцільність розведення історії права і права як навчаль­них дисциплін. Не задовольняючись викладом матеріалу в сучасних йому підручниках, він відчував потребу у зобра­женні поступових змін римського права: "в них (у підруч­никах — Авт.) не вказується, які положення були встанов­лені трибунами, консулами, преторами та імператорами в

Цит. за: Фшиер К. История новой философии. — М, 1905. — Т. 3. — С. 54.

2 Див. детальн. вказану працю К. Фішера.

125

різні епохи, поки, нарешті, римське право не набуло своєї завершеної форми"¹.

Зміни в методиці вивчення та викладання права, запро­поновані Лейбніцем, безпосередньо стосувалися і сучасно­го йому чинного права. Було запропоновано для ефектив­ного вивчення права вичленити із курсу чинного права за­старілі і віджилі положення, які рекомендувалося віднести до історії права або інституцій загального права.

На жаль, новаторські думки Лейбніца не були оцінені сучасниками, і тільки після видання "Нового метода..." в 1748 році, ці положення знайшли розуміння і набули по­ширення, з'явився навіть термін "метод Лейбніца"².

В XVII ст. зразком науковості вважалася геометрія, весь світ розглядався як прозора, ясна, нерухома геомет­рична система, яка не знає часових змін. Тому пізнати щось — означало пізнати опііпе §еотеїгісо, тобто через посередництво визначень. Державознавство того часу штучно вибудовувало сучасне, симетричне громадянське суспільство з сирого матеріалу природного стану. Геомет­рія в XVII ст. переступила межі наукових кіл, відомий вплив геометрії на мистецтво, в якому панівними стають симетрія, холодні, правильні лінії. Мистецтво повинно бу­ло доповнити природу, оскільки остання рідко дає геомет­ричні образи і симетрію.

Суспільствознавство XVII ст. ретельно вимірює всі можливі відношення між людьми. Юриспруденція відтепер співставляє права і обов'язки, злочини і покарання з точ­ністю геометрії. Наслідуючи свого вчителя — Е. Вейгеля, Лейбніц розглядав римське право не тільки як історичну пам'ятку, а як своєрідну геометрію римського співжиття. Правознавчі студії, якими займався Лейбніц, були складо­вою частиною більш широкого завдання, яке стояло перед ним — встановлення можливої гармонії між фізичним і моральним світами.

Цит. за: Новгородців П. Историческая школа юристові ее происхождение й судьба. - М., 1902. - С. 32. 2 Див. детальн. вказану працю П. Новгородцем.

126

Контрольні