М. В. Костицького, доктора юридичних наук, професора

Вид материала

Документы

Содержание Вдичного інституту Кравченко Л. В., Мороз Б. І.

Подобный материал:

• Право інтелектуальної власності академічний курс, 45378.17kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 66.83kb.
• В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, 9464.48kb.
• В. Д. Гавловський кандидат юридичних наук (розд. 4, 6, 8, висновки), 3601.83kb.
• В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, 9394.89kb.
• Загальна редакція програми доктора філософських наук, професора Добронравової І. С.,, 159.98kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 8479.21kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.
• М. А. Шепєлєв За редакцією доктора історичних наук, професора Д. В. Табачника, 69.7kb.

16

Для нормального існування суспільства потрібні ста­більність, упорядкованість, певна гармонія у стосунках між його членами. Це й є головною метою права.

Гармонізація соціального життя полягає в установленні рівноваги між домаганнями окремих членів суспільства, їх­ніх спробах реалізувати свої цінності. Важливе місце серед них посідає свобода. Поняття свободи характеризує спектр можливостей, сукупність різних варіантів вибору мети, засобів, способів реалізації інтересів і намірів особи, часу та обставин здійснення вчинку, який складається в кожній ланці генезису її поведінки¹. Право на свободу є невідчужуваним, невід'ємним правом людини. Його має, за Регелем, навіть раб: "У природі речей лежить, що раб має абсолютне право звільнитися"².

Свобода притаманна тільки людині та є головною з тих власних підвалин суспільства, на яких воно здійснює свою самоорганізацію. У цілому людина не є вільною від умов. Але вона вільна зайняти щодо них певну позицію. Умови не детермінують її повністю. Можна сказати> що власне людське буття починається лише там, де закінчується будь-яка однозначна та остаточна визначеність, і проявляється (додаючись до природної заданості людини) особистісна настанова. Від неї (звісно, у певних межах) залежить, чи поступиться вона умовам. Свідомо чи несвідомо вона вирі­шує: протистояти чи здатися. Людина здатна піднестися над умовами і в такий спосіб увійти до людського виміру. її поведінка значною мірою визначається її саморозумін-ням. У тому, як людина поводиться, проявляється її осо­бистість. Особистісне буття людини й означає свободу — свободу стати особистістю. Це — свобода від своєї фак­тичності, свобода стати іншою. Особистісна настанова принципово вільна і в кінцевому підсумку є вибором.

Свобода — це усвідомлена необхідність. Щоправда, це положення можна розуміти по-різному. Частина філосо­фів уважають, що коли людина усвідомила необхідність того чи іншого кроку, вона є вільною в його здійсненні. Справді, за відсутності вибору людина може відчувати себе тим вільнішою, чим краще вона розуміє неминучість єдино

1ОЕ Т Отв(	дає прагненню гственность. — М., 1986
100 Иь ЮР	.ІБЛІОТЕКА ВДИЧНОГО ІНСТИТУТУ

17

тарного режиму повністю підкорити особу зовнішній необ­хідності, намаганню переконати її, що при цьому вона, мовляв, усе ж таки залишається вільною. Через цю причи­ну, вочевидь, марксистсько-ленінська філософія й акцен­тувала увагу на такому трактуванні свободи. Одначе справжній сенс тези "свобода є усвідомленою необхідніс­тю" — інший. Він полягає в тому, що свобода необхідна людині, і людина мусить це усвідомити. Справжня свобода можлива лише за наявності вибору, її слід розглядати як усвідомлену можливість вибору.

Справжня свобода передбачає відповідальність¹. Це — продуманість, виваженість, обгрунтованість рішень, ураху­вання всіх обставин і можливих наслідків; це також пока­рання за вчинок. Якщо дії людини не детерміновані обста­винами однозначно, якщо можливі різні рішення, то вона несе відповідальність за свій вибір. Свобода пов'язана з самообмеженням, а не з його відсутністю, вона потребує досить високого рівня розвитку особистості, їй личить са­мій знати, що таке добро і зло, самій знати, де закінчується право і починається обов'язок; самій шукати і знаходити, знаходити і вирішувати, вирішувати і діяти згідно зі своїм рішенням; і, вчинивши діяння, відкрито засвідчувати, що вчинила його свідомо й умисно, виходячи з власних пере­конань і наперед брати на себе всю відповідальність за вчинене².

Проблема зв'язку свободи з відповідальністю протягом довгого часу обминалась у філософській та юридичній лі­тературі колишніх соціалістичних країн³. А от В. Г. Табач-ковський запитував: "Розглядаючи свободу як основопо­ложну рису людського буття, чи завжди ми достатньою мірою враховуємо ту обставину, що її реалізація часто просто "блокується" або набуває неадекватної форми вна­слідок того, що діапазонові свободи індивіда є домірним

Див.: Бандура О. О. Єдність цінності та істинності правової норми // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. — С. 73.

² Див.: Ильин Й. А. Путь к очевидносте. - М., 1993. - С. 169.

З

Наприклад, Н. Неновський в уже згадуваній книзі "Право й ценности" (с. 177), перелічуючи високі ідеали, що пронизують суспільну правосвідомість, назвав свободу, рівність, справедливість, демократію, порядок, безпеку, мир, але залишив поза увагою відповідальність.

18

діапазон його відповідальності?"¹. Можна припустити, що з прагненням уникнути тягаря цієї відповідальності пов'я­зане явище, що його Е. Фромм влучно назвав "втечею від свободи"².

Бути вільним —* це лише негативний аспект цілісного феномена; його позитивний аспект — бути відповідальним. Свобода може виродитись у звичайну сваволю, якщо вона ізолюється від відповідальності. Бути відповідальним озна­чає діяти так, щоби втілити належне, необхідне для реалі­зації самого себе, для самоактуалізації, правильного вико­ристання власного потенціалу, для здійснення особистої свободи, а також спрямувати свою активність у належне русло. Прагнучи до свободи, людина намагається не прос­то ігнорувати зовнішні заборони, а й вирішувати власну долю та брати участь у вирішенні долі інших людей, сус­пільства в цілому, перетворювати суще з позицій належно­го, як вона його розуміє, та перебирати відповідальність.

Відповідальність уособлює входження суб'єкта до сис­теми певних соціальних зв'язків, яка вимагає активності, піклування про досягнення оптимальних результатів роз­початої справи. Відповідальність особи — єдність двох компонентів, а саме: відповідальності її перед самою собою та відповідальності перед суспільством. Остання є необхід­ністю виносити такі рішення, які зважали б на інтереси не лише якогось суб'єкта, а й інших людей, соціальних груп, суспільства. Можна, мабуть, сказати, що поняття від­повідальності характеризує позитивне соціальне ставлення особи до своїх вчинків. Воно містить розуміння значимості своїх дій для суспільства, прагнення виконати їх добре, звітувати перед суспільством за досягнуті результати, а також визнання обгрунтованості покарання в разі непра­вильної поведінки.

У прагненні до відповідальності знаходить свій вираз самоутвердження особистості. Особистість не перекладає відповідальність за свої вчинки на інших, а повністю бере її на себе. Цікавим є такий момент. Як свідчать спеціальні дослідження, у переважній більшості випадків злочинці,

Табачковский В. Г. Человеческое мироотношение: данность или проблема? — К., 1993. - С. 29. 2

Див.: Гордієнко О. А. "Відчужена людина" Еріха Фромма // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. — С. 95—96.

19

принаймні після закінчення судового процесу, заперечують проти того, щоб їх уважали просто жертвами обставин. Покарання злочинця, зауважив Гегель, слід розглядати як таке, що містить його власне право, і такий підхід грунту­ється на визнанні злочинця розумною людиною¹. Можна сказати, що людина має право вважатися винною та бути покараною. Заперечувати її провину посиланнями на те, що в цьому випадку невдало склалися обставини, означає твердити, що її власна воля не відіграє принципової ролі в її вчинках, означає ставити під сумнів її людську гідність. Звісно, на її відповідальності лежить також спокута провини. У прагненні до відповідальності особистість про­являється, можливо, навіть сильніше, ніж у прагненні до свободи.

Прагнення особистості до свободи приводить до відпо­відальності. Наприклад, В. Гюго казав: "Усвідомлення пра­ва розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається свобода ін­шого". Але справедливим є й протилежне. "Якщо... ми нав­чимося перебирати відповідальність на самих себе і жити в рівновазі та гармонії, — зауважує сучасний тибетський мислитель Т.-Т. Рінпоче, — то відчуємо глибоке почуття внутрішньої свободи, яке надасть нашому життю сенс і підтримає нас у скрутних ситуаціях". На тісний зв'язок-відповідальності зі свободою вказує американський психо­лог Ф. Перлз. Він зазначає, що людина бере на себе відпо­відальність за події власного життя тоді, коли усвідомлює, які вони є і яку функцію виконують в її житті, але цю відповідальність слід розуміти не як тягар, якого в людини раніше не було, а як свідомість того, що саме вона в біль­шості випадків вільна вирішувати, чи триватимуть ці події далі. Отже, відповідальність виступає формою прояву сво­боди². В цілому для того, щоби бути самою собою, людині потрібні і свобода, і відповідальність.

Зараз, як ніколи, зрозуміло, що людина не може ухи­лятися від активного втручання в життя суспільства, бо це може призвести до його загибелі, вона не може мовчати, а мусить діяти. Раніше історія чинилася повільно, і людина мала можливість протягом якогось часу стояти осторонь,

Див.: Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. - С. 148. 2

Див.: Бандура О. О. Цінність як сутнісна характеристика права // Наук, вісник Укр. акад. внутр. справ. — 1996. — № 2. — С. 11.

20

покладаючи надію на те, що Бог чи об'єктивні закони при­ведуть до щасливого кінця. Але нині ми знаходимось у прискореному часі й позбавлені можливості промовчати. Сучасна людина, повертаючи собі статус відповідального суб'єкта, який визначає перебіг речей, рятує не лише себе. Вона рятує також суспільство і, можна сказати,'навколиш-ній світ.

Свої домагання свободи особистість узгоджує з такими ж домаганнями інших членів суспільства. Аналогічно слід подолати суперечності між домаганнями з боку окремих членів суспільства відповідальності. Щодо обох цих аспек­тів у суспільстві має бути рівність, основою якої було б однакове ставлення до громадянських прав та обов'язків. Ця ідея знаходить чимраз повніше втілення в історії людства, яку можна розглядати як історію поступового й закономір­ного розширення рівності в суспільному житті. Рівність у визначенні свободи й відповідальності членів суспільства — також значна соціальна цінність. Вона є необхідною складо­вою такої цінності, як упорядкованість суспільного життя, котра найбільш адекватно забезпечується правом.

Рівність є необхідною стороною, умовою справедливос­ті. Категорія справедливості (соціальної справедливості) оцінює суспільну дійсність, яку слід зберегти або змінити під кутом зору належного. Вона "... фіксує в узагальненому вигляді принципи взаємовідносин особи і суспільства, кла­сів, соціальних груп, грунтовно характеризує людську ді­яльність. Вона потребує відповідності між практичною ді­яльністю окремих індивідів та соціальних груп і їх стано­вищем у суспільстві, між правами і обов'язками, працею і винагородою, заслугами людей і їх суспільним визнанням. Будь-яка невідповідність у цих співвідношеннях розгляда­ється в суспільстві як несправедливість. Соціальна спра­ведливість — це не лише правильний розподіл між людьми продуктів виробництва і різноманітних благ, а й можли­вість у рівній мірі користуватися соціальними та політич­ними правами... В понятті соціальної справедливості роз­криваються уявлення індивіда чи соціальної групи, класу про суспільні порядки, які відповідають їх інтересам чи протилежні їм"¹.

Кравченко Л. В., Мороз Б. І. Гарант оновлення суспільства (становлення соці­альної справедливості). — К., 1989. — С. 7—8.

21

Ідея справедливості є глибоко історичною: "Не було, нема і, мабуть, ніколи не буде справедливості вічної, незмінної, раз і назавше даної, придатної для всіх часів і народів. У самій ідеї справедливості, як і в інших соціаль­них ідеях, в тому чи іншому поєднанні виступають минуще і непроминальне, змінне і усталене"¹.

Соціальну справедливість можна розглядати як першу доброчесність законів та інститутів суспільства. Хоча би якими ефективними та добре організованими вони були, їх необхідно реформувати або скасувати, якщо вони неспра­ведливі. Кожна особа недоторканна на підставі справедли­вості, яку суспільство не повинне порушувати в жодному разі. Через це справедливість відкидає саму думку про те, що втрату свободи для одних можна виправдати більшим благом для інших. Тому у справедливому суспільстві сво­боди рівних громадян сприймаються як політичні права, гарантовані справедливістю. Несправедливість може до­пускатися лише в разі необхідності уникнення ще більшої несправедливості. Справедливість також слід долучити до основних цінностей особистості.

Проблема соціальної справедливості нині є особливо актуальною, як завжди на крутих зламах історії, а надто — за умов, коли відбувається фронтальна переоцінка системи цінностей. Стався розвал ціннісної основи, і нам необхідно створити нову систему цінностей. А до цього нам, здається, ще далеко... "Тому й маємо ціннісний нігілізм. Звідси — криза моральності, правосвідомості, політична нестабіль­ність, знецінення людського життя, честі, гідності. Ми наб­лизилися до тієї небезпечної межі, за якою справедливий вибір для критичної маси населення може виявитися непо­сильним подвигом..."². Мабуть, це можна сказати і про інші зазначені цінності.

Названі цінності — свобода, відповідальність, рівність, справедливість — відіграють у соціальному житті фунда­ментальну роль, їх гармонійна реалізація є засобом упо­рядкування життя суспільства як єдиного організму. Од­наче цей процес перебігає дуже складно й суперечливо. Значною мірою він залежить від ставлення до названих та інших цінностей у різних політично-правових системах.

Кравченко Л. В. Справедливість як вибір. — К., 1998. — С. 8. 2

Там само. — С. 5—6.

22

Відмінність між ними можна пов'язати зі ступенем значи­мості, що приписується людиною, яка живе в умовах пев­ної політично-правової системи, самій собі, іншим особам або суспільству в цілому. Ця підстава класифікації дуже зручна під кутом зору філософії права. Ми маємо на увазі поділ цінностей на індивідуалістсько-конкуренційні, гру­пово-кооперативні та егалітарно-колективістські, запропо­нований фахівцем із соціального менеджменту Б. Гаврили-шиним. Вони отримують у нього таку характеристику.

Усі системи цінностей визнають людину індивідуумом із властивими йому рисами, що вирізняють його з-поміж інших людей. Сенс існування кожної людини випливає в основному з її взаємодії з іншими членами суспільства. Системи цінностей різняться тим, якого значення вони на­дають людині як особистості або людині як членові грома­ди і, отже, характерові та ролі її взаємодії з іншими. Згідно з індивідуалістсько-конкуренційними цінностями, люди­на — це індивідуум із притаманними йому особливостями, своєкорисливістю, що є найсуттєвішим. У групово-коопе­ративних цінностях провідне значення має добровільне підпорядкування індивідуумів громадському благу. В ега­літарно-колективістській системі Цінностей перевага нада­ється людині як членові громади, її взаємодії з іншими і мало не злиттю людини з колективною сутністю.

Крайнощі індивідуалістсько-конкуренційних цінностей є неприйнятними у світі, де скорочуються простори і ви­черпуються ресурси, де існують складні взаємозалежності в суспільствах і між ними. Повністю колективістський спо­сіб існування недостатньо віддзеркалює істинну природу людини, притаманні їй інстинктивні схильності. (Справді, як зазначив І. В. Бичко, сам К. Маркс наприкінці свого життя дійшов висновку, що концепція комуністичного сус­пільства заходить у суперечність із реальною природою людини¹).

Неминучими й вірогідними, писав далі Б. Гаврилишин, здаються поширення та утвердження групово-кооператив­них цінностей, що дозволяють людині пристосуватися до співвітчизників, зберігаючи індивідуальність, підпорядку­вати себе певним спільним цілям і вищим пріоритетам,

Див.: Бичко І. В. Марксистська філософія: класика і модерн // Філософія. — 1993. - С. 193.

23

не вдаючись до фізичного примусу, регламентованих зако­нодавчих правил, громіздкого благодійного бюрократич­ного апарату.

Розглянуті системи цінностей безпосередньо пов'язані з відповідними політико-правовими підходами. Правління типу унітарної влади накидає народові волю верхівки і су­перечить прагненню людей бути суб'єктами, а не лише об'­єктами управління, соціального менеджменту. Цим пояс­нюється готовність багатьох людей в умовах тоталітарного режиму жертвувати привілеями, матеріальним добробутом і власним життям заради обстоювання своїх політичних прав. Правління типу противаги призводить до небажаних популяризації, конфліктів і чвар. Далеко не найкращим способом подолання суперечностей між різними інтереса­ми, поглядами і почуттями є простий вибір між "за" і "про­ти". Політичні Інституції покликані забезпечити способи узгодження різноманітних інтересів. Колегіальний тип правління передбачає застосування таких способів, причо­му не вдаючись до авторитарного накидання або надмірної "соціальної ентропії". Цей варіант політичного правління Б. Гаврилишин справедливо вважає найкращим із тих, що їх виробило людство дотепер¹.

§ 5. Зв'язок права з державою та громадянським суспільством

Суспільство формує державу. Його саморегу­ляція здійснюється через діяльність держави, її органів. Роль найефективнішого засобу регламентації про­цесу самоорганізації суспільства і процесу відособлення особистості від суспільства право може відігравати тільки через те, що воно завдяки взаємодії з державою становить юридичне явище, тобто нормативне інституційне утворен­ня. Тут мова вже йде про позитивне право. "Те, що є право в собі, — писав Регель, — покладене в його об'єктивному наявному бутті, тобто визначене для свідомості думкою й відоме як те, що є і визнане правом, як закон; через це визначення право є взагалі позитивне право"².

Див.: Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. — К., 1993. — С. 124 і далі. 2 Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — С. 89.

24

В історії філософсько-правової думки помітне місце посідає ідея про еквівалентність права й закону (це — го­ловна ідея юридичного позитивізму). Проте вже на рівні повсякденної свідомості зрозуміло, що одна річ — автори­тет законодавця, а зовсім інша — розумність, правильність, справедливість самого закону, яким регламентуються всі основні сторони життя людини, її права та обов'язки. Люд­ський спосіб буття криє в собі усвідомлення, розуміння цього буття, себе й усього навколишнього світу, себе у світі та світу в собі. Дослідження права під кутом зору його розумності, істинності, справжності, хоч і має певною мі­рою критичний потенціал щодо позитивного права, зумов­лене, однак, не просто прагненням чіплятися до властей та їхніх рішень, а фундаментальними властивостями і пробле­мами суспільного буття, потребами пізнання природи і сенсу права, його місця у спільному житті людей¹.

Лише завдяки державі реалізуються такі властивості права, як загальність, здатність вносити одноманітність у суспільні відносини, досягати визначеності, точності в са­мому змісті цих відносин, бути стабілізуючим соціальним фактором 5 водночас гарантувати реалізацію закріплених у юридичних нормах програм поведінки.

Водночас право може виступати як організуючий фак­тор і щодо самої держави, дозволяє встановити тверді, постійні правові та організаційні основи її функціонуван­ня, визначити найраціональніші форми здійснення держав­ної влади, строго і точно регламентувати компетенцію дер­жавних органів, їхні відносини між собою і з громадянами. Це питання є складовою проблеми співвідношення влади й закону, яка знаходиться на межі філософії права та філо­софії політики.

Державі протистоїть громадянське суспільство як аль­тернатива, контрагент державного врядування з властиви­ми останньому формалізмом, ієрархією та централізова­ною директивністю. Громадянське суспільство формується в розвинених європейських країнах на етапі трансформації монархічних і авторитарних режимів правління класичного типу в новоєвропейські демократії, які, власне, є представ­ницькими органами громадянського суспільства, що піклу­ються про спільні інтереси та загальні справи підданих.

Див.. Нерсесянц В. С. Философия права. — С. 7—8.

25

Сутність, головна ознака громадянського суспільства полягає у відмежованості, відокремленості від державної машини як апарату громадського адміністрування. Грома­дянське суспільство — це межа державної влади, обстави­на, яка стримує її невпинне прагнення до абсолюту, авто­ритаризму. Вона є не структурною одиницею, а насамперед способом життя людей у стилі приватності, сферою люд­ської свободи, це — життєдіяльність особистостей поза офіційною регламентацією, властива кожній людині частка неказенного, цивільного в її житті.

Певна протилежність ознак і цінностей держави та гро­мадянського суспільства аж ніяк не означає їхньої антаго-ністичності. Навпаки, вона зумовлює їхню потребу одне в одному. Громадянське суспільство не може існувати поза державою, без громадянського суспільства не може існу­вати повноцінна правова держава, їх слід розглядати як органічні складові збалансованої соціальної цілісності, життя людини, як нерозривні сфери суспільного буття, що знаходяться в нерозривному зв'язку та опозиції, допов­нюючи і стримуючи одна одну.

Слід визнати, що в широкому історичному масштабі епоха формування справжнього громадянського суспіль­ства, яке виступає підоймою соціальної демократизації, у багатьох країнах світу ще не завершена. До їх кола входить і Україна.

У взаємодії з державою право є потужним регулятив­ним феноменом, який набув відносної самостійності, відір­вався від безпосередніх .причин, що його породили, існує вже як такий. Право виступає головним засобом самоор­ганізації суспільства, відособлення особистості від суспіль­ства, втілення в життя людських цінностей, гарантування прав і свобод особи. Щоправда, у зв'язку з цим слід заува­жити, що колишнє радянське право було спрямоване на гарантію не прав громадянина, а виконання ним його обов'язків¹.

Див.: Чміль Б. Ф. Право, правова держава, громадянське суспільство як досяг­нення цивілізації // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співро­бітників ОВС. - С. 22.

26

щпа

§ 6. Визначення предмета правової філософії. Співвідношення філософії права з іншими філософськими та юридичними дисциплінами

)тож, існує велике коло проблем філософії, що ІІають значення для розуміння сенсу права в широкому контексті соціального життя, цілей, задля яких створено право, і способів їх досягнення. Регель казав: "У праві людина повинна знайти свій розум, повинна, отже, розглядати розумність права"¹. Мета розуму — істина, і необхідно встановити істину про право. При цьому має важливе значення те, що характеристика права, яка буду­ється на базі філософських положень як вихідної основи, не полишала грунту правової культури, законодавства, суспільно-політичної та правової практики його засто­сування.

Існує також низка правових проблем, для вирішення яких потрібно застосувати методи філософії. Всі вказані проблеми і складають предмет філософії права. Основною з них є проблема співвідношення права як основного засо­бу саморегуляції суспільства з законом. За традицією до предмета філософії права включають і філософські проб­леми держави.

Слід звернути увагу й на те, що деякі проблеми права мають істотне значення стосовно до розвитку філософії та формування світогляду. Адже право у своєрідній формі виражає природу людини як духовної істоти, правові вчин­ки та інститути у певному розумінні можна розглядати як об'єктивацію духовного космосу людини, і глибоке дослі­дження права має розширити уявлення людини про саму себе.

Важливу роль тут відіграє правосвідомість, тобто ві­дображення в суспільній, груповій та індивідуальній свідо­мості правозначимих явищ, чинного права, а також оцінка у правових поняттях і категоріях існуючих суспільних від­носин, яка грунтується на розумінні правової реальності. Уявлення про належний правопорядок повинні відповідати природі людини. Тоді вони будуть значною світоглядною цінністю. Слід згадати про поняття юридичного світогляду,

ГегельГ-В-Ф Философия права С 57