М. В. Костицького, доктора юридичних наук, професора

Вид материала

Документы

Содержание В якому розумінні права людини є виразом особистіс-ної цінності права? Правова епістемологія

Подобный материал:

• Право інтелектуальної власності академічний курс, 45378.17kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 66.83kb.
• В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, 9464.48kb.
• В. Д. Гавловський кандидат юридичних наук (розд. 4, 6, 8, висновки), 3601.83kb.
• В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, 9394.89kb.
• Загальна редакція програми доктора філософських наук, професора Добронравової І. С.,, 159.98kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 8479.21kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.
• М. А. Шепєлєв За редакцією доктора історичних наук, професора Д. В. Табачника, 69.7kb.

287

Четвертий принцип — непорушність цінностей, що ви­ражають природу особи, як-то: ЇЇ свободи й відповідаль­ності, прав та інтересів, честі й гідності, їх охорона і га-рантованість. Право, закон уособлюють норму свободи й відповідальності, а забезпечення прав і свобод особи через закон — важлива функція правової держави. Конституція правової держави закріплює економічні, політичні, соці­альні, культурні, особисті права громадян. Конституцію України побудовано за цим принципом. Зокрема, ст. 21 проголошує: "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними", їх порушення розглядаються в Основному Законі як діяння, спрямовані не лише проти окремої особи, а й проти держави. Додамо, що законодавство повинне не лише гарантувати вказані права, а й формувати такий спосіб життя суспільства, який потребує творчих засад, таланту, індивідуальності, утверджувати їхній статус важ­ливих чинників соціального життя¹. Велике значення в цьому аспекті має ст. 54 Конституції України, яка гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової й технічної творчості та захист їхньоД' інтелектуальної власності.

Пріоритет права особи, домінування загальнолюдських і міжнародно-правових норм — це ідеал, до якого має прагнути українське суспільство у своєму державно-пра­вовому розвитку. Одначе, підкреслює В. М. Костицький, це суспільство має пройти еволюційну фазу національного відродження, сутністю якого є національне самоусвідом­лення українців як спільності, у котрої за плечима тисячо­ліття історичного розвитку, відродження й подальший роз­виток української культури, науки, економіки. Тому полі-тико-правова доктрина фази українського національного відродження повинна грунтуватися на інтегральному під­ході щодо взаємозв'язку, цілісності прав особи, родини (сім'ї) та нації. Оскільки питання стоїть взагалі про існу­вання української нації, то в цій триєдиності системоутво-рювальним має бути право нації².

Див.: Табачковский В. Г. Мировоззренческая культура й активизация человече-ского фактора // Перестройка мншления й научное познание. — К., 1990. — С. 16. 2

Див.: Костицький М. В. Політико-правова доктрина як основа побудови ук­раїнської держави і права // Вісн. Львів ун-ту. — Сер. юрид. — Вип. 31. Проблеми державотворення в Україні. — Львів, 1994. — С. 5.

288

Взаємна відповідальність держави та особи — п'ятий принцип, який відображає моральні цінності у відносинах між державою як носієм політичної влади і громадянином як учасником її здійснення. Ця взаємна відповідальність є необхідною заради гармонії між державою та особою, по­трібної для нормальної життєдіяльності суспільства. Вста­новлюючи в законодавчій формі свободу суспільства та особи, сама держава не вільна від обмежень у власних рішеннях і діях. Завдяки законові вона повинна перебирати обов'язок забезпечити справедливість у своїх відносинах із громадянином, громадськими організаціями, а також з іншими державами.

З іншого боку, не менш важливою слід уважати відпо­відальність особи перед державою. За нещодавніх часів за­стою, приниження інтересу громадян до справ суспільства і держави, зрівнялівки, пригнічення самостійності та ініціа­тиви почуття відповідальності у суспільстві послабилося. Подолати цей стан можна залученням громадян до гро­мадських і державних справ та посиленням відповідальнос­ті за їхні вчинки. У формуванні взаємної відповідальності держави та особи важливе значення має висока пра­вова культура як працівників державного апарату, так і громадян.

Шостий принцип: якщо правова держава забезпечуєть­ся у правовій сфері приматом права над державою, то в галузі державного будівництва вона здійснюється через реалізацію ідеї поділу влади. Держава у соціально-управ­лінському призначенні неможлива без скоординованого здійснення трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Аби держава функціонувала право­вим чином, необхідно, щоб між органами держави, через які реалізуються ці напрямки владного регулювання і які відчужують їх від народу, були стосунки "стримування і противаги". У такій інтерпретації поділ влади виступає структуроутворювальним принципом організації та діяль­ності державної влади. Західні теорії демократії й парла­ментаризму обстоюють та обґрунтовують не тільки прин­цип поділу влади, а й принцип поділеної демократії, сутність якого зводиться до того, що елемент узгодженості

10 0-58

289

г

повинен бути присутнім не лише у стосунках між гілками влади, а й у межах кожної з них¹.

Правова держава втілює в життя низку цінностей осо­бистості, приводить соціальну дійсність у відповідність до них. Тому її саму слід розглядати як важливу особистісну цінність.

Контрольні запитання

• Що таке правова антропологія?

4 У чому полягає відмінність між соціологічним та ан­тропологічним підходами до особистості та її цін­ностей?

• У чому полягає особистісна цінність права?

• В якому розумінні права людини є виразом особистіс-ної цінності права?

• Як реалізується особистісна цінність права у правовій

державі?


¹ Див.: Копєйчихов В. В. Момент істини. Питання конституційного протесту в Україні // Наук. вісн. Укр. акад. внутр. справ. — 1996. — № 1. — С. 15.

290

Розділ VI

Правова епістемологія: істина у правотворчості та правозастосуванні

§ 1. Загальна характеристика правової епістемології. Категорія істини як центральна категорія правової епістемології

Правова епістемологія — складова філософії права, яка вивчає пізнавальні процеси у функці­онуванні права як засобу самоуправління суспільства, рег­ламентації його саморозвитку. Вона досліджує процес ви­вчення правового аспекту буття суспільства як системи, що самоорганізується, та людини в їхній єдності, себто право­ву реальність, і відображення результатів її вивчення в юридичних положеннях. Правова епістемологія інакше на­зивається правовою гносеологією, або теорією пізнання.

Розглядувана складова філософії права має свою сис­тему категорій. Центральне місце в ній посідає категорія істини. Щоби глибше її зрозуміти, слід звернутися до її генезису в історії філософії.

Проблема істини була предметом ретельного дослі­дження ще у Стародавній Греції. Платону належить така характеристика істини: "... той, хто говорить про речі від­повідно до того, якими вони є, говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, — помиляється..."¹. Слід підкрес­лити, що тут істина розглядається як характеристика го­воріння (речення), а не висловлювання. За часів Платона поняття про істину привертало увагу радше під кутом зору юридичної та політичної практики, під кутом зору мистец­тва дискутувати, сперечатися, ораторської практики.

¹ Платт. Сочинения. В 3 т. - М., 1968. - Т. 1. - С. 417. »0* 291

Цю позицію прийняв і Арістотель, щоправда, дещо змістивши акцент. У трактаті "Топіка" він аналізував мето­дику побудови софізмів, із допомогою яких можна пере­могти опонента в дискусії, а також; способи, що дозволя­ють надати максимальної вірогідності тій чи тій тезі, виве­деній із загального досвіду. Арістотель показував, що со­фісти використовують тут звернення до думок народу, а також до думок учених. Він радив у процесі суперечки зіставляти різні думки, виводити з них наслідки та аналі­зувати ці останні. Одначе всі ці операції, на його думку, не в змозі зробити тези достовірними. Через це він дійшов висновку, що досвід не може служити останньою інстан­цією для виправдання вищих засновків науки — істина встановлюється лише через безпосереднє споглядання її розумом.

Рівночасно Арістотель схилявся до думки, що умогляд­но спостережені загальні принципи знання потенційно знаходяться в розумі як можливість бути виявленими. Для реалізації цієї можливості необхідно зібрати факти, спря­мувати на них мислення і в такий спосіб викликати процес розумового споглядання вищих істин, або засновків науки. Головною формою вираження результатів такого дослі­дження Арістотель уважав судження існування. Саме до них належить його положення про істину: "...казати про суще, що його нема, а про не-суще, що воно є, — означає казати хибне; а казати, що суще є і не-суще не є, — означає казати істинне"¹.

Уявлення про істину змінювалися відповідно до зміни історичних форм ставлення людини до світу. Серед істо­ричних форм — незаслужено забуте нині вчення про под­війну істину, що привертало найпильнішу увагу під час по­ширення філософії Арістотеля у християнській та араб­ській науці, в епоху Відродження. Ми маємо на увазі вчен­ня про поділ філософських і богословських істин, згідно з яким істинне у філософії може бути хибним у теології й навпаки. У цілому концепція подвійної істини відіграла роль істотного чинника у розвитку раціоналізму. Цікаво, що в цій концепції виразно проявляється зв'язок істини як логічної характеристики знання з істинністю як характе­ристикою духовного світу людини.

¹ Аристотель. Сочинения: В 4 т. - М., 1975. - Т. 2. - С. 141. 292

Вчення про істину протягом подальшого розвитку фі­лософії аж до німецької класичної філософії мало пере­важно споглядальний характер. Це розумове усвідомлення істини зазнавало дедалі більшої формалізації в межах тра­диційної логіки. Кант виявляв розумові підстави формаль­но-логічного усвідомлення істини. Зіткнувшися з анти-номічністю розуму, він, кінець кінцем прийшов до агности­цизму.

Принципово нове визначення істини дав Г.-В.-Ф. Гегель. Він зумів подолати обмеженість метафізичного підходу і піднятися до розуміння істини як процесу. Крім того, істи­на у нього виступала також як система чистих визначень мислення. А втім, гегелівська істина — це характеристика діяльності спекулятивного розуму, і в цьому аспекті вона не позбавлена певної містифікації. В його концепції не істина існує для історика історія для істини, людина для цієї останньої — лише засіб її реалізації.

Синтезуючою історичною формою ставлення людини до світу є творчо-перетворювальне ставлення. Воно є ви­значальним у діалектико-матеріалістичній концепції істи­ни, згідно з якою істина є системно здійснюваний процес осягнення світу у формах наукового знання в процесі практичної діяльності.

Діалектичний матеріалізм виходив з тієї ролі, яку відіг­рає істина в діяльності людини. І тут складається така кар­тина. Навіть якщо ми розглядаємо істину в суто гносеоло­гічному плані, з позиції пізнавального процесу, то необхід­но врахувати те, що істина — це ідеал, на досягнення якого спрямована ця діяльність. Істина є сутнісним мотивом нау­кового пошуку, його призначення полягає саме у сходжен­ні до істини від багатоманітності видимості, розрізнених явищ, у переході від випадкового до фундаментального, від безпосередніх чуттєвих даних до усвідомлення та обгрун­тованих концептуальних утворень. Основне завдання нау­ки — виявити закони, відповідно до яких змінюються та розвиваються об'єкти.

Коли дослідникові таланить побачити в тій чи тій формі природну закономірність, ця ідея стає діючою метою. Саме прагнення до істини наповнюється конкретним змістом, бо дослідник має тепер на увазі не істину взагалі, а цілком певну істину, яка чекає на своє розгортання і доведення. Крім того, ця ідея дозволяє організувати науковий пошук,

293

визначити його напрямок, пов'язати між собою ще розріз­нені відомості.

Підбиваючи підсумки викладеного вище, можна виріз­нити такі основні логічні етапи історичного розвитку ро­зуміння істинності знання. У Платона визначення істини органічно пов'язане з риторичною формою (говоріння, ре­чення, а не висловлювання). Арістотель уперше пов'язав істину з чистою, власне логічною формою її виразу (су­дженням існування). Наступний етап розуміння істини по­лягав у її конкретизації у вигляді подвійної істини, вчення про яку піднесло поняття істини до рівня філософської категорії. У межах класичної німецької філософії істина набула найбільш зрілої форми свого виразу — форми ідеї як сутнісного компонента об'єктивно-ідеалістичної філо­софської системи. Діалектико-матеріалістична філософія поєднала ідею з чуттєво-предметною діяльністю і вбачає істинність у цілепокладанні, конкретних світоглядних на­становах, переконаннях.

§ 2. Пізнавальні процеси у правотворчості

Юриспруденція як наука вивчає правову реаль­ність — діяльність людей, яка потребує право­вого регулювання, юридичну форму відносин у суспільстві. Юридичні проблеми трансформуються в пізнавальні, а по­тім здійснюється теоретичне опанування відповідних соці­альних явищ. До сутнісної основи права долучається вся система просторово-часових характеристик правової дій­сності, його соціальна та історична обумовленість, його реальні зв'язки, залежності, взаємодії всіх правових чин­ників не лише між собою, а й з тими економічними, полі­тичними, культурними, моральними і психологічними факторами, котрі складають середовище життєдіяльності права¹.

Можливість застосування категорії істини до положень правової науки у більшості дослідників не викликає сумні­вів. Взагалі, якщо брати процес юридичного пізнання абст-

Див.: Керимов Д. А. Философские оснований политико-правовнх исследова-ний. — М., 1986. — С. 187—188; Культура й техника законотворчества. — М., 1991. - С. 13.

294

рактно, поза безпосереднім зв'язком з юридичною практи­кою, то він мало чим відрізняється від аналогічного проце­су в будь-якій іншій науці. Значно цікавішим є питання про те, чи можна (і якщо можна, то в якій формі) застосувати категорію істини в галузі правотворчості та реалізації юри­дичних законів.

Правотворчість — діяльність зі створення юридичних норм, в яких і знаходить вираження право, оскільки воно має нормативний характер. Щодо самого поняття норми права у нас віддається перевага підходові, виробленому юристами романо-германської правової сім'ї. Він спира­ється на уявлення про право як інструмент розвитку сус­пільства і приводить до висновку, що норма права — дер­жавна вказівка на міру можливої, належної, забороненої або схвалюваної діяльності громадян, органів та організа­цій через установлення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Вона має загальний характер. Іншого підходу дотримуються юристи Англії та деяких Скандинавських країн. На їхню думку, право є головно правом судової практики, його мета полягає в негайному відновленні ста­тус-кво, а не в установленні основ соціального порядку. Норми англійського права — це положення, які беруться з основної частини рішень, винесених вищими судовими інстанціями Англії. Така норма тісно пов'язана з обстави­нами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тій, щодо якої це рішення було ухвале­не¹. Як можна оцінити норми права у ракурсі істинності й хибності? Це питання потребує ретельного дослідження. Питання про співвідношення істини та юридичної норми вже давно є предметом ґрунтовного обговорення у праві, а також у філософії та логіці. Деякі фахівці вважають, що між ними нема зв'язку. Основні їх аргументи зводяться до такого. Норма права як інструмент регулювання суспіль­них відносин є владним розпорядженням держави, це во­льовий імператив, веління, команда. Саме владне розпоря­дження, за яким в остаточному підсумку стоїть можливість застосування державного примусу, надає нормі права юри­дичного характеру. Вона фіксує не суще, а належне, відоб­ражає не дійсність, а лише суб'єктивний стан законотвор-

Див.: Давид Р. Основньїе правовьіе системи современности. — М., 1988. — С. 98-99,304-305.

295

чого органу, виражає його ставлення до регульованої ді­яльності. Тому її можна оцінювати лише в термінах ефек­тивності, корисності, але не істинності, можна розглядати лише як прескриптивне положення (наказ), а не як дес­криптивне судження (опис). Справді, якщо визначати пра­во тільки функціонально, виключно як засіб досягнення певної мети, то проблеми істинності правових норм не ви­никає зовсім.

Інші дослідники, навпаки, вважають, що юридична нор­ма має об'єктивний зміст. Вони спираються на такі мірку­вання. Завдання норм права полягає в організації діяльнос­ті суспільства відповідно до реальних умов, лише тоді мож­на досягти мети, тому норми права мають певний об'єктив­ний зміст. Вольовий імператив повинен мати відповідні об'єктивні підстави. Якщо вважати, що норма права нічого не твердить відносно дійсності, а тільки наказує діяти пев­ним чином, то залишається незрозумілим, чому існує сама можливість наказувати. Неможливо відображати належне, не відображаючи суще, — адже вони органічно пов'язані одне з одним. У діалектиці взаємних переходів належного і сущого — ядро виникнення і розвитку правових норм. Юридичні норми — результат пізнання законодавцем об'­єктивної реальності. Вони мають не лише прескриптивний, а й дескриптивний зміст. Крім того, заперечення істинніс-ного підходу до змісту юридичних норм призводить до непереборного розриву між правотворчістю і застосуван­ням норм права, до дисфункції механізму правового регу­лювання.

Розгляньмо тепер питання про те, в яких аспектах нор­ми права можуть відповідати дійсності, бути істинними.

Насамперед необхідно звернути увагу на прескриптив­ний аспект юридичних норм. Самоорганізація суспільства як загальносоціологічне явище має конкретно-історичний характер, тобто її цілі та зміст, принципи й механізми ви­значаються особливостями певного етапу суспільного роз­витку. Через це такий засіб регламентації процесу соціаль­ної самоорганізації, як право, відповідає специфічним ри­сам кожної конкретної історичної епохи. У самому процесі життєдіяльності суспільства природним чином із необхід­ністю виникають певні норми поведінки людей, які дозво­ляють задовольняти їх домагання та одночасно забезпечи­ти функціонування і розвиток суспільства в цілому. Сус-

296

пільство спонтанно виробляє їх як засіб саморозвитку. Ці передюридичні правила, які найчастіше мають характер моральних норм, утілюються потім у позитивному праві, завдяки чому можуть реалізуватися на практиці значно ефективніше. Звісно, кожний закон виникає з правосвідо­мості людей, що стоять при владі¹.

Одначе тут цілком доречно навести думку Маркса про те, що, оскільки "точка зору законодавця — точка зору необхідності"², законодавець "повинен дивитись на себе, як на дослідника природи. Він не робить законів, він не вина­ходить їх, а тільки формулює, він виражає в свідомих по­зитивних законах внутрішні закони духовних відносин'⁴. На його думку, юридичний закон є "... загальним і справж­нім виразником правової природи речей. Правова природа речей не може через це пристосовуватись до закону — закон, навпаки, повинен пристосовуватись до неї"⁴. Маркс уважав, що право виникає та існує в самих суспільних від­носинах до і поза його визнанням законодавчою владою. Так, він зазначав, що спершу з'являється товарний обіг, а лише потім із нього розвивається відповідний правовий по­рядок. Вже у нерозвиненій міновій торгівлі особи, які об­мінюються, мовчки визнають себе рівноправними учасни­ками відносин обміну. "Це фактичне відношення, яке вини­кає тільки завдяки самому обмінові і в обміні, дістає пізні­ше правову форму у вигляді договору і т. д."⁵.

В іншому випадку, розглядаючи процес обміну між то­варовласниками, Маркс підкреслював: "Це юридичне від­ношення..., в якому відбивається економічне відношення. Зміст цього юридичного, або вольового, відношення даний самим економічним відношенням"⁶. Отже, і в цьому випад­ку констатується можливість існування юридичних відно-

¹ Див.: Ильин Й. А. Путь к очевидности. - М., 1993. - С. 251.

2

Маркс К. Проект закону про шлюбну розлуку // К. Маркс, Ф. Енгельс. Тво­ри. — 2-е вид. — Т. 1. — С. 156.

³ Там само. - С. 154.

Маркс К. Дебати шостого Рейнського ландтагу (стаття третя). Дебати з при­воду закону про крадіж лісу // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. — 2-е вид. — ТІ — С. 116.

Маркс К. Зауваження на книгу А. Вагнера "Підручник політичної економії" (2-е вид.), Т. 1 (1879) // К. Маркс, Ф. Енгельс. Соч. - 2-е вид. - Т. 19. - С 379-380.

⁶ Маркс К. Капітал. - Т 1. // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. - 2-е вид. -Т 23. - С. 92.

297

син без законодавчого регулювання процесу обміну між товаровласниками.

Крім прескриптивного змісту, норма права має також дескриптивний. Перший слід визнати домінуючим, оскіль­ки норма є насамперед засобом досягнення певної мети. Проте і другий (дескриптивний її зміст) не слід нехтувати. Право відображає у своїх формалізованих нормативних положеннях світ дуже складних людських відносин над­звичайно широкого діапазону — від глибинних шарів жит­тя до найпрозаїчніших, побутових питань.

Створюючи юридичну норму, правотворчий орган має спиратися на глибоке дослідження правової дійсності, тоб­то правового аспекту соціальних процесів. Наприклад, од­ним із таких процесів у сучасному суспільстві, який має дуже важливе значення під кутом зору правового регулю­вання соціальних відносин, є урбанізація. "Концентрація населення, — зазначив В. І. Шакун, — призводить до ус­кладнення взаємин між людьми, примножує кількість неба­жаних контактів, що, зрештою, призводить до скоєння правопорушень"¹. Глибокий аналіз правової реальності (особливо правопорушень) необхідний для визначення меж і можливостей застосування правових заходів у боротьбі з антигромадськими явищами.

Взагалі такий аналіз е основою вдосконалення соціаль­них норм і практики їх застосування, дальшого зміцнення системи соціального контролю, послідовної реалізації засобів морального і правового виховання, соціальної профілактики та відповідальності, гармонізації відносин у суспільстві².

У цілому можна сказати, що юридична норма є істин­ною тією мірою, якою вона відображає соціальну, насам­перед правову, реальність, якою мірою вона відповідає оп­тимальному способові гармонізації суспільних відносин.

А втім, це — лише один аспект істиннісної оцінки нор­ми права. Є. В. Васьковський пропонував назвати його внутрішньою істинністю. Зовнішньою істинністю правової

Шакун В. І. Урбанізація та злочинність. — К., 1996. —С. 60. 2

Див.: ґолосмкченко /. Я. Попередження корисливих проступків засобами ад­міністративного права. — К., 1991. — С. 3.

298

норми, на його погляд, слід вважати юридично правильний порядок ЇЇ прийняття та оформлення¹.

Отже, застосування категорії істини до норми права і можливе і потрібне. Можна сказати, що метою законо­творчої діяльності держави є встановлення істинних юри­дичних норм.

Але взагалі сенс права полягає не просто у виробленні певних норм, а в регламентації з їх допомогою суспільного життя. Варто підкреслити, що юристи проблему істини об­говорюють найчастіше у зв'язку з процесом реалізації юридичних норм, і насамперед із правозастосовною діяль­ністю державних органів і посадових осіб.

§ 3. Істина як мета правозастосовної діяльності

Розгляньмо тепер питання про те, якою мірою і в яких формах можна застосувати категорію істини до процесу реалізації права.

Найважливішим різновидом застосування права, який найповніше виражає його сутність, є, мабуть, розслідуван­ня злочинів. Слідчий, прокурор, суддя, інші представники держави, які провадять розслідування кримінальної спра­ви, не переслідують наукових цілей. Вони встановлюють об'єктивні й суб'єктивні ознаки злочину, а також інші об­ставини, які в сукупності визначають підстави і форму рі­шення, що його належить винести у справі. Іншими слова­ми, вони вирішують практичні задачі, пов'язані зі здійснен­ням правосуддя. Але сказане не означає, що в діяльності цих посадових осіб відсутні пізнавальні елементи. Гносео­логічна природа цих задач очевидна. Під час розслідування особи, що його провадять, здобувають певні знання про вчинений злочин, винну особу і на цій підставі роблять висновки, виносяться відповідні рішення. А. В. Наумов і О. С. Новиченко вважали, що "істина, виражена в судово­му вироку, має ті самі риси, що й будь-яке інше істинне знання, відрізняючись від останнього лише конкретним

Див.: Васьковский Е. В Учение о толковании й примснснии гражланских законов. - М., 1976. - С. 49.

299

і

І.

змістом"¹. "Пізнання фактів об'єктивної дійсності прони­зує весь кримінальний процес", — зауважив І. М. Лузгін².

У кримінальному процесі вживається поняття матері­альної істини, тісно пов'язане з поняттям істини в його філософському трактуванні. "Абсолютно неприпустимо і ненауково міркувати так, що теорія пізнання — це одне, а теорія доказів у кримінальному процесі — зовсім інше, що зв'язку між ними нема, що гносеологічна проблема — га­лузь філософії, а вчення про матеріальну істину в кримі­нальному процесі — питання юриспруденції, судової прак­тики, через що останнє питання і повинне вирішуватися поза всякою залежністю від загальнофілософських поло­жень"³, — писав М. С. Строгович. При цьому він застерігав і від спрощеного підходу, механічного перенесення загаль­нофілософських положень до галузі спеціальних питань кримінального процесу. Поняття матеріальної істини роз­глядається як тотожне поняттю предметної істини у відо­мому висловлюванні Маркса (на яке він при цьому посила­ється): "Питання про те, чи має людське мислення предмет­ну істинність, — зовсім не питання теорії, а практичне поняття. У практиці повинна людина довести істинність, тобто дійсність і могутність, посейбічність свого мислення. Спір про дійсність чи недійсність мислення, яке ізолюється від практики, є чисто схоластичне питання"⁴. Матеріальна істина у кримінальному процесі — це істина у криміналь­ній справі, яка отримала фактичне (матеріальне) підтверд­ження.

Перед розслідуванням стоїть вимога точного пізнання обставин кримінальної справи, адекватної реконструкції самої події злочину, ситуації, осіб, винних у його вчиненні. Проблему цілком певного, достовірного пізнання обставин кримінальної справи, незважаючи на суто практичний ха­рактер цього виду дослідження, не можна розглядати у вузькому, емпіричному аспекті. Під час аналізу криміналь­ного процесу постають такі важливі питання, як питання

Наумов А. В., Новиченко А. С. Закони логаки при квалификации преступле-ний. - М., 1978. - С. 42.

Лузгин Й. М. Расследование как процесе познания. — М., 1969. — С. 8.

Строгович М. С. Избраннне труди. Теория судебннх доказательств. — М., 1990. - Т. 3. - С. 16.

Маркс К. Тези про Фейєрбаха // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. — 2-е вид. — Т. 3. - С. 1.