М. В. Костицького, доктора юридичних наук, професора

Вид материала

Документы

Содержание Як вплинула пантеїстична спрямованість філософії епохи Відродження на розуміння основних категорій філософії права? Що є, згідно з теорією Дж. Аокка, початковим виміром людської свободи? Чим обумовлений, згідно з теорією Т. Гоббса, "природ­ний стан людини як стан війни всіх проти всіх"? Які закони Вольтер називав природними законами? Регель Г.-В.-Ф. Гегель Г-В.-Ф 1. Теорія права як прояв народного духу в історії Фрідріха-Карла фон Савіньї Яке місце займає філософія права в системі філософії Гегеля? Як співвідносяться права і закони в філософсько-пра­вових теоріях представників німецької класичної фі­лософії? Сформулюйте особливості марксистського розуміння природи і сутності права. Які недоліки цієї теорії?

Подобный материал:

• Право інтелектуальної власності академічний курс, 45378.17kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 66.83kb.
• В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, 9464.48kb.
• В. Д. Гавловський кандидат юридичних наук (розд. 4, 6, 8, висновки), 3601.83kb.
• В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, 9394.89kb.
• Загальна редакція програми доктора філософських наук, професора Добронравової І. С.,, 159.98kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 8479.21kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.
• М. А. Шепєлєв За редакцією доктора історичних наук, професора Д. В. Табачника, 69.7kb.

запитання

4 Як вплинула пантеїстична спрямованість філософії епохи Відродження на розуміння основних категорій філософії права?

4 Як Г. Гроцій розрізняв природне право і право, уста­новлене волею?

4 Що є, згідно з теорією Дж. Аокка, початковим виміром людської свободи?

4 Як змінюється, в епоху Нового часу, класична двоєдина формула феодального права?

4 Чим обумовлений, згідно з теорією Т. Гоббса, "природ­ний стан людини як стан війни всіх проти всіх"?

4 В яких випадках, згідно з теорією Ф. Бекона, при уточ­ненні джерел права має сенс апеляція до Бога?

4 Які закони Вольтер називав природними законами?

4 Який зміст поняття "просвітництво" у широкому і вузькому значенні?

4 В чому сутність концепції "суспільного договору" як формули об'єднання людей у "громадянське суспіль­ство"?

4 Чому просвітителі розглядають свободу лише в полі­тичному аспекті проблеми?

127

Тема II. Філософсько-правові вчення в Західній Європі кінця XVIII середини XIX ст.

§ 1. Філософсько-правові позиції Іммануїла Канта

Родоначальником німецької класичної філосо­фії вважається філософ Іммануїл Кант (1724— 1804). Він народився і помер у столиці Східної Пруссії — Кенігсберзі; походив із родини ремісника; дістав універси­тетську освіту; працював викладачем і професором Кеніг­сберзького університету. І. Кант був різнобічне освіченою людиною. Його філософська система криє в собі низку оригінальних концепцій щодо побудови Всесвіту, етики та естетики, логіки пізнання. Важливе місце в теоретичній спадщині цього мислителя посідають праці з соціально-по­літичних, історичних і правових проблем. Це — "Основи метафізики моральності", "Критика практичного розуму", "Ідея загальної історії під космополітичним кутом зору", "До вічного миру", "Метафізичні засади вчення про право" та ін. Філософія І. Канта приголомшує глибиною і проник­ливістю. Хотілося, щоб її прочитали, відкинувши завчені фрази й готові рецепти, зваживши навдивовиж точне і ви­вірене слово І. Канта, актуалізоване нашим реальним істо­ричним досвідом, усіма десятиліттями кривавих культів, коли "всезнаючі опікуни" ретельно відучували народ ко­ристуватися власним розумом та бути власне народом, а не юрбою. Саме від цього неодноразово застерігав І. Кант, вивчаючи природу людей та їхню схильність створювати нові штампи мислення замість старих. Мислитель писав: "Людина дуже рано набуває почуття справедливості, або дуже пізно, або взагалі не набуває поняття справедливос­ті"¹. На противагу почуттю, поняття справедливості не мо­же бути набуте людиною на основі лише індивідуального досвіду. І. Кант характеризував свою епоху як "вік просвіт­ництва", сутністю якої є "вихід людини зі стану неповно­ліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття

¹ Кант Й Сочинения В 6 т М, 1965 Т 2 С 149 128

означає неспроможність користування власним розумом без керівництва когось іншого". Рівночасно філософ до­тримувався думки, що принципи державного управління можуть бути найкраще реалізовані в державі, котру очо­лює монарх, що керується тією загальною волею громадян, яку адекватно відображають філософи.

Кант докоряв авторові "Левіафана..." Гоббсу, що той не визнавав за народом його непорушних і невід'ємних прав. І водночас був щиро переконаний, що освічений мо­нарх здатен сприяти розширенню цих прав, якщо прийняти відповідні закони.

На відміну від Руссо, Кант уважав, що людина за своєю природою лиха, а не добра. Отримавши необмежену сво­боду, люди не підтримуватимуть, а протистоятимуть один одному; людська природа — "нетовариська товариськість", соціальні інстинкти переплітаються в людині з інстинктами антисоціальними, схильність до злагоди — з егоїзмом. "Людина — це така тварина, яка потребує над собою гос­подаря", — такий не вельми оптимістичний висновок зро­бив філософ. Проте й ЦІ господарІ-"опікуни" теж люди, і тому теж потребують над собою господаря, яким може бути лише Бог.

Кант поділяв із фізіократами віру в те, що прогрес люд­ства є процесом природним, що люди стихійно до нього прагнуть і здійснюють його, якщо тільки їм у цьому не за­важати. Отже, вважав філософ, треба створити такий лад у суспільстві, який забезпечував би відповідні умови для поступу. Адже люди — не просто машини, як трактують їх деспотичні уряди. Здатність думати — їхня вроджена якість, треба лише розвинути її у повсякденний навик. До­помогти їм у цьому повинні не "опікуни", зацікавлені в тому, щоб тримати людей в покорі, а інтелігенція, "вчені". З цього погляду політичне-правове мислення — цілком елі­тарне, проте був глибоко переконаний, що лише свобода думки може забезпечити розвиток людства, і саме з цим переконанням філософ робив свій вибір між монархією та республікою.

Кант вірив, що освічений монарх більше поважатиме свободу думки, ніж революційний республіканський уряд, тому що, відчуваючи власну законність, стоятиме на твер­дих ногах і "не боятиметься своєї тіні". Зрозуміла річ, що йдеться про суто об'єктивне відчуття, — адже такий кри-

5 0-58 129

тичний розум, як Кант, анітрохи не вірив у божественне, святе право монархії. Він відкрито заявляв, що всяка дер­жавна влада є наслідком узурпації, загарбництва, а не доб­ровільного суспільного договору між народом і правителя­ми, як це стверджував романтик Руссо. І лише завдяки діалектичному співвідношенню між правом і державою державна влада може домогтися узаконення свого статусу як необхідної сили, що регламентує суспільне життя.

Саме тому Кант схилявся до монархічної форми прав­ління. За вихованням німецький філософ був консервато­ром, і лише під впливом ідей Локка, який вважав, що розум людини — це "табула раса" і, отже, людину можна привчи­ти до будь-чого, а також під впливом ідей популярного на той час Спінози і особливо — Руссо він став радикалом. Згодом у період зрілості, ідеї Монтеск'є та Юма певною мірою нейтралізували притягальну силу концепцій Ж.-Ж. Руссо, про що свідчить перехід Канта на позиції реформізму.

Його надії на освічений абсолютизм, ясна річ, виявили­ся перебільшеними. Одначе міркування філософа стосовно підвалин суспільного ладу, що має спиратися на діалектику дисципліни й свободи, добровільного послуху та вільної критики, мають, як бачимо, нетлінну вартість. У "Метафі­зиці моралі" І. Канта викладено його етичну систему. Мис­литель, пояснюючи свою теорію, не хотів мати нічого спільного з утилітаризмом, який мету моралі вбачав поза її межами. Передусім Кант прагнув "цілком ізольованої метафізики моралі, не змішаної з будь-якою теологією, чи фізикою, чи гіперфізикою". Всі моральні уявлення, стверд­жував Кант, апріорно притаманні розумові й породжені ним. Моральність досягається тільки тоді, коли людина діє, підкоряючись обов'язкові; водночас не досить, щоб учинок був таким, як того міг вимагати обов'язок. Так, якщо лю­дина добра тільки завдяки своїй природній доброзичливос­ті, то її не можна вважати доброчесною. Сутність моралі слід виводити з уявлення про закон: адже все в природі діє відповідно до законів, тільки розумна істота має здатність діяти згідно з ідеєю закону, тобто коритися волі. Уявлення про об'єктивний принцип як такий, що виявляється у волі, зветься велінням розуму, а формула цього веління — ка­тегоричним імперативом, або "золотим правилом мораль­ності", сутність якого — в моральному вдосконаленні гро-

130

мадян за принципом: "Дій згідно з такою максимою своєї волі, яка водночас може стати основою загального законо­давства"¹. І. Кант убачав у цьому правилі універсальний засіб розумної організації суспільства, суспільної злагоди і приборкання одвічно злої природи людини.

Крім того, згідно з теорією Канта, ідею категоричного імперативу можна вважати основним системотвірним чин­ником права, але ця ідея формалізована. Тобто у праві головне — не мотиви вчинків, а їхній характер. Запропо­нований Кантом підхід до розуміння права можна витлу­мачити так: норми права окреслюють сферу, в якій людина може діяти вільно. Спроба вийти за цю сферу неприпусти­ма тому, що вона сприймається як посягання на свободу інших осіб. Отже, право — це, насамперед, визначення мі­ри чи граничних умов свободи людини, її автономії.

Ця умова знаходить відображення в таких визначеннях права І. Канта:

1. Право — це сукупність умов, за яких сваволя одного індивіда сумісна зі сваволею іншого під кутом зору загаль­ного закону свободи.

2. Право є загальним для всіх правилом (сукупністю правил) узгодження суперечливих дій вільних громадян.

3. Сукупність умов, які обмежують сваволю одного ін­дивіда дотично до іншого та юридичні конфлікти в суспіль­стві, Кант називав правом.

Таке праворозуміння у Канта спиралося на ідею мо­ральної автономності особистості, її абсолютної самоцін-ності, її здібності створювати для себе закони, знати свій обов'язок і самому виконувати його. Сама можливість сво­боди і взагалі для всіх людей закону стала можливою, згідно з Кантом, завдяки моральній автономії особистості (тобто самоцінності, самозаконності й незалежності особи).

Кант уперше зумів поєднати несумісність об'єктивної механістичної наукової раціональності та уявлення про людину як суб'єкта, що самовизначається. Починаючи з Канта, можемо говорити про критичну рефлексію, що кон­центрує свою увагу на місці людини в світі як суб'єкта, здатного виходити за рамки природної детермінації². Таке

¹ Кант Й. Сочинения: В 6 т. - М., 1969. - Т. 3. - С. 95. 2

Див : Д.іугач Т. Б. Проблема сдинства теории й практики в немецкой класси-ческой философии. — М., 1986. — С. 78—79.

5* 131

г

розуміння взаємовідношення людини і світу підтверджу ється, згідно з ученням Канта, існуванням двох взаємо­пов'язаних "розумів" — теоретичного і практичного. Якщо перший — лише одна з форм ставлення до світу, то другий, у тому числі й право, — ціннісні форми свідомості.

Сенс і призначення права в тому, щоби ввести свободу і сваволю всіх індивідів у розумні й загальноприйняті рам­ки. Право стосується тільки зовнішніх меж загальнодопус-тимої поведінки, тобто виступає у вигляді заборон, які регламентують те, що не заборонено.

Кант у своїх філософських творах постійно звертався до проблеми співвідношення права і моралі. Проблеми роз­різнення права і закону, специфіку права він виявляв від­межуванням його від моралі. Призначення права — гаран­тувати моралі той соціальний простір, у якому могла б реалізовуватися свобода індивіда. У цьому — сутність кан­тівської ідеї моральної обгрунтованості права. Концепція моральності права має правове значення тільки тому, що моральність юридична.

Мислитель розрізняв зовнішні — позитивні та внутріш­ні — суб'єктивні, рушійні сили соціальної поведінки. Перші є юридичними і реалізуються завдяки насиллю. Другі зале­жать від усвідомлення внутрішнього обов'язку; вони є мо­ральними. Це розмежування проводиться чітко, оскільки право стосується лише дій, мораль — переконань. При цьому Кант уважав моральною діяльність, спрямовану на благо всього людського роду, тоді як юридичні відносини скеровано на кінцеву волю індивідів та їхні зовнішні, без­сердечні зв'язки. За кантівським протиставленням права й моралі приховано визнання аморальності сучасного йому суспільства.

Кант, під впливом ідей Руссо, розглядав моральність як подолання відчуження людини як об'єкта юридичних норм. В основі цього процесу є перехід усього правового в мо­ральне. Рівночасно він визнавав право й мораль як взаємо-доповняльні протилежності, формальну єдність суб'єктив-г ності та об'єктивності поведінки індивідів.

Розглядаючи свободу як початковий вимір визначення права, філософ успадкував традиції Просвітництва та бур­жуазних революцій XVIII ст. Згідно з кантівським визна­ченням, слідує і рівність суб'єктів як принцип права.

132

Специфіка означеного способу визначення права поля­гає найперше в тому, що своєю внутрішньою структурою та за характером свого здійснення сутність права — не у формальному встановленні норм, яким слід підкорятися, а в утворенні духовних передумов, що забезпечують свобо­ду. Запропоноване Кантом поняття права значно ширше, об'ємніше позитивного права, яке підлягає критичній пере­оцінці розумом. Кант порівнював позитивне право з голо­вою без мозку. Він виходив із розмежування між філософ­ським і прикладним розумінням права, яке набуло чіткішо­го оформлення у Гегеля. Питання "Що таке право?", на думку Канта, може засмутити правника: "... що кажуть за­кони в тому чи іншому місці, в той чи інший час, він іще може ствердити; але чи є правом те, чого вони вимагають, і який загальний критерій, на підставі якого можна розріз­няти правове й неправове... — це залишається для нього таємницею, позаяк він ні на мить не полишає зазначених емпіричних принципів і не шукає витоків цих суджень у самому лише розумі... щоб установити основу для можли­вого позитивного законодавства"¹.

У праві І. Кант виокремлював різні рівні, для яких ви­хідними були не однакові принципи. Так, природне право спирається на апріорні принципи, що їх диктує розум, тоді як позитивне право залежить од волі законодавця. При­родне право і є цим загальним критерієм, який дозволяє розрізняти правове і неправове.

Право як моральна здатність зобов'язувати інших (на­гадує суб'єктивне право) поділяється на вроджене (нале­жить кожному від природи незалежно від правового акта; лише таке право є свободою чи незалежністю від примус­ного свавілля іншого, оскільки вона несумісна зі свободою будь-якого іншого) і набуте право (для якого необхідний правовий акт).

Щоби повністю усвідомити парадокси права, а отже, дійти висновку про суперечливість, неузгодженість наших знань про світ права, про форми його існування, Кант роз­різняв право у вузькому та широкому значенні цього слова.

До права у вузькому, точному розумінні не домішується нічого етичного, воно гарантується можливістю повного

Кант Й. Критика чистого разума. — М., 1994. — С. 4'Щ.

133

примусу. Тобто право в точному розумінні слова є синоні­мом позитивного права.

Що стосується права в широкому розумінні, то це — своєрідне явище, де "... правоспроможність примушувати не може бути визначена ніяким законом". "Цих істинних або хибних прав, — писав Кант, — є два: справедливість і право крайньої необхідності; перше допускає право без примусу, друге — примус без права. Така двозначність залежить... від того, що бувають випадки сумнівного права, вирішити які неспроможний ніякий суддя"¹.

Взагалі, можливі різні теоретичні системи, де право ви­никає як необхідний складник, як етап розвитку або час­тина цілого. Кожен складник виникає як момент або логіч­на ланка. Право виявляє себе як видове поняття стосовно до загальнішої категорії. Кантові такою категорією служи­ла мораль. Він написав "Метафізику моралі, що складаєть­ся з двох частин". Перша частина — філософське вчення про право, розглядає легальність людської поведінки, тоб­то її відповідність юридичним законам. Друга частина — філософське вчення про чесноту — розглядає моральність людської поведінки, тобто її відповідність законам етики. Гегель описав у "Філософії права" систему, що фіксує три форми розвитку вправа: абстрактне право, етику, мораль­ність. Підхід Гегеля був непересічним. Кант діяв радше як методолог і вживав юридичні поняття за їх узвичаєного тлумачення; Гегель як філософ-теоретик творив умоглядну систему, яку важко сприйняти юристові. Всі форми регу­ляції людських відносин належать, за Гегелем, до права. Те, що юристи називають правом, стало йому за "абст­рактне право". Це — початковий рівень: нерозвинене, не­повне, тонке на зміст право. "Етика" — наступна, розвине­на форма.

Отже, через право Кант пов'язував свою соціально-фі­лософську концепцію з одним із розділів критичної філо­софії. Право він тлумачив як вияв практичного розуму. Надаючи процесові становлення правових відносин прі­оритетного значення як на початкових етапах конститую­вання людських спільностей, так і в наступному їх розвит­ку на етапах цивілізації аж до загального громадянського стану, Кант уважав, що ці відносини є результатом діяль-

Кант Й. Критика чистого разума. — С. 226. 134

ності розуму і що проблему створення держави завжди може розв'язати той, хто володіє хоча б здоровим глуздом. Розум може використати механізм природи як засіб для того, щоби практикою конституювати власну мету — нак­реслення права і цим гарантувати внутрішній та зовнішній мир і постійно забезпечувати його, оскільки тільки це пов­ністю залежить від держави. Хоча Кант називав соціальні імперативи практичного розуму апріорними, все ж чітко простежується їхня емпірична основа, відображення в них потреб людської практики.

§ 2. Теоретична концепція права Иогана-Готліба Фіхте

Йоган-Готліб Фіхте (1762—1814) — професор

філософії Єнського університету в Німеччині.

Основні праці — "Система вчення про моральність",

"Основи природного права", "Замкнена торгова держава"

та ін.

Основою філософсько-правових поглядів Фіхте була суб'єктивно-ідеалістична теорія діяльності. Головним зав­данням своєї практичної філософії мислитель уважав об­грунтування можливості й способів досягнення людської свободи, встановлення справедливого державного устрою, проте зводив практику до діяльності моральної свідомості. Згідно з теорією Фіхте, в основі теоретично-споглядально­го ставлення до дійсності лежить практично-діяльне став­лення до неї. Пізнання у Фіхте — лише підпорядкований момент єдиної практично-моральної діяльності. Мисли­тель заперечував кантівську "річ у собі" і пояснював усю реальність як витвір діяльності безособового та надособо-вого "Я". Світ речей, за Фіхте, уявляється теоретичній сві­домості як існуючий поза і незалежно від неї світ лише тому, що "Я" творить його несвідомо. Необхідність у пра­вових настановах диктується свідомістю, а право виводить­ся з "чистих форм розуму". Філософія Фіхте спиралася на три основоположення ("Я покладає Я", "Я покладає не-Я", "Я обмежує не-Я"), котрі обумовлюють як структуру, так і внутрішній зміст системи. Цей метод, навіть за його сві­тоглядно-методологічної обмеженості, був, власне, істо-

135

рично першою спробою розробити теорію діалектичного методу.

У філософсько-правових поглядах Фіхте вихідним було питання про свободу. У свободі він убачав не безпричин­ний акт, а дію, основану на пізнанні необхідності. Філософ ставив міру людської свободи в залежність не від індивіду­альної мудрості людини, а від рівня історичного розвитку суспільства, від епохи, до якої належить індивід.

У розумінні історії Фіхте продовжував традиції про­світників — історія людства є процес розвитку від стану початкової невинності (несвідомого панування розуму) че­рез загальне падіння й зіпсованість до свідомого царства розуму і свободи.

Кожен індивід повинен реалізовувати особисту свободу в межах загальної свободи, але, щоб його устремління не виходили за межі загальної свободи, необхідна правова спільність людей, в основі якої лежить правовий закон. Фіхте проповідував ідею, що в основі всякого державного устрою є договір, спрямований на забезпечення свободи кожному громадянинові завдяки справедливим законам. Базою права є взаємне визнання індивідами особистої сво­боди кожного з них.

Особливості функціонування держави, суспільного ус­трою, основи правових відносин Фіхте виводив із мораль­ного закону і підкреслював, що тільки на цій основі люди можуть досягти досконалості у своєму стані. За Фіхте, з верховенства морального закону випливає, що держава і право необхідні лише в умовах, за яких цей закон не може реалізуватися, мусить із часом зникнути. Шлях зникнення держави — це перехід із "царства законів" у "царство мо­ралі". Тобто у філософсько-правових поглядах Фіхте чітко простежується вплив розуміння категоричного імперативу І. Канта.

У праці "Замкнена торгова держава" Фіхте запропо­нував утопічний проект держави з повним одержавленням усіх сфер суспільного життя. Цей проект мав деякі реакційні аспекти (визнання німецької національної винят­ковості).

Держава контролює всі сфери життєдіяльності, а саме: виробництво; ціни, що їх вона ж і встановлює; торгівлю; майновий стан і відносини; особисте життя людей. В "ідеальній державі" Фіхте існує замкнена торгова система,

136

грошові одиниці мають право обігу лише на внутрішньому ринку.

Головним завданням держави Фіхте вважав загальний контроль над усіма сферами життя людини. Необхідність цього контролю — всебічно забезпечити стабільність сус­пільства, не допустити його підриву зсередини. Шлях до цього лежить через абсолютне слідування букві й духові законів.

У праці "Про призначення вченого" Фіхте вказував на необхідність знищення відносин панування і підкорення, зазначивши, що той, хто вважав себе володарем інших, сам раб, і що тільки той вільний, хто хоче всіх навкруги зроби­ти вільними. Коли ж метою якоїсь держави стає протилеж­на система вимірів, тобто "рабство всіх і свобода одного", то такий устрій мусить бути замінений відповідно до мети суспільного договору.

§ 3. Філософсько-правові погляди Г.-В.-Ф. Гегеля

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) був сином високопоставленого чиновника. Він прослухав курси філософії й теології в Тюбінгенському університеті, з захопленням сприйняв ідеї Великої фран­цузької революції, був прихильником республіки, вихваляв демократичний устрій суспільного життя античного світу, критикував феодальні порядки в Німеччині та релігійні догмати. З початком викладацької діяльності критикував погляди І. Канта і Й. Фіхте, схилявся до прореволюційних думок. Згодом, ставши професором Берлінського універси­тету і здобувши визнання як офіційний філософ, Гегель зосередився на реакційній позиції: прославляв Пруссію, її уряд, підкреслював обраність німецької нації як єдиного спадкоємця і продовжувача загальносвітової культурної традиції, виправдовував війни.

Суспільно-політичні погляди Гегеля розпорошено по багатьох його працях. Найбільш повно вони викладені у "Філософії права" та лекціях із філософії релігії, філосо­фії історії, опублікованих після його смерті. Ці погляди базувалися на постулаті про визначну роль об'єктивної ідеї, яка послідовно втілюється в різноманітних формах

137

буття і через суспільну свідомість індивідів повертається до свого "матеріального" (божественного) лона. Світовий розум має своєрідну "хитрість": він творить історію через діяльність конкретних людей, які виступають виконавцями божественної волі. Суб'єктом історії є дух, конкретними виконавцями — люди. Отож, об'єктивний дух виступає як об'єктивна закономірність, що стоїть над окремими людь­ми і проявляється лише через їхні різноманітні зв'язки і взаємовідносини.

У своєму розвитку об'єктивний дух проходить три го­ловні стадії: абстрактне право, мораль, моральність. Ос­танній ступінь охоплює сім'ю, громадянське суспільство, державу. Такою є загальна структура суспільно-філософ­ської концепції Г. Гегеля.

Для розуміння сутності гегелівської філософії права насамперед важливо з'ясувати, яке місце посідає вона в системі всієї філософії Гегеля. У цьому нам допоможуть два суттєво важливі моменти:

• матеріал гегелівського філософсько-правового вчення (право, держава, суспільство) належить до ступеня розвит­ку об'єктивного духу, репрезентуючи його об'єктивізацію, зовнішній прояв і утвердження;

• політико-правова теорія Гегеля, систематично роз­роблена ним як філософія права, є саме філософським вченням про об'єктивний дух, філософський аналіз об'єк­тивного духу.

Свою концепцію філософії права Гегель розробляв і трактував саме як філософську науку про право, істотним чином відмінну від юриспруденції, яка, досліджуючи пози­тивне право (законодавство), має справу, за Гегелем, лише з суперечностями. А от завдання філософії права полягає в усвідомленні думок, які лежать в основі права, а власне ідея права є поняттям, діалектика розгортання якого і роз­кривається у філософії права. Філософія, за Гегелем, "... є найвищий спосіб усвідомлення абсолютної ідеї, тому що її спосіб найвищий — поняття... Окремою філософською наукою, поряд із філософією історії, релігії, є також і фі­лософія права"¹.

Що ж таке право? "Людина, — підкреслював філо­соф, — повинна знайти у праві розум. Ідеєю є свобода,

¹ Гегель Г.-В.-Ф. Наука логики. - М, 1972. - Т. 3. - С. 289. 138

але, якщо позитивному праву і законам протиставляються продиктовані серцем почуття і свавілля, то вона перестає бути авторитетом. Та обставина, що насилля і тиранія мо­жуть бути елементом позитивного права, є для нього чи­мось випадковим і не порушує його природи"¹.

Поняття право вживається в гегелівській філософії в таких значеннях:

• право як свобода (ідея права);

• право як певний ступінь і форма свободи (особливе право);

• право як закон (позитивне право).

На етапі об'єктивного духу, де весь розвиток визна­чається ідеєю свободи, "свобода" і "право" виражають єди­ний зміст. У цій площині філософія права Гегеля могла б називатися філософією свободи.

Система права як царство реалізованої свободи являє собою ієрархію особливих прав (як рух від абстрактних його форм до конкретних). "Право, — зазначав Гегель, — полягає в тому, що наявне буття загалом є наявне буття волі. Відтак право е в цілому свобода як ідея. А тому його можна вважати правом особливим"². На вершині ієрархії особливих прав стоїть право держави, оскільки в реальній дійсності особливі права всіх рівнів (особистості, її совісті, злочинця, сім'ї, суспільства) дані одночасно.

Про право як закон (позитивне право) Гегель писав: "Те, що є право в собі, покладено в своєму об'єктивному наявному бутті, тобто визначене для усвідомлення розуму, і визначене як таке, що є правом і вважається правом, що відоме як закон: право загальне, завдяки цьому визначен­ню, є позитивним правом"³.

Відповідно, за Гегелем, перетворення права на закон завдяки законотворчості надає праву форму загальності й повної визначеності. Предметом законотворчості можуть бути лише зовнішні сторони людських відносин, але не їхня внутрішня сфера.

Розрізняючи право й закон, мислитель водночас праг­нув уникнути їх протиставлення. Він підкреслював, що зміст права може не бути додержаним у процесі його за-

Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — С. 59. 2

З

² Там само. - С. 89.

Там само. - С. 247.

139

стосування, не все дане у формі закону є правом, оскільки не все закономірне в позитивному праві є законним і пра­вомірним¹.

Філософський підхід Регеля до аналізу розгортання сфери об'єктивного духу (суспільство, держава, політика, право і т. ін.) передбачав застосування принципів і правил його діалектики, оскільки "... сам метод розширюється до системи"². Філософія права не має, згідно з теорією Регеля, своїх специфічних методів дослідження і тому закономір­но розглядається як складова частина загальної філософії. Постава і вирішення проблеми про предмет і метод у фі­лософії права Регеля спирається на діалектику в її спеку­лятивно-ідеалістичній формі, метод визначає характер предмета дослідження і, власне, не досліджує об'єкт, а констатує, створює його, предмет дослідження зводиться до становлення понятійного апарату методу. Тотожність предмета і методу (від вихідного моменту до розгортання в цілісну систему) філософії права Регеля означає рівність їхнього понятійного змісту.

Специфіка взаємодії діалектики політико-правової сфери та філософії права Регеля виявляється неоднознач­не. Те, що Регель визначав як сходинку об'єктивного духу, розглядається як особлива сфера зі своєю сутністю і зміс­том. Через це логіко-гносеологічна сутність понять і зако­номірностей їхнього руху під час дослідження права, дер­жави, політики неминуче трансформується і набуває ін­ших, нових характеристик, обумовлених своєрідністю дос­ліджуваного матеріалу, специфічним змістом і власною логікою предмета розгляду.

Очевидно, що без подібної трансформації, яка додає щось нове, специфічне до "духу логіки", без своєрідної "політизації" логіки філософія права Регеля становила б інтерес хіба що для логіки, але не для наук про державу, право, політику. Все дослідження Регеля, в основі якого — діалектико-логічна конструкція світу об'єктивного духу (розвиток ідеї права, розгортання поняття права у світ права), супроводжується перетворенням, "наповненням" понятійного апарату діалектичного дослідження соціаль­но-політичним та етичним змістом.

Регель Г.-В.-Ф. Философия права. — С. 250. 2 Там само. - С. 304.

140

Регель розрізняв філософське і прикладне (практичне) поняття права, чого, на жаль, не робить більшість сучасних авторів.

Прикладне поняття права є необхідним для практичної юриспруденції, але не цікавить філософію. Філософське поняття Гегель називав "ідеєю права". "Ідея права, — писав він, — є свобода". Вихідний пункт права — воля, яка само­стійна тому, що свобода є сутністю і призначенням права. Систему права Гегель визначав як "царство суттєвої сво­боди". Ще Локк і Монтеск'є надавали здійсненню свободи виключного значення, підкреслюючи, що це, передусім, не анархія, не сваволя, а дотримання законів: без законів не може бути свободи. Гегель підвів під таке розуміння свободи філософську базу. Для нього свобода — "усвідом­лена необхідність". Значить, він допускав і "несвободу", підкорення законам природи і суспільства. Таке підкорен­ня робить вільним тільки його добровільність. За філософ­ським визначенням: "Ідея права — це свобода" приховано просту думку: право визначає розумну свободу людини (особи), яка обмежується такою ж свободою інших людей (осіб). Ця думка, безперечно, є продовженням ідей кантів­ського розуміння права, що його Гегель у "Філософії пра­ва" справедливо називав загальноприйнятним.

Визначення меж свободи і несвободи — ось що таке право. У розвинених правових системах ці межі встанов­люються детальною регламентацією всіх аспектів діяльнос­ті; у нерозвинених — відсутність детального розроблення деякою мірою компенсується загальним правилом: "будь індивідуальністю, особистістю і поважай інших у такій са­мій якості".

Людська свобода — результат тривалої роботи духу. Людина не народжується вільною, як уважав Руссо; вона, за Гегелем, є вільною за своєю духовною сутністю. Вільна людина і справедливі закони формуються в процесі довго­го соціально-історичного розвитку, в становленні якого людина створює свій світ свободи, права і держави і себе як повноправну, вільну істоту.

Поняття свободи й закону та вихідний момент об'єк­тивного духу сформувалися в надрах розвитку об'єктивно­го духу. Розум, що на ньому базується закон, реалізує себе як волю. "Хоча, — зазначив філософ, — пересічна людина бачить свободу в можливості не звертати уваги на існуючі

141

закони, чинити довільно, але саме в цьому і криється при­чина несвободи"¹.

Цікавим видається бачення Регелем абстрактного пра­ва. "Абстрактне право, — зауважив він, — є першим ета­пом у русі поняття права від абстрактного до конкретного. Поняття права поки що абстрактне. Людина тут виступає в ролі цілком абстрактного і вільного "я"².

Абстрактне право — це усвідомлення правоздатності. На цій стадії закон іще не виявив себе, його еквівалентом є лише формальний правовий заповіт.

Що ж тоді є законом у розумінні Регеля? "Закон — це загальне визначення, яке повинно бути застосоване до конкретного окремого випадку. В законах і відправі правосуддя є один суттєвий момент, який містить випад­ковість. Виступити проти неї означало б задекларувати абстракцію"³.

"Зобов'язання стосовно до інших криють у собі з боку права правосвідомість, — підкреслював мислитель, — необхідність того, щоб закони були доведені до загального відома. Закони можуть утворюватися лише після того, як люди створили для себе багатогранні потреби і набуття цих потреб переплелось із задоволенням"⁴.

Отже, закон, згідно з теорією Регеля, є вираженням права в собі, тобто закон є позитивним буттям свободи.

"Розвішувати закони так високо, щоб їх не міг прочи­тати жоден громадянин, як це робив тиран Діонісій, або ж поховати їх в апараті наукових збірників, та ще й записати недоступною для більшості мовою — тоді значення законів стає доступним лише тим, хто володіє спеціальною підго­товкою, — все це однаково неправомірно. Такі правителі, як Юстиніан, який дав своєму народові збірники законів у вигляді упорядкованих кодексів, не тільки стали великими благодійниками народу, який вихваляв їх, а й здійснювали великий акт справедливості. Стан юристів, які володіють особливим знанням законів, вважають часто ці знання сво­єю монополією, до якої всім іншим не слід втручатися...

¹ Гегель Г.-В.-Ф. Феноменология духа. - М., 1972. - Т. 2. - С. 401.

² Нерсесянц В. С. Гегель. - М., 1979. - С. 31.

³ Гегеяь Г.-В.-Ф. Фшюсофия права. - С. 252.

⁴ Там само. - С. 230.

142

Право, закон стосується свободи — найнеобхіднішого і найсвятішого, що є у людини, і вона повинна це знати"¹.

Поряд з "ідеєю права" існує й поняття позитивного права, тобто права, яке діє в тій чи тій країні (прикладне поняття). Гегель називав дві ознаки позитивного права. Під формальним кутом зору правило поведінки перетворюєть­ся в норму права лише тоді, коли воно визнане державою і відповідно охороняється його могутністю. А зміст права визначається своєрідністю національного характеру, духом народу (як у Монтеск'є і Савіньї) та рівнем його історич­ного розвитку. Гегель виявив соціально-історичну обумов­леність позитивного права. Законодавець не може керува­тися власною сваволею. Хоча він начебто і встановлює нор­ми права, насправді ж він лише фіксує те, що визріло в суспільстві. Право і закон — не синоніми. Закон — оформ­лення права, яке надає нормі загальності й визначеності. У цьому — перевага закону перед звичаєм і судовим рішен­ням. З-поміж витоків права Гегель віддав перевагу саме законові як найбільш сучасній і ясній формі. Це ставить законодавство і кодифікацію вище від захопленості серед­ньовічними звичаями та англійською системою прецедент-ного права.

Розуміння співвідношення права й закону у Гегеля не збі­гається з традиційним для мислителів XVII—XVIII ст. про­тиставленням природного і позитивного права. У більшості з них природне право асоціювалося з ідеалом, вічними принципами справедливості. Для Гегеля ж важливою була закономірність, історична обумовленість права. Він не захоплювався перевіркою закону на предмет його відповідності праву, керуючись знаменитою формулою Г. Греція: правом у повному розумінні слова є лише при­родне право. У Гегеля ідея можливого незбігу права й закону ніякого стосунку до прикладного поняття права не мала.

Право й закон у Гегеля різняться, але не протиставля­ються, хоча суперечності між ними в історичній дійсності не виключені. Цей зв'язок можна було б виразити універ­сальною гегелівською формулою: "Все дійсне — розумне, все розумне — дійсне". Закон повинен бути виразом права,

¹ Гегель Г-В.-Ф Фшюсофия права. — С. 252—253.

143

яке історично склалось; якщо він відступає від розумного, необхідні зміни.

Крім "ідеї права" і позитивного права, Гегель вирізняв ще й "особливе право". Так він називав ступені або форми розвитку ідеї свободи в рамках "об'єктивного духу". До "особливого права" відносять абстрактне право, мораль, сім'ю, громадянське суспільство, державу. Вони не засту­пають одне одного історично, а співіснують, причому нижчі форми "особливого права" (найнижча з них — абст­рактне право) підкоряються вищим. Ієрархічну систему (Гегель розглядав її як перехід від абстрактного до кон­кретного) завершує право держави. Над ним стоїть лише світовий дух, або розум.

У галузі філософії права діалектичний метод розгорта­ється в систему теоретичних конструкцій, за допомогою яких обґрунтовуються певні політико-правові погляди. Для самого Регеля конкретно-історичний і теоретичний еле­менти структури політичного змісту "Філософії права" знаходилися в нерозривній тотожності, себто застосуван­ня понятійного апарату діалектики було тотожне розвит­кові та вираженню певної соціальної та політико-правової позиції. Одначе для сутності справи — розуміння й тлума­чення проблем особистості, суспільства, держави, права, свободи — спосіб підходу далеко не байдужий, що відкри­вається в додатковому (до конкретно-історичних поглядів) політичному та етичному значенні гегелівських теоретич­них конструкцій та можливих звідси висновків.

Специфіка політико-правового змісту доктрини Регеля обумовлена його трактуванням діалектики у сфері розгор­тання об'єктивного духу. Сам Гегель, кажучи про своєрід­ність власного філософського розгляду проблеми права і держави, у "Філософії права" акцентував на теоретико-концептуальному аспекті свого політико-правового вчен­ня. "Мислячи ідею держави, — підкреслював він, — необ­хідно мати на увазі не особливі держави, не особливі ін­ститути, а ідею для себе, цього дійсного Бога".

У "Філософії права" виразно простежується як поня­тійний апарат, що попервах уявляється політичне ней­тральним, дедалі більше виповнюється політико-етичним змістом, який позначує певну політичну та етичну позицію. Поняття права самопоглиблюється та рухається від абст­рактного до найвищого, тобто до конкретно-істинного.

144

Вчення Регеля помітно вплинуло на подальшуісторію філософсько-правової думки. Це було наочно продемонст­ровано в історії гегельянства і тлумаченні гегелівського вчення з різних ідейно-теоретичних позицій.

Можна з упевненістю стверджувати, що Регель спро­мігся створити теорію розвитку держави і права, яка скон­центрувала в собі все найкраще, що було напрацьовано в цій галузі науки до нього. Він був продовжувачем найкра­щих традицій школи природного права, ідей правової держави.

У класичній німецькій філософії права кожному з її основоположників належить своя, осібна роль у створенні особливої концептуальної моделі права, а саме:

• Кант сформулював засноване на ідеях Платона визна­чення права, розглянув це поняття в системі філософських універсалій. Наголосив на моральній автономії особистості в контексті цілісного вчення про людську свободу крізь призму верховенства моралі, де пріоритет надавався інди­відуальному, конкретній особистості;

• Фіхте зруйнував стереотипи суспільного договору, пов'язавши проблему походження права з розвитком само­свідомості. Це дозволило вивести загальні основи права з фундаментальних умов існування людини як вільного суб'єкта, наділеного волею і мисленням;

• Регель створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права в єдності з його інституціональ-но-предметними та духовними проявами. Об'єднав в одно­му контексті право і свободу, де пріоритет надавався за­гальному — індивідуальну долю людини Регель приніс у жертву загальному. Мислитель завдяки власним логічним судженням дійшов висновку про зверхність держави над особистістю, як загального і цілого над окремим і одиничним.

§ 4. Критична філософія права К. Маркса і Ф. Енгельса

Судження про теоретичну спадщину К. Маркса (1818—1883) і Ф. Енгельса (1820—1895) в наші дні є надзвичайно суперечливими. Діапазон оцінок тут ра­дикально протилежний: від оголошення марксистських по-

145

ложень недосяжною вершиною наукової думки до повного категоричного заперечення і несприйняття. Безперечно, порівняно з суспільством минулого століття, відносини якого аналізував К. Маркс, суспільство кінця XX ст. стало зовсім іншим: невпізнанно, корінним чином змінилися сус­пільне буття, свідомість і культура, величезний крок упе­ред зробили наука і техніка. І все ж ігнорувати окремі ідеї К. Маркса і Ф. Енгельса не варто.

Виникнення марксизму мало соціально-економічні та ідейно-теоретичні передумови: крах феодалізму та бурхли­вий розвиток капіталізму в країнах Західної Європи й Пів­нічної Америки; супроводження зміни формацій револю­ційними потрясіннями; обумовлений капіталізмом гігант­ський розвиток продуктивних сил; виступ на політичну арену у зв'язку з розвитком фабричного виробництва двох основних класів — буржуазії та робітників.

Ідейними попередниками марксизму були представни­ки німецької класичної філософії (Регель, Фейєрбах), ан­глійської класичної політекономії (Сміт, Рікардо) та фран­цузького утопічного соціалізму (Сен-Сімон, Фур'є).

Навіть побіжне ознайомлення з марксизмом змушує погодитися з твердженням Леніна, що це вчення відлите з цільного шматка сталі. "Науковий соціалізм" та більшо­вицький (ленінський чи сталінський) тоталітаризм — логіч­ний соціально-політичний наслідок діалектичного матеріа­лізму. Такий висновок іще раз підтвердив О. Яковлєв, ко­лишній "архітектор перебудови", який у своїй книжці "Предисловие. Обвал. Послесловие" (1992 р.)¹ обгрунтував хибність марксистських теоретико-методологічних засад.

Якщо економічні ідеї "єдино правильного вчення" вики­нуто за борт корабля сучасності, а соціально-політичні не витримують змагання в умовах плюралізму, то філо­софсько-правові демонструють живучість, хоч інколи без згадки про їхніх авторів. І нічого дивного в цьому нема — адже впродовж кількох десятиріч у нашій вищій школі па­нувала "єдино вірна" філософія.

Водночас необхідно підкреслити, що у сфері філософії права Маркс, сильно поступаючись тому ж Гегелю, чию діалектику він так безцеремонно використав, причому, як буде зазначено нижче, не розуміючи її, удавався до спеку-

Подальше цитування О Яковлєва за цією книгою

146

лятивного мислення. І все ж, хоча в наміри К. /Маркса не входило створення філософії права як наукової дис­ципліни, його можна віднести до помітних у цій галузі постатей.

Свою критику філософії права Маркс будував на ши­рокому онтологічному підході. Він відкидав не тільки суб'єктивний ідеалізм, а й дуалізм із його розділенням духу й матерії, цінності й дійсності, досвідного знання і "речей у собі". Від визначення суспільного розвитку ідеальною спонукальною силою та примату ролі особистості в історії він перейшов, розвиваючи основний принцип матеріалізму, до визначення первинності суспільного буття (матеріаль­них економічних відносин, відносин власності) щодо сус­пільної свідомості, обгрунтування ролі народних мас як головного суб'єкта суспільно-історичного творення. Згідно з ученням К. Маркса, сутність розмаїтих суспільних відно­син між людьми зумовлена відносинами власності, що від­повідають певному рівневі розвитку виробництва та його продуктивних сил.

Абсолютизація суперечностей капіталістичного сус­пільства логічно вела до висновку про його неминучу заги­бель у недалекому майбутньому. Маркс не допускав полі­тичного консенсусу як норми соціального буття і наголо­шував на класовій боротьбі. Він квапився робити висновки без достатніх підстав. Так було після Червневого повстан­ня робітників Парижа, так було після Паризької комуни 1871 р. Схильність до узагальнень без достатніх підстав, вказує О. Яковлєв, "... позначилась і на теорії революції, і на філософії історії, і, зрештою, на характері вихідної дослідницької парадигми".

Не прогнозуючи розвитку європейської цивілізації в середині XX ст., Маркс зробив висновок про неминучу кризу, саморозпад усіх традиційних інститутів, що склали­ся віками. На його думку, процес ентропії, розпаду мав охопити всі сфери суспільства і підготувати грунт для комунізму.

За Марксом і Енгельсом, комунізм є історично та еко­номічно неминучим наслідком закономірної загибелі бур­жуазної формації, яка вичерпала свої можливості. Перехід до комунізму відбувається у формі революції, насильниць­кого скинення панування буржуазії, встановлення дикта­тури пролетаріату. Основа політичної теорії марксизму —

147

г

історичний матеріалізм (як теорія зміни суспільно-еконо-' мічних формацій) і визнання класової боротьби рушійною силою в історії. Причина розвитку — антагонізм, істо­рія — це боротьба класів. Звідси специфічне, хоч і сперте на глибинні історичні традиції (софіст Фрасимах із "Дер­жави" Платона, Т. Мор, Ж.-Ж. Руссо та ін.), розуміння держави як знаряддя класового панування. Для лібералів держава — єдино можливий спосіб організації влади в сус­пільстві, здійснення загального блага. Для анархістів дер­жава — абсолютне зло, апарат панування й підкорення; його необхідно знищити. Маркс і Енгельс також виступали в ідеалі за бездержавне суспільство. Але вони дали чітку соціальну характеристику цій машині придушення: вона захищає інтереси панівного класу. Щоб прийти до бездер­жавного суспільства, на їхню думку, необхідно передовсім замінити панування буржуазії диктатурою пролетаріату. Пролетарська держава, виконавши місію знищення експлу­атації через усуспільнення основних засобів виробництва, стане непотрібною і відімре.

Проте "висновки" Маркса про одночасність революції в основних розвинених європейських країнах, про абсо­лютне і відносне зубожіння пролетаріату, який з розвит­ком промислового виробництва стане більшістю нації (!), про "загнивання капіталізму" і неможливість забезпечити в ньому соціальні гарантії життя, про ліквідацію "влас­ницького свинства", про подолання різнорідності праці, про перенесення в аграрну сферу методів організації праці на великих промислових підприємствах, про долю закону вартості та безтоварну утопію, про існування сім'ї, приват­ної власності, громадянського суспільства тощо не знайш­ли підтвердження. Історія спростувала основне економічне "відкриття" Маркса, що його він називав "законом тенден­ції норми прибутку до зменшення", з яким пов'язувалася загибель капіталізму. О. Яковлєв зазначив, що "... помил­ковість стількох прогнозів не могла бути наслідком істин­ності вихідних посилань, бездоганності сформульованих економічних законів".

Однією з причин, що зумовили катастрофічну поразку передбачень Маркса, були трактування ним категорії су­перечності й діалектичного закону заперечення. Для Марк­са всі суперечності були антагонізмами, яким властиві, з одного боку, перехід сторін у свою протилежність, а з

148

іншого — їхнє взаємопроникнення. На прикладі супереч­ності між пролетаріатом і приватною власністю він проти­ставляв приватного власника як консервативну сторону пролетареві як руйнівній силі, бо перший намагається збе­регти антагонізм, а другий — знищити його.

Знову, як спостеріг О. Яковлєв, "історія не погодилася з Марксом". Про якусь випадковість годі й казати. Адже за часів Маркса існували, крім робітників і селян, дрібні буржуа, ремісники, торгівці, люди вільних професій. "Ос­новоположник наукового соціалізму" їх не помічав, як і того, що господар і трудівник можуть поєднуватись в одній особі. Він просто відкидав усе, що не відповідало його постулатам.

Тільки на тлі загальної філософської системи К. Марк­са стають зрозумілими причини його розмежування з по­передньою правовою філософією. Він досить критично ставився до своїх учителів із юридичного факультету в Берліні, незалежно від того, належали вони до історичної школи чи були прихильниками вчення Регеля, пропагували ліберальний індивідуалізм, суспільний договір чи правову власність.

К. Маркс піддав критиці прихильників протилежних шкіл — соціалізму, соціал-утопізму, прудонізму. На його думку, всі теорії права " прикрашали" державний лад, "об­слуговували" владу. Право — це не "буття в собі", закри­тий світ норм, воно може бути зрозуміле тільки як функція суспільства; помилково розглядати право незалежно від соціальних сил, які виповнюють право змістом; право не може бути зрозумілим у відриві від соціальних відно­син, від боротьби людей з природою і, відповідно, від еко­номічних відносин; для К. Маркса економіка — ключ до розуміння анатомії суспільства, а соціологія, історія, філо­софія права — зовсім не самостійні дисципліни, а елементи єдиної науки. На думку К. Маркса, право — частина історії економіки; економіка — причина розвитку права. Так са­мо, як змінюється природа людини, суспільство, принцип справедливості, право теж змінюється. У своїх досліджен­нях первісного суспільства К. Маркс і Ф. Енгельс зверта­лися до примітивних спільностей, де право не існувало; вони зв'язували появу права з поділом праці, сімейною і приватною власністю, з необхідністю закріплення права рабовласницької власності, його змінами за феодалізму.

149

Сучасне право Маркс досліджував у зв'язку з відносинами товарообміну, які виходили за межі міст і досягали загаль­ного розвитку в буржуазному суспільстві. Первинна функ­ція буржуазного права полягає в закріпленні приватно­власницьких відносин; із розвитком найманої праці право виконує іншу функцію, стає засобом капіталістичної екс­плуатації; у цьому значенні право "виражає інтереси панів­ного класу"; приховано, а водночас — не менш реально, ніж за рабства, право стає інструментом владного впливу, набуває форму статуту, стає легітимним засобом держав­ної влади, яка залежить від економічно панівного класу. В суспільстві розвиненого капіталізму право у вигляді вста­новлених норм сприймається автономною сферою, його зв'язок з економікою "приховується" апологетами бур­жуазного ладу.

Спираючись на економічну думку свого часу, К. Маркс спробував осягнути сенс історії; у капіталістичному сус­пільстві технічні інновації перестають бути інтересом ок­ремих індивідів, які поступаються місцем гігантським ком­паніям, що прагнуть зайняти монопольне положення на конкурентному ринку; поглиблюються антагонізми сус­пільства, і в ситуації кризи перевиробництва традиційна ліберальна система права не виправдовує себе. З позицій класового підходу К. Маркс передбачав зникнення права в майбутньому суспільстві: після захоплення влади пролета­ріатом і усунення передумов появи права приватновлас­ницького виробництва і вільного товарообміну — і закріп­ленням економіки, яка централізовано планується, зника­ють класові конфлікти, світ надалі не матиме потреби у праві та його виправданні. Суспільство, сподівався Ф. Ен­гельс, випровадить державу разом із правом до "музею старожитностей, разом із прялкою та бронзовою соки­рою". Хоча К. Маркс припускав відмирання права в "най­ближчому майбутньому", він передбачав необхідність пе­рехідного періоду "диктатури пролетаріату", в якому дер­жава і право зберігаються для забезпечення соціалістично­го розподілу матеріальних благ.

До права у К. Маркса і Ф. Енгельса той самий методо­логічний підхід, що й до розуміння держави: право завжди виражає державну волю класу або класів, які тримають у руках державну владу. Підносячи свою волю до закону і роблячи її завдяки цьому загальнообов'язковою, панівні

150

класи забезпечують бажане для них регулювання суспіль­них відносин, захист своїх класових інтересів. Зміст цієї волі, установлених державою правових норм не є довіль­ним. Він визначається матеріальними умовами життя панів­ного класу — економічним ладом суспільства, характером виробничих відносин, співвідношенням класових сил ("Ма­ніфест комуністичної партії", 1848 р.).

Розглядаючи право як форму виробничих відносин, Маркс підкреслював, що воно в змозі підкорити собі пер­винні виробничі зв'язки. Буржуазне право, за Марксом, абстрагується від особистості. Оцінюючи традиційні уяв­лення про право як відносини рівності, Маркс писав, що в умовах буржуазного ладу це — фікція. Рівність — фор­мальна. Реальної свободи нема, відсутність приватної влас­ності позбавляє свободи і рівності.

К. Маркс і Ф. Енгельс сформулювали класичний прин­цип того, що вільний розвиток кожної особи є умовою вільного розвитку всього суспільства. Так сталося, що ідеї Маркса коментувалися більшовизмом у спотвореному ви­гляді, тому головне зараз — не відкидати цілком це вчення, а "... очистити ідеї К. Маркса від більшовизму"¹. Про необ­хідність переосмислення вчення К. Маркса і Ф. Енгельса висловлюються вельми авторитетні філософи та правники Заходу. Це явище відновлення інтересу до деяких ідей К. Маркса і Ф. Енгельса дістало назву "ренесанс Маркса".

§ 5. Філософсько-правове вчення Ієремії Бентама. Філософсько-правові погляди Джона-Стюарта Мілля

Ієремія Бентам (1748—1832) — англійський юрист, філософ, засновник філософської течії утилітаризму (від лат. иІШІаз — користь).

Дуже цінним джерелом з'ясування філософсько-право­вої позиції Бентама є його передмова до "Вступу до основ моральності й законодавства". Велике й грандіозне завдан­ня поставив перед собою Бентам — створити нову систему права, де право розуміється як установлена законом мож-

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму. Що далі? — К., 1996.

151

г

ливість і гарантія дозволених дій. Устремління філософа було звернено насамперед до законодавців. Він пропонував керуватися людськими вчинками на наукових засадах із тією метою, щоб у суспільстві якомога більше громадян досягли щастя. Ця мета повинна стати метою законотвор-ця. Водночас Бентам проголосив єдиною метою і стимулом законотворця принцип загальної вигоди.

На думку мислителя, людина — істота егоїстична, що такою вона є за своєю природою, і іншою бути не може. Кожна людина сама собі найближча й найдорожча істота. Виходячи з цього, вирішити проблему "загального блага" можна лише тоді, коли людина в питаннях моралі буде не сліпим рабом пристрастей, а істотою, яка порівнює та зіставляє свої вчинки з діями інших людей. На думку Бен-тама, більшість людей на це не здатні, а тому потрібен зовнішній вплив законодавця — людини, яка бачить зв'язок індивідуального та суспільного блага. Законода­вець способом заохочень чи покарань повинен штучно створити гармонію загального і приватного блага в тих випадках, коли ця гармонія не може виникнути природно. Тобто законодавець завжди має дивитися на людину як на істоту вузькоегоїстичну. Отже, мислитель визнавав ко­ристь головною метою мораліста й законодавця, а завдан­ням держави — забезпечення користі індивіда.

Бентам висловив і цікаві ідеї про покарання. Усе це вчення в найзагальніших рисах містило ряд логічних вис­новків, на основі яких Бентам стверджував, що покарання є зло, необхідне для попередження більшого зла — злочи­ну. Філософ прагнув віднайти правила про розмірність по­карань і злочинів.

Бентам розробив новий метод правової доктрини. Він ним користувався, розробляючи вчення утилітаризму; цей метод дав змогу великому філософу права зробити з цього вчення могутню зброю для реорганізації всіх правових ін­ститутів на раціональних принципах. Цей метод випливав із загальної мети дослідження, яку філософ поставив пе­ред собою, а саме: прагнення перетворити на засадах ло­гіки волі юриспруденцію як теоретичну, так і практичну; бажання зробити з правознавства таку ж точну науку, яку зробив із фізики Ньютон. Після вирішення цієї проблеми у судовій системі не залишилося б місця необ'єктивності, незрозумілості, зловживанням. Мета будь-якої правової

152

норми — примусити людину діяти певним чином. А для цього потрібен точний критерій того, в який спосіб і хто має примушувати. Згідно з ученням Бентама, це може ро­бити тільки законодавець, оскільки якнайкраще розуміє загальне благо. Проголошуючи це, Бентам не був активним політиком-законодавцем; він був політиком-філософом, який поставив себе поза будь-якими партіями та особисти­ми інтересами. Водночас мислитель підкреслював, що ос­новою для вирішення всіх можливих конфліктів у суспіль­стві повинен служити тільки закон, а не суб'єктивні погля­ди чи настрої суддів, позаяк мета законів — якомога біль­ше щастя для більшості членів суспільства.

У розумінні права Бентам — послідовний юридичний позитивіст. Для нього право — аж ніяк не ідеал, не спра­ведливість, не свобода, а воля суверена. Суб'єктивне пра­во — основа закону, тоді як природне право — анахронізм, у якому закладено ідею неповаги до чинного права. З ве­ликою кількістю уточнень Бентам ладен був визнати кон­цепцію природного права ідеалом, який визначає загальні принципи, але категорично виступав проти об'єднання, змішування природного і позитивного права.

Головна кваліфікуюча ознака права — санкція. Закріп­ленням у праві може визнаватися лише таке правило пове­дінки, яке передбачає покарання в разі його порушення. Забезпечення цього підходу, згідно з теорією Бентама, ви­правдовує існування апарату придушення.

„ Бентам сприймав законодавство не тільки як певну сис­тему права, а й як могутній засіб впливу на суспільство, як політику, стратегію. Юридичний позитивізм мислителя не заважав його реформаторській, а то й відвертій критич­но-нігілістичній (стосовно до багатьох британських тради­цій) орієнтації. Він боровся проти "безглуздості" феодаль­ного права.

Філософсько-правові погляди Бентама суттєво вплину­ли на політичну думку і розвиток права в XIX ст. Особливо відчутним цей вплив виявився, крім Англії, в її колоніях, а також у тих країнах (Росія, Португалія, Греція, Іспанія, Латинська Америка), де не відбулися радикальні буржуазні революції, а тому особливої актуальності набула боротьба проти залишків феодального права.

Джон-Стюарт Мілль (1806—1873) — англійський філо-соф-позитивіст, логік і економіст. Був не тільки прихиль-

153

ником і послідовником теорії Дж. Бентама, а й критикував його наївну віру в те, що не існує конфлікту між індивіду­альною та загальною корисністю. Дж. Мілль зробив спро­бу співвіднести корисність із справедливістю.

Згідно з теорією Мілля, значення поняття "справедли­вість" дуже мінливе й суперечливе. Крім того, уявлення про вічну справедливість несумісне з поняттям корисності та інтересу, що постійно змінюються. Тому він пропонував використовувати поняття "почуття справедливості" як за­собу узгодження справедливості й корисності. Почуття справедливості є відчуттям "правильності" в душі індивіда, яке саме по собі змушує його противитися всьому непри­ємному й негативному, але пом'якшується під впливом со­ціального почуття. Мислитель пропонував нам ідеально справедливих людей, які не бажають завдавати шкоди сус­пільству, навіть тоді коли такі їхні дії завдають шкоди їм самим. Почуття справедливості, отже, об'єднує особисте самоствердження з усвідомленням суспільного блага. Ця ідея, до речі, дуже нагадує категоричний імператив Канта. Крім того, з допомогою волі індивіда та його почуття спра­ведливості Мілль, подібно до Гегеля, об'єднував індивіда з соціальним інтересом такою мірою, що повністю ліквідував дуалізм між ними.

§ 6. Історичні теорії права

Історичні теорії права (Ф. Савіньї, Г. Гроций, Г. Пухта) виникли як протест проти двох факторів: по-перше, проти раціоналізму XVIII ст., який не звертав уваги на історичні особливості розвитку та за­хищав свою віру в природне право, силу розуму, здатного дедуктивним способом створити теорію права, і, по-друге, проти настанови Великої французької революції, яка ві­рила в перевагу сили людської волі над традиціями та обставинами.

6. 1. Теорія права як прояв народного духу в історії Фрідріха-Карла фон Савіньї

Специфіка філософії права XIX ст. найбільше проявляється під час знайомства з історичними теоріями права, а надто — з ученням Савіньї (1779—1861), вчителя К. Маркса на юридичному факультеті в Берліні.

154

Критику природного праворозуміння Савіньї будував на особливому розумінні теорії історії, яку він розглядав не просто як суму прикладів, а як єдиний спосіб отримати істинне знання про умови людського існування; саме істо­рія, згідно з його поглядами, є джерелом знань про розви­ток права. Навіть більше, будь-яке право, правова система не можуть функціонувати незалежно від історичного роз­витку суспільства, національного та культурного духу народу.

Право народу набуває специфічного, особливого ха­рактеру, властивого тільки цьому народу ще в найранніший період його історії. Ці феномени не існують окремо один від одного, але, навпаки, єдині за своєю природою і репре­зентують специфічні тенденції та здібності цього народу. Спільні переконання народу об'єднують його в єдине ціле. Тому право виключає всі фактори випадкового походжен­ня. Воно розвивається разом із даним народом і помирає, коли народ втрачає свою національну своєрідність. При цьому підкреслюється, що право в своєму історичному роз­витку проминало два послідовні етапи: перший — у формі звичаїв і народних вірувань, другий — у формі матеріалу для опрацювання законодавцем. Отже, право розвивається не завдяки волі законодавця, а є внутрішньою, автономно діючою силою, яка не вимагає втручання людей.

На безпосередній зв'язок права з духовним началом, духовністю звертає увагу Ф. Савіньї в своїй "Системі су­часного римського права". В цій роботі він пропонує таке визначення сутності і розвитку права: "Якщо ми відірвемо право від всякого особливого змісту, то отримаємо загаль­ну сутність кожного права нормування певним чином спільного життя багатьох. Але випадковий агрегат непев­ної сили людей є уявлення свавільне, яке позбавлене всі­лякої реальності. А якщо б і дійсно існував такий агрегат, то він був би не здатний, звичайно, створити право. В дій­сності ж скрізь, де люди живуть разом, то вони утворюють одне духовне ціле, і ця єдність їх проявляється і зміцню­ється в використанні однієї спільної мови. На цій єдності духовного і основується право, так як у спільному всепро-никаючому народному дусі представляється сила, яка здатна задовольнити потребу в урегулюванні спільного життя людей. Але кажучи про народ як про єдине ціле, ми повинні мати на увазі не лише одну наявність членів його:

155

духовна єдність об'єднує також і покоління, які змінюють одне одного, і сьогодення з минулим. Право зберігається в народі силою переказів, які обумовлені не раптово, а дос­конало поступовою, непомітною силою поколінь"¹. Тобто Савіньї цілком в дусі концепції історичної школи трактує як головну умову духовної єдності права та мовної традиції, що, на жаль, не має відповідного підтвердження в історичному розвитку.

Згідно з теорією Савіньї право не створюється, а вияв­ляється. Його зміни в найбільш істотних рисах є несвідо­мим та органічним процесом. Органічний зв'язок права з буттям і характером народу проявляється у прогресивному русі в часі. Дух народу проявляє себе в праві цього народу. Виходячи з цього, Савіньї стверджував, що головне завдан­ня юриста — не створення нових законів, а оформлення в юридичну форму того, що вже існує в дусі народу. В цьому процесі законодавча діяльність є лише кінцевою стадією.

Право живе своїм автономним і незалежним від діяль­ності законодавця життям. Так, окрім цієї діяльності, фор­мується звичаєве право, яке відображає усталений порядок речей. Закон — не основне і не єдине джерело права. "Гар­монія розвитку" права, зазначав Пухта, порушується, "... коли, наприклад, паралізують силу безпосередньо на­родного переконання і науки, а весь подальший розвиток перекладають на законодавця"².

Право, за Пухтою, — це гілка народного життя. Воно змінюється і розвивається разом із життям цього народу, розділяючи характер його культури на різних ступенях розвитку і пристосовуючись до його мінливих потреб.

Історичність права означає: по-перше, органічний зв'язок права з народним життям, збіг ступенів їх одночас­ного розвитку; по-друге, органічний характер розвитку са­мого права, органічність зв'язку різних ступенів у розвитку права. "Не тільки правові норми, що містяться в якийсь час у народному праві, — пояснював Пухта зміст історичності права, — є елементами організму; цією органічною власти­вістю право володіє також у своєму рухові вперед. Також

Цит. за: Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — Спб., 1908. — С. 109. 2 РисЬіа С. Р. Сигзиз сіег ІпзІіїІШопеп, І Ваші, 6. АиП., Іеіргщ, 1856. 3. 4/.

156

і спадкоємність співвідношення правових норм органічно. Тобто це можна виразити так: право має історію¹.

Розвиток права тут подібний до розвитку народних звичаїв, поглядів, мови. Право виникає, росте й помирає разом із певним народом. Коли 1814 р. прихильник природ­но-правової доктрини Тібо запропонував кодифікацію ні­мецького цивільного права, Савіньї виступив у своїй бро­шурі "Про покликання нашого часу до законодавства і пра-воведення" проти цієї пропозиції, посилаючись на його несвоєчасність. Савіньї підкреслював, що право, яке відпо­відає характерові та духу, буттю і стану народу, передусім утворюється його поглядами і вірою, а лише потім — юрис­пруденцією, не свавіллям законодавця, а непомітно діючи­ми внутрішніми силами народного життя. Щоправда, Савіньї не відкидав принципу кодифікації права, а в 1842— 1848 рр. навіть очолював Міністерство з перегляду законів.

Отже, сутність розвинених Ф. Савіньї, Г. Путхою ідей історичної школи права полягає, насамперед, в обгрунту­ванні первинності стосовно державного законодавства іс­торично трактованого права. Принцип історизму при цьому покликаний подолати принцип розуму (в його філо­софсько-просвітницькому і природно-правовому виразі) та замінити його історично мінливим, але в кожний конкрет­ний час визначеним "народним духом", правовими уявлен­нями і правосвідомістю певного народу. "Народний дух" для теоретиків історичної школи права є основним істо­рично змінним, але, водночас, постійно діючим правоутво-рювальним фактором. Історична обумовленість права по­стає тут як єдиний критерій його справжності й правиль­ності. Звідси й скептицизм представників історичної школи права щодо всіляких законотворчих нововиявлень і ново­утворень. Кожне правове встановлення, підкреслювали во­ни, має свій час, і його не треба самовільно скасовувати і штучно замінювати якимись новими законами.

Контрольні запитання

Що таке "золоте правило" моральності й чого воно вимагає від людини?

¹ РисЬІа С. Р. Сітш йег ІпзІііІКлопеп, І Ваші, 6. АиЯ., Ьеіргі§, 1856. 5. 46.

157

* Як співвідноситься право й мораль згідно з теорією І. Канта?

ф Чим викликана потреба, в філософській системі Геге-ля, в розрізненні права, моралі, моральності?

4 Яке відношення І. Канта до основних філософсько-правових ідей французького Просвітництва?

* В чому проявляється, в теорії Фіхте, зведення прак­тики до діяльності моральної свідомості? Як це впли­ває на розуміння права?

* Яке місце займає філософія права в системі філософії Гегеля?

Ф Наведіть приклади застосування діалектичного мето­ду до аналізу становлення і розвитку права.

* Як співвідносяться права і закони в філософсько-пра­вових теоріях представників німецької класичної фі­лософії?

4 Як співвідносяться нове розуміння права Дж. Бентама і теорії юридичного позитивізму?

* Сформулюйте особливості марксистського розуміння природи і сутності права. Які недоліки цієї теорії?

158

Тема III. Філософія права XX століття

§ 1. Загальна характеристика філософії права XX століття

В XX столітті діапазон філософсько-правових досліджень все більш розширюється. Спадкоєм­ність з попередніми філософсько-правовими вченнями (неокантіанство, неогегельянство) помітно доповнюється новими ідеями і підходами, розробкою низки нових концепцій (онтологічного, екзистенціального, антропо­логічного).

Найбільш інноваційним напрямком думки в філософії права стає соціологізм, який будується на передумові, що право здійснюється тільки в соціальному контексті і вихо­дячи з нього може бути зрозумілим. З погляду соціології право повинно розглядатись не просто як статичний набір норм, а як процес, основою якого є соціальна діяльність людей. Право здійснюється в судах, адміністративних за­кладах, судово-виконавчих органах, юридичних конторах і т. п.; воно здійснюється в ході використання, тлумачення, застосування і створення соціальних норм з юридичне обов'язковою силою дій, забезпечених правовою санкцією політичне організованого суспільства; соціальні норми не діють автоматично; люди використовують норми, звер­таються до них, інтерпретують і застосовують їх.

Класичний (О. Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер, П. Соро-кін) і новітній (Т. Парсонс, Р. Мертон, Н. Луман) соціоло­гізм привернув увагу філософів і правників тому, що в ньому містилась полеміка з аналітичними установками по­передньої філософії права, її індивідуалістичними посту­латами; критика теорії суспільного договору і первинності державних статутів поєднувалась в ньому з визнанням зви­чаєвого права як історично початкового явища; на відміну від марксизму соціологізм розглядав багатоманіття впливу сил, які визначають право як функцію координації суспіль­ства; в доповнення до постійної взаємодії економічних і політичних сил, на право здійснюють вплив духовні сили, мораль і релігія.

Сьогодні менше зусиль концентрується на визначенні сутності права. Під впливом соціологізму право перестало

159

розглядатися автономною сферою норм і абстрактних уяв­лень про "те, як повинно бути" (про належне); воно тлума­читься як інтегрована частина соціокультурної реальності. Разом з тим дискусії про природу права продовжуються, і спільний підхід ще не вироблено. Так, позитивісти Сканди­навії розглядають право як інстуціонально орієнтовану дію; англо-саксонський реалізм — судове рішення по кож­ному конкретному випадку; неотомізм — справедливим рі­шенням суду, адекватним соціальній ситуації; екзистенціа­лізм стверджує, що не може бути права ізольованого від умов людського існування. В сучасній правовій онтології спостерігається прагнення реінтегрувати право в соціальну систему.

Під впливом філософсько-онтологічних робіт А. Берг-сона, Е. Гусерля, М. Гайдеггера в філософії права посили­лась тенденція звернення до природного права, але не в кантіанському значенні і не в дусі післясередньовічного раціоналізму, а скоріше в значенні, яке мали на думці Аріс-тотель і Ф. Аквінський; на противагу кантіанській філосо­фії, право розглядається як частина соціальної реальності. Західні автори дещо відійшли від індивідуалістичних ідей, від культу необмеженої власності, від підкреслювання про­тилежності праці і капіталу. Західне суспільство проде­монструвало здатність до реформ, компромісів, соціально­го партнерства і спростувало марксистські передбачення. Отримала поширення ідея "соціальності" права: індивідуа­лізму був протиставлений персоналізм, який має на увазі зв'язок особистості зі спільністю.

Сьогодні цілі правової філософії більш гнучкі і мають менше претензій, ніж у XVIII ст.: спостерігається тенден­ція відстоювання пріоритету особистості і її суб'єктивних прав стосовно державного права. В питанні про моральні засади права панує авторитет позитивного права. В преам­булах конституцій західних демократій все частіше зустрі­чаються три принципи: недоторканність людського життя, свобода, рівність прав.

Ці моральні норми виводяться з уявлення про недотор­канність людської гідності як критерію права і як "люд­ського виміру" основного закону. Питання про критерії права викликає суперечки між позитивістами і філософами права, про що свідчить збільшення чисельності теорій справедливості (Ю. Габермас, Р. Роульс та ін.). В західно-

160

європейській культурі християнська ідея людської гідності стала не тільки мірою прийнятих організаційно-структур­них засад політичної й правової системи, а й способом проведення демократичного процесу становлення і вибору методу прийняття рішень. В Новий час вона об'єднала фі­лософів різних поколінь, поглядів, напрямків. Завдяки їй не пройшов згубний для суспільства розрив інтелектуаль­них традицій.

В рамках юридичного праворозуміння все рельєфніше простежується розрізнення між вченнями про природне право (юснатуралізм) і власне філософсько-правовими концепціями, в яких все менше зустрічаються апеляції до природного права, або під "природним правом" розумієть­ся дещо інше, ніж в концепціях юснатуралізму. Характер­но, що подібні розрізнення в середині юридичного право­розуміння, як і в більшості розходжень поміж позитивіст­ських і неопозитивістських вчень про право, не стільки суттєві з куту зору принципового протистояння цих двох протилежних типів праворозуміння, боротьба між якими в XX ст. помітно посилилась і набула особливої актуальності у зв'язку з антиправовою ідеологією і практикою тоталіта­ризму (фашизму, націонал-соціалізму, більшовизму).

В цілому духовна ситуація і соціально-політичні реалії в XX ст. (революції, світові війни, розкол світу на два во­рожих табори, злет і крах тоталітаризму, боротьба люд­ства за виживання, пошук загального миру і світового пра­вопорядку, формування світового співтовариства народів і держав, які визнають права і свободи людини як найвищих цінностей, імперативів і критеріїв сучасної цивілізації) продемонстрували слабкість людських досягнень в сфері права і правової культури, непереборну силу ідей правової рівності, свободи і справедливості.

Характерна для XX століття ідеологічна і практична радикалізація протилежностей "право— неправо (антипра-вовий, який порушує закон)", "свобода — свавілля", "лю­дина — влада", "людина — колектив", "індивід — держава" і т. п. суттєво сприяло актуалізації ідей, цілей і цінностей юридичного типу праворозуміння, відродженню природно­го права, формуванню і розвитку філософсько-правових концепцій ліберальне-демократичного характеру.

В XX ст., як і раніше, філософія права (і в цілому нау­кове юридичне праворозуміння) розвивалось і продовжує

6 0-58 161

розвиватися зусиллями філософів і юристів. Але поступо­во центр уваги в філософсько-правових дослідженнях змі­щується в XX ст. в сферу юридичної науки, де філософія права стверджується і визнається як самостійна юридична наука (і відповідно — окрема дисципліна в юридичній ос­віті і університетських курсах), нарівні з загальною теорією права, соціологією права і т. п. В межах філософії філосо­фія права такого статусу не набула.

Показово, що основні концепції природного права і філософії права в XX ст. (зокрема, концепції "відроджено­го" природного права, "природи речей", неогегельянства, неокантіанства, екзистенціоналізму, онтологічної філосо­фії права і т. п.), які будуть висвітлені в наступних пара­графах, розроблялись переважно представниками юридич­ної науки.

Ця тенденція помітно посилюється в другій половині XX ст. Разом з тим автори відповідних філософсько-пра­вових концепцій юридичного профілю значно розходяться між собою в розумінні предмета, цілей і завдань філософії права в рамках юриспруденції, своїх методологічних під­ходах до права, в своїх філософських тлумаченнях співвід­ношення права і закону, оцінках позитивного права і т. п.

Істотні зміни відбулися і в юридичному позитивізмі, який трансформувався в неопозитивізм. З'явилась низка нових напрямків в рамках розвитку попередньої аналітич­ної юриспруденції (концепція Г. Харта, нормативізм Г. Кельзена та ін.), сформувались і набули поширення деякі нові юридично-позитивістські підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридично-логічний, структураліст­ський і деякі інші варіанти неопозитивістського вчення про право). В цілому все це відбувалося в загальному руслі розвитку природничо-наукових і суспільних наук і безсум­нівно мало і свої позитивні моменти, в тому числі і в плані оновлення юридичної науки в XX ст., вдосконаленні поня­тійного апарату, прийомів і методів юридичного аналізу, розширенні і поглибленні міждисциплінарних зв'язків юриспруденції з другими науками і т. п.

Однак, з точки зору сутності розуміння права, юридич­ному неопозитивізму XX ст. як і позитивізму минулого характерний саме легістський тип праворозуміння.

Неопозитивістське ототожнення права і закону (пози­тивного права) — оновлено (з допомогою засобів і при-

162

йомів сучасної позитивістської філософії, логіки, лінгвіс­тики, структуралізму і т. п.).

З точки зору такого радикального неопозитивіста, як Г. Кельзен, адекватною позитивістською теорією про по­зитивне право є розроблене ним "чисте вчення про право", а "філософія права", відповідно такому послідовному по­зитивізму, — це моральна філософія, як у прихильників природного права чи у вченні І. Канта.

Для неопозитивістів "природне право", "ідея права" і взагалі все, що не є позитивним правом (законом), — це "мораль". У звільненні правоведення від такої "моралі" Кельзен і бачить основне завдання і разом з тим досягнен­ня свого "чистого вчення про право".

Деякі, не настільки радикальні, неопозитивісти допу­скають той чи інший вплив подібної "моралі" на позитивне право.

В більшості філософсько-правових концепцій помірних позитивістів підкреслюється необхідність обліку ідей і до­сягнень також і неопозитивістських напрямків правової думки і здійснюються спроби об'єктивної оцінки правових теорій юснатуралізму і позитивізму.

В кінці XIX на початку XX ст. перед філософсько-пра­вовою думкою постали закономірні питання: "Чи може справедливість розглядатися як критерій права?", а звідси випливає друге питання — "Справедливість стоїть "над" правом чи "під" правом?" Філософія права XX ст. дає дві найбільш поширені відповіді на ці питання: представники першого — правового позитивізму розглядають справедли­вість "під правом", другий напрямок пов'язаний з неото­мізмом та іншими інтерпретаціями доктрини природного права, представники цього напрямку розглядають справед­ливість "над правом".

Правовий позитивізм постановку питання про справед­ливість як критерій права вважає некоректною, бо спра­ведливість у відриві від правових реалій є поняттям, яке важко визначити в термінах науки. Найбільш яскравим представником цього напрямку є Р. Ієринг, який вбачає у принципах права мірило справедливості, а також Г. Кель­зен, який весь смисл справедливості зводить до того, щоб знайти вирішення конфлікту, джерелом якого є зіткнення майнових інтересів, і відповідно справедливість служить лише тим, чиї майнові інтереси визнаються владою.

б' 163

XX століття породжує концепції, які вимагають підко­рення позитивного права основам людського співжиття, а також характеризується зрушенням філософії права з по­зицій "справедливості під правом" на позиції "справедли­вості над правом". Найбільш яскравим представником цього напрямку був німецький філософ права Легац Ла-камбра. Для Лакамбра справедливість є основоположним принципом права, оскільки право є поглядом від справед­ливості. Разом з тим справедливість має свою власну ло­гічну структуру, яка проникає в кожне право, незалежно від його наближеності до ідеї абсолютної справедливості. На думку Лакамбра, право є спробою здійснити справед­ливість. Існування ідеалів справедливості, які знаходять своє вираження в багатьох правових системах, є прикла­дом того, що існують об'єктивні масштаби, які дають мож­ливість оцінити правильність ідеалів.

Водночас Лакамбра вказує на те, що будь-яке право є несправедливим, беручи до уваги той факт, що ідеал, який хоче реалізувати кожне право, не співпадає з ідеєю спра­ведливості, яка носить трансцендетальний характер. Тіль­ки умовно можна говорити про справедливість, оскільки у повному обсязі вона ніколи не може бути досягнена. Дос­лідник вказує на невідповідність дійсності духовній моделі права. Будь-яке право несправедливе ще й тому, що воно неспроможне здійснити справедливість через встановлення загального масштабу, застосовуючи загальну схему до всіх випадків, які часто довільно об'єднуються. Тому право мо­же бути справедливим через несправедливість.

§ 2. Неокантіанська філософія права

Послідовниками Канта стали філософи, які за­стосовували апріорний метод до дослідження права. Хоча, між тим, сам Кант не вважав, що його кон­цепція має безпосереднє відношення до права. Його власне розуміння права грунтувалось на тому, що право відно­ситься до сфери практичного, а не критичного розуму, до якого належать апріорні знання. Разом з тим представники неокантіанської філософії вважають, що апріорні знання існують і в сфері практичного розуму¹.

¹ Див.: Лукич Р. Методология права. - М., 1981. - С. 75-77.