В контексті українського неокласицизму

Вид материала

Документы

Содержание Особливості символічного наповнення Націоналістичний тип Саймон Дюрінг

Подобный материал:

• Вступ, 786.34kb.
• Прийнятий: Затверджено: Постановою №6 Радою Українського Народу Установчих Зборів Українського, 368.33kb.
• Ну що б, здавалося, слова, 692.53kb.
• Автореферат дисертація на здобуття наукового ступеня, 631.21kb.
• Валентина Леонідівна Таран, 92.65kb.
• Преса україни у роки, 75.76kb.
• Філософія бунту анархічного песимізму в контексті українського шістдесятництва, 164.36kb.
• Український Католицький Університет права людини та сім’ї в контексті українського, 374.54kb.
• Управління культури облдержадміністрації, 713.19kb.
• Онавчої влади та місцевого самоврядування в контексті європейського вибору України,, 41.62kb.

[1, 89]


„Софійський майдан“і булава „Так само на північ віддано простерта в руці“ гетьмана. І тут же – заперечення: „Та ні, це глумливий салют!“ Автор звертається до гетьмана: „Вкажи нею вниз“. Бо постане, „рідний акрополь“ тут, вже не „в дебрах чукотських“. А тим часом – „Коростою вкритий Хрещатик“, „роздерті печери“, „розтрощений череп“ неба над містом. Це 1938 рік у Києві. „Майже елегійно“ схрещуються в образі автора враження минулого і весни 1938 року. Мрійні спогади з дитинства; подих весни... Сивоусий дядько і його оповіді про „давніші походи“ (ідея героїчного минулого – постійний компонент у світі Юрія Клена). „Де дядько той? – запитує автор і відповідає: „Мабуть, у дні Революційної негоди життям наклав“. „А син дядька „у чоботях без халяв“ у час голодомору пропав у місті“. Зреклися рідної оселі навіть гуси, що „Не врятували України...“ Та історичний оптимізм, віра в Націю не покидають автора:


Та рік по році в море рине

І, може, розгойдавши гнів

Колись досвідчені нащадки

Отих змиршавілих дядьків

Ще інші наведуть порядки...


[1, 90]


Звернемо тут увагу на відсутність будь-якої патетики в цих пророчих рядках.

Автор живе майбутнім і кличе до Чину („Січень“):


Ти серед хаосу і реву

З ясним, спокійним стань чолом;

......................................................

Гамуй свій плач, гартуй свій гнів

– О, вже гудуть у тобі струни

Прийдешніх заграв і років.


[1, 91–92]


Характерно, що вірш написано у грудні 1933 року. І так чи інакше нам спливають у думці героїчні січні 1918 і 1919 років.

„Жорстокі дні“... могутній зрив Нації. „Та не зійшли там зорі, Що Трьох Царів у темряві вели“... Але вслухаймось у слова Автора: „Благословенні дні прокляття й кари“. В цьому оксюморонному трагічному образі весь Юрій Клен, який кличе сучасників:


Несіть гарячий попіл у майбутнє,

Безсмертний жар вражінь –

І вславиття Незабутнє (підкр. моє.– З. Г.)

Колись співець майбутніх поколінь.


Ці рядки зверені і до нас, у часи розгулу „постмодернізму“, демолібералізму, космополітизму („глобалізму“), коли проводиться системна, масштабна, чітко спланована дія, спрямована проти національної ідеї.

Виразний історіософський образ автора в невеликих віршах „В дорозі“ (шлях не завершено, шлях Нації в історії) та „Не знаю, не знаю, не знаю“. Так побудовано перший рядок цього другого вірша. Риторична фігура, суть якої стверджена через заперечення:

І фінал:


Ми згинем, ми згинем, ми згинем,

Щоб знов відродилися сни,

І вихором дужим полинем

Над полем нової весни.


[1, 94]


Синтетичний образ автора-мислителя, який бачить минуле, сучасне і майбутнє України, маємо в поемі „Україна“. В семи частинах цього твору (мимоволі зупинилися на числі сім) зображено історію нашу в її парадигмах пасіонарних і в „...ніч гірку неслави“. Автор бачить, як прийшла до нас Візантія, „свята, облудна і безкрила“(!). Варязький панцир, навал татарських орд, „...спізнілі квіти жорстокості, геройства і посвяти“. Владні обійми Петра


Поволі брекла, мов велика туша,

Ненависна киргизам і інгушам,

Грузинам і карелхам осоружна,

Імперія пажерлива, потужна.

Росла, росла із вогких надр туманів

Під свист сибірських тайг, під дзвін кайданів

Під шум вкраїнських грабів і каштанів


[1, 95–96]


Найстрашніше лихо на Україну приніс „столапий чад“ у сторіччі двадцятому:


Знов невідкличність і руїна...

О, казнь незримої руки!

О четвертована Вкраїно! (підкр. моє.– З. Г.)


[1, 97]


Займенник Ти (у зверненні до України) автор пише з великої букви. Страшний ясир з України „Стягав тоді Сибір“. „Дух чумних лілій, що зжерті пістряком“ (знову згадаймо лілеї, крин у Шевченка).


Шугав безчолий голод

За п’ятирічний план.

......................................

За „щастя пролетарське“

Твій темний люд згорів


[1, 97]


„Жах смерті у підвалі“.

Що обри, що татари!

Що лютий печеніг!

То ж не були почвари,

Бо і Батий беріг

Твої церкви й святині (–)

А нині, нині, нині...


[1, 98]


„Похмурий прапор смерти“, „смерть і сором“.

Автор немовби звертається до себе:


Влий в шал поем

І вічну тугу

Живи вогнем.


З глибин скорботи „духа цілого“ автор видобуває слова:


Шпурляю тричі

Закляття це

Тобі у вічі,

Тобі в лице.


[1, 99]


І все ж таки глибинно вчуває автор „Вихор, вогонь Божих долонь“. І звідси – візія майбутнього:


Ще нам іти крізь сум віків,

Крізь біль наруг, крізь ніч гірку неслави,

А Ти в крилатім шумі прапорів

Колись зустрінеш буйний травень.


[1, 101]


І ще:


І вже чиясь невидима рука

Ворота в далеч відчинила.

Завершується поема ствердженням парадоксальності буття взагалі:


Слава Тобі, о життя, що не має ні меж, ані краю.

Доля на шальки кладе муки, і щастя, і біль.

Бо, врівноваживши все, премудрий закон обертає

Тугу дочасну, терпку в радість безсмертну в віках.


[1, 102]


Історіософський зміст поеми доповнюють два останні вірші циклу „Ми“. Автор окреслює основні віхи нашої історії і основні прикмети національних прагнень, як і специфіки нашого буття в планетарному вимірі.

„Ми йдем... Ми ростемо... Ми будем“.

І врешті диптих „Символ“.

Королеві Данилові Бог послав знак у час скорботної молитви за майбутнє України – йому на долоню упав жолудь. І згадав король Христову притчу про гірчичне зерно. В автора непохитно визріла ще глибша віра в символ:


Життя довічного безсмертний символ,

Борсанням духа – відповідь ясна.


[1, 105]


„Відповідь“ актуальна і в наш час... Усім нам і тепер потрібне слово Поета:


Вслухайся, як росте майбутній час.


Образи автора-поета в історії України, поета наших лихоліть, з яких найстрашнішими є ті, які він сам пережив. Образ автора-співця великої надії, одного з тих, що були поетами трагічного оптимізму. Образ автора-християнина і націоналіста, сповненого віри в пророцтво Первозванного на горах.


1. Клен Ю. Вибране.– К., 1991.

2. Повість врем’яних літ.– К., 1990.


Ірина ДмитрІв⁷

(Дрогобич)


ОСОБЛИВОСТІ СИМВОЛІЧНОГО НАПОВНЕННЯ
ОБРАЗУ ІСУСА ХРИСТА

У ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ ЮРІЯ КЛЕНА


У поезії ХХ ст., що характеризується ускладненістю естетичних та стильових пошуків, особливого значення набуває образ-символ. Символ досить часто оформляється в культурний код минулого, сакрального. Водночас він дає змогу письменникові зіставляти естетичну дійсність зі сферою ідеального [9, 2]. Із цього погляду особливим є інтерес творців модерної літератури, у тому числі й української, до образів Біблії та християнської традиції, що надзвичайно продуктивні у поетичній творчості. До того ж, як пише Володимир Антофійчук, „ХХ століття з усією переконливістю продемонструвало неканонічні підходи до трансформації традиційних структур, що зумовилися кардинальними змінами в усіх формах людського буття і світоглядними засадами їх осмислення“ [1, 29].

Біблійно-християнська символіка у поезії перших десятиліть ХХ ст. була не тільки активно осмислюваною, а й піддавалася певній ревізії світоглядно-естетичних вартостей. Ярослав Поліщук виділяє кілька основних функцій біблійного символу для літератури цього періоду [9, 2]. По-перше, світ Біблії символізує для новочасного поета усталені, традиційні критерії найзагальнішого, філософського порядку. Вони можуть служити своєрідним опертям у пошуку сутнісного, у втіленні найзагальніших засад буття й свідомості людини.

По-друге, йдеться про засади віри, про пошуки в цій царині – на противагу суспільному та особистісно-духовному самоствердженню.

По-третє, залучення біблійної символіки означає, власне, входження у вимір „наскрізного“ часу замість тривіального, профанного часу щоденного буття.

По-четверте, Біблія уособлює тисячолітню традицію, зокрема й літературну. Використання її символіки прилучає письменника до загальноєвропейського культурного середовища, що виросло із двох глобального значення традицій – християнської та античної.

Відомо, що поетам-неокласикам притаманна закоріненість у світ античних та біблійних образів, мотивів, сюжетів. До того ж, в осмисленні Біблії неокласики звертаються до найтрагічніших подій біблійної історії, яка своєрідним чином у художній формі проектувалася на національний ґрунт.

Серед значного розмаїття біблійних образів у поетичних творах Юрія Клена (Лот, жінка Лотова, Предтеча, Богородиця) домінантним є образ-символ Ісуса Христа, а точніше – „страждущого“ Христа. Цей інтерес до образу Месії є цілком виправданим для митця будь-якої епохи, не кажучи вже про митця ХХ століття, „адже у періоди соціально-політичної нестабільності, принципового руйнування основних критеріїв суспільної свідомості євангельські персонажі в силу своєї загальновідомості часто відіграють роль абсолютних етичних орієнтирів, зрозумілих і прийнятних для основної частини суспільства“ [6, 24].

Ірина Бетко, аналізуючи біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ – поч. ХХ ст., дає наступне узагальнення образу Христа: „У художній літературі образ-символ Ісуса Христа традиційно інтерпретується як вічний, такий, що розкриває широкі можливості етико-релігійного та філософсько-світоглядного узагальнення. Він сягає далеко за межі епохи свого виникнення, дістаючи універсальних, ідейно-художніх параметрів“ [2, 82].

Уже в ранніх поезіях Юрія Клена, написаних російською мовою, трапляється мотив терпінь і смерті Ісуса Христа. Ідеться про вірші „Христос“ і „Голгофа“. Любомир Борецький зауважує, що ще молодий тоді поет „досить вільно поводиться з біблійними образами“, а „біблійні факти тісно переплетені з несподівано сміливою поетичною фантазією“ [3, 65].

Сюжетною канвою для сонету „Христос“ стали події Великої П’ятниці, а точніше – хресна дорога Ісуса Христа.


В толпе юдеев Он идет согбенный

под непомерной тяжестью креста.

Улыбкой строгой сведены уста,

и вьется путь заране предреченный.


[4, 326]

Аналізуючи цей сонет, не можна оминути увагою мотив дороги і страждання, який сягає своїм корінням Старого Завіту, знаходить своє продовження у Новому Завіті, звершуючись в Ісусі Христі – бо „Христос – дорога, правда і життя“(Ів. 14, 6). Ще праведний псалмопівець благав Господа: „Навчи мене, Господи, дороги установ твоїх“(Пс. 119, 33). Мотив дороги наскрізно присутній у подорожі ізраїльського народу до обітованої землі, коли Господь ревно опікувався своїми обранцями. Христос – це новий Мойсей, який каже: „Ідіть за мною!“(Мт. 4, 19). Відомо, що дорога Христа – це дорога страждання, дорога відкуплення, дорога спасіння, яке неможливе поза Христом – „Я – дорога! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене“(Ів. 14, 6).

Ідучи на страту, Христос у сонеті Юрія Клена пригадує окремі радісні моменти свого земного життя – навернення грішниці (ймовірно Марії Магдалини), весілля в Кані Галилейській…У сонеті „Голгофа“ також є згадка про перше чудо Ісуса Христа – перетворення води у вино на весіллі в Кані Галилейській.


Все это не было лишь тяжким сном,

и уксус, десна кислым омывая,

не стал, как в Кане влага ключевая,

во рту его запекшимся вином.


[4, 326]


На перший погляд незрозуміло, чому автор у таку сумну картину вплітає спогад про весільні веселощі, до того ж, це не лише простий спогад Христом найкращих хвилин земного буття перед смертю. На нашу думку, цей епізод потребує значно глибшої інтерпретації для окреслення ще одного символічного аспекту Месії.

Розповідь євангелиста Івана про присутність Христа на весіллі в Кані Галилейській своїм простим стилем представляє глибокий богословський сенс, оскільки окреслює програму спасительного завдання Ісуса Христа: воно в Кані починається, а на Голгофі – сягає вершин. Отож, подія в Кані має глибоке христологічне значення. Христос дає вино, яке є символом месіанського дару – вічне життя. Коли Христос каже: „Ще не прийшла моя година“, то тим вказує, що та година сповниться під час страждань. Тому можемо казати про антиномії у наведених сонетах Юрія Клена: Кана Галилейська – Голгофа, весілля – похорон, початок – кінець (проповіді).

Чудо в Кані Галилейській дало початок іншим чудам – розмноженню хліба, щоб виявити, що Христос – „хліб з неба“, оздоровленню сліпих, щоб всі знали, що Христос – „світло світу“, воскресінню Лазаря, щоб повірили, що Христос – „воскресіння і життя“.

У поезії „Предтеча“, написаній значно пізніше від аналізованих сонетів, Юрій Клен знову послуговується євангельською розповіддю про перетворення води у вино, щоб таким опосередкованим способом рельєфно відтворити присутність Христа у творі.


Він перетворить у вино

з твоїх криниць зачерту воду.


[4, 71]


У цій поезії образ Христа не є центральним, він лише умовно окреслюється як символічне тло твору. „Образ, набуваючи ознак символу, опрозорюється, а сокровенний зміст розкривається в усій своїй значеннєвій глибині і філософській перспективі. Цей зміст реалізується не як предметна данність, а як динамічна тенденція: він не стільки дається, скільки задається“,– пише І. Бетко [2, 82].

Глибокою символічною наповненістю характеризується диптих Юрія Клена „Лот“. Своєріднісь цих сонетів полягає у тому, що тут наявне органічне взаємопроникання старозавітних і новозавітних символів. Характерною ознакою біблійних символів є тісний зв’язок між Завітами: старозавітний символ має свій глибокий вияв у Новому Завіті, натомість новозавітний символ сягає своїми коренями старозавітних часів. З цього приводу Р. Мних пише: „Святе Письмо традиційно спириймається як світ символів (universum symbolicum)… Принципова особливість біблійного символізму полягає у тому, що він сам по собі „діалогічний“, оскільки репрезентує діалог двох Завітів і двох культур“ [5, 82].

У першому сонеті диптиха „Лот“ автор пропонує „покинути скарби свої в містах“ і не озиратися назад, іншими словами, поет закликає переосмислити свої цінності, прозріти. Руйнація попередніх життєвих цінностей подібна до спустошення країни від повені, але у цьому контексті повінь не є покаранням за гріхи, а перш за все – очищенням і оновленням.


Ні, зерна із садка душі твоєї

ти пронеси крізь бурю і вогонь

у тихому теплі твоїх долонь,

щоб знов із них хтось викохав лілеї.

Бо знов колись лоза горби покриє

і знов поетові звінчає скронь.

Зазеленіє знову оболонь,

і хвиля весен чорний намул змиє.


Крізь полум’яний шум страшних пожеж

лови ти чуйним слухом дальні дзвони,

що вітер їх несе з незримих веж.


Майбутні дні, мов виноградні ґрона,

до рук твоїх крізь дим, крізь чад і жар

схиляють важко свій п’янкий тягар.


[4, 63]


В. Плітка зауважує, що мотив очищення водою і вогнем є провідним у Книзі пророка Ісаї, алюзію до якої створює Юрій Клен, об’єднавши мотив „живої води“ і метафору саду: „і буде Господь тебе завжди провадити, і душу твою нагодує в посуху, кості твої позміцняє, і ти станеш, немов той напоєний сад, і мов джерело те, що води його не всихають!“ (Іс. 58, 18); а у Новому Завіті читаємо: „Коли прагне хто з вас – нехай прийде до мене та й п’є! Хто вірує в мене, як каже Писання, то ріки води живої потечуть із утроби його“ (Ів. 7, 37–38) [8, 159]. Отже, маємо ще один символічний вияв особи Христа як води живої, що своїми первнями сягає розлогої образності Старого Завіту.

У останньому терцеті другого сонета виноградне ґроно символізує Христа, який пролив кров за людей, оскільки „я – виноградина, ви – галуззя! Хто в мені перебуває, а я в ньому, той рясно зароджує, бо без мене нічого чинити не можете ви“ (Ів. 15, 5). У Старому Завіті виноградне ґроно символізувало плодючість, достаток, Новий Завіт наголошує на містичній єдності з Христом, який дає життєдайну енергію тим, хто вірить у нього. В. Плітка простежує, що образи-символи кожної строфи другого сонета – зерна та лілеї, лоза та хвиля весен, дальні дзвони та незримі вежі, майбутні дні та виноградні ґрона – утворюють метафору меси [8, 163]. К. Юнґ у дослідженні „Символ перетворення в месі“ стверджує, що „меса містить таку думку: Церква складається з безлічі віруючих, як хліб складається з незліченної кількості зерна, а вино – з виноградин. В основі християнської меси закладена ідея жертвування, в якому об’єднались і дар, і той, що приносить дар, і священик, і громада в єдиній постаті Христа. Участь у месі – це самопожертвування, а спроможність до самопожертви доводить, що людина володіє собою, оскільки ніхто не може віддати те, чим не володіє, тобто пожертвуванню передує акт самопізнання. Завдяки Євхаристії людина знаходить впевненість у своєму майбутньому воскресінні і проймається усвідомленням своєї причетності до Божества [Цит. за: 8, 164].

А. Нямцу зауважує, що у літературі ХХ століття при моделюванні образу Ісуса Христа і дослідженні процесів канонізації його особистості та вчення важливу роль відіграє зміщення розповідного центру, що ускладнюється сучасними для авторів трактувань соціально-ідеологічними та етичними концепціями, активним використанням історико-археологічних, етнографічних, національно-культурних фактів та припущень [6, 24–25]. Щось подібне зустрічаємо у вірші Юрія Клена „Божа матір“, коли читаємо:


Чи не стрівся вам десь по дорогах

синьоокий Христос?

Волосся у нього

золоте, як осінній покос…

На усіх перехрестях його розіп’яли

і помер твій веселий Ісус…


[4, 129]


Подібною образністю для відтворення мотиву страждання Богородиці послуговується також Павло Тичина у поезії „Скорбна мати“, а також Богдан-Ігор Антонич у „Mater Dolorosa“.

Аналізуючи вірші Юрія Клена з біблійними сюжетами, добачаємо глибоку закоріненість автора у Святому Письмі. Особливість осмислення автором біблійного матеріалу полягає у тому, що він завжди проектує його на сьогодення, адже сам Юрій Клен казав, що, звертаючись до минулого, він вкладає в нього нові ідеї. Поет пропонує читачеві ґрунтовне переосмислення, нові інтерпретації біблійних символів, і в цьому реалізує не тільки своє право на новаторство, а й свій обов’язок дати естетичну картину світу, суголосну світорозумінню людини ХХ століття та її духовним пріоритетам.


1. Антофійчук В. Євангельські образи в українській літературі ХХ століття.– Чернівці: Рута, 2000.– 335 с.

2. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ – початку ХХ століття.– Zielona Gуra–Kijуw, 1999.– 160с.

3. Борецький Л. Порятунок всього людства від зла / Біблійні образи в поезії Юрія Клена // Українська мова та література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах.– 2001.– № 3.– С. 63–69.

4. Клен Ю. Твори / Ред. кол.: С. Гординський, Л. Рудницький, В. Бургард.– Нью-Йорк, 1992.– Т. 1.– 382 с.

5. Мних Р. Категория символа и библейская символика в поэзии ХХ века.– Lublin: UMCS, 2002.– 258 с.

6. Нямцу А. Євангельські мотиви у світовій літературі (теоретичні аспекти) // Біблія і література.– 2000.– № 1.– С. 21–25.

7. Падевський С. Символи Христа.– Львів: Добра книжка, 2001.– 110 с.

8. Плітка В. Джерела міфопоетичної образності сонета-диптиха „Лот“ Юрія Клена // Литературоведческий сборник.– Донецк, 2000.– Вып. 2.– С. 152–167.

9. Поліщук Я. Символи і метаморфози / Своєрідність християнської символіки в модерній українській поезії перших десятиліть ХХ століття // Дивослово.– 1997.– № 12.– С. 2–5.


Петро Іванишин⁸

(Дрогобич)


НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ ТИП

ЛІТЕРАТУРНОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ

(НА БАЗІ ПОЕМИ Ю. КЛЕНА «ПРОКЛЯТІ РОКИ»)


Націоналізм супроводжує новітні держави, повністю виявляючи себе в суб’єктах, буття яких просочене їхньою національністю.


Саймон Дюрінг


В умовах методологічного оновлення та поповнення сучасного літературознавчого інструментарію увага науковців часто спрямовується на інтердисциплінарні герменевтичні стратегії (неоміфологічну, христологічну, різні види філософської тощо). При цьому продуктивним видається передусім методологічна верифікація такого типу інтерпретацій, котру можна здійснювати різними способами. Одним із базових є, на нашу думку, спосіб, що полягає в окресленні детермінуючого філософського (ширше – дискурсивного чи ідеологічного, за М. Фуко та Е. Саїдом) контексту постання тієї чи іншої теоретичної системи.

Виходимо з того, що процес пізнання (передовсім науковий) неможливий без базування на певних регулятивних принципах (власне, методології), котрі, як відомо, безпосередньо випливають із філософії. Виявлення та охарактеризування цих принципів через окреслення генеруючої їх філософії (чи, за потребою, ідеології) не зайве й у герменевтиці. Саме така метадискурсивна експлікація, на нашу думку, увиразнює тип інтерпретації, верифікує міру її об’єктивності та суб’єктивності, допомагає диференціювати істинні та хибні пересудження тощо.

З цього погляду літературна герменевтика як практика (насамперед) і теорія інтерпретації буття, змодельована в літературно-художньому творі [1, 205–208], є цікавою теоретичною проблемою. Прикладом її методологічної верифікації може бути запропонований тут аспектальний когерентно-смисловий аналіз політичної (в іншій термінології ще „громадянської“) поеми виразно заангажованого, „тенденційного“ (І. Франко) письменника-“вісниківця“ – Юрія Клена (Освальда Бурґгардта). При цьому, враховуємо, що застосовувана тут метадискурсивна стратегія „мусить співвідноситись, корелювати зі світоглядом автора“[2, 9].

Нас буде цікавити не просто художнє вираження літературної інтерпретації, а передусім детермінованість ейдологічного тлумачення концептами філософії творчості. Подібно до того, як наукові герменевтичні підходи використовують методологічний потенціал тієї чи іншої філософської системи, художня герменевтика безпосередньо випливає з тієї „світоглядної бази, що лежить в основі [будь-якої] творчості“, і котру визначаємо як філософію творчості [3, 141]. Інша річ, що ця специфічна філософія природно співвідноситься з уже існуючими чи майбутніми філософськими дискурсами. Це співвіднесення дозволяє вловити типологічні та індивідуальні риси метадискурсу. У нашому випадку доречно говорити про філософію творчості, котра в загальних аспектах притаманна і письменникові, і його літературним героям і сутність котрої найкраще можна пізнати через її іманентний зв’язок із філософією національної ідеї та ідеологією українського націоналізму.

Промовистим і переконливим у цьому зв’язку виглядає розгляд названого автора Дмитром Донцовим у 1936 році у межах націоналістичної філософії творчості – філософії трагічного оптимізму: „Трагічний оптимізм,– amor fati – особлива філософія життя. Тільки вона дає відвагу жити і вмирати. Тільки в ній – дійсна краса. Знаходимо її в Шевченка і в Лесі Українки. Потім – довга перерва. А потім – піднесли її прапор трагічні оптимісти, про яких тут кілька слів. Це переважно ті, що виплинули з ЛНВ-ку, що заповняли своїми творами Вісник останні три роки“ [1, 279]. До них критик зараховує Маланюка, Клена, Телігу, Мосендза, Ольжича, Липу та Геркен-Русову [1, 284].

Не випадковим є вибір художнього твору – поеми „Прокляті роки“ (1937). По-перше, експліцитно виражений тут політичний (іноді політико-філософський та політико-релігійний) тип художнього осмислення української дійсності дозволяє з великим ступенем достовірності окреслити характер суспільного світогляду літературних героїв та авторів. По-друге, в межах поетичної системи поема виступає відносно автономною у смисловому значенні підсистемою, котра радше є не початком, а підсумком тих чи інших ідейно-естетичних шукань.

Філософсько-ідеологічний тип (характер) інтерпретації, змодельованої у названій поемі, на наш погляд, доречно вивчати через виявлення та окреслення ряду домінантних ейдологічних конструкцій та відповідних їм змістових категорій. Саме вони найбільш зримо, прямо експліцитно виражають спосіб рецепції та витлумачення реальної чи уявної дійсності через наступні ракурси: що зображено? як зображено (в аксіологічному сенсі)? як зображене інтерпретується авторським alter ego? яку воно отримує оцінку? тощо. Ми, свідомо звужуючи оперативний простір експлікації конкретними потребами даної роботи, зосередимося на образах окупованої батьківщини і героя та відповідних їм темах, ідеях, характерах.

Мегаобраз окупованої після програних Визвольних Змагань України увиразнюється у поемі Юрія Клена „Прокляті роки“ через макрообраз УРСР.

„Прокляті роки“ пропонують реципієнтові розгорнуту мегакартину більшовицького „пекла“, котра може розглядатися як своєрідний пролог до монументального „Попелу імперій“ (1943–1947). Представлена автором жахлива парадигма домінуючих об’єктів національно-духовної диференціації (абстрагування) розгортається в континуумі російсько-комуністичної окупації (коли панують слуги сатани – „жерці криваві чорних мес“ [5, 109–132]): національного античасу („проклятих років“) та антипростору („до Голготи страдницької путь“).

Ліричний герой – очевидець – не просто поетично фіксує побачене, пережите чи почуте, він ще й намагається його пізнати, зрозуміти, оцінити. Причому те пізнання, водночас дискурсивне та дивінаторне, переважно осягає зображуване явище на суто герменевтичному рівні – смислу буття, його істини, сутності, телеології тощо. Іншою субстанціональною ознакою вираженого в поемі інтерпретаційного процесу є його експліцитна (частіше) та імпліцитна (рідше) націоцентричність, промовиста національна інтенціональність. Текстуальний суб’єкт-осмислювач не є відстороненим від власної національної ідентичності⁹ індивідом-“загальнолюдом“, навпаки, він органічна частинка національного універсуму – фізичного і духовного. Свідченням цьому є промовистий автобіографічний епізод у полтавському підвалі смертників – „чекістській в’язниці“. У цій вкрай по-екзистенціалістичному загостреній межовій ситуації герой разом з іншими співв’язнями декларує й утверджує власну національну самототожність через „контрреволюційні“, бо українські, пісні:


Здавалось, що спадала з душ кора

І сріблилася біла древесина,

Коли, мов грім, лунало „Не пора“

І в такт здригалися в’язничні стіни:

Веселий бог виплескував з відра

Злотавий плин, чистіший від бурштину.

Та завжди вправи ті, мов чорний квіт,

Урочисто вінчав нам „Заповіт“.