В контексті українського неокласицизму

Вид материала

Документы

Содержание На мотив Г. Гайне Дніпро за кущем

Подобный материал:

• Вступ, 786.34kb.
• Прийнятий: Затверджено: Постановою №6 Радою Українського Народу Установчих Зборів Українського, 368.33kb.
• Ну що б, здавалося, слова, 692.53kb.
• Автореферат дисертація на здобуття наукового ступеня, 631.21kb.
• Валентина Леонідівна Таран, 92.65kb.
• Преса україни у роки, 75.76kb.
• Філософія бунту анархічного песимізму в контексті українського шістдесятництва, 164.36kb.
• Український Католицький Університет права людини та сім’ї в контексті українського, 374.54kb.
• Управління культури облдержадміністрації, 713.19kb.
• Онавчої влади та місцевого самоврядування в контексті європейського вибору України,, 41.62kb.

[4, 64–65]


Змістовна деталізація на рівні однорідних контекстуальних іменників підкреслює пафос життя та творчості де Борна. Цьому сприяє і звукове наближення слів, що належать до різних семантичних рядів („пісня необорна … Бертрана де Борна“). Слово „необорна“ повністю „вбирає“ в себе прізвище поета. Таким чином створюється не тільки виразний фонетичний образ, створюється звукова хвиля, що нагадує луну, яка повторює і розносить ім’я та енергійні пісні трубадура далеко-далеко в просторі та часі, не тільки громоподібна мелодія вірша, а й образ непереможної, атакуючої поезії та самого войовничого Бертрана де Борна. Це емоційне враження підсилюється завдяки своєрідній обрамленій композиції поезії, що утворюють її назва (ім’я поета) та останнє словосполучення останнього рядка („…Бертран де Борн“). Змістовні асоціації підсилюються звуковими (алітерація звуку р, асонанси звуків у, а, о):


– і враз … у глупу ніч, у мертвий час

вражала громом пісня необорна

бійця невтомного Бертран де Борна.


[4, 65]

Три поезії у циклі „Прованс“ присвячені темі кохання, а одна – темі війни. Тобто можна говорити про „кордоцентризм“ як домінантну рису циклу. „Кордоцентризм“, як відомо, вважається визначальним принципом української ментальної моделі. Але Юрій Клен та його ліричний герой не задовольняються названою світоглядною картиною. Згадаємо, що у російськомовних віршах про поетів-трубадурів, написаних у 20-і роки, Освальд Бурґгардт, майбутній Юрій Клен, не відтворив образ Бертрана де Борна. А в цикл „Прованс“ Клен включає твір про нього, де поезія є другою за порядком. Якщо інтерпретувати цикл як триптих на рівні імен, то поезія про трубадура-вояка є своєрідною віссю симетрії, котра зрівноважує „кордоцентричну“ модель, вносить у неї нову якість – активність, войовничість. Так, вірші циклу „Прованс“ в екзистенціальній площині пов’язані з певними пошуками української етнопсихології першої половини XX ст. і перегукуються з ними.

Образ Бертрана де Борна постає через сприйняття та оцінку ліричного героя циклу, який не сліпо захоплюється мужністю та звитягою лицаря-поета, тим культом сили, який оспівував цей трубадур. Ліричного героя приваблює неспокій де Борна, його готовність до боротьби, що протиставляються мертвечині, отупінню, втраті сенсу буття. Звідси символіко-змістовний ряд: „глупа ніч“, „мертвий час“, що створюють своєрідний образ ночі, який набуває особливого змісту в поезії Юрія Клена „Бертран де Борн“ – це час бездіяльності, пасивності, інертності, і в цьому його загроза. Цей конфлікт між спокоєм та „вічним боєм“, без сумніву, перегукується з відомими віршами у О. Блока, який мав суттєвий вплив на творчість раннього Юрія Клена.

Але й кохання в поезії трубадурів постає завжди як діяння. Щоб бути достойним цього великого почуття, закоханий здійснював подвиги, небезпечні подорожі, шляхетні відважні вчинки. Жіноча любов підтримувала цю високу єдність прекрасних почуттів, ідей та мужнього діяння як в поезії, так і в житті.

У свідомості ліричного героя циклу „Прованс“ відтворюються вірші Бернара де Вентадура та Жоффруа Рюделя. Саме через них він усвідомлює біографії та долі цих поетів, художньо-філософське значення їх творчості. Які ж це вірші? Чому саме на них звернув увагу Юрій Клен?

Твір Бернара де Вентадура, який цитує ліричний герой циклу „Прованс“ (це чудовий переспів відомої пісні поета, щоо була присвячена, вважають дослідники, королеві Альєнорі Аквітанській, дружині Генріха II Плантагена) цікавий тим, що в ньому Вентадур „не тільки висловлює свої почуття до прекрасної Донни, як робить це у більшості випадків, він присвячує свої рядки перш за все самому Коханню, його верховній владі над людиною і навіть над природою…“ [3, 239].

Для пісень трубадурів про кохання традиційним був образ весни, пов’язаний з психологічним паралелізмом і весна – час пробудження, розквіту почуттів. Бертран де Вентадур починає свою відому кансону не з „весняного заспіву“, а з образу зими. Опозиція „зима –весна“ вирішується поетом так: Любов пробуджує весну.

Сила та глибина почуттів ліричного героя Вентадура і самого поета відтворюється через чудо, яке підносить Кохання до найвищого етичного рівня середньовіччя – святості:


В моїй душі роздмухують пожар

осінні вихори і бурі часті.

А Божий сніг злітає, як причастя,

і степ укрив, мов квітку білий чар.


Навіщо плащ! Горить кохання жар.

Гуде у грудях ватра полум’яста.


[4, 64]


В ореолі святості постає і образ принцеси-мрії Мелісанди в поезії Жоффруа Рюделя, у віршах Юрія Клена, присвячених трубадуру та його коханій. Шлях до неї – паломництво, пісні про Мелісанду – хорали, в яких звучить осанна.

Образ кохання – пожежі набуває космічного масштабу в поезії Юрія Клена „Жоффруа Рюдель“. Ліричний герой твору, людина XX століття, мріє про таке почуття, якого зазнав легендарний провансалець:


Хотів би й я слідами йти твоїми…

І, може, тиха хвиля вечорів,

останнім полум’ям зорі залита,

мій корабель, у золоті омитий

приб’є до тріполійських берегів.


[4, 65]


Разом з тим герої Юрія Клена не житійні, а життєві. Їх служіння „Нормандії прекрасній герцогині“, „царівні дальній і незнаній“ виявляється через вчинки та риси особистісного характеру. Динамічні ліричні сюжети поезій про Вентадура та Рюделя передають людяність почуттів, і в цьому їх велич. Тема покірності, вірності трубадура як у віршах цих поетів, так і в циклі „Прованс“, свідчить про повагу до коханої, про щиросердність служіння їй („не вимагавши тайних нагород“).

Одному із найвідоміших поетів-трубадурів Жоффруа Рюделю Юрій Клен присвятив дві поезії. Рюделівські образи „принцеси-мрії“, „кохання здалека“, які він подарував світові культури, служили своєрідною призмою для багатьох митців в осмисленні підставних моральних засад, оцінці людських діянь (Л. Уланд, Г. Гейне, Дж. Кардуччі, Е. Ростан, М. Рильський), і належать, як і образ самого поета-трубадура, до так званих вічних, або традиційних образів.

Юрій Клен відтворює зворушливу середньовічну біографію Рюделя, в якій розповідає про його кохання до тріполійської графині Мелісанди, образ самої „владарки химер“, „царівни дальньої та незнаної“ та дивовижний образ-переживання, що став лейтмотивом найвідомішої канцони поета-принца – „кохання віддалік“.

„Якщо в поезії трубадурів спостерігається знеособлення (деперсоніфікація) коханої, яке можна пояснити або причинами соціального характеру…, або вродженим ідеалізмом людини, що мислить за Платоном…“ [7, 228–229], то у Юрія Клена цей образ пов’язаний з індивідуальними, чуттєвими рисами. Ось чому у поезії „Жоффруа Рюдель Мелісанді“ трубадур не випадково звертається до коханої зі словами „моя“, „ти“. Не абстрактне, а глибоко особистісне та сильне почуття Жоффруа Рюделя викликає у ліричного героя поезії, названої ім’ям провансальського поета, бажання зазнати такого ж щастя кохання, таких самих непереможних почуттів, таких самих життєвих діянь:


Хотів би я слідами йти твоїми,

Узявши плащ і посох пілігріма!


[4, 65]


„Йти слідами“ – це наслідувати не тільки життя, але й продовжувати кращі традиції поезії трубадурів.

Найвідоміші жанри середньовічної провансальської лірики – канцони, сирвенти, альби, тенцони. Твори Вентадура, Борна, Рюделя Юрій Клен називає піснями. Це жанрове визначення об’єднує всі різновиди лірики трубадурів, підкреслює синкретизм їх творів, зв’язок з фольклорними витоками.

Цікаво, що відтворюючи світ провансальської середньовічної поезії, Юрій Клен звертається до іншого жанру – сонету, до форми, так званого, італійського сонету.

Як відомо, традиції провансальських трубадурів, у тому числі і жанрові, в XII–XIII ст. були продовжені в поезії французьких труверів (ця спадкоємність виявлена Юрієм Кленом, він називає Жоффруа Рюделя „трувером“), у німецькій куртуазній ліриці („мінезанг“), а особливо в сицілійській поезії трубадурів. Жанр сонету виник в Італії на початку XIII ст. До нього, зокрема, звертались „суворий Дант“ та Франческо Петрарка. У своїх сонетах вони відтворили особистий досвід та індивідуальні почуття, піднялись разом з тим до морально-філософського узагальнення, до вічних людських цінностей. Поезію Данте вважають підсумком середньовічної та прологом культури нового часу в Європі.

Творчість Петрарки мала величезний вплив на лірику усього Відродження. Його „Канцоньєре“ („Книга пісень“) започаткувало нову європейську поезію. Сонет розквітне в добу романтизму, символізму. В українській поезії він представлений у творчості багатьох поетів XIX–XX століття, в тому числі „неокласиків“.

Так жанр сонету, до якого звернувся Юрій Клен в циклі „Прованс“, став в цьому контексті тією формою, в якій відбивається, втілюється рух історії культури, європейської, української лірики, сонет „встановлює те поле розумової напруги, в якому розвертається діалог між минулим та теперішнім“ [2, 58], стає формою гуманітарного знання.

Таким чином, образи трубадурів у циклі „Прованс“ Юрія Клена мають багато витоків та багато філософських, етичних, естетичних вимірів. Ми відмітили деякі з них. Інші поезії українського поета, в яких він звертався до образів середньовічних ліриків, додають до цієї багатогранної картини нові, інколи іронічні розуміння (твір „Туга за романтикою“):


На мотив Г. Гайне


Я стою на кучугурі

і питаю: „Де ви, де ви,

королі і трубадури.

що у гербі мали лева

або вовка чи медведя?

Де ідальго у сомбрері,

де мілорди і міледі

і шляхетні горді сери,

Кунігунди, Есмеральди,

де Брунгільди і Сігурди,

що про них співали скальди?

Де священні всі абсурди?“


[4, 257]


Ми виділили три підходи Юрія Клена до образів трубадурів у циклі „Прованс“: по-перше, відтворення особистісних та духовних поетичних їх біографій; по-друге, виявлення позачасового, філософського, культурологічного сенсу в житті та творчості Бернара де Вентадура, Бертрана де Борна, Жоффруа Рюделя; по-третє, визначення суголосності між трубадурами та поетом і людиною Юрієм Кленом.

І наостанку – буття образів середньовічних провансальських поетів у поезіях Юрія Клена є незавершеним буттям. Тому що через їх долі, творчість кожен читач віршів українського поета буде намагатись, як і ліричний герой Юрія Клена, зрозуміти життя, культуру та самого себе, актуальні людські проблеми.


1. Гофф ле Ж. Цивилизация средневекового запада.– М., 1992.

2. Гуревич А. Я. Историческая наука и историческая антропология // Вопросы философии.– 1988.– № 1.

3. Дынник В. А. Бернар де Вентадур и „радостная наука“ трубадуров // Бернар де Вентадур. Песни.– М., 1979.

4. Клен Ю. Твори в 3-х т.– Нью-Йорк, 1992.– Т. 1.

5. Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т.– М., 1992.– Т. 2.

6. Соловей Е. Українська філософська лірика: Навчальний посібник із спецкурсу.– К., 1999.

7. Фридман Р. Любовная лирика трубадуров и ее истолкование // Рязанский государственный педагогический институт: Труды кафедры литературы. Ученые записки.– М., 1965.– Т. 34.


Зенон ГУЗАР⁶

(Дрогобич)


Образ автора в циклІ ЮрІЯ Клена

«У первозванного на горах»


Образ автора, як ми його розуміємо, це „Проявлення“ особистості: творця в його творчості. Це реалізація індивідуальності поета (в ліриці) як суб’єкта мистецького мовлення, через яке проявляється внутрішній досвід, стан, світобачення, світосприймання, світовідчуття, світорозуміння автора в конкретному явищі мистецтва слова з його перспективою (образ – „віконце“ у світ, в універсум).

„Без образу немає мистецтва. Без надзвичайної складності, конкретності немає образу“,– писав великий український вчений Олександр Потебня. Він говорив про „ліризм і дидактизм“ поезії (у широкому розумінні „дидактичному“. Ще demonstrandum може бути образом характеру і настрою самого поета (...). Цей ліризм і дидактичність – в дійових особах романів, драм, вустами яких говорить сам автор. Як бачимо, вчений дає нам виразно окреслений ключ до розуміння категорії образу автора.

Образ автора – це художній (з його умовністю) еквівалент особи автора, і водночас зображення в ліриці метамовленнєвої свідомості.

У іншому випадку йдеться про образ автора в ліриці з її специфікою родовою і видовою. Наперед скажемо, що пишучи про цикл Юрія Клена, маємо справу з лірикою суб’єктивною (за Франком), далекою від романтичної чи іншої маски, „парнасизму“. Образ автора в циклі – це образ Юрія Клена – трагіка, історіософа-патріота, який боліє усіма болями мертвих, живих і ненароджених українців. У циклі Юрій Клен пережив усю історію України, і тоді, коли писав про конкретні події того часу (геноцид 1930-х років).

Трагедійне бачення історії і сучасності однак потужне в нього (як ми це побачимо далі) ознаками глибокого історичного оптимізму, закладеного вже у назві циклу.

Святий апостол Андрій Первозванний „рече учням своїм“:


„Бачите гори оці?

Яка на горах цих возсіяє благодать Божа

І має бути город великий,

І багато церков Бог воздвиже

І зійшов на гори ці,

І благословив їх

І хрест поставив

І помолився Богу

І пішов з гори тої, де опісля постав Київ“.


[2, 15]


Інший Юрій (Юрій Липа, „Призначення України“) всю сутність („телуричні“ глибини цієї сутності) нашого національно-історичного буття у віках „бачив“ крізь „легенду Андрія Первозванного“.

Цикл творився у другій половині 30-х років ХХ ст. Під кожним з віршів поставлена точна дата. Вельми характерно, що „Софія“ і „Терцини“ (ними починається цикл) позначені одним числом: 27.ІІІ.1935 р.

Свята Софія, як це бачить автор,– це сама сутність України. До цього твору додано два епіграфи, через які проявляється жахливо-трагічне – небачений в історії геноцид. („Проектується знести храм св. Софії в Києві“.– З газет). Минуле та майбутнє нації. Це рядки Є. Маланюка (другий епіграф):


Тайни тисячоліття – в Софії стрункій,

Що поблідла, але ще ясніша, ще вище

Вироста, як молитва, в блакить.


Вірш-медитацію „Софія“ умовно можна віднести до т. зв. інвокативної лірики. Він є зверненням (розгорненою риторичною фігурою), власне, до „предмету“ ліричного зображення – святої Софії в Києві.

Образ автора тут втілює ідею історичної єдності, того релігійного спадкоємства, що присутнє й органічне в бутті Нації. Він дивиться на Софію майже євангельськими очима:


Там, де стоїш ти, біла й золотава,

О ліліє струнка в намисті рос,

Яку плекала мудрість Ярослава!

Нехай здере новітній печеніг,

Смугляве злото з бань на кінську збрую

І скрізь полишить слід блюзнірських ніч...

І, звертаючись до Символу, автор пише:


Це все пройде без вороття,

Так само снились нам колись татари.


[1, 77]


Я підкреслив тут одне слово... Летаргічний сон Нації. Чотири дні перебув у могилі Лазар. Чотири лихоліття перебула Україна. І, слова Ісуса: „Не на смерть ця недуга, а на Божу славу“ [Ів. 11, 4]. А ще для асоціації „Недуга на смерть“ К’єркегора. Цей абзац –наш відступ на берегах.

Автор у творі твердо вірить у Справжнє. „Настане день...“ „Побачиш (...) Все, все таким. Як справді є воно“.


Силою хреста пройти в майбутнє.

А в часи лихоліття:

Свята Софія, ясна і незрушима,

Росте легендами в блакить.


[1, 78]


Як уже було зазначено, того ж дня були створені „Терцини“. Їх дев’ятнадцять. І це теж інвокативна лірика – звернення до сучасника.

Терцини. Терцини Данте і ремінісценції з нього. Цитата „Слова над пеклом Дантовим“.

Образ автора тут проступає через антитетичні побудови. З одного боку: „Синій край Шевченкових ідилій“, край, у якого вкрадено золото. Край, де запанувала „магія страшна чисел“ – землі частина шоста. „Останій в пеклі круг, дев’ятий круг. / О фабрики й кремлі / З людської кости“:


Скляні, напівзакрижанілі очі

Тих матерів, на власних немовлят

Жеруть з голоду!


І ще: „чумний чад! О мертвих тіл багряні гекатомби“ „В дев’ятім крузі пекла чорна зрада“.

Одним з „опорних“ у „Терцинах“ є образ душі:


І не дитя рятуй,

А душу.

І повтори дітям про те,

Як у грозі, у блискавці й громі

Колись страшну потвору переміг

Святий Георгій в ясному шоломі

І як дракон, звитяжений, поліг.


[1, 80]


Трагічно-парадоксальним є образ автора в поемі „Мандрівка до сонця“. Назва твору вищою мірою „енантіосемічна“. Сонця благодатного світила, джерела енергії життя тут нема. Подивімося на цей образ очима автора:


Сонце, скажене вагадло

Б’ється об захід і схід

В неба прозорого лід.


[1, 81]


„Люду обдертого зграї“ – в мандрівці до сонця, але сонця „скаженого...“ Ідуть і йдуть напівбожевільні з голоду селяни до „Прадавньої столиці“. Куди їх кличе „владна сурма“. В часи „страшного лихоліття“, в „добу чорної меси по всій Україні“, коли „мандрівка до сонця“ стає путтю у безвихідь; коли св. Володимир „благослявляє мертвих Погаслим хрестом“, усе ж десь у глибині збереглися „ритми прадавніх мандрівок“ – „у серці минуле – як скарб“. І навіть хрипкий, хиткий, жахливо брудний потяг десь навіє мрію мандрівникам про ясного лебедя Лоенгріна. Яка несподівана ремінісценція з Вагнера! Знак образу автора, який бачить чуму ХХ ст. не лише в Україні:


І догниває покинутий труп закоцюб

Велетня – бронтозавра,

Ще від Куридо Печори,

Від Йокогам до Гавра

Смородом сповнив простори...


[1, 82]


Мабуть, глобальний масштаб трагедії України підкреслено тут уперше.

Минуле України і її сучасне:


...знов печеніг,

Половці, обри татари

Встали.....


Та сучасність набагато страшніша. „Сонце, всміхаючись п’яно“ на ребрах кінського кітяка виграє marche funйbre. Зійдуть зі своїх місць Лавра і свята Софія, і стануть мандрівники до сонця на „мертвому майдані“.


Де в летаргічному сні

На бронзовому коні

До шайтана з аулу

До Вельзавула

В електричний туман

Простяг булаву Богдан.


[1, 83]


У фатальному світлі бачить автор наступ „міста“ на „тихий супокій ідилій“ (коли „умер давно“ „героїчний стиль“):


Щороку відгризає

За шматом шмат

Димучим коксом і вугіллям

Готована потвора

І сповиває в чад

Недоїдок великого простору.


[1, 84]


Чи можна спробувати якось пояснити таку позицію автора? Думаємо, що в підтексті маємо тут відчуття чужинності руки, яка розбудовувала „драпіжне місто“.

„Божа матір“... своєрідне продовження циклу Павла Тичини. Немає вже „синьоокого Христа“, „веселого Ісуса“ (!), якого шукає, йдучи степами, Божа Матір. Питала вона людей на дорогах: „Люди мовчки сахалися вбік“. І який екзистенційний штрих:


Лиш поважно дивилася вслід їй корова,

Пес безхатній за нею до царини біг.


[1, 85]


І знайшовся лиш один „роз’ярений дідусь“, і сказав, що розп’яли Ісуса „на всіх перехрестях“. Приземлено-піднесений (sic!) образ Божої Матері завершується такими мазками: Вона „Враз метнулась назустріч зорі“, за нею „...навздогін пожежі диму сизогого змії виткі“, а прощаються з нею „дикі гуси крикливі“, махають „услід вітряки“:


Вдалині над житами

Білим квітом гойдалась вона,

Осипалася там пелюстками...

Не долинувши до зорі...

„Бур’яном заросла дорога“, що вела нас „до далекого (sic!) Бога“, плаче у небі „Скорбна мати“. Та все ж з серця землі виростає „буйне колосся“. Яке ж буде з нього історичне жниво, немовби запитує автор у підтексті твору.

Сюжетний триптих „Володимир“. У першому з них автор поділяє деякою мірою шевченківський погляд на особу князя. Згадується Рогніда. У другому постає неназвана постать Перуна. Однак поганська доба (як це бачимо в підтексті образу автора) була лише перехідною. Перед князем: „Незнана просторінь віків...“ ще не осягнена:


І він, сполоханий, не розуміє,

Що значе й є цей вихор світла, й рух

І злото бань, що проти сонця мріє.


[1, 87]


А тепер – пам’ятник Володимирові і „Лихий пожар червоних прапорів“ – як антитеза і знак доби. Автор повертається до ідеї незнищенності Нації. Будяться сторінки історії і жива постать князя у бронзі:


...згадує, як по добі недобрій

Загинули, не полишивши слід,

І дикий печеніг, і люті обри

Диптих „Київ“.


[1, 88]


„Міський сад“ у Києві – як символ сучасності. Сад – тепер Пролетарський. А в ньому автор бачить „Козарських дівчат“, з серцями, покараними шалом.

І жахлива згадка: „Колись тут розстрілював Лаціс“... Звернімо увагу на „змалілі“ і „зімлілі“ ознаки буття в імперії диявола.


Линяють буржуячі зграї

Міліє Дніпро за кущем (підкр. моє.– З. Г.)

А срібло сузір’їв стікає

В державну скарбницю дощем.