Від соборності до незалежності
| Вид материала | Документы |
- Методичні рекомендації щодо проведення тематичних уроків, лекцій, виховних заходів, 28.16kb.
- План заходів з відзначення Дня Соборності та Свободи України в місті Ізюм, 73.88kb.
- " Від соборності україни до єдності української нації"?! Чи навпаки?, 65.86kb.
- День Соборності України зараз є національним святом нашої держави. Вцей день у 1919, 351.72kb.
- 20 років від Дня Незалежності України) Київ 2011 Живи, Україно, багата І вільна (20, 177.49kb.
- Ідея єдності й соборності земель, так само як ідея незалежності й державного суверенітету,, 145.75kb.
- Затвердити план заходів з підготовки та відзначення в районі 20-ї річниці незалежності, 118.43kb.
- Державного Прапора України, 20-ї річниці Незалежності України Відповідно до статтей, 31.82kb.
- Свято до Дня соборності України ( Злука), 73.72kb.
- Сучасна молодь сьогодні активно бере до уваги трагічні та повчальні сторінки української, 12.57kb.
Як видно з даних табл. 15, активне прискорення в’їзду до країн Європи припадає на початок 90-их років минулого сторіччя і відбувався нерівномірно щодо конкретних країн. Лідерами по “в’їзду” на початку 90-их років були Греція та Німеччина, надалі “сплески” простежувались щодо Іспанії та Португалії. З 2000 р. відносно стабільні високі темпи імміграції властиві Ірландії. Дані на 2007 р. свідчать про стабілізацію імміграційних процесів щодо всіх європейських країн без винятку. Не можна говорити про повернення до ситуації, яка була характерна в середині 80-их роках, проте порівняно з 90-ми роками відбувся помітний спад.
Таблиця 16
Іноземці як постійні мешканці в складі населення країн Західної Європи, % 100
| Номер за пор. | Країна | 1950 | 1960 | 1970 | 1975 | 1982 | 1990 | Прохачі притулку на 2003 р. у тис.[117] |
| 1 | Австрія | 4,7 | - | 2,8 | - | 4,0 | 6,6 | 14 |
| 2 | Бельгія | 4,3 | 4,9 | 7,2 | 8,5 | 9,0 | 9,1 | 13 |
| 3 | Греція | 0,4 | - | 1,1 | - | 0,7 | 0,9 | 3 |
| 4 | Данія | - | - | - | - | 2,0 | 3,1 | 74 |
| 5 | Ірландія | - | - | - | - | 2,0 | 2,5 | 6 |
| 6 | Іспанія | 0,3 | - | 0,9 | - | 1,1 | 1,1 | 6 |
| 7 | Італія | 0,1 | - | - | - | 0,5 | 1,4 | 12 |
| 8 | Нідерланди | 1,1 | 1,0 | 2,0 | 2,6 | 3,9 | 4,6 | 148 |
| 9 | Німеччина | 1,1 | 1,2 | 4,9 | 6,6 | 7,6 | 8,2 | 960 |
| 10 | Норвегія | 0,5 | - | - | - | 2,2 | 3,4 | 56 |
| 11 | Португалія | 0,3 | - | - | - | 0,6 | 1,0 | - |
| 12 | Сполучене Королівство | - | 4,3 | - | 7,8 | 3,9 | 3,3 | 277 |
| 13 | Фінляндія | 0,3 | - | 0,1 | - | 0,3 | 0,9 | 13 |
| 14 | Франція | 4,1 | 5,4 | 5,3 | 7,9 | 6,8 | 6,4 | 132 |
| 15 | Швейцарія | 6,1 | 10,8 | 17,2 | 16,0 | 14,7 | 16,3 | 49 |
| 16 | Швеція | 1,8 | 2,5 | 5,1 | 5,0 | 4,9 | 5,6 | 142 |
| | Середній показник | 1,57 | 1,88 | 2,9 | 3,4 | 4,01 | 4,65 | |
Як видно з табл.16, загальною тенденцією, яка властива усім згаданим країнам Європи, є постійне зростання іммігрантів у складі населення. Якщо у 1950 р. іноземців було лише 1,57 %, то у 1990 р. – 4,65 %. За даними Євростату у 15 країнах Європейського Союзу у 2002 р. було 1 688 000 іммігрантів. У 2003 р. на території Іспанії, Німеччини, Італії та Сполученого Королівства разом перебувало 71 % усіх іммігрантів до країн Союзу101. Згідно з даними управління Верховного Комісаріату у справах біженців при ООН до Європи протягом 1989 – 2000 рр. приїхало близько 5 млн іммігрантів різних категорій. У Німеччині згідно з офіційними даними Федеральної статистичної служби на кінець 2001 р. проживало понад 7,3 млн іноземців, (8,9 % населення). З 1991 до 2001 р. до Німеччини в’їхало 8,6 млн іноземців, протягом цього ж періоду виїхали з країни 6,5 млн. Тобто, протягом десяти років у країні залишилося додатково 2,2 млн іноземців. У цей період з проханням надати притулок звернулися 1,9 млн приїжджих102 . Якщо темпи імміграції не зміняться, то перед європейськими країнами вже найближчим часом, як зазначив В.Ваддемелай, може постати потреба переглянути традиційний підхід до визначення національного громадянства103.
Як свідчать дані табл. 16, найбільшою серед шістнадцяти європейських країн частка іноземців є у Швейцарії. В.Ліндер зазначив, що у Швейцарії на початку 60-их років розпочалося швидке зростання економіки, що супроводжувалося збільшенням попиту на робочу силу. Цей попит можна було задовольнити лише за допомогою іммігрантів. Робітники з Італії, Німеччини (автор не зазначив, з якої частини, або, можливо, з обох), Франції та Австрії, пізніше з Іспанії, Португалії, колишньої Югославії та Туреччини знайшли роботу у Швейцарії. Наприкінці 90-их років минулого сторіччя згідно з В. Лідером іноземців у країні було понад 1 млн, або близько 17 % населення. Вони сплачували усі податки, користувалися системою соціального захисту, але не мали політичних прав через те, що питання громадянства могли порушувати лише після 12 років перебування. Рішення про надання громадянства ухвалюється на кантональному рівні, а влада кантонів досить часто трактує таку норму як вимогу постійного і безпроблемного перебування іноземця на території конкретного кантону. Автор також відзначає помітне збільшення біженців, які намагаються залишитися на постійне проживання у Швейцарії. Внаслідок цього вагомий відсоток іноземців у Швейцарії В.Ліндер розглянув як виклик для швейцарського плюралізму104. Водночас іноземці у межах країни за кантонами розподілені нерівномірно. Найбільше іноземців сконцентровано у кантоні Женева. У 2000 р. 154 118 осіб, або 37,7% (у кантоні Женева у 2000 р. налічувалось 408 800 мешканців) були не громадянами Швейцарії. Найнижчий показник був властивий переважно сільському кантону Урі, де лише 8,2 % населення були іноземцями105.
Таблиця 17
Характеристика іммігрантів-іноземців у Швейцарії 1990 р.106
| Країна походження | Кількість, тис. | Кількість, % |
| Італія | 379 | 34,4 |
| Югославія | 141 | 12,8 |
| Іспанія | 116 | 10,6 |
| Португалія | 86 | 7,8 |
| Німеччина | 83 | 7,6 |
| Туреччина | 64 | 5,8 |
| Франція | 50 | 4,5 |
| Австрія | 29 | 2,6 |
| Сполучене Королівство | 17 | 1,5 |
| Інші | 135 | 12,2 |
| Разом | 1 100 | 100,0 |
Постійне збільшення частки іммігрантів, особливо нелегальних, спровокувало перетворення цього питання у важливу внутрішньополітичну проблему багатьох країн Західної Європи. Як зазначив Л.Макларен, європейські держави мають сьогодні справу з двома видами міграції: перша –внутрішня міграція між державами Євросоюзу та Західної Європи, вона потребує уніфікації законів і запровадження близької або ідентичної системи соціальних прав і привілеїв; друга – імміграція з держав, які перебувають поза межами Західної Європи. Автор зауважив, що, з одного боку, відбувається старіння населення держав Європи внаслідок низької народжуваності, а це призводить до нестачі працівників, особливо висококваліфікованих спеціалістів; з іншого – більшість з тих, хто приїжджає до європейських держав, не мають жодної кваліфікації, вони також суттєво відрізняються своєю культурою, традиціями. Все це призводить до того, що уряди європейських країн вимушені витрачати додаткові кошти на адаптацію нових іммігрантів. Сукупність перелічених і вплив інших чинників зумовлюють окремішність груп нелегальних іммігрантів щодо решти населення держав Європи, внаслідок чого мігранти з інших неєвропейських країн досить часто стають об’єктом негативного ставлення до себе з боку частини корінних громадян. Ц.Венден зазначив, що сучасний стан справ з іммігрантами поставив перед європейськими урядами та суспільствами питання у трьох головних сферах: правовій – яка передбачає проведення сепарації національного і питання громадянства, що зумовлює суттєві суперечності у багатьох країнах; культурній – коли питання мультикультурності стає в центрі суспільного обговорення та в громадянській сфері стосовно розуміння нових цінностей, властивих приїжджим, що також передбачає відповідь на запитання – чи може існувати поряд з європейською інша лояльність?107. Багато дослідників погоджуються зі складним характером цієї проблеми і її актуальності для більшості європейських держав 108.
В.Бруг, М.Фенума та Ж.Тіле, аналізуючи проблему зростання частки іммігрантів у європейських державах на підставі результатів виборів до Європарламенту, дійшли висновку, що крайні праві партії антиміграційного спрямування зібрали основну частку протестних голосів у європейських державах. Вони доводять, що голосування за антиіміграційні гасла та вимоги вмотивовувались ідеологічними та прагматичними вподобаннями виборців. На їхню думку, проблема іммігрантів може стати новою лінією поділу політичної сцени багатьох європейських країн109. Дослідження авторів ґрунтуються на матеріалах середини 90-их років. Результати багатьох виборів на рубежі двох століть засвідчили, що ця проблема насправді набуває гострого політичного характеру. Найпоказовішим прикладом були вибори до парламенту Нідерландів 2002 р. Крайня права партія “Список Піма Фортайна,”110 створена у лютому 2002 р. як регіональна, що у своїй програмі наголошувала на вимогах обмеження імміграції до Нідерландів, отримала 17,0% голосів, або 26 з 150 депутатських мандатів. П.Лукард’є та Г.Воєрман, аналізуючи передвиборчу кампанію цієї партії 2003 р., наголосили, що головними питаннями, які вона порушувала, були – імміграція, іслам і відсутність безпеки. На виборах 22.01.2003 р. „Список Піма Фортайна” отримав 5,6 % голосів, втративши щодо попереднього результату 2002 р. 11,4% голосів111 . В Австрії на парламентських виборах 1999 р. до влади прийшли консерватори в коаліції з крайньо правою партією Свободи Й.Гайдера, яка здобула 52 мандати (26,9 % голосів виборців). Й.Гайдер провадив свою кампанію під гаслами припинення імміграції. Партія закріпилася на політичній сцені країни, отримавши у 2002 р. –10,01 %, у 2006р. – 11,04 %. Під час листопадових виборів до парламенту Швейцарії 1999 р. ультраправа Народна партія одержала 43 мандати з 200 (22,5 % голосів). Рівень підтримки цієї партії суттєво покращився 19 жовтня 2003 р., коли Народна партія Швейцарії виграла парламентські вибори, набравши 26,7% голосів. Цей результат призвів до зміни системи формування уряду Швейцарії так званої магічної формули112 . Швейцарська народна партія отримала два місця в уряді, замість традиційної квоти – одного. Подібна ситуація склалася у Данії під час парламентських виборів 2001 р., коли крайньо права Датська народна партія отримала 12,0 % голосів, а у 2005р. – 13,2 %. В іншій Скандинавській країні Норвегії відкрито антиіммігрантську позицію займає Партія прогресу. Її результати: 2001 р. – 14,6 %, 2005 р. – 22,1 %. Досить красномовними стали президентські вибори у Франції 2002 р. – кандидат крайньо правого Національного фронту Ле Пен отримав у першому турі 16,9 %, у другому – 17,8 % голосів виборців. На парламентських виборах у 2002 р. партія отримала в першому турі – 11,3 %, а у 2007 р. – 10,44%. Зазначимо, що ці та багато інших даних, які свідчили і свідчать про зростання впливу крайніх правих політичних партій у названих країнах та у Німеччині, Сполученому Королівстві, Італії тощо, стали предметом гострої суспільної дискусії у всіх державах Західної Європи, спрямованої проти зміцнення ультраправих сил, відповідно, і щодо проблем, на яких ці сили робили свою ставку. Можливо, відкрите обговорення проблем, пов’язаних із імміграцією та проблемами, які вона привнесла до життя європейських країн, та усвідомлення загрози для демократії гасел і дій зазначених партій, вплинули на виборців Австрії, де на парламентських виборах 2002 р. Партія свободи одержала лише 10,0 % (втрата підтримки - 16,9 %) та у Нідерландах, де подібно на парламентських виборах 2003 р. “Список Піма Фортайна” отримав лише 5,7 % (втрата підтримки - 11,3 %) голосів, у 2005 р. партія розкололася і не пройшла до парламенту у 2006 р. Незважаючи на ці обнадійливі результати, можемо констатувати, що обидві політичні партії у своїх передвиборчих програмах під час останніх виборів продовжували наголошувати на питаннях обмеження імміграції до власних країн, виселення вже прибулих, обмеження їхніх прав, подібно як і всі зазначені партії.
Цікавими в цьому контексті є результати дослідження громадської думки, проведені на замовлення Європейської Комісії і подані у звіті „Що думають про себе європейці?” 113. Було опитано респондентів з п’ятнадцяти країн Західної Європи. До вибірки не потрапили лише Норвегія і Швейцарія (з-поза меж визначених нами країн були опитані громадяни Люксембургу). В межах опитування респондентів попросили визначити свою позицію на шкалі від „1” („не є расистом”) до „10” („переконаний расист”). Дослідники отримали такі результати: 9 % опитаних визначили себе як „переконані расисти”, 24 % – як „помірковані расисти”. Стосовно знаходження на території їхньої/власної країни іноземців 41 % вважали, що в їхній країні перебуває забагато представників расових, релігійних і культурних меншин. Також варто звернути увагу на результати опитування громадської думки, які проводяться регулярно Євробарометром в країнах Європейського Союзу. Згідно з результатами опитування в березні 2000 р. 51% опитаних громадян погодились із твердженням, що іммігранти є головною причиною зростання безробіття в їхніх країнах114 . За даними опитування Євробарометром в листопаді 2006 р. 42 % громадян Євросоюзу вважають, що присутність іммігрантів веде до зменшення рівня безпеки в країні, 46 % пов’язують з присутністю іммігрантів ріст безробіття115. В межах того самого опитування у 2006 р. 33 % іспанців, 25 % італійців, 24,5 % австрійців, 20 % мешканців Сполученого Королівства, 15 % мешканців Данії та 12 % французів відносять імміграцію до трьох найбільших проблем, властивих їхнім країнам на момент опитування116. Варто зазначити, що для населення решти країн членів ЄС ця проблема бачиться так само важливою, але рівень її важливості не перевищує 10 % (опитування не охоплювало країни, які не є членами ЄС – Норвегію та Швейцарію).
Акцент, який зробили нові праві партії на питаннях присутності у європейських країнах іммігрантів з неєвропейських країн, реакція відчутної частини громадян у формі підтримки цих партій примусили уряди та правлячі політичні партії звернути увагу на цю проблему. Спільною, характерною для всіх європейських країн стала реакція, яка полягала у внесенні змін, або прийнятті нового законодавства покликаного регулювати імміграцію до власних країн, процеси набуття громадянства та перебування іноземців. Починаючи з початку нового сторіччя/тисячоліття, більшість європейських країн прийняли відповідні нормативні зміни. Загальним для цих змін/нових законів було сепарування різних видів імміграції. Зокрема, чітко окреслювали умови для професійної імміграції та запроваджували конкретні регулятори щодо іммігрантів з неєвропейських країн, здебільшого спрямовані на обмеження їхнього доступу та перебування, підстави депортації. У 2002 р. в Сполученому Королівстві було прийнято Закон “Про громадянство, імміграцію та право на притулок”, в липні 2002 р. затверджено в парламенті за ініціативою правої Народної партії новий закон про імміграцію в Данії. В травні 2003 р. було внесено зміни до закону про іноземців в Іспанії. З 1 січня 2005 р. почав діяти новий закон про перебування іноземців на території ФРН. У червні 2006 р. було прийнято новий закон про імміграцію у Франції, а в квітні 2007 р. було запроваджено зміни до закону про імміграцію в Італії. Варто згадати референдум, який відбувся 24 вересня 2006 р. в Швейцарії щодо впровадження жорсткіших заходів щодо контролю/обмеження імміграції з неєвропейських країн. Він був успішним, оскільки його підтримали дві треті від тих, хто взяв участь у голосуванні.
Незважаючи на зазначене, змушені констатувати, що процес імміграції буде продовжуватися й надалі. Це зумовлено багатьма чинниками. По- перше, величезною різницею в рівні життя між європейськими країнами та слаборозвиненими країнами. У 2002 р. частка валового національного продукту, яка припадає на душу населення, у зазначеної шістнадцятки країн становила 25 282,75 $ США, за умови, що найвищим показник був у Норвегії – 41 974 $, найнижчим у Португалії – 11 948 $. У країнах Африки цей показник становив 492,5 $, у слаборозвинених країнах світу – 298 $. Такий показник є умовним, проте з ним дуже добре корелюється показник рівня оплати навіть за некваліфіковану працю. Інший важливий показник – середня тривалість життя в країнах Африки – 54,75 років, у слаборозвинених країнах – 50,6 років117, (порівняйте з середнім показником європейських країн – табл. 18). Для мешканців багатьох країн, що не можуть знайти роботи (або ж коли її мають, то рівень оплати настільки мізерний, що навіть не завжди може забезпечити нормальне харчування), актуальним є пошук нового місця проживання, де можна буде забезпечити свої родини.
По-друге, відсутність внутрішньої стабільності, а в багатьох випадках наявність військових конфліктів або небезпека їх виникнення, зумовлюють відчуття загрози для особистого життя і життя близьких, що спонукає людей шукати стабільніші місця для проживання.
По-третє, зростання рівня освіти частини населення країн, що розвиваються, досить часто вступає у суперечність з авторитарними політичними режимами, які домінують у країнах цього типу. Неможливість реалізувати власний потенціал, домінування трайболістських, корупційних зв’язків зумовлюють імміграційні настрої.
По-четверте, в європейських країнах відбувається активний процес старіння населення, постійно зростає частка людей пенсійного віку в усіх країнах. Ця тенденція буде продовжуватися. Незважаючи на постійне зростання продуктивності праці, господарка кожної конкретної країни потребуватиме людей в активному продуктивному віці. Багато старших людей (за умов збереження тенденції зростання тривалості життя європейців) потребуватимуть індивідуального догляду і допомоги, що зумовлюватиме потребу у залученні додаткових працівників, які погодяться отримувати мінімальну платню.
По-п’яте, значна частина економічного середовища європейських країн зацікавлена у залученні дешевої робочої сили, оскільки характер праці, до якої переважно залучають іммігрантів, та рівень її оплати не можуть зацікавити європейських громадян за умови, що вони не мають роботи і перебувають на обліку як безробітні. Варто зазначити, що залучення нових працівників сприяє зростанню показників економічного розвитку країни, яка їх залучає. Все зазначене у сукупності буде зумовлювати владу європейських країн разом з політичними силами цих країн до пошуку/напрацювання оптимальної конструкції, яка би поєднувала в собі одночасно регульоване залучення до економіки необхідних нових робочих рук та їхню адаптацію в суспільне життя країни з метою уникнення політичного протистояння.
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ПОДІЛ В УКРАЇНІ
НА ТЕРИТОРІАЛЬНІЙ (РЕГІОНАЛЬНІЙ) ОСНОВІ
Історична доля України, на жаль, склалася так, що вона стала межею зіткнення двох чітко окреслених цивілізацій – західної – проєвропейської та східної – проросійської. В умовах несформованості гомогенної української політичної нації такий цивілізаційний розлом є небезпечний з точки зору територіальної цілісності України. «Наша держава перебуває на межі, по суті, двох світів, двох культур і ментальностей, двох різновекторних цивілізацій, що само собою визначає об'єктивну складність державотворчого процесу, консолідації суспільства». 118
Звертаючись до методології, зазначимо, що під територіальною основою соціополітичного поділу ми розуміємо відмінності між групами людей, які склалися за територіальною ознакою і є базою для наступної політичної інституалізації. Такий тип поділів має декілька форм виявів: регіональні та центр-периферія.
Територія є невід’ємним атрибутом держави, простором для проживання як корінної нації, так і національних меншин, а відтак вона може окреслювати кордони соціополітичних поділів, що ґрунтуватимуться на відмінностях за мовною, релігійною чи етнічною ознакою. Проте територія набуває політичного характеру, коли громадяни в першу чергу ідентифікують себе як представники конкретного регіону, і лише згодом як громадян держави.
Крім того, характерною ознакою соціополітичного поділу на територіальній основі є наявність регіональних партій, або загальнонаціональних партій, які вибрані в більшості представниками одного регіону і у своїй діяльності відстоюють його інтереси. Загалом під поняттям регіональних партій ми розуміємо політичні партії, які не просто діють на певній території, а виступають за розширення прав цієї території стосовно центру, особливо ті, що виступають за незалежність власних територій зі складу існуючих держав.
До причин піднесення регіональних партій А. Романюк відносить по-перше, наявність певної правової невпорядкованості відносин між центром і регіоном, незалежно від того, які питання покладено в основу – економіка, розвиток національної мови, релігії, культури. По-друге, сучасне піднесення регіональних питань є певною реакцією на зростання повноважень наднаціональних європейських інститутів, коли національні державні органи змушені були передавати до Страсбургу частину своїх повноважень.
Часто територіальна основа соціополітичного поділу підсилюється етнічними та релігійними поділами. Така ситуація має місце у Бельгії, Північній Ірландії, Шотландії та Уельсі в складі Сполученого Королівства, Каталонії та Країні Басків в Іспанії.
Водночас територіальний чинник може набувати самостійного значення, коли державна влада стає непропорційно поділеною між групами еліт, які представляють різні території країни, або коли існують суттєві відмінності у соціально-економічному та культурному розвитку окремих територій країни.
Підсумовуючи зазначимо, що під територіальною основою соціополітичного поділу ми маємо на увазі відмінності між групами людей, які склалися за територіальною ознакою і є базою для наступної політичної інституалізації.
В контексті аналізу соціополітичного поділу на територіальній основі необхідно згадати концепцію територіально гетерогенної країни Р. Туровського, в якій регіональні політичні процеси більш-менш автономні стосовно загальнонаціонального рівня і впливають на перебіг подій на рівні держави загалом. Це ті країни, в яких регіони досить сильні й самодостатні, аби творити як свою власну історію, так і історію своєї країни. До цієї групи входять: 1) федеративні держави, а також унітарні держави, що розвивають інститут регіональної автономії (Італія, Іспанія); 2) "великі" унітарні держави, в яких виходячи із їхніх розмірів і різноманітності розвивається регіональне політичне життя (Франція, Україна); 3) поліетнічні держави (Індонезія) або моноетнічні країни із традиційним розподілом на регіональні клани, тощо (Таджикистан); 4) держави, що мають у складі особливі етнічні ареали, де є розвинені сепаратистські настрої (Великобританія).
Р. Туровський визначає географічні чинники, які впливають на голосування і посилаючись на західні джерела виділяє чотири базові географічні ефекти голосування:
1) ефект друзів і сусідів. Мається на увазі, що кандидат отримує додаткові голоси на батьківщині чи в районах, з якими так чи інакше пов'язаний його життєвий шлях.
2) проблемне голосування, коли кандидат чи партія отримує додаткові голоси в тих районах, де підняті ним проблеми особливо актуальні.
3) ефект виборчої кампанії. Він ґрунтується на територіальних відмінностях в інтенсивності та ефективності ведення кампанії, що має свій електорально-географічний результат. Існують такі партії, які можуть провести дві-три регіональні кампанії, але не здатні конкурувати з потужними партіями на всіх регіональних виборах.
4) ефект сусідства. Популярність визначеної політичної сили може посилюватися за рахунок ефекту мультиплікатора в компактних соціальних групах і поширюватися від однієї соціальної групи до іншої.
Водночас повертаючись до України, зазначимо, що «поліцивілізаційна модель дає чітку, вичерпну відповідь на запитання: “Де закінчується Європа? Європа закінчується там, де закінчується західне християнство і починаються іслам і православ’я» 119. Ці слова С. Гантігтона заставляють нас замислитися над існуванням регіонального розлому, який особливо чітко окреслився у різних електоральних вподобаннях мешканців Сходу і Заходу України.
Як зазначає український дослідник П. Кір’яков, в російських аналітичних розробках усе виразніше простежується намагання протиставити дві політичні культури, які нібито склалися в Україні, а саме „самостійницьку” західну та „малоросійську” східну. Відтак робиться спроба довести, що рубіж Східної (Центральної) Європи проходить по самій Україні, а тому орієнтація на „західну” геополітичну доктрину загрожує цілісності української держави. 120
А. Марчуков вважає, що цивілізаційний розлом в українському суспільстві проходить не просто за територіальним принципом. Він є, скоріше, „розломом” у світогляді, де „схід” уособлює собою радянську, „православно-слов’янську” свідомість, те, що правильніше було б найменувати „Росією” у широкому значенні цього слова, а „захід” – національну українську свідомість і національні українські цінності. 121
Електоральні «розколи» в українському суспільстві не виникають самі по собі. Вони виникають на основі суттєвих ціннісних та інших відмінностей, які існують між україномовними і російськомовними регіонами. Про наявність цих відмінностей свідчать дані соціологічних опитувань.
Слід відзначити, що з політичної і з методологічної точки зору слід розрізняти поняття “розкол” і “розбіжності”, оцінюючи ситуацію і на виборах, і політичні взаємини між регіонами в цілому. Поняття “політичний розкол” доцільно використовувати лише тоді, коли виникає розкол політичної еліти, з'являються впливові сепаратистські рухи, виникає загроза територіальній цілісності країни. В умовах України коректніше говорити про наявність суттєвих політичних розбіжностей між регіонами, ніж про політичний розкол країни як базову характеристику сучасного українського суспільства. Акцентування уваги в суспільних дискусіях саме на політичному розколі країни сприяє його закріпленню і відтворенню, працює на так звану концепцію „двох Україн”, яка широко використовується в Росії.122
Говорити про соціополітичний поділ окремо від регіональних ідентичностей, з якими асоціюють себе мешканці конкретного регіону неможливо. Під регіональною ідентичністю ми маємо на увазі набір об’єктивних та стійких ознак, з якими себе ототожнює індивід і спільнота (когнітивний елемент), а також суб’єктивний спосіб їх сприйняття та обґрунтування (емоційно-афективний елемент). Регіональна ідентичність є також самоусвідомленням територіально диференційованої спільноти людей, когнітивна модель світу якої визначається образами певної території, її соціальної й політичної історії. Вона пов’язана з територією, яка значуща для індивіда та спільноти і сприймається як Батьківщина чи мала Батьківщина.
Як свідчать дані соціологічного опитування, проведеного центром Разумкова в квітні 2005 року 47,4 % українських громадян визнають наявність розколу за регіональною ознакою. Проте регіональна диференціація в Україні набагато складніша, ніж стереотипізований поділ на Західну та Східну Україну. Адже неможливо не брати до уваги існування ще двох великих регіонів – Центру та Півдня, які характеризуються і спільними, і відмінними рисами із Заходом та Сходом, а Центр має величезний потенціал консолідації й синтезу регіонального розмаїття України До того ж і Схід, і Захід також регіонально диференціюються, наприклад, на Заході вирізняють ще чотири субрегіони – Галичина, Волинь, Закарпаття та Буковина. Все ж регіональні ідентичності Західної та Східної України найбільш акцентовані, знакові в масовій свідомості, ЗМІ, політичному дискурсі, науковій літературі й найбільше впливали та впливають на суспільно-політичні процеси у сучасній Україні.
Водночас слід наголосити, що більшість науковців сходяться на тому, що Україна складається з чотирьох субрегіонів з різною історичною традицією, різними типами політичної культури і специфічною електоральною свідомістю.:
- Західний регіон: Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області;
- Центральний регіон: Київ, Київська, Вінницька, Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька, Черкаська, Житомирська, Сумська, Чернігівська області;
- Східний регіон: Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська області;
- Південний регіон: Одеська, Миколаївська, Херсонська області та АР Крим.
За національно-патріотичною та мовною складовою в Україні можна виділити два ідеологічних полюси:
- Західний (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська область), який характеризуються абсолютним домінуванням, українського і україномовного населення, націонал-демократичних і націоналістичних ідеологічних орієнтацій.
- Східний (Донецька, Луганська область, АР Крим) – переважно індустріальні регіони, з домінуванням російського і російськомовного населення, проросійських, етатистських політичних і економічних ідеологічних орієнтацій.
Причинами таких ідейно-ціннісних відмінностей можна назвати:
- історичний чинник: розвиток українського суспільства в межах різних держав;
- етнолігвістичний чинник: етнокультурна, мовна гетерогенність українського суспільства;
- релігійний чинник: конфесійна гетерогенность;
- економічний чинник: суттєві соціально-економічні розбіжності між регіонами України;
- зовнішньополітичний чинник: зовнішньополітичні орієнтації регіонів, питання НАТО;
- інформаційний чинник: несформованість в Україні єдиного інформаційного простору;
- політичний чинник: суттєві розбіжності політичної культури між регіонами України, використання суттєвих міжрегіональних розбіжностей у політичних та виборчих технологіях.
Детальніше розглянемо кожну групу чинників, що сприяли встановленню соціополітичного поділу за територіальною ознакою в Україні.
Історичний чинник
Розпочнімо з історичного чиннику, адже не можна залишити поза увагою той факт, що складне історичне минуле України детермінувало появу регіонального «розлому» по лінії «схід-захід», що найяскравіше виражається в різних типах політичних культур. Найважливішим, базовим чинником у формуванні регіональних ідентичностей України, на нашу думку, стала історія, тобто історичний досвід, набутий мешканцями цих регіонів в процесі історичного розвитку, який характеризувався значними періодами бездержавності й перебуванням у складі різних держав та імперій. Впродовж майже тисячолітньої історії, за винятком епохи Київської Русі, короткочасного існування держави Богдана Хмельницького та УНР, українська спільнота, її сегменти територіально в різні періоди перебували у складі Речі Посполитої, Російської та Австро-Угорської імперій, Румунії, Чехословаччини і, врешті, Радянського Союзу (який де-факто був наступною моделлю Російської імперії). Інтерпретація (деконструкція) історичного минулого, його усвідомлення сьогодні та розуміння майбутнього відбувається крізь призму цього історичного досвіду, відображеного в історичній пам’яті, яку багато вчених вважають базовим елементом національної самототожності.
Україні як пострадянській державі після розпаду СРСР у спадок залишилися чітко окреслена неоднорідність політичного простору. На зміну однопартійній гомогенності прийшла багатоманітність партій і рухів. Така мозаїка політичного поля зумовлена відмінностями в електоральних преференціях жителів різних регіонів.
Неоднорідність політичного простору яскраво виявляється наприкінці 80-х та на початку 90-х років. Одразу ж стало очевидним, що ті з новопосталих рухів і партій, що претендують представляти загальноукраїнські інтереси, спираються на підтримку цілком певних регіонів: націоналістичні — на західний, соціалістичні — на східний.
Регіональне розмежування на Схід та Захід було закладене та посилювалось належністю держав, до складу яких входили українські землі, до різних цивілізацій – західної (європейської) та євразійської, а також різних традицій християнства – католицької (греко-католицької) та православної. Сегменти української спільноти, як зазначав С. Гантінгтон, «сили відштовхування розколювали на частини і притягували їх до цивілізаційних магнітів інших суспільств. Це формувало у них відчуття, що вони – різні народи і належать до різних територій» 123. Географічне і геополітичне становище українських земель зумовили формування української спільноти на межі цивілізацій, перетині православно-візантійської та католицької традицій – на культурному пограниччі. Різний історичний досвід, почуття й переживання, закріплені в історичній пам’яті, архетипах і міфах, зумовили інші параметри розмежування – ментальність, цінності, політичну культуру.
Що стосується ментальності, то на Західній Україні переважають цінності індивідуалізму і, відповідно, такі риси, як повага та визнання цінності людини, її автономії, орієнтації на власні сили, індивідуальні форми господарювання. Натомість у Східній Україні домінантний колективний менталітет, що орієнтує особистість на егалітаристські засади реалізації інтересів, цінність групової належності, общинні форми господарювання; самоцінність особистості та її інтересів дуже низька.
Відповідно для Західної України характерне критичне ставлення до влади, що нерідко межує з анархізмом, орієнтація на самоорганізацію в рамках громади, товариств. Для політичної культури Східної України, навпаки, характерні сильна орієнтація на державу, служіння інтересам держави чи політичному лідерові; суспільна свідомість, що сакралізує владу, покладає лише на неї розв’язання всіх проблем і реалізацію інтересів особи. Ідеалом політичного правління на Сході України є «тверда сильна рука» і виправдовування авторитарних методів управління для гарантування порядку та стабільності, для Заходу України – право на участь індивіда у вирішенні питань життя суспільства і громади.
Етнолінгвістичний чинник
Складне історичне формування України визначило й складну національну, лінгвістичну й конфесіональну структуру нашої країни. Різна основа західноукраїнської і східноукраїнської ідентичності зумовила один з важливих параметрів розмежування між Сходом та Заходом – мовний. Історично Захід України формувався як переважно україномовна спільнота, Схід – російськомовна. Наслідком є існування таких ідентичностей як «російськомовні» та «українськомовні», що накладаються на інші параметри регіональної диференціації.
Слід відзначити, що етнічна структура населення України представлена наступним чином: українці (77,8 %), росіяни (17,3 %), білоруси (0,6 %), кримські татари (0,5 %), молдавани (0,5 %), болгари (0,4 %), угорці (0,3 %), румуни (0,3 %), поляки (0,3 %), євреї (0,2 %), греки (0,2 %), вірмени (0,2 %) та інші.
Українське суспільство в мовному питанні має досить складну структуру й складається як з монолінгвістичного населення, серед яких представлені як україномовне та російськомовне, так і з білінгвістичного та носіїв суржику. Виділяються два переважно україномовних регіони: захід і центр країни, і два переважно російськомовних регіони — південь і схід.
У деяких регіонах знову ж у зв'язку з мозаїчним історичним формуванням території проживають також компактні, але набагато менші групи носіїв угорської, молдавської, румунської, польської, кримськотатарської і інших мов. Крім того, у неформальному спілкуванні в Закарпатті використовують, в основному місцеві говори (русинську мову).
Проблема російської мови стоїть в Україні досить гостро в східних і південних регіонах країни. Цю тему у своїх політичних програмах активно використовує Партія регіонів, що традиційно асоціюється із представництвом інтересів сходу й півдня країни.
Релігійний чинник
Що стосується конфесій, то це питання не стоїть так гостро в політичній риториці основних політичних акторів, але варто відзначити, що в Галичині, наприклад, стійкі позиції має уніатська (Греко-католицька) церква. Що ж стосується переважаючої в країні православної церкви, то після 1991 р. керівництво незалежної України підтримувало процес створення автокефальної церкви й перенесенні центру церковної влади з Москви в Київ. Відбувся свого роду розкол православної церкви на УПЦ, що залишилася в юрисдикції Московського Патріархату, і УПЦ (КП - Київського Патріархату), що оголосила про самостійність. Зустрічається також іудаїзм й іслам (останній особливо серед кримських татар).
Регіонально зберігається і конфесійне розмежування: більший вплив католицької (Української Греко-Католицької) або Української Православної церкви Київської патріархату й Автокефальної церкви на Заході, і вагомий вплив Православної церкви Російського патріархату на Сході та Півдні, що взаємо детермінується російським політичним й культурним впливом у цих регіонах.
Економічний чинник
Цивілізаційні за своїм походженням ознаки розмежування наклалися на економічне розмежування великих регіонів України. Схід України історично і в новітній період розвивався як промисловий, індустріальний регіон, в якому зосереджена понад половина виробництва промислової (а також експортної) продукції, зокрема металургійної, хімічної, машинобудівної, вуглевидобувної тощо.
На Заході більше розвинуті сільське господарство, сфера послуг, дрібне підприємництво, а також деякі високотехнологічні галузі. Утім східні області, суттєво поповнюючи загальноукраїнський бюджет, отримують з нього значні дотації та інвестиції, оскільки виробництво енергомістке, екологічно шкідливе і характеризується зношуваністю обладнання. За період незалежності склалася диспропорція у структурі народного господарства, його фінансування, яка також накладається на Схід та Захід.
Якщо подивитися в регіональному зрізі, то економічна карта України буде виглядати в такий спосіб. Найбільш розвинені в економічну плані регіони — Донбас (Донецька і Луганська область), Придніпров’я (Дніпропетровська і Запоріжська області), а також міста Київ, Харків, Одеса і Львів.
В Україні структура економіки така, що, у порівнянні з іншими країнами (наприклад, з Польщею), існує незначна частка й роль в економіці дрібного й середнього бізнесу й величезна роль великого бізнесу. Великий бізнес відіграє значну роль не тільки в економіці, але й у політиці країни. Для країни характерно глибоке взаємопроникнення економічної й політичної сфери суспільства.
Зовнішньополітичний чинник
У рамках шкали Захід - Схід можна виділити й ще одну складову - зовнішньополітичні орієнтації регіонів. Так, Схід традиційно підтримує політику дружніх відносин з Росією й негативно ставиться до вступу в НАТО. Захід України у свою чергу підтримує вступ країни в НАТО, виступає за максимальне віддалення від Росії й зближення із країнами Європи й США. Однак такий територіальний розкол країни в значній мірі умовний.
Крім того, спостерігається зростання впливу ЄС, що пов’язане із прагненням країни в європейський простір (вступ країни у ВТО), тим більше, у нього вже вступили найближчі сусіди України, налагодженням візових проблем.
Крім найважливішого чинника цін на енергоносії Росія ще й активно є присутнім на економічному просторі країни. Російський бізнес прийшов у країну ще на початку 2000-х рр., коли президент Кучма мав потребу в підтримці Росії на тлі кризи політичної легітимності й внутрішньої нестабільності. Тоді в країну прийшли такі компанії, як Сибірський алюміній, Татнафта, ТНК, Лукойл.
Крім цього немаловажну роль на зовнішньополітичному полі України відіграє питання ціни поставки газу з Росії й Середньої Азії, а також врегулювання питання про посередника на цьому ринку, а саме трансформації старої схеми на нову, що влаштовує нинішню політичну еліту країни (зокрема прем'єр-міністра Ю. Тимошенко), що не приймала участь в угоді, результатом якого тоді стало створення компанії-посередника Rosukrenergo (власники - «Газпром» й українські підприємці Д.Фірташ й І.Фурсин).
Найбільш детально зупинимося власне на політичній складовій регіонального розлому в Україні.
Прослідкуємо еволюцію електоральних преференцій жителів різних регіонів, починаючи від 1991 року. Слід відзначити, що ключовими індикаторами, які використовувалися в процесі аналізу є: розкол комунізм - націоналізм, що проявляється також у географічному зрізі схід-захід, і чинник підтримки правлячої політичної еліти чи опозиції.
На президентських виборах 1991 р. основними конкурентами виступали представник влади, глава парламенту (а до цього – секретар ЦК КПУ) Л. Кравчук і представник більш-менш об'єднаної опозиції, дисидент В. Чорновіл. Чорновіл здобув рішучу перемогу на Західній Україні і отримав досить багато голосів на Правобережжі, але вибори програв.
Через три роки (в 1994 р.) влада, в особі того ж Кравчука, знову боролася проти опозиції, основним кандидатом від якої став Л. Кучма. Змінилася, однак, й політична орієнтація Кравчука: тепер він представляв уже не Східну, а Західну Україну. У першому турі виграв Кравчук, але в другому турі з невеликою перевагою переміг Кучма (52% проти 45% у Кравчука). Слід відзначити, що саме східна частина у 1994 році принесла перемогу Л.Кучмі, який отримав там у 2,8 рази більше голосів, ніж Кравчук (73% проти 26%), в той час як у західній частині, навпаки, Кравчук отримав у 2,9 рази більше голосів, ніж Кучма (майже 71% проти 24%).
Першими дійсно багатопартійними були дострокові парламентські вибори 1994 р. Вибори 1994 р. проходили за мажоритарною системою абсолютної більшості при мінімальній явці 50%.
У парламенті виявилися заповненими лише 405 місць із 450, передбачених Конституцією. Це свідчило про те, що партійна система, що складалася, не відповідала політичній ситуації і процесу активного розвитку партій, викликаного існуючим плюралізмом українського суспільства.
В 1994 р. на Україні діяли 30 зареєстрованих партій, 14 одержали депутатські мандати.
| Партія | Кількість депутатів |
| 1 | 2 |
| Комуністична партія України (КПУ) | 90 |
| Соціалістична партія України (СПУ) | 15 |
| Селянская партія України (СелПУ) | 19 |
| 1 | 2 |
| Партія праці (ПТ) | 5 |
| Громадський конгрес України (ГКУ) | 2 |
| Соціал-демократична партія України (СДПУ) | 2 |
| Партія економічного відродження Криму | 1 |
| Партія демократичного відродження України | 4 |
| Християнсько-демократична партія України (ХДПУ) | 1 |
| Демократична партія України (ДемПУ) | 2 |
| Народний Рух України (НРУ) | 20 |
| Українська республіканська партія (УРП) | 11 |
| Конгрес українських націоналістів (КУН) | 5 |
| Українська консервативна республіканська партія (УКРП) | 1 |
| Безпартійні | 227 |
| Усього | 405 |