Від соборності до незалежності

Вид материала

Документы

Содержание Результати міжнародної революції Модель шести розмежувань Ціннісні розмежування в посткомуністичних країнах як основа формування партійних систем

Подобный материал:

• Методичні рекомендації щодо проведення тематичних уроків, лекцій, виховних заходів, 28.16kb.
• План заходів з відзначення Дня Соборності та Свободи України в місті Ізюм, 73.88kb.
• " Від соборності україни до єдності української нації"?! Чи навпаки?, 65.86kb.
• День Соборності України зараз є національним святом нашої держави. Вцей день у 1919, 351.72kb.
• 20 років від Дня Незалежності України) Київ 2011 Живи, Україно, багата І вільна (20, 177.49kb.
• Ідея єдності й соборності земель, так само як ідея незалежності й державного суверенітету,, 145.75kb.
• Затвердити план заходів з підготовки та відзначення в районі 20-ї річниці незалежності, 118.43kb.
• Державного Прапора України, 20-ї річниці Незалежності України Відповідно до статтей, 31.82kb.
• Свято до Дня соборності України ( Злука), 73.72kb.
• Сучасна молодь сьогодні активно бере до уваги трагічні та повчальні сторінки української, 12.57kb.

Результати міжнародної революції

Осі\Ефекти	Протиріччя	Конфлікти	Розмежування
1	2	3	4
Територіальна	Політичне об’єднання / громадянське суспіль-ство	Тоталітари-сти/дисиден-ти	Посткомуністи/демократи
1	2	3	4
Функціональ-на	Економічні реформи /соціальні завоювання	Максималі-сти/мініма-лісти	Ультра ліберали/при-хильники со-ціальної еконо-міки

Модель шести розмежувань

Синтагматичні осі \ Парадигма-тичні осі	Національна революція	Економічна революція	«Міжнародна революція»
Територіаль-на	Центр/пери-ферія	Місто/село	Посткомуністи/де-мократи
Функціональ-на	Держава/церк-ва	Власники/робіт-ники	Максималісти/мі-німалісти

В свою чергу Е. Мелешкіна виділяє поділ «посткомуністи versus демократи» і «влада versus не-влада». Ю. Коргунюк визначає існування ряду конфліктів між консерваторами і лібералами, центром і периферією, «бюджетнимиками» і платниками податків, прихильниками конкуренції і прихильниками державної монополії, загалом між владою і громадськістю.¹¹

А. Лейпхарт доповнює перелік соціополітичних розмежувань ще чотирма додатковими вимірами - питанням зовнішньої політики (взаємодії внутрішньої та зовнішньої політики), підтримки режиму (існування сильних антидемократичних партій) і два інші, пов’язані з постіндустріалізмом / постматеріалізмом, наприклад партисипація і екологізм.

Слід відзначити, що В. Римський підкреслює виразну автономність політичних розмежувань по відношенню до соціальних: політичні партії не тільки перестають відображати суспільні конфлікти, але й знижують свою значимість як інструментів їх інституалізації. Він вважає, що основні розмежування Ліпсета-Роккана підміняються бюрократичними «розколами»: між федеральною і регіональною бюрократією, між обласною і міською владою, між бюрократією і бізнесом по питанням власності, а найбільше між містом і селом в структурі політичних партій.

А. Морено детально проаналізував як працює концепція соціополітичного поділу в нових соціально-економічних і політичних умовах в розвинутих демократичних країнах та «нових демократіях». На його думку, головними спірними питаннями, які детермінують феномен соціополітичних поділів, є: постмодерні-фундаментальні проблеми, лівий-правий матеріалізм, прореформаторські-антиреформаторські, демократичні-антидемократичні проблеми, ліберальні - фундаменталістські та матеріальні - постматеріальні цінності. Власне це є соціополітичний поділ «нової» політики.

Ж. Шарло виокремив ще одне розмежування, притаманне проте лише країнам Східної Європи – між державою і громадянським суспільством. У країнах радянського блоку це розмежування представляють комуністичні партії, які проковтнули соціал-демократичні, і якщо використати термінологію Р. Арона були «монополістичними».

Не можливо оминути своєю увагою і класичне розмежування запропоноване Дж. Сарторі, який розташовує на «ліво-правій» шкалі не лише політичні партії, але й електоральні преференції. Лівими зазвичай називають тих, хто виступав за соціальні зміни, рівність, соціальну справедливість і суттєве втручання зі сторони держави в економічну і соціальну сферу. Правими – тих, хто був прихильником status quo, підтримували такі цінності, як індивідуалізм, приватна власність. Він також вважає, що політичні еліти можуть актуалізувати, чи навпаки замовчувати ті чи інші протиріччя, які виникають у суспільстві. Особливо актуально це, на нашу думку, для посткомуністичних країн, де передвиборча риторика більшості політичних лідерів/партій побудована на конфліктних питаннях.

Проте традиційна «ліво-права» дихотомія не дає відповіді на нові виклики та конфлікти, що виникають у суспільстві. Зараз виникли нові політично значимі питання, які служать основою для фундаментальних суспільних конфліктів, наприклад проблеми захисту навколишнього середовища, якості життя, рівності меншин та інші. До існуючих раніше розмежувань додалися нові, серед яких ті, які базуються на «матеріальних»/ «постматеріальних» цінностях. Поява нових розмежувань свідчить про те, що соціально-економічні розмежування поступово втрачають свою керівну роль в структуруванні політичної конкуренції. Ліво-права орієнтація в результаті зміни в масовій свідомості та еволюції партійно-політичних систем не дає ключових орієнтирів в сучасному політичному просторі. Мова йде про зближення позицій політичних партій країн розвинутої демократії по багатьом питанням, про розмивання образів лівих і правих, про зміщення до центру в свідомості громадян і відмові ідентифікувати себе по шкалі «лівий-правий».

Узагальнивши і доповнивши класичні розмежування С. Ліпсета і Ст. Роккана всіх їх, на нашу думку, можна звести до семи ключових комплексів проблем:

- конфлікт між центром і периферією,

- конфлікт між державою і церквою – так званий «релігійний вимір»,

- конфлікт між містом та селом (довгий час визначав структуру міжпартійного змагання в Скандинавських країнах),

- конфлікт між власниками і робітниками – «соціально-економічний вимір»,

- поділ населення країни і її політиків на основі «підтримки режиму», або «влада versus не-влада»,

- джерелом суперечок в суспільстві може стати зовнішня політика («зовнішньополітичний вимір»),

- новий «постматеріальний» вимір політики, до якого відносяться такі проблеми, як екологія, гендерне рівноправ’я, права людини.

Водночас в наукових колах постійно зростає дослідницький інтерес до соціополітичних розмежувань у країнах Центральної і Східної Європи, які мають свої особливості у порівнянні із країнами Західної Європи. Загалом варто зазначити, що в країнах Центральної і Східної Європи вивчення соціополітичних поділів стало одним з пріоритетних дослідницьких напрямків. Це, насамперед, зумовлено історичними особливостями розвитку регіону, досвідом авторитарних режимів, специфікою демократичного транзиту.

Деякі дослідники, наприклад Ш. Рівера, зазначають, що комуністичний режим ослабив історичну структуру поділів до такої міри, що вони перестали бути основою формування електоральних уподобань і партійної конкуренції. Ш. Рівера висловила гіпотезу, що соціополітичні поділи суспільств, що трансформуються, несуть на собі відбиток структури соціальних конфліктів, що існували ще до утвердження авторитарних режимів. В такому випадку поставторитарна електоральна політика виявляється просто “розмороженою”, тобто такою, що встановила історичну спадковість з партійною системою, що існувала до авторитаризму.

Відкритим також залишається питання чому в країнах з подібними соціальними протиріччями формуються різні по конфігурації партійні системи. В цьому контексті, на нашу думку, важливо враховувати інституціональні пороги, які заохочують інституалізацію розмежувань у партійних системах.

Наявність високих порогів обмежує можливість інституалізації розмежувань. Низькі пороги, навпаки стимулюють цей процес, разом з тим сприяючи фрагментації партійної системи та її нестабільності. Таким чином аналіз впливу інституційних порогів на процес об’єктивації розмежувань дозволяє пояснити відмінності партійних систем із схожими соціальними протиріччями.

Іншою особливістю посткомуністичних країн, на думку Е. Мелешкіної, є те, що основна вісь конфлікту пролягає між «традиційними авторитаристами» і «сучасними лібертаріанцями», тобто між прихильниками швидких і поміркованих ринкових реформ

Говорячи про застосування концепції С. Ліпсета та Ст. Роккана до аналізу партійних систем посткомуністичних країн, слід відзначити тривалий характер формування соціополітичних розмежувань та вплив історичної ретроспективи. Зважаючи на молодий вік демократичної партійної практики більшості посткомуністичних країн, насправді ми є свідками процесу інституалізації цих розмежувань.

Очевидно, що соціалістичне минуле залишило глибокий відбиток на соціальній структурі, політичних орієнтаціях і традиціях політичної організації в більшості посткомуністичних держав. Там проводилася політика соціальної і культурної гомогенізації, основаної на офіційній ідеології. Вона сприяла ослабленню деяких базових протиріч, зокрема між власниками і робітниками. Крім цього, специфіка політичного режиму обумовила відсутність інститутів, які покликані виражати групові інтереси, адже некомуністичні партії скоріше були «декоративним» елементом політичної системи, а ніж повноцінним інститутом, а відтак не могли інституалізувати соціально-політичні розмежування.

Деякі дослідники вважають, що комуністичний режим ослабив історичну структуру поділів до такої міри, що вони перестали бути основою формування електоральних уподобань і партійної конкуренції. Вони вважають, що соціополітичні поділи суспільств, що трансформуються, несуть на собі відбиток структури соціальних конфліктів, що існували ще до утвердження авторитарних режимів. В такому випадку поставторитарна електоральна політика виявляється просто «розмороженою», тобто такою, що встановила історичну спадковість з партійною системою, що існувала до авторитаризму.

Про специфіку соціополітичних поділів в країнах Центральної та Східної Європи говорив також вже згадуваний А. Рьоммеле, який на основі аналізу соціальних розмежувань в Болгарії, Чехії, Угорщині, Польщі та Румунії робить висновок, що класична теорія розмежувань не витримала перевірку посттоталітарними реаліями. Партії у країнах Центральної та Східної Європи створювалися у відповідності не до структурних розмежувань, а до шансів на отримання влади. Сучасні партії Центральної та Східної Європи часто зовсім не поспішають відповідати існуючим розмежуванням, займати ту чи іншу позицію. Отримавши владу, члени партії в представницьких органах не відчувають якихось обов’язків, не пов’язані обіцянками, які вони давали своїм виборцям. Соціалісти поспішають приєднатися до глобальної економіки, традиціоналісти забувають про свої обіцянки залишатися гуманістами. Вимоги Міжнародного валютного фонду приймають всі без сумніву.

На думку А. Рьоммеле, емпіричний аналіз довів, що клас є одним із найбільш потужних основ для політичного розмежування. Однак соціальні зміни протягом останнього часу привели до появи розмежувань, в основі яких лежать не класи і навіть не соціальні групи, а скоріше цінності чи ідеології. Трансляція соціальних поділів в політичну опозицію стала значно слабшою. ¹² Він також визначає чотири ключові відмінності у політичних розмежуваннях у Центральній та Східній Європі на відміну від Західної Європи.

Це, по-перше, хід і складність транзиту. Як стверджує Кл. Оффе посткомуністична Європа насправді переживає «потрійний» транзит, який передбачає не просто демократизацію, але і масштабний перехід до ринкової економіки, а також державне будівництво. Те, на що Західній Європі знадобилося декілька століть (від створення нації-держави до капіталізму і згодом до демократії), посткомуністичні країни повинні завершити одночасно на протязі максимально короткого проміжку часу.

По-друге, різниця електоратів. Хоча західні партійні системи, ймовірно, більше не заморожені, і західні електоральні альянси демонструють все більшу нестабільність, всередині партійної системи, що склалася на Заході зберігається сильна прив’язаність до спадкоємності та інерційності. З іншої сторони, в Східній і Центральній Європі електорат набагато більше відкритий і такий, що піддається впливу, набагато більше нестабільний та невизначений.

По-третє, відмінності у типі партії. В тому вигляді як вони сформувалися, партії Західної Європи були здатні мобілізувати колективні політичні ідентичності. Коли вони встановлювали напівпостійні зв’язки з тими, хто знаходився по ту чи іншу сторону важливих розмежувань, то використовували потенціал вже існуючих організаційних мереж. Електорат таким чином був «ефективно сегментований… у відносно стабільні і закриті блоки». Обставини зруйнування комунізму, які потягнули за собою широкомасштабну відмову від існуючих раніше ідентичностей і мереж, не могли дати новим партіям Східної і Центральної Європи таких переваг. Нові партії були скоріше харизматичними і клієнтиськими, ніж програмними.

По-четверте, роль ЗМІ. В країнах Східної і Центральної Європи ЗМІ підлягали жорсткій цензурі і контролю при комуністичних режимах. Вони виконували роль інструмента правлячої еліти, за допомогою якого популяризувалася державна політика і правляча ідеологія. Посткомуністична політика лібералізації і приватизації все змінила, і сучасні актори швидко адаптувалися до нової свободи. ¹³

Д. Сейле в свою чергу вважає, що основна відмінність посткомуністичних країн від країн Заходу полягає в пережитій цими країнами «міжнародної революції». Під цим поняттям він розуміє перехід від капіталізму знову до капіталізму через соціалізм, що здійснили колишні комуністичні держави. В основі відмінності посткомуністичних країн лежить соціалістичне минуле, в ході якого національна та індустріальна революції не були завершені. Це пояснює відсутність в цих країнах класичних розмежувань. ¹⁴

Слід відзначити, що протистояння між посткомуністами і демократами є одним із способів вираження розмежування між «традиційними авторитаристами» і «сучасними лібертаріанцями», а протиріччя між прихильниками швидких і поміркованих ринкових реформ є одним із сучасних наслідків економічної революції.

Д. Ре і М. Тейлор в роботі “Аналіз політичних поділів” визначають поділ як критерій, який розділяє соціальну спільноту або субспільноту на групи, і релевантними вважаються ті поділи, які розділяють групи зі значимими політичними відмінностями в певний час і в певному місті. Вони також визначають існування 3 основних типи поділів: аскриптивний (поділ за расою і кастою); установочний (поділ за ідеологією і уподобанням); поведінковий (поділ представлений такими видами діяльності, як голосування або вступ в певну організацію).

В свою чергу Р. Дантон запропонував класифікувати всі розлами на дві категорії: розлами проблеми (issue-cleavage) і групові розлади ( group-cleavage). А. Лейпхарт додатково пропонує ще чотири лінії розломів: питання зовнішньої політики (взаємодії внутрішньої та зовнішньої політики), підтримка режиму (існування сильних антидемократичних партій) і два інші пов’язані з постіндустріалізмом/постматеріалізмом, наприклад партисипація та екологізм. За А. Лейпхартом у багатьох західних партійних системах 1970-тих років існували такі ідеологічні виміри:

1) соціоекономічний (держава проти приватної власності на засоби виробництва, сильна-слабка роль держави в національній економіці, позитивне-негативне ставлення до перерозподілу багатства і до програм соціального добробуту),

2) релігійний (партійне ставлення і політика до релігії та релігійних цінностей),

3) культурно-етнічний,

4) міський-сільський (промислові проти сільськогосподарських інтересів, суб’єктивний контраст між міським та сільським стилями життя),

5) підтримка режиму (антисистемні партії),

6) закордонної політики,

7) постматеріалізму (партисипаторна демократія, екологізм).

Слід відзначити, що в 90-ті рр. сформувалися дві точки зору відносно впливу розмежувань на формування політичного простору в країнах Центральної та Східної Європи. У рамках першого підходу – концепції “чиста дошки” (“tabula rasa”) – політичний простір характеризується неструктурованістю та хаотичністю, в рамках другого підходу – в міру узгодження політичними елітами власних дій він наближається по своїм характеристикам до західних політій. Представники цього підходу Р. Марковскі  і П. Маєр наголошують на незначимості поділів, на хаотичності соціально-економічної ситуації і нестійкості економічних відносин. В таких умовах електоральний ринок характеризується доступністю і відкритістю, а різниця в програмах є несуттєвою. Прихильники даного підходу наголошують, що групи інтересів, політичні уподобання і загалом соціополітичні поділи сформувались лише після початку транзитного періоду.

«Що дивує більше всього в партійних системах посткомуністичної Європи – так це брак системності. І саме відсутність цієї системності сприяє електоральній нестабільності. Очевидно, що поєднання слабкої структури «розколів», мінливість інституційного дизайну і відкрита та непередбачувана структура конкуренції не можуть сприяти консолідації» ¹⁵

Другий підхід розроблявся Г. Кітчелтом. Він сформулював гіпотезу про те, що в посткомуністичних країнах переважають два соціальних поділи: ліво-правий (соціально-економічний) і авторитарно-лібертарний. Він пов’язує виникнення соціально-економічного розмежування між “лівими” і “правими” з успіхами ринкових реформ. Якщо реформи не проводились або не мали успіху, даний поділ не виникає. Тоді визначальну роль в електоральній політиці відіграють питання, що варіюються від однієї виборчої кампанії до іншої.

Г. Кітчельт також вводить новий вимір конфлікту – культурний, мається на увазі конфлікт між «сучасними лібертаріанцями», які відстоюють цінності індивідуалізму і право на участь в процесі колективного прийняття рішень та прихильниками «традиційного авторитаризму», колективні норми для яких є більш значимою цінністю, ніж можливість індивідуального вибору.

Він також виділяє чотири конфлікти, які здатні стати основою політичних розмежувань. Перший – це вже згаданий «культурний». Другий викликаний проблемами будівництва національної держави, яка була залежна чи включена в склад інших держав, поліетнічністю. Третій вимір конфлікту пов'язаний з комуністичним минулим і тією роллю, яку відіграли комуністичні сили в процесі модернізації. Четвертий обумовлений розподілом та дефіцитом ресурсів.¹⁶

Г. Кокс висунув припущення, що фрагментацію партійних систем в Центральній і Східній Європі можна розглядати як проблему координації дій політичних еліт, тобто партійні системи стабілізуються і «замерзають» по мірі структурування партійної пропозиції. Таким чином, процес інституалізації розмежувань виглядає наступним чином: партії визначають свої програмні установки в залежності від соціальних, ціннісних, ідеологічних і поведінкових характеристик свого електорату, потім транслюють їх в партійну систему. По мірі вироблення партійної пропозиції і політизації основних ліній «розколів» відбувається структурування політичного простору і «замерзання» партійної системи. ¹⁷

Проте Е. Донова відкидає дану концепцію, називаючи ряд контраргументів проти «замерзання» партійних систем в країнах Центральної і Східної Європи, а саме:

1. В процесі транзиту інституціональний дизайн є вкрай нестабільним, що приводить до виникненню відносно нестійких правил гри.
   
2. Демократизація відбувається в умовах незрілості громадянського суспільства, яке покликано акумулювати інтереси і транслювати їх в політичну систему; економічні структури не сприяють створенню незалежних соціальних організацій чи колективних ідентичностей.
   
3. Оскільки партії створювалися не в умовах розширеного виборчого права (як це було в Західній Європі), а при всезагальному виборчому праві, зв'язок між електоратом та елітою від початку був дуже слабким. При комуністичному режимі не існувало конкуруючих політичних партій, які б могли послужити об’єктами притягання виборців, а в нових демократіях через відсутність самосвідомості соціальних груп та інститутів громадянського суспільства партії сформувалися не знизу-вверх, а зверху-вниз. ¹⁸
   

Г. Кітчельт та А. Керошені вважають, що розмежування, які виникають в ході політичного та економічного транзиту, переважають над історичними розмежуваннями. П. Мачонін і Я. Шимон вважають, що роки комуністичного режиму не знищили існуючі перед тим розмежування, тому структура «розколів» являє собою накладення соціальних протиріч, які існували до і після встановлення комуністичного режиму, на розмежування, що виникли в період транзиту.

Розмежування, що виходять із соціалістичного минулого і відображаються перш за все в ментальних характеристиках виборців – авторитарних ціннісних установках на сильну державу і сильного лідера, хоча і втрачають значимість, все таки визначають існування соціального «розколу» між тими, хто отримав вигоду від «старого» режиму і тими, хто виграв в результаті перехідного періоду. Часто це є конфлікт між комуністичним електоратом та демократично орієнтованими виборцями, або конфлікт поколінь. Результатом цього стали ряд «кольорових» революцій, що прокотилися колишніми радянськими республіками - молодими транзитними демократіями.

Слід відзначити, що характеристика посткомуністичного електорату як неструктурованого та «атомізованого» переважала в початковий період трансформації. З часом ситуація змінилася – по мірі окреслення основних ідеологічних блоків і структурування партійно-політичного простору знижується ступінь дезорієнтації виборців. Виборці, які виграли від ринкових реформ, схильні підтримувати ліберально-ринкові програми та партії. І навпаки незадоволеність економічною ситуацією може заставити голосувати за партії, що займають антидемократичні і антиринкові позиції.

Підсумовуючи зазначимо, що когнітивна схема структурування «розколів» дуже складна: історичні лінії розмежувань (між містом і селом, центром і периферією, титульною нацією і периферією, тощо) відобразилися в ціннісних орієнтаціях на космополітизм, лібералізм і прозахідність, з однієї сторони, або на підданість та авторитаризм – з іншого, та інституціювалися в сучасній партійній системі у вигляді партійних пропозицій.

Відтак соціополітичні розмежування в країнах Східної та Центральної Європи в більшості несуть на собі відбиток історичної ретроспективи та впливу комуністичного минулого, особливостями розвитку регіонів та специфікою демократичного транзиту. До нових розмежувань, характерних для посткомуністичних країн ми відносимо: посткомуністи/демократи, максималісти/мінімалісти, сучасні лібертаріанці/прихильники традиційного авторитаризму, тощо.

ЦІННІСНІ РОЗМЕЖУВАННЯ В ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ КРАЇНАХ ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ


Партійне змагання загалом засноване на домінуванні чи розподілі конфліктів, що відображає найважливіші соціально-політичні поділи в даному суспільстві протягом певного проміжку часу. Найбільш загальний вираз політичного конфлікту є традиційна ліво-права поляризація економічних положень, яка відображає класовий антагонізм. У кінці 50-х рр. С. Ліпсет та

Ст. Роккан підсумовують значну кількість досліджень, що показують співвідношення між класовими інтересами та партійною підтримкою в демократіях, що народжуються. “Партійна боротьба, - говорять вчені, - є конфліктом між класами, і найбільш виразним фактом, який свідчить про партійну підтримку є те, що в кожній розвиненій країні групи з низькими доходами голосують переважно за ліві партії, в той час як групи з високими доходами голосують переважно за праві партії.”¹⁹

Класичний ліво-правий поділ відображає специфічні економічні цінності, такі як рівень державного втручання в економіку, колективна проти приватної власність на засоби виробництва, поширення соціальної політики та політики соціальної допомоги, економічної рівності та свободи. Основний конфлікт поміж політичних партій у найбільш розвинених індустріальних демократіях зводиться до питання: xто отримує що? Історично, ліві базуються на підтримці робітничого класу а праві – середнього класу та багатіїв.

Зростання нових політичних викликів у країнах Західної Європи в 60-70-х рр. привели до широкої ревізії теорії Ліпсета та Роккана. Партії т. зв. «нових лівих» отримують ширшу підтримку від представників середніх верств, а нові праві стають більш популярними серед робітників. Цей новий поділ відрізняється від традиційного ліво-правого конфлікту між власністю на засоби виробництва та розподілом прибутків. Сьогодні, зростає підтримка середнім класом лівих, тоді як нові праві отримують підтримку зі сторони робітничого класу.

Частину пояснень цього парадоксу слід шукати у новому розумінні лівих та правих. Ця зміна від класово базованої політики до політики заснованої на цінностях змінює суть розуміння лівих та правих в політиці. Зростання постматеріальних цінностей поміж західної публіки було тісно пов’язане із зростанням нових цінностей, таких як захист навколишнього середовища та права жінок. Постматеріальні цінності вносять нові поділи у електоральну політику через зростання важливості цінностей “нової політики”. Нові політичні цінності стають головним водорозділом конкуренції для нових лівих, головно представлених зеленими та екологічними партіями. Політичні еліти та партії, не погоджуючись з політикою розподілу, вони в цілому погоджуються з ідеєю, що демократична політика та її процедури є найкращими способами досягнення їх програмних цілей.

Соціальна та економічна трансформація, яка має місце сьогодні в розвинутому світі веде до появи та зростання нових цінностей на політичній арені. Фактично, ці нові цінності мають потенціал до зміни конфігурації партійних систем індустріальних суспільств. Дослідження проведені
Р. Інглехартом²⁰ демонструють, що фундаментальні зміни в системах в постіндустріальних суспільствах приносять нові поділи в політичне суспільство. Використовуючи порівняльні методи досліджень, він показав виразні, базовані на ціннісних орієнтаціях, генераційні відмінності поміж західноєвропейського електорату. Він вважає, що післявоєнні покоління мають досвід суттєво вищих рівнів економічного зростання та економічної стабільності, ніж старші покоління, таким чином продукуючи новий сенс суспільного існування серед молодших верств суспільства. Систематичні дослідження виразно показують, що молодші верстви суспільства підвищено сприйнятливі до таких цінностей як якість життя, економічна та фізична безпека. Іншими словами, молодь менш прихильна до таких цінностей як порядок та економічна стабільність і виражає більший інтерес до свободи самовираження та участі.

Зміна в ціннісних пріоритетах серед громадськості пояснюється як перехід від матеріальних до постматеріальних цінностей. Цінності, згодом перетворюються в джерело основного соціополітичного поділу (Інглехарт 1977, 1990, 1997). Оскільки молодші генерації виражають відмінні цінності, ніж старші покоління, зміна цінностей має місце, коли молодші покоління змінюють старші. Зростання важливості цінностей очевидно зменшує вплив класів на політичну поведінку, таким чином ставлячи в розвинених індустріальних суспільствах конфлікт матеріалізм-постматеріалізм в центр політичного конфлікту. Як нова очевидність він вказує на те, що важливість класового поділу послаблюється. Послаблення класового голосування пояснюється генераційними змінами, що означає, що молодші верстви є менш зорієнтованими на клас та більш ціннісно-орієнтованими, ніж старші покоління (Далтон, Фленеген та Бек, 1984). Політичні реалії вказують, що постматеріальні цінності є лише вершиною айсбергу ширшого процесу економічних, соціальних, політичних та культурних змін, підкреслюючи, що цей напрямок відображає перехід від цінностей, які характеризують сучасні суспільства до постмодерних цінностей, таких як добробут, справедливість, толерантність та самовираження. Відповідно до Р. Інглехарта, зміна цінностей створює нові розподіли політичного конфлікту. Цей поділ відображає поляризацію між сучасними та постмодерними цінностями. Однак, як вважає Р. Інглехарт поділ матеріалізм-постматеріалізм не обов’язково містить ліво-праві економічні цінності. Ліві та праві мають традиційні ідеологічні позиції в питаннях економічного розподілу, нові цінності включаються в ліво-праву термінологію з постматеріальним та лібертіальним представництвом нових лівих та матеріалістів (чи просто “лівих”) та авторитаристів - нових правих (чи просто “правих”).

Г. Кітчельт розвинув аналіз партійної конкуренції до розуміння нових стратегічних та програмних вимог як європейських соціал-демократичних, так і нових праворадикальних партій. Учений вважає, що в природі розвинених індустріальних суспільств зростає виразність осі політичної конкуренції, що включає традиційний економічний ліво-правий та ліберально-авторитарний поділ. Комбінація двох осей змагання приводить до ідеологічного розподілу виборців, який йде від ліво-ліберального полюсу до право-авторитарного. Він зазначає, що “соціальна структура та економіка розвиненого капіталізму має виразну тенденцію до конкурентних поділів в політиці з двома аспектами: економічно та політично ліві - з однієї сторони, та економічно праві, вільна ринкова економіка - з іншої сторони”.²¹ Цей новий розподіл виборців підштовхує партійні еліти до пристосування своїх політичних стратегій до нових цінностей і розбудови на їх основі виграшних виборчих коаліцій. Відповідно до дослідження Г. Кітчельта, звернення нових право-орієнтованих партій в Європі базується не виключно на протиставленні політичним елітам, але на намаганні поєднати капіталізм з соціальним порядком, авторитаризмом, стабільністю та культурною гомогенністю. З цієї точки зору, праві партії, що декларують свою підтримку авторитаризму та капіталізму здатні формувати виграшні виборчі коаліції, переважно репрезентовані “синіми комірцями” та малим бізнесом. Поєднання двох елементів – капіталізму та авторитаризму – в успішних партійних стратегіях, які учений називав “master case” нових радикальних правих, таких, наприклад як Національний Фронт у Франції. Загалом, існують подібності між авторитаристами та матеріалістами, так само як існує подібність між лібертаристами та постматеріалістами. Г. Кітчельт вважає, що лівий лібертаризм та постматеріалізм є близькими, як для лівих, так і для правих, роблячи цей поділ “асоційованим з політичними та культурними цінностями участі та індивідуальної автономії більше, ніж лише з економічними питаннями розподілу та управління”.²²

Як Р. Інглехарт так і Г. Кітчельт вважають, що соціальні основи лівих та правих значно змінюються разом з підтримкою середнім класом нових лівих та підтримкою робітників нових правих. Ця зміна описується двома чинниками. Перший, нові цінності змінюють розуміння лівих та правих. Друге, рівень доходів, так само як рівень освіти та місце праці дає громадянам різні підходи щодо їх власного ставлення до нових цінностей. Наприклад, більш освічені громадяни тяжіють до лібералізму, а менш освічені - до фундаменталізму. Місце праці формує різноманітний досвід та погляди на соціальні та політичні цінності, ніж працівники сільського господарства чи некваліфіковані працівники ручної праці. Громадяни з високим рівнем доходів та з менеджерськими здібностями мають більше симпатій до індивідуалізму та ринково-орієнтованої економічної моделі, в той час як особи з низьким рівнем доходів та “голубі комірці” більш схильні до розподільних економічних моделей.

Рівень економічного розвитку також визначає виразність деяких цінностей. Чим вищим є рівень економічного розвитку, тим більшою є кількість цінностей, які формують конфігурацію масового світогляду та більшою мірою соціополітичні цінності визначають партійну конкуренцію. Навпаки ж структурні соціополітичні поділи визначають партійну конкуренцію в менш розвинутих суспільствах. Вони формують найважливіші політичні поділи. Це здається характерним як для стабільних, так і для нових демократій. Більш розвинені демократії мають стабільніші ціннісно-орієнтовані поділи, базовані на ліво-правому матеріалізмі та постмодерн-фундаменталістський поділ. Навпаки, менш розвинені демократії базуються на сильніших структурних поділах, базованих на регіональних, релігійних, етнічних та мовних відмінностях.