Geum.ru

Від соборності до незалежності

Вид материалаДокументы

Содержание


Соціально-політичні поділи в посткомуністичних суспільствах.
Ціннісні поділи в посткомуністичних суспільствах.
Про- та антиреформістські цінності.
Ліберально-фундаменталістські цінності.
Демократично-авторитарні цінності.
Соціально-політичні поділи та консолідація демократії.
Сучасні тенденції інтеграції західних суспільств
Таблиця 1 Динаміка змін структури зайнятого населення у державах Західної Європи
Середній показник
Таблиця 2 Характеристика рівня суспільної нерівності країн Західної Європи на підставі індексу Джіні
Середній показник
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Соціально-політичні поділи в посткомуністичних суспільствах.


Хвиля демократизації, що поширилася у світі з середини 70-х рр., зумовила гостру необхідність дослідження політичного змагання в новому демократичному контексті. Оскільки простір партійного змагання постійно розширюється – вивчення соціально-політичних поділів викликає нову ревізію ліво-правої осі політичного конфлікту. Перед дослідниками постають наступні питання: Чи є класичний соціоекономічний конфлікт рушійною силою партійного змагання в нових демократіях? Якими є домінуючі соціально-політичні поділи в цих суспільствах? Як ці соціально-політичні поділи визначають основну вісь політичної конкуренції? Яким є партійний простір, що визначається цими соціально-політичними поділами? Чи ці соціально-політичні поділи є відмінними у розвинених і нових демократіях? Яку роль відіграє економічний розвиток та демократичний досвід у формуванні конфігурації соціально-політичних поділів? Які відносини між соціо-політичними поділами у новому конкурентному контексті та демократичній консолідації? Які цінності мають найбільший вплив на партійну систему в країнах нової демократії?

Хвиля демократизації, яка стартувала в 70-х рр, і яка тривала протягом
90-х рр., сформувала конкурентні партійні системи, у яких раніше домінувала або однопартійна система або військові режими. Збільшення нових демократичних суспільств у світі розширило межі дослідження партійних систем та соціально-політичних поділів, спричиняє нову ревізію ліво-правої осі політичного змагання.

1989 рік став загальною точкою відліку для посткомуністичної демократизації. Події 1989 р. в Центрально-Східній Європі, які привели до колапсу в 1991 р. СРСР, представляли головну зміну регіонального політичного ландшафту. Політичні реалії посткомунізму є складними. Демократична консолідація в деяких країнах включає не лише будівництво демократичних інститутів, але також – в деяких випадках й більш вагомі зміни – пов’язані з незалежністю, формуванням державності та етнічними конфліктами. Вибори та партійна конкуренція формують спільні риси в регіоні. Багато політичних партій інші, ніж комуністична партія, є новими, а партійні ідентичності не є надто сильними. Партійні системи - дуже нестабільні, але електоральна непостійність не виглядає перешкодою для демократичної консолідації.

У 90-х рр. партійне змагання має місце у середовищі, де демократія ще не є достатньо консолідованою. Демократична консолідація тут відбувається в умовах нових демократичних режимів, де як інституційні так і культурні чинники роблять демократію незворотною та стабільною, заперечують повернення авторитаризму. В окремих випадках, масовий електорат може бути незгідним з партійною елітою, яка відстоює демократію. У цих випадках деякі політичні сили в нових демократіях можуть, використовуючи демократичні процедури – вільні та чесні вибори, досягати авторитарних цілей. Іншими словами, демократія не може бути встановлена сама собою.

Партійне змагання визначається ціннісно-орієнтованим соціополітичним поділом. Конфігурація цих поділів залежить від кількох характеристик суспільства – включно з відносним досвідом з демократією та авторитаризмом, соціальними та елітарними преференціями в економічній політиці, соціальними та культурними характеристиками та орієнтаціями, рівнем економічного розвитку та ціннісними орієнтаціями. Ціннісні розмежування є сильними та визначають джерела поділу. В деяких випадках ціннісні поділи зумовлюють структурні відмінності в суспільстві, в інших випадках - минуле пов’язане з майбутнім. Поділи стосовно ціннісних орієнтацій формують важливі політичні поділи стільки часу, скільки ці поділи є пов’язані з відносно стабільними партійними преференціями.

Як процес змін, демократизація створює поляризацію між тиском для демократичної трансформації та зусиллями до збереження авторитарного порядку. Ця поляризація має місце не лише на рівні еліт, між демократизаторами та радикальними прихильниками авторитаризму, але й на рівні громадської свідомості. Виборці в перехідних демократіях поляризують підтримку та супротив щодо демократичної трансформації, оформляють основну вісь політичного конфлікту в нових, ще не достатньо консолідованих партійних системах. Ця поляризація має затьмарити загальноприйнятий ліво-правий соціоекономічний класовий поділ, що традиційно характеризує партійну конкуренцію. У відповідності до цих умов, загальновизнаний ліво-правий соціо-політичний поділ для більшості виборців має другорядне значення. Центральне питання полягає в тому, які інституції демократичні чи авторитарні є більш привабливими. Цей новий фокус не означає, що на позицію виборців не впливають економічні показники: якщо демократизація буде пов’язана з економічним крахом та внутрішніми негараздами, багато або більшість громадян можуть відкинути її.

Нові демократії характеризуються важливими демократично-авторитарними поділами, що поляризують партійний електорат протягом трансформації до консолідації демократії. У деяких випадках, вибори, включаючи й плебісцити та референдуми, в авторитарних режимах здійснюють поділ між прорежимними та антирежимними виборцями. Цей поділ виглядає як континіум від доброзичливого до ворожого ставлення до демократії, що може бути важливим джерелом політичного поділу. У нових демократіях деякі виборці можуть використовувати демократичні механізми – вільні та чесні вибори – для продовження чи повернення недемократичного правління.

Ціннісні поділи в посткомуністичних суспільствах.


Ціннісні поділи у нових демократіях відрізняються від соціально-політичних поділів у розвинених індустріальних демократія у кількох напрямках. Перший - емоційна різниця щодо бажаності демократії є нижчою в нових демократичних державах, ніж в усталених демократичних суспільствах. Головні політичні орієнтації в цих суспільствах: по-перше, очікуване існування негативного ставлення до демократії, чого не знаходимо в розвинених демократіях, і по-друге, ціннісні орієнтації в нових демократіях відкривають політекономічні та культурні преференції, так як в розвинених демократіях, але ці цінності не є тут визначальними. Наприклад, щодо економічного поділу, ліво-матеріалістична орієнтація в розвинених демократіях відображає ставлення щодо розподілу прибутку, а також колектина проти приватної власності на засоби виробництва.

У посткомуністичних суспільствах право на власність є центральним компонентом економічного поділу, а право на рівність прибутку та розподілу є достатньо маргінальні. Колективна власність проти приватної в бізнесі та економіці, що визначає культурні цінності, ціннісні конфігурації в нових демократіях не є такими інтенсивними, як центральні цінності постмодерн-фундаменталізму в розвинених демократіях, зокрема це гей та лесбійські цінності, захист навколишнього середовища, тощо. Дослідники вважають, що суть, яка визначає консервативний та ліберальні погляди на релігію є ставлення до абортів та націоналізму. Цей поділ називається ліберально-фундаменталістським тому, що він включає в себе фундаменталістський погляд, базований на релігії, консерватизмі та національній орієнтації, з однієї сторони, та ліберальні погляди, базовані на ставленні приміром до абортів. Ліберально-фундаменталістський поділ є досить міцним джерелом соціально-політичних розмежувань. Важливість цих ціннісних конфігурацій суттєво відрізняються від країни до країни.


Про- та антиреформістські цінності.


Перший чинник стосується кількох типів цінностей, що включають у себе ставлення до економічних реформ – уряд проти приватної власності та економічний індивідуалізм, ставлення до політичних реформ і соціальних змін, відношення до абортів, націоналізму та релігії. Даний чинник вказує на тісні стосунки поміж економічними та політичними реформами та ставлення до змін. Полюси цього поділу визначаються як ліберальні, демократичні та проринкові преференції, з однієї сторони, та консервативні, авторитарні та статичні преференції, з іншої. Цю лінію конфлікту, що включає чисельні складні політичні, економічні та культурні цінності, прийнято називати поділом реформ. Прореформістська сторона підтримує демократичні та ринково-орієнтовані реформи та процеси, що мають місце одночасно в багатьох нових демократіях. Ця група є також менш націоналістично налаштованою, більш ліберальною та у певних випадках (Словенія та Чехословаччина) більш релігійною. Ці головні погляди стосовно реформ стосуються не лише цінностей демократії та ринку, але також й цінностей культури, релігії та соціальної політики.

Відмінності поміж посткомуністичними суспільствами вказують, що політичні, економічні та культурні компоненти поєднуються в кількох випадках, але у деяких інших країнах перший чинник визначається лише політичними та економічними аспектами. Наприклад, перший чинник визначаються стосовно політичних та економічних реформ в Угорщині, Польщі та Росії. У Білорусії, Болгарії, Чехословаччині та Румунії він також включає культурні та релігійні аспекти. У Словенії, першим чинником є ставлення до політичної реформи та власності, які посилюються світською орієнтацією та негативним ставленням до авторитаризму.


Ліберально-фундаменталістські цінності.


Другий чинник показує варіанти ставлення в різних країнах до релігії, авторитаризму та абортів. У Болгарії, Угорщині, Польщі та Румунії націоналізм сильно обтяжує даний чинник. Ці настрої визначають основний поділ, який називається лібералізм-фундаменталізм. Цей термін використовується для того, щоб відіслати до культурних поділів з консервативними та ліберальними поглядами, що особливо виразно видно в посткомуністичних державах. Ліберально-фундаменталістський поділ притягує культуральні цінності, такі як релігійність та націоналізм та контрастує з більш ліберальними поглядами, що проявилися в аналізі ставлення до абортів. Ця комбінація фундаменталістського світогляду з більш світським та толерантнішим світоглядом визначає культурний ліберально-консервативний поділ по-іншому, ніж в розвинених суспільствах. Ліберально-фундаменталістський поділ містить лише цінності, які є істотними та виразними у відносно менш розвинених суспільствах посткомуністичної Європи. Ліберально-фундаменталістський поділ не є всеохоплюючим, таким як постмодерн-фундаменталістський поділ стосовно кількості цінностей, водночас полюси цієї осі відображають орієнтації подібні до тих, що в розвинених суспільствах. Іншими словами, постмодерністи та лібертаріанці, як очікується, є більш ліберальними. Також, фундаменталісти та авторитаристи повинні бути більш консервативними в культурній сфері.


Демократично-авторитарні цінності.


Третім чинником розмежування є ставлення до авторитаризму та більш відкритого управління. Цей чинник визначає єдиний політичний поділ, що поляризує тих, хто підтримує більш відкрите та демократичне правління та тих, хто підтримує авторитарне правління. Третій чинник є єдиним поділом, який присутній в усіх посткомуністичних суспільствах. Румунія тут є єдиним винятком. Румунські дослідження не вказують на існування екслюзивного чиннику стосовно демократично-авторитарних поглядів. У Чехословаччині та в Словенії, погляди стосовно соціальних змін сприяють визначенню цього чиннику. Соціальні зміни різними способами відсилають нас до особистих угод з швидкими змінами, спричиненими радикальними реформами, чи революційними методами, в той час як глобальні зміни пов’язані з впровадженням стриманих реформ, чи захистом існуючого статус-кво. У цьому випадку, захист існуючого статус-кво повинен означати продовження недемократичного режиму. Більша повага до влади та перевага збереження існуючого статус-кво корелюється негативно з преференціями щодо більш демократичного правління.


Соціально-політичні поділи та консолідація демократії.


Три основні ціннісні поділи характеризують системи довіри в посткомуністичних суспільствах в 90-ті роки. Перший та другий поділи є основними щодо реформ та економічних, політичних і культурних цінностей. Третій поділ визначається специфічною орієнтацією стосовно авторитарного та демократичного правління. Ціннісні поділи є важливими джерелами політичних поділів, що пов’язані з електоральними політичними преференціями. У цілому, ця модель є відносно спільною для всіх посткомуністичних держав.

У багатьох нових демократіях поділ демократія-авторитаризм є найпотужнішим соціально-політичним поділом. У рамках цього поділу масовий електорат поляризується на основі ставлення до демократії та підтримки демократичних і антидемократичних партій. Соціально-політичний поділ: авторитаризм-демократія є центральним компонентом партійного змагання в суспільствах, які демократизуються, де авторитарні еліти є добре помітними, а виборці поділеними на основі свого ставлення до демократії. У цих випадках, поділ демократія-авторитаризм може переважати над класичним конфліктом, базованим на економічних преференціях, щовизначає центральне розуміння суті лівих та правих. Ліво-праві ідеології та класи відіграють важливу роль у визначенні їх позицій. Відповідно до деяких досліджень, проведених у розвинених індустріальних суспільствах, ми повинні очікувати, що основна суть політичного змагання в перехідних суспільствах визначається двома полюсами: політичною демократією та економічною лівизною і політичним авторитаризмом та економічною правизною.

Соціально-політичний поділ авторитаризм-демократія занепадає із розвитком демократії. Якщо ж демократія виглядає лише як гра між виборцями та партійними елітами, поділ авторитаризм-демократія залишається важливим. Це показує порівняння соціально-політичних поділів в нових демократіях, де поділ авторитаризм-демократія є сильним, і в розвинутих демократіях, де він є слабким або відсутнім.

Це дає підстави багатьом дослідникам23 зробити два принципових висновки: перший - соціально-політичний поділ авторитаризм-демократія є найістотнішим в багатьох нових демократіях, який затьмарює традиційну вісь ліві-праві. Другий - соціально-політичний поділ авторитаризм-демократія, коли демократія консолідується, втрачає свою важливість й еволюціонує, або замінюється іншими політичними конфліктами. Отримуючи фундаментальну важливість соціально-політичного конфлікту авторитаризм-демократія, тривала партійна позиція та політична ідентичність залежать від суті питання про консолідацію демократії.

Конституційні цінності визначають основну вісь політичного змагання в нових демократіях. Цінності раси та національності можуть поляризувати партійну систему настільки максимально, що зникнуть перспективи для демократичної консолідації. Тому основне питання в деяких демократизованих суспільствах полягає в тому, на що повинна бути спрямована політична спільнота.

Саме навколо домінуючих політичних цінностей й точиться основна боротьба політичних сил посткомуністичних країн, яка й визначає відповідну конфігурацію партійної системи.


СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ІНТЕГРАЦІЇ ЗАХІДНИХ СУСПІЛЬСТВ



Соціально-економічна основа соціополітичних поділів


Соціально-економічний або класовий поділ вперше детально охарактеризували К.Маркс та Ф.Енгельс. Пізніше класовий підхід отримав подальший розвиток у комуністичній і соціалістичній літературі. Протягом значного періоду у колишньому Радянському Союзі та залежних від нього “соціалістичних країнах” оцінка будь-яких соціополітичних явищ обов’язково вимагала застосування класового підходу. Обґрунтованість зв’язку між соціально-економічним положенням класів і позицією відповідної політичної/них партії/ій, які обстоювали інтереси власне цього класу, у ХІХ та першій половині ХХ ст. визнавали вчені багатьох країн світу. Сьогодні поняття класу продовжує виконувати методологічну роль у суспільствознавстві, хоча суттєво відрізняється від класичного трактування поняття “клас” зробленого В.Леніним. Він під класами розумів великі групи людей, які відрізняються між собою за місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за відношенням, у переважній більшості випадків закріпленим та оформленим у законах, до засобів виробництва, за роллю у суспільній організації праці, відповідно за способом отримання та розміром тієї частки суспільного багатства, якою вони розпоряджаються24.

Сучасний англійський дослідник Р. Роуз це поняття трактує так: “Термін клас може належати і до професійного статусу, та слугувати коротким означенням сукупності таких чинників, як дохід, освіта, рід занять і спосіб життя. В Англії професійна діяльність найбільш вживаний показник приналежності до того або іншого класу. Люди, зайняті фізичною працею, належать до робітничого класу, люди розумової праці – до середнього” 25. Подібний підхід щодо розуміння головної відмінності між сучасним робітничим і середнім класами властивий також М. Гамільтону та М. Хершовіч. Вони зазначили, що ця відмінність добре корелюється з іншими відмінностями: рівень доходів, тривалість робочого тижня, умови праці, гарантії праці, пенсії, виплати у разі хвороби, тривалість оплачуваної відпустки тощо 26. На збереження важливості класового чинника і значну його впливовість на результати виборів звертають увагу К. Андерсон27, П.Ньюбірт та В.Ульті28. Актуальність соціополітичного поділу на підставі класової моделі голосування досліджував також Д.Віклієм29.

Отже, поняття “клас” використовують сьогодні здебільшого для означення груп населення, які мають однаковий професійний статус. Саме професійна діяльність зумовлює низку подібностей/ відмінностей між індивідами, які належать до спільної професійної групи. Ми розглядаємо соціально-економічну основу групового поділу на підставі професійного статусу індивідів. Тому вивчаємо положення, зміни в основних характеристиках соціально-економічних груп зайнятого населення в сфері промисловості, сервісу та сільського і лісового господарств і наступний їхній зв’язок з політичними партіями.


Таблиця 1

Динаміка змін структури зайнятого населення у державах Західної Європи30


Номер

за пор.

Країна
Сфера промисловості
Сфера сервісу
Сільське та лісове господарство

1960
1980
2006
1960
1980
2006
1960
1980
2006

1
Австрія
39,4
39,5
27,0
36,2
48,3
70,0
22,0
10,3
3,0

2
Бельгія
43,9
31,2
24,5
41,8
55,8
74,2
8,1
2,9
1,3

3
Греція
16,3
29,4
20,0
23,9
38,4
68,0
53,7
29,4
12,0

4
Данія
35,4
27,9
21,0
42,9
57,5
76,0
17,5
6,5
3,0

5
Ірландія
22,2
29,8
29,0
14,4
45,0
64,0
34,9
16,8
5,3

6
Іспанія
30,4
30,3
30,1
25,0
39,2
64,6
40,2
16,2
5,3

7
Італія
31,1
34,1
29,1
30,8
43,1
69,0
30,0
12,9
2,0

8
Нідерланди
39,0
28,9
19,0
47,9
58,5
79,0
9,5
4,5
2,0

9
Німеччина
46,0
41,5
28,3
38,2
48,4
63,8
13,7
5,0
2,8

10
Норвегія
34,1
28,7
22,0
41,0
59,8
74,0
20,7
8,2
4,0

11
Португалія
28,0
33,1
28,6
26,7
32,6
64,9
42,2
24,6
6,6

12
Сполучене Королівство
46,0
35,0
18,2
46,0
55,7
80,4
4,6
2,4
1,4

13
Фінляндія
31,6
32,5
17,5
31,3
48,6
78,2
34,1
12,7
4,4

14
Франція
35,1
32,6
24,4
37,2
50,7
71,5
21,0
7,9
4,1

15
Швейцарія
46,5
38,1
26,3
39,0
54,9
69,1
14,5
6,9
4,6

16
Швеція
39,7
31,4
24,0
43,2
59,6
74,0
15,4
5,5
2,0




Середній показник
35,3
32,8
24,3
35,3
49,8
71,3
23,9
10,8
4,0


Як бачимо, суттєві зміни відбулися в кожній з трьох виділених груп протягом визначеного періоду. Соціальна група людей зайнятих у промисловості зменшилась з 35,3 % до 24,3 % і займає другу позицію серед зайнятого населення країн Західної Європи. Варто зазначити, що відмінності в цій групі протягом 60-их – 70-их років були не досить відчутними. Саме на цей період припадав стан “замороженості” партійної системи європейських країн. Після 1980 року зміни почали наростати значно швидше. Простежується також певна відмінність регіонального плану, оскільки кількісні показники частки зайнятого населення в промисловості в країнах Північної Європи трохи нижчі, ніж у південних країнах. Сьогодні до зайнятих в промисловості належать працюючі на виробництві, будівництві та гірництві. Треба зазначити, що одночасно зі скороченням абсолютної частки зайнятого населення у сфері промисловості відбуваються й якісні зміни, які полягають у зростанні рівня освіти людей зайнятих у цій сфері, відповідно праця стає більш високотехнологічною, що зумовлює високий рівень продуктивності та зростання рівня життя. Об’єктивні економічні зміни в країнах Західної Європи і зростання рівня життя населення європейських країн дало змогу зняти з порядку денного низку традиційних “матеріальних” питань, які хвилювали працівників сфери промисловості протягом ХІХ – першої половини ХХ ст.: тривалість робочого дня та тижня, рівень оплати, кількість вихідних, соціальний захист за умов втрати праці, пенсійний вік тощо. За широким спектром характеристик – характер праці, умови праці, рівень доходів і соціальний захист, спосіб і рівень життя працівників промисловості з кінця ХХ ст. мало чим відрізняється від представників середнього класу. Внаслідок цього поняття “соціально-економічна складова” детальніше відображає суть соціальної основи соціополітичного поділу, ніж термін “класова”.

На сьогодні сфера сервісу в усіх розвинених державах домінує. Вона охоплює багато складових напрямів. Структура сфери сервісу складається з: персонального сервісу (готельний і ресторанний бізнес), гуртової та роздрібної торгівлі, освіти, поліції, пошти та органів державного управління та місцевого самоврядування, фінансів, страхової справи та роботи з нерухомістю, комунікації, транспорту та комунального обслуговування.31 Кількість зайнятих у сфері сервісу європейських країн за визначений період зазнала найбільших змін. У кількісному вимірі частка зайнятих у цій сфері зросла з 35,3 % у 1960 р. до 71,3 % у 2006 р. Подібно до групи зайнятих у сфері промисловості у цій сфері простежується також певна регіональна відмінність, коли в країнах Північної Європи показник зайнятих у сфері сервісу є відносно вищим ніж у південних країнах.

Соціальна група працюючих у сільському господарстві охоплює зайнятих саме в аграрному виробництві, лісовому господарстві та тих, що є рибалками. На 1960 р. ця група була досить потужною і становила майже 24% зайнятого населення країн Європи. Сьогодні частка цієї групи зменшилась в середньому до 4 %, відрізняючись між країнами. Дещо більшою є частка зайнятих в аграрному секторі в країнах Південної Європи, що пов’язано з багатьма причинами – від сприятливих умов для виробництва широкого спектра сільскогосподарської продукції до більшої ролі традиційного виробництва в економіці цих країн.

Стан та еволюція змін кількісних параметрів зайнятого населення не є самодостатньою характеристикою для політичного життя будь-якої країни. Позиція соціальної групи/ індивідів, з яких складається ця група, зумовлюється дією багатьох чинників. Одним з них є сприйняття громадянином своєї позиції, положення власної професійної групи, цілого суспільства в системі координат суспільної рівності/нерівності. Для характеристики рівня суспільної нерівності в західній політичній науці традиційно використовують індекс Джіні (Gini) – статистичний показник, який виявляє рівень розшарування населення країни на підставі рівня річного доходу. Індекс вимірюють у відсотках і обчислюють від “0” до “100”. Коли “0” означає, що річний дохід поділений абсолютно рівно між мешканцями країни, “100” означає, що весь річний продукт країни сконцентровано «в руках» однієї особи. Відповідно для нас важливо простежити чи відбулися зміни в рівні суспільної нерівності одночасно з помітними змінами в соціально-груповій структурі суспільства.

Як свідчать результати, не простежується жодної лінійної залежності між якісними змінами в структурі соціальних груп та рівнем суспільної нерівності. Крайні показники для 60-их років та 2006 р. майже ідентичні.

В проміжку між цими часовими точками відбувалися певні коливання. Можемо говорити про збереження тенденції відмінностей між країнами Північної та Південної Європи. В першому випадку середній для цих країн показник суспільної нерівності суттєво менший, ніж для другої групи.

Таблиця 2

Характеристика рівня суспільної нерівності країн Західної Європи на підставі індексу Джіні32

Номер

за пор.

Країна
1960-1969
1970-1979

1980-1989
2006 р.

1
Австрія
37,0
-
-
29,1

2
Бельгія
34,0
-
24,0
33,0

3
Греція
38,0
-
-
34,3

4
Данія
37,0
38,0
-
24,7

5
Ірландія
30,0
-
33,0
34,3

6
Іспанія
36,0
36,0
39,0
34,7

7
Італія
38,0
40,0
31,0
36,0

8
Нідерланди
30,0
35,0
27,0
30,9

9
Німеччина
37,0
38,0
25,0
28,3

10
Норвегія
30,0
31,0
23,0
25,8

11
Португалія
40,0
-
-
38,5

12
Сполучене Королівство
31,0
32,0
30,0
36,0

13
Фінляндія
46,0
37,0
21,0
26,9

14
Франція
39,0
41,0
30,0
32,7

15
Швейцарія
40,0
-
32,0
33,7

16
Швеція
34,0
30,0
22,0
25,0




Середній показник
31,7
38,8
28,0
31,5


Вагомою складовою соціополітичного поділу є політичні преференції, коли представники певної соціальної групи регулярно надають підтримку відповідним політичним силам. У політичній науці класовий чинник вважали і продовжують вважати досить чутливим до характеристики взаємовідносин робітничого класу (працівників сфери промисловості) та партій лівого спрямування – комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних. Оскільки серед лівих партій протягом всього періоду після Другої світової війни домінували і продовжують домінувати соціал-демократичні партії, то розглянемо рівень їхньої підтримки та їхню участь у формуванні урядів. Остання характеристика, на наш погляд, є добрим індикатором рівня політичної ваги кожної родини політичних партій.