Geum.ru

День Соборності України зараз є національним святом нашої держави. Вцей день у 1919 році на Софіївському майдані в Києві було проголошено Акт Соборності українських земель, яким закон

Вид материалаЗакон
Подобный материал:
Матеріали до єдиного дня

інформування населення

Полтавщини 22 січня 2009 р.



Історія та сьогодення Української держави (до 90-річчя проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР)

Матеріали підготовлено Головним управлінням інформаційної та

внутрішньої політики облдержадміністрації



22 січня цього року в Україні відзначається 90-та річниця Акту Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. На довгому і тернистому шляху української історії це подія великого історичного значення. Установлений Указом Президента України від 21 січня 1999 року День Соборності України зараз є національним святом нашої держави.

В цей день у 1919 році на Софіївському майдані в Києві було проголошено Акт Соборності українських земель, яким законодавчо закріплялося об’єднання двох українських держав – Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в одну самостійну суверенну соборну державу. В присутності сотень людей було зачитано універсал, в якому проголошено: «Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка”. Універсал підписали: В.Винниченко, О.Андрієвський, Ф.Швець, А.Макаренко.

Наступного дня Трудовий конгрес, як вищий представницький орган українського народу, ратифікував документи про об'єднання двох державних
утворень.

Ідея соборності бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Потужна держава східних слов’ян сформувалась наприкінці І тисячоліття навколо одного з полянських міст – Києва, що став столицею і дав назву цій державі: Київська Русь. До складу її входили землі багатьох племен, як то полян, древлян, в’ятичів, дреговичів, ільменських словенів, кривичів, половчан, радимичів, сіверян, дулібів, тиверців, уличів. Володіння Київської Русі простягалися від Варязького до Руського морів (від Балтійського до Чорного).

 У ХІV ст. значна територія сучасної України була підпорядкована Литві (в т.ч. Київ – близько 1362 р.). На період 1440-70 рр. вдалося відновити Київське удільне князівство. У 1569 р. за Люблінською унією Литовське й Польське Королівства об’єдналися в Річ Посполиту. Після цього українські землі опинились під впливом Польщі. У середині ХVІІ ст. розгорілася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, в результаті якої на певний час була відновлена державність України. Та невдовзі значні території опинилися під владою Російської імперії.

Протягом віків практичним втіленням ідеї соборності займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХІХ ст. ідея соборності українських земель відбилася в документах Кирило-Мефодіївського братства, суспільно-політичних поглядах Михайла Драгоманова і Володимира Антоновича. На початку ХХ ст. про суверенність Соборної України йшлося в документах Української народної партії на чолі з Миколою Міхновським. На той час українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Росією, Румунією, Австро-Угорщиною. Для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

Українська революція 1917-1920 років зробила реальною мрію багатьох поколінь українців про об’єднання в єдину соборну державу. Соборність України проявилася в ті дні значним зростанням народної ініціативи, прагненням до об’єднання регіонів з українським населенням в єдину національну державу. Вона увібрала в себе весь багатовіковий досвід національно-визвольної боротьби українського народу і була виписана законами про затвердження державними символами синьо-жовтого прапора і тризуба, що вже давно представляли перед світом наш народ. І саме до цих символів тягнулося українство з усього світу.

У роки визвольних змагань з надзвичайною силою розкрилися творчі сили, свободолюбство і національний дух українського народу, що дало поштовх до проголошення незалежності Української Народної Республіки. Серед українських політичних діячів початку двадцятого століття займає окреме місце постать Симона Петлюри, уособлюючи визвольні змагання 1917 - 1920 років, пов’язані з ним спроби побудови та збройного захисту Української Народної Республіки. Голова Директорії УНР, головний отаман армії УНР Симон Петлюра став потужним символом українського національно-визвольного руху завдяки надзвичайно твердій і послідовній політиці відстоювання національної державності.

Чому Акту Злуки українці надають великого значення? Тому, що вперше століттями розірваний український народ визволився з неволі – Лівобережна Україна вийшла з Російської, а Правобережна – з Австро-Угорської імперій – і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі. Під прапор єдиної держави стали люди, різні за своїм походженням, освітою, майновим станом і звичаями. Їх об’єднало розуміння того, що тільки соборний народ є нацією.

Сутнісною рисою української соборності є інтеграція етнічних земель,
консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних
бар'єрів. Акт Злуки насамперед був спробою ліквідації вікової роз'єднувальної межі між Заходом і Сходом України.

Попри те, що Акт Злуки виявився декларативним, ідея соборності продовжувала жити в свідомості та серцях українського народу. В подальшому за соборність і незалежність своєї держави боролись тисячі українських патріотів, правозахисники в колишньому СРСР. Знаменним етапом піднесення духу свободи став «живий ланцюг» між Києвом і Львовом, коли 21 січня 1990 року тисячі українців взялися за руки на згадку про проголошення Акту Злуки.

Консолідуючим фактором соборності в незалежній Україні виступають
міжнаціональна злагода і мир, толерантне співжиття титульної нації, корінних народів, національних меншин. Тому гармонізація міжнаціональних відносин може бути досягнута всебічним розвитком усіх етносів, їх подальшою інтеграцією і формуванням поліетнічної політичної нації. Зберегти одне з найсутніших надбань новітньої суверенної України - міжнаціональну злагоду - є не тільки велінням часу, але й запорукою соборного існування суверенної держави. Ще один висновок випливає з аналізу причин краху української державності початку минулого століття. В процесі тодішнього європейського переустрою УНР не стала суб'єктом міжнародної політики. Далася взнаки відсутність скоординованої дипломатичної практики, яка б репрезентувала єдину державу, а не окремі державно-територіальні утворення. В очах країн-переможниць імідж УНР був далеко не рейтинговим, що разом з низкою геополітичних і суто політичних факторів і призвело до розчленування її території.

Незалежна Україна в кінці ХХ століття стрімко ввійшла у світове
співтовариство, отримала широке міжнародне визнання, створила дипломатичну службу. Подальша її інтеграція, насамперед до європейської спільноти, потребує виваженої державної політики у міжнародній сфері, гармонізації зовнішньополітичних орієнтацій різних груп населення, знаходження балансу між динамічними геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів, забезпечення високого міжнародного іміджу України.

Історія Соборності України пов’язана з подією, яка відбулася роком раніше,  сумним актом кривавої драми України, що відігрався на невеликій глухій чернігівській станції в Крутах. Тут у нерівній боротьбі із ворожою московською навалою загинули студенти Січового Студентського куреня, цвіт нашої національно-патріотичної молоді, перші лицарі України, які першими підставили себе під тяжкі удари ворога.

Того похмурого ранку 29 (16) січня 1918 року під станцією Крути українські війська готувались до бою. Загальне керівництво українськими військовими частинами здійснювали начальники 1-ї юнацької школи штабс-капітани Ф. Тимченко та П. Богаєвський. Їхній штаб розташовувався в ешелоні, що стояв на самій станції. В ешелоні був окремий вагон з набоями та зброєю. Безпосередньо керівництво частинами на позиціях мусив здійснювати сотник А. Гончаренко.

Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дощенки Лохвицького повіту на Полтавщині. В 1912 році закінчив з відзнакою Чугуївську військову школу і був призначений до Кубанського полку російської армії. В часі першої світової війни (1914-17) командував батальйоном, одержав ранг капітана, викладав тактику в школі прапорщиків та був нагороджений найвищим відзначенням за бойові заслуги - Хрестом Святого Георгія з мечами. У 1917-20 рр. був в Армії УНР: командиром куріня Юнацької Військової школи, губерніальним командантом Поділля, та начальником канцелярії Головного Отамана Симона Петлюри.

За сотню метрів від станції зайняли позиції українські підрозділи. Ліворуч від насипу розташовувалися студенти та вояки куреня “Смерті”, праворуч – юнаки військової школи. Студентська сотня була поділена на чотири чоти по 20-30 осіб. Три чоти розмістились на позиціях, де почали споруджувати шанці. Одна чота, складена з осіб молодшого віку та тих, що не вміли стріляти, була відведена до резерву та розташовувалась між позиціями та станцією. Щоб підсилити студентів , на лівий фланг їхніх позицій були переведені підрозділи куреня “Смерті”. Загальне керівництво лівою ділянкою фронту обійняв сотник Омельченко. Йому безпосередньо підлягали на позиціях близько 90 студентів та 50-60 вояків, у резерві – до 30 студентів і гімназистів.

Професійно був підготовлений до бою і правий фланг. Тут стояла 1-ша Українська військова школа імені Б. Хмельницького. Юнакам більш поталанило, оскільки вони мали штучну перешкоду – насип залізничної гілки Гребінка – Крути. Тож вони не будували шанці, а просто укріпилися за насипом. Безпосередньо на позиції було виведено 1-шу, 2-гу та 3-тю юнацьку сотні – до180- юнаків. 4-та юнацька сотня (до 60) вояків лишилися на крайньому правому фланзі, між насипом та станцією, щоб дати відсіч можливій обхідній групі більшовиків. Як видно на правому фланзі було більше вояків. Це пояснюється тим, що з залізниці Гребінка-Крути також можна було чекати наступу. Щоб запобігти цьому, сюди і було поставлено юнацьку школу у повному складі. Очолювати правий фланг було доручено хорунжому Бабію.

Крім того, в розпорядженні український військ під Крутами була одна гармата, яка пересувалася на залізничній платформі по колії. Ця гармата мала гучну назву “панцерного потяга”. Обладнана вона була ще в грудні 1917 року полком імені Б. Хмельницького для дій на залізницях. Начальником цієї гармати був офіцер-гарматник, сотник Богданівського полку С. Лощенко. Гармата брала участь у поході богданівців до Полтави, а потім, коли полк був відкликаний до Києва, залишилась на лівобережжі та брала участь у боях з більшовиками.

Отже, під Крутами перебувало до 420 українських студентів, вояків та юнаків, які мали на озброєнні 8-10 кулеметів та одну гармату на залізничній платформі.

Більшовицьке командування змогло зосередити на цій стратегічній ділянці значно більші сили. У першу чергу це була Полтавська колона “1-ої армії” П. Єгорова в силі до 1300 багнетів та “2-га армія” Р. Берзіна, яка налічувала 3500 вояків. Також у бою брали участь підрозділи “3-ї армії” Кудинського – близько 8090 багнетів. Усі ці більшовицькі війська майже виключно складалися з росіян-вояків старої армії, московських та брянських червоногвардійців, а також моряків-балтійців. Уже під час бою на допомогу більшовицьким військам підійшов 1-й Петроградський загін з Олександрівська, який по-суті й вирішив долю бою за Крути.

Наступ більшовиків за станцію розпочався зранку 29 (16) січня 1918 року. На лівий фланг проти студентів кинули не зовсім тверезих матросів-балтійців та сибіряків з “армії” Р. Берзіна. Правий фланг штурмували московські червоногвардійці П. Єгорова. Атака почалася зі значними втратами для більшовиків. Особливо багато забитих було на правому фланзі, де юнаки з насипу досить зручно стріляли по московських червоногвардійцях. Менш вдалий бій відбувся на лівому фланзі – тут підрозділи досить уперто просувалися вперед. Допомагала відбиттю наступу більшовиків і гармата С. Лощенка, який виїздив аж у тил наступаючому ворогові. Втрачаючи багатьох убитих та поранених, більшовицькі частини все ближче просувалися до станції. Гарматна батарея Р. Берзіна, що до того часу досить невдало била по території перед позиціями українських військ перенесла свій вогонь на саму станцію. Це спонукало Тимченка та Богаєвського відвезти потяг із набоями за станцію, у напрямкові Києва.

Бій, що розпочався о 10-й годині ранку, тривав кілька годин. Більшовицькі лави, втрачаючи убитих та поранених, просувались уперед. Було зрозуміло, що вони протримаються під вогнем студентів та юнаків ще недовго. П. Єгоров, який командував боєм під Крутами, був вимушений вжити додаткових заходів. У першу чергу він зорієнтував батарею Берзіна максимально сконцентрувати свій вогонь на позиціях українських військ. Він віддав наказ про негайний наступ з боку Гребінки-Прилук 1-го загону, прибуття якого більшовики з нетерпінням очікували.

А в цей час на позиціях студентів та юнаків почали замовкати кулемети – перегріті на морозі вони швидко псувалися. Крім того, запас набоїв унаслідок бою зменшився до мінімуму. Потяг командування з вагоном набоїв знаходився за кілька верст від поля бою. Щоб якомога швидше роздобути набої, А. Гончаренко наказав С. Лощенку на платформі з гарматою вирушити до потягу за набоями.

Була приблизно 14 година дня. Платформа з гарматою від’їхала за набоями, кулемети замовкали, для рушниць майже не було набоїв. У цей час на правий фланг, туди, де стояли юнаки почали рішучий наступ петроградські червоногвардійці 1-го Петроградського загону, який так очікували більшовики. Прибув і панцерний потяг матроса Полупанова, який впритул став обстрілювати станцію Крути. Командира правого флангу, хорунжого Бабія, було вбито. Удар петроградської червоної гвардії прийняла на себе 4-та юнацька сотня, однак утримати його було неможливо. За таких обставин сотник А. Гончаренко віддав наказ студентам та юнакам відступати. Юнацькі сотні, що стояли поруч зі станцією, відводив А.Гончаренко. 3-тя та 4-та сотні відходили самостійно.

Правий студентський фланг продовжував залишатись в окопах. Юнакам відступати було легше, – прикриваючись залізничним насипом вони могли відійти майже без втрат. У студентів і попереду, і позаду було голе поле. Якщо б вони просто з окопів стали відступати, їх би постріляли в спину. Тому командир студентів сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а потім уже відходити. Певно, що це була помилка Омельченка, за яку він дорого поплатився, – у розпорядженні сотника були ненавчені студенти, які мусили битись на багнетах з професійними вояками. Наслідки рукопашного бою виявилися дійсно невдалими для український підрозділів. Кілька студентів були поколоті багнетами, а крім того, у першу мить атаки забито кулею Омельченка, який вибіг попереду лави. Врятували становище рештки куреня, які не дали більшовикам оточити та знищити студентів. Крім того, допомогла і резервна студентська чота зі станції.

Тоді, коли студенти пішли на ворога в багнети, юнаки продовжували відступати. Вони, забравши своїх убитих та поранених, обминули станцію та вирушили до штабового потягу, поруч з яким зупинилася і платформа
С. Лощенка. Оскільки студентів та юнаків розділяв залізничний насип, то останні не знали про те, що студенти замість відступу кинулись у багнетну атаку. Студенти так само не думали, що юнаки вже відійшли далеко та залишили станцію Крути без прикриття. За юнаками майже впритул бігли петроградські червоноармійці, частина яких прямувала до беззахисної станції. Студенти після безрезультатного для них багнетного бою, також почали відступати. Вони простували до с. Крути, що знаходилось неподалік залізниці. Щасливо обминувши його, рештки куреня “Смерті” та трьох студентських чот перейшли вузькоторову залізницю до Чернігова та спрямували до ешелону. Їм вдалося забрати більшість своїх вбитих та поранених.

Близько 17 годин юнаки та студенти різними шляхами дістались до потягу, посідавши до якого, вони вирушили в напрямку Кмиєва. Серед частин, що відступили з-під Крут, не вистачало однієї студентської чоти. Ця чота в складі 29 студентів та гімназистів стояла найближче до станції. Не маючи керівників та конкретних вказівок, ця чота пішла просто до Крут, де вже були петроградські червоногвардійці. Звичайно, що вся вона потрапила до полону. Також до полону дісталося і п’ятеро поранених під час багнетної атаки студентів. Поступово до станції прибували інші підрозділи Р. Берзіна та П. Єгорова. Полонених тимчасово передали в розпорядження Богданова – представника Народного Секретаріату при військах П. Єгорова. Богданов розпорядився відправити п’ятьох поранених студентів до Харкова. У цей час до них перевели ще двох студентів: один був поранений під час захоплення чоти до полону, а другий виявився сином машиніста потягу, який возив Богданова. Мабуть, машиніст вимолив у Богданова життя своєму синові. Так семеро студентів були відправлені до Харкова. На станції залишилось 27 студентів та гімназистів, узятих до полону.

Командуючий більшовицькими військами під Крутами П. Єгоров після приблизного підрахунку своїх витрат вийшов з рівноваги, щоб хоч якось компенсувати свої втрати, він наказав розстріляти полонених студентів та гімназистів. Надвечір, коли почало вже темніти, полонених вивели надвір станції Крути. Студенти розуміли, що їх будуть розстрілювати. Це завдання Єгорова виконували петроградські червоногвардійці – більшовицька жандармерія. Перед смертю хлопець-галичанин затягнув пісню “Ще не вмерла Україна”. Однак кулі не дали йому доспівати. Через мить 27 студентів та гімназистів лежали покотом на мерзлій землі.

У 1991 р. справа, за яку боролися і поклали життя тисячі патріотів України, стала реальністю. Україна здобула незалежність. Збулися пророчі слова С.Петлюри: „В урочистих актах законодавчих, у війні за волю та повстаннях міцно виявляв наш народ свою волю непохитно жити незалежним державним життям. Нехай вона буде довга і уперта, нехай вона бере нові і нові жертви, але Україна незалежна – хоче чи не хоче того Європа – таки буде”.

Сьогодні ми не можемо не згадати тих, кому вдалося в кінці минулого століття завершити справу попередників і відновити державність України – В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Петра Григоренка, нашу землячку Оксану Мешко, а також мільйонів українців, без бажання та підтримки яких незалежність і соборність України не була б реалізована.

В третьому тисячолітті, ідея соборності постає з новою силою, набирає нового сучасного змісту. Осмислюючи події історії та сучасності України, ми сприймаємо їх у взаємозв’язку, прагнучи врахувати основні тенденції світового розвитку, національні особливості, ментальність українців, а відтак – прийняти правильні державницькі рішення.