Geum.ru

День Соборності України: уроки історії та сучасні реалії

Вид материалаУрок
Подобный материал:

День Соборності України: уроки історії та сучасні реалії.


22-го січня 1919 року на Софійському майдані Києва у присутності усього керівництва УНР, представницької депутації ЗУНР, делегатів Трудового конгресу, духовенства, військової старшини, іноземних дипломатів, великої кількості люду було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. Цій даті судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним святом - Днем Соборності. В Універсалі Директорії УНР наголошувалося: “Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”.


У період розбудови незалежної Української держави помітно посилився інтерес до історії – справжньої, а не перелицьованої на догоду тим чи іншим політичним доктринам. Освоєння в історії «білих плям» заполонило не тільки уми фахівців, а й широкої громадськості, членів різних політичних об'єднань. Історія – це пам'ять людського суспільства, його свідомість і совість, засіб самоочищення, виховання прийдешніх поколінь. Одним з невідкладних завдань сучасного державотворення в Україні є консолідація української нації, всіх громадян, збереження територіальної цілісності держави, зміцнення єдності її регіонів. Отже, важливе значення для його розв’язання має вивчення історичного досвіду боротьби нашого народу за свою соборність.

Поняття “соборність” з’явилось у нашому науковому й політичному лексиконі порівняно недавно. Насамперед, слід підкреслити, що соборність не є явищем лише суто українським. Це загальна, органічна ознака будь-якої нації, - неодмінна умова її розвитку й процвітання. Вона означає, по-перше, об’єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє конкретна нація на суцільній території. Це - один з найзаповітніших ідеалів багатьох народів світу. По-друге, соборність не обмежується лише ідеєю збирання етнічних земель у рамках національної держави, а передбачає також духовну консолідацію всього населення країни, єдність усіх її громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від досягнення реальної державності, забезпечення справжнього суверенітету і незалежності народу, побудови процвітаючої демократичної національної держави.

Для українського народу, віками позбавленого своєї власної державності та розірваного на частини між сусідніми країнами, дана проблема завжди була особливо болючою і неймовірно складною. Тривале територіальне, політичне, ідейне й культурне роз’єднання українців не вдалося подолати навіть за нинішніх умов власного державотворення. Це насущне завдання ще належить розв’язати.

Українська соборницька концепція базується на міцних історичних, правових і теоретичних засадах. Незважаючи на численні лиха й труднощі, що випали на долю нашого народу, ідея всеукраїнської єдності, соборності України ніколи не полишала його, її витоки беруть початок з періоду Київської Русі, Галицько-Волинської держави, визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, Гетьманщини. Згадаймо хоча б, як наполегливо добивався Б.Хмельницький розширення території української козацької держави “по Львів, Холм і Галич”.

Ідея єдності нашої держави була однією з найзаповітніших мрій українців протягом багатьох сторіч. Її обґрунтували у своїх працях визначні мислителі та діячі: члени Кирило-Мефодіївського братства (до нього належав і Тарас Шевченко), „Руської трійці” на чолі з Маркіяном Шашкевичем у Галичині, видатні українські вчені Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський. Саме вони висунули завдання – об’єднати всі етнічні українські землі в єдину державу.

Ця ідея здійснилася лише на початку двадцятого століття. 22 січня 1918 року Центральна Рада, Уряд якої очолював Володимир Винниченко, проголосила четвертий Універсал, за яким „однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Восени 1918 року, після розпаду Австро-Угорської імперії, утворилась Західноукраїнська Народна Республіка з центром у Львові. Це давало можливість здійснити подальший крок – об’єднати всі українські землі під національним прапором, що було зроблено вже Директорією у січні 1919 року.

Таким чином, урочистим підписанням Акту Злуки УНР та ЗУНР уперше в новітній історії було зроблено серйозний крок до об’єднання більшості етнічних українських земель у єдине державне утворення. При цьому ЗУНР, увійшовши до складу УНР на федеративних засадах, зберегла власну адміністрацію, уряд, парламент, армію і навіть мала визначену самостійність у веденні зовнішньої політики. Дипломатичні представництва ЗУНР існували в країнах колишньої Австро-Угорщини, а також у Німеччині та Ватикані.

Остаточна ратифікація Акту Злуки планувалася на засіданні Установчих зборів (українського парламенту), які, на жаль, так і не були скликані. На той час УНР припинила своє існування. Вже через два тижні після проголошення Акту Злуки Уряд України змушений був залишити Київ, а трохи пізніше і територію України.

Як відомо, потенціал, закладений в документі, так і не був до кінця реалізований. Цьому перешкодив ряд обставин, як внутрішніх, так і зовнішніх. ЗУНР впала під натиском польських військ, а територію УНР захопили війська Льва Троцького.

Тоді позначилися істотні розходження історичного, правового, соціально-політичного, культурно-побутового, релігійного характеру, що виникли внаслідок роз’єднання Сходу та Заходу України. Об’єднання України не змогло примирити між собою різні політичні партії, стосунки між якими нерідко здобували характер відкритої ворожнечі. Крім того, незалежна Українська держава зазнавала утиску не тільки з боку агресивних сусідів (Росії, Польщі, Румунії), а й країн Антанти, що на свій лад перекроювали карту Європи, незважаючи на Україну.

І все-таки варто узагальнити: українська держава, що існувала з 1917 по 1919 роки, була втіленням української національної ідеї, української національної мрії. Без втілення цієї ідеї у той період ми б не мали нашого сьогодення.

• Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.

• Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним незаперечним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

• Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.

• Об’єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.

• Об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси.

Сьогодні потребує поглибленого аналізу і комплекс об’єктивних та суб’єктивних причин нереалізованості Акту Злуки. Цілком зрозуміло, що їх слід розглядати в контексті загальної поразки української національно-демократичної революції початку ХХ століття.

• Насамперед, треба відзначити обмеженість правової бази функціонування новоутвореної держави, яка набирала аморфних рис конфедерації (спільні сфери управління - військова, дипломатична, фінансова). Акт Злуки та інші фіксовані домовленості не мали правової завершеності, адже ухвала основних конституційних документів відкладалася до всеукраїнських установчих зборів.

• Надзвичайно складна воєнно-політична ситуація, боротьба на два фронти призвели до конфронтаційних розходжень між керівництвом обох утворень з питань стратегії і тактики, вибору союзників, використання військових сил тощо.

• Становище ускладнювалося й різновекторністю зовнішньополітичних орієнтацій обох українських проводів. Це дезорганізувало спільні дипломатичні зусилля, вело до подвійної гри сторін, знижувало міжнародний імідж УНР, врешті-решт обернулося новим, ще більшим розчленуванням її території між кількома державами.

• Заради історичної правди слід сказати, що не останню роль у невдачах проекту Злуки відіграли і суб’єктивні фактори: амбітність лідерів обох утворень, небажання йти на компроміси, особиста неприязнь та інші, на жаль, властиві українській еліті риси, які не раз у критичні моменти історії виявлялися фатальними.

У загальному підсумку це призвело не тільки до фактичного зриву Акту Злуки, а й загальної поразки української революції та державності. Взаємопов’язаність та взаємозумовленість цих факторів очевидна.

Проте об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українського народу. Так, знаменним етапом піднесення духу свободи став “живий ланцюг” між Києвом і Львовом, коли 21 січня 1990 року тисячі українців взялися за руки на згадку про проголошення Акту Злуки. Ця акція прискорила розпад СРСР і здобуття національної незалежності, бо переконливо засвідчила духовну єдність східних і західних регіонів України. Так ще раз наповнилося конкретним змістом поняття зв’язку поколінь. Ми тоді довели - і передусім самі собі - що є народом, духовним цілим, об’єднаним як спільною пам’яттю про минуле, так і турботою та відповідальністю про прийдешнє.

Відзначаючи День Соборності України, оглядаючи величні і драматичні події, в яких спалахнула яскрава зірка всеукраїнського єднання, слід зробити певні узагальнення для сьогодення. Адже виразність аналогій та історичних паралелей, схожість проблем державного будівництва спонукають до роздумів над досвідом української національно-демократичної революції, включаючи і його негативний сегмент.

• Однією з головних причин падіння Української Народної Республіки стали неузгодженість української політичної еліти, неспроможність лідерів провідних партій дійти компромісу, провокування гострої внутрішньополітичної боротьби і в кінцевому підсумку підрив ще нетривкої державної будівлі. Процеси доби української революції своєрідно відображаються в сучасному українському політикумі. Партійно-політичне розмаїття, конфронтаційне блокування, нецивілізованість стосунків дивовижно поєднуються з лобіюванням інтересів окремих політичних сил і економічних груп. Все це разом породжує дезінтеграційні процеси, інспірує протистояння гілок влади, породжує суспільний нігілізм і соціальну апатію, підриває державницький потенціал.

• Сутністною рисою української соборності є інтеграція етнічних земель, консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних бар’єрів. Акт Злуки насамперед був спробою ліквідації вікової роз’єднувальної межі між Заходом і Сходом України. Унітарність нашої держави закріплена в Конституції України, а цілісність території виступає ключовим фактором її суверенітету. Проте історична спадщина старих розмежувальних ліній сьогодні подекуди проступає на державному тілі України хворобливими плямами регіоналізму.

• Державна соборність України була підірвана не тільки класово-соціальною диференціацією українських революційних сил, але й міжнаціональними лініями протистояння, втратою підтримки певних етнічних спільнот, переходом їх до ворожого табору. Консолідуючим фактором соборності в незалежній Україні виступають міжнаціональна злагода і мир, толерантне співжиття титульної нації, корінних народів, національних меншин. Тому гармонізація міжнаціональних відносин може бути досягнута всебічним розвитком усіх етносів, їх подальшою інтеграцією і формуванням поліетнічної політичної нації. Зберегти одне з найсутніших надбань новітньої суверенної України - міжнаціональну злагоду - є не тільки велінням часу, але й запорукою соборного існування суверенної держави. Єдність української нації не виключає її культурної, ментальної, етнографічної, діалектної багатогранності – таких явищ, що вимагають не лише уважного національного вивчення, а й розумного ставлення, підтримки на регіональному рівні, вже з боку регіональних еліт. Адже багатство субетносів у складі єдиної нації – це предмет її гордості.

• Ще один висновок випливає з аналізу причин краху української державності початку минулого століття. В процесі тодішнього європейського переустрою УНР не стала суб’єктом міжнародної політики. Далася взнаки відсутність скоординованої дипломатичної практики, яка б репрезентувала єдину державу, а не окремі державно-територіальні утворення. В очах країн-переможниць імідж УНР був далеко не рейтинговим, що разом з низкою геополітичних і суто політичних факторів і призвело до розчленування її території.

Незалежна Україна в кінці ХХ століття стрімко ввійшла у світове співтовариство, отримала широке міжнародне визнання. Подальша її інтеграція, насамперед до європейської спільноти, потребує виваженої державної політики у міжнародній сфері, гармонізації зовнішньополітичних орієнтацій різних груп населення, знаходження балансу між динамічними геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів, забезпечення високого міжнародного іміджу України.

• Гострою залишається проблема соборності української православної церкви, покликаної виступати впливовим чинником духовної єдності суспільства. Без її розв’язання буде залишатися потенційна небезпека “розлому” українства за конфесійною ознакою. Пріоритет національних інтересів у духовно-релігійній сфері має реалізуватися шляхом вироблення дійового суспільного механізму забезпечення цивілізованого функціонування релігійних організацій у поліконфесійному просторі.

• Акт Злуки 22 січня 1919 року - подія величезного історичного значення. Навіть залишившись тоді нереалізованим, ідеал соборності українських земель упродовж багатьох десятиліть виступав визначальним чинником національної консолідації, виявом генетичного потягу українства до територіального й духовного єднання, спадкоємності історичної державницької традиції. Цілісність етнічної території стала фундаментальною підвалиною відродження сучасної незалежної, соборної України. Наше завдання зберегти і примножити державотворчий потенціал ідеї соборності як запоруки нерозривності і єдності державного організму, поступального соціально-економічного і духовно-культурного розвитку України.

Акт Злуки належить до тих небагатьох найвизначніших в історії нашого народу звершень, повністю перекреслити значення яких виявився безсилим будь-який подальший негативний розвиток подій. Він не лише значно сприяв розвитку національної свідомості українців, формуванню української політичної нації, її консолідації, а й перетворився на реальний фактор політичної боротьби всіх поколінь українських патріотів за суверенну соборну Українську державу - до її відродження й сучасної розбудови включно. І хоча соборність виявилась тоді незавершеною, день 22 січня 1919 року назавжди залишиться в історії українського народу як свято Соборності.

Українська історична наука, долаючи кризовий стан, поступово розбирає ідеологічні завали минулої епохи, ліквідує численні історичні міфологеми, подаючи у всій складності тернистий шлях українського народу до незалежної, соборної держави. Тільки об'єктивність і правда можуть стати джерелом повчального історичного досвіду, застерегти сучасних будівничих нової України від необачних дій і помилкових рішень.

Поза сумнівом, це стосується і подій січня 1919 року, які стали героїчною сторінкою нашої історії, безцінним надбанням духовної скарбниці українського народу, свідченням його величних звитяг і драматичних невдач.

Ніби звертаючись до нас, один з творців Акту Злуки, державний секретар ЗУНР Льонгин Цегельський говорив про день 22 січня: «Це така дата, що її виучувати будуть напам'ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі». Його слова справді стали пророчими.

Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки це не тільки суспільна потреба, а й наш моральний борг - берегти світлу пам'ять незліченних жертв, принесених українським народом на олтар незалежності, соборності, державності.