Від соборності до незалежності
| Вид материала | Документы |
СодержаниеГромадська думка про важливі питання суспільно політичного життя в україні |
- Методичні рекомендації щодо проведення тематичних уроків, лекцій, виховних заходів, 28.16kb.
- План заходів з відзначення Дня Соборності та Свободи України в місті Ізюм, 73.88kb.
- " Від соборності україни до єдності української нації"?! Чи навпаки?, 65.86kb.
- День Соборності України зараз є національним святом нашої держави. Вцей день у 1919, 351.72kb.
- 20 років від Дня Незалежності України) Київ 2011 Живи, Україно, багата І вільна (20, 177.49kb.
- Ідея єдності й соборності земель, так само як ідея незалежності й державного суверенітету,, 145.75kb.
- Затвердити план заходів з підготовки та відзначення в районі 20-ї річниці незалежності, 118.43kb.
- Державного Прапора України, 20-ї річниці Незалежності України Відповідно до статтей, 31.82kb.
- Свято до Дня соборності України ( Злука), 73.72kb.
- Сучасна молодь сьогодні активно бере до уваги трагічні та повчальні сторінки української, 12.57kb.
У складі парламенту лівим партіям належало 30,61% депутатських мандатів, правим - 9,13%, а центристам - 4,19%. Найбільшого успіху ліві партії (КПУ, СПУ) домоглися на сході й на півдні країни. У центральних районах й особливо на заході вони мали значно менший успіх, а переможцями там виявилися праві й правоцентристські партії. Але у парламенті жодна з політичних сил не мала необхідний потенціал для формування стійкої більшості.
В 1998 р. у виборчий бюлетень були включені 21 партія й 9 виборчих блоків, що об'єднали, у свою чергу, 19 партій.
Електоральні результати партій і блоків на парламентських виборах 1998 р.
| № | Партія/блок | Частка голосів (у %) |
| 1 | КПУ | 24,6520 |
| 2 | НРУ | 9,4021 |
| 3 | Блок “За правду, за народ, за Україну!”: СПУ й СелПУ | 8,5573 |
| 4 | Партія зелених України (ПЗУ) | 5,4354 |
| 5 | Народно-демократична партія України (НДПУ) | 5,0109 |
| 6 | “Громада” | 4,6757 |
| 7 | Прогресивна соціалістична партія (ПСП) | 4,0461 |
| 8 | СДПУ (об'єднана) | 4,0122 |
Розглядаючи регіональний розріз електоральної підтримки партій можна простежити характерну ситуацію: партії націонал-демократичного спрямування (Народний Рух, Національний фронт) здобули перемогу в західних областях, підтримка комуністів базувалася на сході й в центрі, який комуністи ділили із СПУ Мороза.
Варто відзначити й електоральні острівці: плацдарм партії «Громада» П.Лазаренко - у його рідній Дніпропетровській області, а оплот партії В.Медведчука й Г.Суркіса СДПУ (о) - в так званій «особливій електоральній зоні» - Закарпатті, з його багатонаціональним складом і відсутністю політичних сил, які б виражали інтереси цього невеликого регіону. Аналогічна ситуація з підтримкою СДПУ (о) склалася й у Чернівецькій області, де відчутна присутність румунського населення.
В 1999 р. діючий тоді президент Л. Кучма зустрівся в другому турі з лідером Компартії України П. Симоненко. Більшість аналітиків сходяться на думці, що така ситуація була змодельована штучно, адже в Україні постала реальна комуністична загроза, і населенню довелося вибирати за принципом «меншого зла». Як й в 1994 р., президент знову поміняв свою базу підтримки й опирався вже не на Схід, а на Захід України. Але, на відміну від 1994 р., представник від влади встояв, а кандидат Сходу, уперше за всю історію незалежної України, програв.
Партійна структура Верховної Ради України за підсумками парламентських виборів 2002 р. виглядала вже в такий спосіб:
| Партія (блок) | Кількість мандатів | Частка мандатів (%) |
| Блок “Наша Україна” | 112 | 24,9 |
| Блок “За єдину Україну” | 101 | 22,4 |
| КПУ | 65 | 14,4 |
| СДПУ (о) | 24 | 5,3 |
| СПУ | 23 | 5,2 |
| Блок Ю. Тимошенко | 22 | 4,9 |
| Інші партії | 9 | 2 |
| Безпартійні | 94 | 20,9 |
| Усього | 450 | 100 |
Парламентські вибори 2002 року, на наш погляд, мали дуже важливі наслідки. По-перше, парламентські вибори стали публічною площадкою виходу на політичну сцену нових опозиційних еліт, які були незадоволені політичним режимом та фігурою діючого президента Кучми. По-друге, за результатами виборів утворилися два «центру впливу»: «партія влади» -«За ЄДУ» й опозиційний центр, що складався з декількох партій і блоків («Наша Україна», БЮТ, СПУ), орієнтованих на лідера блоку «Наша Україна» В. Ющенка.
Закладене в 2002 році протистояння між двома центрами було продовжено в 2004. Лідером від влади виступив тодішній прем'єр-міністр В. Янукович (глава Партії регіонів, що входила в 2002 році в блок «За ЄДУ»), а лідером від опозиції - голова фракції «Наша Україна» у Верховній Раді В. Ющенко.
В 2004 р. відбулися «трьохтурові» президентські вибори, під час яких відбулася так називана «Помаранчева революція». Електоральна підтримка кандидатів базувалася на класичній українській схемі: В.Ющенко переміг у західних і центральних областях (81% проти 16%), В.Янукович - на сході й півдні країни (76% проти 19%).
У зв'язку з деякою зміною політичних ролей президента й парламенту, виняткову важливість представляли парламентські вибори 2006 р., які проходили за пропорційною виборчою системою.
За їх результатами у парламент пройшли:
- Партія регіонів (186 мандатів)
- Блок Юліи Тимошенко (129 мандатів)
- Наша Україна (81 мандат)
- Соціалістична партія (33 мандата)
- Комуністична партія (21 мандат).
В березні 2006 року, на парламентських виборах у кожній з областей північно-західної частини більшість знову проголосувала за «помаранчевих» (партії і блоки, що підтримували у 2004 році В. Ющенка), а у південно-східній частині – за «біло-синіх» (партії і блоки, що у 2004 році підтримували В. Януковича): у північно-західній частині «помаранчеві» в цілому отримали в 5,4 рази більше голосів, ніж «біло-сині» (65% проти 12%), а у південно-східній частині, навпаки, «біло-сині» в 4,2 рази більше голосів, ніж «помаранчеві» (близько 60% проти 14%). При цьому партія президента В.Ющенка «Наша Україна» змогла зберегти свої позиції лише в Галичині й Закарпатті, інші західні й центральні регіони підтримали на виборах Юлію Тимошенко.
Однак внаслідок парламентської кризи 2007 року та загрози появи конституційної більшості, Віктор Ющенко підписав указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної ради». Внаслідок політичного компромісу на ряду домовленостей між ключовими акторами на політичній сцені України 30 вересня 2007 року відбулися дострокові парламентські вибори.
У підсумку у Верховну Раду пройшли: Партія регіонів - 34,37%, Блок Юлії Тимошенко - 30,71%, Блок Наша Україна - Народна Самооборона - 14,15%, Комуністична партія - 5,39%, Блок Литвина - 3,96%. Знову таки у північно-західній частині «помаранчеві» отримали в 5,1 рази більше голосів, ніж «біло-сині» (69% проти 13%), а у південно-східній частині, навпаки, «біло-сині» в 3,5 рази більше, ніж «помаранчеві» (59% проти 17%).
Цього разу традиційна електоральна карта лише трохи видозмінилася на користь Ю.Тимошенко, що у черговий раз захопила у В.Ющенка, залишивши йому останній електоральний плацдарм лише на Закарпатті.
Отже, електоральна географія періоду незалежності України дозволила нам прослідкувати становлення соціополітичного поділу на територіальній основі, в основу якого покладений за Р. Хербутом «стабільний стан поляризації політичної спільноти, у межах якої певні суспільні групи надають підтримку конкретним політичним напрямам або політичним структурам, які є представниками цих напрямів, тоді як інші суспільні групи підтримують опозиційні напрями політики, або репрезиттуючи їхні політичні партії». 124
На думку О. Кнутсена та І. Скарброуга соціально-політичний поділ повинен включати в себе три складові: відмінні релігійні, економічні, культурні та інші інтереси, різні системи цінностей та інституційна основа у вигляді політичних партій. Слід також відзначити, що про наявність соціополітичного поділу можемо говорити лише тоді, коли означений зв'язок є тривалим у часі, мінімум дві виборчі кампанії. Всі ці індикатори, як бачимо, притаманні України, що свідчить про оформлення соціополітичного поділу на територіальній основі.
Як свідчить політична практика України, найяскравіше регіональні відмінності проявляються під час виборчої кампанії. З одного боку, виборці, а з другого – претенденти своїми діями конституюють політичну географію України. Структура політичного простору приневолювала кандидатів наголошувати на відмінності поміж «ми» та «вони».
Високий ступінь ідентифікації виборців зі своїм кандидатом свідчить про те, що мети (а нею залишається вища державна влада) було досягнуто накиданням та вкорінюванням у свідомість людей образу полярних політичних устремлінь, претензій, настанов. Отже, політична структуризація утворюється як результат спільних дій населення та конкуруючих за владу політичних сил, які надали леґітимності наявним культурним й соціально-економічним відмінностям і на протиставленні їх вибудували власні виборчі кампанії.
В свою чергу В. Дубнов зазначає, що традиційна роздвоєність української свідомості ще не означає розколу України, хоча проблема її політико-географічної неоднорідності справді існує. Українську свідомість визначають, з одного боку, прагнення до втраченої у минулому незалежності, а з іншого – тяжіння до імперії, наріжним каменем і складовою частиною якої Україна завжди була.125
Чим же зумовлене таке різке протиставлення електоральних преференцій східних та західних регіонів України? Щоб відповісти на це запитання необхідно було з’ясувати, з відмінностями яких саме характеристик виборців найтісніше пов’язані відмінності у відсотках голосів, які отримали в різних регіонах різні кандидати. Як свідчать соціологічні дані, у 1994 році розподіл в регіонах голосів між двома кандидатами в Президенти (а така ситуація повторилася і в 2004 році) виявився найтісніше пов’язаним із розподілом виборців на прихильників і неприхильників близьких відносин з Росією, введення другої державної російської мови. Власне так званий «російський чинник» є загрозою політичного розколу України. Чим обумовлюється значення «російського чиннику» в українському суспільстві і українській політиці?
По-перше, є внутрішній вимір “російського чиннику” в Україні: 17% населення України – етнічні росіяни, 30% наших співгромадян (за даними перепису 2001 року) вважають рідною російську мову. В побутовій сфері і на роботі російською мовою користується близько половини населення країни. Російський етнокультурний чинник обумовлює особливу політичну позицію більшості населення східних і південних регіонів країни, в яких переважно мешкають російськомовні громадяни України. Що дуже важливо – росіяни, які мешкають в Україні, не вважають і не хочуть вважати себе „національною меншиною”, вони є частиною великої цивілізації, супер-етносу, і не хочуть позбуватись цього статусу.
По-друге, більша частина росіян, які є громадянами України, за своїми соціокультурними характеристиками, за образом життя є напівукраїнцями, людьми з подвійною (російсько-українською) етнокультурною ідентичністю. Те ж саме можна сказати і про більшість етнічних українців, які мешкають у східних і південних регіонах України, особливо у містах.126
Зовнішній вимір “російського чиннику” - це є власне вплив Росії на українські внутрішні справи. Легітимність свого втручання в українську політику і суспільне життя Росія обґрунтовує захистом інтересів “співвітчизників”, тобто етнічних росіян і російськомовних жителів України. Звичайно, це прояв імперського минулого і сучасних імперських амбіцій. Але це є об'єктивний факт і він нікуди не зникне у найближчій перспективі.
Не зовсім коректно говорити про дезінтеграційний характер впливу Росії на Україну. Дійсно Росія зацікавлена в збереженні неоднорідності, суттєвих розбіжностей всередині українського суспільства, в збереженні України на орбіті свого геополітичного контролю. Проте Росія не зацікавлена в повній дезінтеграції України, що може створити зону напруги та нестабільності на південно-західних кордонах Росії, загострить її відносини з США та іншими західними країнами.
Нарешті, існує політико-психологічний вимір “російського чиннику” в Україні: протилежні підходи політиків і пересічних громадян щодо визначення національних інтересів України по відношенню до Росії – від агресивної русофобії до повного ототожнення України з Росією та російськими інтересами. Ці протилежні підходи та їх пом'якшені варіації можна вважати двома крайнощами постколоніального синдрому, які також заважають інтеграції українського суспільства. 127
Окрім вище сказаного, ми не можемо оминути своєю увагою питання сепаратизму, який в повній мірі себе проявив під час з’їздів в Сєверодонецьку 2004 та 2008 років. Основним месиджем Сєверодонецьку-2004 був заклик створити нову федеративну державу у формі Південно-Східної республіки зі столицею в Харкові. Сєверодонецьк – 2008 був не менш пафосний, однак менш радикальний. Його основним гаслом був захист російськомовних громадян від насильницької українізації та протидія вступу в НАТО.
Події в Сєверодонецьку вкотре підтвердили, що Україна далеко не монолітна держава і в умовах перманентної політичної кризи та втрати влади біло-блакитними елітами (2004 р і 2008 р.) сепаратиські настрої в Україні мають потенціал спалахнути з новою силою. Цілком очевидно, що проігнорувавши прецедент Сєверодонецьку один раз, ми можемо отримати джина в пляшці, який нагадуватиме про себе під час чергової політичної кризи.
Слід відзначити, що Сєверодонецьк засвідчив - еліти Південного Сходу, завершивши етап первинного нагромадження та розподілу капіталу, сьогодні приступили до формування та шліфування ідеологічних основ своєї влади. Південно-східні еліти, окрім соціально-економічних причин, переслідують цілком зрозумілі ужиткові політичні цілі - вони бояться втратити власну електоральну базу, а для цього шукають різного роду приводи, щоб не зникнути з інформаційного, а відтак і політичного простору. Партії регіонів особливо важливо зберегти свою електоральну нішу, а для цього їй необхідно зміцнити ціннісні ідентифікації із своїм виборцем: лобіювати проблему російської мови, питання НАТО, тощо.
Особливої уваги, на наш погляд, заслуговує проблема кримського регіоналізму, яка має глибокі історичні корені. Не вдаючись в далеку передісторію, відзначимо, що усвідомлено про цю проблему можна говорити з 1783 року, коли Крим було приєднано до Російської імперії. У 1802 році в результаті адміністративного реформування створюється Таврійська губернія, куди окрім Криму входять північні території стародавньої Таврії128. Після цих подій в Криму відбуваються кардинальні трансформації в економічному та культурному житті, у сфері міжетнічних відносин, змінюються демографічна ситуація, національний склад населення. За короткий період після приєднання Криму до Російської імперії значна кількість кримських татар залишає Крим. Розпочинається русифікація Криму, пов'язана не тільки зі зменшенням чисельності кримськотатарського та збільшенням частки російського населення, а й з перерозподілом власності. Проводячи жорстку політику централізації влади в країні, Російський монархічний режим, одночасно використовує у своїх діях елементи етнічної санації. Свого подальшого, вже політичного розвитку кримський регіоналізм набув, як не парадоксально, у роки революції. Найжорстокіший тоталітарний режим пішов на створення в Криму автономії. Причиною цьому стала ленінська програма з національного питання з ії знаменитим лейтмотивом - право націй на самовизначення.
Звертаючись до сьогодення «кримського питання», ми можемо констатувати оновлення регіоналізму в Криму. Про це свідчить ряд чинників: узаконена автомізація, історичний досвід спільного проживання та міжнаціональна терпимість на рівні простих кримчан; усвідомлення геополітичної значущості Криму, тощо. Слід відзначити, що в Криму сформувалася чітко окреслена регіональна ідентичність та самосвідомість, що в свою чергу має етнічний підтекст. Несправедливість при розподілі кримської землі, допущена бездумними діями влади, може мати дуже серйозні наслідки. Ображений депортацією та змучений блуканнями народ може швидко мобілізуватися на рішучі дії щодо відстоювання своїх прав. На жаль, ми можемо зіштовхнутися з ситуацією, аналогічною з Косово, і аргументи Криму будуть не слабшими. Відповідно керівництву держави необхідно проводити зважену політику з метою запобігти будь-яким сепаратиським настроям.
На нашу думку, серед усього комплексу проблем, з якими зіштовхнулася Україна в контексті регіоналізму слід також наголосити на недоліках пропорційної виборчої системи, за якою формується вищий законодавчий орган країни, і яка не сприяє представництву регіональних інтересів та посилює централізм. Для України як країни, що розвивається, характерне існування так званих "вертикальних" груп еліт, що мають своїх представників і лобістів як у центрі, так і на місцях. Досить часто можна спостерігати формування в центрі "регіональних кланів", що поєднують вихідців з одного регіону.
Здійснене нами дослідження показує, що найбільш чисельно в українському парламенті 2007 року представлені вихідці з Київської області (~286 нардепів - це більше половини від усього складу Ради), Донецької (47 нардепів), Дніпропетровської області (18 нардепів) та АРК (13 нардепів). І лише по одному представнику лобіюють інтереси Рівненської та Хмельницької областей. Така диспропорція в регіональному представництві не сприятиме налагодженню збалансованої та ефективної моделі регіональної політики.
Окрім цього, на думку історика Я. Верменича, «українські регіональні еліти орієнтуючись на різні моделі націєбудівництва, мають відмінні зовнішні орієнтації. Регіональна біполярність виявляється і в різних оцінках минулого, ціннісних пріоритетах, у виборі полі- чи моноетнічної моделі національних відносин. Найгірше те, що ця біполярність часто відіграє роль розмінної монети в політичних іграх і від того має тенденцію до посилення».129
У зв’язку з тим, що місцеві регіональні еліти, будучи зацікавленими в лобіюванні виключно власних економічних інтересів, виявилися неспроможними ефективно представляти інтереси регіонів в «центрі», на наш погляд, необхідно звернутися до концепції адміністративної реформи, яка зокрема передбачає розширення компетенції органів місцевого самоврядування. Окрім делегування значної частини повноважень та фінансових ресурсів на регіональний рівень, важливою складовою збалансованої моделі державного управління є наявність сильної місцевої еліти, яка готова взяти на себе відповідальність за розвиток регіону.
Інституційно представництво регіональних інтересів може також здійснюватися в межах регіональних політичних партій і рухів як загальнонаціонального масштабу, так і локального рівня. Особливої уваги заслуговують ті партії й рухи регіонального рівня, що не є загальнонаціональними. В Україні, на жаль, таких партій майже нема, а місцеві політичні партії є скоріше представництвами загальнонаціональних, які на місцях просто втілюють політику центру. Винятком можна вважати всеукраїнське об’єднання партії «Свобода», яке водночас не будучи представлене в парламенті, має значне представництво в ряді місцевих рад західних областей України.
Отже, за роки незалежності конституювалася політична структуризація і стратифікація України, тобто її «політична географія», і це означає, що історико-культурні, економічні та іншого роду відмінності набрали політичної форми й понижені до ролі засобів політичної боротьби за домінування, акцентуація на яких стає одним із правил політичної гри.
Слід відзначити, що на сьогоднішній день регіональні ідеологічні та політичні розмежування є результатом не тільки впливу об’єктивних історичних, соціокультурних і геополітичних чинників, а також політичної мобілізації населення і застосування елітами та політичними партіями технологій, які штучно відтворювали окремі відмінності, міфи й негативні стереотипи сприйняття регіонів. Адже важливим джерелом влади та використання сили в сучасному світі є здатність створювати міфи, образи й уявлення, формуючи з їх допомогою ворогів і друзів.
Як свідчать досліджені нами історичний, економічний, етнолінгвістичний, релігійний, політичний чинники в Україні сформувався яскравий соціально-політичний поділ на територіальній (регіональній) основі, що відображається в кардинально різних електоральних преференціях жителів східних та західних областей України, інституалізація політичних партій, які орієнтуються на свій (західний/східний) електорат протягом всіх виборчих кампаній в період незалежності України.
ГРОМАДСЬКА ДУМКА ПРО ВАЖЛИВІ ПИТАННЯ СУСПІЛЬНО ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ
Регіональний вимір
Одним з проявів соборності в тій, чи іншій державі, можуть слугувати результати соціологічних опитувань щодо «проблемних» питань. Прикладами цих суперечливих питань для України можуть виступати наступні: зовнішньополітичний курс, мовне питання, питання незалежності і можливості вступу до іншої держави.
Центр економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова постійно проводить соціологічні дослідження щодо гостро актуальних проблем, і представляє їх результати у саме регіональному зрізі. Серед інших дослідницьких установ слід відзначити Інститут соціології НАН України, Фонд «Демократичні ініціативи».
У дослідженнях застосовується наступний розподіл: регіон «Південь» охоплює АР Крим, Одеська, Херсонська і Миколаївська області; «Центр» - Київ, Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська і Чернігівська області; «Захід» - Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська і Чернівецька області; «Схід» - Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська і Харківська області.