Geum.ru

Розділ І. Життєвий І творчий шлях письменника

Вид материалаДокументы

Содержание


Кіевскаго Академическаго Правленія
Підписи 1815го Года Декабря 2дня №799
Подобный материал:
1   2
, иже хождаху по Іисусѣ и служаху Ему. Великая в терпѣніи и торжествующая над сердцем и собою, Монархиня или единица в царѣх! … Но настоящая награда во Всеавгустѣйшем сынѣ твоем, Царь, любимом на небѣ и землѣ, есть порукою во всѣх отрадах грядущих” [221, с.197].

Спогади про подорож до Москви відобразились досить повно в листуванні Івана Леванди. Він пише про людей, з якими спілкувався, та про місця, які проїжджав. Здебільшого це відтворюється до листах до Калуги, Москви, Сєвська та інших міст, де письменник зав’язував нові знайомства чи поновлював старі.

Наступна подія в житті Леванди й усього київського духовенства, що теж знайшла широке відображення у листуванні письменника, – прохання митрополита Гавриїла про своє звільнення з посади. Леванда дуже переймався цим і прагнув, щоб митрополита не відпускали. Гавриїл все ж добився звільнення і поїхав до Одеси. Цей факт теж відбився у творчості Івана Леванди, зокрема, в промові від 22 вересня 1803р.: “Учил нас Бог умѣть лишаться любимых пастырей наших… Но то была смерть. Смерти права жестоки. Смертный нѣм и голосу против них не имѣет… Теперь не смерть, не смерть, а кто заставил нас не знаем пастыря бывшим называть, живаго не погребать…” [221, с.78].

Так само переймався Іван Леванда й тим, хто буде митрополитом замість Гавриїла, висловлюючи свої міркування стосовно цього у листах до різних людей. Особливо йому хотілося, щоб митрополитом став Віктор Садковський – чернігівський архієпископ. Свого часу той був архимандритом Курським, потім Слуцьким, єпископом Переяславським і Бориспільським, коад’ютором Київської митрополії. У 1789 році його схопили поляки і закованим везли до Варшави: “Неправосудію, безчеловѣчію и лютости подвергались нибольше жители тѣх Провинций, в коих Греческая православная Неуніятская исповѣдовалась вѣра. Управляющій по духовенству оными Пастырь их Виктор, Епископ Переяславскій и Архимандрит Слуцкій, первый подпал сему гоненію. Взято на него подозрѣніе в преступленіях, по одной злобѣ выдуманных, а потому взят насильно, и в желѣзах повезен в Варшаву, гдѣ и содержан долго в жестокой неволѣ” [75]. З 1793 року Садковський перебував на посаді єпископа Мінського і Волинського, а вже з 1796 року і до смерті – 11 листопада (за старим стилем) 1803 року – архієпископом Чернігівським [1, с.432]. Іван Леванда між 1783-1796рр. їздив до нього, на підтвердження чого Ф.Терновський наводить прохання священика до митрополита Самуїла про видачу закордонного паспорта для поїздки до преосвященного Віктора, що був тоді єпископом у межах Речі Посполитої [241, №8, с.311]. Садковський, можливо, був товаришем Леванди ще з часів навчання у Академії, яку закінчив близько 1755 року.

Сподівання, що Віктор Садковський стане київським митрополитом, письменник висловлює в листах до багатьох адресатів і зокрема, до самого чернігівського архієпископа. Леванда щораз настійливіше вмовляв свого товариша перейти на нову посаду, не зважаючи на те, що стан здоров’я Садковського значно погіршився. Красномовним свідченням зазначеного є лист протоієрея в Чернігів від 28 вересня 1803 року: “Вы любите посѣщать, обозрѣвать паству свою; вы недавно от пути сего; вы уже на нее наглядѣлись, навеселились – она вами, вы ею. Пріезжайте посѣщать нашу; теперь время, теперь очередь пришла – обрадовать нас собою, вам порадоваться нами. Нѣт сердца у нас, которе бы не желало сего. Кости родителей ваших у нас ощутят сію отраду нашу и свою, возрадуются и сіи кости смиренныя…” [178, с.385]. Далі - більше: Леванда в листі від 8 листопада 1803 року висловлює впевненість у тому, що Садковського призначать київським митрополитом: “Вы было умерли и умертвили нас, вы воскресли и воскресили нас; славим руку и силу Божію! Воскресните ж совершенно для нас; чтоб мы поздравили вас нашим митрополитом. Уже и ко мнѣ с Сѣвера пишут, что вас, вас назначают в преемники нашего Отца…” [178, с.393]. Сподівання Івана Леванди не справдилися, бо, як ми вже зазначали, стан здоров’я Садковського все більше погіршувався, і в листопаді 1803 року преосвященний Віктор помер. Про цей факт ідеться у листі протоієрея, адресованому в Охтирку до священика Тихоновського: “В минутѣ, когда я плачу о кончинѣ друга моего, преосвящ. Виктора, утѣшает меня Бог вашим письмом…” [178, с.393 – 394].

Митрополитом став Серапіон Александровський, родом з Володимира (Про нього див: Терновський Ф.А. Серапіон, митрополит Кіевскій // Кіевская старина. - 1883. – Т.VІІ - сентябрь-октябрь. - С.88-134). Серапіон акуратно вів щоденник, в якому досить часто зустрічаються записи про Івана Леванду як протоієрея Київського Софіївського кафедрального собору.

Влітку 1804 року в Києві близько тижня перебував знаний московський митрополит Платон, у якого Серапіон свого часу був вікарієм. Платону показали все, що було в Києві славетне і знане, і Леванду в тому числі, як визнаного київського витію [241, №8, с.314]. Протоієрей виголосив дві вітальні промови на честь Платона [221, с.199 – 201].

Про цього митрополита ходила слава як про палкого захисника чернечих привілеїв. Коли І.І.Панфілов – духовник Катерини ІІ – першим із протоієреїв у Росії отримав митру, хоча й був із білого духовенства, саме Платон дав йому дошкульне прізвисько “popa mitratus” [98, с.130; 172, с.33]. Тож, мабуть, потрібен був справжній талант оратора, щоб справити гарне враження на московського митрополита, адже останній, як вже було сказано, не був надто прихильний до білого духовенства. Платон так зазначив у своєму дорожньому журналі: “…духовенство кіевское почтило нас привѣтствіем отца кафедральнаго протоіерея Леванду, імя коего и отличности его достоинства и просвѣщенія нам и прежде было извѣстно” [241, №8, с.315].

Перебуваючи під враженням від зустрічі, Іван Леванда в низці листів, написаних у червні 1804р., захоплено відгукується про Платона. Після повернення до Москви, митрополит надіслав протоієрею листа й подарунок. Настільки значущим було це для Івана Леванди, бачимо з його листа–відповіді від 21 вересня 1804 року, де зокрема сказано: “…Снисхожденіе ваше до того, что я удостоиваюсь уже письма вашего, есть найотраднѣйшая и незабвеннѣйшая эпоха моих дней послѣдних…”[179, с.630].

У 1805 році була досить неприємна для Івана Леванди справа про монаха Іону та диякона Бочковського, що виникла як наслідок суперечки соборної та митрополичої адміністрації, які перебували на території Києво-Софійського собору. Хоча справа й стосувалася безпосереднього розподілу грошей із соборного кухля, за своєю суттю була не стільки матеріального плану, скільки етичного. Іван Леванда, що, очевидно, не задумувався над можливими наслідками своїх вчинків, які розглядалися у цій справі, або ж діяв за порадою людей, від яких не очікував поганого, схоже, дав себе одурити. На нашу думку, тут не останню роль відіграв Дмитро Сигиревич, який намагався очорнити Івана Леванду. Можливо, ним переслідувалася певна корислива мета: накликавши на протоієрея гнів митрополита Серапіона, цим самим добитися звільнення Івана Леванди з посади протоієрея (Саме Сигиревич обійняв цю посаду після смерті Леванди).

Дмитро Сигиревич домагався перерозподілу доходу з соборного кухля на свою користь, подаючи проекти Серапіону. Іван Леванда так описує третього соборного протоієрея в листі до М.М.Баштиша-Каменського від 15 червня 1805 року: “У нас (в соборѣ) появился воин из рыцарей русских, твореніе человѣколюбца покойнаго преосвящ. Самуила, котораго инструкцію из Москвы тогда взысканную и резолюціи его вверх ногами ставит сей благодарник; другой покойник митрополит Іеротей загнал было его в полки и в Варшаву, но он всегда пробирался и достиг к нам. Теперь жаль ему сдѣлалось, – для чего протопоп и ключарь берет болѣе жалованья и кружки…” [179, с.679].

Ця неприємна справа все ж не зашкодила становищу Івана Леванди, а митрополит Серапіон доклав усіх сил, щоб її закрити. Одним із головних арґументів митрополит висував чесноти протоієрея: “Не можем мы себя принудить повѣрить, зная того протоіерея Леванды от давних лѣт примѣрную честность и во всем рѣдкую скромность; – (а по сему) чтобы он на толь постыдный поступок, изъявляющій одну только алчность к деньгам, – и то точію к 55 копѣйкам, коих, как из дѣла явствует, только отнято, – рѣшился дать приказаніе и тѣм восхотѣл бы при своей почтенной старости и под конец лѣт своих стыдить и обезславить себя” [241, №8, с.319].

Невдовзі після цього конфлікту Іван Леванда отримав нове підтвердження визнання його таланту та заслуг монархами – 18 листопада 1806р. за поданням митрополита Серапіона він був нагороджений орденом св.Анни другого ступеня.

Молодший син Івана Леванди Петро служив унтер-офіцером Київського гренадерського полку. Його покровителем був генерал-майор П.П. Пассек, про що свідчить лист батька до Білої Церкви від 27 квітня 1803 року: ”…тѣм великодушіем, тою отеческою милостію, которою сын мой унтер-офицер Петр Леванда в полку вашем на себѣ носит, и которою для продолженія службы довольно счастлив” [178, с.367]. У 1805 році Петро Леванда був убитий на війні з французами, можливо, під Аустерліцем [241, №8, с.339]. Про цю втрату батька повідомив старший син Олександр, на що Іван Леванда відповів листом від 13 лютого 1806 року: “от всего сердца благодарю за письмо, письмо достойное сына, брата, христіанина. Тут в немногих словах многое, и все нужное болѣзненной душѣ моей. Я в сладость поплакал, прочитавши оное, и успокоился, видя очами вѣры, как великій Бог щедро награждает сих мучеников, сін жертвы Свои. Теперь готовлюсь читать ваше письмо матери и видѣть ее плачущую, давно не позволяя плакать много и тѣм нарѣкать на волю Непостижимаго, благую и совершенную. Я скоро найду его между награжденными в вѣчности” [241, №8, с.339]. Про те, що батько намагався мужньо перенести цю втрату, пишався своїм сином, свідчить і його лист до шкловського протоієрея Старинкевича від 24 лютого: “…моя наряду с жертвами отечества жертва лягла на полѣ сраженія: она уже мною и матерью оплакана… Я его скоро найду там и облобызаю. Так наш Христос милостив нам. Его кровь растворяла токи крови мучеников наших и смыла их. Чѣм же бы лучше умѣреть им дома, нежели на полѣ славы, вѣры, вѣрности?” [241, №8, с.339]. Сюди ж можна віднести і лист до Риги полковому протоієрею Тимофію Таренецькому від 4 грудня 1809 року, де Леванда, зокрема, пише: “…Тот страдалец, котораго смерть оплакивает мать, сестра, жена, вы, крайне трогает меня. Примите и меня в число плачущих о нем. С тех пор, как убіт в сраженіи сын мой, выучен я чувствовать лишенія таковы…” [101].

Смерть сина була вражаючою для Леванди, який був оптимістично налаштований на перемогу у війні з французами, або хоча б на мирну угоду. Критика Наполеона, політичні міркування викладені письменником у низці листів до різних осіб, зокрема в Радомисль до Д.К.Круглова. Є й лист до сина Петра від 5 серпня 1805 року, де Леванда пише: “…г.Новосильцов уже в Миланѣ для мирных с N. переговоров. Мир вѣрно ускорится вашими движеніями и готовностію. Сего не знав, они недано напечатали: “не собралось ни одного войска, не заложено ни одного магазина в Россіи, Пруссіи, Австріи; не сдѣлано никакого непріятного движенія для обезпокоенія твердой земли. Европа Спокойна, Англія одна” и проч. На послѣднюю жалуясь всему свѣту, говорят, что она раскается, не приняв двора россійскаго о мирѣ справедливѣйших предложеній”. “Пункт о Мальтѣ, бывшей доселѣ камнем претыканія, как слышно рѣшится тѣм, что сей остров возвращен будет ордену под поручительством Россіи и Неаполя, и Мальта будет занята войсками обѣих держав до тѣх пор, пока всеобщій мир возстановлен будет”. Осень наступающая сама доказывает – нужные виды” [179, с.686.]

У 1809 році Іван Леванда отримав від царя тисячу карбованців одноразової допомоги. 1810 рік теж був знаменним для проповідника. Його було нагороджено спочатку камілавкою, а потім орденом св.Анни першого ступеня. У щоденнику митрополита Серапіона зазаначено: “3 августа. “В четверг 11 часа пошел в собор и пред выходом из покоев по надѣтіи мантіи возложил камилавку на протопопа сего собора І.Леванду, за два дни пред сим присланную при указѣ из Синода…” 24 дек. “Явился прот. Леванда с объявленіем о присланной к нему в сей день кавалеріи І-го класса св.Анны, которую мнѣ и представлял, требуя благословенія возложить на себя” [241, №8, с.322].

Нагорода орденом св.Анни І ступеня була подією не лише для Леванди, а й для всього білого духовенства. Князь Голіцин повідомляв Леванду: “пред тѣм как имѣл писать рескрипт сей, Государь Император приказал мнѣ читать рукописи ваши, лучшія мѣста замѣчал и велел повторять” [241, №8, с.322]. В самому ж рескрипті написано: “Отец Іоанн, Протоіерей Кіево-Софійскаго кафедральнаго собора! Христіанскія добродѣтели, украшающія жизнь вашу и в продолженіи многихъ лѣт неослабно подъемлемые ваши подвиги на пользу Церкви отличное заслуживают вниманіе. Желая удостовѣрить вас в Монаршем Моем благоволеніи, пожаловал Я вам орден св.Анны первой степени, знаки коего, при сем препровождаемые, повелѣваю возложить и носить по установленію. Пребываю к вам благосклонный. 12 Декабря 1810 года. Санктъ-Петербург. Александр” [8, с.285].

На перше десятиліття XIX століття припадає і відвідування Києва князем І.М.Долгоруким, російським поетом і мемуаристом, який досить суворо відгукнувся про вище київське духовенство. Проте князь захоплено згадує про Івана Леванду, про якого він багато чув з дитинства [див.: 55, с.169]. Спогади наповнені багатьма порівняннями і вигуками: “Я кілька разів відвідував його, їздив слухати його бесіди, учитися в нього думати, почувати і жити. Шановний старець не сумує своєю сивиною: він бадьорий ще і з пером у руках ширяє, як юний орел. Який солодкий орган! Яка скромність у виборі предметів розмови!…” [241, №8, с.323].

Автор не оминає увагою й сам життєвий уклад Івана Леванди: “При цій глибокій старості, адже йому більше 70 років, він, живучи на Подолі для вигід своїх, тому що ближче і до ріки, і до ринку, для всякої закупки необхідного домашнього запасу, не лінується їздити в собор, піднімається на круту гору в старий Київ і там править службу. Скільки його не нагороджували, світські почесті ніколи не ввійдуть у рівновагу з його обдарованістю: дух його ще не слабне і серце не в’яне. Спосіб життя його простий. Оточений книгами, рукописами, читає, пише або очищає дерева в саду і насолоджується природою” [241, №8, с.323 –324].

Ми вже згадували про знайомство Івана Леванди з графинею Браницькою і зазначали, що священик користувався прихильністю графині. Цій особі адресовано кілька орацій Леванди [див.: 152, с.101, с.108, с.110 –111]. Потрібно зауважити, що графиня Браницька була небогою Потьомкіна, а до Державіна вона зверталася, у справі, що стосувалася успадкування нею частини грошей князя [230, с.34]. Я.Грот, описуючи біографію Гаврила Державіна, зупиняється на його поїздці до Малоросії в 1813 році. Дослідник вказує, що після відвідин родини Капністів, письменник прибув у Київ 25 липня: “…подружжя прибуло у Київ і три дні розглядали все знамените. Гаврила Романович обіцяв графині Браницькій побувати у її прекрасному маєтку, який знаходиться у 73-х верстах від Києва. Дякуючи розпорядженням київського губернатора, графа Санти, вони перенеслись туди за кілька годин. Тут головним предметом розмов був, звісно, Потьомкін. Графиня повела їх у будівлю, споруджену на честь князя Таврійського, що являла собою свого роду пантеон. Там стояв бюст князя серед багатьох інших, з-поміж яких був і бюст Державіна. Намилувавшись дивними садами Олександрії і оглянувши розташоване поруч містечко Біла Церква, повернулись до Києва і пробули там ще кілька днів” [44, с.626; 97, с.270 – 271]. Цілком імовірним є той факт, що під час цього приїзду Г.Державіна до Києва і його гостювання у графині Браницької могла відбутися й зустріч Івана Леванди з цим письменником, адже біографи Івана Леванди писали, що Державін, буваючи в Києві, кілька разів відвідував проповідника, багато часу проводив у повчальних бесідах з ним із особливим задоволенням серця [80, с.509]. Серед відомих літературних постатей того часу, які листувалися з Іваном Левандою, – Василь Капніст, Афанасій Лобисевич та інші.

Василь Васильович Капніст (1758 - 1823) залишив Петербург і поселився у своєму помісті біля Полтави, що було свого роду добровільним засланням за його твори антикріпосницького спрямування. Значною мірою на ставлення монархині до Капніста вплинуло й те, що у 1791 році він спробував таємно заручитися підтримкою Прусії в намаганнях відновити Гетьманщину [233, с.158].

Іван Леванда в листах висловлює свою точку зору на те, що Капніст покинув столицю і з 1802 року перебував на посаді генерального судді Потавської губернії [43, с.29; 88, с.94; 87, с.405; 64, с.391]. Проповідник, вважаючи, що Бог допоміг таким чином письменнику, відмежувавши його від зваб великосвітського життя, пише: “О Бог великій, Бог милый, Который из великаго свѣта преставил вас в маленькій, гдѣ вы всю малость великаго, при помощи любящаго вас Бога, наиболѣе узрите! В великом свѣтѣ надлежало быть вам малым, а в малом вы велики; в великом свѣтѣ, так как ив великом и непрестанном сіяяяяніи, немудрено ослѣпнуть…” [178, с.341]. Помістя Обухівка, де жив Капніст, і яке описав у вірші “Обухівка”, в листах Леванди постає “милою Обухівкою”, “раєм”, у якому він хотів би побувати. У кількох листах проповідника розглядаються твори Василя Капніста, зокрема його відома комедія “Ябеда”. Необхідно зауважити, що Леванда високо оцінював саме викривальну, сатиричну сутність “Ябеди” і переконував автора не залишати судійської діяльності. Дослідники творчості Капніста вважають, що комедія “Ябеда” була підказана автору його безпосереднім зіткненням із тодішнім судочинством – з 1786 р. йому довелося продовжити тяжбу, розпочату ще його матір’ю стосовно одного з маєтків [14, с.337 – 338], і саме завдяки тому, що автор пройшов через численні суддівські проволочки, комедія має таку публіцистичну пристрасність [144, с.131 – 132; 88, с.92 – 94]. Захоплюючись “Ябедою”, Леванда шкодує, що Капніст покинув свою посаду губернського судді. Наведімо уривок одного з листів Леванди, адресованого в Обухівку Василю Капністу: “Мнѣ живо жаль, что вы не судья, что вы с ябедою и вообще с неправдами дѣла болѣе не имѣете; они пищали уже в ваших руках, и им легче, свободясь от вас, а за то невинность стенать начнет…. На что ж Он вложил в душу вашу сей великій дар – не терпеть неправды? Чѣм же займетесь теперь? Крымом? Знаю, вѣрю, жду, что новое, хорошее, полезное о Крымѣ будет; – но меньшей цѣны, нежели сокрушеніе ябед, утѣсненій и перелом насилій, что дѣлал в эпоху свою безумный мой Василій…” [178, с.399].

Згадує Леванда й “гораціанські оди”, наслідування Горація Капністом, наприклад: “Горацій, на зиму тепло вами одѣтый, видѣн, ничего не потерял и сдѣлался здоровѣе” [178, с.400]; “Подражанія пускайте не медля в свѣт; не мѣшая тому, что давно на свѣтѣ прошло, скажу, что Горацій должен был жить сегодня, чтоб имѣл он случай вам подражать…” [179, с.609]. Даючи таку високу дружню оцінку творам Капніста, Леванда водночас наголошує на тому, що вона є не улесливою, а цілком заслуженою. Капніст же, як вказують дослідники, цінував Леванду не лише як духівника, а насамперед, як людину, що підтримувала зв’язки з живою літературою [223, с.7].

Іван Леванда листувався і з відомим своїм сучасником Опанасом Кириловичем Лобисевичем, що, як стверджує О.Оглоблин, був його однокласником по Києво-Могилянській Академії [167, с.16 – 17]. Якихось автономістських поглядів у листах Леванди – священика, що користувався монаршою ласкою, - немає. Є взаємоповага двох освічених людей, що вміють відчувати красу природи й усамітнення. Показовим у цьому плані є лист Леванди Опанасу Лобисевичу від 20 жовтня 1802 року: “…Удаляясь в недалекую Сиверію, вы сближились ко мнѣ; вас грѣет тут царская милость, а вы своим человѣколюбіем меня. Наша Сибирь сія довольно тепла. Я летел бы в Лѣньков – видѣть прикрываемый горами, лѣсом дом, и пред ним луга и рѣчку Рому, а паче хозяина и милое семейство его; для них и ими все мило тут. Не глядя на осень, попользовавшись я тишиною лѣса, сему мѣсту врожденною, просил бы милаго хозяина к рѣчкѣ взять уду, и ловить рыбу со мною в нашей Ромѣ. Страсть сія еще ко мнѣ не прошла. Медвѣдица меня не испугала бы. Тут все смирно, гдѣ повелѣвает мой друг, всѣм, что есть наидичайшее, почитаемый…” [178, с.346]. (Саме цим листом послуговується О.Оглоблин, визначаючи приблизний час виходу у відставку Опанаса Лобисевича [див.: 167, с.77]). Леванда й після смерті Опанаса Лобисевича (осінь 1805 р.) підтримував стосунки з дружиною письменника. Листи протоієрея до дружини Лобисевича від 19 жовтня і 8 листопада 1805 року [179, с.693, 696] покликані втішити її, сповнені дружнього співчуття. У них також йдеться і про панахиди, які на прохання Лобисевичевої протоієрей замовляв у Братському монастирі.

Жваво цікавився Іван Леванда політикою та політичними новинами, зокрема, в багатьох листах відбивається його інтерес до подій у Франції та до постаті Наполеона, якого він зневажливо називав “ Малепартий (male partus - погано народжений)”.

1811 рік ознаменувався для Івана Леванди, як і для всього Києва страшним нещастям – пожежею 9 липня. Ф.Терновський наводить як документальне підтвердження цього щоденник митрополита Серапіона, у якому зазаначено: “22 іюля Тезоим. Имп. Марія Феодоровны. “Проповѣди не было, поколику проповѣдник погорѣл.” 28 серпня. “Протоієрей Леванда послѣ пожара первый раз явился ко мнѣ и дано ему, яко погорѣлому, 100р.” [241, с.324 –325]. Подаються й уривки з листів Леванди, у яких змальовуються страшні наслідки пожежі і становище самого автора: “Вы очень помните… прекрасный город наш Кіево-подол, но теперь его нѣт. Он уже не существует. 9 іюля истребил его страшный пожар, не щадя в нем ничего при засухѣ, вѣтрѣ и пламенном вихрѣ. Церкви, монастыри, домы пали в огнѣ и пеплѣ. Пал и мой дом с нѣкоторою частію имѣнія, но немало и спасено…”; “При горѣніи города, когда скорая очередь пламени постигла домы сосѣдствен. тут же и мой, спасен я с нѣкоторою частію вещей на Оболонье руками сострадательных христіан. Там жил я под открытым небом недѣлю; потом передвинулся под Кирилловское, и там в саду и огородѣ знакомца жил шесть недель; теперь же с 23 сентября живу на форштадтѣ Печерском в доме зятя моего, жительствующаго на Волыни в имѣніи своем, а здесь купившаго дом на случай пріѣзда” [241, №8, с.325]. Граф Ожаровський, який знайшов Леванду на другий день після пожежі у нашвидкоруч зробленому курені на березі Дніпра, вигукнув: “Ах, как несчастно ваше положеніе!”, – на що проповідник із християнським спокоєм відповідав: “Нѣт, счастливо. Познали Бога в дѣлах Его” [132, с.377].

Наслідки пожежі 1811 року були для Леванди страшними не лише тому, що він втратив будинок, майно, очевидно, що й свою бібліотеку. Його життя без даху над головою, потім поїздки із Кирилівського до Софійського собору на службу спричинили в листопаді 1811 року важку хворобу. Що це була за хвороба, точно не відомо, але, як вказують дослідники біографії письменника, одужання від неї було неповним, при цьому наводяться скарги його самого: “Себя в себѣ не нахожу, дѣла званія моего всѣ пресѣклись”; “За возвращеніем моей жизини, жду к себѣ возвращенія рук моих” [241, №8, с.326]. Леванда лікувався електризацією, але, незважаючи на це, повністю так і не одужав.

Наступний 1812 рік був для Івана Леванди так само трагічним: 23 квітня померла його дружина Євфимія, а 25 числа цього ж місяця – син Олександр. У одному з листів письменник говорив про смерть своєї дружини: “Одна з игол, главу Христа нашего пронзающих когда паки канулась мнѣ, вновь уколола сердце мое. Такова была воля Его святая, благая, угодная, совершенная. И смѣю ли ж я прекословить ей? Товарищ мой, данный мнѣ от Него, который слишком 40 лѣт скорби мои со мною дѣлил, и тѣм казались онъ мнѣ легче. Мы были с ним в язвѣ моровой и обое с ним спасены. Послѣ огня я был лютою болѣзнію посѣщен, и тут рука помощи друга моего помогала мнѣ. Теперь волею Божіею он отнят у меня, 23 апреля скончался; это жена моя”.

Олександр – “одареннѣйшій и любимѣйшій” син Івана Леванди – був на службі у відомстві іноземних справ у Петербурзі, де жив з 1793 року. Саме Олександр найчастіше з усіх синів листувався з батьком, виконував численні його доручення. Можливо, саме про сина Леванди планувалося подати статтю у «Словаре русских писателей XVIII века»: «Леванда Александр Иванович, сотр. «Музы» 1765 – 1812» [223, с.59]. Принагідно можемо вказати, що інший син Леванди – Іван, теж жив у Петербурзі, перебував на службі. Окремі вчені, на нашу думку, помиляються, коли визнають протоієрея Леванду автором книги під назвою: «Разсужденіе о пользѣ и достоинствѣ Сочиненія, сообщеннаго от неизвѣстной особы под названіем: «Сходство между Санскритским и Россійским языками». За сим разсужденіем слѣдует истинное происхожденіе и начало славянского народа и его Имени, доказанное Исторически и Этимологически, и представленное Императорской Россійской Академіи. Коллежским Совѣтником Ив.Левандою» [195]. Очевидно, що протоієрей не міг бути її автором, і якщо вона й мала якесь відношення до цієї родини, то найвірогідніше, що автором міг бути Іван Леванда-молодший. Про останнього Музей декабристів подає таку інформацію: “Леванда Іван Іванович. Колезький радник. Батько – відомий протоієрей Софійського собору в Києві Іоанн Васильович Леванда, мати – київська міщанка Євфимія Скребицька. Служив у Колегії іноземних справ, у 1802 мав чин надворного радника колегії у Петербурзі, член Російської академії (за розбір наданого їй твору “Сходство между санскритским и российским языком”). У 1820 – 1824 колезький радник, жив у Петербурзі [48].

“Апреля 25, – писав Леванда до однієї своєї шанувальниці, – это чрез день послѣдовал за матерью сын мой Статскій Совѣтник (Александр) скончавшійся в С.-Петербургѣ и оставившій сирот обоих полов кучу (у Олександра було семеро дітей – троє хлопчиків і четверо дівчат. – О.Н.). Первую горесть мою растворил Бог, ниспослав кончину христіанскую, мирную, непостыдную, вторую растворил тѣм, что двѣ императрицы разобрали дѣвочек, а мальчиков генерал Обрѣзков на воспитаніе” [241, №8, с.327].

Після двох втрат – смертей дружини й сина – Леванда поволі згасав, маючи слабке здоров’я. Останні два роки життя протікали без особливих потрясінь і подій в особистому житті священика, але він досить гостро реагував на політичні події, а саме – на війну з Наполеоном.

Ф.Терновський пише, що Леванда любив читати газети. Проповідник говорив про газети, що по них, як по азбуці, до всього можна дійти [241, №8, с.328]. Письменник користувався не лише газетами, що видавалися в Російській імперії, а й польськими, як більш докладними й відвертими. Леванда жваво обговорював події війни у своїх листах, проявляючи неабиякий оптимізм і патріотизм [див. про це: 241, №8, с.328 – 330]. У останньому вцілілому листі Леванди, який був у розпорядженні дослідників його біографії, йде мова про перемогу російського війська: “Восторги за восторгами, как будто за руки взявшись, ко всѣм сердцам и к моему летят… Пала послѣдняя надежда гордых и правильно разсмѣяна сосѣдями их” [241, №8, с.330].

Помер Іван Леванда 25 червня 1814 року. Похорон священика став справжньою подією для всього міста. Поховання здійснювали митрополит Серапіон та єпископ Теофілакт, який перебував на покої в Печерській лаврі. Біографи Леванди наводять такі записи зі щоденника митрополита Серапіона: “25 червня. Четверок. О 5 годині був прот. Кринитський із повідомленням про смерть протопопа Леванди. І тоді ж була пані Турчанінова з проханням, щоб небіжчика було поховано в самому соборі Софійському. 27 червня. Субота. В цей день була відправа протоієрею Леванді в соборі Софіївському, де в Благовіщенській частині і поховано. Служив для цього в соборі преосв. єпископ Теофілакт, а відспівував я з духовенством. І народу, особливо панн, було багато; і винесення з дому було прецеремоніальне; несли від 12 цехів з хоругвами і з гробами” [241, №8, с.331].

Про останні почесті, виявлені до Леванди, йдеться і в інших джерелах: “Все місто проводжало його тіло, з усіма почестями, які в Києві здійснюються при похованні знаменитих людей, як то: з дванадцятьма так званими цехами і зі своєю реєстровою кіннотою. Тіло поховано всередині Софійського собору з північного боку в межах Благовіщення Пресвятої Богородиці перед Царськими Воротами” [80, с.507]. Наведені нами цитати про похорон мають деякі розбіжності з повідомленням про смерть та похорон протоієрея Іоанна Леванди, вміщеному в «Русском вѣстникѣ», що видавався Сергієм Глінкою. Там, зокрема, вказувалося: “Всѣ кіевскіе граждане с сердечным сокрушеніем притекали ко гробу добраго Пастиря и усердствовали воздать ему послѣдній долг. Тѣло его несено было с Печерскаго в Софійскій Собор, і по здѣшнему старинному обычаю было сопровождаемо пятнадцятью цѣхами, со всѣми принадлежностями, соответственными печальному обряду” [163, с.62]. Незважаючи на деякі відмінності в описі обряду, в усіх описах є вказівка на “цѣхи”, які несли порожні труни. Ф.Терновський пояснював це таким чином: “в старі часи в Києві був досить дивний звичай – проводжаючи знатного покійника, нести кілька порожніх трун за числом цехів, які проводжають” [241, №8, с.331]. Отже, за тією кількістю гробів, яку несли за покійним Левандою, можна стверджувати, що ховали його як дуже поважну особу. Надгробне слово виголосив священик Києво-Софіївського собору, вчитель красномовства Степан Семяковський. Заголовком своєї орації священик узяв вірш із Псалмів Царя Давида: “Дніи мои яко сѣнь уклонишася!”. Прославляючи померлого, оратор говорив: “Гдѣ ж та слава, которою сіяли дни жизни твоея, ко украшенію церкви Христовой и благочестію служителей ея? Она яко сѣнь уклонилась, и только слезы любящих тебя остаються свидѣтелями, что ты живешь, и будешь жить со славою в сердцах наших. Гдѣ та доброта души твоея, которою ты привлекал сердца всѣх? Для нее уже отверзаются двери блаженныя вѣчности. Гдѣ то вітійство вѣщавшее истинны Христовы, истинны Евагельскія, которым ты проницал во внутренность сердец? Оно замолкло; но не умолкнут о нем слышавшіе!…” [225; 163].

Після Леванди не залишилося ніякого спадку, окрім досить великої бібліотеки. Ми зазначали, що будинок проповідника згорів під час пожежі 1811 року, тож імовірно, що згоріла й частина його бібліотеки й рукописів. Книги Леванді надсилали з багатьох місць. Основними постачальниками книг були, насамперед, М.Бантиш-Каменський та зять Леванідов. На момент смерті письменника бібліотека налічувала всього 570 книг, які були придбані Академією у його доньки Марії у 1815 році.

В «Актах Києво-Братського училищного монастиря і Академії», зібраних В.І.Аскоченським, є низка документів про купівлю книг у доньки Леванди: рапорт, доповідь митрополиту Серапіону, розписка Марії Левандової про одержання нею грошей за книги [162, арк.949 – 952зв.]. Подаємо тут доповідь, у якій викладено суть справи:

Святлѣйшаго Правительствующаго синода члену великому Господину Высоко-Преосвященнѣйшему Серапіону Митрополиту Кіевскому и Галицкому Кіево-Печерскія Лавры священно Архимандриту и разных орденов Кавалеру.

Кіевскаго Академическаго Правленія

Доклад


Во исполненіе предписанія Вашего Высокопреосвященства в 25 день прошедшаго ноября, сему правленію данного, с препровожденіем реестра книгам послѣ покойнаго Протоіерея Кіево-Софійскаго Собора Іоанна Леванды оставшимся, для разсмотрѣнія онаго и представленія с мнѣніем, надобны ли таковые для Академіи книги, и можно ли их по общей за каждую цѣнѣ, тоесть за большую и малую книгу по 3 купить и на каком основаніи, как и кому их принять – Вашему Высоко-Преосвященству сіе правленіе благопочтеннѣйше докладывает как по разсмотрѣніи онаго реестра оказалось, что поименованные в нем книги состоят на Россійском и других языках по номераціи 570 и для бібліотеки Академической, требующей снабдѣнія и умноженія ее таковыми, нужны, то в сем уваженіи полагает мненіем Правленіе купить оных 570 книг, за каждую по 3 , и причитающіеся за всѣ пятьсот семдесят книг, тысячу сѣмъсот десять рублей деньгами заплатить кому следует из суммы процентной, в вѣдѣніи сего Правленія хранящейся, а книги принять бібліотекарю при членѣ Правленія и отдать въ Академическую бібліотеку, гдѣ и хранить преимущественно в особом мѣстѣ с приличною оным надписью, и на уплату денег испрашивает Архипастырскаго Вашего Высоко-Преосвященства повеленія.

Підписи

1815го Года Декабря 2дня №799

До цього документу додається резолюція:

По сему учинить, книги же всѣ сіи хранить в бібліотекѣ в особом шкапу, вписав их в каталог книг Академических. Декабря 2 дня 1815” [162, арк.951 – 951зв.].

При розгляді реєстру книг Івана Леванди, насамперед впадає у вічі різноманітність зацікавлень власника. В колі його читання як духовні книги, так і література світського характеру: «Полный Атлас на Латинском языке в 86 стр. больших»; «Thesaurus Apostolicus»; «Таинства древних египтян»; «Біблія латинська»; «Кантемировы сочиненія»; «О воспитаніи детей Г.Локка»; «Экономическій магазин»; «Географія генеральная или повсюдная»; «Краткое описаніе микроскопическіх изследованій» тощо.

Письменника цікавили історія та географія, медицина і педагогіка, література і філософія, і, звичайно ж, богослів’я.

Наприкінці 60-х років минулого століття, коли в Києві потрібно було провести вулицю біля того місця, де колись, ще до пожежі 1811 року, стояв будинок Леванди, цю вулицю назвали Левандовська [154, с.120].

Як ми зазначали, біографія Івана Леванди подавалася в багатьох довідниках, коротких статтях і окремих ґрунтовних дослідженнях, проте на сьогодні залишилася низка фактів життєвого шляху письменника, які ми можемо визначити лише гіпотетично. Однак, викладаючи власні міркування стосовно року народження Івана Леванди (1734 чи 1736), того, де він отримав нове прізвище – Леванда, джерела формування світогляду, коло спілкування письменника, ми намагалися спиратися на версії, підтверджені документально, особливу увагу приділяючи тим моментам біографії, що безпосередньо стосуються літературної творчості священика.