Geum.ru

Розділ І. Життєвий І творчий шлях письменника

Вид материалаДокументы

Содержание


Кіевскаго Академическаго Правленія
Підписи 1815го Года Декабря 2дня №799
Подобный материал:
  1   2

РОЗДІЛ І.

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА


Різні описи біографії Івана Леванди виказують дві версії дати народження письменника: 1734 і 1736 рік.

М.І.Греч у «Спробі короткої історії російської літератури», що вийшла у 1822 році [40], серед інших письменників подає і довідку про Іоанна Васильовича Леванду, вказуючи дату народження ­ 1736 рік [40, с.184]. Цей же рік – 1736 – подається й у праці Євгенія Болховітінова «Словарь историческій о бывших в Россіи писателях духовного чина греко-россійской церкви» [17, с.289]. Слідом за названими працями та сама дата народження Івана Леванди визначена у таких джерелах: «Іоаннъ Леванда» [80, с.499], «Протоієрей Іоанн Леванда» Сергія Назаретського [246, с.582], «Киев с древнейшим его училищем Академиею» В.Аскоченського [8, с.282], спогади про Леванду Івана Максимовича [132, с.369], «Обзор русской духовной литературы 1720-1858г.» архиєпископа Чернігівського і Ніжинського Філарета [165, с.187], нарис історії російської церкви К.Добронравіна [52, с.273], довідниковий словник Г.Геннаді [35, с.221], історико-літературна хрестоматія нового періоду російської словесності А.Галахова [28, с.419], «История русской словесности с древнейших времен до наших дней» П.Н.Полєвого [184, с.621].

Ф.Терновський, досліджуючи життєвий шлях Івана Леванди, приходить до висновку, що роком народження письменника слід вважати 1734 рік [85, с.1 - 2; 242, с.524; 241, №8, с.276]. Ця думка обґрунтовується листами Івана Леванди від 12 червня 1811 року і 27 травня того ж року, в яких проповідник зауважує, що йому “сімдесят сім років уже на плечах сіло” [242, с.524].

Є вказівка і на листи до бригадирші Є.В.Осипової від 9 та 18 березня 1803 року [178, с.357 – 358, с.359 – 360], внаслідок чого дата народження визначається більш точно: між 9 та 18 березня 1734 року. До встановленої таким чином дати народження схиляється і більшість подальших дослідників [154, с.118; 99, с.428; 121, с.395; 81, с.91; 82, с.113; 120, с.247; 267, с.21; 185, с.1513]

На нашу думку, найбільш ймовірною датою народження Івана Леванди є березень 1734 року, оскільки цьому є документальне підтвердження.

Наступний момент, що заслуговує на увагу при розгляді біографії Івана Леванди, – його походження та поява прізвища Леванда. Точно встановлено, що Іван Леванда походив із сім’ї простого київського ремісника. Деякі джерела вказують, що батько проповідника був шевцем і жив на Подолі. Зустрічається кілька інтерпретацій його прізвища: Сікачка, Скакочка і т. ін., хоча частіше зустрічається перший варіант [154, с.118; 8, с.282; 35, с.221; 242, с.524 та ін.]. Дослідники, які переглядали києво-подільські сповідальні записи за 1737 рік, щоб відшукати відомості про сім’ю Василя Сікачки, знайшли лише одну родину, яка за своїм складом могла б нею бути. В приході церкви Преображення були записані: “Цѣховой Василій Григорьевъ 40л. Жена его Анна Михайловна 33л. Сынъ ихъ Иванъ 2л.” [242, с.528]. Прізвище та професія голови родини, як бачимо, в документі не зазначені.

Про те, наскільки великим був авторитет батька для Івана Сікачки, можемо судити, читаючи одну з промов, виголошених ним на своєму весіллі. Із праці В.Аскоченського дізнаємося, що батько привчав Івана Сікачку до свого ремесла і посилав розносити готові замовлення, зокрема і до священика Києво-Воскресенської церкви Івана Леванди. Проворність підмайстра, те, як він жадібно прислухався до уроків, які вчив син священика, що був на той час учнем Академії, зрештою, дружба між хлопцями, - зробили Сікачку улюбленцем цієї родини, як пише В.Аскоченський. Спираючись на сказане, дослідник намагається обґрунтувати свої версії про те, як Іван Сікачка став вихованцем Києво-Могилянської Академії і про появу прізвища “Леванда”. “Переговоривши з його батьком, Леванда влаштував Сікачку за свій кошт в Академію і, виявляючи свою прихильність, дозволив йому прийняти своє прізвище Леванди” [8, с.282]. В.Аскоченський вказує, що всі названі факти повідомлено йому київськими старожилами, які ще й тоді, як Леванда став протоієреєм знали його під батьківським прізвищем Сікачка [8, с.310].

Версію про походження прізвища “Леванда” від прізвища священика, що нібито опікувався Іваном Сікачкою, підхопили слідом за В.Аскоченським інші дослідники, наприклад, Г. Геннаді: “Син малороса, сапожника Сикачки, родился в Кіевѣ в 1736г. и принял фамилію киевского священника Леванды, который опредѣлил его в Кіевскую академію…”[35, с. 221]. Сучасна дослідниця впливу Києво-Могилянської академії на український літературний процес ХVІІІст. М.Андрущенко у “Короткому біографічному словнику культурних та освітніх діячів ХVІІІст., безпосередньо пов’язаних з Києво-Могилянською академією” пише про Івана Леванду таке: “1748р. вступив до Києво-Могилянської академії за рахунок священика Воскресенської церкви у Києві Іоанна Леванди, в честь якого і прийняв нове прізвище” [3, с.183 – 184]. При цьому авторка посилається лише на одне джерело: «Терновський Ф., Голубев С. Киево-Софиевский протоиерей Иоанн Леванда // Труды Киевской духовной академии. – 1873. – №10-12». Посилання подано неточно, оскільки названа праця публікувалася у №10-12 за 1878 рік, а не за 1783. До того ж, у названому дослідженні версія походження прізвища “Леванда” від прізвища священика-благодійника спростовується, а не підтверджується: “Есть извѣстіе, что Сикачка сам пожелал принять фамилію Леванды в честь своего благодѣтеля Кіево-воскресенского священника Іоанна Леванды (Это известіе приводимое г.Аскоченским, не имеет документальнаго подтвержденія. Священником Кіево-подольской Воскресенской церкви в 1737г. был Теодор Иванович Вишневскій. 39 лѣт. О существованіи же священника Леванды – нѣт извѣстій)” [242, с.528].

Друга поширена версія появи прізвища “Леванда” у Івана Сікачки пов’язана з навчанням письменника в Києво-Могилянскій академії, до якої він вступив у 1748 році: “Бывшій тогда Ректором Кіевской Академіи Архимандрит Самуил Миславскій, муж опытный и просвѣщенный, скоро проник, к чему способен юноша-проповѣдник, и что из него будет для Церкви, если дать ему надлежащее направленіе. Для поощренія молодаго воспитанника, он переменил ему фамилію, і вмѣсто Скакочки прозвал Левандою, в знак того, что краснорѣчіе Леванды так же благовонно для обонянія духовнаго, как цвѣток, называемый леванда (lavanda) для чувственнаго, и что оно в послѣдствіи будет так же полезно для врачеванія недугов духовных, как леванда для телесных” [80, с.499 – 500].

Деякі дослідження подають обидві версії поруч, називаючи їх леґендами [154, с.118].

Спростовується й леґенда про те, що Іван Сікачка вступив до Києво-Могилянської академії завдяки тому ж таки священику Леванді. В ролі арґументів тут виступають і дані про наповненість закладу студентами-вихідцями з різних верств населення, і цитата із записів московського паломника Лук’янова за 1701 рік: “В Кіевѣ школьников очень много… вечер пришел, то и пошли по избам псалмы пѣть, да хлѣба просить; дают им всячиною: и деньгами, и хлѣбом…” [242, с.526]. Також є свідоцтво Арсенія Могилянського, який був митрополитом у роки студентства Леванди: “имѣются при училищах кіевских таковые люди, которые еще в малолѣтствѣ своем лишились как родителей, так и сродственников своих, и всѣ свои лѣта, хотя с претерпѣніем крайнія нужды на то положили, дабы, получая в таком своем бѣдном состояніи от христолюбцев милостивое снабдѣніе, и учиться честных искусств, разных языков и полезнѣйших наук” [242, с.526 – 527]. Доречною тут є і згадка про славетних випускників Академії, які були незнатного походження – Теофана Прокоповича, Василя Барського, Тимофія Щербацького, Лаврентія Горки та інших. Тож у вступі до Києво-Могилянської Академії сина шевця, що жив на Подолі, не було нічого надзвичайного. Навпаки, як стверджують дослідники, зокрема Ф.Терновський та С.Голубєв, можна було б назвати дивною випадковістю, якщо б талановитий та допитливий хлопчик, що все життя, за його власними словами, “был подвержен книгонеистовству”, мешкаючи біля Братського училища, не прагнув туди потрапити [242, с.527].

Отже, з усього вище сказаного можна зробити висновок, що більш вірогідною є версія про появу прізвища “Леванда” в Івана Сікачки в Академії, а отже й про самостійний вступ хлопця до цього навчального закладу. У цій версії також є суперечності. Насамперед, на нашу думку, дещо дивним є такі свідчення про родину, з якої походив Іван Васильович Леванда: “У Сікачки було ще два сини: один, що дожив до старості ( †1 жовтня 1807), про смерть якого Леванда повідомляє в листі від 10 листопада 1807р.: “брат мой, умирая недавно, когда я, увидѣв его послѣднюю минуту, тронул рукою, желая еще несколько слов на дорогу о упованіи ему сказать, открыл глаза и отклоняя руку мою, повторил: не замайте! не замайте! дал мнѣ почувствовать, что он увидѣл нечто занявшее его болѣе нежели я ему сообщить мог” [242, с.526]. На підставі даних, що містяться в листах Леванди, Ф.Терновський стверджує, що другий брат його називався Григорій, на прізвище Левандовський, по сану протоієрей ( † раніше 1805р.), мав синів Григорія та Євдокима і доньок. Окрім цього вказується, що племінники та племінниці Леванди та їх діти жили в межах білгородської єпархії (у Хотмижську, Грайвороні, Боромлі) [242, с.526]. Про Григорія Левандовського знаходимо згадку і у списку стундентів академії, що присягали на вірність імператриці Єлизаветі. Серед учнів школи риторики названий і “Григорей Лѣвандовскій” [1, с.456].

Важко пояснити те, що брат Івана Сікачки (якщо це справді його рідний брат і син Василя Сікачки) носив прізвище Левандовський, а не Сікачка. Подібні сумніви посилює і лист Івана Леванди в Петербург “до онука капітана Пилипа Івановича Томашевського” від 17 квітня 1803 року, в якому зазначено: “Прах дѣдчини вашего мил мнѣ. Душа его и обитает в небѣ и в душе моей… Родные ваши – родные мои, и я никогда с вами не соглашусь – называть вас внуком неродным…” [102].

На жаль, через відсутність архівних документів, ми не можемо з’ясувати більш достовірно походження прізвища “Леванда” в Івана Сікачки і схиляємося до гіпотези, висунутої біографами проповідника, що це ім’я надано йому в Києво-Могилянській академії.

Іван Сікачка вступив до Братської школи в 1748 році, віком чотирнадцяти років. Навчально-виховний процес у тогочасній Києво-Могилянській академії ґрунтувався на інструкції, прийнятій за часів ректора Рафаїла Заборовського. Як вказують дослідники [138, с.288с; 51, с.93 – 95; 24, с.86 – 89], освіта і виховання за цими законами базувалися на “древніх звичаях”. Основною метою було формування світогляду юнаків на основі християнської моралі, благородства, ввічливості, скромності. “Викладачі завжди мають служити для учнів високим взірцем віри в Бога… скромності, ввічливості, доброго виховання й освіченості, а також повинні являти собою приклад не лише внутрішньої чистоти, а й зовнішньої охайності тіла й одягу” [248, с.192]. Повний курс навчання в академії становив 12 років. Усього там було вісім класів: фара (аналогія), інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія і богослів’я. Перші шість класів вважалися нижчими, і навчання в кожному з них тривало один рік. У фарі вивчали елементарну граматику, слов’янську, польську, частково латинську мови, правила каліграфії та орфографії. У класах інфіми, граматики, синтаксими вивчали латинську мову, якою велося подальше навчання. У класі піїтики студенти вивчали загальні правила побудови поетичних творів, жанри поезії. У класі риторики студенти здобували знання та вміння з ораторського мистецтва. До академічного курсу філософії входила передовсім раціональна (діалектика і логіка), моральна (етика) і натуральна (математика, фізика, метафізика) філософія.

Богословський курс передбачав вільне відвідування. На заняттях із богослів’я студенти вивчали як богословські науки – догматику і мораль, так і історію релігії, церковне красномовство тощо [290; 289; 232; 266].

Іван Сікачка перейшов до богословського класу в 1756 році у двадцятидвохрічному віці. З цього ж часу він починає і відлік свого служіння Церкві. Біографи Леванди наводять на підтвердження цього факту цитату із його листа до імператора Олександра І від 27 лютого 1807 року: “пятдесят лѣтъ помогъ мнѣ Господь прослужить церкви” [242, с.527].

У той час, коли майбутній проповідник вивчав богословський курс, діяла інструкція митрополита Тимофія Щербацького від 1752 року, в якій говорилося, що “богословам и философам, которыи священство получить желают, означать экзерциціи мѣсячніи, назначив темы на проповѣди и на сложеніе оных давать сроку мѣсяц: а слушать тѣх проповѣдей в своих школах от учеников с кафедры наизусть сказующих” [248, с.187]. Проповіді, переписані начисто, подавалися на кафедру, де вони враховувалися при розподілі вихованців на місця священиків.

У тій же ж таки інструкції теологів та філософів зобов’язували неодмінно бути присутніми на диспутах, які проводилися щотижня або щомісяця на завершення вивчення певного розділу науки. Вдосконалював своє красномовство на таких заняттях і Леванда.

Що ж дала Києво-Могилянська Академія Івану Сікачці? Дослідники називають кілька важливих моментів у його житті, безпосередньо пов’язаних із Києво-Могилянською Академією. По-перше, нове прізвище – Леванда. По-друге, тверде знання латинської мови. Про це свідчать його листи, написані по-латині, вживання латинських фраз та прислів’їв, наприклад, Senectus ipsa est pro morbo, - currenti calcar, - opposita juxta se posita magis elucescunt тощо [242, с.528]. По-третє, знайомство з формами і прийомами красномовства, яке у поєднанні з силою почуттів зробило Леванду істинним оратором. По-четверте, Академія заклала фундамент знайомства проповідника з Біблією. До перерахованих впливів ми можемо додати й ту атмосферу високої освіченості, яка панувала в навчальному закладі, де пройшла юність Леванди, і те коло знайомств, друзів, яких дала Академія. Як правило, називають трьох його товаришів, з якими Леванда найдовше підтримував зв’язки, листувався: Микола Миколайович Бантиш-Каменський (1737 – 1814), Феоктист Мочульський (1732 - 1818) і Платон Любарський (1738 - 1811).

Микола Бантиш-Каменський був видатною особистістю свого часу. Відомо, що він вступив до Київської академії у 1745 році, а в 1754, на запрошення свого дядька, який згодом був московським архієпископом, – Амвросія Зертіса Каменського, їде в Москву і там продовжує навчання. [див: 126, с.33; 69, с.76 – 83]. П.Вігель, який працював з М.Бантиш-Каменським, так згадував про нього: “Особа видатна, яка геть-чисто не належала до жодного з двох станів; це був старий семінарист, білий монах, світський архієрей. З усіма преподобними вів він широке і часте листування і був радником і повіреним у всіх їх справах; він розумом жив у цьому духовному світі, і так би мовити, був ланцюгом його з грішним нашим світом…”[27, с.171]. М.Бантиш-Каменський до кінця свого життя підтримував зв’язок із Києво-Могилянською академією і дружбу з Левандою. Не залишилося відомостей про те, які стосунки були в цих видатних людей під час навчання, але подальша роль Миколи Бантиша-Каменського, як провісника нового у житті та літературі для Івана Леванди, є незаперечною, що найпереконливіше відобразилось у їх листуванні.

Говорячи про інших товаришів проповідника з часів його перебування в академії, біографи наводять лист Івана Леванди до Феоктиста, архієпископа курського від 20 січня 1806 року: Леванда згадує про своє товариство природньо тоном старого, який перераховує останніх могіканів, що вціліли після життєвого бою: “Біля себе нікого не бачу із ровесників: усіх перехапала смерть. Один лише в нашому Переяславі протоієрей Іоанн Савинський; а другий там же Гречина Стефан протоієрей; обидва біля дверей гроба крутяться. Ось іще преосвященний Платон de numero nostrorum від берегів Дніпра відгукується голосом старої дружби” [242, с.529]. Платон Любарський на той час був архієпископом у Катеринославі [211, с.428].

Якими могли бути роки перебування в Академії для хлопця з незаможної родини? Як вважають дослідники, більшість бідних вихованців Академії заробляли собі “подаяніє от христолюбивых дателей миркованіем и виршеписаніем” [242, с.530]. Леванда ж, на відміну від більшості, досягав того самого складанням і виголошенням промов. “Академія любила ефект; в ужитку було виголошення студентами вітальних промов при відвідуванні Академії відомими особами. Тепер Академія могла висувати наперед Леванду, – і показна зовнішність юнака, весела, добродушна і разом поважна фізіономія, звучний голос, гдибоке почуття у виголошенні, живість образів та оригінальність думок повинні були справляти на слухачів найприємніше враження. Префект академії Самуїл Миславський редагував і виправляв перші ораторські твори Леванди" [242, с.530]. Таким був початок проповідницького, а разом з тим і мистецького шляху Леванди.

Леванда близько двох років перебуває в Києво-Могилянській академії у званні магістра нижчого класу граматики – магістра інфіми. Про хронологічні рамки цієї діяльності письменника В.Аскоченський пише, що початок її припадає на 1759 рік. Інша вказівка: 1760 рік, ґрунтується на посиланні на архів Київської духовної консисторії, де був документ – пояснення, подане митрополиту Арсенію Могилянському від 13 листопада 1762 року. Зазначене пояснення містить і підпис учителя інфіми Івана Леванди. З огляду на цей документ, більш доцільно визнати за роки перебування Леванди на посаді магістра: 1760 – 1763 рр. На нашу думку, необхідним є уточнення, що Іван Леванда стає магістром інфіми не після закінчення Академії, а ще будучи її студентом-богословом. Таке твердження ми висуваємо, посилаючись на документ від 17 липня 1761 року, де поруч з іншими призначеннями йдеться і про згадане: “…учителями в протчіе нисшіе школы, за силу того же Ея Императорскаго Величества Самодержицы Всероссійскія указа, избралы в грамматику Іоанна Самойловича, в инфиму Іоанна Леванду, в аналогію Стефана Яхневича учеников богословіи…” [1, с.385]. Поруч із цим існує інша версія щодо вчителювання Івана Леванди: М.Андрущенко, посилаючись на В.Дем’янчук, зазначає, що проповідник, по закінченні навчання в академії, два роки читав риторику в Переяславській колегії (1762 - 1763) [4, с.149]. Про цей факт говорить і В.Нікітіна, пишучи про колегіум у Переяславі [155, с.435; 156].

Перебуваючи на посаді магістра інфіми, Леванда складає і виголошує промови, наповнені бароковою образністю, і вже тоді здобуває славу майстерного проповідника. У тритомному зібранні слів і промов Леванди вміщено чотири слова, датовані 1761 роком і одне – 1762 [219, с.1-110].

Розглядаючи питання “Іван Леванда та Києво-Могилянська академія”, не можна оминути увагою і той факт, що Леванду обирали студентським префектом [41, с.356; 86]. Цей факт підтверджується промовою Івана Некрашевича, вміщеною в рукописному збірнику другої половини ХУІІІстоліття – «Промова латинська, говорена в залі академічній між іншими, філософом Іваном Некрашевичем за призначенням філософії професора Мелхіседека Орловського, від особи академії богослову Івану Леванді в той час, коли його обрано студентським префектом» [198]. Цю промову Івана Некрашевича в свій час описав В.Перетц [175, с.140]. “Промова ця, як і багато інших урочистих промов, що виголошувалися в стінах Київської Академії того часу, була написана і виголошена по-латині. Вона заснована на висловлюванні блаж. Августина: “non honorem virtus? Sed virtutem seguitur honor”. Ми всі знаємо, говорить оратор, що доброчесність твоя не лише піднесла тебе із низького у високе звання і ввела із безвісності у найвищий храм почестей і призначила тебе до служіння beatissimae Deiparae, але сприяла й тому, що всі ми, скільки нас бачиш перед очима твоїми, – у спільній згоді вітаємо тебе, найдостойніший, чесніший п. префект, що досяг таких почестей. Завершується вітання побажанням свято дотримати свого обов’язку і в майбутньому досягнути ще вищих почестей” [176, с.385].

У Івана Леванди була можливість послідовно зійти до найвищих посад церковної ієрархії, але для цього йому було потрібно, як і іншим києвобратським викладачам, прийняти чернечий постриг. Молодий талановитий проповідник обирає інший шлях – сімейне життя. Одружується він із донькою небагатого київського міщанина Іллі Миколайовича Скребицького – Євфимією, яка була на 10 років молодшою за чоловіка. Про те, що Леванда одружився ще перебуваючи на службі в Академії, свідчать такі дані, віднайдені дослідниками в церковних архівах: “… у поданні Києво-Подольської протопопії від 7 жовтня 1764 року про звільнення від військового постою будинка тестя Леванди заявляється, що в тестя Леванди “особливих зимних изб, гдѣ бы тестю с женою и дѣтьми ему іерею Іоанну Левандѣ с женою и дѣтьми и сверх того постою мѣститься, - не имѣется” [242, с.532]. Про релігійність та доброчесність почуттів та переконань, з якими Іван Леванда йшов під вінець, говорять промови, виголошені ним на своєму весіллі. Промови ці не увійшли до тритомника, але друкувалися в «Кіевскіх єпархіальных вѣдомостях» за 1863 рік, у №14. У рукописному варіанті вони містяться у «Cборникѣ проповѣдей, составленных и переписанных во второй половине ХVIII в. Григорія Романовского» під назвою «Рѣчи брачные», з поміткою на полях : “Јерεи Лεванда Кіевоподолскій…рѣчи на своей свадбѣ говорил” [196, арк.52 зв. – 55зв]. Промовець висловлює жаль з приводу того, що його батька вже немає і що той не може благословити сина: “Не з тѣм я щастьем родился, чтоб тогда мнѣ имѣть отца, когда мнѣ его надобно. Купил бы я нынѣ жизнь его ежели не деньгами, то слезами, но не продает нихто. Сокрушенное сердце и живая вѣра есть такая пред Богом монета, за которую отдает он все. Но мое сердце как бы нынѣ ни сокрушалось, а вѣра как бы ни взалкала воскресенія мертвых много сего для меня” [196, арк.53]. Одружена людина знаходить нових рідних, вона вже не одна в цьому світі, на думку Івана Леванди: “Теперь я выключаюсь из числа сирот. Теперь жизнь моя не моя, но наша. Всѣ доходы, между которыми может случиться и счастіе и несчастіе, на двѣ части должны быть раздѣлены…” [196, арк.54]. З такою ж повагою, яку висловлював Леванда в проповідях, він прожив зі своєю дружиною до старості. Вона померла раніше, і проповідник писав у квітні 1812: “оставил меня товарищ мой, дѣлившій со мною скорби; вмѣсте мы были в язве моровой, и рука Божія спасла нас” [242, с.546]. Думку про щасливе подружнє життя Леванди підтверджують різні дослідники його біографії. Так, в уривку «Біографії І.В.Леванди» з другої половини ХІХст. говориться про дружину письменника: “горе дѣлила с ним пополам” [13, арк.1].

28 вересня 1763 року митрополит Арсеній Могилянський рукопоклав Івана Леванду на священика Києво-Подольської Успенської церкви (згодом стала собором), при якій проповідник служив 23 роки: 20 – у сані священика і 3 роки в сані протоієрея. В Успенському соборі згідно штату було два священики; на початку діяльності в ролі священика Іван Леванда служив разом із Олексієм Сафоновичем, а після смерті останнього – з Гавриїлом Ярославським. Клопотання Леванди про залишення його одного на цій посаді не було задоволене.

Дослідники біографії Івана Леванди писали, що в цей час він жив на Подолі в невеличкому будиночку, мав велику сім’ю і засоби до життя в них були незначні [242, с.539]. Він дуже багато читав, складав проповіді, адже, як зазначалося в послужному списку Леванди, “від самого вступу на священицьку посаду… щорічно по наряду архієрейському в кафедральній митрополичій церкві, – що нині собор Софійський, – і без наряду протягом кожного року багаторазово у міському Успенському соборі Києвоподольському говорив привселюдно складені самим проповіді”[242, с.534]. Більшість творів священика, пов’язаних зі служінням в Успенській церкві, надруковано в тритомному зібранні. Окремі твори опубліковано в «Сынѣ Отечества» за 1817 рік, «Вестникѣ Европы», «Трудах Кіевской духовной Академіи» тощо.

Саме з цього періоду творчості, який умовно можна назвати “раннім” – 1760-1780рр. – залишились найбільш цікаві за своєю образністю і побудовою орації, в яких виразно проступають риси барокового стилю [242, с.534 – 535; 82, с.114 та ін.].

Повніше уявити, як протікало в цей час життя протоієрея Івана Леванди, допомагають спогади його сучасника, з яким вони активно листувалися – Володимира Ізмайлова. Досить відомим твором В.Ізмайлова було «Путешествіе в Полуденную Россію в письмах (1799г.)» [191]. Лист ХХХІ носить назву «Знайомство. Характерні риси. Опис Л***, славного проповідника» [49, с.89]. У цьому листі автор змальовує характер і спосіб життя Івана Леванди: “Я не можу забути протопопа Леванду, проповіді якого нагадують нам про Боссюета та Массільйона.

Я мав щастя бути в нього, сидіти з ним, бачити його; і з тих пір бачу його постійно перед собою, постійно живлюся солодкою його бесідою, як одного разу живився нею; постійно підношусь уявою до мисленнєвої та моральної краси, якою дихає образ цього шановного Мужа.

Таким повинен бути Служитель Бога, таким повинен бути Пастир душ і Міністр Релігії, такою повинна бути людина у всіх званнях, у всіх стосунках, які не змінюють нічого в істинному стані людини.

Він так скористався роздумами, читанням, дослідами, що з усіх пристрастей і помилок, які затьмарюють свідомість, зберіг одну пристрасть, яку схвалює Бог у чистому серці – пристрасть любити ближніх і бути корисним для них. Правила і думки його такі чисті, такі благородні, такі близькі до внутрішньої совісті, яка вимагає звіту про кожен крок у житті, що він дозволяє наблизитися до себе, не соромлячись показувати все у своєму вигляді, не боячись, щоб слова та думки його були у протиріччі. Він так опрацював самі свої вчинки, що його поведінка найблагородніша і проста, яку повинна мати людина без народної грубості, без світської вишуканості, без філософської бундючності.

Життя його протікає, як життя справжнього мудреця, який не вивершує повітряних палаців і залишається жити поміж квітами. Подібно до розумної бджоли він уміє вибирати кращий сік з усіх станів життя… Він сидить у кабінетній тиші під зеленими тінями, які звисають перед вікнами його будиночка, і наука, не сподвижниця честолюбства, не проголошувачка гучної слави, але скромна супутниця життя, володіє його усамітненням. Він саджає або копає у садку своєму; і ясність мирного почуття сяє в його поглядах і душі. Він гуляє в квітнику своєму, між щебетливих пташок, поміж зеленими кущами – і тихий весняний ранок, прохолодний вітер, захід сонця буває поперемінно предметом його насолоди; і він посеред цих прекрасних годин Природи, поблизу ревучого Дніпра любить міркувати про зиму днів людських, яка скоро забіліє на голові його” [191, с.172-176].

Велику увагу В.Ізмайлов приділяє любові Івана Леванди до читання: “Від Мойсеєвої книги Буття до квіток де-Ліллевої Поезії (* Шановний Леванда наводив мені напам’ять деякі місця із де-Ліллевої Поеми про сади, яку читав він польською мовою, в перекладі), все приваблює його уяву; риси смаку, читання і розуму сяють постійно в його розмовах” [191, с.176].

Про пристрасть Івана Леванди до читання свідчать і багато листів проповідника. Зокрема, це листи до М.М.Бантиша-Каменського, зятя Леванідова, П.Крилова, П.Рейпольського, та інших осіб [див: 85, с.105; 178; 179].

Згадку про славетного витію Івана Леванду знаходимо і в художніх творах відомих українських письменників ХІХ століття: Тараса Шевченка «Близнята» та Івана Нечуй-Левицького «Хмари».

Шевченківський словник подає таку довідку про Івана Леванду: “Леванда Іван (Іоанн) (справжнє прізвище, ім’я та по батькові – Сікачка Іван Васильович; 1734 - 1814) – відомий свого часу церковний оратор, письменник. Знайомий Г.Сковороди й В.Капніста. В 1760 закінчив Київську академію. Шевченко згадував Леванду у повісті «Близнецы» як шкільного приятеля одного з персонажів твору Федора Сокири (за сюжетом повісті, Сокира подружився з Левандою та Г.Сковородою в Києві “на бурсацкой скамье или на Подольском базаре”). Шевченко дещо іронічно називав Леванду знаменитим витією.” [278, с.346].

Розгляньмо більш детально відтворення Тарасом Шевченком постатей Івана Леванди та Григорія Сковороди.

У повісті «Близнецы» Тараса Шевченка, закінченій 20 липня 1855 року, автор, переповідаючи історію роду Сокир, досить різнобічно змальовує образ Федора Сокири, який змалку прагнув до науки. Ось як описано початок навчання цього героя в академії: “По довгих і наполегливих проханнях сина матінка нарешті зважилася одвезти його до київської бурси. Пристроївши ж до бурси, віддала його під нагляд тодішньому інспекторові бурси, себто академії, отцеві Діонісієві Кушці, старцеві суворому і богобоязливому; а віддала вона його на те під нагляд, щоб дитя мале не навчилося часом злодійства та розбишацтва.

На бурсацькій лаві чи на подільському базарі подружився він з славетним згодом Іваном Левандою, Григорієм Гречкою і тоді вже філософом Григорієм Сковородою, а більш нічим не позначалося його бурсацьке життя” [280, с.330 - 331]. Питання про відтворення у повісті Т.Шевченка постатей Івана Леванди, Григорія Сковороди та переяславського протоієрея розглядалося у працях таких дослідників як Г.Данилевський, П.Попов, Ю.Барабаш, Л.Ушкалов [45; 9; 186; 257].

Нами не виявлено фактів, які б давали змогу говорити про знайомство Івана Леванди з Григорієм Сковородою. Стосовно іншої особи, про яку говорить Т.Шевченко – Григорій Гречка, – ми припускаємо, що прототипом цього персонажа був товариш Івана Леванди по Києво-Могилянській академії Степан Гречина. Звернімося до листа Леванди від 20 січня 1806 р. до Феоктиста Мочульського (1732-1818), архієпископа курського: “Около себя ничого не вижу из сверстников: всѣх прихватила смерть. Один только в нашем Переяславѣ протоіерей Іоанн Савинскій; а другой там же Гречина Стефан протоіерей; оба около дверей гроба вертятся…” [242, с.529]. Щоб обґрунтувати вірогідність нашого припущення, наведімо ще кілька цитат із тексту «Близнят». Коли Шевченко веде розповідь про Федора Сокиру вже як про капітана, який оселяється в Переяславі, то знову повертається до названих вище осіб: “Саме в цей щасливий час поновив він своє шкільне знайомство з соборним протоієреєм Григорієм Гречкою, а через нього і з славнозвісним уже витією Іваном Левандою, і уже з справжнім філософом Григорієм Сковородою” [280, с.331]. І вже про сина Сокири – Никифора: “…послало йому благочестивого і премудрого просвітителя й заступника в особі отця Григорія Гречки, протоієрея переяславського” [280, с.331].

Природно, що художній твір не обов’язково має відповідати точному історичному розвитку подій, адже дія відбувається у авторському часопросторі. Хочемо вказати на кілька наявних тут невідповідностей щодо дійсних історичних фактів. Так, автор говорить, що в 1812 році Никифорові Сокирі виповнилося 19 років; а “на п’ятнадцятому році свого віку (тобто в 1808 році. – О.Н.) почав він учитися в свого учителя музики. Отець Григорій знав, що для кращого облагородження серця людського потрібна музика, і тому попросив листом друга свого філософа Сковороду показати своєму улюбленикові початкові основи музики. Філософ, не гаючись, прийшов у Переяслав з своїми нерозлучними приятелями, з флейтою та собакою, і з успіхом почав навчати хлопця “сладкозвучія”…” [280, с.332 – 333]. Дата смерті Григорія Сковороди – 9 листопада 1794 року, а отже він аж ніяк не міг бути наставником на початку ХІХ століття, і хлопець не міг супроводжувати “містика-філософа” у його мандрівках по Україні. Названі неточності стосовно імені переяславського протоієрея та щодо хронології життя Григорія Сковороди розглядаються Ю.Барабашем у книзі «Знаю человека…” Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь.» [9, с. 27 – 29].

Іван Леванда згадується й у зв’язку з романтичними мандрами Никифора: “Проживши тиждень у приятеля, йде навідать другого, а там третього, а за місяць, дивися, він уже у Києві. Сидить з приятелем своїм Іваном Левандою на лавці коло брами й читає імпровізовану дисертацію про зв’язок душі людської з світилами небесними, а витія наш славетний, незалежно від приятелевої дисертації, готує на ближчу неділю казання…” [280, с.333]. Шевченко досить вдало передає ту атмосферу спокою і тиші усамітнення, яка панувала навколо Леванди, на яку вказували й В.Ізмайлов та І.Долгорукий. При цьому якась іронія, про яку говорять автори «Шевченкіського словника», відсутня.

Повість «Близнята» написана у 1855 році, тобто тоді, коли автор був на засланні. Очевидно, що історичні матеріали опрацьовувалися ним раніше, можливо, тоді, коли він перебував у Кирило-Мефодієвському братстві. Джерелом інформації про Леванду для Шевченка могла бути і його дружба з Олексієм Васильовичем Капністом [269, с. 222 – 223]. Олексій Капніст був сином відомого письменника Василя Капніста, з яким у Івана Леванди були дружні стосунки, підтвердженням чому служать листи священика.

Нечуй-Левицький сам навчався в бурсі та Київській духовній семінарії, чотири роки (1861-1865) перебував у Києво-Могилянській духовній академії, закінчивши її магістром богослів’я. Наводячи опис зали, побаченої очима персонажа твору «Хмари», серед портретів інших духовних осіб автор говорить і про портрет Івана Леванди: “…Там дивилося на залу повне, гарне, з червоними ситими губами лице Феофана Прокоповича, котрий неначе тільки що випив і всмак закусив, і з другого боку дивився св. Димитрій Туптало, митрополит Ростовський, намальований святим, протоієрей Леванда з тонким орлиним носом, Гізель, Смотрицький, всякі київські митрополити...” [153, с.135].

Те, що портрет Леванди був в урочистому залі Київської академії, підтверджується різними авторами біографій проповідника і зокрема, найповнішої [85, с.57]. Портретів же було всього два – другий знаходився у церковно-археологічному музеї при Академії. Ми поділяємо думку дослідників, що саме про цей портрет пише Леванда ніжинському протоієрею Данилу Шаржинському від 7 серпня 1804 року: “М.Г.! Друзьям и дружбѣ отказывать трудно, и крайне не с моим сердцем. Один из кіевских пріятелей моих уже убѣдил меня высидѣть пред мастером и его мастерскою кистью около 2-х часов; дѣло сдѣлано; он нарочисто держит его у себя без надписи и увѣряет, что знающіе, взглянув, вдруг отгадывают написаннаго. Теперь пріятель сей отлучился в Ахтырку, а мастер в Украину. Когда возвратяться, просить их буду и вас увѣдомлю, пребывая вѣрн. сл. Л.” [179, с.621].

Зберігся і віршований підпис до портрета. Є припущення, що цей вірш належить Леванді:

Души писать нельзя, так мы и пишем тѣло,

И вышла суетность не схожая на дѣло.

На что писать, что смерть переписать готова?

Вот и письмо ея, для смертных нѣт инова.

Изобразись в душах о Ты, великій Боже!

Тогда друзья найдут подобіе похоже.

[85, с.57; 146, с.132].

М.Андрущенко пише про можливе знайомство Івана Леванди з Григорієм Сковородою та Іваном Котляревським, посилаючись на авторитет І.Франка, який писав у рецензії на монографію П.Житецького про “Енеїду”: “Приміром ми знаємо, що протоієрей Леванда стояв у якихось зносинах з Сковородою, а з другого боку, він же належав до близьких приятелів Котляревського. Сей Леванда лишив цілий том проповідей і інших писань, сучасні вважали його настільки видатною особою, що по його смерті написано і видано його двотомну біографію” [цит. за: 4, с.163]. Двотомна біографія, про яку йдеться у Франка, вочевидь, видана у 1879 році книга «Киево-Софийский протоиерей Иоанн Васильевич Леванда. Его биография и неиданные доселе проповеди и письма», до якої увійшла не лише біографія, а й твори самого Леванди. Не зовсім зрозумілим є й те, про яке видання тому творів Леванди говорить критик, оскільки єдине видання зібрання творів Леванди, – це тритомове видання 1821 року. З огляду на ці неточності, ми вважаємо, що інформація, подана М.Андрущенко, носить гіпотетичний характер, а надто, що факти, наведені тут, на жаль, не мають документального підтвердження.

Трагічною сторінкою в історії Києва був вересень 1770 року. На Подолі, де жив проповідник, лютувала чума. Є дані, що за два місяці там вимерло до шести тисяч чоловік, тобто тридцять відсотків тодішнього двадцятитисячного населення Подолу. Лише Михайлівський монастир, у якому сховалися монахи, залишався поза загальною бідою. Керівники міста не могли нічого вдіяти, даючи недолугі вказівки [242, с.540]. Серед вихованців Академії теж почала поширюватися хвороба, хліба на Подолі не вистачало і, внаслідок цього, керівництво навчального закладу прийняло рішення про розпуск вихованців на час епідемії [164, с.5 – 13]. Відомо, що в час морової язви Київ залишався без верховного пастиря: митрополит Арсеній Могилянський помер перед початком чуми (8 червня 1770 року), митрополит Павло Конюсевич, який перебував на відпочинку в Лаврі, помер під час чуми (листопад 1770 року), а новий митрополит – Гавриїл Кременецький – не хотів поквапитися до Києва, охопленого епідемією [15, с.25]. Сучасник Леванди – Гавриїл Добринін так згадує про цей момент із біографії Гавриїла Кременецького: “В сіе время – в сентябрѣ – проѣзжал из Петербурга на митрополію кіевскую, митрополит Гавріил Кременецкій, бывшій с.-петербургскій архіепископ. Он угощаем был у нашего преосвященнаго, и у сѣвскаго воеводы Пустошкина. Погостивши на сем перепутьи дни с три, выѣхал из Сѣвска в Гамалевскій, епархіи своей, монастырь, созданный в лѣсу гетманом Скоропадскім, гдѣ и прожил болѣе года, по причинѣ свирѣпствовавшей тогда в Кіевѣ заразы, увѣрен будучи, что для него нужнѣе всего от чумы предосторожность, а для кіевских жителей молитвы его могут и издали дойти [6, с.247 – 271]. Народу ж був потрібен духовний лікар, який би зумів підтримувати віру й у пору лихоліття. Мабуть, ніколи Іван Леванда не зближався настільки зі своєю паствою, для якої був порадником і підтримкою. Яскравим свідченням тому є повчальні слова, виголошені з приводу морової язви, яка була в Києві 1770 року: «Слово в моровую язву на текст: Стрѣлы Твоя узноша во мнѣ и утвердил еси на мнѣ руку Твою. Псал. ХХХVІІ, 3. (1770г. 31 октября)»; «Слово в моровую язву, на текст: Обращеніем обратитеся от пути вашего злаго; и вскую умираете? Іезекіил. ХХХІІ, 11. (1770г. 21 ноября)»; «Слово в моровую язву, на текст: О Нем бо живем, и движемся и есмы. Дѣян. ХVII, 28. (1770г. 19 декабря)» [85, с.126 – 139]. Названі промови є водночас цінними в літературному плані своєю бароковістю та в історичному плані, як свідчення очевидця про жахливі картини охопленого чумою міста Києва.

Окрім служіння в соборі, виголошення своїх промов та проповідей, під час усього перебування на священицькій посаді Леванда брав участь у Києво-Подільському духовному правлінні, виконуючи різні слідства у справах комісії [242, с.535]. Зі справ архіву Київської консисторії дізнаємося, що в 1779 році Леванду було призначено намісником тогобічних задніпровських церков, які належали до києво-подільської протопопії. Його відомству підпорядковувалися кілька священиків, які підписалися на ордері Києво-Подольського духовного управління від 17 вересня 1779 року під №275: “1)Никольской слободки свящ. Кирилл Любѣнскій. 2) Воскресенской слободки іерей Федор Яворскій. 3) Вигуровскій священник Василий Калайдович. 4)Священник Зазвинский Наум. 5)Княжицкій іерей Карп Яковлев. 6) Села Бортничѣ іерей Тимотей Кринѣцкій” [242, с.535].

1783 року митрополитом стає Самуїл Миславський – колишній учитель і колеґа Івана Леванди по Києво-Могилянській академії. Якщо два попередні митрополити, які були на цій посаді під час двадцятилітнього служіння священика, не мали якогось особливого впливу на його долю, то надії, які Леванда покладав на Самуїла Миславського, не були марними. На прибуття архіпастиря 5 грудня 1783 року Леванда виголосив промову, а вже через кілька днів – 12 грудня 1783 року – Самуїл надає Леванді сан протоієрея Успенського собору “в рассужденіе отличнаго его ученія, долговременных в проповѣданіи слова Божія трудов и в священствѣ безпорочнаго поведенія” [243, с.563] і, окрім цього, нагороджує набедренником. У 1785 році, 24 березня, митрополит призначає Івана Леванду езаменатором ставлеників. Біографи проповідника наводять його висловлювання про Самуїла в одному з листів: “из митрополитов, бывших при мнѣ, только один был охотник писать в Синод: Самуил митрополит” [243, с.563]. Митрополит Самуїл був ініціативним адміністратором, мешкаючи в Києві, водночас вважався членом головного церковного управління. Саме за часів Самуїла здійснилося запровадження церковних штатів у тодішній Малоросії, українські монастирі було підігнано під російський зразок, і таким чином, імператриця Катерина ІІ секуляризувала всі монастирі та церковне майно без жодного протесту, саме Самуїл почав русифікацію Київських шкіл та літургійних служб.

К.Харлампович у передмові до книги «Малороссійское вліяніе на Великорусскую церковную жизнь» [265] характеризує епоху Катерини II як таку, коли “малоросів було відтиснено на задвірки на всіх посадах і поприщах церковної та педагогічної діяльності… З іншого боку, саме з цього часу різко посилився і зворотний потік ідей та впливів, …коли духовна ієрархія південноруська, після більш або менш тривалої служби в Великоросії, просякнувши особливостями великоруського церковного життя та нівелюючими планами уряду, сама стала задіювати ці плани в себе на батьківщині…; коли й у київській академії й у харківському колегіумі було введено великоруські підручники, “красномовство російське”…”[265, с.VII]. Саме цей період автор називає поворотною епохою в історії церковного впливу.

Запровадження церковних штатів, яке загалом було згубним для української Церкви, благотворним чином позначилося на долі Івана Леванди. У 3 пункті указу Катерини ІІ від 10 квітня 1786 року зазначалося, що кафедральний Києво–Софійський монастир слід перейменувати Києво-Софійським собором, призначивши до нього протопопа та інших священнослужителів із окладом рівним до окладу московського Архангельського собору. Для виконання цього наказу митрополит Самуїл переводить протопопом Києво-Софійського собору протоієрея Києво-Подольської соборної церкви Іоанна Леванду [243, с.564; 80, с.501; 8, с.283; 244, с.41; 16].

На посаді кафедрального протоієрея проповідник пробув 28 років, до самої смерті. Із призначенням на цю посаду покращився і матеріальний стан Леванди – він отримує штатну платню у розмірі 400 карбованців на рік, хоча, звичайно, для його великої сім’ї це було не надто й багато.

У 1787 році Катерина ІІ подорожувала “в Полуденныя Страны Россіи”, побувала вона і в Києві (з 22 січня по 22 квітня). Із присутністю Катерини ІІ у Києві пов’язані подальші зміни в долі Леванди. Графині Браницька та Скавронська рекомендували проповідника імператриці. Дослідники згадують також, що граф Безбородько часто мав бесіди з Левандою за дорученням Катерини ІІ. Про стосунки Безбородька з Левандою є припущення, що вони були знайомі ще зі студентських років [177, с.555].

У одній із біографій Івана Леванди для підтвердження його хисту красномовства наводиться опис візиту відомої особи – графа Безбородька: “Під час перебування свого у Киеві з Імператрицею Катериною, граф Безбородька одного разу був так зачарований захоплюючою його бесідою, що забув і про час, і про строк, в який імператриця призначила йому з’явитися до себе. Йдучи з поспіхом від Леванди, граф вигукнув “Ах, О. Протоієрей, ви похитили у меня время!” [80, с.509 –510].

11 березня 1787 року Леванді було наказано справляти літургію в Софійському соборі у присутності Катерини ІІ, а після цього імператриця вручила йому дорогоцінний кабінетний хрест на пурпурній стрічці. Проповідник не розгубився і виголосив блискучу вдячну промову, яка, на жаль, не збереглася до нашого часу. Через кілька днів (15 березня) Катерина ІІ наказала Леванді на службах користуватися палицею, яка була привілеєм архієреїв та архімандритів. Документальні записи про зустрічі священика з імператрицею нами не віднайдені, але ми можемо звернутися для підтвердження до «Журнала высочайшаго путешествія Ея Величества Государыни Императрицы Екатерины ІІ…»: “Апрѣля 22. Ея Императорское Величество, вознамѣряся начать дальнѣйшее путешествіе, изволила быть поутру для молебствія в Кіево-Печерской Соборной церкви, потом в Соборѣ Софійском и в монастырѣ Михайловском, и приложася к Святым мощам, тамо оплакивающим, отправилась на рѣку к водоходным судам, для высочайшего шествія изготовленным…” [67, с.43].

Призначення Івана Леванди Києво-Софійським протоієреєм зробило його свого роду офіційним церковним оратором, який виголошував промови на різні урочисті випадки. Митрополит Самуїл навіть призначив Леванду замість себе загальним наглядачем проповідницької справи, наказуючи через дикастерію 10 липня 1790 року: “всѣ священники, кои назначены бывают для сказыванія проповѣдей, у высокоторжественные дни таковыя проповѣди на розсмотреніе и поправленіе отдавать кієво-софійскому протоіерею Левандѣ, коему тѣх священников і в исправном произношеніи, или провозглашеніи приватно свидѣтельствовать; и ежели кто из них откажется, или в сочиненіи или произношеніи изустном несправен, таковому не дозволять сказывать в соборѣ” [204, с.34].

Вбачаючи в проповідях Івана Леванди зразки ораторського мистецтва, Самуїл Миславський наказував друкувати найкращі з них і розсилати їх по своїй митрополії [204, с.34]. Про те, що митрополит піклувався про дозвіл на друкування орацій Івана Леванди, свідчить і лист-відповідь Гавриїла (Петрова) митрополита Новгородського до Самуїла Миславського:

Преосвященнѣйший Владыко

Милостивый мой Благодѣтель!

Присланную ко мнѣ от вашего Преосвященства на 22 сентября проповѣдь отца протопопа Леванды я Святѣйшему Синоду рекомендовал, который возложил на меня ваше Преосвященство увѣдомить, что печатать оную дозволяет. О чем донести с истинным почтеніем есмь всегда

вашего Преосвященства

милостиваго Благодѣтеля.

Усердный слуга и Богомолец Гавріил Митрополит Новгородскій.

Ноября 19д. 1789 года.

[177, с.555].

У зв’язку зі сказаним варто зазначити, що за час митрополитства Самуїла Миславського, з 1783 по 1796 рік, надруковано 10 орацій Івана Леванди, зокрема й ту, про яку йшлося в наведеному листі до Новгородського митрополита [122]. Про видавничу діяльність Самуїла йдеться і в одному з листів Івана Леванди до Т.Крилова: “В типографіи нашей без доклада Св.Синоду, не выпечатают ничего, и докладывать один из покойников митрополит Самуил охотник был, а по нем при трех вижу, что не берет сего на себя никто…” [179, с.640].

Більшість із цих проповідей увійшла до тритомника 1821 року.

Іван Леванда, який виголошував митрополиту Самуїлу промови на честь різних свят, віддавав йому й останню шану у надгробному слові 1796 року. Похорон митрополита згадує П.Вігель (1786 – 1856), який у той час був ще дитиною: “ Я не відводив очей від непорушного обличчя померлого праведника, але що було зі мною, коли знаменитий красномовством протоієрей Леванда, його улюблене чадо, наблизився до труни і почав виголошувати відому промову свою, яка починається словами: “Пастырь успе, дѣлатель винограда Христова от дѣл своих почил!”. Із прекрасною зовнішністю Леванда поєднував дзвінкий і дуже приємний голос, і проповіді свої, які й донині можуть служити зразками, говорив ще краще, ніж писав; у цю хвилину він був чарівним, сльози текли струмками з очей його і від ридань він повинен був час від часу зупинятися. Я ніколи не забуду цієї вражаючої години” [27, с.68].

Багато українських барокових православних проповідників відстоювали свою віру в полеміці з Унією. Іван Леванда безпосередньо зіштовхується з уніатством уже наприкінці ХVІІІ ст., коли православна церква посилала людей, які були добре обізнані з догматами грекоросійської церкви, для повернення уніатських церков на забраних у Польщі територіях [75]. Леванда, як вказується у його послужному списку, “1796 г., іюля 18 употреблен был для осмотра благочинія в церквах присоединеннаго к Россіи от Польши края и для наставленія тамошняго священства в их должности и утвержденія в догматах православія” [205, с.358; 243, с.572]. Серед паперів протоієрея П.Г.Лебединцева [23] зберігся «Список антимінсів церков київської митрополії, складений прот. І.Левандою, 1796р.» [23, арк. 487 – 487 зв.].

Про ставлення Леванди до Унії можна було судити з промови, виголошеної раніше, після одержання у 1764 році «Грамоти Катерини ІІ, дарованої Нижньому Києву» : “Не сквозь завѣсу в Росію, не чрез рѣки, горы и лѣса, как нынѣ, смотрела на тебя, о Кіев, Унія: но уже в стѣнах обращалася твоих; на сердце твоем, на том любимом мѣстѣ, гдѣ надлежало быть храму Первоверховных Апостолов, положила великіе камни во основаніе зданію, в котором вѣчно жить хотѣла; уже увидѣла тут костел свой в тебѣ. Трепетущее благочестіе в осиротѣвшем Матери Божія домѣ у сих ея алтарей воздыхало ко избавителю своему, лишаясь сил, которыя при Владимирѣ имело. Но Бог, бывшій с тобою, несчастіе твое в исторію или повѣствованіе обратил: разскажут о милостивом Богѣ отцы внукам своим…” [219, с.222].

Після смерті Самуїла київським митрополитом став Єрофей Малицький, який був митрополитом з 1796 до 1799 року. [див: 15, с.567] – останній київський митрополит українського походження аж до 20 століття.

Дослідники творчості Івана Леванди вказують, що цей митрополит не вважав нижчим своєї гідності користуватися ораторським талантом протоієрея. Як на свідчення цього, вказують на промову 5 вересня 1797р. «Ії імператорській величності Государині Марії Федорівні», складену, як зазначено в рукописі, – Левандою, а виголошену митрополитом Єротеєм [243, с.571].

Леванда виголосив «Слово на погребеніе Преосвященнаго Іерофея митрополита Кіевскаго и Галицкаго» 10 вересня 1799 року. Цю орацію вміщено у тритомнику проповідника, але відомо, що вона, як і інші твори Леванди, ходила у списках. У листі від 5 серпня 1801 року в Батурин до Івана Івановича Карбановського йдеться про орації Івана Леванди. Автор пише: “…посылаю из намѣченнаго вами, что мог отыскать; прочее, ежели отыщу, пришлю. – Говоренное у гроба Іеротеева поворотите ко мнѣ. Оно одно у меня…” [179, с.305]. Це ж слово згадується і серед рукописів цензора архімандрита Сергія Назаретського, який був архімандритом Перемишського Лютикового монастиря. Під номером двадцять п’ятим зазначено «Собраніе разных слов и поучеій разн. почер. В 4-ку на 205 л.», а на аркуші 147 цього зібрання вміщено «Слово на погребеніе Преосвященнаго Іерофея митрополита Кіевскаго и Галицкаго. Говорено в Софійском соборѣ протоіереем Іоанном Левандою 10 сентября 1795 г.» [247, с.529]. Як могло потрапити “слово” Івана Леванди в Перемишль, можна здогадатися, звернувшись до того, кому адресовано його лист від 23 серпня 1804 року: “Троицын-Лютиков монастырь. Игумену Филарету”. Можливо, саме через цю людину слово Івана Леванди, сказане ним на похороні Єрофея потрапило до рукописів архімандрита Сергія Назаретського. У зібранні рукописів останнього під номером 87 був «Сборник разн. почер. Скороп.», де аркуш 47 йде під заголовком «Іоанн Леванда». Сергій Назаретський, на думку Титова, є автором біографії проповідника, складеної, очевидно, для читання лекції у Саратовській духовній семінарії [див.: 246, с.580 –591].

Під час відвідин Києва імператором Павлом у 1797 році Левандою була виглошена промова “in adventu Monarchi”:

Всемилостивейший Государь!

Зная, что любишь истинну и лести не терпишь, дрожу, сказав сіе, не сказал ли я лести? Что ж дѣлать сердцу, которое чувствія свои сказать хочет. О царь Сердец! Плѣнивший добротами твоими все! Или проникни в сердце, или всемилостивейше повѣрь радости и благодарности, восхитившей Его, – Сего сказать неумѣет Сердце. Оно одно знает – воздыхать, воззвав от небес великаго Свидѣтеля желаній.

Боже! Взирающій с любовію на вѣрныя Сердца! Пролей силы Твои, излейся в душу Монарха сам! Неотступай в Путех Его от него ни на минуту, да живет, да царствует в сердцах сей благословенный в царѣх. Се зеница Россіи великий Боже! Храни Его. Его видим милости Твои и дни блаженные наши. Сам скажи Сердцу Цареву наше безлестіе.

Говорено in adventu Monarchi

Маія 8 дня 1798 года.

Прот. Іоан Леванда [107].

7 жовтня цього ж року Івана Леванду нагородили митрою.

Наступником Єрофея Малицького було призначено Гавриїла Банулеско-Бодоні. Коли помер Павло І (11березня1801р.), на престол зійшов Олександр І. Митрополит Гавриїл посилає на коронацію, для висловлення вітань від київської кафедри, ректора академії архімандрита Феофілакта Слоницького та протоієрея Леванду. Останній виголосив промову, в якій возвеличувалася цариця-мати: “Ангел твой – Марія Магдалина написана Духом Божіим в числъ тѣх