В сучасному суспільстві

Вид материала

Документы

Содержание 3.7. РУНвіра як спроба уособлення національного духу українського народу

Подобный материал:

• Вступ, 873.29kb.
• Ьше вдосконалення навчально-виховного процесу, доступність та ефективність освіти,, 37.46kb.
• 1. Предмет, задачі та значення психології в сучасному суспільстві, 61.14kb.
• Програма вибіркового курсу Дисципліни, 133.18kb.
• Робоча навчальна програма вибіркового курсу Дисципліни, 127.58kb.
• Соби масової інформації відіграють в сучасному суспільстві, а також завдяки особливостям, 204.57kb.
• Перелік запропонованих тем рефератів, 17.55kb.
• Курсова робота роль І місце, 340.76kb.
• Розділ: Політологія Політологія як наука, 211.88kb.
• Ю. Й. Тулашвілі к. т. н., доцент, 83.67kb.

3.7. РУНвіра як спроба уособлення національного духу українського народу

Міжцерковні конфлікти на Україні, що за останні роки спалахнули кілька разів, викликали резонанс далеко за її межами у зарубіжних церковних і політичних колах та серед української діаспори. Засоби масової інформації стверджують, ніби в західних областях основною частиною віруючих є греко-католики, однак дослідження соціологів 1990 року свідчать, що послідовників православ’я – 46%, а прихильників греко-католицької віри – лише 30% населення регіону. Це свідчить, що соціологічні дослідження релігійності населення мають важливе значення для формування громадської думки і правильного прийняття адміністративних рішень. Усі мислячі люди розуміють, що гра з релігійними почуттями може загнати цю проблему в глухий кут, з якого не зможе вивести жодне політичне рішення.

Найпоширенішою церквою на Україні була, залишається і в найближчій перспективі буде традиційною православна церква УПЦ. Їй належить у державі 48% громад від загальної кількості релігійних приміщень (503 з 1081). Крім цього, простежується тенденція збільшення громад за рахунок організаційного об’єднання груп віруючих, що вже існували, але не були оформлені законодавчо. Особливо це помітно у центральних, південних і північно-східних областях. На зростання прихильників української православної церкви впливає зростання інтересу до історії України, пам’яток її культурного спадку.

Релігійне відродження для основної частини України є відродженням традиційного православ’я, оскільки саме під його впливом розвивалась народна самостійна самовизначеність та незалежність. Саме тому на Україні визвольний рух козацтва широко підтримувався православною церквою і під його знаменами часто лунали біблійні вислови. Однак сьогодні Українська православна церква знаходиться у надзвичайно складному становищі. І не тільки тому, що її останнім часом намагаються потіснити греко–католики й автокефалісти. На православ’я чекає значно складніше випробування: минув час, коли у нього не було конкурентів, які б укоренилися чи з'єднались з традиційною національною культурою. Час від часу зміцнює свої позиції римсько-католицька церква, виникають автокефальні течії в середині Руської православної церкви, що орієнтуються на зарубіжну (Карловацьку) православну ієрархію. Крім того, з’явилися нові спроби відродити старовинні, дохристиянські (язичницькі) вірування, які б поклали край релігійним конфліктам єдиного народу та сприяли подальшому духовному об’єднанню та відродженню українського народу. Індиферентні та стихійно віруючі є потенційним резервом православ’я, але їх сьогодні "перехоплюють" неокульти, які все більше проникають до нас із Заходу. Міжцерковні, міжконфесійні конфлікти криють у собі загрозу релігійного розколу серед населення України, утворення в окремих регіонах великих антагоністичних груп віруючих і їх сим патикам. Між цими групами може пролягти тінь відчуженості. Певні наукові кола нашої держави розуміють, що така ситуація вкрай небезпечна, оскільки негативно впливає на характер співвідношення релігійного і національного в суспільстві, посилює діяльність етноконфесійних спільностей, які часто використовують релігійний фактор у міжнаціональних відносинах.

Зрозуміло, що така ситуація потребує посилення пропаганди ідеї єдиної української національної церкви. Слід відзначити, що ця ідея висувається не церковними колами, а окремими прихильниками нових суспільних і політичних об’єднань. Наприклад, партія слов’янського Відродження, котра в своїй програмі записала, що її завдання полягає в "підтримці прагнення християн українців до утворення єдиної національної християнської церкви". Ця ідея не тільки романтична, але і приваблива, оскільки поєднує в собі бажання уніатів та автокефалістів. Єдина церква вбачається як об’єднання всіх християнських і навіть нехристиянських церков на Україні у федеративну церкву на чолі з єдиним головою. На перший погляд, це утопія, але вона має чимало прихильників. Справа в тому, що в атмосфері національного відродження можливі всі заходи. Тому закономірно "воскресла" застаріла думка, нібито нація без власної релігії з пращуровим корінням неможлива. Таке уособлення національного духу українського народу характерне майже для всіх християнських церков в Україні, тому закономірно з’явилась нова релігійна течія, яку її прихильники називають "Рідною українською національною вірою" (РУН віра), заснована американським релігійним діячем родом з Херсонщини, котрий проповідує ідею єдиної релігії для українського народу. Лев Терентійович Силенко давно плекає ідею відродження язичницьких обрядів та старовинних релігійних духовних заходів. Він став засновником духовних громад українців у США, Канаді, Англії, Австралії та інших країнах світу, де мешкають переселенці з України, які прагнуть зберегти національну культуру для своїх нащадків. Декілька років тому з'явились групи прихильників цієї течії в Києві, Одесі, Чернігові, Харкові.

Зміст нової духовної науки РУН віри Л. Т. Силенко виклав у величезній книзі (1428 сторінок), яку назвав "Могутня Віра," прирівнявши за обсягом до Біблії, оскільки вважає її святим письмом, а себе – Пророком, який несе людям звістку --нове розуміння єдиного Сущого Господа Бога, ім’я якого – Дажбог. Слов’янське слово "бог" означає "податель блага", а ім’я бога сонця Дажбога – "дающий багатство". Тому в старовину князь вважався "онуком могутнього Дажбога", думку про що висловив невідомий автор "Слова о полку Ігорева". Новоявлений "пророк", неодноразово полемізуючи зі своїми опонентами, підкреслював, що розуміння Бога може бути різне, але в національній рідній вірі воно повинне бути "найдосконалішим і найсвятішим".

Чому саме вважається, що ім’я Бога повинне бути "Дажбог"? Відповідь на це запитання ми знаходимо в його "Могутній Вірі", де він дає визначення поняття Бог: Світло, Незнищима Енергія, Початок духовної і тілесної субстанції українського народу. Дажбог на думку Силенка, – єдина і всюдисуща сила, яка є не тільки основа матеріального і духовного світу, але і те, що не має обмежень. Дажбог проявляє себе у необмеженій кількості форм і дій, і тому Він не має однієї форми і однієї дії, якими він був би обмежений. Намагаючись визначити поняття Дажбога і надати йому монотеїстичне розуміння, Силенко поєднує різні історичні форми пантеїзму, деїзму та монотеїзму. Це бачимо з самохарактеристики Дажбога: "Я Дажбог, Я в усьому і все в мені. Я володію небом і землею, Я створений з землі, повітря, вогню і води, розуму і рівноваги, але Я вищий за ті сили, з яких створений Я. Мене можливо розуміти, як Першооснову Вічної Дії". Автор підкреслює, що Самонаснажуюча Першооснова Вічної Дії – Дажбог, єдиний і є ніщо інакше як "Датель самого Буття," якому ніщо не протистоїть і не може протистояти. Саме з такого тлумачення образа Бога Силенко прагне зупинити будь-які спроби не тільки віднайти нові пояснення ролі релігії в житті людини, але і можливості тлумачення його нового релігійного вчення. Він вважав, що така віра не потребує жодної атрибутики для посилення впливу на психіку людини. Віряни не поклоняються і не визнають ікон, особливих обрядових заходів, бо вважають, що Дажбог не має ні образу, ні статі.

Автор нового розуміння можливостей релігії щодо згуртування нації в могутню соціальну державу різко критикує християнство, яке, на його погляд, вносить не тільки розкол, але і заважає духовному піднесенню великого народу. Силенко різко протиставляє своє вчення християнству, вважаючи його чужою вірою для українців, яких примусово хрестили, порушивши батьківську віру, знищили святині і зруйнували не тільки матеріальний світ, але і духовність людей. Він ратує за переоцінку християнських цінностей і реабілітації язичництва як віри предків. Силенко частково відкидає християнські заповіді і пропонує свої 17 заповідей "Маги Віри."

Перша його заповідь вимагає "розуміти і любити Бога по-рідному, як це робили наші пращури. Друга заповідь свідчить про те, що релігія монотеїстична і тому вимагає не поклонятися "чужоземним поняттям Бога". Цікаво, що в третій заповіді він наставляє віруючих "Самовдосконалювати розум, душу і тіло", а четверта вимагає вірити у себе. П’ята повертає нас до стосунків з близькими: "Любити родичів своїх".

Автор звертає увагу на необхідність виховання дітей в дусі рідної віри, щоб зберігали духовність предків. Тому п’ята – восьма заповіді вимагають шанувати свята рідної віри, щоб зміцнювати зв’язки між різними поколіннями, щоб зберігати національну особливість духовної культури. У дев’ятій заповіді він немов ділиться своїм досвідом, де говорить: " не само забувайся на чужині", а пам’ятай не тільки батьків, але і рідну землю з її національним багатством. У десятій заповіді він знову підкреслює своє розуміння моральних відносин між людьми, тому вимагає: "не обмовляй!", а в одинадцятій – "Живи для добра Вітчизни." Дванадцята заповідь перекликається з дев’ятою Мойсеєвою, яка вимагає заборони на неправдиві свідчення. Як бачимо, є певне пряме запозичення і десятої Мойсеєвої заповіді, яка у Силенко стоїть тринадцятою і вимагає "Обороняти свої скарби і не привласнювати чуже добро", але повністю ігнорує заповіді Христа, як-от: "Не протився злу і насиллю... грабують: то віддай і спіднє...", тобто він формулює власне бачення моральних вчинків людини. Вкрай протилежна християнській його оцінка заповіді Христа: "Любіть ворогів своїх". Силенко висовує заповідь "Не люби ворогів свого народу, не будь рабом". Як бачимо, в християнському вчені людина є рабом божим, а в РУН Вірі підкреслюється, що людина вільна і повинна завжди про це пам’ятати.

У п’ятнадцятій заповіді автор висловлює козацьку мораль, вимагаючи не залишати у біді товариша свого. Зрозуміло, що ці вимоги братерських стосунків забезпечували козакам підтримку. Пізніше цю вимогу перефразували таким чином: людина в випадку загрози повинна гинути сама, але зберегти життя товариша.

У шістнадцятій заповіді він звертає увагу на послідовність в вірі і закликає: "Не зневірюйся!", і таким чином, знову шкодує про те, що християнство примусило українців "зневіритися" і зрадити батьківські вірі, яка, на його погляд, є істиною. Сімнадцята заповідь "Люби дітей свого і чужого народу" свідчить про те, що Силенко розумів, яку роль відіграє Любов у виховані людини, а також те, що діти – майбутнє держави.

Аналіз заповідей РУН віри свідчить про те, що тут є пряме запозичення заповідей християнських і прямо протилежні формулювання, як, наприклад, не любити ворогів. Але основним у "Маги Вірі" є посилене підкреслення національного характеру цього віровчення. На думку Силенка, філософія української свідомості, духовності, самопізнання і самоутвердження є особливою, тому не слід запозичати духовні засади інших вірувань.

Автор плекає надію, що повернення до язичницької релігійної духовності, яка, на його погляд, була "колискою тілесного і духовного" українського народу, допоможе зберегти Україну як могутню державу, а її народ – як великого носія "вселенської культури". У його тлумаченні українська духовність – це самобутнє виявлення тілесного і духовного "Я" самого Дажбога, який наділив його священним притулком для особливих українських душ. Його "Мага Віри" неодноразово підкреслює послідовність цілей самого засновника нової релігії, доводячи, що існує необхідність для українців повернутись до так названої "батьківської віри", яка б забезпечила монолітність нації, виправила становище у стосунках Сходу і Заходу України, та повернула її духовну силу. Силенко чітко намалював ті завдання, які необхідно виконати "священним воїнам України", котрі повинні боротися з ворогами батьківської віри, яка Є "священна кров тілесного "Я".

Боротьбу автор визначив у розділі "Хід Обрядового Розумного Священнодійства", зведеного ним у ранг "Рішителів Життя і Смерті". Це – українські камікадзе, тобто люди, які свідомо йдуть на смерть заради своєї ідеї чи справи. В уявлені Силенка громада його послідовників – це об’єднання духовних воїнів, які готові на самопожертву в ім’я утвердження РУН віри.

У РУН вірі більше, ніж у будь-якій іншій ідеї української національної релігії, виражена претензія бути духовною силою національної винятковості. "Українці, – пише Л. Силенко, – потребують виняткового становища для визрівання і оформлення своєї національної свідомості, для самоутвердження свого "Я". Для цього їм потрібна Рідна Українська Національна Віра, яка покладе край конфліктам та дасть історії можливість створити новий характер української людини. Якщо додати, що претензія на єдино правильну і єдино національну релігію у "Мага Вірі" тісно поєднана з різким антихристиянством та антикомунізмом, то маємо загальне уявлення про сутність ідеології й теологічного змісту вчення засновника нової віри.

Духівник доклав неабияких творчих зусиль не тільки створивши це вчення, але й організувавши громаду, яка побудувала недалеко від Нью-Йорка собор – Святиню Матері України, шпиль якої замість традиційного християнського символу – хреста – увінчано тризубом. Розробив він і керівну структуру: Собор очолює Священна Рада. Видається часопис, який назвали "Самобутня Україна". Літочислення віряни ведуть від Різдва Дажбогового, на дев’ять тисяч років раніше від Різдва Христового (1991 рік, наприклад, у них – 10991 рік Дажбога).

Об’єднань цієї релігійної течії небагато, і вони нечисленні. Навряд чи й матимуть вони велике число послідовників, бо не так просто з родоплемінних культів зробити супермодерну монотеїстичну релігію та згуртувати людей навколо міфологічних образів, що залишились у далекій історії. В умовах зростаючого духовного плюралізму нації у неї небагато шансів стати єдиною національною (рідною) релігією.

Ідея єдиної національної релігії сьогодні досить проблематична, але багато українців (особливо діаспора) близько до серця приймають не тільки міжконфесійні конфлікти, але і те протистояння, яке наростає між Заходом та Сходом України. І все ж єдина національна релігія, про яку піклується Л. Силенко, в сучасній Україні не зможе знайти велику кількість прихильників. По-перше, тотожність етнічної і релігійної спільності може існувати тільки на рівні родоплемінного ладу, а не в розвинених суспільно-економічних формаціях, якою є сучасна Україна. По-друге, українська нація сформувалась в умовах становлення капіталістичних виробничих відносинах, де її релігією стало православ’я. По-третє, взагалі мононаціональна релігія і монорелігійна нація – виняток. Як правило, сьогодні релігії багатонаціональні, а нації – багато релігійні.

Крім того, релігія відіграє консолідуючу роль на рівні етносу. У плюралістичних умовах релігія (оскільки вона не є чимось єдиним, а функціонує у формах багатьох конкретних віросповідань) не може виконувати роль інтегратора нації, особливо всього населення багатонаціональної країни. Для цього потрібні більш широкі всеохоплюючі ідеї, а коли вони відсутні, вакуум тимчасово й частково заповнює релігія.

Як свідчать історичні документи, населення, що жило на території сучасної України, ніколи не було монорелігійним. У первісному суспільстві панував політеїзм з Перуном, Хорсом, Дажбогом, Стрібогом, Мокшею, яким приносили жертви і "приводили до них своїх синів і дочок". Політеїзм наших пращурів співіснував пізніше з християнством і мусульманством. Коли ж християнство розділилося на православ’я та католицизм, а потім додалося уніатство, протестантські течії, населення диференціювалося. Останнім часом до цього додаються східні релігії, особливо нетрадиційні культи, невіросповідна містика і навіть реформовані дохристиянські вірування. На сьогодні на Україні близько 30 усталених релігійних течій і майже стільки ж їх різновидів. Відновлюються деякі забуті вірування, з’являються нові. Всього нараховується більше 60 напрямків. І жодне з віросповідань не хоче об’єднуватися з іншими. Загальна тенденція в релігійному середовищі полягає не в консолідації релігій, а у їх диференціації, розмежуванні, відцентруванні.

Усе це посилюється економічною, політичною, духовною, партійною плюралізацією. Реальна перспектива – не формування єдиної релігії, а зростання релігійного плюралізму, оскільки ситуація протистояння зростає, зростає і релігійний плюралізм. Ідея Силенка відносно єдиної рідної української національної церкви має своїх прихильників. Реалізація її практично неможлива, а пропаганда підігріває міжнаціональні, міжконфесійні та міжцерковні непорозуміння, які і є головною причиною конфліктів між східними та західними церквами.

Засновник РУН віри Л. Силенко, пропагуючи власне бачення відродження духовності України на базі звернення до ідеї супермодернстських родоплемінних культів, не враховує складностей релігійної ситуації в Україні. Ті процеси, що відбуваються сьогодні, неможливо однозначно охарактеризувати, бо вони визначають майбутнє становище релігій. Можемо передбачити, що багато традиційних ієрархічних структур найближчим часом будуть розколоті зсередини, оскільки в релігійному середовищі відчувається масове незадоволення управлінськими структурами, посилюються вимоги демократизації релігійних діячів. Виникла тенденція відцентралізації, визнається нездатність багатьох релігійних діячів перебудуватись відповідно до соціальних змін. До того ж у релігійній управлінській мережі багатьох громадах сформувалися так звані паралельні структури – групи неформальних лідерів, які мають реальний вплив на віруючих. Цілком імовірно, що у церковній ієрархії відбудуться значні зміни, що призведе до подальшої політизації релігійних кіл і посилення пропаганди необхідності уособлення національної української культури на релігійній основі. Але жодним чином це не зможе так різко змінити суспільну свідомість, щоб сприйняти свідомо таку далеку і забуту в історії релігію.

Надія на те, що через релігійні реформи можливо відродити національну культуру, а з нею – і особливу духовність народу, практично не передбачається. Доля України і її народу визначається загальними течіями всієї сучасної цивілізації.