На обкладинці: Миколаївський ланцюговий міст (1854-1920), інженер Чарльз де Віньоль
| Вид материала | Документы |
- Нарис наукової, педагогічної та громадської діяльності о. А. Мінаєва, 146.49kb.
- 8 Види транспорту та його особливості в єдиній системі міста Загальні положення, 2182.85kb.
- Семіотика як наука про знаки. Мова як знакова система, 286.57kb.
- План семіотика як наука про знаки Поняття про знак. Види позамовних знаків, 290.88kb.
- 16. СССР в 1920-1930-х, 105.64kb.
- А. Ф. Сметанин (председатель), И. Л. Жеребцов (зам председателя), О. В. Золотарев,, 7034.84kb.
- Хартія українських міст Преамбула, 368.76kb.
- Алучення навчальних закладів, наукових установ, підприємств, широкого кола громадськості,, 55.45kb.
- Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації розглянуто лист, 82.83kb.
- Внешняя политика СССР в 1920-е годы народный комиссар по иностранным делам, 55.9kb.
Чернігівським шляхом
Київ 2008
На обкладинці: Миколаївський ланцюговий міст (1854-1920), інженер Чарльз де Віньоль. У нижньому правому кутку – Микільська каплиця, на лівому березі видно Передмостну слобідку.
Диліжанс обіч поштової станції
© Редагування, переклад, упорядкування, макет – Валерій Лисенко, Київ 2008
Лисенко Валерій Миколайович
V.Lysenko@i.ua т. (067) 1795326
автор приватного Інтернет-проекту
“1000-ліття української культури”
1000years.uazone.net
Ліна КОСТЕНКО
Тексти з сайту ukrcenter.com/library
| Я виросла у Київській Венеції. Цвіли у нас під вікнами акації. А повінь прибувала по інерції і заливала всі комунікації. Гойдалися причали і привози. Світилися кіоски, мов кіотики. А повінь заливала верболози по саме небо і по самі котики. О, як було нам весело, як весело! Жили ми на горищах і терасах. Усе махало крилами і веслами, і кози скубли сіно на баркасах. І на човнах, залитими кварталами, коли ми поверталися зі школи, дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами балкончиків причалені гондоли. І слухав місяць золотистим вухом страшні легенди про князів і ханів. І пропливав старий рибалка Трухан. Труханів острів... острів Тугорханів... А потім бомби влучили у спокій. Чорніли крокв обвуглені трапеції. А потім повінь позмивала попіл моєї дерев'яної Венеції. | Люблю чернігівську дорогу – весною, влітку, восени. Там досі моляться Стрибогу високі в сонці ясени. Дівчата ходять, мов княгині. Цвітуть смарагдові луги. Русявокосі Берегині позолотили береги. Там переходять шлях уповні. Під осінь в кожному селі немов димки димлять жертовні – копають люди картоплі. Бори стоять, такі соснові! Ведмедів бачать уві снах. Вінки цибулі бурштинові там висять просто на тинах. Від магістралі за два метри, уся закутана в що є, сидить бабуся, як Деметра, у відрах моркву продає. Шофер гальмує мимоволі, стоять колеса в шелюзі, – несе хтось яблука в приполі, несе хтось груші в картузі. І знову мчиш, як метеор ти. І довго світяться в душі оті розкішні натюрморти уздовж доріг на спориші... |
Юрій ШАПОВАЛ
БИКІВНЯ: МАТЕРІАЛІЗАЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ
Дзеркало тижня № 19 (648) 19 травня 2007 dt.ua/3000/3150/59314
Селище на північно-східній околиці Києва під назвою Биківня – це символ антилюдяності, несправедливості, смерті. Саме тут у 1937–1941 роках здійснювалося масове поховання людей, репресованих і страчених органами НКВС у Києві. Биківня – це символ того, як важко правда про тяжке минуле пробивала собі шлях до світла (адже влада в УРСР надто довго замовчувала і відверто брехала про те, що сталося в Биківні насправді).Нарешті, у 1990-х Биківня поступово почала перетворюватись на місце відразливого змагання представників «національно-демократичних» сил за те, хто насправді «перший» у Биківні, кого слід допускати сюди разом із державними чинниками, а кого – ні. Чуєте, ви, безперспективні провінціали й інтелектуальні аутсайдери, зупиніться! Національна пам’ять і меморіали – це не засіб робити кар’єру, а надто на кістках жертв.
 | Ну, а тепер – власне, про жертв. Офіційно будівництво спеціальної зони для таємних поховань розпочалося за рішенням Київської міської ради від 20 березня 1937 року. Ось воно, це коротеньке рішення: «Про відвод та відмежування землі для спецпотреб. Проект постанови затвердити…» Відтоді у таємній обстановці реалізувалися «спецпотреби», тобто в Биківні систематично ховали знищених жертв комуністичного режиму. Та хоч би якою таємною була обстановка і хоч би яким високим – паркан, що ним обгородили місце поховань, місцеві мешканці |
дещо зрозуміли. Один зі свідків згадував: «Бачив побудований зелений паркан метрів два заввишки.
Потім біля паркана, поруч із ним почали будувати дерев’яний будиночок, будиночок будували місцеві чоловіки, а серед них мій батько. Я бігав до цього будиночка… На дорозі, що вела до воріт цього паркана, побачили криваві плями. Ці плями бачив багато хто, але боялися про це говорити. Машини, покриті брезентом, приїздили лише під ранок щоночі. Це тривало до початку війни». Навіть довше – майже до появи німців у Києві. Вже потім знайдуться документи, що підтвердять: із 1939 по 18 вересня 1941-го таємний цвинтар НКВД прийняв тіла 2563 жертв. У Биківнянському лісі влітку розстріляли 89 військовослужбовців, які дезертирували з Червоної армії. А скільки їх там усього, тих жертв комуністичного терору, дотепер точно невідомо.
Вперше про поховання в Биківні написав Петер А. Кольмус у статті «Вбивства ҐПУ також і в Києві» («GPU-Morde auch in Kiew») у газеті «Berliner Boersen-Zeitung» 29 вересня 1941 року. Певна річ, написав не з великої любові до українців, а з метою черговий раз затаврувати комунізм і його політику. 8 жовтня того самого року газета «Українське слово» (що виходила під час німецької окупації в Києві), а 14 жовтня 1941-го газета «Краківські вісті» знову повернулися до теми Биківні, повідомляючи, що тут поховані жертви більшовицького терору. На той час серйозні підстави для цих тверджень були: німці провели перші розкопки, в результаті яких на глибині півметра було знайдено спотворені людські тіла. Подальші розкопки на досить великій площі довели, що тут поспіхом поховали тих в’язнів київських в’язниць, яких розстріляли із початком війни. Німці не просто здійснили розкопки – вони спробували увічнити пам’ять жертв, однак на встановлення пам’ятного знака часу (із загальновідомих причин) забракнуло.
Тепер доречно згадати мешканця селища Биківня Семена Дембовського. Це йому належать спогади про те, що сталося після відступу Червоної армії у вересні 1941-го з Києва. Тоді, за його словами, люди кинулися за зелений паркан, почали шукати коштовності, але виявили цвинтар. Дембовський знав, що казав (бо він це бачив), одначе владі були непотрібні такі свідки. У березні 1945 року Дембовського засудили на 10 років позбавлення волі, обвинувативши в тому, що він «із приходом німецьких окупантів повідомив і вказав їм на вигадане кладовище НКВД…»
Слово «вигадане» тут ключове. Комуністична влада прийняла рішення не підтверджувати «незручні» для неї факти знищення людей. Діяли так само, як і у Вінниці, де німці в 1943 році, спираючись на свідчення очевидців, розпочали розслідування та розкопки могил. 13–14 липня 1943-го міжнародна комісія експертів, запрошена німцями до Вінниці, ексгумувала тіла із 66 могил. Було знайдено 9439 вбитих, здебільшого «фірмовим» чекістським пострілом у потилицю.
Однак «альтернативна» державна комісія під орудою академіка Бурденка приховала правду про те, хто і ким був розстріляний у Вінниці насправді, стверджуючи, що йдеться про могили жертв нацистів. Таку саму лінію дій обрала й Київська обласна комісія сприяння Державній комісії із встановлення та розслідування фактів злочинів німецько-фашистських загарбників. І це стосувалося 19 та 20 кварталів Дніпровського лісництва Дарницького лісопаркового господарства, де лежали жертви енкаведистів.
Привернути увагу до Биківні спробували ті, кого заведено називати «шістдесятниками», одначе спроби ці, певна річ, не могли бути вдалими. Тим часом місцеві жителі самовільно почали здійснювати розкопки, шукаючи у похованнях коштовності. У 1971-му на місці поховань почала працювати Урядова комісія із розслідування злочинів, здійснених гітлерівцями в районі Дніпровського лісництва. Очолив її міністр внутрішніх справ Іван Головченко. Якщо ви звернули увагу на назву комісії, то не здивуєтеся, що вона завершила свою роботу висновком: у Биківні поховані люди, знищені нацистами. Всього п’ять днів працювала комісія, але «свою правду» встановила й оприлюднила. З цією НЕправдою Україна дожила до горбачовської «перебудови». Упродовж цього часу, делікатно висловлюючись, «золотошукачі», а насправді мародери та всіляка безсердечна сволота, продовжували свою справу, займалися комерційною некрофілією.
Лише двадцять років тому, у 1987-му, правда про биківнянську трагедію частково почала відкриватися під тиском громадських ініціатив. Було створено нову Державну комісію на чолі з міністром внутрішніх справ УРСР І.Гладушем, якій доручили провести обстеження ділянки місцевості, де виявлено останки загиблих. Невдовзі у засобах масової інформації з’явились повідомлення про те, що в Биківні розміщувався фашистський концтабір, у якому гинули радянські люди. Формальним приводом для такого висновку було те, що за чотири з половиною кілометри від поховань, створених НКВД, у 1941–1943 роках існував Дарницький табір військовополонених, де німці нищили червоноармійців. У травні 1988-го в Биківні відкрили санкціонований владою пам’ятник, на центральному камені якого було викарбовано: «Вічна пам’ять. Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941–1945 рр.»
Однак протягом 1988 року з’явились нові публікації, що розкривали правду про биківнянську трагедію. Дуже добре пам’ятаю, який великий резонанс мали статті Сергія Кисельова «Тайна Быковнянского леса», «Архипелаг Быковня», «Еще раз о Быковне» в московській «Литературной газете», статті «Таємниця дарницької трагедії» Олександра Швеця і «Хіба тільки Биківня?» Юрія Прилюка в газеті «Вечірній Київ».
Після цих публікацій, а також після ініціатив створеного історико-просвітницького товариства «Меморіал» влада була змушена реагувати. У грудні 1988 року з’явилося розпорядження Ради міністрів УРСР про проведення Урядовою комісією додаткового вивчення обставин та документів, пов’язаних із масовими похованнями поблизу селища Биківня. Нарешті було порушено кримінальну справу і проведено експертні дослідження (чого взагалі раніше не робили). Комісія під тиском фактів і свідчень очевидців (які нарешті заговорили на повний голос) визнала, що у Биківні поховано жертв комуністичних репресій. Як мовилося в одному з офіційних документів, «у квітні 1989 року під час слідства виявлені і вилучені предмети з особистими ознаками, написами, гравіруванням та іншими особливостями, по яких вдалося встановити конкретних розстріляних осіб, знайти і вивчити сотні архівно-кримінальних справ відносно жертв масових репресій довоєнних років, які у той час були розстріляні у м. Києві та захоронені в 19–20 кварталах Дніпровського лісництва поблизу с. Биківня».
11 липня 1989 року у пресі з’явилося повідомлення про завершення роботи комісії, в якому було названо кількість похованих жертв – 6783. На думку деяких авторів, ці дані неповні. А далі йде вже певна гра. «Національно свідомі» автори стверджують, що в Биківні поховано не менше 100–150 тисяч осіб. А «національно несвідомі»… Втім, що з останніх взяти? Вони і про Голодомор початку 1930-х кажуть, що там «лише» 4–4,5 мільйона померло, тоді як для «правильних» публікаторів-патріотів нічого не вартує 7–10–12 мільйонів назвати. Втім, це – інша тема. Повернімося до Биківні.
Отже, після згаданого повідомлення у липні 1989-го напис на камені у Биківні було збито, залишилися слова «Вічна пам’ять». 10 травня 1990 року у Биківнянському лісі було встановлено великий дубовий хрест, у липні того самого року робітники одного з підприємств міста Бровари встановили на узбіччі шосе півторатонну панель із написом «Могили репресованих – 1 км». За розпорядженням президента України Леоніда Кучми від 11 серпня 1994 року, розпочалося створення меморіального комплексу. Втім, розпорядження виконувалося формально. Не було визначено статус Меморіалу, не було організовано його охорону тощо. Сам президент Леонід Кучма, до речі, жодного разу в Биківні не бував. Не доїхав. Напевно, через надзвичайну зайнятість. Натомість сюди доїхав тодішній прем’єр-міністр України Віктор Ющенко. І ось Кабінет міністрів України 22 травня 2001 року видав постанову «Про створення Державного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» з віднесенням його до сфери управління Київської міської державної адміністрації. У травні 2005 року з нагоди щорічної церемонії вшанування жертв сталінських репресій у Биківні президент України Віктор Ющенко видав указ «Про додаткові заходи з увічнення пам’яті жертв політичних репресій і голодоморів в Україні». Указ передбачав низку заходів, зокрема надання Державному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» статусу національного.
Відтоді, як виник меморіальний комплекс, щороку в травні у Биківні збираються люди. Нащадки й ненащадки репресованих. Усі ті, для кого Биківня – поняття, що його ніколи не слід забувати. Якщо Україна справді прагне бути демократичною державою. Та й державою взагалі.
Це стосується і спадкоємців колись могутнього та відомого своїми мінорними традиціями КҐБ. Як відомо, в Росії за врядування Володимира Путіна досягнуто реальних успіхів у боротьбі з відкритістю архівів. В Україні, де наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, з огляду на появу у владних структурах колишніх клієнтів «конторы глубокого бурения» (а саме так іронічно розшифровували колись абревіатуру «КҐБ»), було знищено або передано «у центр» багато важливих документів, без знання яких вкрай важко зрозуміти першовитоки, причини багатьох подій, долі багатьох людей. Понад те, нині ми спостерігаємо найгірше, що могло статися: написання історії злочинів, пов’язаних із діяльністю ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ, поступово перетягують на себе… співробітники спецслужби, перефарбованої, але не реформованої радикально після серпня 1991-го СБУ. І тепер нам із телеекранів зі сльозою на очах історики-полковники (чи навпаки) розповідають, наприклад, про те, який був урожай у 1932 році, як погано, коли влаштовують голодомор, репресують «простих людей» etc. Оскільки спецслужба – структура кланова, в ній працюють поколіннями (діди, батьки, діти, онуки і т.д.), все це відгонить чекістським театром, нещирістю, безперспективністю у спробах збагнути, ким і чим насправді були ті, хто в часи СРСР забезпечував політику Кремля в Україні. Це неможливо зробити без залучення незалежних експертів, і фахівців зокрема, адже «історики» з СБУ легко можуть сповідувати селективний підхід до джерел (під претекстом збереження таємниці) і навіть вибирати з тих джерел фраґменти, які «можна» оприлюднювати, залишаючи ті, які «не можна».
…24 червня 2001 року у рамках візиту в Україну Биківню відвідав Папа Іван Павло ІІ. От згадкою про цього неординарного Папу Римського і завершу. Є в Івана Павла ІІ остання його книжка, яка називається «Пам’ять та ідентичність». Там багато цікавого, але з-поміж іншого вирізняється розділ «Історія». Папа стверджував: «Нації, як і окремі індивіди, обдаровані історичною пам’яттю… Люди пишуть історію тієї людської спільноти, до якої належать… Ці історії націй, об’єктизовані й зафіксовані письмово, є одним із найважливіших елементів культури – елементом, який є вирішальним для ідентичності нації у вимірах часу».
Биківня вкрай важлива у пошуках нашої ідентичності. Пам’ятаймо про це завжди. А поки що… Запитую в колег, друзів, знайомих (людей не малограмотних), чи бували вони хоч один раз у Биківні. І доволі часто чую таке: «Биківня? А де це?» На ці запитання у мене завжди така відповідь: «Недалеко. У пам’яті тих, хто ще здатен пам’ятати».
 | БРОВАРІ Офіційний сайт brovary.kiev.ua За місцевою легендою, Броварі заснував Соловей-розбійник. Вперше Броварі згадуються у документальних джерелах за 1630 рік. У той час це був невеликий населений пункт, у якому нараховувалося 46 селянських і 68 козацьких дворів. В основному, селяни займалися землеробством, а заможніші козаки – виноробством та пивоварінням. Очевидно, це й дало назву містечку. З початком |
визвольної війни українського народу 1648-1654 років князь Вишневецький укріпив Бровари, зосередив тут великий гарнізон. Але під ударами повсталих селян цей загін змушений був залишити містечко. В цей час (1648-1649 роки) у Броварах створюється козача сотня, першим сотником якої був Федір Ведмідь. Козаки побудували в містечку церкву святих Петра і Павла, про що свідчив напис на церковному дзвоні: "Року 1648 місяця октября сей дзвон до церкви святих и Павла подан от козаков Броварських..."
Була в Броварах також церква Святої Трійці, заснована Києво-Печерською лаврою, і храм Вознесіння, збудований Лаврою у 1762 році (місцезнаходження його і подальша доля невідомі). Плани церков не збереглись. У Броварах знаходились володіння Больнично-Троїцького монастиря Києво-Печерської лаври. Монастир володів 55 дворами і кращими землями. Між броварськими козаками і Лаврою велась гостра боротьба за землю і право на торгівлю.
У 1667 році Броварська сотня увійшла до складу Київської сотні у зв'язку з розширенням меж останньої. У 1668 році Бровари зазнали нападу кримських татар: "...мая 12 день татар человек с двести и то містечко все вирубали, а церков Божию (Петропавловскую) разорили, иконы, ободрали, искололи ругаясь, и книги изрубали. А посекли де в том местечке мужского и женского полу человек десять, да живых взяли в неволю душ пятьдесят".
За даними "Переписаних книг" у 1666 році у містечку нараховувалось 68 козацьких і 46 селянських дворів. У Броварах знаходилась церковно-приходська школа. її випускники мали можливість продовжувати навчання в Києві. Є дані, що "полку Киевского местечка Броварів церкви Петра и Павла сын священника Андрея Лукиян Савицкий" навчався у Києво-Могилянській академії в 1761 році, а син священика Свято-Троїцької церкви Петро Захарієвський – у 1789 році.
Після указу російської імператриці Катерини II від 10 квітня 1786 року частина монастирських володінь перейшла у казенне відомство. В документах за 1787 рік записано, що в Броварах проживає 487 мешканців – козаків і казенних селян, тут також знаходиться маєток секунд-майора Кабатова.
1817 року в містечку була побудована поштова станція, яка у 1851 році мала вже 45 коней. У 1836 році розпочато будівництво шосе, яке з'єднало Бровари з лівим берегом Дніпра. Воно простяглось на 13 верст, керував будівництвом поручик Яків Соколиков. З 1868 по 1870 рік у Броварах функціонував Київський залізничний вокзал. Таке інтенсивне будівництво шляхів сполучення було викликане тим, що Бровари лежали на великій поштово-торговій дорозі з Києва на Санкт-Петербург і Москву.
У 40-х роках XIX сторіччя Бровари і Броварщину кілька разів відвідав Тарас Шевченко, що знайшло відображення у його творах "Прогулка с удовольствием и не без морали", "Варнак", "Близнецы", "Сотник", у поемі "Катерина".
А 19 травня 1861 року жителі Броварів відділи останню шану Кобзареві: процесія, що супроводжувала домовину поета, зупинялась у Броварах, її зустрічали студенти та представники інтелігенції міста Києва.
За станом на 1897-1898 рр. у Броварах налічувалось 464 двори, де жили 4312 мешканців. У містечку було 70 кустарів: ковалів, шевців, теслярів, бондарів, гончарів. Щороку відбулося три ярмарки. Діяла церковно-приходська школа, згодом була побудована земська початкова школа, яка у 1896 р. перетворена на двокласне сільське училище. Через сім років в ній уже навчалося 208 учнів, викладання велося російською мовою. В 1897 р. було відкрито сільську бібліотеку.
1871 року Р. Сумароков будує в Броварах канатно-вірьовочну фабрику. В 1898 році міщанин Шперлінг відкриває "заведение по изготовлению прохладительных напитков", того ж року будує "заведение по изготовлению шипучих вод" міщанин Слободін, подібне підприємство у 1907-1908 роках відкриває міщанин Ейстрах. У той же час Д.Брикер засновує "заведение по выделке колесной мази". На початку XX сторіччя у Броварах було три скотобійні. У 1904 році А.Янискор будує два заводи: один – миловарний, другий – з переробки кишок із салотопнею. 1906 року Самойленко на землі селянина Івана Сопільника будує перший паровий млин, з добовим виходом борошна 700 пудів. У 1907 році міщанин І.Ієрусалимський будує чавуноливарний завод, орендуючи землю у А.Пономаренка.
З 1912 року починає функціонувати мототрамвай Київ-Бровари. У 1916 році в містечку створюється телеграфна контора і сільськогосподарський банк взаємного кредиту.
1901 року Я.Беркович відкриває в Броварах сільську аптеку, а в 1913 році випускниця лікарського факультету Київського університету З.Рубінштейн відкриває в містечку зуболікарняний кабінет. З 1904 по 1942 роки в Броварах працював лікар Ісак Лазаревич Фельдман. На будинку дитячої лікарні, де колись знаходилась лікарня, в якій працював І.Фельдман, встановлено меморіальну дошку.
У січні 1918 року в Броварах була встановлена Радянська влада. У роки громадянської війни Бровари і Броварщина стають ареною боїв між наступаючими з півночі червоними військами і частинами армії УНР, зокрема 1-м піхотним полком Січових стрільців під командуванням полковника І.Вогульського. У ніч на 25 січня 1919 року червоні частини зайняли село Семиполки, де розмістився штаб М.Щорса. 1 лютого 1919 року Богунський полк зайняв Бровари.
Броварський район створено навесні 1923 року. Населення Броварів становило на той час 4065 чоловік. Почали діяти райвиконком, райком партії та райком комсомолу. Більша частина промислових підприємств, що знаходились у місті (млини, підприємство колісної мазі, лісопильня та ін.), перейшла у власність держави. Значних успіхів було досягнуто в галузі народної освіти та культури: в 1921 році відкрилася семирічна школа імені І.Франка, в 1924 році – школа лікнепу. В червні 1925 року при райсільбудинку створено літературний гурток Київської філії "Плуг". Активним учасником гуртка був уродженець Броварів поет Дмитро Чепурний, ім'я якого з'явилося в українській літературі в середині 20-х років. Твори цього високообдарованого молодого поета були особливо популярними серед молоді. Д.Чепурний був визнаним поетом-ліриком, співцем свого бурхливого часу.
27 липня 1923 року в центрі Броварів відкрито пам'ятник Т.Шевченку. Бюст виготовив з дерева житель Борисполя Петро Берна. Пам'ятник простояв більше 15 років і в 1939 році замінений на бетонний, а в 1964 – на гранітний.
У 1930 році Броварський район було ліквідовано. Місто Бровари, де проживало на той час 5618 жителів, підпорядкувалось Київській міськраді. З 30-х років у місті починає зростати промислове будівництво. В 1930 році створюється державний кінний завод.
У 1933 році в Броварах розпочато будівництво аеропорту, який з 1935 року став функціонувати як центральний аеропорт Києва. Використовувалися поштові та пасажирські літаки. Пасажирів доставляли в Москву, Ленінград, Мінеральні Води. По Україні обслуговувалися маршрути: Полтава – Харків – Одеса – Запоріжжя – Суми - Дніпропетровськ – Сталіно, а з 1939 року – Львів – Дрогобич – Луцьк – Рівне.
У квітні 1937 року місто Бровари знову стає райцентром. За рік до цього в місті було здійснено комплектацію трудової колонії № 5 НКВС, якою деякий час керував відомий педагог А.Макаренко. Зберігся будинок, на якому встановлено меморіальну дошку. У квітні 1937 року на Всесоюзній сільськогосподарській виставці колонія була визнана найкращою.
25 червня 1941 року німецькі літаки здійснити наліт на Київський аеропорт. Жителі Броварів – жінки, підлітки, літні люди працювали на будівництві оборонних споруд навколо міста. У липні в Бровари перемістився командний пункт Південно-Західного фронту, яким командував генерал М.Кирпонос. Зберігся будинок, де знаходився командний пункт, на ньому встановлено меморіальну дошку. Іменем генерала М.Кирпоноса названо одну з вулиць міста.
На початку вересня німецькі танки прорвали оборону радянських військ. На рубежі оборони Красилівка – Калинівка – Рожівка вели жорстокі бої з фашистами воїни 2227-го полку 4-ї дивізії НКВС. 19 вересня 1941 року Бровари були окуповані фашистськими військами. Під час окупації на території району боролись з ворогами партизанські загони ім. Леніна, ім. Щорса, "За Батьківщину" та інші. Успішно діяла підпільна організація Броварського деревообробного комбінату у складі В.Лобка, В.Мироненко, М.Лобка, К.Пономаренка та багатьох інших. Підпільники роздобули детекторний приймач, встановили його на квартирі М.Щербак. Перші інформації Радінформбюро записала В.Мироненко. її рукописи розмножували до 100 і більше примірників і розповсюджували не тільки в Броварах, а й в інших населених пунктах. У травні 1942 року на території нинішньої середньої школи № 1 було страчено п'ять броварчан, а у грудні 1942 року розстріляно лікаря І.Фельдмана, який віддав 38 років справі охорони здоров'я на Броварщині. За роки окупації фашисти стратили 22 жителі Броварів. У 1941-1942 роках у Броварах знаходився фашистський табір для радянських військовополонених.
Місто Бровари визволене від фашистів 25 вересня 1943 року. Безпосередню участь у звільненні міста брали частини 163-ї Роменсько-Київської Червонопрапорної орденів Леніна, Суворова і Кутузова дивізії, якою командував полковник Ф.Карлов. У боях за Бровари була тяжко поранена жінка-танкіст Марія Лагунова, яка під час війни оволоділа спеціальністю механіка-водія танка Т-34. Вона є почесним громадянином міста, її іменем названо одну з вулиць. У 1943 році у Броварах знаходився штаб 2-ї Повітряної армії, якою командував маршал авіації С.Красовський. Прославлений полководець є почесним громадянином міста, його ім'я носить одна з вулиць. Штаб 1-ї Гвардійської Армії знаходився у приміщенні нинішньої середньої школи №1. 481 уродженець міста загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни. За роки окупації місто було майже повністю знищене – з 2174 будинків уціліли лише 138. Наш край зростив 10 Героїв Радянського Союзу. У місті встановлено вісім архітектурно-скульптурних пам'ятників, чотирнадцять пам'ятних знаків і меморіальних дошок.
БРОВАРСЬКИЙ РАЙОН
Офіційний сайт brovary-region.com.ua
Повний герб Броварського району: у синьому полі срібна фортеця з трьома вежами із золотими дахами й відчиненою брамою із золотими ворітницями, крізь яку проходить золотий кінь; обабіч фортеці по одному срібному струмкові (хвилястому пруту). Щит увінчується квіткою калини та обрамлений бронзовим вінком із соснових, дубових та березових гілок.
Прапор Броварського району: світло-синє полотнище, в центрі якого біла фортеця з трьома вежами із жовтими дахами та відкритою брамою із жовтими ворітницями, крізь яку проходить жовтий кінь. Висота емблеми дорівнює 2/3 висоти полотнища. Уздовж древкового та вільного країв на відстані в 1/10 висоти полотнища йдуть вертикальні білі хвилясті смуги, ширина кожної з яких дорівнює1/20 висоти полотнища. Співвідношення сторін прапора 2:3.
Бровари – це східні ворота Києва, до яких в усі часи сходились дороги – звідси й ідея східної фортеці із золотими ворітьми. Зображення золотого коня пов'язане з народними легендами про стародавній град Крем, на ворітницях брами якого був зображений вершник. Побутує, також, переказ про хлопця-семилітка, який першим приручив дикого коня. Дійсно, більшість дослідників вважають, що приручення людством дикого коня-тарпана сталося в добу міді на території України. Срібні хвилясті смуги символізують річки Десну і Трубіж, між якими сформувалась територія району. Квітка калини символізує Київську область, до складу якої входить Броварщина, а вінок із гілок сосни, дуба та берези розповідає про найхарактернішу для району рослинність.
Територія району 1198 кв.км. (4,2 % площі Київської області), населення понад 84 тис. осіб, населених пунктів 46, промислових підприємств 6, сільськогосподарських підприємств 35, фермерських господарств 119, шкіл 25 (10458 учнів)...
Броварщина, історичні землі якої містяться в чарівному куточку України, між річками Десною, Дніпром і Трубежем, здавна була заселена людьми. Край займає визначне географічне положення на Лівобережжі, навпроти Києва, що й визначало за всіх часів його мінливу долю.
Ще в середині першого тисячоліття нашої ери римські джерела називали історичні землі у трикутнику Київ-Чернігів-Переяслав початками Русі, всього східнослов'янського етносу. Понад тисячу років у непорушних пралісах Броварщини жило одне з найбільших давньослов'янських племен – сіверці, яке з часом утворило Чернігівське, Переяславське і Новгород-Сіверське князівства.
Із Х ст. розпочалося посилення вплину київської княжої влади на сіверський люд Броварщини. За князя Володимира Великого по Десні, Остру, Трубежу будуються гради, де селяться "на прокорм" запрошені з інших країн "знатні мужі".
За подальшого часу (XI – XII ст.) відбувалося масове заселення краю ченцями київських і переяславських монастирів. То була вже тотальна церковна колонізація язичницьких земель, бо сліди давніх поселень ченців трапляються майже в кожному броварському селі. Для хворих і немічних ченців броварська земля була землею обітованою, "Богом даною", Богданівкою билинного часу. І хоча не раз сюди заходили печеніги, половці, та на землях між Десною і Трубежем розросталися осідки мужніх броварів. Майже всі сучасні села постали із давньоруських поселень-градів – Княжичі, Бровари, Літки, Русанів, Світильня, Гоголів, Заворичі, Семиполки, Рожни, Рожівка, Літочки, Свиноїди, Требухів, Погреби, Калита, Богданівка, Димерка, Зазим'я, Рудня та ін.
Після нетривалого правління різних татарських васалів край перейшов у володіння князя Романа Брянського. А вже з 1362 р. київський князь Володимир Ольгердович передав землі між Десною, Остром і Трубежем під владу князя Юрія Половця. Князь збудував свою резиденцію-двір на пагорбах поблизу Рожнів і прибрав ім'я князя Половця-Рожиновського. До того часу належать і перші писемні згадки про Рожни, Світильне, Літки. Від 1393 р. ці землі отримав князь Дмитро Сокира – соратник литовського князя Вітовта.
У польських люстраціях 1616, 1620 та 1635 рр. зафіксовано всі назви сучасних населених пунктів. На початку XVII ст. розпочалося ополячення краю та водночас відновлювалися колишні монастирські володіння. У відповідь місцеве населення йшло боронити свої споконвічні права до повстанських загонів Косинського, Наливайка, Тараса Трясила, брало участь у козацьких походах гетьмана Петра Сагайдачного разом із місцевими провідниками Іваном Сулимою, Носачем, Аксаком, Рожиновським. Кульмінацією цих подій стало повстання 1638 р. під проводом нашого земляка Якова Остряниці.
Наступне десятиріччя було періодом відносного спокою. Розросталися тоді козацькі сотні Бровари, Гоголів, Світильне, Заворичі, Калита, Семиполки. Із початком Хмельниччини у Гоголеві, Броварах, Заворичах козаки в складі Київського полку брали участь у битві з литовським військом під Лоєвом. Після укладення Переяславської угоди броварські землі щедро роздавали російським воєводам і генералам: Трубецьким, Вольським, Девієрам, Кантакузеним, Лонухіним, Херасковим.
Російські землевласники з часом втратили свої володіння, що перекуповували родинами української старшини Дараганів-Галаганів, Танських, Солонин. Центром регіону було сотенне містечко Гоголів Київського полку, що зросло на ярмарковій торгівлі. Містечками стали ярмаркові Бровари, Літки. Козацькі села мали власне урядування. Розвивалися також монастирські вотчини.
У 1786 р, було запроваджено кріпацтво, і броварські землі перейшли до "казни" та до рук петербурзьких вельмож Хованських-Алфер'євих, Трепових. Панщина, відробітки казенних селян спричинилися до занепаду національного господарського життя. Водночас серед нашого народу жила непокора колонізаторам, віра у волю і незалежність. Перша половина XIX ст. пов'язана з іменем Тараса Шевченка, який уособлював незгасну віру в прийдешню волю. Великий поет бував у багатьох броварських селах. Його поеми "Катерина", "Сотник", "Княжна" мають броварську основу.
Скасування кріпацтва 1861 р. зумовило бурхливий розвиток господарського життя. За наступного десятиріччя населення сіл зросло у кілька разів. Утверджувалися капіталістичні відносини, формувалися невеликі містечка – Гоголів, Бровари, Літки, Семиполки. Край належав до Остерського повіту Чернігівської губернії у складі Броварської, Гоголівської і Семиполківської волостей. Через наші землі пролягала залізниця (збудована 1867 р.) і Санкт-Петербурзьке шосе (1861).
В усі часи за різних обставин відбувалась еміграція населення з Броварщини до інших областей, країн, іноді в значних масштабах. У XVII ст. – до району Пирятина й Чугуєва, наприкінці XVIII ст. – на Дон, пізніше до Таврії, у середині XIX ст. – на Кубань, а згодом – у Заволжя, Сибір, на Далекий Схід.
За періоду Української гетьманської держави броварські землі адміністративно належали до Київського полку, після остаточного поневолення України Російською імперією – до Київського намісництва, у 1807 – 1917 рр. – до Остерського повіту Чернігівської губернії. За постановою уряду Української Народної Республіки 1918 р. із введенням нового адміністративного поділу задніпровські землі на 20 верств від Києва ввійшли до складу Київщини. На кілька років Бровари були включені до міської смуги Києва. Уже в УРСР, після створення району 1923 р., функції його центру перейшли до Димерки, яка стала Великою Димеркою. У 1937 р. Бровари знову стали центром Броварського району.
Становлення району збіглося з новою економічною політикою радянської влади. Відроджувалися господарства, зруйновані лихоліттям Першої світової та громадянської воєн. У селах району створювалися міцні господарства з власною переробкою продукції. Водночас із економічним піднесенням відроджувалось і духовне життя, відбувалася українізація освіти, культури. Великого розмаху набуло становлення семикласної системи навчання.
У 30-х роках розпочалася суцільна колективізація району, що тривала до 1934 р. У багатьох випадках вона набирала ознак примусової. Так звані перегини у політиці регулювання земельних відносин на селі призвели до страшного лиха для українців – голодомору 1933 р. І тоді, і пізніше, за років передвоєнних масових репресій, загинули сотні наших земляків. Неподалік Броварів, у Биківні, міститься найбільше в Україні поховання репресованих громадян, знищених енкаведистами.
Із початком Великої Вітчизняної війни Броваршина опинилась в епіцентрі подій. Із перших днів липня до 14 вересня 1941 р. у Броварах розміщувався штаб Південно-Західного фронту (командуючий – генерал армії М.П.Кирпонос), штаб Українського прикордонного округу, інші військові управління. Німецькі війська окупували район 19 вересня 1941 р. Рівно через два роки – 19 вересня 1943 р. – почалось його визволення частинами 38-ї армії Степового фронту.
За офіційними даними, під час війни загинуло 7145 жителів району, кожен другий чоловік призовного віку. Тисячі жителів вивозили на примусові роботи до Німеччини, а під час відступу у вересні 1943 р. окупанти спалили 12 тис. селянських дворів. За ратні подвиги у Великій Вітчизняній війні дев'ятеро наших земляків вшановано найвищою воїнською відзнакою Героя Радянського Союзу.
Проф. прот. Юрій МИЦИК
РОЗВІНЧАНІ МІФИ: ПЕДАГОГ МАКАРЕНКО,
УКРАЇНА І ПРАВОСЛАВНА ВІРА (Ч 1.)
cerkva.info/2006/04/13/makarenko1.php
Антон Семенович Макаренко (13 січня 1888, Білопілля – 1 квітня 1939, Підмосков'я) – рад. педагог і письменник, один з фундаторів рад. системи дитячо-підліткового виховання. Народився 13 березня 1888 року в м. Білопілля Харківської губернії, нині районний центр Сумської області України. Батько був малярем у залізничних майстернях.
"Наши дети цветут на живом стволе нашей жизни ... это прекрасный яблоневый сад .., еще труднее работать в таком саду.., займитесь этим делом: вскапывайте, поливайте, снимайте гусеницу, обрезайте сухие веточки. Вспомните слова гениального садовника, товарища Сталина: "Людей нужно заботливо и внимательно выращивать, как садовник выращивает облюбованное плодовое дерево"... .Давайте будем садовниками."
Макаренко А. С. Педагогические сочинения. – М., 1985. – Т.5. – С.15.
Кожному школяреві відоме ім’я Антона Макаренка (1888-1939) – одного з чільних теоретиків і практиків т. зв. "комуністичного виховання". Макаренка й досі ставлять в один ряд з великими педагогами минулого, його портрети є неодмінним атрибутом багатьох навчально-педагогічних закладів України, вдячні жителі Полтавщини зберігають пам'ять про нього у спеціальному музеї в Кременчуці (нема однак у Полтаві музею Симона Петлюри!), його праці, зібрані у восьмитомнику, постійно входять до списків рекомендованої літератури для студентів – майбутніх педагогів незалежної Української держави.
Саме на це видання і дані посилання в тексті даної статті. Виняток складає головний твір Макаренка – "Педагогічна поема" (далі – Пп), посилання на яку дані за московським окремим виданням 1997 р. (вид-во: "Молодая гвардия").
Може й справді досвід Макаренка, який за визначенням "Радянської Енциклопедії історії України" займався вихованням "відданих Комуністичній партії борців за комунізм", є конче потрібним для виховання гідних громадян незалежної України, тим більше в цей складний період, коли пияцтво, наркоманія, криміналітет та інші пороки вражають все більшу частину молоді? Щоб визначити місце Макаренка в історії педагогічної думки, досить ознайомитися з його працями і перечитати їх так би мовити “свіжим оком”. Отже, якщо не звертати уваги на "бронзы многопудье", то Макаренко постає із сторінок своїх праць як переконаний комуніст – більшовик сталінського типу, як русифікований малорос, як ненависник українського селянства, врешті як високопоставлений офіцер НКВС.
Як пише сам Макаренко, він обіймав відповідальну посаду – "помощник начальника отдела трудовых колоний НКВД УССР", (до речі фотографія творця Пп у нквдистській формі вміщена у п'ятому томі його творів). Звідси мілітаристські замашки та пієтет котрого перед "лицарями" Луб’янки, яким урочисто салютують колоністи на самій Луб’янці (див. напр. т.2, с.93), що у нормальної людини не може викликати ніяких почуттів, крім огиди… Весь світ для Макаренка досить чітко поділений на два табори: "наші" і "ненаші" ("вороги", "чужі"). Список своїх (хочеться додати: своїх “в доску”) очолюють звичайно ж "класики" (Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін), далі йдуть "великі" (як їх сам Макаренко величає) – насамперед Дзержинський, в атмосфері поклоніння якому зростали колоністи, Кіров, Крупська, кат України Постишев, пролетарський письменник і водночас українофоб Максим Горький, далі пішла дрібнота: рядові комуністи та нквдісти. За перевіреною методикою фальсифікаторства з ними пов’язується все тільки добре, а все погане – з "ненашими", тобто з буржуазією, "куркульством", троцькистами і звичайно ж з православним духовенством, для котрого "завкол" не шкодує чорної фарби: "реакционное", "контрреволюционное", "отсталое", "темное" і т. д.
Всі позитивні герої його напівхудожньої–напівдокументальної Пп й ряду інших творів неодмінно є членами більшовицької партії (виняток у відповідності з черговим коливанням курсу партії складають троцькісти), а всі негативні заносяться на конто петлюрівців, куркулів, під якими слід розуміти звичайних українських селян, а також віруючих православних.
Ось, наприклад, макаренківська характеристика однієї із “своїх”, тобто членів ВКП(б), А. Гуляєвої (Веселової): “партийка в колонии…, прекрасно разбирается в троцкистских загибах Брегель и уверена, что вся эта нечисть будет выметена”. Приблизно те саме він пише про В. Джуринську, І.Лосеву (Галю), І.Водогона, Федорова, та інших комуністів, за винятком троцькістів. “Своїм” для Макаренка є і малорос Калина Іванович Сердюк (безпартійна галушка!), який говорив “с украинским прононсом, хотя принципиально украинского языка не признавал” (Пп, с. 7).
Коли ж мова заходить про “врагов” або “чужих”, як називає їх сам Макаренко, “плюси” в його оцінках одразу ж змінюються на “мінуси”. Так, селянин Федір Карпович характеризується як “сволочь , петлюровец”. (т., 483-486) , а вихователь Дерюченко, вже тому що він “петлюровец”, ще й любитель української пісні та шанувальник Шевченка, змальовується у відверто карикатурному вигляді як неймовірний жмот і нездара. Знаходиться у Макаренка пасквілянтське перо і для інших “петлюровцев”. Тут він має на увазі звичайних селян (“вокруг нас многие находились в блакитно-жовтом очаровании” (Пп., с. 14) та декого з викладачів колонії , котрі любили й шанували свою мову, свою історію, свою пісню і свого генія –Тараса Шевченка. Прошу вибачення, але доведеться навести досить – таки розлогий уступ з Макаренка – предтечі Маланчука та Бузини: “…для тогдашних петлюровцев Шевченко был наиболее удобной дымовой завесой в деле прикрытия настоящей физиономии…Тексты Шевченко были для петлюровца чем-то наподобие текстом священного писания. Они воспринимались без всякой критики и даже без всякого участия мысли, как священнейшие крупинки украинской идеи, как символы украинской державности и как память о великих временах гетманов и козарлюг”.
До роковин народження та смерті Шевченка “приобретались новые портреты, разучивались новые песни, и в особенности разучивался национальный гимн, легально заменивший “Ще не вмерла Украина”,– так называемый “Заповит”, который рисовался с страшными выражениями физиономий и с дрожью баритонов, а сильнее всего в словах: “и вражою злою кровью волю окропите”. Я прекрасно понимал, что злая кровь – это вовсе не кровь помещиков или буржуев, нет. Это кровь москалей, и таких ренегатов, как я…” (т.3, с.460).
Є свій рахунок у Макаренка і до української мови. Вже не у напівхудожньому творі, а в листі від 14.03.1927 р. до М. Горького, свого кумира, він виступає як противник “українізації” (задушеної, до речі, Москвою вже в 1933 р.): “режет нас украинизация” (т.8, с.238). Далі йдуть просторікування в дусі творців валуєвського циркуляру про те, що тепер ” даже в селе, все говорят по-русски, читают книги… русские”. Не соромився Макаренко і брехати Горькому про те, що “хлопцы городские”, отже нібито поголовно російськомовні, мусять вчитися “на родном языке”, тобто українською мовою – “Я удивляюсь, откуда еще у них берется охота учиться” – патетично виголошує Макаренко. І це при тому, що в колонії навчання провадилося російською мовою, про що свідчать офіційні матеріали (див. напр.: т. 8, с. 361). Своєрідно розумів Макаренко і українську історію. Чого варта, наприклад, його заборона називати керівників колоністських загонів “отаманами”, бо, бачте, “атаманы бывали только у бандитов” (Пп., с. 193). Отже, виходить, що бандитами було й отамани Запорізької Січі!? Не симпатизує, м'яко кажучи, Макаренко й українським селянам. Щоправда, це ставлення , як пробує переконати читача автор “Педагогічної поеми”, поширюється тільки на т. зв. ”куркулів”. У дійсності ж бачимо, що воно нітрохи не різниться від продиктованого Леніним ставлення до всього селянства в цілому як до “дрібної буржуазії”. Не випадково, що презирлива кличка селян “граками” (саме так їх називають колоністи) не викликає жодного осуду з боку “завкола”.
З гумором, гідним кращого застосування, Макаренко описує вихватки Семена Карабанова, котрий чи то жартома, чи то всерйоз (1929-1933 роки показали, що всерйоз!) береться за два тижні ощасливити селян “комуною” (колгоспами) силою: “Давай сейчас мне всех твоих граков, через неделю у меня будут работать, как тепленькие, а через две недели благодарить будут.” Колоніст Бурун уточнює, що тут треба вживати не мордобій, а револьвер: “Мордобой – это чепуха! Настоящая сила –револьвер.” (Пп, с.244). Цей Бурун, як і багато інших колоністів, відверто ненавидів селян: ”я их не люблю, этих граков, видеть не могу, пострелял бы всех! – говорил Бурун, человек искони городской.” (Пп, с.134). Прокламовані наміри якось пом'якшити таке ставлення колоністів до селян не можна вважати щирими, бо завідувач колонією або ж “завкол”, як воліє називати себе Макаренко, прохопився, що він “и сам заразился от колонистов неприязнью к этому притаившемуся за воротами и заборами кулацкому миру” (Пп, с.135). Ще до суцільної колективізації та розкуркулень колонія прибрала до рук кузню Софрона Голованя.
Цей Головань (“чудовищное соединение кулака с кузнецом”), вмів, як свідчить Макаренко, добре працювати, але був нібито дуже темним. Ця “темнота” була видно не такою суцільною, бо дала змогу українському селянину адекватно оцінити нову владу, яка базувалася на злочинних принципах. Коли Голованя вигнали “за пьянство и контрреволюционные собеседования”, він “укоризненно и иронически покачал головой” і сказав: ” И вы такие же хозяева, як и вси, – ограбили чоловика, от и хозяева!” (Пп., с.145). З гумористичною інтонацією “завкол” описує й звичайні крадіжки селянського добра, вчинені колоністами. Вкрасти в “куркуля” – це нібито й не зло, а якась доблесть. Інша справа – державна власність. Тут ніякого гумору немає і Макаренко про це мовчить, знаючи про закон “про три колоски” (1932 р.)
У “куркуля” ж можна було забирати все! Коли ж до колонії приходили із скаргами селяни, то Макаренко пропонував їм відшукати серед двохсот своїх вихованців того самого “мальчика”, що крав. (Пп, с.129). Тут радянський педагог виступає як “пахан”, котрий знайшов дотепний спосіб приховувати злочини своїх підопічних! Та хіба тільки в “куркулів” крали колоністи? Невже була “куркулькою” бідна удова, у котрої колоністи вкрали глечик молока, про що пише сам Макаренко?
(Далі буде...)
Марина КУЧЕРЕНКО
МИКОЛА МАКАРЕНКО, ОБОРОНЕЦЬ МИХАЙЛІВСЬКОГО СОБОРУ
Народне слово. Загальнополітичний тижневик Української народної партії.
1 лютого 2007 року slovo-unp.com...
Коли в шалені тридцяті у Києві розпочалося варварське нищення культових споруд Православної церкви, від рук більшовиків загинуло близько 150 храмів. Коли руйнували шедевр архітектури українського бароко – Братський Богоявленський собор, останки гетьмана Сагайдачного вивезли на сміттєве звалище. Вночі їх потайки перепоховали троє вчених-археологів. Одним з тих відчайдушних сміливців, що віддали шану гетьману, був Микола Макаренко, маляр, археолог, історик мистецтва. Щоб надати «наукове обґрунтування» пограбуванню та руйнуванню храмів XVI–XVIII століття, влада створювала так звані ліквідаційні комісії, всіляко змушуючи вчених-експертів вносити до списків «непотрібних, шкідливих» ті храми, які заважали вести забудову центральних районів Києва. 1933 року на заваді архітектурним «геніям» став Михайлівський Золотоверхий монастир. Єдиний, хто не поставив свого підпису під актом про його знесення, був Микола Омелянович Макаренко, вчений зі світовим ім’ям, мистецтвознавець, археолог, музеєзнавець.
4 лютого минає 130 років від дня народження Миколи Омеляновича, він народився на Сумщині, у селі Москалівці. Навчався в Петербурзі, де студіював археологію та мистецтво, отримав освіту художника і де захопився музейною справою. Пізніше вивчав музейну справу в Туреччині та Німеччині. Працював у кількох комісіях Академії наук, Всеукраїнському археологічному комітеті, в 1920-х роках – в установах охорони історико-культурної спадщини України.
Микола Макаренко провів багато розкопок в Україні, досліджував городища роменського типу, вивчав українське мистецтво, написав праці про Юрієву Божницю в Старогородці біля Остра, про церкву в Ромнах, про Ляличі, вивчав орнаментику української книги XVI–XVIII століття. Чернігівський Спас і ніжинська фібула, трипільська культура та борзенські емалі – все знаходило відгук у його душі, все збиралося і глибоко аналізувалося. Скульптура та різьбярство Київської Русі передмонгольських часів Микола Макаренко вивчив і описав так, що праця і нині використовується науковцями та майстрами. Світову славу досліднику принесла видана 1933-го книжка «Маріупольський могильник».
У 1920-1925 рр. Микола Омелянович брав участь у створенні музею мистецтв Всеукраїнської академії наук ім. Ханенків, він став його директором. Та мужня оборона Михайлівського Золотоверхого від руйнації поставила криваву крапку в біографії вченого. 26 квітня 1934 року його було заарештовано, засуджено та заслано до Казані. Вирок суду – найвища міра покарання – було виконано, незважаючи на листи і клопотання друзів та колег з Європи...
Микола Макаренко (1877-1938). Антон Макаренко (1888 – 1939)
Александр Гвоздик
НИКОЛАЙ МАКАРЕНКО
ПОСЛЕДНИЙ ХРАНИТЕЛЬ МАГИЧЕСКИХ РУН РУСИ
В двух словах. Еженедельная сумская областная общественно-политическая газета. 26.07.07 2words.com.ua/...