На обкладинці: Миколаївський ланцюговий міст (1854-1920), інженер Чарльз де Віньоль

Вид материала

Документы

Содержание Віктор ВЕЧЕРСЬИЙ ЧЕРНІГІВЩИНА Брат останнього гетьмана Неіснуюча дилема кирила розумовського

Подобный материал:

• Нарис наукової, педагогічної та громадської діяльності о. А. Мінаєва, 146.49kb.
• 8 Види транспорту та його особливості в єдиній системі міста Загальні положення, 2182.85kb.
• Семіотика як наука про знаки. Мова як знакова система, 286.57kb.
• План семіотика як наука про знаки Поняття про знак. Види позамовних знаків, 290.88kb.
• 16. СССР в 1920-1930-х, 105.64kb.
• А. Ф. Сметанин (председатель), И. Л. Жеребцов (зам председателя), О. В. Золотарев,, 7034.84kb.
• Хартія українських міст Преамбула, 368.76kb.
• Алучення навчальних закладів, наукових установ, підприємств, широкого кола громадськості,, 55.45kb.
• Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації розглянуто лист, 82.83kb.
• Внешняя политика СССР в 1920-е годы народный комиссар по иностранным делам, 55.9kb.

Віктор ВЕЧЕРСЬИЙ

ЧЕРНІГІВЩИНА

Краєзнавство heritage.com.ua/kraeznavstvo/index.php?id=24


Область розташована на північному сході України, межуючи з Білорусією і Росією. Від Києва до Чернігова 140 кілометрів. Чернігівщина належить до істо­рич­ного регіону Північного Лівобережжя чи Гетьманщини, який у давнину ще називався Сіверщиною. Це – область найдавнішого хліборобського розселення з найстародавнішими містами Черніговом, Новгородом-Сіверським, Любечем, Ніжином, Прилуками, Сосницею... В епоху Київської Русі Чернігів був суперником Києва, а Москва була заснована як мисливський замок на північно-східних кордонах Чернігівського князівства. У ХІІ столітті з Чернігівського князівства виділилось Новгород-Сіверське. Після монголо-татарського спустошення, протягом XV-XVІ століть тривала запекла боротьба за ці землі між Московським царством і Литовсько-Польською державою. У XVІІ – XVІІІ століттях Чернігівщина була осередком українського державного життя, центром так званої Гетьманщини. Відтак культурна спадщина представлена тут унікальними спорудами Княжої доби, найдовершенішими архі­тектурними витворами українського відродження і бароко XVІІ – XVІІІ століть, палацовими і парковими комплексами та цивільною забудовою епохи класицизму. На державному обліку в області перебуває 217 пам'яток архітектури й місто­будування, з яких 171 – національного значення. Відомо понад 160 нововиявлених пам'яток. 15 міст і селищ міського типу включені до „Списку історичних міст і селищ України”. Це Батурин, Борзна, Ічня, Качанівка, Козелець, Короп, Любеч, Ніжин, Новгород-Сіверський, Остер, Прилуки, Седнів, Сосниця, Тростянець, Чернігів. На базі комплексів архітектурно-містобудівної спадщини в області створено чотири заповідника. Є чимало музеїв, у фондах та експозиціях яких представлено унікальні культурні цінності. Область приваблює ще й тим, що вона слабо урбанізована і мало індустріалізована, а отже – зберегла чудове природне довкілля, не спотворене сучасною цивілізацією.

Чернігів належить до найстародавніших міст України-Русі. Йому понад 1300 років, як визначили археологи. Великий український історик і політичний діяч Михайло Грушевський називав Чернігів „нашою українською Раненою”, порівнюючи з славетним італійським містом, яке зберегло найцінніші пам'ятки Раннього Середньовіччя. Він пророче зазначав: „Тут поховані секрети старої України і зародки України нової”. З усіх міст України і Росії Чернігів зберіг найбільше давньоруських пам'яток, а ще й неповторний ландшафт – зелені пагорби високого правого берега річки Десни, увінчані стрімкими силуетами храмів і веж. Завдяки цьому місто набуває зараз значення містобудівної пам'ятки всесвітнього значення. Нині йде підготовка необхідних документів до включення Чернігова до „Списку всесвітньої культурної спадщини” ЮНЕСКО.

Національний історико-архітектурний заповідник „Чернігів стародавній” створено постановою Ради Міністрів України від 20 лютого 1967 року як філію Державного архітектурно-історичного заповідника "Софійський музей" у Києві з передачею цій філії 11 пам'яток архітектури Чернігова ХІ – ХІХ століть. Наступною постановою, від 22 червня 1978 року, створено самостійний заповідник, якому передано весь комплекс княжого Дитинця зі Спасо-Преображенським та Борисоглібським соборами (ХІ – ХІІ ст.), Колегіумом, будинком Мазепи, а також Катерининську і П'ятницьку церкви, Єлецький і Троїцький монастирі, комплекс Іллінських (Антонієвих) печер (ХІ – XVІІ століть), курган "Чорна могила" й курганний могильник на Болдиних горах (всього 34 пам'ятки). Заповідник охоплює найцінніші терени історичного середмістя. У його фондах зберігається близько 70 тисяч експонатів, що становлять основу постійних і тимчасових експозицій. Статус національного заповіднику надано Указом Президента України від 29.12.98 р. Зараз Заповідник підпорядкований Управлінню містобудування і архітектури Чернігівської облдержадміністрації. (вул. К.Маркса, 1. тел. 7-01-45).

Чернігівський обласний історичний музей ім. В.В.Тарновського є одним з найстаріших в Україні. Заснований 1896 р. відомим колекціонером і меценатом В.В.Тарновським і переданий ним у дар місту. Зараз у фондах музею понад 150 тисяч пам'яток матеріальної культури, серед яких найціннішими є витвори українського золотарства XVІІ – XVІІІ століть, стародруки та археологічні колекції. Міститься в колишньому будинку губернатора – пам'ятці архітектури початку ХІХ століття. Музей має в своєму складі на правах окремого відділу Музей народного декоративно-прикладного мистецтва Чернігівщини, який міститься у Катерининській церкві початку XVІІІ століття і має чи не найбільшу в Україні колекцію рушників. (вул. Горького, 4. тел. 7-26-50)

Чернігівський художній музей має унікальну збірку творів українського мистецтва XVІІ – XVІІІ століть, а також роботи західноєвропейських і російських майстрів. (вул. Горького,64. тел. 7-28-51)

Літературно-меморіальний музей М.Коцюбинського створений 1935 року в садибі, де протягом 1898-1913 років жив і працював видатний український письменник. (вул. Коцюбинського, 3. тел. 4-04-59)

За 25 км від Чернігова на річці Снов лежить селище Седнів – улюблене місце українських митців. Тут розташований Будинок творчості Національної спілки художників України. Це старовинне містечко колись належало відомій українській старшинській родині Лизогубів, від яких тут збереглася садиба з чудовим парком, альтанкою поета Л.Глібова, кам'яницею та мурованою Воскресенською церквою (обидві – XVІІ століття). Седнів неодноразово малював Т.Шевченко. На садибі збереглася старезна „Шевченкова липа”, якій понад 600 років.

Серед історичних міст Чернігівщини перше місце, після Чернігова, по праву належить Новгороду-Сіверському, який мальовниче розташований на високому правому березі річки Десни за 180 кілометрів від обласного центру. Тут діє Державний історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Ігоревім". Його створено рішенням Чернігівського облвиконкому від 27 серпня 1990 року на базі Новгород-Сіверської філії Чернігівського архітектурно-історичного заповідника та Новгород-Сіверського краєзнавчого музею на основі архітектурного ансамблю Спасо-Преображенського монастиря, Замкової гори та кількох архітектурних пам'яток історичного середмістя. Головний осередок заповідника містився в монастирі, де було розгорнуто кілька постійних та тимчасових експозицій. Після передання в 1999 році з ініціативи Президента України Л.Д.Кучми Спасо-Преображенського монастиря Українській Православній Церкві заповідник втратив частину експозиційних площ, проте відновилася 900-річна діяльність одного з найстародавніших в Україні монастирів. Заповідник підпорядкований Управлінню культури Чернігівської облдержадміністрації. (вул. Пушкіна, 1. тел. 2-11-39)

На півдорозі між Черніговом і Новгородом-Сіверським варто спинитися в місті Сосниці – на батьківщині всесвітньовідомого українського кінорежисера Олександра Довженка. На його батьківській садибі з 1960 року діє Літературно-меморіальний музей О.Довженка. (2-й пров. Довженка, 2. тел. 2-15-90)

Містечко Батурин лежить на міжнародному автошляху Київ-Москва за 170 кілометрів від Чернігова і 190 кілометрів від Києва. Тут діє Державний історико-культурний заповідник "Гетьманська столиця". Створено його постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 1993 року на базі нерухомих пам'яток історії та культури міста, яке з другої половини XVІІ століття до 1708 року було столицею Гетьманщини, та його околиць, із включенням місцевого історико-краєзнавчого музею, який міститься в будинку Генерального судді В.Кочубея початку XVІІІ століття. У Батурині зберігся палац останнього гетьмана України К.Розумовського та його ж Воскресенська церква-усипальниця. Заповідник підпорядкований Управлінню культури Чернігівської облдержадміністрації. (вул. Леніна, 74. тел. 4-84-37)

В Ічнянському районі є селище Качанівка, здавна відоме як місце, де творили видатні українські, російські письменники, художники, композитори, історики – Т. Шевченко, М. Гоголь, М. Глінка, І. Рєпін, В. Штернберг, Д. Яворницький та інші. Зараз це – Державний історико-культурний заповідник "Качанівка", створений постановою Ради Міністрів України від 24 листопада 1981 р. на базі парку-пам'ятки садово-паркового мистецтва (XVІІІ – XІX ст.) та палацового комплексу меценатів Тарновських (XVІІІ – XІX ст.). Площа близько 500 га. З 1984 р. реставрується. Перебуває в загальнодержавній власності й підпорядкований Міністерству культури і мистецтв України. (Ічнянський р-н, с. Качанівка. Тел. 2-41-15)

Недалеко від Качанівки є ще два паркові ансамблі – у селах Сокиринці і Тростянець. У Сокиринцях зберігся палац родини Галаганів початку XІХ століття, а також чудовий ландшафтний парк з озерами, парковими спорудами і скульптурами. У цьому ж селі – могила найвідомішого з українських кобзарів – Остапа Вересая (1803-1890). У Тростянці варто побувати в унікальному дендропарку площею 196 га, заснованому у ХІХ ст. І.М.Скоропадським – нащадком гетьмана України І.І.Скорпадського.

Якщо їхати з Києва до Чернігова залізницею, то майже на півдорозі буде місто Ніжин, відоме ще з давньоруських часів. Протягом XVІІ-XVІІІ століть це був один з найбільших в Україні центрів міжнародної торгівлі. Тут жило багато грецьких купців, пам'ятками про яких лишилися грецькі Всіхсвятська і Миколаївська церкви. У ХІХ столітті тут в Гімназії вищих наук здобули освіту М.Гоголь, Є.Гребінка та багато інших видатних людей України і Росії. У місті збереглося багато пам'яток архітектури XVІІ – ХІХ століть, найперший у колишній Російській імперії пам'ятник М.Гоголю (1881 року), діє Краєзнавчий музей.

Прилуки розташовані за 170 кілометрів від Чернігова на річці Удаї. Тут збереглося кілька архітектурних пам'яток XVІІІ-ХІХ століть, серед яких найунікальнішою є так звана Полкова скарбниця або Арсенал Галагана – невеличка мурована споруда початку XVІІІ століття, яка зараз стала логотипом прилуцьких цигарок. За 10 кілометрів на північ від міста, серед густих лісів лежить славнозвісний Густинський монастир – одна з найромантичніших пам'яток доби Гетьманщини, яку Т.Шевченко захоплено порівнював з відомим у Франції „Сент-Клерським абатством”. Фундатором збережених донині мурованих монастирських храмів був гетьман І.Самойлович. У цьому монастирі творився один з найвідоміших українських літописів, який так і називається – Густинським. Монастир був закритий радянською владою і довго стояв занедбаним. Тепер тут відроджено жіночий монастир і реставровано основні споруди.

Їдучи з Києва до Чернігова неможливо оминути старовинне містечко Козелець і село Лемеші. Ці населені пункти зіграли ключову роль в історії України і Росії XVІІІ століття. У Лемешах в родині козака Григорія Розума народилися сини Олексій і Кирило. Перший з них став графом Російської імперії, генерал-фельдмаршалом, а головне – законним чоловіком імператриці Єлизавети Петрівни. Молодший брат Кирило Розумовський теж став і графом, і генерал-фельд­мар­шалом, а до того ж президентом Імператорської академії наук і останнім гетьманом України, при якому багатостраждальна Гетьманщина досягла економічного добробуту, розквіту культури, науки, освіти. Пам'ятками про це є Трьохсвятительська церква у Лемешах, збудована Розумовськими 1755 року над могилою свого батька, та величний собор Рідзва Богородиці з дзвіницею в Козельці, зведений у 1752-1763 роках як знак вдячності Всевишньому за прихильність до роду Розумовських. У цьому соборі дивом зберігся дерев'яний іконостас, виконаний за проектом славетного петербурзького придворного архітектора В. Растреллі.

Чернігівська земля надзвичайно багата пам'ятками історії та культури, визначними місцями і природними красотами, тож нею можна мандрувати довго і з великим задоволенням.


Ольга КИРІЄНКО

БРАТ ОСТАННЬОГО ГЕТЬМАНА

Хрещатик kreschatic.kiev.ua/?id=2908&page=3


Під впливом Олексія Розумовського (1709-1771)імператриця Єлизавета Петрівна здійснила подорож до Києва, подарувавши місту Андріївську церкву та Маріїнський палац.

У одному з найкрасивіших куточків Санкт-Петербурга, на Фонтанській набережній, височіє Анічков палац, котрий вражає своєю величчю і вишуканістю форм. Колись він належав таємному чоловікові імператриці Єлизавети Петрівни, Олексію Розумовському. Пам’ять про нашого земляка й досі живе в Північній Пальмірі. Там його називали “самым импозантным украинцем своего времени, имя которого связано не только с именем Елизаветы, но и с дворцами Растрелли, поскольку императрица строила дворцы, в которых жила вместе с ним и ему их дарила”. А нам, киянам, не слід забувати, що саме під впливом Олексія Розумовського цариця здійснила свою першу подорож до Києва, під час якої заклала цеглину в фундамент майбутньої окраси нашого міста – Андріївської церкви, зведеної за проектом знаменитого італійського архітектора Бартоломео Растреллі.

У рукописному відділі Російської національної бібліотеки зберігаються численні спогади та нотатки про життя Олексія Розумовського. Але найцікавіше містяться у впорядкованому Мозолевським “Русском биографическом словаре”...

На початку вісімнадцятого століття на північ від Києва, поблизу стародавнього Козельця – в невеличкому селі Лемешах, – жила родина чабана Григорія Яковича Розума. Оповідали, що таке прізвище дісталося козакові за звичку після чарки оковитої вихваляти себе: “Що за голова! Що за розум!”. У сім’ї зростало шестеро дітей – троє синів і три доньки. Олексій був другим (народився 17 березня 1709 року). З ранніх літ хлопчик виявив потяг до знань, дуже любив читати. Та батька дратувала схильність сина до науки. Навіть до церковно-приходської школи у сусідньому селі Чемарах майбутньому графові доводилося бігати потайки, а книжки ховати. Якось Григорій Якович повернувся додому напідпитку і застав підлітка за граматикою. Розгніваний і нетверезий, він схопив сокиру і почав ганятися за сином по хаті, намагаючись того зарубати. На щастя, Олексій встиг утекти. Тієї ночі хлопець прибився до села, в яке ходив до школи. Додому більше не повернувся. Жив при церкві, куди дяк його прилаштував, співав у духовному хорі. Олексій володів надзвичайним голосом, зачаровував своїм співом кожного, хто хоч раз його почув. Слава про юного соліста розлетілася по губернії.

Імператорський кур’єр полковник Вишневський, повертаючись до Петербурга, зупинився перепочити в Чемарах і зайшов до храму. Чоловіка вразили не лише голос, а й врода юнака, тож умовив Розума супроводжувати його до столиці. Напередодні цієї події матері Олексія наснилося, буцімто і сонце, й зірки зібралися у неї в хаті. Сусіди, яким жінка розповіла дивовижний сон, лише поглузували з неї, а сина у той час уже підхопила течія бурхливої долі.

Олексієві Розуму пощастило від самого початку: Вишневський відрекомендував його графу Рейнольду Левенгольде – обер-маршалу при дворі Анни Іоанівни. За протекцією високого чиновника українця взяли до придворної капели. Саме там його й помітила царівна Єлизавета – донька Петра I. Її одразу причарував юнак з дивовижним голосом. Стрункий, високий, з бронзовою засмагою та палкими чорними очима, надзвичайно вродливий... Одне слово, Єлизавета умовила Левенгольде відпустити Розума до неї на службу – мав грати на лютні та бандурі. Музикантові одразу виділили квартиру й утримання, яким передбачалося, крім усього, дзбанок вина або горілки щоденно.

Єлизаветі Петрівні тоді було двадцять два роки, і вона переживала особисту втрату. Її колишній фаворит – Олексій Шубін, сержант лейб-гвардії – дозволив собі різко висловитися про Анну Іоанівну. Це швидко дійшло до імператриці, і його заарештували. Шубіну відрізали язика й вислали на Камчатку. Царівна тужила, навіть вдяглася у жалобу, та минуло кілька місяців і під впливом хориста-красеня настрій почав поліпшуватися. Олексій Розум (на той час метикований українець уже дописав до свого прізвища закінчення -овський) невдовзі зайняв міс­це фаворита. Відтоді кар’єра колишнього співака пішла вгору, особливо після коронації Єлизавети. Спочатку йому надали звання генерал-лейтенанта, потім – титул графа, а згодом і фельдмаршала. 1742 року син чабана з Чернігівщини став законним чоловіком імператриці, хоч обвінчалися вони й таємно... Маму Олексія зробили придворною дамою, та селянці не припали до душі кам’яниці Петербурга, і вона повернулася на Чернігівщину, в рідні Лемеші.

До царського двору переїхав і молодший брат Розума – Кирило. Він також сподобався імператриці. Згодом Єлизавета відправила хлопця навчатися за кордон – Кенігсберг, Берлін, Париж. А 1750-го саме для Кирила Єлизавета Петрівна відновила посаду гетьмана Малоросії...





А щодо Олексія Розумовського, то напрочуд люб’язний, з тонкою душею поета і мрійника, він був улюбленцем при дворі Єлизавети. Порядний, щедрий, зовсім не амбіційний. За спогадами сучасників, жодного разу не брав участі в світських інтригах та змовах. Розкіш не зіпсувала українця. Як і в юнацтві, захоплювався науками та мистецтвом. Саме під його впливом до двору запрошували оперних артистів із Італії, частенько гостювали в Північній Пальмірі й наші краяни. Взагалі завдяки Розумовському все, що приходило з українських теренів, одразу ставало модним і популярним. Навіть національна кухня: “малороські” страви неодмінно входили до царського меню.

Граф Розумовський мав і недоліки. Насамперед був лінивим і непрактичним. Та найгірша біда – захоплювався алкоголем, що часто призводило до тривалих запоїв. Тоді Єлизавета Петрівна пильнувала коханого, ні на хвильку не залишала на самоті. Вона його просто обожнювала, завше намагалася оточити ніжністю, турботою, дарувала безліч дорогих речей. І, що важливо, прислухалася до його думки. Так, за порадою графа Олексія Розумовського наприкінці літа 1744 року цариця Російської імперії здійснила свою першу подорож до Києва.

У липні імператриця покинула Петербург у супроводі почту, котрий нараховував понад двісті осіб. Серед подорожуючих були Олексій Розумовський, два архієпископи, великий князь Петро та княгиня Катерина. На схилах Дніпра вельможну гостю зустріли семінаристи в костюмах героїв, чудовиськ, богів і показали виставу про заснування столиці Київської Русі. Кий запросив імператрицю до міста, після чого вона урочисто в’їхала через Золоті Ворота.

Єлизавета Петрівна пробула в Києві два тижні. Відвідала церкви та собори. Захоплювалася чудотворними іконами, намальованими святим Лукою, багатством і пишнотою іконостасів... На схилі віку цариця називала ту подорож найщасливішими днями свого життя.


Віктор ГОРОБЕЦЬ, доктор історичних наук,

завідувач Центру соціальної історії України НАНУ

НЕІСНУЮЧА ДИЛЕМА КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО

Президент Російської академії наук чи гетьман України?

День №100, 11 червня 2003 day.kiev.ua/20858

29 березня 2008 року – 280 років від дня народження

Кирила Григоровича Розумовського (1728-1803).


Він посідав і пост президента Російської академії наук, і гетьмана Лівобережної України. А крім того, його офіційний титул включав у себе й інші гучні звання – «дійсного камергера, лейб-гвардії Iзмайлов­ського полку полковника, обох російських імператорських орденів Святого Апостола Андрія і Олександра Невського, також польського ордену Білого Орла і голштинського Святої Анни кавалер, Російської імперії граф» і подiбне.

Щоправда, в дитячі та юнацькі роки суспільний статус майбутнього українського правителя визначався значно скромніше – пастух батьківської та громадської череди на хуторі Лемеші (нині – село Козелецького району Чернігівської обл.). Але завдячуючи карколомній кар’єрі старшого брата Олекси, котрий не лише зумів отримати шляхетне прізвище «Розумовський» (від народження брати носили козацьке – Розуми), стати графом і взяти таємний шлюб з донькою Петра I імператрицею Єлизаветою, Кирило не пройшов, а просто промайнув усі щаблі соціальної драбини Російської імперії.

Ставши несподівано для себе в шістнадцятилітньому віці графом, майбутній гетьман вирушив в освітню подорож по Європі. Мандруючи кращими європейськими науковими центрами (Берлін, Кенігсберг, Данциг) Розумовський здобув хоч і поверхову, але досить широку європейську освіту. I вже у травні 1746 року, маючи всього-на-всього вісімнадцять літ від роду, Кирило, в котрому було «усмотрено особливою способность и приобретенную в науках искусность», очолив Петербурзьку Академію наук. А на початку березня 1750 року на Генеральній раді в тогочасному адміністративному центрі Лівобережної України Глухові з великою урочистістю та дотриманням належного церемоніалу, 22 річного К.Розумовського було заочно обрано на гетьманство. Імператриця з цієї нагоди присвоїла йому чин генерал-фельдмаршала і вручила в придворній церкві в Петербурзі гетьманські клейноди. Незважаючи на театральний бік організованого імператрицею лицедійства, Розумовський-молодший виявився не такою вже й безпомічною іграшкою в руках Петербурга, як на це сподівалося оточення Єлизавети Петрівни, і як про це писало чимало російських та й вітчизняних істориків. В роки гетьманування Кирила Розумовського Україна, по за всяким сумнівом, переживала своє останнє у ХVIII столітті політичне, господарське та культурне піднесення.

А в спадок від так званого «Правління гетьманського уряду», де перші ролі відігравали російські офіцери, гетьман отримав цілком розладнаний державний організм Гетьманщини. Вже перше уважне знайомство з українськими справами переконало К.Розумовського в необхідності проведення радикальних перетворень. Вихований при петербурзькому дворі і поєднаний родинними зв’язками з найвищою російською аристократією завдяки одруженню з родичкою імператриці Катериною Наришкіною, звичайно ж, гетьман бачив майбутнє України як частини Російської імперії. Але такої частини, де б і надалі шанувалися місцеві права та звичаї, а також були створені умови для господарського піднесення краю та культурного розквіту його народу.