На обкладинці: Миколаївський ланцюговий міст (1854-1920), інженер Чарльз де Віньоль

Вид материала

Документы

Содержание Освічений гетьманат Розумовського Палац Розумовського в Батурині – сучасний вигляд. Архітектор Чарльз Камерон. Гетьман україни – президент російської академії наук АКУЛЕНКО Віктор Іванович. Доктор юридичних наук. Провідний науковий співробітник того ж інституту. И лавры завсегда торжественны цвести. И ветвями древа, красуяся, качают Долины тучные, источники прозрачны Собор мого дитинства Козелець. Собор Різдва Богородиці (1766-70) – архітектори Остер, козелець та інші Абсида Михайлівської церкви (Юрієва божниця) Воскресенська церква у Острі. Остерський палац культури Миколаївська та Вознесенська церкви Данівка. Георгіївський жіночий монастир. Георгіївський Собор (1741-70) – головна споруда монастиря – є одним із кращих зразків а На північ від києва Остер, Старогородка. Юр’єва божниця.

Подобный материал:

• Нарис наукової, педагогічної та громадської діяльності о. А. Мінаєва, 146.49kb.
• 8 Види транспорту та його особливості в єдиній системі міста Загальні положення, 2182.85kb.
• Семіотика як наука про знаки. Мова як знакова система, 286.57kb.
• План семіотика як наука про знаки Поняття про знак. Види позамовних знаків, 290.88kb.
• 16. СССР в 1920-1930-х, 105.64kb.
• А. Ф. Сметанин (председатель), И. Л. Жеребцов (зам председателя), О. В. Золотарев,, 7034.84kb.
• Хартія українських міст Преамбула, 368.76kb.
• Алучення навчальних закладів, наукових установ, підприємств, широкого кола громадськості,, 55.45kb.
• Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації розглянуто лист, 82.83kb.
• Внешняя политика СССР в 1920-е годы народный комиссар по иностранным делам, 55.9kb.

Освічений гетьманат Розумовського

Лише та держава й ті суспільства мають перспективи розвитку, які шанують науку й опікуються духовною сферою. Незаперечна аксіома, яка лише нині (будемо сподіватися, що всерйоз і надовго) поволі оволодіває свідомістю українських політиків і державних мужів, виявляється, користувалася неабиякою популярністю і в сановному середовищі Європи вже в середині ХVIII століття. Саме тоді, проаналізувавши корені глибокої кризи, в яку потрапили майже всі європейські країни, найбільш далекоглядні тогочасні мислителі (Шарль Монтескьє, Жан-Жак Руссо, Клод Адріан Гельвецій та інші) дійшли висновку, що лише використання потенціалу людського інтелекту може забезпечити умови для невпинного соціального прогресу. Вони розуміли, що реальні важелі впливу на суспільне життя знаходяться в руках правителів, і саме їх потрібно в першу чергу озброювати найновішими плодами інтелектуальної праці, несучи просвіту до тронів.

Аргументи просвітників виглядали настільки переконливо, а їхня активність – всепроникаючою, що цілий ряд європейських правителів підпадають під їхній вплив і впроваджують на практиці обгрунтовані ними реформи, спрямовані на модернізацію суспільного життя. Не залишилася осторонь цих прогресивних починань i Україна, верховна влада в якій потрапила до рук Кирила Розумовського – українського гетьмана та президента Петербурзької академії наук.

Цілком у дусі доктрини «освіченого правління» К.Розумовський насамперед взявся за проведення судової реформи. За задумом гетьмана, реформа була покликана не тільки створити струнку систему судових установ, але й забезпечити належний правопорядок. Водночас істотних змін зазнала структура державного управління. Тут гетьману вдалося, хоч і на короткий час, перебрати на себе прерогативу призначення полковників – глав місцевих органів влади, яких з часів Петра I визначали в Петербурзі. Крім того, К.Розумовський відновлює практику регулярного скликання старшинських рад, на засідання яких виносяться найбільш важливі питання державного життя. Вносячи в політичне життя гетьманату елементи публічності, прозорості прийняття рішень, гетьман виношував плани поступового конституювання шляхетського сейму як станово-представницької установи. Такий підхід повністю відповідав концепції «освіченого правління» і ще більше наблизив би Україну до європейського цивілізаційного простору.

У внутрішній політиці Розумовського виразно проявляється ще одна ознака «освіченого правління» – обмеження втручання церкви в суспільне життя. Для України це було тим актуальніше, що зрусифікована за незначним винятком тогочасна верхівка духівництва перетворилася на слухняне знаряддя царату і блокувала будь-які прояви національно-визвольних змагань. Гетьманський уряд, зокрема, виступив проти висвячення в ієрархи чужинців, «котрыє в Малой России не постригались, нікаких тут заслуг не показали і обыкновений і порядков здєшніх не знают». Натомість пропонувалося повернутися до традиційної практики вільних виборів духовними і світськими особами на «знатнєйші духовні чини».

Прагнучи активізувати господарське життя, гетьман скасовує внутрішні мита й добивається дозволу на вільну торгівлю українських купців за межами Російської імперії. Проаналізувавши збитки, що приносить краю надмірне поширення винокуріння, гетьманський уряд залишає право на реалізацію цього промислу лише за «владельцами і козаками, котрие свои грунти і лісниє угоддя імєют».

На особливу увагу заслуговують реформи Розумовського в царині освіти та культури. За усталеним звичаєм гетьман надавав передусім значну підтримку Києво-Могилянській академії. В час його правління у 1752, 1763 і 1764 роках розробляються інструкції, покликані осучаснити зміст навчального процесу в стінах академії. Однак зупинити інспіровану церковними ієрархами трансформацію Києво-Могилянської академії у суто духовний заклад йому не поталанило, і гетьман дедалі більше проймався ідеєю створення в Україні нової, цілком світської системи освіти, яка б складалася з університетів і гімназій. В 1760 році з’являється проект заснування Батуринського університету, котрий мав повністю відповідати тогочасним європейським стандартам. Iнший університет передбачалося відкрити на базі Києво-Могилянської академії, яка повинна була увійти до його складу на правах богословського факультету. З огляду на незадовільний стан книгодрукування в Україні, неабиякого значення набувала пропозиція заснувати при університетах, а «где запотребно судится і при гімназіях», друкарень для видання книг, як церковного, так і світського змісту.


«Маленький Петербург»

Нарешті, неабиякий дер­жавотворчий зміст гетьман вкладав у розбудову гетьманської резиденції, яку він переніс туди, де правив його визначний попередник – Iван Мазепа. Саме тут, на мальовничому схилі річки Сейму, петербурзький архітектор, англієць за походженням, Чарльз Камерон на гетьманське замовлення збудував розкішний палац в першокласному стилі класицизму, а італієць Рінальді заклав довкола парк. До проектування «національних строєній» були залучені найвідоміші на той час придворні майстри – Квасов, Аксамитов і Старцев.

У Батурині гетьман зібрав одну з найкращих в російській імперії бібліотеку, слава про яку дійшла до Європи. На посаді бібліотекаря більше п’ятнад­цяти літ служив виписаний з Франції фахі­вець. Перепові­дали, що Розумовський навіть виношував плани запросити на посаду завідувача бібліотеки відомого французького просвітителя Ж. Ж. .Руссо. Атмосфера націо­нального підне­сення сприяє пожвавленню інте­ресу до української історії, розгортанню творчого пошуку письменників і митців, зрештою формує цілу генерацію політиків й інтелектуалів.

Намагання зробити з Батурина «маленький Петербург» пе­регукувалося із заходами стосовно законодавчого виокремлення української аристократії, народженої з козацької старшини. Саме в середовищі останньої на старшинському з’їзді 1763 року ухвалюється проект, спрямований на законодавче закріплення й розширення автономії Гетьманщини. Зокрема, пропонувалося закріпити право вільного обрання гетьмана, відновлення традиції укладення українсько-російських договірних статей, конституювання шляхетського сей­му, відновлення митного кордону між Україною та Росією тощо. З уст наближеної до гетьмана старшини лунали пропозиції зробити гетьманську владу спадковою в родині Розумовських.


«Щоб i назва гетьманiв щезла...»

Катерина II також видавала себе за щиру прибічницю ідеї освіченого правління. Однак в системі російського освіченого аб­солютизму не існувало простору для розвитку освіченого гетьманату в Україні. Відомості про політичні настрої української старшини та шляхти, що доходили з Глухова, вкрай стурбували петербурзькі власті. Нова імператриця Катерина II – переконана прибічниця жорсткої централізації влади в імперії – негайно викликала К.Розу­мов­сько­го до «Північної Пальміри» й напри­кінці лютого 1764 р. змусила його підписати зречення гетьманства.

Палац Розумовського в Батурині – сучасний вигляд. Архітектор Чарльз Камерон.

Російській адміністрації в Україні імператриця віддала наказ: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними, як iз чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції треба зручними способами привести до того, аби вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки з лісу...» А ще імператриця наказувала: «Коли в Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб і назва гетьманів щезла...» Саме під знаком реалізації «накреслень» імператриці й пройшли останні десятиліття віку ХVIII. Однак, на щастя, перетворити українців з «вовків» на «ягнят» Петербургу так і не поталанило. I відбулося це значною мірою завдяки здобуткам політичного і культурного піднесення, що його пережила Україна в роки освіченого гетьманування Кирила Розумовського – генерал-фельдмаршала, графа, камергера, президента Петербурзької академії наук, але передусім українського патріота.


Юрій ШЕМШУЧЕНКО, Віктор АКУЛЕНКО

ГЕТЬМАН УКРАЇНИ – ПРЕЗИДЕНТ РОСІЙСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

Вісник N12 2002 nbuv.gov.ua/portal/all/herald/2002-12/9.php

© ШЕМШУЧЕНКО Юрій Сергійович. Академік НАН України та іноземний член Російської aкадемії наук. Директор інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (Київ).

АКУЛЕНКО Віктор Іванович. Доктор юридичних наук. Провідний науковий співробітник того ж інституту.


...Чимало історичних фактів переконують, що у XVII–XVIII ст. Україна була важливим осередком розвою культури, науки, економіки, інтенсивно підживлюючи потенціал Російської імперії. Це наочно ілюструє, зокрема, вся діяльність українського гетьмана Кирила Григоровича Розумовського. Адже він виявився безпосередньо причетним до процесу становлення і розвитку Російської Академії наук і понад 50 років очолював цю установу. Останній гетьман Лівобережної України був водночас і президентом вищої наукової установи Росії.

Про життя і діяльність К. Розумовського (1728–1803) як українського гетьмана і російського державного діяча – сенатора, графа і генерал-фельдмаршала – написано вже чимало. Менше відома його академічна діяльність.

Своєю карколомною кар'єрою пастух із села Лемеші, що під Козельцем на Чернігівщині, був зобов'язаний старшому братові Олексію. А той став обранцем долі завдяки чудовому голосу. Його взяли до придворної хорової капели у Петербурзі, де згодом він став фаворитом імператриці Єлизавети Петрівни, однією з найвпливовіших осіб царського двору.

Готуючи свого молодшого брата до служби при дворі, О. Розумовський відправив його на два роки для оволодіння науками до Німеччини і Франції. Юнака супроводжував ад'юнкт Академії Г.М. Теплов. У Німеччині (Кенігсберзі, Берліні і Геттінгені) Кирило опанував географію і всесвітню історію, німецьку, французьку та латинську мови, інші науки. У Берліні, зокрема, він навчався у знаменитого математика і фізика, члена Петербурзької Академії наук Л. Ейлера і ще одного члена цієї ж академії Т.Ш. де Пірмона. У листі від 2 липня 1744 р. останній повідомляв: «...Дозвілля у мене тут немає відтоді, як маю честь вчити п. Розумовського, який, здається, настільки ж задоволений мною, наскільки я ним»¹.

Навчання за кордоном дало позитивні результати. Після повернення К. Розумовського до Петербурга придворні помітили зміни у його вихованні. Він добре розмовляв німецькою і французькою, поводився з гідністю. «Відсутність геніальних здібностей компенсувалася в ньому відданою любов'ю до вітчизни, правдивістю і добродійництвом, якостями, якими він володів найвищою мірою і завдяки яким заслужив загальну повагу»², – зазначав Гельбич. За словами імператриці Катерини ІІ, «він був гарним на вроду, вельми приємним у спілкуванні і мав оригінальний розум, чим незаперечно переважав брата свого... Я не знаю іншої сім'ї, яка, перебуваючи в такій найвищій милості при дворі, була б так всіма шанована, як ці два брати».

Почесті не запаморочили голову молодого Кирила Розумовського, і він продовжував удосконалюватись у науках. При цьому активно спілкувався з козацькою старшиною, яка намагалася за допомогою братів Розумовських відновити гетьманство в Лівобережній Україні.

Через рік після повернення з-за кордону, 21 травня 1746 р., графа К. Розумовського з урахуванням його «особливих здібностей і набутої в науках майстерності» призначили президентом Академії наук і мистецтв із щорічною платнею 3000 рублів. А 12 липня новопризначений президент звернувся до академіків з промовою. Він, зокрема, сказав: «Наша всемилостивіша Імператриця і самодержиця призначила мене президентом Імператорського товариства (тобто Академії. – Авт.). Я хочу просити вас, щоб віднині для виконання свого обов'язку ви звертались до мене тими засобами, за допомогою яких наша велика держава здобула б разом зі славою також істинну користь для себе. Це є перша і найважливіша мета вашого вченого товариства, задля якої воно засноване».

Права та обов'язки Академії на час затвердження К. Розумовського її президентом чітко визначені ще не були. Петро І не встиг підписати Положення про Академію, створену ним відповідно до сенатського указу від 28 січня (8 лютого) 1724 р. А тому вона фактично керувалася у своїй діяльності проектом «Положення про створення Академії наук і мистецтв», складеним її першим президентом Л.Блюментростом. Цей проект був розглянутий у січні 1724 р. на засіданні Сенату, але не затверджений. Через відсутність інших статутних документів даний проект використовувався для вирішення різноманітних академічних питань.

К. Розумовський добре усвідомлював курйозність такої ситуації. А тому доручив асесору Г. Теплову і раднику академічної канцелярії І. Шумахеру скласти проект регламенту Академії. Президент особисто керував цією роботою. 4 липня 1747 р. Регламент Імператорської Академії наук і мистецтв був розглянутий і затверджений Колегією іноземних справ, а 24 липня того ж року – імператрицею Єлизаветою Петрівною. Відтоді Петербурзька академія наук почала іменуватись «Імператорською».

У преамбулі Регламенту зазначалося, що, заснувавши Академію, Петро І поклав добрий початок розвитку наук і мистецтв у Росії, однак, оскільки не було прийнято відповідного регламенту, який би визначав структуру, штати і форми роботи Академії, вона не могла здійснити істотні кроки в цьому напрямі. Вироблений регламент був спрямований на усунення такого стану. Згідно з ним Академію розділили на власне Академію та Академічний університет, який фактично почав своє функціонування з указу К. Розумовського від 1 вересня 1747 р. Указом передбачалося набрати до університету 30 «молодих і здібних людей у студенти».

Головним завданням Академії регламент визначав розвиток науки і мистецтв для загальної користі. З цією метою вона поділялася на астрономічний, фізичний і фізико-математичний класи. Історико-філологічні та юридичні науки були віднесені до університету. Загальна кількість академіків встановлювалась на рівні десяти осіб. Стільки ж вводилося до складу Академії і почесних членів. Кожен академік міг мати ад'юнкта, який допомагав йому в роботі і сам готувався до одержання академічного звання.

Передбачалося проведення щорічних загальних академічних зборів. На них кожний академік мав звітувати про свою роботу, доповідати про винаходи і наукові здобутки. Організаційні питання проведення цих зборів покладалися на конференц-секретаря Академії. Широкі повноваження надавалися регламентом президентові Академії. Він керував усіма департаментами, а також університетом Академії, вирішував питання про призначення та звільнення академіків і ад'юнктів, вів засідання академічних зборів, стежив за витрачанням коштів, доповідав імператриці про роботу Академії тощо. Йому надавалося також право вносити зміни та доповнення до Регламенту і навіть відступати від його положень, якщо він вважав це за важливе і корисне.

К. Розумовський не був науковцем, а тим більше – видатним. Та він і не претендував на це. Обіймаючи посаду президента Академії, він так і не став академіком (дивина, як на нинішній час). Кирило Григорович був на цій посаді адміністратором. Не маючи належного досвіду, вже від початку свого президентства він зіткнувся з чималими труднощами. А тому багато в чому покладався на Г. Теплова, який нерідко вів подвійну гру, підтримуючи в ряді питань І. Шумахера – одного з головних інтриганів у колективі Академії. До речі, саме під його впливом до Регламенту Імператорської Академії наук і мистецтв були внесені положення, які надавали перевагу в її формуванні іноземним ученим.

На цьому тлі у К. Розумовського склалися досить непрості стосунки з М. Ломоносовим, який прийшов до Академії у 1742 р. Талановитий та різнобічний вчений був людиною зі складним характером і нерідко давав волю емоціям, ведучи тривалу боротьбу із засиллям іноземців в Академії. К. Розумовський, з одного боку, як президент Академії, високо цінував талант М. Ломоносова, а з другого – не міг не враховувати конкретну ситуацію, яка склалася в академічному середовищі. Вона була пов'язана з тривалою ворожнечею та взаємними наклепами різних угруповань. Не залишався осторонь цієї боротьби і М. Ломоносов.

Щоб якось послабити напруженість, К.Розумовський запросив із Сенату всі справи, що стосувалися чвар між академіками, а також звелів кожному з них ще раз викласти свою думку. Після вивчення ситуації президент подав до Сенату такий висновок: «...Коли, взявшись за правління академічними справами, я розглянув роботу професорів, то виявилося, що деякі з них жили тут більше на збиток державі і дурили керівників, аніж прагнули принести користь народу, до того ж не відповідну своїм знанням і праці вимагали собі платню».

Але конкретно якихось заходів вжито не було. М. Ломоносов був невдоволений тим, що на його скарги не відгукнулися належним чином. З цього приводу він зазначав: «Нинішній президент його величність граф Кирило Григорович Розумовський для російського народу міг би багато досягти, якби трохи більше вникав в академічні справи. Але з самого початку довірився Шумахеру, а особливо, що тодішній асесор Теплов був йому предводитель, а Шумахеру – приятель».

Втім, у 1748 р. К. Розумовський підніс імператриці оду М. Ломоносова «Восшествие на престол» і домігся винагороди авторові у сумі 2000 рублів. Він же подбав, щоб привести академічну лабораторію М. Ломоносова в такий стан, аби вчений міг «зручно і з користю провадити всі досліди, які тільки трапляються в хімії». За президентства К. Розумовського М. Ломоносов отримав казенну квартиру і чин колезького радника. З цього приводу він писав І. Шувалову: «Президент наш добрий, тільки довірився Теплову».

У 1750 р. К. Розумовського було обрано на козацькій раді у Глухові гетьманом Лівобережної України. На додачу до відповідальної посади президента Імператорської Академії наук і мистецтв він отримав і гетьманську булаву. На цю подію М. Ломоносов відгукнувся віршем «Полидор».

«Доколе будет Днепр в брегах своих крутиться,

Доколе алтари здесь будут Ей куриться,

И лавры завсегда торжественны цвести.

Здесь пляски на лугах повсюду раздаются,

И с шумом радостным в порогах воды льются.

Избыточно цветы дают свой нежный дух,

И ветвями древа, красуяся, качают,

И горы и леса Богиню возвышают,

Что к их желанию склонила щедрый слух.

Тебя здесь, Полидор, желали рощи злачны,

Долины тучные, источники прозрачны,

Тебя желали здесь обильныя поля».

Перед від'їздом до гетьманської резиденції, старовинного Глухова, К. Розумовський звернувся до імператриці з листом, в якому висловлював занепокоєння долею Академії на час своєї відсутності у Петербурзі. Він ставив питання про введення в Академії посади віце-президента, який безпосередньо вирішував би поточні справи, узгоджуючи найважливіші з них через листування з президентом. Але імператриця не погодилася. Це зміцнило позиції І.Шумахера у фактичному керівництві Академією. Він, зокрема, відмовив М. Ломоносову у відрядженні до Москви для збирання матеріалів з питань мозаїчного мистецтва, більше того, переконав К. Розумовського у тому, що вчений не визнає влади президента і не бажає підкорятися його розпорядженням. Інтриги досвідченого канцеляриста досягли мети: К.Розумовський оголосив М. Ломоносову догану.

Суть питання, проте, полягала не у «непокорі» президентові. М. Ломоносов домагався того, щоб жодним «вченим справам» канцелярія не давала ходу без їх обговорення академічними зборами, і просив у К. Розумовського «негайної наукам допомоги». Зважаючи на це прохання, президент створив спеціальну комісію, до якої включив і Ломоносова, і Шумахера. Але комісія не виробила конструктивних пропозицій щодо поліпшення діяльності Академії. Як зазначав М. Ломоносов, «з одного кінця Академію хочуть полагодити, а з другого – псують».

Розкритикував М. Ломоносов і запропоновану К. Розумовським назву академічного журналу – «Санкт-Петербургские ежемесячные сочинения». Вчений, зокрема, заявив, що коли навіть назвати журнал «Санкт-Петербургскими штанами, то это тоже приемлемо будет». Перший номер журналу вийшов у 1755 р. під назвою «Ежемесячные сочинения».

У перші роки правління Катерини ІІ К.Розумовський майже повсякчас перебував при імператорському дворі, займаючись як політичними, так і академічними справами, які знову й знову стосувалися суперечок між академіками. Запальна участь у них М. Ломоносова призвела до того, що в Москві постало питання про звільнення його з Академії, що й було зроблено царським указом від 2 травня 1763 р. Правда, через десять днів імператриця скасувала цей указ. Вона ж першою серед коронованих осіб відвідала урочисте засідання Академії.

Попри всі труднощі і дискусії, Імператорська Академія наук і мистецтв за президентства К. Розумовського посіла помітне місце серед наукових установ Європи. Проведені тут М.Ломоносовим піонерські наукові дослідження багато в чому випередили час. В Академії працювали математик і фізик Л. Ейлер, історик Ф. Міллер, природознавець П. Паллас та інші відомі іноземні вчені. Академія поповнилася талановитими російськими науковцями. Імена академіків С. Румовського, Г. Козицького, М. Мотоніса, С. Крашенинникова, В. Тредіаковського, С. Котельникова, О. Промасова та інших стали широко відомими у науковому світі. За часів К. Розумовського Академія була чи не першим центром, де перекладали, видавали і поширювали західноєвропейську наукову і художню літературу. При ній з цією метою було засновано першу в Росії книжкову крамницю. Діяли також бібліотека, Кунсткамера, друкарня, художні майстерні тощо.

Регламент Академії 1747 р. передбачав річні асигнування на її утримання у сумі 53 тисячі рублів. Та у зв'язку з її розширенням цих коштів стало замало. Водночас через розширення автономних засад діяльності Академії виникла необхідність переглянути і сам Регламент. У 1764 р. К. Розумовський доручив М. Ломоносову і І. Тауберту підготувати проект нового статуту Академії. У проекті, поданому М. Ломоносовим, передбачалося демократизувати Академію, надати їй більшу внутрішню автономію, ліквідувати бюрократичні перепони у проведенні наукової діяльності тощо. Вказувалось також, що президент і науковий склад Академії мають обиратися насамперед з російських учених, що ж до іноземців, то вони можуть входити до неї тільки якщо це видатні науковці.

Свій проект статуту запропонував також Л. Ейлер (1766). Слідом за ним спеціальна академічна комісія виробила ще один проект статуту Академії (1769). Але жоден з них не був затверджений. Таким чином, Академія до середини 1803 р. продовжувала діяти на основі Регламенту 1747 р., розробленого під керівництвом К. Розумовського.

Завантажений державними справами і функціями гетьмана Лівобережної України, К. Розумовський, звичайно, не мав можливості приділяти Академії достатню увагу. І з цього погляду зауваження М. Ломоносова були слушними. Але на період відсутності Кирила Григоровича у Петербурзі Академія не залишалася без керівництва. Президентові у цьому допомагали директори Академії. Першим з них був В.Г. Орлов (1766–1774), потім – С.Г. Домашнєв (1775–1783), К.Р. Дашкова (1783–1796), П.П. Бакунін (1796–1798). К. Розумовський залишався президентом Академії до 5 квітня 1798 р. Втім, в останній період президентства він академічними справами майже не займався, і Академією фактично керували директори.

Працюючи для розвитку науки і культури Росії, К. Розумовський не забував і про Україну. До своєї резиденції у Глухові він привіз мистецьку трупу і влаштував перший у Лівобережній Україні професійний театр. Потім захопився ідеєю створення Малоросійського університету у м. Батурині, куди намагався перенести з Глухова гетьманську резиденцію. З цією метою разом з Г. Тепловим ознайомився у 1761 р. з роботою Московського університету. Але ці плани не вдалося втілити в життя у зв'язку з ліквідацією Катериною ІІ гетьманства і козацької автономії у Лівобережній Україні.

К. Розумовський сприяв своїм землякам у налагодженні зв'язків з Імператорською Академією наук і мистецтв. За його підтримки у 1779 р. було обрано членом-кореспондентом Академії уродженця Глухова Федора Осиповича Туманського, який займався науковою і літературною діяльністю. Пізніше Туманський видавав у Петербурзі журнали «Российский магазин», «Зеркало света» та «Лекарство от скуки и забот». Підготував і видав десятитомник матеріалів про життя і діяльність Петра І, працював над Топографічним описом Гетьманщини (1791–1796). Маючи чин бунчукового товариша у другій Малоросійській колегії, він відкрив у Глухові першу на Гетьманщині книгарню. Книжки до неї надсилала книжкова крамниця Петербурзької Академії. Вони поширювалися по всій Лівобережній Україні³.

Ф. Туманський задумав також заснувати у Глухові філію Імператорської Академії наук і мистецтв. Всю організаційну роботу глухівський ентузіаст брав на себе, обіцяючи на цю справу пожертвувати власні гроші і свою бібліотеку. Відоме його листування з директором Академії С. Домашнєвим. Проте переконати останнього у доцільності відкриття в далекому від Петербурга провінційному місті філії столичної Академії не вдалося. Та й навряд чи можна було чекати на інше.

У буремному 1918 р. народний комісар освіти РСРФР А.В. Луначарський в одній зі своїх статей визнав, що у XVII–XVIII ст. Росія стояла на плечах України у військовому, економічному і культурному відношеннях. Завдяки цьому Росія зміцнилась, стала могутньою європейською державою, а Україна, все віддавши, занепала⁴. Діяльність К. Розумовського на посаді президента Імператорської Академії наук і мистецтв – ще одне свідчення на користь такого висновку.

1. Цит. за: Васильчикова А.А. Семейство Разумовских. – С.-Петербург, 1880. – Т. 1. – С. 56.
   
2. Там само. – С. 58.
   
3. Шемшученко Ю. Наш друг Туманский. – К., 2000. – С. 180.
   
4. Грядущее. – М., 1918. – № 2. – С. 36.
   

Олекса ВАЩЕНКО

СОБОР МОГО ДИТИНСТВА

День №109 18 червня 1999 day.kiev.ua/100135


«Для любителя церковной архитектуры и живописи собор в память Успения Пресвятой Богородицы в г. Козельце, Черниговской губернии, представляет нечто такое, чего, пожалуй, не увидишь в известных в этом отношении петербургских соборах и храмах вообще» (Щомісячний історичний журнал «Киевская старина», 1898 рік, т. 63)

Моя Батьківщина – це, передовсім, село Карпоки на Чернігівщині, де я народився і виріс. Це ті напіврозвалені колгоспні кузня та клуб біля батьківської оселі, які ще й зараз не перестають заглядати прямо в душу вибитими зіницями вікон та дверей. Це і земляки-селяни – великі трудівники. Це і сусіднє з нашою хатою болото, на якому я змалечку ловив карасів, в'юнів і пічкурів.




Козелець. Собор Різдва Богородиці (1766-70) – архітектори

І.Григорович-Барський, А.Квасов. Фото Сергія Клименка.


Але найбільше враження у дитячі та юнацькі роки справляв на мене собор Різдва Богородиці, що височів золотоверхими куполами за десяток кілометрів від Карпоків у районному селищі Козельці. Годинами я міг милуватися казковим сяйвом його куполів, що виблискували вдалині, немов космічні прибульці. Дуже тоді мене усе цікавило про цей собор. Геть усе: історія його виникнення, хто його спорудив тощо. Та чим більше заглиблювався я у пошуки, тим більше обростала історія собору якимись напірозгадками-напівчутками. Розповідали, приміром, що при спорудженні собору викладали довжелезний, кілька сот метрів, дерев'яний настил і ним возили волами каміння для нарощування будови у висоту. Навіть мій учитель історії нічого конкретного не міг розповісти, тільки сказав про те, що собор збудував наш великий земляк граф Розумовський на честь своєї матері й що служив граф при дворі всесильної цариці.

Років шість тому спеціально поїхав до Козельця і пішов, як кажуть, по інстанціях. Собор у той час знаходився на безнадійній довготривалій (так званій) реставрації і був зачинений. Як я дізнався в районного архітектора, ця реставрація, згідно з ухвалою облвиконкому 1986 року мала бути закінчена 1993 року, але через дуже повільні темпи робіт їй не видно, навіть зараз, ні кінця ні краю.

Ось тоді я випадково й познайомився з шестикурсником заочного відділення Київського художнього інституту Олександром Шеляговським, який теж цікавився історією собору. Саме він дав мені список необхідної літератури, яку я знайшов у Державній історичній бібліотеці, що в Печерській лаврі. Спробую викласти якнайповніше для читачів усе те, що я вичитав там. Тим паче, що текстівка до фотознімків статті «Останній гетьман. Чи творець руїни?» (Голос України» № 152 за 8 серпня 1991 року) Анатолія Макарова однозначно називає будівництво собору Різдва Богородиці справою рук архітектора І. Григоровича-Барського у співавторстві з А. Квасовим у 1752-1763 роках на замовлення Н. Д. Розумихи як родинного храму-усипальниці. Проте це не зовсім так.

Звернімося до феномену родини Розумовських за книгою «Семейство Розумовских» (А.А. Васильчикова, т. І, С.-Петербург, 1880 р.), де вже у передмові сказано: «Графы Розумовские принадлежат ко второй эпохе временщиков. Возвышением своим они обязаны только случаю. Они не играли видной роли в летописях отечества нашего, не отличались особенными, выходящими из ряда талантами. В продолжении шести царствований: Елизаветы, Петра III, Екатерины II, Павла I, Александра I и Николая I с немногим сто лет существует семейство Розумовских и не представляет ни одного полководца, ни одного вполне замечательного государственного мужа. Еще при жизни своей они, по крайней мере графы Алексей и Кирилл Григорьевичи, пользовались общественным сочувствием. Екатерина отзывается о них, что: она «Никогда не знавала семейсва временщиков, более всеми любимого». Причину этой любви угадать нетрудно: Розумовские, не чуждаясь просвещения, жили жизнью народною, любили все отечественное».

Навіть у короткій цій цитаті вже є кілька суперечностей, приміром: «они не играли видной роли в летописях отчества нашого» і «не чуждаясь просвещения, жили жизнью народною...»? Та не про це зараз мова. Повернімося до «Семейства Розумовских» і першого розділу книги «Происхождение и возвышение». В ній ідеться про те, що в Чернігівській губернії Козелецького повіту, в хуторі Лемешах жив реєстровий козак Григорій Якович Розум. Хутором село Лемеші було до 1765 року і розміщувалось на старій поштовій дорозі з Києва в Чернігів між станціями Козельцем та Чемером. Розумом нарекли Григорія Яковича, як засвідчує переказ, сусідні козаки від приказки, яку той любив повторювати: «Гей! Що то за голова, що то за розум!»

Розум був людиною сварливою і скандальною, дружина Наталія Дем'янівна, навпаки, була жінкою розсудливою і розумною. Дітей у них було шестеро: Данило, Олексій, Кирило, Гафія, Ганна, Віра. Приємна зовнішність та голос, бажання вчитися привернули увагу до Олексія місцевого духівництва. Він ходив учитися до дячка в село Чемер.

Одного разу Наталії Дем'янівні приснилося, неначе в її хаті світяться сонце та зірки. Переповіла сон сусідам, які тільки посміялися з неї. Днів через три, на початку січня 1731 року, у святковий день проїжджав через Чемер полковник Федір Степанович Вишневський, що повертався з Угорщини, де він купував для імператриці вина. Вишневський зайшов до церкви, зачарувався голосом і зовнішністю Олексія Розума і умовив дячка відпустити його в Петербург. Там Вишневський представив Олексія тодішньому обер-гофмаршалові графу Рейнгольду Левенвольду, котрий відразу ж помістив молодого українця в придворний хор.

Єлизавета звернула свою увагу на молодого Розума, котрий тоді втратив голос і був придворним бандуристом. Через деякий час із бандуристів – вже не Розум, а Розумовський – призначається керуючим одним з царських маєтків. Слідом за цим Олексій Григорович отримує звання гоф-інтенданта і починає відати всім майном двору Єлизавети Петрівни, та так уміло, що сама імператриця в листах називає йог «другом нелицемерным». Матір Олексія Розумовського у цей час стала краще жити, завела корчму...

Невдовзі Розумовський стає графом і одружується з імператрицею Єлизаветою Петрівною (обвінчалися таємно восени 1742 року в підмосковному селі Перові). Після такого вдалого укладення законного шлюбу вплив Олексія Григоровича при дворі стає величезним. Він не забув і про своїх благодійників: Вишневського зробив генералом, а дячка призначив наглядачем у одному з садів імператриці. Найменше його бажання було законом при дворі. Не забув він і далеку Батьківщину. Братові Кирилові допомагає стати гетьманом України. Домігся відновлення автономії України. Але увесь час Розумовського тягло на батьківщину.

Чи не з його порад Єлизавета Петрівна зібралась відвідати Україну. До височайшого візиту ремонтувалися і розширювалися дороги, зміцнювалися мости. У Козельці імператриці сподобалося, там вона познайомилася з рідними сестрами чоловіка. Можливо, саме тоді й виникло, з дипломатичної «подачі» Олексія Розумовського, у Єлизавети Петрівни бажання спорудити собор Різдва Богородиці. До цього слід додати задум побудови Андріївської церкви в Києві...

В 63 томі щомісячного історичного журналу «Киевская старина» за грудень 1898 року знаходимо: собор збудовано на «средства всесильного в то время графа Алексея Григорьевича Розумовского... при ближайшем участии небезызвестного священника Тарловского Кирилла Николаевича, уроженца г. Козельца, слывущего под именем «Дикого попа». Строителем собора был знаменитый архитектор того времени Растрелли». Відносно історії спорудження собору, пише далі «Киевская старина», то серед місцевого населення побутувала думка, що до його спорудження спричинив величезний іконостас, який було замовлено в Італії для імператорської церкви в Петербурзі. Адже після того як іконостас було доставлено на місце, стало зрозуміло, що він завеликий. «Вот тогда-то и было поручено архитектору Растрелли соответственно размерам и величине иконостаса составить проект собора. В скором времени собор был построен. Изумленному взору обывателей града Козельца предстало в виде собора такое диво, что все просто ахнули и единогласно решили, что не только в Чернигове, но даже в самом Киеве нет такого собора», – стверджує «Киевская старина».

А ось те, що писав журнал майже 100 років тому, можна повністю віднести до наших днів. Немов про нас йдеться – прочитаймо уважно: «Иконостас, кажется, не ремонтировался с самого основания собора, т.е. уже почти 159 лет... Время берет свое – краски и лепные украшения трескаются, часть последних отпадает, позолота сходит. Недалеко то время, когда величественный иконостас и иконы потребуют ремонта».

Зазначу ще раз – це писалося майже століття тому. А якщо до цього додати, що в часи Другої світової війни фашистські окупанти тримали в соборі коней і десятками років після війни він не ремонтувався – можна тільки уявити, якого ремонту-реставрації він зараз потребує. ..

До речі, відомості про те, що собор Різдва Богородиці спорудив Растреллі, ми знаходимо і в «Известиях XIV археологического съезда въ г. Чернигове 7–15 августа 1908 г.» В дебатах, що відбулися на з'їзді, професор Федір Горностаєв з Москви наголошував: «Указание церковных летописей о гр. Растрелли сосредоточены въ Козелецком соборе...».

І лише у «Всеобщей истории архитектуры» в шостому томі ми знаходимо твердження про те, що автором собору Різдва Богородиці був (у першу чергу) А. Квасов, а не І. Барський. Але при цьому зазначу, що «Всеобщая история архитектуры» видана у Москві 1968 року.

... Така стисла історія собору Різдва Богородиці в Козельці. Вона, звичайно, не повна. І тут – величезний обсяг роботи для краєзнавців та істориків. А ось для мене найголовніше те, щоб щира позолота на куполах СОБОРУ МОГО ДИТИНСТВА сяяла і для моїх дітей, і для моїх онуків...





КОЗЕЛЕЦЬ


Відомий з XVІІ ст. як укріплене місто, що входило до складу Речі Посполитої. Назва, очевидно, походить від польових квітів козелець. З 1649 р. – центр Козелецької сотні. У 1656 р. надане магдебурзьке право, у 1663 р. – герб, що зображував цапа з хрестом на спині.

Герб російського періоду затверджений 4 червня 1782 р. В червоному полі срібний цап, а на ньому – золота держава з хрестом.

Проект Б.Кене запропонований 18 травня 1865 р. В червоному щиті срібний цап з чорними очима, язиком, рогами і копитами, що несе на спині золоту державу. У вільній частині герб Чернігівської губернії. Щит увінчаний срібною міською короною з трьома вежками та обрамований двома золотими колосками, оповитими Олександрівською стрічкою.

Герб радянського періоду затверджений 06 лютого 1984 р. рішенням виконавчого комітету міської ради. У п'ятикутному лазуровому щиті – червоний щиток, у якому золота квітка козельця, від якого походить назва міста. Над квіткою – золоті серп і молот, над щитком – золота назва міста українською мовою.





ОСТЕР

patent.net.ua/symbol/regions/cn/oster/ua.phpl


Розташований на берегах річки Остра. Перша літописна згадка належить до 1098 р., коли Володимир Мономах заснував городець "на Вьстрі". З 1657 р. – сотенне місто Переяславського полку.

У 1665 р. королем Яном ІІ Казиміром надане магдебурзьке право і герб, що зображує в зеленому полі міські ворота, на яких споруджені три невеликі башти, а на середній з них – золотий хрест.

Герб російського періоду затверджений 4 червня 1782 р. на основі старого герба: в зеленому полі ворота міські, на яких зведені три невеликі башти, а на середній з них золотий хрест.

Проект Б. Кене від 28 квітня 1865 р. В зеленому щиті срібні зубчасті міські відчинені ворота з трьома круглими баштами і над воротами червоний щит, розділений золотим хрестом. У вільній частині герб Чернігівської губернії. Щит увінчаний срібною міською короною з трьома вежками та обрамований двома золотими колосками, оповитими Олександрівською стрічкою.





Роман МАЛЕНКОВ

ОСТЕР, КОЗЕЛЕЦЬ ТА ІНШІ

ukrainainkognita.org.ua/Ukr/Region/koz_ost_ukr/koz_ost_ukr.php

Фото автора та Сергія Клименка.

Туристичний бізнес в Україні поки що в глибокому занепаді. Він нагадує пуголовка, в якого тільки почали відростати лапи – і не риба, і не жаба, але вже й не ікра. Все це розумієш, коли потрапляєш в такі містечка як Козелець та Остер. Ніби-то звичайні провінційні містечка. З розбитими дорогами, з банальною одноповерховою забудовою та з кількома заводиками. Життя в цих містечках прокидається лише в "базарні дні" або на свята. Але життя це просякнуте історією та традиціями. І невід'ємною частиною цього життя є величні церкви та собори, що вже не одне століття височіють над провінціалізмом та буденністю Козельця, Остра та навколишніх сіл. Та годі й мріяти придбати путівник по цій місцевості – в кіосках преси можна, в кращому випадку, купити місцеву газету чи збірник кросвордів. А туристична інфраструктура тут майже відсутня. Хоча, зазвичай, сюди завозять групи екскурсій, що прямують зі столиці на огляд пам'яток Чернігова, або навпаки. Можливо саме через "тінь" від сусідів – не просто великих міст, а справжніх історико-культурних скарбниць України, пам'яткам Козельця та Остра довгий час уваги приділяється незаслужено мало.

Насиченість місцевості різноманітними пам'ятками вражає. Собори, церкви, адміністративні споруди і навіть "божниця" часів Київської Русі створюють цьому регіону особливу туристичну привабливість, яка підкреслюється різноманіттям архітектурних стилів. Візантійський стиль та петербурзьке бароко, класицизм та українське бароко, причому в найкращих своїх зразках. Ну хіба не достойна ця унікальна територія хоч одного невеличкого путівника. На мою думку – достойна значно більшого. Навіть зважаючи на те, що ми не потрапили у село Петрівське, де розташована Михайлівська церква (1782-1790) з дзвіницею, кам'яною огорожею та вежами. І на те, що ми навмисно не зосереджували свою увагу на красотах долини Десни та на краєвидах її притоки – Остра.





Абсида Михайлівської церкви (Юрієва божниця)


Старший брат Козельця

Козелець розташований на півшляху від Києва до Чернігова поряд із відомою автотрасою Е95, а Остер – за п'ятнадцять кілометрів на захід, якраз у межиріччі однойменної річки та Десни.

Остер зараз знаходиться у підпорядкуванні Козельця, але так було не завжди. З'явилося це місто 1098 року. Саме тоді Переяславський князь Володимир Мономах (з 1113 року Великий князь Київський) заснував тут фортецю для захисту від кочівників – Городець на Острі. Він же побудував у фортеці велику церкву – Михайлівську, один з приділів якої можна і зараз споглядати в Острі.

Помилково її називають "Юрієва божниця". Можливо тому, що після смерті Мономаха Городець перейшов до Володимиро-Суздальського князя Юрія Долгорукого (в 1155-1157 Великого князя Київського). Юрій, укріпивши фортецю, використовував її для контролю за судноплавством по Десні. Крім того, це був опорний пункт князя у його постійній боротьбі з Ізяславом Мстиславовичем за київський престол.

В 1152 році Городець зруйнував Ізяслав (в 1195 році його було відбудовано сином Юрія, суздальським князем Всеволодом), а в 1240 – татаро-монголи. Поселення, що виникло на його місці довгий час називали Старим Остром або Старогородкою, тому що ближче до Десни в ХІV столітті з'явилось нове поселення – Остер. З плином часу ці два поселення злились в одне.

1356 року Остер підпав під владу литовців. Його зробили центром староства, а в 1538 році на місці старої фортеці збудували замок.

1569 року Остерське староство стало польським. Поляки в 1571 р. збудували на березі Десни новий замок. В ньому розмістили 44 гармати та 150 жовнірів.

В ХV столітті неподалік від Остра, вгору за течією однойменної річки, з'явилося поселення Козелець. На початку ХVІІ століття це було вже значне укріплене місто. Від того часу Козелець з Остром розвивалися паралельними курсами, як два брати – старший і молодший. Основною їх спеціалізацією стало рибальство (в Козельці для цього навіть збудували ставки). В обох містечках проживала приблизно однакова кількість жителів. 1649 року, під час війни за визволення, в Острі і в Козельці сформувались козацькі сотні, але Остерська опинилась в підпорядкуванні Переяславського полку, а Козелецька – Київського. Одночасно, в 1654 році, міста потрапили під владу Росії, і майже одночасно отримали Магдебурзьке право (Козелець у 1656, Остер в 1662).

В другій половині ХVІІ ст. в Острі, Козельці та на всіх навколишніх землях запанувала козацька старшина. Можливо саме тому в 1708 році Козелець став центром управління Київського козацького полку. В зв'язку з цим в 1740-60 роках тут було збудовано будинок полкової канцелярії (архітектор А.Квасов), який в майбутньому служив міським магістратом (зараз в ньому розміщено бібліотеку). Зважаючи на те, що Козелець був ще і резиденцією протопопа (протоієрея), формально, за офіційним статусом, він обігнав Остер у розвитку. Але за даними перепису 1766 року в Козельці мешкало 2273 жителя, а у Острі 2007, причому козаків в Козельці було 817, а в Острі – 1086.

Після знищення Запорізької Січі (1775) і загалом козацької влади в Україні в 1782 році і Остер, і Козелець стали центрами повітів Київської губернії, а в 1802 році – Чернігівської губернії.

Зараз Козелець (офіційно селище міського типу) є центром району, Остер – містом районного підпорядкування. В Козельці трохи менше 9 тис. жителів, у Острі – понад 7 тисяч.


Історико-культурна спадщина та туристична привабливість

Найстарішою пам'яткою Остра (і регіону в цілому) є Михайлівська церква, яку вперто називають "Юрієвою божницею". Можливо, Юрій Долгорукий і справді молився в цій церкві, але збудував її Володимир Мономах у 1098 році. Це одна з двох десятків пам'яток князівської доби, що "дожили" до нашого часу в Україні. Хоча зараз бажаючі можуть бачити лише один з приділів (абсиду) церкви – це все, що залишилось від величної колись споруди. Але і цього приділу не було б, якби в 1907 році будівлю не законсервували.

Церква стоїть на високому пагорбі, який оточує дуже мальовнича місцевість заплав Остра та Десни. Пагорб, як і церква, є визначною пам'яткою – археологічною: тут розташоване городище Городця на Острі.

Церкву збудували з давньоруських плінф (про це свідчать клейма) та брил пісковику. Татаро-монголи під час нашестя у 1240 році не зруйнували церкву, але прирекли її на занепад. Лише у XVII столітті її відновили та почали використовувати як діючий храм. У 1753 році блискавка та пожежа зруйнували дерев'яний верх храму. Але це було півбіди. Справжня біда почалася, коли став зсуватись пагорб, на якому стояла церква. Коштів на укріплення пагорба не було, тому на початку ХІХ століття вирішили, що розібрати храм буде значно дешевше, ніж постійно відбудовувати й укріплювати його. І розібрали, залишивши лише абсиду.

Михайлівська церква, або "Юрієва божниця" за призначенням не функціонує з початку ХІХ століття, але в Острі є діюча церква – Воскресенська. Цю прекрасну споруду було зведено у 1845 році. На будівництво виділили кошти купці Павло та Ілля Цилюрикові. Храм звели у класичному стилі та прибудували до нього високу триярусну дзвіницю з годинником.





Воскресенська церква у Острі. Остерський палац культури

Також на увагу в Острі заслуговує будинок ХІХ століття, який належав царському генералу, вихідцю з відомої козацької родини, В.К.Солонині. Зараз в цьому будинку розміщено краєзнавчий музей.

В Козельці найстарішою, найбільшою та найефектнішою спорудою є собор Різдва Богородиці. Цей собор, створений за проектом Растреллі архітекторами І.Григоровичем-Барським та А.Квасовим, вважався однією з найкращих архітектурних споруд Російської імперії. Його будівництво ініціювала родина Розумовських, які на той час були дуже впливовими людьми в імперії. Особливо це стосується братів Олексія та Кирила.

Історія родини Розумовських досить цікава. Родом вони з села Лемеші, що в кількох кілометрах від Козельця. Олексій Розумовський (1709-1771) ще хлопчиком співав у церковному хорі. Тут його запримітив полковник Федір Вишневський, який умовив хлопця, що мав чудовий голос, поїхати до столиці. В Петербурзі Олексій, який був тоді ще не Розумовським, а Розумом, потрапив у придворний хор. Гарний хорист дуже сподобався цесарівні (майбутній цариці) Єлизаветі Петрівні. Вона призначила Олексія спочатку управителем одного з царських маєтків, а згодом гоф-інтендантом, що керував усім майном царського двору. 1744 року він отримав титул графа, а ще через деякий час таємно повінчався з царицею Єлизаветою. В 1756 році Олексія Розумовського було призначено російським фельдмаршалом, але значно раніше він перевіз у Петербург свого молодшого брата – Кирила.

Кирило Розумовський (1728-1803) отримав блискучу європейську освіту (навчався в Кенігсберзькому, Берлінському та Страсбурзькому університетах). Зважаючи на це, та відповідно до бажання імператриці у 1746 році Кирила було призначено президентом Імператорської академії наук. Але для українців він більше відомий як останній козацький гетьман (1750-1764). Після скасування гетьманства він став генерал-фельдмаршалом.

В середині ХVІІІ століття родина Розумовських була однією з найбагатших в Росії. Саме в цей час і звели величний собор Різдва Богородиці. Фундаторкою собору стала мати братів Розумовських, Наталія Дем'янівна. Придворна статс-дама (в минулому звичайна селянка) зініціювала будівництво великої церкви у рідному селі Лемешах. І майже одночасно вона за підтримки сина-гетьмана розпочала будівництво величезного собору у Козельці, який будували протягом 11 років (1752-1763). Керували будівництвом архітектори Квасов та Григорович-Барський. Храм звели у стилі пізнього бароко, але з елементами української народної архітектури. Трохи пізніше (у 1770) поряд з храмом було збудовано велику (висотою 50 метрів) дзвіницю.





Інтер'єри собору Різдва Богородиці.


Собор Різдва Богородиці п'ятибанний (хоча побіжний погляд створює враження, що куполів більше). До характерних особливостей собору можна віднести ефектну (навіть помпезну) декоративну ліпнину, бічні виходи на паперті та цокольний поверх, який додає і без того великому храму ще більшого об'єму. Все це, а особливо інтер'єр, приводить цінителів архітектури у захват .

За дві з половиною сотні років собор Різдва Богородиці пережив немало лиха, але найбільше дісталось йому у ХХ столітті від фашистів і більшовиків. Він був і табором для військовополонених, і конюшнею, і заготконторою. Але доля була милостивою до храму. Його не зруйнували, не розібрали на будматеріали. Час майже не пошкодив храм. Навіть унікальний іконостас висотою у 27 м зберігся непогано. Хоча кажуть, що кілька років тому собор стояв брудним, потрісканим і облущеним. Але розпочались реставраційні роботи і храм поступово стає схожим на те, чим він є насправді – на архітектурний шедевр. Зараз роботи з відновлення собору не завершені, але він й без "штукатурки" виглядає просто супер. Єдине погано – дуже великий, ну ніяк повністю не вміщується у об'єктив.





Будинок козелецької полкової канцелярії (пам’ятка архітектури, 1756-60) – архітектори І.Григорович-Барський, А.Квасов.





Миколаївська та Вознесенська церкви


Ще одну пам'ятку Козельця – будинок полкової канцелярії – споруджували дев'ять років (1756-1765). Керували роботами ті ж архітектори, що будували собор Різдва Богородиці. Після скасування полкового устрою в Україні (1781) тут розміщувався козелецький магістрат. Нині ж тут бібліотека.

Канцелярія будувалась на замовлення полковника Дарагана, дружина якого була сестрою Розумовських. Дарагани у Козельці мали маєток, деякі зі споруд якого збереглися понині.

Є в Козельці ще дві великі церкви – Миколаївська (1781-1784) та Вознесенська (1866-1874). Миколаївська церква збудована в стилі пізнього бароко, хоча в архітектурно-декоративному вирішенні застосовані також прийоми, характерні для класицизму. Вознесенську церкву звели майже на сторіччя пізніше. Це п'ятибанна (чотири бічні бані декоративні) цегляна, хрестоподібна в плані споруда. Бічні верхи церкви схожі на оборонні вежі. Загалом церква є рідкісним прикладом своєрідного трактування традиційного для Лівобережної України XVII-XVIII ст. хрестового п'ятибанного храму. Зараз у Вознесенській церкві музей ткацтва.

В 2004 році до Козельця з далекої Аргентини прибув Андрій Розумовський, прямий нащадок Кирила Розумовського – останнього українського гетьмана. Прибув він не сам, а з нареченою – аргентинкою Урсулою. У соборі Різдва Богородиці відбулося їхнє вінчання.





Данівка. Георгіївський жіночий монастир. Георгіївський Собор (1741-70) – головна споруда монастиря – є одним із кращих зразків архітектури доби бароко.


Данівка

Невеличке село, що за п'ять кілометрів на схід від Козельця, відоме своїм монастирем. Зараз він має назву Свято-Георгіївський Козелецький жіночий монастир. Заснували обитель в 1654 році, але справжній її розвиток розпочався з 1708 року, коли сюди перебрались ченці з Почаївського монастиря (зараз лавра) на чолі з ігуменом, а опіку над монастирем взяв на себе гетьман Іван Скоропадський.

Спочатку всі споруди монастиря були дерев'яними, але в 1741 році розпочалося будівництво мурованого Георгіївського собору. Зведення собору фінансувала козацька старшина, а тривало воно аж 29 років. Собор став головною спорудою монастиря та одним з кращих зразків українського бароко.

В радянські часи монастир було закрито. Довгий час в ньому містився будинок престарілих. У 1995 р. монастир знову відкрили, а в 1997 йому було подаровано православну святиню – відому ікону "Аз есмъ с вами и никтоже на ви".

Оглянути монастир зсередини нам не довелось – побачивши фотокамеру, нам сказали, що фотографувати "не благословляється" й до монастиря не пустили. Тому "фіксацію" монастирських будівель довелося провести з-за стін. Саме тому ми не зовсім розібрались з розташуванням монастирських споруд і не побачили дерев'яну Воскресенську церкву, збудовану в 1851 році. Але і з-за стін монастир виглядає дуже симпатично і затишно.

Лемеші

Село розташоване північніше Козельця на автотрасі Київ-Чернігів. Це батьківщина родини Розумів (Розумовських). Головною пам'яткою села є Трьохсвятительська церква, збудована на могилі батька родини – Григорія Розума – у 1755 році. Архітектор, що звів цю прекрасну споруду невідомий (за припущеннями це або Квасов, або Карлін, або Григорович-Барський). Церква здіймається над навколишньою місцевістю, і її видно з автодороги.

Також в Лемешах є будинок земської школи. Його збудували в 1909-1910 роках на місці хати Григорія та Наталії Розум. Хати, де народився останній український гетьман. Кошти на будівництво школи виділив Каміл Розумовський – один з нащадків роду, що мешкав на той час у Західній Європі.





Лемеші. Трьохсвятительська церква (1755).

Була збудована братами Розумовськими над могилою свого батька.





Садиба В.Г. Дараган. перша половина XVIII ст. Господарча 2- поверхова кам’яниця, що знаходиться зі східного боку головної будівлі.


Сергій КЛИМЕНКО

НА ПІВНІЧ ВІД КИЄВА,

Червень 2004 року. serg-klymenko.narod.ru/Other_World/Ukraine.Pivnich_1.php


В Козельці по вул. Розумовського, 41 збереглася садиба побудована у 2-й пол. XVIII ст. на території с. Покорщина. Належала В. Г. Дараган – сестрі Олексія та Кирила Розумовських, дружині козелецького полковника Ю. Ф. Дарагана. Головна будівля – дерев’яна, одноповерхова. До неї веде алея, по боках якої були розташовані одноповерхові дерев’яні флігелі (східний не зберігся). З західного боку головної будівлі – мальовничий парк. Ансамбль є одним із найдавніших зразків садибної дерев’яної архітектури Чернігівщини, де збереглися господарчі споруди козацької старшини.





Остер, Старогородка. Юр’єва божниця.


Остер

Містечко розташовано на лівому березі Десни при впадінні в неї р. Остер. Вперше згадується в літописі під 1098 як місто “на Въстри”. Засновано великим князем київським Володимиром Мономахом під назвою Городець (пізніше місто перейшло до його сина – князя Юрія Долгорукого – засновника Москви).

«Въ лєто 6606 (1098) заложи Володимєр на Въстри Црквь жє при нєм стаго Михаила каменну, а вєрхъ ся дрєвомъ нарублєнъ» (Повість минулих літ).

Остер був фортецею Переяславського князівства для захисту Київської Русі від половців, у 1240 році зруйнований монголо-татарами.

Згодом тут виникло поселення, яке звалося Старим Остром, або Старогородкою. На початку XIV століття ближче до Десни виросло нове поселення під назвою Остер. З 1356 Остер – під владою Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 – Польщі. Визволений 1648 р., Остер став сотенним містечком переяславського полку. З 1654 Остер – у складі Російської держави. Містечку були надані магдебурзьке право (1662) та герб. У 1663 після важких боїв польські війська оволоділи Остром, але в лютому 1664 при підтримці місцевого населення були вибиті козацькими і російськими полками. Після андрусівського перемир’я 1667 остерська сотня відійшла до Київського полку. Після створення намісництва (1782) Остер – повітове місто київського намісництва, з 1797 – заштатне місто малоросійської губернії, з 1802 – Чернігівської губернії, з 1803 – повітове місто Чернігівської губернії. У XVIII столітті земельні володіння навколо Остра стали власністю князя О.А.Безбородька. Землями в цій місцевості володіли також представники козацької старшини – Забіли, Закревські та інші.

Мешканці Остра були відомими майстрами різьблення по дереву; 1758 року майстер Я.Підліський з помічниками виготовив 7-ярусний іконостас для Успенського собору в Брянську. На території Остра і на його околицях виявлені поселення епохи бронзи (2 тис.до н.е.) та городище і посад періоду Київської Русі (Х – ХІІІ ст.). Згідно літопису, Михайлівську церкву побудував тут Володимир Мономах, а у ХII столітті за велінням Юрія Долгорукого (1090 – 1157, поховано в Києві в церкві Спаса на Берестові) її прикрасили фресковими розписами.

Юр'єва божниця належить до переяславської архітектурної школи кінця XI ст. Тут велись реставраційні та дослідницькі роботи, фреску «Євхаристія» було відреставровано та зроблено її копію, яка зберігається в Софійському заповіднику.

Ці розписи привернули увагу дослідників дуже пізно: на початку XX ст., коли вони піддалися великим руйнуванням під впливом природних явищ – вітру, дощу і снігу. Незважаючи на великі пошкодження фресок часом і людьми, дослідникам вдалося розгледіти пошкоджені малюнки, виконані художником у класичному стилі. Вгорі вівтарної півсфери (конхи) він зобразив Оранту-Богоматір, яка молиться за гріхи людей. Обіч неї – архангели Гаврило і Михайло. Нижче Оранти – сцени причастя Спасителем хлібом і вином апостолів. Ще нижче – земні пророки, святителі. Інша частина апсиди (склепіння) покрита декоративним розписом. Складові композиційні сюжети пов'язані із зображенням Оранти, яка стоїть у молебній позі на невеличкому килимі, обличчям до людей, з описами її динамічної пози, вбрання, взуття. Причому, взуття Діви Марії в Острозькому зображенні синього кольору, що є незвичним для того часу, адже загальновизнаним кольором був червоний. Орнаментальний розпис церкви св. Михайла в Острі (в основних рисах і найдрібніших деталях, до колориту включно) майже аналогічний розпису Софійського собору в Києві. Саме близька відстань острозького Городка до столиці Русі Києва, головним чином, сприяла впливу на городок. Скоріш за все, і розписи Юр’євої божниці було виконано київськими майстрами.


Станіслав РЕП'ЯХ