На обкладинці: Миколаївський ланцюговий міст (1854-1920), інженер Чарльз де Віньоль

Вид материала

Документы

Содержание Начало пути. Таинственные руны. Возвращение в Украину. В. б. звагельський. Спаського собору у Чернігові Чернігівська область

Подобный материал:

• Нарис наукової, педагогічної та громадської діяльності о. А. Мінаєва, 146.49kb.
• 8 Види транспорту та його особливості в єдиній системі міста Загальні положення, 2182.85kb.
• Семіотика як наука про знаки. Мова як знакова система, 286.57kb.
• План семіотика як наука про знаки Поняття про знак. Види позамовних знаків, 290.88kb.
• 16. СССР в 1920-1930-х, 105.64kb.
• А. Ф. Сметанин (председатель), И. Л. Жеребцов (зам председателя), О. В. Золотарев,, 7034.84kb.
• Хартія українських міст Преамбула, 368.76kb.
• Алучення навчальних закладів, наукових установ, підприємств, широкого кола громадськості,, 55.45kb.
• Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації розглянуто лист, 82.83kb.
• Внешняя политика СССР в 1920-е годы народный комиссар по иностранным делам, 55.9kb.

Один в поле – не воин. В истории человечества людей, которые сумели опровергнуть эту конформистскую истину, не так-то и много. Среди них и наш земляк – ученый–археолог Николай МАКАРЕНКО. Именно он был единственным, кто в 30-е годы прошлого века отказался поставить свою подпись на заключении о необходимости уничтожения Михайловского Златоверхого собора в Киеве и тем самым сохранил для нас, фактически ценою своей жизни, и этот уникальный памятник, и весь комплекс Софии Киевской. Однако есть основания предполагать, что его убили не только поэтому. Детективно-мистический отблеск в духе «Кода да Винчи» на биографию ученого бросает давняя, еще со студенческой скамьи, его дружба с мистиком-философом Николаем РЕРИХОМ, а, главным образом, версия о том, что именно он, Макаренко, был последним обладателем магических рун – документов письменности времен до Кирилла и Мефодия, содержащих древние знания славян, за которыми охотился сталинский Кремль.


Начало пути.

Николай Емельянович Макаренко родился 4 февраля 1877 г. в с. Москаливка на Роменщине. Его отец, принадлежал к бедному, но известному казацкому роду и занимал должность волостного писаря. Сведений о детских и юношеских годах Н.Макаренко не сохранилось, но, судя по тому, что свою первую книгу «Археологические исследования 1907-1909 гг.» Николай посвятил рано умершему отцу, тот сыграл значительную роль в формировании мировоззрения будущего ученого.

Дом семьи Макаренко стоял у дороги, ведущей к парому через тогда еще полноводную Сулу. На правом берегу реки Николай, уже будучи студентом, на каникулах неизменно проводил раскопки с участием местных жителей. Позднее именно эти исследования сделают его известным в мире науки. Начальное же образование получил в Перекоповке, а продолжил учебу в Лохвицкой гимназии.

В 1897 году Николай Макаренко поступает в Санкт-Петербургское Центральное училище технического рисования, одно из лучших на то время не только в России, но и в Европе. Здесь знакомится с братьями Николаем и Борисом Рерихами. Под их влиянием интересуется историей родного края – так появляются его первые научные статьи – и по окончании училища поступает в Санкт-Петербургский Археологический институт.

В 1906 году Николай Макаренко делает свое первое научное открытие – находит и раскапывает праславянские городища неизвестного до этого типа, которые по месту их расположения получают в науке название роменских (сегодня они включенные в «7 чудес Сумщины»). В 1907 женится на Анастасии Федоровой, которая станет не только его женой, но и постоянным помощником в археологических изысканиях. Через три года у них родится сын Орест. В 1914 году в честь 75-летия училища Н.Макаренко награждается как один из лучших преподавателей орденом Станислава ІІІ степени, а вскоре получает звание коллежского советника – чин, приравненный по тогдашнему «Табелю о рангах» к воинскому званию полковника. К 1919 г. он уже широко известен как ученый-археолог, художник и историк искусства. Преподает в некогда родном училище технического рисования, выезжает в археологические экспедиции и одновременно работает помощником главного хранителя Эрмитажа.


Таинственные руны.

Будущим писателям, которые будут искать в биографии Николая Макаренко детективную интригу, следует обратить особое внимание на период его работы в Эрмитаже. Макаренко всегда помнил, что он – украинец. А потому, изучая и описывая сокровища императорского музея, особо выделял те, которые попали туда из Украины, и могли многое рассказать о ее истории. Среди них, например, уникальные знамена Запорожской Сечи, наделавшие немало шума уже в ХХ веке в связи с интересом к Эрмитажу ЦРУ. Но самый интригующий момент в биографии Макаренко связан с руническими книгами, которые в свое время были приобретены Александром I для Русской комнаты Эрмитажа. Они не только опровергали мнение о том, что до принятия христианства на Руси не было литературы, но и содержали тайные знания наших пращуров, за которыми в 30-е и 40-е годы охотились Сталин и Гитлер. Есть версия, что Николай Макаренко, наткнувшись в Эрмитаже на руны и понимая их истинную, не только историческую, но и эзотерическую ценность, решил спрятать древние книги от желающих изменить мир по своему убогому подобию. Предполагают также, что во время революционной смуты 1917-1918 годов эти руны он вынес из библиотеки Эрмитажа и увез с собою в Киев, они же сопровождали его и в казанской ссылке. Их дальнейшая судьба, однако, до сих пор неизвестна.


Возвращение в Украину.

После образования Украинской Народной Республики Макаренко, как и многие выходцы из бывшей Малороссии, мечтает о возрождении украинской государственности. «В 1919 году я выехал из Санкт-Петербурга в командировку на Украину, – пишет он в одном из писем. – Тут меня захватило движение – украинизация. Вы знаете, я сам украинец. Казалось тогда, что я действительно могу быть полезным Родине». Позднее это признание сыграет в его судьбе зловещую роль, а само письмо будет приобщено энкавэдистами как доказательство «контрреволюционной деятельности» ученого.

В Киеве Макаренко преподает в Украинской государственной академии искусств, ректором которой был тогда также наш земляк Г.НАРБУТ. Курс по истории украинского искусства, по воспоминаниям студентов, читает на украинском языке. Параллельно работает в Украинском Научном обществе, созданном по инициативе М. ГРУШЕВСКОГО, вместе с Б. Рерихом занимается реконструкцией Михайловского собора и Софии, Андреевской церкви. На раскопках на месте Десятинной церкви находит древнеславянские саркофаги. И словно в предчувствии грядущего вандализма, инициирует создание фотоархива архитектурных памятников Киева.

В 1919 г. Николая Макаренко назначают первым директором Музея Искусств АН Украины, созданного на базе коллекции семьи ХАНЕНКО. Но его бескомпромиссный характер и огромная эрудиция раздражают чиновников науки и культуры. Начинаются интриги, прокуратура заводит на Макаренко уголовное дело, и вскоре он оказывается в Лукьяновской тюрьме, откуда его не без труда вытащат друзья.

В 1926 году Макаренко вынужден уволиться из Музея Искусств, где работает уже не директором, а рядовым сотрудником археологического отдела. Получает приглашение возглавить кафедру в Одесском политехникуме, но не может выехать из Киева, так как все еще находится под следствием: «С одной стороны – не дают физической возможности жить, а с другой – «необходимый человек», которого терять не желают», – жалуется ученый. Однако сидеть без дела он не может и с головой снова окунается в любимую археологию – ведет раскопки самой древней в Европе загадочно исчезнувшей трипольской культуры.


Знак беды.

В 1927 году от неожиданных морозов погибли аисты, которые много лет подряд прилетали в Москаливку, в гнездо, сооруженное для них во дворе родного дома еще юным Николаем. Это был первый знак тех бед, которые вскоре обрушатся на ученого. Летом этого же года, купаясь в реке, утонет горячо любимый 17-летний сын Орест, вместе с которым он исследовал Густинский монастырь. «Все радости и злоключения опытов, радостные минуты новых открытий и печальные дни голода, поддержку культурных сил и враждебность правительственных чиновников–бюрократов мы ощущали и переживали оба одинаково, несмотря на разный возраст и мироощущение…. Судьба жестоко расправилась с нами обоими», – пишет Макаренко друзьям. Через год он похоронит и мать.

От депрессии ученого спасает работа – новые экспедиции и новые открытия. В 1929 году Макаренко ведет раскопки могильника славянского поселения ХІ-ХІІ веков в с. Песчаное и пяти курганов в Краснянском лесу на окраине Сум. В них принимают участие и сотрудники Сумского художественного музея во главе с директором Никанором ОНАЦКИМ. В 1932-ом Макаренко срочно выезжает в Мариуполь – нужно обследовать место строительства завода «Азовсталь» – и находит самый давний на территории Евразии могильник эпохи неолита. Ограниченный в сроках, Макаренко умудряется задействовать для раскопок сотни будущих рабочих завода (история. достойная «Котлована» Андрея Платонова), днюет и ночует на месте бесценных находок. Заметив однажды вечером праздно шатающегося среди костей предков незнакомца, археолог, будучи от природы довольно крепким мужчиной, в гневе перебрасывает его через забор. Потом выяснится, что незнакомец был никем иным, как директором будущей «Азовстали». Вышедшая в 1933 году книга Н.Макаренко «Мариупольский могильник» станет еще одной сенсацией в научном мире и, увы, «лебединой песней» ученого.


«Враг народа».

В зловещем 1933 г. ответственность за критическое состояние советской экономики пытаются взвалить на происки «врагов народа» и «вредителей». В этот смерч массового идеологического умопомешательства оказывается втянута и археология. Николаю Макаренко достается больше других. Его работы обвиняют в эстетизме(!) и отсутствии марксистско-ленинской идеологии.

В перечне других ярлыков – уже полная тарабарщина: «классификационный фетишизм», «внеклассовый протоколизм», «социологическая партизанщина». Макаренко уже не разрешают выезжать в научные экспедиции, а в 1934 арестовывают за «контрреволюционную деятельность». Но без такого авторитетного за рубежом специалиста киевским властям не обойтись, когда возникает необходимость «научно» обосновать уничтожение более 150 исторических памятников украинской столицы. Макаренко включают в комиссию по демонтажу фресок и мозаик Михайловского Златоверхого собора, однако он не только отказывается поставить свою подпись под документом о его уничтожении, но и поднимает на защиту всего комплекса Софии Киевской мировую общественность. София и Михайловский собор будут спасены, но участь самого Макаренко уже предрешена.

Его известность за рубежом мешает НКВД уничтожить ученого физически, и Макаренко предлагают самому выбрать место ссылки. Так он оказывается в Казани, где работает консультантом исторического музея и даже преподает в местном художественном училище. Есть, однако, еще одна версия, почему за достаточно суровым обвинением последовало относительно мягкое по тем временам наказание. Скорее всего, чекисты что-то прослышали про руны и надеялись выведать их местонахождение. Не случайно в деле Макаренко фигурирует среди прочего и довольно редкое обвинение в приверженности к «ультраспиритуалистическому направлению». Но надеждам чекистов не суждено сбыться. И через два года Макаренко арестовывают вновь. За «контрреволюционную работу и клевету в отношении вождя ВКП(б) и руководителей правительства», как говорится в обвинении «тройки», ученого отправляют в исправительно-трудовой лагерь, где в декабре 1937 г. арестовывают в третий раз, а 4 января 1938 г. расстреляют.


В. Б. ЗВАГЕЛЬСЬКИЙ.

НЕВТОМНИЙ У ПРАЦІ – М.О.МАКАРЕНКО (1877-1938)

За книгою: Репресоване краєзнавство (20 – 30-і роки).

К.: Рідний край, 1991, стор. 161-167


Без імені Миколи Омеляновича Макаренка неможливо уявити будь-яку працю з археології східних слов'ян, історії архітектури та мистецтвознавства Київської Русі: Це ім'я вченого, який стояв біля колиски двох українських музеїв, був фактично першовідкривачем та інтерпретатором двох археологічних культур. Вченого, чий самотній голос пролунав на захист вже приреченого Михайлівського Золотоверхого собору-красеня в Києві. Вченого, який спочатку втратив сина, потім у нього відібрали його улюблену роботу, потім – найдорожче – Батьківщину – його було вислано за її межі. Коли з'ясувалося, що навіть далеко від неї, у засланні він не зрікся України, свого великого народу – забрали й життя. Майже 115 років минуло від того дня (4.02.1877 p.), коли у невеличкому селі Москалівці (тепер Роменський район на Сумщині) народився майбутній професор Микола Омелянович Макаренко. Дивна річ, але в селі й досі пам'ятають його батька, називають Омелько, Омелюшко, а місцину, де була хата сім'ї Макаренків, ще й сьогодні звуть Омелюшчино, Омелещина. Сім'я була багатодітна, як і багато на той час українських сімей. Братів та сестер було п'ятеро: Василь, Юрій, Поліна, Марія, Олександра. Батько Омелян Якович помер у грудні 1910 року, мати – пізніше.

Після закінчення місцевої початкової школи Макаренко вчиться у Лохвицькій гімназії на Полтавщині. Потім закінчує Петербурзьку школу технічного малювання барона А.Л.Штиглиця. З 1902 по 1905 pp. навчається під керівництвом О.А.Спіцина у Петербурзькому Археологічному Інституті. Разом з Макаренком опановує основи наук і мистецтв його товариш, пізніше всесвітньовідомий художник, великий гуманіст М.К.Реріх.

З 1902 року початкуючий дослідник починає співробітничати з Імператорською Археологічною Комісією. Кожного літа він виїжджає на археологічні розкопки, досліджує пам'ятки архітектури в різних куточках європейської частини Росії. Десятки археологічних об'єктів різних культур, церкви й собори, перекази старожилів, побут – все це привертає його увагу і згодом лягає в основу статей та монографій. Вчений активно співробітничає з провідними на той час журналами. Особливо часто друкується в найпрестижнішому історико-мистецтвознавчому часописі “Старые годы”, де з 1907 по 1916 рік надрукував більше 70 статей, рецензій, хронік та повідомлень. Теми статей найрізноманітніші. Переважно це – археологія та мистецтвознавство, хоча часто важко віднести певну роботу до тієї чи іншої наукової дисципліни. В хрестоматійних сьогодні “Археологічних звітах” М.Макаренка поруч з викладом результатів археологічних досліджень зроблено детальний, суто мистецтвознавчий аналіз знайдених речей.

Чимало поїздок Макаренко здійснив за дорученням “Товариства заохочення мистецтв”, в школі якого викладав курс історії мистецтва. Зокрема, кілька відряджень було здійснено в центральну частину Росії, де вчений досліджував пам'ятки архітектури та іконографії. У 1914 році – у Німеччину “задля вивчення музейних справ і студіювання пам'ятників мистецтва Романовської доби і інших”.

У Петербурзі Микола Омелянович викладав також у Першому реальному училищі та на Вищих жіночих архітектурних курсах.

Десь з 1902-1903 року М.Макаренко до переїзду на Україну у 1919 p., працює в Ермітажі асистентом, помічником хранителя та завідуючим античним відділом. Бере активну участь в роботі Комісії Російської Академії Наук по влаштуванню виставки “Ломоносов та Єлизаветинський час”. Макаренко був першим, хто глибоко і всебічно проаналізував творчість Ломоносова як художника. Цьому передувала величезна робота – виявлення розпорошених по архівах та приватних збірках десятків документів, вивчення малюнків, креслень, ескізів Ломоносова, які теж не були систематизовані, дослідження техніки виконання мозаїк, методики великого митця та вченого, тощо. В результаті проведеної роботи Макаренко опублікував три дослідження, які й сьогодні становлять цінне джерело при вивченні мистецької спадщини Ломоносова. З цього приводу слід зазначити, що після М.Макаренка цієї теми торкалися кілька робіт, які в свою чергу багато в чому ґрунтувались на висновках Миколи Омеляновича.

Перебуваючи в Петербурзі, Макаренко у своїй творчій та науковій роботі постійно звертався до проблем українського мистецтва, історії, етнографії, зокрема, опублікував дві статті, що присвячені його визначному землякові, останньому Кошовому Запорізького війська Петру Івановичу Калнишевському, храмам, збудованим на кошти останнього.

У 1914 році М.Макаренко публікує невелику за розміром статтю у першому збірнику, присвяченому дослідженню творчості та життєвого шляху Тараса Григоровича Шевченка. Вчений подає історію картини Кобзаря “Пожежа в Киргизькому степу” й друкує її репродукцію. Гадаємо, що це перша публікація твору (тут останнє слово за шевченкознавцями), який Микола Омелянович виявив у приватній збірці. Тут же вперше опубліковано повністю – раніше лише фрагменти – урядовий документ про заборону Т.Шевченкові малювати образи до церкви.

При аналізі мистецтвознавчих творів М.Макаренка, впадає у вічі, що переважна їх більшість стосується українського мистецтва. Він ніколи не поривав зв'язків з Україною. І коли з'явилась надія на її відродження, переїжджає до Києва.

Після більшовицького перевороту в Петрограді склалася нестерпна для Миколи Омеляновича обстановка, коли урядові установи розглядали Ермітаж як склад дорогоцінних речей для латання дірок в розваленій економіці. Вчений сподівався, що на Україні все складається інакше. Частково так воно й було.

Після переїзду до Києва взимку 1918-1919 років, М.Макаренко разом з Б.Рсріхом, І.Моргілсвським займається дослідженням Софійського собору. Пізніше, коли п'ятого лютого 1921 р. було утворене Софійську комісію, М.Макаренко увійшов до її складу. У жовтні 1920 року в Києві створено підрозділ ВУКОПМИСу – ГУБКОПМИС (губернський комітет охорони пам'яток мистецтва і старовини), до складу якого увійшли Ю.Михайлів (керівник), М.Біляшівський, Д.Щербаківський, І.Моргілевський, М.Мака­ренко (керівники секцій), В.Дахнович, Г.Красицький, Б.Реріх, Ф.Ернст та ін. Комітет організовував та координував роботу по виявленню, охороні та збереженню пам'яток. На це виділялися дуже обмежені кошти і робота Комітету в основному трималася на ентузіазмі його членів. До того ж будь-яка діяльність в цьому напрямку обов'язково викликала протидії з боку ряду державних установ – часто від нерозуміння її важливості, часто сві­домо, відповідно до ідей “руйнування старого світу”.

Головною ж установою, покликаною займатися охороною історико-культурної спадщини на Україні був Комітет охорони старовини і мистецтв при ВУАН, утворений у травні 1920 р. Його головою був акад. М.Біляшівський, заступником – М.Макаренко, секретарем – І.Моргілсвський. Через кілька тижнів названу інституцію було перетворено в Археологічний Комітет під головуванням проф. В.Данилевича. Згодом, 1 лютого 1921 р. був утворений новий Археологічний Комітет, завдання якого виходили далеко за рамки суто археологічних питань і торкалися всіх видів пам'яток історії та культури. Після тривалого обговорення кількох кандидатур головою Комітету було обрано М.Макаренка, секретарем І.Моргілевського. Ця установа також проіснувала недовго, але встигла зробити порівняно немало. Зокрема, при Комітеті було створено Софійську Комісію, за його ініціативою прийняте рішення взяти під охорону рештки старовинних будівель у Києві, яким загрожувало руйнування. 12 лютого на черговому засіданні обговорювалися питання про стан пам'яток на Поділлі, Золотих воріт.

Однак, 26 лютого М.Макаренко несподівано відмовився від посади голови Комітету, очевидно, обурений грубим втручанням керівництва ВУАН у справи Комітету, зокрема, кадрові питання. Поштовхом до цього вчинку стало рішення Спільних зборів ВУАН відносно складу президії Комітету Будь-які спроби порозумітись з Неодмінним секретарем ВУАН акад. А.Кримським успіху не мали. Таким чином Комітет припинив свою діяльність.

Після кількох засідань і нарад було вирішено утворити Археологічну Комісію. До неї увійшли 33 члени, серед яких провідні вчені – М.Біляшівський, О.Грушевський, Ф.Ернст, Г.Павлуцький, Ф.Шміт, Д.Щсрбаківський. Ввійшов до складу Комісії і М.Макаренко. Але заробітну плату згідно з положенням отримували лише голова, секретар та один співробітник, що знов-таки обумовлювало, як зазначалося в резолюції пленуму Комісії, її фіктивне існування

Нескінченне утворення комісій, комітетів, товариств, більшість з яких так і не змогли розгорнути діяльність, свідчить про прагнення небагатьох вчених, культурних діячів хоч якось привести до системи, зкоординувати дослідження й охорону пам'яток в республіці. Здебільшого їх наміри залишились лише намірами, оскільки постійно зштовхувались з байдужістю, некомпетентністю в питаннях культури та науки з боку керівників ряду державних організацій та установ. Вже тоді, на початку 20-х років спостерігаємо методи адміністративно-командного керівництва наукою та культурою, коли все більшого значення набували не знання та досвід, а випробувана сила наказів. М.Макаренко готує проект декрету щодо регламентації охорони та дослідження археологічних пам'яток періоду Київської Русі у Києві. 2 листопада 1921 р. його схвалила Археологічна Комісія. Однак, в уряді він не знайшов розуміння і підтримки

11 лютого 1919 року під охорону держави було прийнято відому унікальну приватну збірку Ханенків. З метою створення на її основі державного музею було затверджено склад комісії, до якої увійшли М.Нарбут, М.Прахов, М.Біля­шівський, Г.Лукомський, М.Макаренко. 23 червня того ж року голова РНК України. К.Раковський підписав декрет про націоналізацію колекції Ханенків. У 1920 році музей було відкрито, а його директором призначено Миколу Омеляновича.

Сьогодні важко навіть уявити, скільки енергії і сил треба було докласти Макаренку для налагодження роботи музею. Величезна колекція Ханенків кілька разів переходила з рук в руки, вивозилась з Києва. Окрім вирішення численних організаційних проблем, професор взяв на свої плечі досить складне в суто професійному плані завдання – створити музейний заклад, в якому б мистецтво слов'янських народів розкривалося в контексті досягнень світової культури. Необхідно підкреслити, що для подібної роботи іншого фахівця з таким науковим та творчим діапазоном на той час у Києві фактично не було. 17-річний досвід роботи в Ермітажі, майже 20-річний досвід польових археологічних досліджень різних культур, тривале студіювання курсів теорії та історії архітектури, різнобічні мистецтвознавчі дослідження та практичний досвід художника свідчили про те, що Макарснко абсолютно реально оцінював свої сили. Досвідчений музеєзнавець, Микола Макарснко прекрасно розумів, що справжній музей – це науково-дослідницький та освітній заклад. І однією з нагальних потреб вважав створення музейної бібліотеки. Він надсилає листи до багатьох організацій з проханням виділити літературу для музею, часто їздить у Харків (тогочасну столицю) для вирішення питань, пов'язаних з життям музею.

На той час становище музеїв України було вкрай складним. Більшість з них було полишені самі на себе, як ми зараз говоримо, “працювали в умовах госпрозрахунку”. Держава утримувала на своєму бюджеті лише кілька посадових одиниць, “поклавши” їм жалюгідне “жалованье”. Музей же, де Макаренко був директором, підпорядковувався ВУАНу, яка й сама ледве зводила кінці з кінцями! Музейні працівники повинні були самі виправляти своє становище – читати лекції, влаштовувати платні виставки, різноманітні курси, тощо.

Коли після величезних зусиль роботу музею вдалося більш-менш налагодити, то на готове місце керівника знаходиться нова кандидатура з числа членів партії. Але ж, звичайно, Макаренко не збирався так просто розлучатися зі своїм дітищем, якому віддав чотири роки напруженої праці. Тоді в музей прийшли комісії, почали шукати які-небудь порушення фінансових справ. І звичайно, дещо знайшли. Одне з головних їх звинувачень полягало в тому, що Микола Омелянович заборгував платню за квартиру – він мешкав тоді при музеї. Звичайно ж, нікого не цікавило, що то були за хороми, в яких перебував професор з сином та дружиною, і те, що заробітну плату він отримував далеко не завжди. Викладену ситуацію добре ілюструє лист вченого до давнього приятеля професора Б.Е.Петрі:"... наконец наступает 1925 год, самый тяжелый для меня. В этом году, по мановению волшебной или во всяком случае невидимой палочки, объявлено гонение на директоров музеев Украины. Вначале предали суду Яворницкого (Екатеринославский музей), предъявив чудовищные обвинения. Затем директора Полтавского музея – Рудинского, далее: только сместили основателя и устроителя Киевского музея – Беляшевского, наконец, принялись за меня и также предали суду...). Со мной тянется уже скоро два года. На моем месте директора сидит никакого отношения не имеющий к музею коммунист (...). Возмутительная наглая ложь, возмутительное обращение. Абсолютное отсутствие каких бы то ни было данных, кроме единого желания водворить на месте свое лицо коммуниста (...) Целый год (1925-й) я снова голодал, не имел абсолютно никаких служб. занятий" ¹⁷*.

І все ж музеї, музейне життя постійно турбували професора. З 1920 року і до того, як його було вислано з Києва, він опікувався справами Роменського повітового музею. Кращого помічника для молодого музейного закладу та для його, теж молодого директора, Михайла Максимовича Семенчика годі було й шукати. Окрім величезної методичної допомоги, М.Макаренко постійно привозив, передавав, надсилав різноманітні речі – твори живопису, порцеляну, книжки, пам'ятки декоративно-прикладного мистецтва. Все це, звичайно, окрім численних матеріалів, які здобував вчений під час археологічних досліджень. Багато цінних речей, завдяки його посередництву, надходило від “ліквідаційних комісій”, чимало від їхніх авторів або власників, яких М.Макаренко умовляв робити такі дари.

Доля речей, дарованих дослідником, або привезених через його посередництво – різна. Частина з них і досі зберігається в музеї. А ті твори, на зворотному боці яких стояли його підписи, зникли. Всі, без єдиного винятку. І це не випадковий збіг обставин – хтось прискіпливо над ними “працював”.

Окремі відомості про стосунки Миколи Омеляновича з місцевими краєзнавцями містять “Щоденники роботи Роменського музею”, куди щодня заносились більш-менш помітні події, та журнали обліку надходжень. Ці документи збереглися не за всі роки, тому, звичайно, інформацію дають далеко не повну, але й та, що є досить цікава. Нещодавно у бухгалтерських звітах тих років віднайшовся лист Миколи Омеляновича до М.Семенчика, що саме стосується нашої теми. Чому він потрапив до бухгалтерії – невідомо, можливо тому, що там йдеться про передачу творів мистецтва музеєві.

Ось фрагмент цього листа: "Многоуважаемый Михайло Максимович! Те предметы, что когда-то были отобраны для музея, почти все уже разобраны по другим музеям. Для вашего музея все время, не переставая, я собираю коллекцию. А в настоящее время могу вам послать около 20 художественных вещей. Бюсты, картины, фарфор и пр. Думаю, что через неделю – другую еще подберу кое-что из картин..." Далі дослідник пише, що збирається у Харків, потім планує заїхати до Ромен. Заяву про свій дар надсилає М.Семенчику, копію – до Роменського виконкому. Лист датовано 23 жовтня 1923 року, а у “Щоденнику” під 22 грудня знаходимо запис: "Перевезені до музею речі, подаровані Макаренком". У інвентарній книжці “Побут” від 28 грудня вони вже зафіксовані, тобто поставлені на баланс музею. Під тим же числом записи у Інвентарній книжці “Живопис”: “К.Брюллов, „Фігура старого в капелюсі". Ескіз. Подаровано музею київським скульптором Б.Козловським через професора-археолога Макаренка"; “Портрет дівчини”. Подаровано музею через Макаренка"; “М.Козік.„Жіноча голівка". Етюд. Від Макаренка”. Передавав М.Макаренко картини Василя та Григорія Кричевських, О.Козлова, інших колег та товаришів. Більше всього передавав книжок. Кілька разів навіть звертався до ВУАН, щоб налагодити постійне постачання попою академічною літературою провінційні музеї, зокрема, Роменський та Остерський, але, як сам вчений зазначав “поки що це прохання – глас вопіющого в пустелі”.

Робота М.Макаренка в Київському музеї Мистецтв ВУАН припинилася у 1925 році у зв'язку з арештом ученого. Щоправда, за клопотанням ВУАКу професора відпустили “на поруки” у січні 1925 року. Однак, тяганина з химерними звинуваченнями тривала ще майже два роки, з яких протягом одного дослідник фактично не мав коштів для існування. І все ж Микола Омелянович продовжує працювати. Звільнення з роботи в музеї мало позитивний нюанс – у вченого стало більше вільного часу для наукової діяльності, адже з 1918 по 1924 рік він фактично не опублікував жодної роботи.

У 1923 році професор займається дослідженням Спаського собору у Чернігові, в результаті чого згодом виходять дві його статті, без яких сьогодні важко уявити будь-яке дослідження, що стосується давньоруської архітектури

У 1924 році Макаренко проводить значні розкопки у Ромнах на городищі Монастирище. Цей об'єкт привертав увагу професора майже все життя. Тут він вів дослідження у 1902,1906, 1907, 1912, 1919, 1920 та 1924 роках. За їх результатами виходить невелика за обсягом стаття, яка за значенням для слов'янської археології і сьогодні є більш вагомою, ніж деякі, за розміром солідні, монографії. Восени 1925 року за дорученням секції мистецтв ВУАКу Микола Омелянович займається складанням реєстру пам'яток Полтавщини

Енциклопедичність знань і величезний досвід Дозволяють йому проводити розкопки на пам'ятках різних археологічних культур. У 1926 р. М.Макаренко працює разом з В.В.Фармаковським (заступником останнього) в Ольвії. У 1925-26 роках досліджує пам'ятки трипільської культури, разом з Н.Х.Онацьким проводить розкопки значного за розмірами кургану на околиці Сум, працює над статтями про ці та інші розкопки, мистецтвознавчими розвідками.

На початку 1927 року разом з О.Новицьким та С.Гамченко вчений входить до спеціальної комісії по організації охорони та збереження Києво-Печерської Лаври. Восени Микола Омелянович бере участь у Другій конференції археологів СРСР, присвяченій 100-річчю археологічних досліджень Херсонесу.

У цей період життя вченого сповнюється великою особистою трагедією: під час дослідження Густинського монастиря втопився його син Орест. Можна лише уявляти, який то був удар для п'ятдесятирічного професора. Він стає більш мовчазним, зосередженим у собі. Змінюється і стиль його праць, стає більш різким, інколи безапеляційним

У 1928 році виходять фундаментальні праці М.О.Макаренка про архітектурно-археологічні досліди Спаського собору у Чернігові, цікава за задумом стаття про Юр'сву божницю в Острі, два дослідження про ювелірне мистецтво слов'ян. Дві останні роботи взагалі навіть складно віднести до певного напрямку – в них поєднуються суто археологічні методи з мистецтвознавчими і на підставі такого комплексного підходу робляться глибокі наукові узагальнення. Тут, очевидно, відіграло свою позитивну роль ще й те, що редактором збірників, в яких вони публікувалися, був видатний український вчений, академік М.Грушевський.

Але наприкінці 20-х років стає все складніше й важче працювати. Починають злітати в повітря храми, довжелезними ланцюгами тягнутися підводи з “куркулями” за Урал. Писати стає все складніше, все менше стає тих, кому потрібні статті без славослів'я на честь “вождів”, праці для розуміння і сприйняття яких потрібна віра в свій народ, його минуле і майбутнє.

Незважаючи ні на що, Микола Макаренко продовжує працювати. Влітку разом з Н.Онацьким та С.Магурою він досліджує широковідомий археологічний об'єкт – Крейдищанський комплекс, розташований неподалік Сум. Знімає план одного з найбільш значних слов'янських могильників комплексу.

Восени 1930 та влітку 1931 років М.Макаренко проводить розкопки Маріупільського могильника. Тут значною мірою розкрився талант Миколи Омеляновича як віртуозного археолога та енергійного організатора, людини надзвичайно наполегливої і працездатної. Менше ніж за два місяці (розкопки на пізньонеолітичному могильнику тривали з 10.VI1I по 15.Х.1930 р.) було проведено величезну роботу. Вченому вдалося зацікавити археологією працівників будівництва заводу “Азовсталь”, на території якого знаходився могильник. Чимало з них працювало на розкопках безкоштовно у вільний від роботи час, допомагало і керівництво заводу та будівництва, виділяючи кошти та матеріали, необхідну робочу силу.

Не слід думати, що у Маріуполі всі були закохані в археологію й тільки чекали приїзду фахівців, щоб довести їм це. Звичайно ж ні. Справа в тому, що М.Макаренко був чудовим оповідачем, якого в захопленні слухали більш вимогливі й досвідчені аудиторії Петрограду та Києва. Тут же, у Маріуполі, він сам кілька разів просто на розкопах проводив імпровізовані лекції-екскурсії, роз'яснюючи всім присутнім секрети археології, розповідаючи про її значення для дослідження історії. А головне, що народжувало повагу до науки і бажання допомогти – це власний приклад Миколи Омеляновича і його дружини Анастасії Сергіївни, інших співробітників експедиції (в більшості працівники місцевого музею), що працювали з раннього ранку до пізнього вечора, працювали, як кажуть, до повного виснаження. Доходило навіть до того, що дехто з працівників, як зазначав М.Макаренко, “буквально не витримував – падав з ніг”. Керівнику ж експедиції доводилося працювати ще більше, замальовувати, фотографувати знахідки, вести наукову документацію. Однак, робив це вже ввечері та вночі. Розкопки у Маріуполі велись дуже напруженими темпами, як не раз зазначав вчений, “спішним порядком”, оскільки затримувалось будівництво. Але і в них умовах дослідник залишався вірним собі. Окрім педантично проведеної фіксації всіх розкопок, він організовує складну й трудомістку операцію – вирізання великих брил ґрунту з похованнями та перевезення їх до місцевого музею. Це, звичайно, не входило до його обов'язків, але усвідомлення надзвичайної наукової ваги об'єкту, який повністю буде розкопано, або зруйновано будівництвом, не дозволили вченому позбавити майбутніх дослідників можливості хоча б частково дослідити унікальну пам'ятку. Досвід подібної роботи у Миколи Омеляновича вже був – він, зокрема, застосовував методику вирізування під час розкопок могильника Крейдищанського комплексу. Але матеріали, що були передані у Сумський краєзнавчий музей, загинули під час Великої Вітчизняної війни. Маріупольські ж зберігаються і зараз.

Через рік напруженої роботи книжка про ці унікальні дослідження була готова. У 1933 році одна з головних праць і остання в житті професора Миколи Макаренка, монографія “Маріупольський могильник” побачила світ.

Особливою турботою Миколи Омеляновича, його постійним, з роками невгамовним болем, були пам'ятки історії та культури. Майже всі його праці так чи інакше торкалися питань їх охорони. Протягом усього свого життя вчений активно виступає проти руйнування безцінної спадщини минулого. Відома його позиція щодо Михайлівського Золотоверхого собору, коли Макаренко відмовився підписати акт на його знесення. Це вже було занадто. 1 за участь в діяльності “контрреволюційної антирадянської організації” 26 квітня 1934 року його заарештовує Київський міський відділ ДПУ. 23 травня за вироком Особливої наради при колегії ДПУ УСРР вченого висилають на три роки в Казань, де Микола Омелянович працює викладачем Казанською художнього технікуму, консультантом Центрального музею, бере участь у реставрації Петропавлівського собору. Та й цієї міри покарання, як виявилося, було недостатньо. 24 квітня 1936 року управління НКВС Татарської АРСР знову заарештовує Макаренка за “участь у контрреволюційній групі фашистського напрямку”. Через день – вченого було засуджено на три роки перебування у виправно-трудових таборах і відправлено у Томську виправну трудову колонію N2.

15 грудня 1937 р. Томський міський відділ управління НКВС по Новосибірській області в числі інших осіб ув'язнює Макаренка, як учасника “кадетсько-монархічної організації”. 25 грудня постановою “трійки” Макаренка засуджують до вищої міри покарання. 4 січня 1938 р. у Новосибірську вирок було виконано.


Література

1. Словник художників України. – К.,1973.– С.139; Цвиобень Д.С. Микола Омелянович Макаренко. До 40-річчя відкриття Маріупольського могильника// Укр.іст.журн.-1970,– N 8.-С.128.

2. Макаренко Н.Е. Отчет о раскопках, произведенных в 1902 году в Ярославской и Тверской губерниях// Известия императорской Археологической комиссии.– Спб.-1904.– вип.6.– С.21-31.

3. Див.: Білодід О.1. Про Макаренка М.О.// Археологія.-1989.-N 1.-С.121-131.

4. Див.: Макаренко Н.Е. Ломоносов и мозаичное дело в России// Ломоносовский сборник.– Спб, 1911.-С.189-330.

5. Макаренко Н.Е. Исследования архитектурных памятников Черниговской земли, доложенное на XV Археологическом съезде// Зодчий.– 1908.– N 39.– С.364-366.

6. Макаренко М.О. З артистичної спадщини Шевченка// Шевченківський збірник. Т.1.– Спб., 1914.– С.120-126.

7. Див.: Білодід О.І. Вказ. праця.

8. ВР ЦНБ АН України. – Ф.279, спр.923.– Арк.1.

9. ДАКО.– Ф.Р-4156, оп.1, спр.7.– Арк.130.

10. ВР ЦНБ АН України. – Ф.279, спр.807.– Арк.1.

11. НА ІА АН України ф. ВУАК, спр.З. – Арк.4 – 4 зв.

12. Там же. -Арк.5-9.

13. Нестуля О.О. Охорона пам'яток історії та культури. 1921-1926// Охорона, використання та пропаганда пам'яток історії та культури в Українській РСР (Збірник методичних матеріалів в шести частинах).– К., 1989.– С.95-97.

14. НА ІА АН України. – Ф.ВУАК, спр.З.– Арк.61 зв.

15. Жуков Ю.Н. Становление и деятельность советских органов охраны памятников истории и культуры, 1917-1920 гг. – М., 1989.-С.259.

16. Вісті. – 1919. – 27 червня. 17. Цит.по: Граб В.М.Дело Н.Е.Макаренко// Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. – Тез.доп.конф.присвяч.70-річчю Роменського краєзнавчого музею. – Суми-Ромни, 1990.-С.30-31.

18. Див.: Макаренко М.О. Чернігівський Спас: Археологічні досліди року 1923.– К., 1929.– 90 с., іл.

19. Макаренко М.О. Городище Монастирище. -К., 1925.– 23 с. іл.

20. НА ІА АН України. – Ф.ВУАК, спр..62.-к.87.

21. Див.: Білодід О.І. Вказ.праця.

22. Магура Сильвестр. Археологічні досліди на Сумщині року 1929-го// Хроніка археології та мистецтва. – К., 1930.– С.ЗЗ, 36.

23. Макаренко М. Маріупольський могильник. – К., 1933.

24. НА ІА АН України. ф.ВУАК, спр.666.-Арк.1-25..

25. Див.: Граб В.І. Вказ. праця.


ЧЕРНІГІВСЬКА ОБЛАСТЬ

Офіційний сайт regadm.cn.ua


Герб і прапор є складовою символіки Чернігівщини і засвідчують її історичні, культурні та інші традиції. Герб – у срібному полі щита чорний двоголовий орел з червоними лапами та язиками, золотими очима, дзьобами та кігтями, на головах – по золотій короні, а на грудях – синій щиток із золотою облямівкою, на якому золотий знак Рюриковичів Чернігівського типу (знак князя Мстислава Володимировича).

Прапор – прямокутне зелене полотнище із співвідношенням сторін 2:3, посередині якого проходить біла горизонтальна смуга, а у верхньому від древка білому квадратному крижі зображений герб області. У прапорі дві зелені смуги означають дві основні географічні зони Чернігівської області – Полісся та Лісостеп, біла смуга – р. Десну, яка їх розділяє.