На обкладинці: Миколаївський ланцюговий міст (1854-1920), інженер Чарльз де Віньоль
| Вид материала | Документы |
- Нарис наукової, педагогічної та громадської діяльності о. А. Мінаєва, 146.49kb.
- 8 Види транспорту та його особливості в єдиній системі міста Загальні положення, 2182.85kb.
- Семіотика як наука про знаки. Мова як знакова система, 286.57kb.
- План семіотика як наука про знаки Поняття про знак. Види позамовних знаків, 290.88kb.
- 16. СССР в 1920-1930-х, 105.64kb.
- А. Ф. Сметанин (председатель), И. Л. Жеребцов (зам председателя), О. В. Золотарев,, 7034.84kb.
- Хартія українських міст Преамбула, 368.76kb.
- Алучення навчальних закладів, наукових установ, підприємств, широкого кола громадськості,, 55.45kb.
- Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації розглянуто лист, 82.83kb.
- Внешняя политика СССР в 1920-е годы народный комиссар по иностранным делам, 55.9kb.
виразка? Будь ласка!» – і виписали довідку. Зоотехніки й ветеринари сказали німцям, що починається пошесть, треба ферми переносити далеко від села. Наклали карантин на овець, батько роздав людям довідки, що худоба заражена, уже німці не беруть, люди ріжуть і їдять. А то ж не можна було жодної овечки зарізати – все на фронт, німцям!
– Чернігівщина чи не найбільше постраждала від нацистів. Тут карателі спалили півсотні сіл. Кажуть, що в цьому винні також партизани.
– Іван Дяченко вважав, що партизани потрібні саме для того, аби захистити місцеве населення від гітлерівців. Але дехто дотримувався іншої думки. Якось у загін прийшов 22-річний молодик – тоді ніхто не знав, що то дезертир, – і сказав, що він офіцер, збитий льотчик-штурман. Звали його Олександр Кривець. Зібрав він гурт «однодумців» і стали пити-гуляти. Приходили серед білого дня в село, забирали їжу. Якось він з дружками побився у селі Піски з поліцією за дівчат. Після цього засіли у лісі. А їхніх родичів заарештували, ув'язнили в Бобровицькій жандармерії. Кривець удвох з товаришем пішли їх «визволяти». Можливо, тоді їх німці завербували на службу, сказавши, що не чіпатимуть батьків. А може, Кривця завербували у школі СС, куди його рекомендував Дяченко, щоб мати там «свою людину». Згодом вони застрелили німецького лейтенанта і забрали машину. Гітлерівці у відповідь спалили вісім сіл з людьми.
Не було масових спалень сіл там, де набагато успішніше діяли справді великі з'єднання народних месників, як, наприклад, Бовкунівське «За Батьківщину». Вони намагалися прикрити, вберегти від біди свої села. А тут якась невеличка групка призвела до такого лиха, не завдавши окупантам аніякісінької шкоди. А на якомусь етапі Кривець написав німцям донос на Дяченка, що він український націоналіст...
– А що, німці допускали до своєї поліції українських націоналістів?
– Та де там! На тому Кривець і зіграв. Націоналісти ж проти німців. Дяченка і ще 42 підпільників арештували, катували і розстріляли. А потім з ближніх сіл розстріляли ще 400 осіб. І ще були доноси, адже люди навчилися їх писати при попередній владі. Одна жінка прийшла до комендатури зі списком: «Мою дочку вбили, а оці ще живі...» Збожеволіла, бідолашна. То один поліцай догадався та вивів її, а список знищив.
– Тим часом партизанське життя-буття тривало?
– Кривець казав, що підпілля в Басані організував він. Він усі Дяченкові справи приписав собі. У книжці цілий розділ присвячений тому, як він нищив людей, які могли його виказати. Одного з останніх свідків, Сашка Серьогіна, розстріляли перед самим приходом наших, бо Кривець сказав, що це він видав підпілля. Серьогіна прошили з протитанкової рушниці – хлопця рознесло на шматки.Якось ми вночі переходили через залізницю до великого з'єднання «За Батьківщину». Гроза, ллє як з відра, розмоклий чорнозем, ніби клейстер, чоботи здирає. Дійшли до села, а там – німецька облава. Ми – тікати. Наші, чоловік сто, стоять і брязкають, перемовляються. Їх почали обстрілювати з кулеметів. Командир перший, за ним його свита кинулися до лісу. Воробйов, поранений у боях, прикульгував і ніс важкий кулемет. Спіткнувся, упав і змикитив заховати його у копиці сіна. Позначив згори дрючком. Кривець засудив його: «А, бросіл оружиє в бою!». Наступного вечора ми з батьком і Воробйовим пішли шукати захований кулемет. Копичок уздовж усього лісу мільйон, бо ж сінокіс. Але знайшли. І після цього Воробйова перед строєм розстріляли. Чому? Бо він був зі Згурівки і знав, що сталося з тамтешнім підпіллям, пов'язаним з Дяченковим. А по-друге, Воробйов колись на партійних зборах виступив, що командиру слід подбати, щоб у загоні менше пиячили, а думали про порядок і діяли.
– Коли прийшла радянська влада, цих молодиків якось покарали?
– Та хто там! Вони ж герої! Кривець – «командир механізованого партизанського з'єднання імені Щорса»... У 1943 році, коли Чернігівщина була звільнена, а війна тривала, всіх хлопців позабирали в армію, а 24-річного Кривця призначили директором цукрового заводу, а потім – генеральним директором Київського обласного виробничо-аграрного об'єднання цукрової промисловості. Чернігівський обком і райкоми його підтримували. Чим він їх узяв? Першим піддався начальник штабу партизанського руху Тимофій Строкач. Коли почалася війна, він загубив партквиток. Але Кривцева родичка сказала, що той партквиток згорів у війну разом з її хатою. Таким чином Кривець врятував Строкача від виключення з партії і міг його шантажувати. Коли партизанські командири дізналися, що Кривцю дали Зірку Героя за участь у форсуванні Дніпра – а він же нічого не робив! – то підняли гвалт. Дійшло до Хрущова, а той, переказують, каже: «Хіба ж я піду тепер свою лисину Сталіну підставляти, що я невідомо кому Зірку Героя дав?». Кривця боялися усі, кого він зробив співучасником своїх злочинів. І подбав, щоб вони це усвідомлювали й постійно жахалися розплати. Адже відповідати за скоєне довелося б їм, а не зореносному Кривцеві, який завжди відбрешеться.
Коли ми зібрали відповідні документи, то виявилося, що й знаменитий у чернігівських лісах Олексій Федоров, автор тритомника «Підпільний обком діє», так само халтурив, пив-гуляв і подавав фальшиві відомості у Москву. У Федорова був свій рахунок з Дяченком: він вимагав, щоб Іван Лукич віддав йому частину свого партизанського загону. Не дав. Кривець, до речі, у 1973 році написав книжку про підпілля – «Багряними дорогами», страшно брехливу, з передмовою «колишнього секретаря Чернігівського підпільного обкому партії, двічі Героя СРСР Олексія Федорова». Її видали таким накладом, як класиків марксизму, – 200 тисяч примірників!
– А чому ви тоді свою книжку не видали?
– Я домовилася з видавництвом «Молодь», що напишу про підпілля. Це було в 60-х роках. Почала писати, бо почувалася винною перед невизнаними бобровицькими підпільниками. Так вийшло, що ніхто з них не отримав документів про роботу в підпіллі. І виходило, що вони в час окупації «працювали на німців». Їх і з роботи виганяли, і в КГБ тягали. Щоправда, у 1957 році у Львові вийшла друком книга «Солдати другого фронту» одного з чільників чернігівського підпілля Івана Бовкуна, який тільки-но звільнився з беріївських казематів, куди його запроторив Федоров. Адже Бовкун опротестував його «партійне керівництво» партизанами. Книга Бовкуна стала першим паростком правди про дії патріотів у час нацистської окупації. Утім автора звинуватили в наклепі на партію, а книгу знищили.
Я саме працювала у радіокомітеті й вирішила зібрати свідчення у своєму районі. Приїжджала машиною, коли траплялося бути в тому районі, і записувала на здоровенні бобіни розповіді підпільників і партизанів. Вони пили по чарці й таке порозказували, що краще б я і не знала. Дізнавшись про це, Кривець мене брутально вичитував, що «займаюся не своєю справою». А мені після того як поїздила, наслухалася тих п'яних «одкровень», стало так гидко... Я тішилася, що не написала книжки до цього. Я ж би їх розхвалювала! Коли мені було 16-17 років, для мене все виглядало ідеалізованим. Це ж тепер уже все розкрилося... А тоді я відчула, що не маю точки опертя. Тепер у країні таки настала можливість опублікувати правдиву, документовану книжку. У ній, нарешті, названо імена учасників Новобасанського підпілля, закатованих у ніжинській в'язниці, які лежать у братській могилі на околиці Нової Басані.
ЗБАНАЦЬКИЙ ЮРІЙ ОЛІФЕРОВИЧ (1914-1994)
peremoga.gov.ua/index.php?4501000117360000010
Народився 1.01.1914 в с. Барсуків нині Козелецького р-ну в сім'ї селянина. Українець. Член КПРС з 1939. Закінчив 7 класів, Чернігівський педагогічний технікум, Ніжинський педагогічний ін-титут імені Миколи Гоголя. Працював вчителем, директором школи, завідуючим районним відділом народної освіти. З липня 1940 р. редактор районної газети.
У липні 1941 р. залишений на окупованій території для організації партизанської боротьби. Створив партизанський загін імені Щорса, став його командиром. У жовтні 1942 – серпні 1943 рр. у Київській та Чернігівській областях, на залізниці Київ – Ніжин – Чернігів, шосе Київ – Чернігів, на переправах Десни та Дніпра партизанами розгромлено 13 гарнізонів, підірвано 12 мостів, пущено під відкіс 9 ешелонів, збито 2 літаки, підірвано 4 склади боєприпасів. У серпні 1943 р. загін перетворився на об’єднання імені Щорса. 12 вересня партизани захопили 3 переправи на Десні і утримували їх до підходу Радянської армії. 4 січня 1944 р. Юрія Збанацького удостоєно звання Героя Радянського Союзу.
У 1944-45 рр. служить в Українському штабі партизанського руху. Після війни стає відомим письменником, членом Спілок письменників СРСР. Лауреат премій імені Миколи Островського і Тараса Шевченка (1970). Обраний заступником голови Спілки письменників України, депутатом Верховної Ради УРСР 9-го скликання. Нагороджений орденами Леніна, Жовтневої Революції, Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1 ст., трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Дружба народів, медалями.
Володимир ГОРОДЕЦЬКИЙ
ЮРІЙ ЗБАНАЦЬКИЙ: “НЕ ОМИНУЛА ГІРКА ДОЛЯ Й МЕНЕ,
ХОЧ І НЕ ДІЙШЛО ДО ТЮРЯГИ”
Хрещатик 07/11/2001 kreschatic.kiev.ua/ua/1981/art/1663.phpl
Якщо оцінювати особистість за регаліями та займаними посадами, то в 19 років – директор школи, у 28 – командир одного з найбільших партизанських з’єднань, потім – керівник Київської міської організації Спілки письменників України, Герой Радянського Союзу, лауреат усіх найпрестижніших письменницьких премій Української РСР. Складається враження, що життєвий шлях Юрія Збанацького вистелений трояндами. Утім, коли розмовляєш із його вдовою Ольгою Хрисанфівною, читаєш скупуваті архівні матеріали, мимоволі знаходиш і колючки: зраду колишнього колеги, лихоліття концтабору, наклеп, котрий уже в повоєнні часи ледь не призвів до ув’язнення, ”дружня розмова” з міністром внутрішніх справ Тимофієм Строкачем...
Народився Юрій Збанацький 1 січня 1914 року в селі Борсуків Остерського повіту на Чернігівщині. Зовсім юним прилучився до творчості. Писав оповідання, повісті, складав вірші... Навіть п’єси. Одну з них, іще під час навчання в сьомому класі, віддав у кооперацію загортати оселедці. Але хто міг подумати, що драматичний твір сподобається продавщиці – учасниці художньої самодіяльності, й потрапить на клубну сцену. Відтоді у закутку душі зародилася мрія – стати письменником. А доля тим часом турботливо вела хлопця службовими сходинками: вчитель з сімнадцяти літ, а в дев’ятнадцять уже директор семирічки. Завідував райвідділом народної освіти, редагував районну газету. Закінчив Чернігівський педтехнікум (сільський хлопець вибрав цей заклад, бо назва звучала солідно – педагогіка та ще й техніка) та Ніжинський педінститут, склав екстерном екзамени на історичному факультеті Київського університету. Але тут почалася війна. Поривався на фронт, та залишили в підпіллі, доручивши організувати в рідній області, що стала ворожим тилом, партизанський загін.
Зрада колишнього колеги
У серпні 1941 року Остерський райком компартії спішно формував осередки активістів – ядро майбутніх партизанських загонів. Командиром північної групи, яка базувалася в урочищі сіл Стара Гута і Сукачі, призначили Збанацького. Тридцять підпільників отаборилися в землянках поруч із військовими частинами, що тримали оборону по Дніпру. 7 вересня Юрій Оліферович з двома бійцями поїхав підводою в Остер, аби привезти решту озброєння та пляшки із запалювальною сумішшю. Але німці зненацька перейшли Дніпро й вибили наші війська із займаних позицій. Коли прибули дві вантажівки з боєприпасами, на місці недавньої дислокації віяло пусткою. Згодом стало відомо, що командири Єременко та Глушко повели чомусь загін у Бровари, а там, побувавши в ЦК компартії, оголосили про розпуск формування. Мовляв, кожен комуніст повинен сам обрати шлях боротьби з ворогом. Більшість записалася добровольцями й рушила на прорив до своїх. Збанацький же взявся налагоджувати підпільну роботу. В листопаді 1941 року обстановка в районі погіршилася – прибула польова комендатура і почалися розстріли. Понад місяць розшукував він із товаришем Чернігівський підпільний обком партії, очолюваний Олексієм Федоровим. Але в передбаченому пункті нікого не було. Настала зима, тинятися – марна справа, отож у грудні повернувся в рідний Борсуків. Про це дізнався колишній інспектор райнаросвіти Василь Мізько й переказав через знайомих, буцімто має важливі відомості для Юрія Оліферовича і хоче переговорити. Хоча товариші радили утриматися від зустрічі, адже цього чоловіка запідозрили у співпраці з новою владою, він зважився. На домовлене місце Мізько прибув з начальником районної поліції Дрюмою. Збанацького заарештували.
У концтаборі
У середині лютого 1942 року затриманих в Остерському та Козелецькому районах припровадили до чернігівської тюрми. Умови там були жахливі – люди голодували: дві варені картоплини зранку та півлітра води, в якій варили бульбу, – вдень. Оце і все. Аби “розвантажити” переповнені каземати, з Києва на один день викликали зондеркоманду, котра розстріляла 400 чоловік. В’язнів кількох камер, у тому числі й Збанацького, не встигли знищити. Згодом Юрія перевели до Яцівського концтабору, де всі були задіяні на сільськогосподарських роботах. Якось під час лагодження покрівлі майбутньому письменникові вдалося втекти. Але саме того дня прийшла до Збанацького з вузликом сухарів мати. Кинулися шукати бранця, а його немає. На мотоциклах, з собаками влаштували погоню. Добіг нещасний до болота, занурився у воду і просидів так до ночі. Маму ж у помсту за сина знищили в “душогубці”, а 12-річного брата поліцаї замордували у рідному селі. Повернувшись на Остерщину, втікач зв’язався з підпільниками, і вже через два-три дні в районі почали формувати загін імені Щорса.
Переправа, переправа: берег лівий – берег правий
Звідусіль стікалися люди. До партизанського краю, що пролягав між Києвом та Черніговом, входило десятки сіл, де організовували відділи самооборони, підпорядковані командуванню загону. Антигітлерівські акції, бої на найважливіших стратегічних тилових напрямках змусили кинути на щорсівців п’ятдесятитисячну армію нацистів, озброєну танками, авіацією, артилерією.
Сподвижнику Збанацького білорусу Ригору Незаю запам’яталося, як розгромили вони ворожий гарнізон, полонивши чимало поліцаїв і трьох чи чотирьох офіцерів вермахту. Це були вояки вже похилого віку, котрі насаджували на окупованих землях “новий порядок”.
Ворога треба знищити – безсумнівно. Але ж село розташоване поблизу райцентру, а там – численний гарнізон. Окупанти, в помсту, спалили б поселення. І тоді командир прийняв несподіване рішення: офіцерів зодягли в старі полотняні штани й сорочки, взули у постоли, залишивши тільки військові кашкети, й наказали марширувати до своєї частини. Під команду “айн, цвай, драй” ті рушили.
Бої кипіли на кожному кілометрі, в кожному лісі й переліску. Ворог почав поливати з повітря пальним лісові масиви. Гинули бійці, мирне населення, але край так і зостався партизанським. Мало того, щорсівці форсували Дніпро й перейшли на білоруську землю. Найрадісніша мить для народних месників настала, коли під Ніжином розвідники стрілися з передовими підрозділами Радянської Армії і вивели їх у придесення. Як згадував Юрій Оліферович, головним бойовим лозунгом був тоді – “Дайош рідний Дніпро! Дайош Київ!”. До вечора передова розвідрота пройшла через тріумфуюче партизанське межиріччя і форсувала Дніпро. Почалася епопея на берегах Славутича – битва за столицю України. На партизанських човнах та плотах річку перепливли 19 вересня. Головне завдання Українського штабу партизанського руху – забезпечити переправу регулярних частин через Десну і Дніпро – з’єднання виконало і тепер підлягало розформуванню: кому випадало тримати зброю, були зараховані в діючу армію, а кому ні – по домівках.
Герої Радянського Союзу теж опинялися за гратами
Як перший секретар райкому партії, Збанацький деякий час займався відновленням народного господарства в регіоні. Але невдовзі командування з’єднання викликали до Харкова в штаб партизанського руху в Україні. Там Юрій Оліферович мав довгу розмову з Тимофієм Строкачем, котра закінчилася словами: “Тримати партизанський край майже на околиці Києва, паралізувати водні шляхи на Дніпрі та Десні, організовувати для армії переправи, розвалювати “новий порядок” біля столиці – цього цілком досить для будь-якої військової частини”.
“У Харкові тоді зібралося нас кілька командирів партизанських загонів та з’єднань, які вийшли з боїв,– згадує Юрій Збанацький.– Почалися нудотливі і довгі дні писання звіту про свої діяння. Не гадалося, що це така морочлива й невдячна робота. Щоденно за робочі столи засідали наші хлопці: начальник штабу, командири загонів, начальники служб. Консультувалися, згадували, писалося туго й неохоче, казали, що воювати якось було ніби зручніше, ніж тепер пригадати всі оті подробиці та дати їм лад”.
Щодня викликали командирів партизанських загонів до начальства, а керівниками відділів були люди доскіпливі – їх цікавило все: що діялось і як, а найпильнішу увагу приділяли особовому складу.
Згодом ці звіти стали для багатьох надійною опорою під час полювання партійних та слідчих органів на “відьом”. Але конкретні свідчення не допомогли... Не в одного месника партійність з тих чи інших причин не було підтверджено, хоча – й виявили чудеса хоробрості та самовідданості. Дехто навіть потрапив у “краї віддалені” на різні строки. Серед них – навіть Герої Радянського Союзу: Іван Бовкун, Петро Брайко, командири великих з’єднань Іван Хитриченко, Кузьма Гриб опинилися за гратами.
“Коли повернуся, не знаю”
“Не оминула гірка доля й мене,– згадує Збанацький,– хоч і не дійшло до тюряги, але морально вдарило оглушливо, мало не смертельно”.
Річ у тім, що на Юрія Оліферовича кинув тінь начальник чернігівської тюрми Носенко, якого притягнули до відповідальності за слугування гітлерівцям. На виправдання він доводив, що нібито не мордував арештантів, а чимало радянських людей хитромудро випустив на волю. Серед “щасливчиків” назвав і Збанацького. Влаштували очну ставку. Її проводили заступник Голови комітету Держбезпеки України, міністр внутрішніх справ, відповідальні працівники ЦК КП України. Але свідчення Носенка не підтвердилися. Після війни ще кілька разів викликали на допити. Слідчі усе намагалися з’ясувати, як йому вдалося втекти із тюрми, чи не посприяли цьому нацисти. Перед черговим візитом на “розмову” Юрій Оліферович залишив на столі записку для дружини: “Дорога Олю! Мене забирають на Короленка, 33. Коли повернуся, не знаю. Бережи дітей.” Півроку не міг тоді Герой Радянського Союзу Збанацький знайти хоч якусь роботу. І лише згодом допомогли друзі – влаштували викладачем у київський педінститут.
Він не відповідав злом на зло
Після війни Збанацький повністю віддався літературній діяльності і став класиком за життя. Його твори було включено до шкільної програми. Майже десять років Юрій Оліферович очолював Київську міську письменницьку організацію. Чуйний, добрий від природи, він нікому не відмовляв у допомозі. Навіть тоді, коли це йому могло зашкодити. Так, підставив плече у скрутну хвилину відомому правозахисникові Миколі Руденку. Не дав розтерзати підлим донощикам письменника, колишнього головного редактора видавництва “Здоров’я” Сергія Пильненького, котрому недруги намагалися пришити “буржуазний націоналізм”. Один не надто відомий поет не пропускав щонайменшої нагоди виступити на спілчанських зборах, аби покритикувати Юрія Оліферовича, причому незаслужено. Але той не реагував, хоча міг дати одкоша. А коли друзі запитували, чому мовчить, розважливо казав: “Не хочу опускатися до його рівня”. Цей чоловік ніколи не відповідав злом на зло.
| Ігор МИХАЙЛИН ГАЗЕТА ЛЕОНІДА ГЛІБОВА (1827-1893)Історія української журналістики. Книга перша. Підручник. – Харків: Харківське історико-філологічне товариство, 2000. – 279 с. Розділ сімнадцятий. С. 237-249. 1000years.uazone.net/glibov.php Заснування газети. Особистість Л. Глібова та характер його видання. Політичні огляди, подорожні нариси, соціальна сатира, освітня проблематика, огляди культурного життя на сторінках "Черниговского листка". Інші автори газети. Припинення видання |  |