На обкладинці: Миколаївський ланцюговий міст (1854-1920), інженер Чарльз де Віньоль

Вид материала

Документы

Содержание Побратим шевченка і приятель г Поет єдиної любові і автор тисячі горілок Русявая, круглолиця, очиці черненькі Губоньки– як те намисто, що добрим зоветсься Козаченько молоденький Віє просто мені в пику уже через міру... Підстирила мене стира покохать дівчину Хай буде пречесніший, нехай прехороший Задзвени мені дзвіночок! Неслухняний мій синочок Наталя забіла (1903-1985) Крути: спроба історичної інтерпретації

Подобный материал:

• Нарис наукової, педагогічної та громадської діяльності о. А. Мінаєва, 146.49kb.
• 8 Види транспорту та його особливості в єдиній системі міста Загальні положення, 2182.85kb.
• Семіотика як наука про знаки. Мова як знакова система, 286.57kb.
• План семіотика як наука про знаки Поняття про знак. Види позамовних знаків, 290.88kb.
• 16. СССР в 1920-1930-х, 105.64kb.
• А. Ф. Сметанин (председатель), И. Л. Жеребцов (зам председателя), О. В. Золотарев,, 7034.84kb.
• Хартія українських міст Преамбула, 368.76kb.
• Алучення навчальних закладів, наукових установ, підприємств, широкого кола громадськості,, 55.45kb.
• Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації розглянуто лист, 82.83kb.
• Внешняя политика СССР в 1920-е годы народный комиссар по иностранным делам, 55.9kb.

ПОБРАТИМ ШЕВЧЕНКА І ПРИЯТЕЛЬ ГОГОЛЯ
До 200–річчя від дня народження Віктора Забіли (1808 – 1869)

nplu.kiev.ua/uk/events/calendar/2008/text/year/Zabila.php

„Приятель мой не отличался изящными манерами и привлекательной наружностью, но в его смуглом, изрытом оспою лице было столько веселого прямодушия, что нельзя было смотреть на него без удовольствия, особенно когда он рассказывал малороссийский анекдот или передразнивал кого–нибудь из своих соседей: самой естественной мимикой владел он в высшей степени”, – такими словами зобразив Тарас Шевченко у своїй повісті „Капитанша” старшого побратима і найкращого друга Віктора Миколайовича Забілу. Хто в народі не знає його зворушливих пісень „Гуде вітер вельми в полі”, „Не щебечи соловейку” та „Повіяли вітри буйні”; бабусі і дідусі, що мешкають на Чернігівщині, й досі, напевно, зберігають, як величезну спадкову ко­штовність, папери з рецептами Забілених лікувальних настоянок на всі випадки жит­тя. (До

речі, настоянки Забіли знали не тільки на Чернігівщині. Рецептура «Єрофеїча», улюбленого напою імператора Оле­ксандра III, потрапила до царських палат через чернігівського губернатора Олексія Голіцина, якому вона ді­сталась від самого Віктора Забіли).

Народився Віктор Забіла на хуторі Кукуріківщина, тепер с.Забілівщина Борзнянського р–ну Чернігівської області, в сім'ї дрібного поміщика, нащадка старовинного козацько–старшинського роду.

Мати Віктора, Надія Миколаївна Ри­ба, була дочкою борзнянського сот­ника, а її прямим предком був легендарний гетьман Полуботок. Не можна сказати, що сім'я бідувала. Адже мати отримала в посаг сто душ кріпаків і чотириста десятин землі в селі Красилівці. Батько ж, який служив суддею Борзнянського нижнього повітового суду, ус­падкував ґуральню, млин та хутір.

Та досить швидко все багатство зійшло нанівець. Після сорока років життя батько Забіли занедужав. На початку зими 1809 р. Микола Забіла помер. Віктору на той час не виповнилося і року. Вдова залишилась з чотирма дітьми, старші, Карпо та Микола, ли­ше почали ходити а наймолодша – Оленка, народилась вже після смерті батька. Тендітна Надія Миколаївна розгубилась, адже їй треба було справлятись і за господиню, і за господаря, до чого вона не звикла. А тут ще війна 1812 року. Сім'я настільки збідніла, що навіть не було змоги оплачувати навчання старших дітей. Карпо і Микола так і виросли малописьменними. Та коли під­ріс найменший – Віктор, Надія Михай­лівна звернулася до рідні по допомогу і повезла влітку 1820 р. Віктора до Мо­сковської губернської гімназії.

Нелегким було його життя, найбільше тужив хлопець за рідним краєм, за українською мовою. А тим часом у Ніжині завершилося будівництво гімназії вищих наук. І Надія Миколаївна за сприяння Івана Семе­новича Орлая влітку 1822 р. пере­водить сина до Ніжина. Він став уч­нем третього класу першого періоду. Всього ж у Ніжинській гімназії було три періоди по три роки навчання, що дорівнювало уні­верситетській освіті. Віктора посадили за одну парту з таким же бідним дворянином Миколою Яновським – у майбутньому великим Гоголем.

Учитися Віктору подобалось. Не по­добалось інше – за навчання потрібно було платити значні кошти, яких завжди бракувало. І от коли юнакові виповнилося 17 років, він залишив гімназію. Його зараховують до Київського драгунського полку, де вже 16 липня 1828 р. він отримав чин корне­та, а у 1831 р. мав дозвіл прове­сти різдвяну відпустку вдома. Ця обставина змінила все Вікторове життя. Саме тоді він закохався у Любу Білозерську, яка мешкала на сусідньому хуторі. Дівчині теж сподобався красень–гусар. Але не судилося...

Перипетії цього кохання – заручини, приготування до одруження, а потім відмова, душевні муки зневаженого та й початок писання віршів – все це відбувалося протягом 1833 р. А вже на початку 1984–го Віктор Забіла через домашні обставини звільняється зі служби у чині поручника.

Відтоді і до кінця життя він працює начальником поштової служби.

Драматизм спочатку щасливого, а далі гіркого кохання через появу іншого (багатшого) претендента на руку Любові Михайлівни, розраду з допомогою чарочки, – все це досить докладно висвітлено у віршах В.Забіли. Так і залишився до віку Забіла меланхолійним неодруженим поетом, пояснюючи свої біди матеріальними нестатками, мовляв, „хто тепер без грошей стане вірно вік кохати”.

Ймовірно, що особиста драма породила й потяг до поетичної творчості.

Перший етап творчого шляху Віктора Забіли припадає десь на 1833–й або 1835 рік. Після зради коханої, коли життя втратило будь–який сенс, він почав дедалі частіше зазирати до чарчини. На папері поставали все болючіші віршовані рядки, які піснями линули межи люди. Ім'я Забіли стало ві­домим.

У цей час митець зближується з гуртом інтелігенції – художником В.Штернбергом, композитором М.Глінкою (ним, до речі, на Забілині «Не щебечи соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі...» були написані романси), вченим М.Маркевичем. Нове товариство титулувало його „малороссийским поэтом”.

Великою подією для В.Забіли стала публікація у 1841 р. трьох віршів („Голуб”, „Пісня” („Повз двір, де живе мила...”) та „Повіяли вітри буйні”) у петербурзькому альманасі „Ластівка”, який видавав Є.Гребінка.

І все ж таки найважливішими подіями у житті та творчості В.Забіли були знайомство і приятелювання з Т.Шевченком. З першої ж зустрічі вони стали друзями на все життя. Навіть зовні були схожі як брати. Обидва кремезні, кароокі. Під впливом Шев­ченка у Забіли і вірші змінилися. Те­пер це був не тільки плач за зрадже­ним коханням, а й сатира на багатіїв–можновладців.

По–різному складалися стосунки Забіли з П.Кулішем. Інколи їм не бракувало й взаємної антипатії (критичний відгук Куліша про твори поета у статті „Взгляд на малороссийскую словесность...”; глузлива віршована відповідь Забіли; шаржоване зображення персонажа, в якому сучасники впізнавали Забілу, в повістях Куліша „Майор” та „Украинские незабудки”). Проте пізніше Куліш у критичних працях дуже прихильно висловлювався про поета, але це було вже після смерті Віктора Миколайовича. «Був він також собі поет з природи», – згадував П.Куліш в „Історичному оповіданні”.

Поезія любовної драми становить більшу частину у доробку Забіли. Перші вірші на цю тему, очевидно з'явились ще коли їхній автор мав надію на одруження з коханою. Це, зокрема, вірш „Повз двір, де мила живе...”, в якому, попри радісні очікування, уже відчутною є нотка занепокоєння тим, що двічі проїхавши „повз двір”, герой так чомусь і не зустрів милої. Сюди ж можна віднести і „Весілля”. Подальше розгортання подій продовжено у віршах „Соловей”, „Голуб”, „Кохання”, „Розлука”.

Апофеозом любовної теми можна вважати вірш „До невірної”, де, нехай і відсторонено, висловлено докір коханій, котра „ніколи не кохала так, як ти казала”, а „божилася й клялася, що вже зовсім оддалася мені серцем і душею і що будеш вік моєю”. І далі закид „за що цілий вік невірну за що я кохаю”, що закінчується у дусі народної пісні: „А моя нещасна доля навіки пропала”. Цей вірш було написано в 1858 р., коли авторові виповнилося п’ятдесят. Це одна із його останніх поезій, отже, він закінчує тим, із чого починав.

У певному розумінні поезія Віктора Забіли явище унікальне. Вона надзвичайно близька до поезії народної, пісенної. І це цілком закономірно, адже літературне навчання поета йшло переважно від народної пісні. До такої думки схиляються більшість дослідників, а найвиразніше її висловив І.Франко „ся повна безпретенсіональність і примітивність його ліричних виливів і творить головну частину їх вартості, робить їх „людським документом”, який не перестане промовлять до людей зрозумілою їм мовою...”.

І все–таки всю лірику В.Забіли не варто зводити до віршів про нерозділене кохання, докори невірній та самотність. У його доробку є твори навіяні подіями історії та проблемами того часу.

Значну частину поетичної спадщина становлять віршовані оповідання, інвективи, роздуми, різноманітні послання, притчі або медитації на громадські, моральні, історичні та побутові теми. Творчість В.Забіли цього періоду порівнюють з творчістю Т.Шевченка.

У низці творів він виявляє себе як письменник соціальний, що краще від інших романтиків, за винятком Шевченка, відчув і змалював наступ нового лиха, уже не того давнього, феодального, а сьогочасного. Йдеться насамперед про вірш „Зовсім світ перевернувся” або „Багатий і бідний”, в якому розповідається про суперечку між бідним і багатим за межу: останній за допомогою підкупу судді не тільки „послідній шматок хліба в нього віднімає”, але й примушує бідного заплатити штраф і продати останню ниву. Забіла протестує проти соціальної несправедливості в бурлескному тоні і це слід відзначити як акт громадянської мужності.

Проте на цій ниві поета не завжди чекав успіх, адже в основі своїй він – імпровізатор, бандурист. Так, написавши єдиний твір на історичну тематику („Палій”), він отримав одностайний присуд критики – в’ялий, наслідувальний, невиразний. У віршованих оповіданнях („Остап і чорт”, „Семенова кобила”, „Будяк”), розлогих з багатьма подробицями розповіді, написаних у грубовато–бурлексному тоні, присутні часом моралізаторські тенденції. Так, у „Будяку” розповідається про дітей, які збирали колоски на полі у той час, як інші пустували. Твір закінчується прописною мораллю: „Треба дітей учить змалку. Щоб вони трудились, щоб були вони слухняні. Да щоб не крутились”.

Серед сюжетних віршів є твори лірично–алегоричного, медитативного плану („Човник” та „Сидів раз я над річкою”), де поет у чисто–романтичному дусі жаліється на нещасливу долю. У „Сироті” знову на першому плані соціальні, майнові причини: без грошей і худоби „в світі не зробиш нічого”, а як бідний умре „і на могилі в нього не заплачуть”.

У вірші баладного типу „Маруся”. У ньому змальовано інше соціальне лихо. Автор описує розлучення дівчини, яка вірно кохала, з милим та й матері–вдови з єдиним сином. Прийшли виборний з головою і забрали хлопця до армії. „Дуже мучилась Маруся, бо вірно любила. Прийняла сердешну скоро сирая могила”. Досить значну частину лірики Забіли, де „літературне” переважає „народне”, становлять посланія – „До невірної”, „До коня” та ін. В цих щирих й сердечних посланіях автор наголошує на своїй незаможності, бідності, згадуючи свої часи на службі у війську, нарікає на долю, картаючи свою життєву драму.

Але найбільшого розголосу набуло посланіє „До Шевченка” опубліковане 1893 р. редактором журналу „Зоря” В.Лукичем. З цим твором пов’язані біографічні сторінки поетів. Їх доля обернулася так, що вони розійшлися на віки, не попрощавшись. Смерть Шевченка була страшним ударом для Забіли, до того ж він відчував себе в чомусь винним перед другом.

Згодом В.Забілу звільняють з посади начальника поштової станції. На погашення податкового боргу описали й продали всю спадщину: і хутір, і млин, і ґуральню. Віктора взяла до се­бе жити сестра Олена. Дні тягнулись, одноманітні і липкі, немов па­вутиння. У листопаді 1869 р., коли відбулася (після двадцяти років розлуки) остання зустріч з коханою Любою Білозерською (яка вже не була тією юною красунею, якою він її кохав), Забіла зрозумів – життя скінчилося.

У напівзруйнованій батьківській хаті Віктор Забіла провів свої останні дні, де одного сумного ранку і знайшли його сусіди, вже неживого. Лежав – неначе спав на розбитій підлозі. Під головою, замість подушки, пу­сте барильце. А на обличчі – райське посмішка, яка дивно омолодила його риси. Мало щастя дісталося поету, а, може, хоч помер він щасливим, хто знає?!

На похоронах було велелюдно. Доб­рі слова про Віктора Миколайовича казали його кріпа­ки, для яких він був не пан, а батько. Гірко плакала кохана Люба. Зворушливий некролог надрукував його колишній несимпатик – Панте­леймон Куліш. На могилі нещасливого поета поставили великий дубовий хрест. За нею весь час наглядала Люба, яка пішла з життя у 1881 р. Згодом дубовий хрест підгнив, упав. І справдилися слова Забіли: „Ніхто в світі не взнає, де могила моя”.

Проте слава про Віктора Миколайовича Забілу не згасає і в наш час, адже поет зробив помітний внесок у розвиток української поезії і його справедливо називають „передвісником Шевченка”.


ЛІТЕРАТУРА

1. Забіла В., Петренко М. Поезії. – К., 1960. – Про В.Забілу див.: С. 3–33, 51–141.
   
2. Деко О. Солов'ї співають на світанні: Роман [про В.Забілу]. Журливий заспів: Повість. – Хмельницький, 2006. – 312 с.
   
3. Береза І.Ю. Відгомін староукраїнської писемності в поетичній спадщині Віктора Забіли // Філологічні науки: Зб. наук. пр. / Сум. держ. пед. ун–т ім. А.С.Макаренка; Редкол.: Герман В.В. (відп. ред.), П.І.Білоусенко та ін. – Суми, 2003. – С. 66–73.
   
4. Крижанівський С. Віктор Забіла, поет і літературний герой // Київ. старовина. – 1993. – №6. – С. 69–78.
   
5. Сиротенко В. Забутий побратим Шевченка // Наука і суспільство. – 1998. – №11/12. – С. 50–58.
   

Володимир СИРОТЕНКО (Вербицький),
праправнук Пантелеймона Куліша

ПОЕТ ЄДИНОЇ ЛЮБОВІ І АВТОР ТИСЯЧІ ГОРІЛОК

narodna.pravda.com.ua/history/46b2089bb38be


Так хто ж був цей, за словами Івана Франка, "Первоцвіт української поезії", побратим самого Тараса Шевченка, автор майже всіх горілок Російської імперії (І Петров, і Смирнов, і Шустов користувалися його записами)?

Як не дивно, у вчорашнього кріпосного Тараса Шевченка, побратимами були аристократи, та ще й іноземного коріння. Як Вася Штенберг, як Яків де Бальмен, як Нестор Кукольник...

Віктору Забілі також приписували, що рід його веде початок від італійського архітектора, виписаного Іваном Грізним для будівництва кремлівських мурів. На Чернігівщині і Полтавщині, дійсно, в дворянських книгах записано численне потомство роду Зебелло. Але предком Віктора Забіли був управитель королівських володінь на Борзенщині Петро Михайлович Забіла, що перейшов в 1648 році до Хмельницького. Помер він в чині генерального обозного (вищий чин після гетьманського) в 1689 році, маючи 109 років від роду. Всі його нащадки були сотниками, полковниками, а після ліквідації козаччини, суддями і урядовцями. Все, окрім батька Віктора, відрізнялися завидним довголіттям. Батько Віктора – Микола Карпович, Борзнянський мировий суддя, одружувався на онучці самого гетьмана Полуботько – Надії Рибі, яка принесла йому в придане сотню кріпосних і 400 десятини землі (десятина= 1.025 га). Він і сам не був бідним. Було в нього до тисячі десятин землі, тільки зайнята вона була переважно лісом. В'язи, липи, клени ховали дикі груші, яблуні. Серед хащів глоду попадалися вишневі і сливові дерева, на узліссях червоніла горобина і калина. Було у його лісі декілька пасік. Пасікою в ті часи називалася розчищена від дерев поляна на якій стояло декілька колод-вуликів (про рамочні вулики тоді ще не чули і вуликами служили видовбані колоди або колоди із стовбура дерева вирізані з дуплом). Такі пасіки в нього були на узліссях, по сусідству з лугами і гречишними полями. У липняках вулики в нього стояли прямо на деревах.

Завжди в нього в прохолодному омшанику стояли діжечки з ароматним лановим, гречаним, польовим, малиновим, смородиновим, буркуновим, липовим і другими медами...

У ті часи дворяни мали монополію на винокуріння. Була винокурня і у Миколи Карповича. Правда, його дворянська винокурня – це не завод, а всього на всього, сарай з п'ятивідерним мідним перегінним кубом та двадцятивідерним залізним казаном для варки затору. Зате від батьків йому дісталися рецептури горілок, медів, квасу та пива, що перейшли в спадок від самих Розумовських, а жінка успадкувала щось з них від Полуботок. Микола Карпович любив і сам винаходити і виготовляти усілякі настоянки і горілки. Весь вільний від суддівських справ час проводив на винокурні. Вільного часу в нього був вдосталь, адже мирові судді переважно займалися сімейними суперечками та поділом спадку. Кримінальні справи були поза їх компетенцією. Отже міг філософствувати і винаходити горілки. Горілки в ті часи робили в кожній поміщицькій садибі, а ось медоваріння було справою вибраних. Це горілку можна було гнати з дешевої сировини. Для медів потрібен був мед, і хороші кислі ягоди. Хай в нього були тільки дички, але вони якраз були потрібної терпкості і кислоти! Перед бродінням сік з медом сильно уварювали. Вихід продукції був дуже низьким. Процес бродіння і доброджування дуже тривалим. Отже це було дуже дороге задоволення. Зате правильно зварений і правильно витриманий мед був невимовно приємний на смак і веселив навіть переконаного песиміста. Саме тому поміщики-медовари вважалися елітою суспільства, обиралися предводителями дворянства і мировими суддями. Але не тільки звеселяючими медами був знаменитий Микола Карпович. Він створив і відродив знов по рецептам предків, незліченну кількість горілок, які гріли тіло, веселили душу...

Народила дружина йому трьох синів. А коли вона була вагітна дочкою, на Різдво 1809 року, Микола Карпович так надегустувався нововинайденої дуже смачної і підступної "дуриголововки", що в заметіль не дійшов 100 метрів до своєї хати. Так і замерзнув в різдвяну ніч, занесений завірюхою з барильцем тої клятої "дуриголововки" під боком...

Молода вдова, що народила через декілька місяців донечку, залишилася одна, з чотирма малими дітьми на руках. Жінці, звиклій до того, що спочатку всім командували батьки, а потім господарював чоловік, довелося самій вести господарство. Не змогла справитися. Довірилася управляючим. Що не розікрали ті управляючі, розграбували в 1812 наполеонівські війська. Нема за що було навіть навчати дітей в гімназії. Добре, хоч вона сама була грамотною і змогла всіх їх навчити азам грамоти. В ті часи обов'язком дворянина було служити. А для того, щоб мати право служити, треба було закінчити гімназію. Коли Віктору виповнилася 12 років, вся рідня збунтувалася і примусила таки Надію віддати сина в Московську чотирикласну губернську гімназію. Чому в Московську, адже поряд в Ніжині була одна з кращих в імперії гімназій, рівноцінна університету? Та тому, що її директор Ян-Василь Кукольник після співбесіди з вдовою і Віктором вирішив, що той негідний його закладу. Лише після самогубства Яна Кукольника Надія змогла перевести сина до Ніжина. У 1822 році став він учнем 3 класу першого періоду (всього в гімназії було 3 періоди по 3 роки навчання і випускники її одержували атестат, рівноцінний університетському диплому.)

Не дуже то гостинно зустріли гімназисти напівзлиденного Забілу. У класі заправляли всім син Кукольника Нестор, Петро Мартос, Платон Закревський, брати Лукашевичі. Вони могли собі дозволити все, навіть замкнути наглядача в туалеті або виштовхати його вечором втришия із спальні пансіонату при перевірці. У ті часи їм, дітям багатіїв все сходило з рук. (З часом, вже при Миколі 1, вони всі загримлять по справі " Про змову в Ніжинській гімназії"). Віктора ж карали за найневиннішу витівку...

Посадили його за парту поряд з таким же бідняком-ізгоєм Миколою Яновським (Гоголем). На жаль, Яновський не відрізнявся комунікабельністю. Не друзями вони стали, а суперниками. Обидва писали вірші, при цьому Вікторови вірші були і більш пісенними і зрозумілішими. Яновський не міг пробачити, що хтось пише краще за нього. Переписав він Вікторови верши в збірку-альманах, назвав його "Гноївковий Парнас" і пустив по руках...

До речі, не будь цього альманаху, можливо б і не було великого письменника Гоголя, адже саме після цього альманаху Микола серйозно захопився редагуванням журналів, а оскільки він фактично був і єдиним їх автором, то мимоволі захопився і прозою...

Нічим добрим ні Гоголь, ні Забила не могли пригадати ту гімназію. Не прийняв їх колектив ровесників. Наступило літо 1825 року. Загадково помер Імператор Олександр 1. Держава опинилася в невизначеності лихоліття. Великий князь Костянтин, якого готували в імператори, закохався в полячку-католичку і з-за неї навідріз відмовився сісти на престол. Великий князь Микола, просто не готовий був до цього, оскільки старший брат не включав його навіть, у встановлений по народженню, список членів Державної Ради...

У цій обстановці невпевненості і розброду Віктор записався унтер-офіцером в Київський драгунський полк. І красива форма вабила, і захотілося відчути себе захисником Вітчизни. Через два місяці йому привласнюють юнкера, а через два роки – корнета. Потім була участь в придушення варшавського повстання. Він не одержав, як його однокашник Петя Маркос, ордени, але те, що одержав звання поручика і став улюбленцем самого головнокомандуючого Паскевича, говорить про те, що боягуза не святкував...

У 1832 його полк перевели до Москви. Ось тут і випала можливість Віктору поквитатися з Гоголем. Вигравши солідний куш в карти, Віктор не пропив його, а пустив гроші на анонімне видання книжечки з двох розповідей – "Розповіді прадіда. Картини вдач, звичаїв домашнього побуту Малоросів. Книга перша" (Ви, до речі, і зараз можете почитати її у залі старожитностей Львівської бібліотеки ім. Стефаника). Включала книга дві повісті: "Іван Підкова" і "Сімейство Кулябки". Своїм стилем, мовою, гумором – повісті настільки нагадували Гоголівські "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", що матуся останнього не утрималася, щоб не привітати сина з виходом чергової його книги. На це 21.08.1833 зденеровований Гоголь пише матері: "Зробіть мне милість, не приписуйте мені всякі дурниці. Я вперше чую, і те од Вас, що існує книга під назвою "Кулябка" Вірте, якби я що-небудь випустив своє, то, вірно, би прислав вам!"

На Різдво Віктор одержав відпустку, відпросився додому. Перед відпусткою подав прохання в цензурний комітет на видання ще однієї книжки розповідей – "Чари"...

По дорозі заїхав на сусідній хутір Матронівку до далеких родичів Білозерських. Першої, кого він зустрів на хуторі, була їх старша дочка Люба. 25-річний Віктор закохався в неї з першого ж погляду. Та і як було не закохатися в таку – струнка білявка середнього зросту з точеними ніжками, а високі, пишні, хвилюючі українські груди над тонкою талією так і притягують притиснутися, губи провокують до поцілунку, а сіро-волошкові очі заглядають прямо в душу... На жаль, закоханий навіть ті очі не роздивився. От як описує в своїй пісні:

"Послухайте мою пісню, я вам заспіваю

Про гарную дівчиноньку, яку я кохаю

Русявая, круглолиця, очиці черненькі,

Моторная, як на чудо, роточок маленький

Як квіточка хорошая, як тополя статна,

І як лебідь білесенький вся собою знатна...

Губоньки– як те намисто, що добрим зоветсься,

Сонечко неначе зійде, коли засміється.

А як пісні заспіває – солов'я не треба -

Слухаєш, тобі здається, неначе хто з неба..."

Не чорненькі, а сіро-волошкові очі були у сестер Білозерських – Люби, Надії та Олександри.

17 річна красуня і сама закохалася у молодого поручика. Всю відпустку вони провели разом. Не могли на них нарадуватися матері, а Любин батько дав згоду на весілля, призначивши його на 7 листопаду 1834 року...Як на крилах помчав Віктор до себе в частину і тут же написав рапорт про вихід у відставку. У вересні 1834 він одержав відставку у чині майора, одночасно прийшов дозвіл і на випуск книги " Чари"...

Повний радісних надій їхав він додому. На жаль, доля зіграла з ним злий жарт. Поряд з Матронівкою купив маєток багатий вдівець, відставний поручик Іван Федорович Боголюбцев. Хоч роду він був і не знатного, а дворянство одержав тільки завдяки 23 річній службі прапорщиком в Мітавському драгунському полку, але при придушенні польського повстання до його рук прилипла солідна трофейна сума і зразу ж після закінчення кампанії він вийшов у відставку багатієм. Було йому тоді більше сорока. Йому запала в серці Люба. Звичайно, йому важко було конкурувати з молодим і родовитим Віктором, тому завоювання Люби він почав дружбою з її батьком, своїм ровесником. Незабаром Микола Білозерський став бачити в ньому втілення всіх своїх ідеалів, а у Вікторі гуляку-картяря. Віктор, дійсно, любив погусарити – випити чарку, спустити все, що має, в карти. Як і всі його ровесники – офіцери. І ось, взнавши про черговий його програш в карти, старий Білозерський оголосив, що розриває заручини і видає Любу за Івана Боголюбцева.

Люба і її мати спочатку стали на диби. Але не ті часи були. У сім'ї жили звичаями "Домострою". Долю дочки вирішував батько – як скаже, так і буде! Думки жінок нічого не важили...

Приїжджає Віктор на хутір, а Люба до нього не виходить. Зустрічає його в дверях Микола Дмитрович і говорить, що нічого йому більше сюди ходити – Люба виходить заміж не за нього, картяра і пияка, а за гідну й поважну людину – Івана Боголюбцева! Довго кружляв Віктор біля хутора, та так і не зміг побачити кохану. Нарешті, вже взимку перестрів їх з матір'ю, коли вони їхали до Ніжина за крамом. Мати веліла кучеру не зупинятися, та навіжений Віктор кинувся прямо під копита коней. Сани перекинулися і жінки посипалися на нього. (Цю історію, до речі, чудово намалював Яків де Бальмен в альбомі "З життя мочемордів") .

Докори, сльози, звинувачення і, нарешті, обіцянка матері, що вона трупом ляже, але не віддасть Любу за нелюба. На жаль, все це були тільки обіцянки... Через місяць Люба стала дружиною Боголюбцева.

Віктор з горя захворів. Коли весною вийшов на вулицю, ніхто вже не міг впізнати колишнього красеня. Обличчя зрила віспа, вилізле волосся прикривала тюбетейка, офіцерського мундира замінив бухарський халат, погляд згас. Весь час він став проводити на своїй винокурні, винаходячи і дегустуючи все нові і нові види горілок і настоянок, шукаючи чарівну настоянку від любові. Тільки не думайте, що ті його горілки були схожі на нинішній самогон-первак. По-перше, спочатку кожен первак він гнав окремо з фруктів, ягід, запареної пшениці, жита чи ячменю. По– друге, цей первак був тільки напівфабрикатом. Він ще багато разів переганявся, поки кінцевий погон повністю не позбавлявся сивушних масел (ефірні масла і альдегіди відділялися з головного погону і фракціонувалися окремо). А для забезпечення цілющого ефекту він ці напої ще і настоював на травах. Кожну траву збирав його кріпак дід-травник у певний час, висушував за своєю технологією. Віктор настоював кожну з трав при певній температурі і певний термін. Деякі з цих настоянок він переганяв знов і одержував прозору, ароматну лікувальну горілку-єрофеїч. (опис настоянок і медів я дам після нарису). Все шукав рецептуру настоянки, яка дозволила б йому забути Любу. Шукав все життя. Так і не знайшов...

Дегустуючи свої чудові напої, складав дивно-прозорі мелодійні вірші. Це тоді саме були написані ним рядки пісні:

"Гуде вітер вельми в полі,

реве – ліс ламає,

Козаченько молоденький

долю проклинає"...

Заглядали до нього у винокурню друзі, знайомі, сусіди, проїжджі. Нікому не відмовляв в чарці. На малюнку ви бачите, як він читає вірші, частуючи настоянкою Сашу Афанасьєва-Чужбинського.

Випивали, слухали його пісні, записували вірші і рецепти...

Незабаром слава про Вікторові настоянки і пісні рознеслася по всьому лівобережжю. Його сталі запрошувати Галагани, Тарновські, Лизогуби – перші багачі, меценати-українофіли. Віктор вважав, що тільки прозу можна писати по-російськи, а вірші-пісні писати потрібно мовою свого серця, мовою предків. До речі, цей свій принцип він втілив і молодшому побратиму – Тарасу Шевченку, який також прозаїчні твори писав по-російськи, хоча вірші вважав за краще писати українською (до речі, вірші для своєї першої коханої – Ядзі Гусаківської, Тарас писав польською, по проханню княжни Репніної– російською, а Елькан навіть згадував про його французкі вірші)...

А побратимами вони стали завдяки першому Тарасовому побратиму Василю Штенбергу, з яким Віктор Забіла познайомився і побратався в 1839 році у Тарновського. Тарновський любив запрошувати на свої обіди знаменитостей. Приїхав до нього тоді з Москви великий російський композитор Михайло Глинка, який якраз працював над оперою "Руслан і Людмила". На зустріч із столичною знаменитістю Тарновський запросив і місцевих знаменитостей. Але не думайте, що ними для нього, багача, були знатні сусіди типа Репніних або Капністів. Він запросив поета Віктора Забілу і сліпого кобзаря Остапа Вересая. Коли кобзар співав Забіліни "Не щебечи соловейко" і "Гуде вітер вельми в полі", всі присутні плакали... Ці пісні настільки запали в душу великому Глинці, що він відклав роботу над пушкінською "Руслан і Людмила" і не заспокоївся, поки не написав романси на слова Забіли...

Закінчилося його відрядження на Україну, повернувся до Петербургу з новими піснями. І ось вже вся Росія, Росія "мракобіса" Миколи 1 і "шовініста" Бєлінського, на будь-якій вечірці, в будь якому товаристві співала українські "Не щебечи соловейку" і "Гуде витер вельми в полі"... Ім'я бідного українського поета, завдяки Глінці, прогриміло на всю російську імперію.

У 1839/40 г на студіях в Качанівці був Вася Штенберг. Гість познайомився тут із Забілою і у всі візити останнього в Качанівку, вони були нерозлучними. Повернувшись до Петербургу, своє захоплення Забілою Василь передав і Шевченку, який заочно закохався в чародія-пісенника. Навіть стилістика його тодішніх віршів стала подібною Забілиним.От розберіть, де Шевченко, а де Забіла –

"Вітре буйний, вітре буйний!

Ти з морем говориш..."

"Повіяли вітри буйні

Понад синім морем..." або:

"Плаче козак молоденький

Долю проклинає..."

"Шука козак свою долю

А долі немає..."

Як бачите, не тільки великі Котляревській і Міцкевич зробили Тараса Шевченка Великим Кобзарем, але і забутий нині "хуторський поет" Віктор Забіла... Коли їм довелося зустрітися вперше, невідомо. По наших сімейних переказах, у 1841 році Яков де Бальмен приїхав до Петербургу, щоб видати свої "Листи". Звернувся до земляка – Євгена Гребінки, який і допоміг опублікувати їх у "Отечественных записках". Саме у Гребінки Яків і познайомився з Тарасом. Коли Тарас, восени 1841, одержав перший гонорар за вірші, опубліковані в "Ластівці", а головне, за свій перший "Кобзар", Яков де Бальмен спокусив його втекти загоряти на Чорне море. Шлях з Петербурга до Одеси тоді пролягав через Борзну. От і познайомив тоді в Борзні " військовий осавул мочемордів Яков Дибайло" Тараса з їх головним виночерпієм Забілою. На жаль, ніде я не зміг знайти підтвердження цьому. Хіба тільки рапорт наглядача Академії, генерала Сапожкова від 15 травня 1842 року про семимісячне "отстутствие без уважительных причин" Тараса в Академії...

В усякому разі мемуари Репніної, Тарновського-молодшого та інших сучасників так описують їх зустріч під час Пленеру, який Тарас здійснив у 1843 році:

Зупинившись у Тарновського, Тарас насамперед попросив послати гінця за Віктором Забілою. Віктор примчався разом з тим гінцем. За час перебування Тараса в Качанівці вони не розлучалися. Та і зовні вони були як старший і молодший брат. Обидва приземисті, мужикуваті, кароокі. Тарас перейняв від Віктора звичку, складати вірші, підіграваючи собі на кобзі або гітарі, що додавало їм пісенність. Віктор узяв у Тараса його гумористичний підхід до життя. Замість сліз, в його піснях з'явився сміх. Ось його " У Фугу":

" Вечеріє, смеркається, дедалі темніє,

Зривається хуртовина – вітер вельми віє...

Віє просто мені в пику уже через міру...

"Поганяй" я обізвався до свого маштміру.

Був я трошечки пьяненький, мав на серці горе,

Тоді, справді, мені було по коліна море...

Підстирила мене стира покохать дівчину

Не на радість, не на втіху, на лиху годину,

Бо бідному, ще й без долі, кохать не годиться

Йому дулю під ніс сунуть, як схоче жениться!

Хай буде пречесніший, нехай прехороший-

Скажуть:"П'яниця, нероба, той не має грошей!"...

Треба сказати, що з дитинства Віктор ніколи не був лідером, тому першим в їх дуеті завжди був Тарас. Єдине, в чому Тарас беззаперечно поступався йому лідерством, було виготовлення горілок, хоча і сам Тарас непогано знався в цьому. У Всякому разі, серед Вікторових рецептів було декілька, на яких було написано "Тараса". Але в цій справі із Забілою не зміг би зрівнятися і творець російської горілки Дмитро Менделєєв. Я і зараз лікуюся від всіх хвороб його настоянками. Знаменитий "Ерофєїч Олександра 111" придумав не денщик імператора Олександра 111, а Віктор Забіла удосконалив рецепт Розумовського. Завіз же рецептуру до двору імператора дядько мого прадіда – Чернігівський губернатор Сергій Голіцин, прихильник Забілиних віршів і настоянок. У Віктора для кожної настоянки був свій первак подвійної-потрійної перегонки. (Взагалі-то в ті часи саме двічі-трічі перегнана міцна горілка і звалася "Єрофеїчем").Для одних– хлібний, для других ягідний або яблучний. При цьому, якщо, зазвичай, поміщики для хлібної горілки використовували зелений солод разом з ростками, Віктор завжди сушив солод на горищі, відбивав ростки і дробив до затору тільки висушений солод без ростків. Доречи, цей же солод він міг використовувати і для пива, і для квасу, який є недобродженим пивом. "Кохановка" (любовний напій) робилася з горілки, вигнаної з диких груш. Перед другою перегонкою вона настоювалась на любистку і насінні пастернаку і петрушки, до яких для поліпшення аромату додавалася паличка кориці і гарбузовий мед, а перед третьою перегонкою подвійний первак настоювався на гілочках чорної смородини і м'яти кучерявої...

За ці настоянки місцеві "мочеморди" зробили Забілу головним виночерпієм, а їх "військовий осавул Яків Дибайло" (Яків де Бальмен) зобразив його мало не на кожній третій своїй картині про побут "мочемордів".

Був він улюбленим гостем у Закревських. І в тому 1843 році, коли Тарас познайомився на балу у Волховської з Ганною Закревською, в гості до Закревських разом з чародієм Гребінкою повіз його саме Віктор Забіла. Там він забезпечував їм вільне спілкування, відволікаючи злюку Платона Закревського своїми знаменитими настоянками під закуску гри в карти, до чого відставний полковник був великий любитель. В тій Зеленій Рудці Тарасу стало не до віршів, а от балагур Гребінка, закохавшись у Сонечку Раттенберг, написав свої знамениті "Очі чорні", хіт Російської імперії і сьогоднішнього дня...

Виїхав Тарас до Петербургу, захопивши дюжину барилець, полубарилець, діжочок і пляшок цілющих Забілиних настоянок на всі випадки життя. У вересні-жовтні 1844 до Тараса навідувалася Ганна Закревська, що супроводжувала чоловіка при його черговій поїздці до Петербургу по тяжбах з сусідами. Тарас заради неї навіть змінив квартиру. Пригощалися дарованою Віктором "кохановкою". А через 9 місяців, в липні 1845 року, Ганна народила донечку Софію. Хресними були Віктор Закревській і його сестра. Платон не хотів і бачити новонароджену доньку. Але і Тарасу не дали на неї поглянути. Саме цим пояснюється його депресія і послідуюча хвороба, що трохи не привела до смерті (в усякому разі "Заповіт" він тоді написав). На ноги його поставив побратим Забіла. Примчався зі своїми цілющими настоянками. Став співати про своє нещасне кохання. Утішав, що в нього, Тараса, хоч дочка є, а в нього, Віктора -нікого і нічого. Розповів Тарасу про долю небагатого поміщика, сусіда Закревських. Той закохався в дочку сусідського поміщика. Одружувався на ній. Щасливо прожили 25 років, мали вже дорослих дітей, коли виявилося, що вона в юності таємно повінчалася із заїжджим гусаром. Через 25 років цей "чоловік" з'явився і пред'явив свої права. Сусіда Закревських чекала каторга і ганьба, а дітей ганьба і кріпацтво...

Утішив Віктор Тарасову душу, зрозумів той, що це Любов до нього і донечки примусила Ганну Закревську ховати від нього їхню дитину. Зникла з серця образа, пішла і хвороба. Поїхав свататися до закоханої в нього дочки його колишнього господаря-священика, Феодосії Кошиць...

Розійшлися шляхи Віктора і Тараса в 1847 році, коли схопили Кирило-Мефодіївських братчиків і Тараса. Ні, Віктор не божеволів, як Костомаров, не наговорював на себе і всіх, як Андрузький, не падав непритомним, як Вася Білозерський. Він тільки спалив все листування з Тарасом і ні рядка не написав тому в заслання. Віктора влада не чіпала. Привезли, правда, жандарми його до знаменитого Леонтія Дубельта. На грізне питання того, – "Які підтримував відносини з бунтівником Шевченком?"– дивлячись на шефа жандармів правдивими дитячими очима, Віктор залементував: "Так, я підтримував відносини з Шевченком. Був в мене ось таке ж, як це, барильце вишневого меду. Прийшов я з ним до Тараса. Випили ми трохи, повеселили серце. Барильце я залишив в нього. На наступний вечір він прийшов з тим барильцем до мне. Знову ми повеселили серце. І так підтримували наші відносини, поки барильце не спустіло. Бачите, в мене таке ж барильце з таким же вишняком. Давайте почаркуємося, і у нас будуть такі ж відносини!" Дубельт, грізний Дубельт, що довів до безумства Костомарова і до непритомності Білозерського, розсміявся і спробував запропоновану чарку. Йому сподобалися і ця настоянка і цей простуватий селюк-поет, що явно не годиться в революціонери. Хабарів він ніколи ні від кого не брав, а ось у Забіли те барильце забрав і заплатив за щомісячну поставку таких же звеселяючих настоянок. Ось те чаркування з Дубельтом не змогли пробачити Забілі ні Тарас Шевченко, ні Пантелеймон Куліш. Вони обидва описали Віктора в своїх знаменитих повістях. Тарас Шевченко в повісті "Капітанша", а Куліш – в повісті "Майор"...

Після засудження Тараса, Віктор, на материнські гроші, викупив Борзненську поштову станцію. Вірші він закинув. До служби теж відносився як-небудь. Займався тільки горілками. У 1851 році повернувся з заслання Опанас Маркович, що вважав поета Забілу своїм батьком-наставником. Заїхав до Віктора, а замість Наставника побачив п'яничку, що повністю відповідає Забіліному ж віршу "При подарунку матері дзвіночка":

"Задзвени мені дзвіночок, розкажи, як там синочок?

Може вин того не знає, мати як за ним скучає?

Задзвени мені дзвіночок! Неслухняний мій синочок

Мене стару забуває і часто запиває..."

Написав про Забілу і його недруг – Пантелеймон Куліш:

" Може хто і здивується, але я скажу, що і у нас би був другий Гоголь, до того ж Гоголь, пишучий по-українськи, якщо б в нього була така доля, як у Гоголя, і такі приятелі, як в того. Треба додати до цього, що і худобу свою спустила ця прекрасна людина не на одних картах та гулянках по старосвітських звичаях гостинності. Він був дуже милосердний до убогих і без жодної міри великодушний до всіх друзів. Багато всякого Добра було в цій нещасливій людині, і все те зжерло ледаче панське життя, те саме життя, яке так гірко малював Гоголь, а намалювавши мовив "Нудно на цьому світі, панове!"

Чому я назвав свого прапрадіда недругом Забіли, перед яким преклонялася вся наша сім'я? Річ у тому, що Віктор устругнув бонвівану Пантелеймону Кулішу такий жарт, над яким сміялася вся Російська імперія. Куліш тоді бігав за дружиною Опанаса Марковича – Марією. У тої була та ж хвороба, що і у Катерини Великої. Мало їй було одного чоловіка. Пантелеймон хвалився, що грішить з Марковичкою. З подяки за ніч кохання навіть великого українського письменника Марка Вовчка з неї зробив, (Опанасовими "Оповіданнями з українського життя"). Страждала дружина Пантелеймона, Олександра Білозерська, молодша сестра вічного Вікторового кохання, Люби Білозерської. Мучився і Маріїн чоловік, шанований Віктором Забілою, Опанас Маркович. Тож, коли Пантелеймон гостив у нього, напоїв його Віктор однією з своїх настоянок. Через тиждень Куліш став імпотентом. З тріском виперла його з свого ліжка Марковичка і покотила з Тургенєвим за кордон. У Куліша почалася така депресія, що Шевченко в той час писав "Пантелеймон вже мабуть зовсім з толку з'їхав"...

Не витримало серце у Ганни Барвінок, попросила Віктора повернуть чоловіка до життя. Дав він іншої настоянки. На свою голову дав. Куліш, зрозумівши з-за кого і від чого втратив потенцію, не тільки став його першим ворогом, але і жінці став зраджувати тепер уже з дружиною байкаря Леоніда Глібова. А на Віктора Забілу посипався град Кулішевих статей, в яких той писав про його пісні: –"сочиненные плохим малороссийским стихотворцем Забеллою, понимающим как-то уродливо свой народ и его поэзию, вдобавок положенные на голос москвичом Глинкою" (Русский вестник 1857г). Віктору важко було щось надрукувати – українські видання були під сильним впливом Куліша. Тому свою відповідь, в стилі листу запорожців турецькому султану, Віктор дарував всім проїжджаючим, а починалася та відповідь вельми соковито:

"Крути-верти свій розум, скільки хватить праці,

не викрутиш, більше того, що у мене в с...ці..."

На жаль, в 1859 році остаточно розійшовся Віктор і з Тарасом Шевченком. Повернувся той до України зломлений засланням. Вже не юнак-красень, а лисий дідуган. Якнайбільше мріяв про сім'ю, щоб не залишитися на старості років такою бурлакою, як Віктор. Їхав він вибрати місце для будівництва рідної хатини і для знайомства з нареченою, яку обіцяла знайти йому Марія Максимовичка. По дорозі заїхав і до старого побратима Віктора. На жаль, ні про що їм вже було говорити. Та і неприємно було Тарасу, коли його побратим, якого він завжди вважав старшим, що до того ж став сивим дідом, зве його, молодшого, "батьком"! Не довго він гостював у Віктора. Покотив на Михайлову Гору з гостинцем -–Коханівкою", яку виготовив колись Віктор для них з Ганною Закревською. Захопив і барильце дуже смачної, підступної "дуриголововки".

Нема вже давно коханої Ганнусі, загнав її в землю ненависний Платон. Донечка Соня десь чахне в пансіоні у Франції. Тільки "коханівка" будить пам'ять про них. Заїхав Тарас до родичів, потім приїхав до Максимовичів, намалювати їх портрети. Максимовичка так і не знайшла йому нареченої, жартувала, що сама б ладна бути на місці тої нареченої. І треба ж трапитися, одного разу увечері, коли чимось розсерджений Михайло Максимович велично відправився у свій кабінет, працювати над черговим науковим дослідженням, розпили Тарас з Марією пару чарок тої "коханівки". Подіяла вона безвідмовно...

Глупої ночі, Максимович зайшов в спальню дружини для прощального поцілунку. Весь в думках про тільки що завершені дослідження, не звернув уваги на гучне хропіння в спальні. Не запалюючи свічки, щоб не потривожити жінчин сон, нагнувся для традиційного поцілунку. І несподівано наткнувся на щось тверде і пітне. Провів рукою і замість м'яких округлостей дружини наткнувсь на лисий Тарасів череп. Оскаженілий немічний професор схитрився висмикнути вже досить огрядного Тараса з ліжка і влаштував йому такий скандал, що Тарас серед ночі, схопивши тільки одяг, кинувся з будинку, переплив човном на іншу сторону Дніпра і більше до Максимовичів і носа не сунув. Його біограф Конисський пише в "Хроніці": "...трудно сказати, що саме стало причиною тої різкої зміні в поглядах Максимовича на Шевченку, на його поведінку і на його твори. На найбільший жаль, про час перебування поета на Михайлової горі Максимович не тільки не написав спогадів, а навіть не хотів розказувати про нього Маслову, коли останній просив його про це. Максимович навіть радив Маслову не писати життєпису Шевченка, кажучи, що " у житті нашого поета стільки бридкого і неморального, що ця сторона покриває всі останні добрі сторони його життя"...

А потім було "обмивання" із землеміром і його знайомими-шляхтичами земельної ділянки під Тарасів будинок, під час якого випивши "дуриголововки", Тарас читав уривки з своєї поеми "Марія", що описували його зустрічі з Марією. Ті шляхтичі знайшли їх боговідступними. По їх доносу Тарасу довелося назавжди покинути Україну. Одну з причин тих своїх бід він бачив у Вікторових "коханівці" і "дуриголововці". Тому, коли взимку 1860/61 Тарас важко захворів, то заборонив повідомляти про це Віктора. Не приїхав побратим з цілющими бальзамом, настоянками і розмовами до Тараса. Лікарям же вже не під силу було його вилікувати...

Останній шлях Тараса проліг через Борзну. Віктор забрав з своєї поштової станції кращих коней, найкращу збрую, всі килими, і очолив похоронну процесію. Він навіть спав у дворі в обнімку з труною Тараса. Приїхали до Києва. Далі потрібно було добиратися пароплавом. Залишив Забіла коней незнайомим людям і в чому був, поплив на пароплаві. Окрім труни з тілом Побратима він не бачив нікого і нічого. Життя для нього закінчилося. Останнім віршем у житті, який він написав, була "Молитва про Тараса", надрукована по проханню архієрея Філарета в "Чернігівських єпархіальних вістях. Поховав Тараса на Чернечій горі в Каневі

По поверненні з поховання Тараса, у Борзні його чекала ревізія. Наслідком її був опис всього його майна для компенсації того екіпажа з кіньми і килимів, які пропали в Києві. Все, що в нього було, відібрали. Виселили з будинку. Жив на утриманні молодшої сестри. Тільки важко це було назвати життям. Нічого не робив. Нічого не писав. Нічого не говорив. Навіть настоянок більше не творив. Тільки сидів, втупившись очима в стінку...

У 1868 році повезла його сестра в гості на хутір Матронівку, де тепер жила його Люба. Гіркою була їхня зустріч. Недаремно кажуть, що ніколи не можна повертатися до старої любові. Зустрілися не красуня і молодий, стрункий поручик, а старий дідуган і товста, патлата баба, нічого не знаюча, окрім численних внуків...

Наступило 7 листопаду 1869 року. Рівно 35 років тому повинно було відбутися їх весілля. Прийшов Віктор на свій хутір "Кукуріківку". Відбив хрести з дошок на дверях і віконницях свого покинутого будинку. Увійшов до кімнат, викопав з під пола одне з барилець вишневого меду, призначеного до весілля. Вийняв з розсохлої шафи запорошені чарки, витер і поставив їх на старовинний стіл. Чарку Тараса Шевченка. Чарку Миколи Глинки. Чарку Якова де Бальмена. Чарку Віктора Закревського. Чарку Василя Штенберга. Чарку Опанаса Марковича. Чарки всіх своїх померлих побратимів. Налив їх чарки і почав свою останню Тризну. Тризну, описану колись Шевченко. Чокався з чаркою кожного свого побратима. Згадував їх життя. Говорив кожному прощальне слово...

Вранці, селяни, помітивши відкриті двері, зайшли у Вікторову хату і побачили його сплячого вічним сном, з блаженною усмішкою на вустах. Під головою в нього було пусте барильце з під того вишневого меду, а чарки його побратимів на столі, були порожніми, ніби вони брали участь в тій Тризні, а поряд з ними лежав, вирізаний з якогось журналу, автопортрет Тараса.


НАТАЛЯ ЗАБІЛА (1903-1985)

Забіла Наталя Львíвна (5 березня 1903, Санкт-Петербург – 6 лютого 1985, Київ) – українська письменниця, поетеса. Народилася у дворянській родині з великими мистецькими традиціями. Серед її предків – поет-романтик Віктор Забіла. Дід поетеси – Пармен Забелло – скульптор. Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом. І це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема, твори Тараса Шевченка, і вже в дитинстві пробувала писати вірші. 1926 вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 – перша книжка для дітей – оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».

Видавши 1928 віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, однак твори для дітей стають її покликанням, її щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх і любов мільйонів юних читачів. 1930 вона остаточно переходить на творчу роботу, маючи вже десяток – хай здебільшого й невеличких за обсягом – книжок. Більше половини з тих поетичних і прозових збірочок адресувалися юному читачеві: «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих.

У роки війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984).

Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково український поет Валентин Бичко назвав її творчість «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою».

Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п'єсі-фантазії «Перший крок» (1968) та у драматичній поемі «Троянові діти», яка є поетичним переказом «Слова про Ігорів похід», присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. 1972 року ці твори відзначено літературною премією імені Лесі Українки (стала першим лауреатом цієї премії).

Поетеса широко відома як перекладач і популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. Їй належать переклади творів Олександра Пушкіна, Миколи Некрасова, Сергія Михалкова, Агнії Барто, Самуїла Маршака, Корнія Чуковського. Плідно вона працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори письменниці перекладено багатьма мовами. Крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для другого класу (1933) і «Читанка» для третього класу (1939), які перевидавалися кілька разів.

Забіла вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з'їздах і нарадах із питань дитячої літератури як критик і літературознавець.

Однією з найкращих книжок Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934).




Валерій СОЛДАТЕНКО, доктор історичних наук

КРУТИ: СПРОБА ІСТОРИЧНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Дзеркало тижня № 3 (582) 28 січня – 3 лютого 2006