Geum.ru

Харківський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису

Вид материалаДокументы

Содержание


Розділ 1 теоретичні та законодавчі засади забезпечення екологічної безпеки в галузі автомобільного транспорту в україні
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ В ГАЛУЗІ АВТОМОБІЛЬНОГО ТРАНСПОРТУ В УКРАЇНІ




1.1 Історико-правові засади екологічної безпеки в галузі автомобільного транспорту


Починаючи дослідження правового забезпечення екологічної безпеки в галузі автомобільного транспорту, необхідно в першу чергу визначитися, що становить екологічна безпека як правове явище в цілому.

У процесі розвитку та становлення екологічного права його норми поступово охоплювали все більший обсяг суспільних відносин. Так, спочатку в праворозумінні охорони навколишнього природного середовища йшлося про збереження окремих природних територій та об’єктів: заповідників, національних та природних парків, пам’яток природи, лікувально-оздоровчих та курортних зон. Поступово, враховуючи інтенсифікацію експлуатації природних ресурсів у процесі розвитку промисловості та сільського господарства, виникла необхідність створення нового виду природоохоронної діяльності – раціонального використання природних ресурсів. Однак слід зауважити, що питання первісності права охорони навколишнього середовища чи права користування природними ресурсами досить дискусійне. Перші норми щодо закріплення права користування природними ресурсами зустрічаються ще в правових пам’ятках Київської Русі. Так, у Руській Правді встановлювалася відповідальність за самовільне збирання меду диких бджіл або зрубування дубів у князівських лісах [, с. 35].

Подальший розвиток масштабів промисловості, збільшення антропогенного навантаження на навколишнє природне середовище, поява територій, що зазнали екологічної катастрофи, поставили під загрозу життя і здоров’я людини. Це, в свою чергу, викликало необхідність розробки правових норм, які б гарантували безпеку людини в процесі змін у середовищі її існування, що в подальшому розвинулися в право екологічної безпеки. У такій ситуації доречним видається висловлювання В.І. Андрейцева щодо обґрунтування існування права екологічної безпеки: „Якщо дорога вготована на Голгофу, то мова йде не про охорону, а спасіння приреченого”. Навколишнє природне середовище, яке є джерелом підвищеної екологічної небезпеки, перетворюється внаслідок дії стихійних сил природи або техногенної руйнівної дії на екологічно небезпечний об’єкт, що вимагає „ізоляції” від людини і суспільства, інших природних систем і комплексів шляхом встановлення спеціального правового режиму, який би обмежував або забороняв взагалі проживання населення, здійснення суспільного і приватного виробництва, проведення системи заходів щодо ліквідації джерел небезпеки, встановлення особливого правового статусу постраждалих громадян [, с. 14].

Слід звернути увагу на те, що наявність чіткого визначення екологічної безпеки, встановлення її правової природи, критеріїв визначення її рівня та загроз для неї має не тільки теоретичне, а й велике прикладне значення. Сучасний стан регулювання суспільних відносин характеризується широким спектром використання правового інституту екологічної безпеки і відсутністю чітких механізмів і критеріїв її забезпечення. При використанні даного правового інституту можна виділити два основні, але не зовсім правильні підходи, спільним для яких є відсутність критеріїв визначення загроз у даній сфері, чітких вимог, механізмів та процедур забезпечення екологічної безпеки.

По-перше, досить часто відбувається просте декларування мети екологічної безпеки на рівні принципів або завдань, що ставляться перед суб’єктами. Так, ст. 32 ЗУ „Про наукову і науково-технічну діяльність” [] вказує, що додержання вимог екологічної безпеки визнано принципом державного управління та регулювання наукової діяльності. Відповідно до ст. 3 ЗУ „Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу” [], основними завданнями машинобудування для агропромислового комплексу, зокрема, є: проведення науково-технічної політики розвитку машинобудування для агропромислового комплексу, сприяння підвищенню рівня технологічних процесів та екологічної безпеки. Подібне декларування міститься в правовому регулюванні відносин у галузі патентування, ліцензування, сертифікації тощо. Так, державна система стандартизації у сфері туристичної діяльності спрямована, зокрема, на забезпечення дотримання обов’язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки []. Така ситуація могла б бути прийнятною у зв’язку із загальним характером цих норм. Однак у спеціальних нормативно-правових актах, наприклад в Ліцензійних умовах провадження господарської діяльності з організації іноземного, внутрішнього, зарубіжного туризму, екскурсійної діяльності [], жодної згадки про виконання таких вимог не міститься, а саме недотримання ліцензійних умов є основною підставою для позбавлення суб’єкта ліцензії і заборони такої діяльності. Подібна ж ситуація склалася з виробництвом вибухових речовин та матеріалів [].

По-друге, відбувається підміна забезпечення екологічної безпеки вимогами охорони навколишнього природного середовища або природокористування. Наприклад, ст. 7 Повітряного кодексу України [] закріплює, що авіаційні правила визначають і регулюють порядок діяльності авіації України з метою забезпечення безпеки польотів і екологічної безпеки. Тут же зазначено, що до авіаційних правил належать стандарти і нормативи у галузі охорони навколишнього природного середовища, а крім того, нормативні акти, що регулюють і порядок здійснення охорони навколишнього природного середовища.

На сьогоднішній день існує велика кількість підходів до правового визначення екологічної безпеки. Характеризуючи визначення екологічної безпеки, необхідно враховувати, що його основу становить міжгалузеве наукове поняття „безпека”.

До проблем безпеки почали звертатися мислителі починаючи з часів Стародавньої Греції. Згідно із „договірною теорією” (Епікур, Спіноза, Дідро), основною причиною створення держави було укладення „суспільного договору” для подолання „природного стану війни всіх проти всіх”, а основною метою держави є забезпечення безпеки як суспільства, так і окремої людини [].

За часів панування монархій ця концепція зводилася до забезпечення безпеки монарха, панівних станів (класів) та самої монархії. Але на початку епохи Відродження та Просвітництва об’єктами безпеки стають: людина (громадянин) – суспільство (нація політична) – держава. При цьому остання, тобто держава, вважалась і суб’єктом безпеки. У творах видатних мислителів епохи Відродження, зокрема Н. Макіавеллі („Государ”) та Т. Гоббса („Левіафан”), які заклали засади сучасної теорії держави та політичних наук у цілому, розглянуто проблеми безпеки й виживання, структуру взаємин між урядом, населенням і державою, покликаних забезпечити добробут та захист від зовнішніх загроз. Безпека визначалась як „засіб колективного захисту” у війні „усіх проти всіх”, розглядалася тоді як основа держави. Інакше кажучи, безпека, що гарантується державою, визначалася як засада виживання і розвитку людини „як істоти, цивілізованої дією смерті” [].

У працях Канта „Щодо вічного миру” та Гегеля „Філософія історії”, „Філософія права” приділялася увага ролі права та держави у забезпеченні безпеки людини та суспільства. Проблеми зовнішньої та внутрішньої безпеки розвивалися в працях Монтеск’є, Бентама, Берка, Липинського, Донцова та інших [, с. 60–61, 156–161.].

Узагальнюючи філософські підходи до терміна „безпека”, припустимо зробити висновок, що дане визначення завжди пов’язується з поняттям „стан” – категорія наукового пізнання, що характеризується здатністю матерії, яка рухається, до прояву в різних формах з притаманними їм суттєвими властивостями і відношеннями []. Безпека розглядається як стан захищеності, відсутності загроз з боку різних чинників.

Подібне визначення міститься і в довідковій літературі, де безпека розглядається як відсутність загрози для об’єкта з боку внутрішніх та зовнішніх чинників [, с. 43; , с. 207]. Залежно від походження загроз, природи їх виникнення виділяється безпека екологічна, економічна, політична, військова та інші. Безпека також розглядається як невід’ємна ознака будь-якої системи, що, в свою чергу, знаходить відображення в таких системних якостях, як цілісність, відносна самостійність і сталість [, с. 8].

Досліджуючи правове поняття екологічної безпеки, слід відзначити, що виділяються два основні підходи до його визначення.

Перший підхід полягає в тому, що екологічна безпека розглядається як певний стан. Г.П. Сєров дає визначення екологічної безпеки як стану захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави у процесі взаємодії суспільства і природи від загроз: а) з боку природних об’єктів, властивості яких змінені забрудненням, засміченням внаслідок антропогенної діяльності (виникнення аварій, катастроф, здійснення тривалої господарської, військової та інших видів діяльності) чи навмисно з метою екологічних диверсій, агресії або ж природних явищ та стихійного лиха; б) обумовлених знищенням, пошкодженням або виснаженням природних ресурсів (загроза незабезпечення суспільства і держави природними ресурсами) [, с. 33].

Також М.Н. Ведєнін наводить визначення екологічної безпеки як стану захищеності людини, суспільства, держави і навколишнього природного середовища від негативного природного та техногенного впливу, що забезпечується організаційно-правовими, економічними, науково-технічними та іншими засобами та способами. Тут же вказує на принципи забезпечення екологічної безпеки:

– презумпція екологічної небезпечності будь-якої виробничо-господарської діяльності;

– обов’язковість екологічної експертизи виробничо-господарської та іншої діяльності, яка створює або може створити екологічну небезпеку;

– здійснення такої діяльності можливе лише в разі отримання позитивного висновку екологічної експертизи;

– обов’язкове ліцензування екологічно небезпечної господарсько-виробничої діяльності;

– заборона, обмеження або призупинення будь-якої екологічно небезпечної діяльності;

– державний і громадський контроль та нагляд за забезпеченням екологічної безпеки [, с. 52].

О.С. Заржицький визначає екологічну безпеку як комплексний стан певних властивостей довкілля, які створені цілеспрямованою діяльністю людей, з урахуванням обґрунтованих допустимих навантажень антропогенних чинників на навколишнє середовище і негативних змін, що відбулися в ньому, і забезпечують збереженість життєдіяльності людини [, с. 32].

Екологічна безпека також розглядається як стан, за якого всі складові природного оточення, за рахунок балансування взаємовпливів природних, технічних і соціальних систем, формування природо-культурного середовища, є оптимальними для нормального функціонування і розвитку людської цивілізації [, с. 7].

У сфері економічних знань „екологічна безпека” визнається залежно від того, яке її значення в економічному розвитку держави. Так, існує точка зору, що це певний стан – ступінь адекватності екологічних умов завданням збереження здоров’я населення і забезпечення тривалого соціально-економічного розвитку [, с. 80]. Виходячи з такого визначення забезпечення екологічної безпеки можна оцінити в грошовому еквіваленті. Якщо не дотримуватися її нормативів, якість навколишнього середовища знижується. Виникає необхідність якимось чином компенсувати його негативний вплив на здоров’я людей та виробничий сектор (наприклад: сільське господарство). Для такої компенсації необхідно здійснювати різні заходи, що в свою чергу вимагає відповідного фінансування. Крім того, залежно від часу дії, обсягів охоплення та інтенсивності чинників екологічної небезпеки сума необхідних коштів збільшується. Це і становить вартість екологічної безпеки для держави та суб’єктів господарювання. Для окремої фізичної особи таку вартість буде становити сума коштів, витрачених на медичне обслуговування, на встановлення додаткових систем очищення повітря та води тощо. У зв’язку з цим у сфері економіки екологічна безпека розглядається як економічна цінність, що має свою грошову оцінку [, с. 80; ]. Також обґрунтовується необхідність розробки та впровадження ліній із виробництва екологічно безпечних товарів, в тому числі тих, які йдуть на експорт. Пояснюється це тим, що в світі, особливо в розвинутих країнах, екологічно чисті та безпечні товари досить „розкручені”, і існує певна екологічна „фобія”. Таке становище на сьогодні підтверджується нещодавніми соціологічними дослідженнями в різних країнах світу. На запитання: „Скільки Ви готові переплачувати за екологічну безпечність товару?”, жителі Великої Британії вказали суму, еквівалентну 100 доларам США, а громадяни Китаю – відповідно 200! [].

В інших джерелах розкривається зміст екологічної безпеки через поняття національного екологічного інтересу [, с. 80] або національного інтересу в сфері екологічної безпеки [, с. 8] як сукупності інтересів держави, що визначають її політику в галузі забезпечення екологічної безпеки.

У Державному стандарті України „Безпечність промислових підприємств. Терміни і визначення” [, с. 25] безпека населення, матеріальних об’єктів, навколишнього середовища визначається через стан відсутності недопустимого ризику, пов’язаного з можливістю заподіяння будь-якої шкоди. Екологічна безпека пов’язана з існуванням екологічного ризику. Теорія екологічного ризику вже знайшла відображення в наукових працях з питань екологічної безпеки. Він відрізняється від інших форм ризиків такими характеристиками, як:

1) антропоцентрична спрямованість екологічного ризику, яка виходить із того положення, що екологічний ризик є, перш за все, ризиком зниження якості навколишнього природного середовища, що справляє негативний вплив на життя та здоров’я людини;

2) поліваріантність форм походження екологічного ризику визначає можливість його прояву внаслідок природно-стихійних чинників (повеней, землетрусів, зсувів тощо) та техногенно-антропогенних загроз;

3) обмеженість можливості абсолютного визначення екологічного ризику зумовлена об’єктивною неможливістю повного вивчення проявів екологічних загроз;

4) кумулятивність екологічного ризику внаслідок прояву так званого „ефекту ланцюгової реакції” та „ефекту доміно”, за яких певний конкретний чинник екологічного ризику тягне за собою реалізацію цілої низки інших екологічних ризиків з множинністю негативних наслідків для життя та здоров’я людини та якості довкілля;

5) субституційність екологічного ризику, яка пов’язана з можливістю його прояву через інші ризики природного та техногенного походження, що зумовлює настання екологічних інцидентів з наслідками технологічних, технічних порушень, правопорушень у галузі охорони праці тощо [, с. 14].

Е.М. Желваков запропонував інше поняття екологічної безпеки: він визначив її як відсутність небезпеки біологічним основам життя і здоров’я, розвитку людини. Таке поняття, на думку автора, містить стан захищеності і систему заходів, практично спрямованих дій із забезпечення життєдіяльності [, с. 120]. Однак при цьому не згадується про захищеність суспільства і держави від чинників небезпеки.

Найбільш широке визначення екологічної безпеки дає В.І. Андрейцев. На його думку, екологічна безпека як юридична категорія – це складова національної і транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв’язків, за яких системою правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантується захищеність права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля, забезпечується регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і запобігання погіршенню стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров’я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткої конституціоналізації в чинному законодавстві [, с. 38].

Другий підхід до визначення екологічної безпеки полягає в розумінні її як певної діяльності. М.І. Малишко, досліджуючи проблему екологічної безпеки, розглядає її як систему заходів, спрямованих на захист життєво необхідних інтересів людини від несприятливого впливу навколишнього природного середовища, слушно вказуючи при цьому, що екологічна безпека є центральним питанням екології людини, оскільки безпосереднім об’єктом охорони є людина, її економічні інтереси, екофонд [, с.331 – 335]. Однак у такому визначенні не досить чітко враховується вплив техногенних чинників, і можна припустити, що він здійснюється через змінене навколишнє природне середовище.

Н.В. Барбашова, досліджуючи правове забезпечення екологічної безпеки в процесі господарської діяльності, пропонує під екологічною безпекою з правової точки зору розуміти:

1) захист життя та здоров’я людини від наслідків техногенної діяльності і негативних впливів природного характеру;

2) захист природних екосистем (безпечного стану природного середовища, включаючи перетворюючу діяльність людини), шкідливий вплив на які може безпосередньо або опосередковано призвести до негативного впливу на життя, здоров’я і умови проживання людей;

3) обов’язкове наукове прогнозування впливу існуючих технологій, а також таких, що розробляються, на темпи науково-технічного прогресу, аналіз його наслідків для навколишнього природного середовища, тобто для умов проживання майбутніх генерацій людей [, с. 12].

Однак у такому визначенні необхідно було б врахувати, що екологічну безпеку слід розглядати як стан. Поняття „захист” характеризує процес здійснення заходів, дії з охорони, збереження та забезпечення недоторканності „об’єкта захисту” [, с. 339]. Тому в пунктах 1 та 2 даного визначення було б доцільно говорити не про захист, а про стан захищеності вказаних об’єктів як результат здійснення заходів для захисту життя і здоров’я людини та природних екосистем. Таку позицію обстоює В.І. Андрейцев [, с. 37]. У п. 3 наведеного визначення доцільно було б вести мову про обов’язкове врахування наукового прогнозування впливу існуючих технологій, оскільки сам прогноз нічого не вартий, якщо його не беруть до уваги відповідні суб’єкти у своїй діяльності. Крім того, слід говорити про вплив не на „темпи науково-технічного прогресу”, а потім через нього аналізувати його наслідки для навколишнього середовища, а про обов’язкове врахування впливу технологій на навколишнє середовище, дослідження та врахування впливу самого науково-технічного прогресу на довкілля, що стає дедалі актуальнішим.

Екологічна безпека, на думку С.О. Боголюбова, – це процес забезпечення захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, природи і держави від реальних і потенційних загроз, що створюються антропогенним природним впливом на навколишнє природне середовище [, с. 99].

У науковій літературі інколи ставиться під сумнів навіть існування екологічної безпеки як окремої категорії, обґрунтовується відсутність правовідносин з приводу її забезпечення, які б відрізнялися від правового регулювання охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів [; , с. 20–28; , с. 13]. Опоненти теорії існування екологічної безпеки вказують на необґрунтованість запровадження такої категорії, посилаючись на відсутність такого поняття в міжнародно-правових актах, наприклад у „Порядку денному на 21 століття” [, с. 13]. Водночас, розглядаючи вказаний документ, можна бачити, що в деяких главах вживається термін „екологічно безпечні використання, видалення, управління” [, с. 167, 234, 261].

Досить часто питання охорони навколишнього природного середовища ототожнюються з забезпеченням екологічної безпеки [], а забезпечення законності у сфері охорони навколишнього природного середовища розглядається як напрямок забезпечення екологічної безпеки []. У контексті дотримання прав людини відбувається ототожнення права на екологічну безпеку з правом на сприятливе навколишнє середовище. При цьому небезпідставно стверджується, що воно повинно бути покладено в основу законодавчої діяльності у сфері охорони навколишнього природного середовища [, с. 3, 5–6, 17–18].

В інших випадках, розмежовуючи поняття „екологічна безпека” та „забезпечення екологічної безпеки”, пропонується відносини щодо забезпечення екологічної безпеки і відносини щодо охорони навколишнього середовища та природокористування розглядати як спеціальне та загальне. При цьому під першими розуміються відносини з приводу охорони навколишнього середовища та природокористування, які виникають при здійсненні господарської та іншої діяльності, що породжує загрози екологічній безпеці [, с. 7–8, 12–14]. Із таким твердженням досить важко погодитися, в тому числі й через те, що під загрозами розуміються тільки антропогенні чинники, зазначені в нормативно-правових актах. В інших випадках хоч і розширюється перелік загроз екологічній безпеці природними чинниками (стихійними лихами, природними явищами тощо), розглядається збереження та оздоровлення навколишнього середовища як мета та основа забезпечення екологічної безпеки [, с. 10–11, 16–17].

Така значна кількість підходів до визначення екологічної безпеки породжує певні правові проблеми з визначенням права екологічної безпеки, а це, в свою чергу, не дозволяє визначити уніфіковане поняття „екологічна безпека”. Отже, виникає своєрідне „замкнуте коло”. На думку автора, більш вірним є перший підхід – розкриття змісту екологічна безпека саме у зв’язку з певним станом. Адже, екологічна безпека є метою та одночасно завданням діяльності всіх зацікавлених суб’єктів. А сам процес її забезпечення чи діяльність в цій сфері ще не означає результат. Крім того, як згадувалося вище, законодавець теж пов’язує екологічну безпеку саме з станом.

Для якісної характеристики понятя екологічної безпеки необхідно прийти до однозначного розуміння об’єкта та предмета права екологічної безпеки як складової частини об’єкта та предмета екологічного права, які не є однорідними правовими явищами.

Об’єкт екологічного права складається з навколишнього природного середовища в цілому та його трьох головних елементів: природних ресурсів, природних територій та об’єктів, що підлягають особливій охороні, життя і здоров’я людини. Таке положення є загальноприйнятим в еколого-правовій літературі і закріплене законодавчо в ст. 5 ЗУ „Про охорону навколишнього природного середовища”. Подібне положення міститься в проекті Екологічного кодексу України [].

Погляди на предмет екологічного права не завжди збігаються, однак усі погоджуються з тим, що, так само як і об’єкт, предмет екологічного права складає велика кількість так званих екологічних суспільних відносин. Підсумовуючи різні підходи до визначення кола суспільних відносин, які регулюються екологічним правом, на думку автора можна виділити три їх основних блоки.

До першого блоку належать відносини, що стосуються охорони навколишнього природного середовища як комплексного природно-антропогенного явища. Слово „охорона” при цьому розуміють у широкому значенні – як комплекс заходів, спрямованих на збереження, відтворення і поліпшення стану цього середовища. Йдеться, по суті, про управління якістю довкілля. Ця група „середовищеохоронних” відносин пронизує усі інші екологічні відносини й об’єднує їх у єдиний комплекс. Переважна частина цих відносин виникає у сфері вироблення екологічної політики і організації екологічної діяльності в масштабах держави та адміністративно-територіальних одиниць, у промисловості, енергетиці, сільському господарстві та інших екологонебезпечних галузях. Досить часто використовується термін „захист” довкілля. Проведеними еколого-правовими дослідженнями Ю.О. Вовка, О.М. Шуміла доведено тотожність правових понять „охорона” та „захист” природних об’єктів [, с. 4–6, 58–59; , с. 11–15].

Другий, похідний від першого, блок екологічних відносин – це відносини щодо природних ресурсів: приналежності природних об’єктів; використання природокористувачами екологічних об’єктів; відтворення та відновлення природних об’єктів [, с. 6–7]. Ці відносини регулюються нормами природоресурсного права. Його тільки умовно можна розглядати як існуюче окремо від права охорони навколишнього природного середовища (екологічного права), адже раціональне природокористування неможливе без екологоохоронних заходів і навпаки.

Третій блок становлять екологічні відносини щодо забезпечення екологічної безпеки, тобто запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров’я людей, яка пов’язується з правом громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Наголошується, що практична діяльність із забезпечення екологічної безпеки в Україні останнім часом відокремилась у відносно самостійний напрям екологічної діяльності. Вона є складовою частиною екологічної політики і системи національної безпеки України, предметом дедалі більшої уваги з боку законодавця. Ця діяльність певною мірою переплітається із заходами щодо охорони навколишнього природного середовища. Але це не є перешкодою для виділення відносин екологічної безпеки в окрему групу. Об’єднуючим чинником для цього є спрямованість відповідних відносин на забезпечення здорового для життя і здоров’я людей довкілля, тоді як діяльність з охорони навколишнього природного середовища має ширший спектр цілей.

Основним об’єктом права екологічної безпеки є людина, її життя та здоров’я. Людина виступає одиничним, елементарним об’єктом правової охорони. Водночас сукупність, організації людей створюють більш масштабні об’єкти-системи, які захищати було б доцільніше, ніж кожну окрему людину у відриві від такої системи, за умови належного гарантування та забезпечення прав, свобод і інтересів кожного, хто входить до такого об’єкта. Захищаючи всю систему, ми зберігаємо кожен її структурний елемент. Такими об’єднаннями є сім’я, територіальна громада, суспільство, держава (як політико-територіальне об’єднання громадян), людство. Виходячи з таких об’єктів з’являється класифікація екологічної безпеки – індивідуальна, регіональна, суспільна, державна, глобальна. Однак такі об’єкти є допоміжними або похідними з тієї причини, що згідно із ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я є основною соціальною цінністю в державі.

Предметом правового регулювання тут виступають врегульовані нормами екологічного та інших галузей права суспільні відносини, спрямовані на захист життя та здоров’я людини від небезпечного впливу з боку техногенних та природних чинників.

Вище зазначалося, що існують аргументи щодо відсутності правовідносин із забезпечення екологічної безпеки. Тому маємо можливість говорити про про те, що будь-які правовідносини мають свій об’єкт. Подекуди зустрічаються і такі відносини, в яких можливо виділити кілька об’єктів, як правило, основний та додатковий. Так, ч. 3 ст. 67 Водного кодексу України [] встановлює, що всі судна та інші плавучі засоби мають бути обладнані ємностями для збирання лляльних та інших забруднених вод, які повинні систематично передаватися на спеціальні очисні споруди для очищення та знезараження. Безпосереднім об’єктом охорони тут виступають води, але також охороняється тваринний та рослинний світ, життя, здоров’я, права та інтереси громадян, виключна (морська) економічна зона – як екосистема, довкілля в цілому. Така ситуація складається через нерозривність навколишнього природного середовища та його окремих компонентів.

Основним об’єктом природоохоронних норм та відносин є навколишнє природне середовище та його окремі складові. Природоресурсні правовідносини основним об’єктом мають раціональне використання та відтворення природних ресурсів. Життя та здоров’я людини в природоохоронних та природоресурсних правовідносинах захищається опосередковано за допомогою створення належних (якісних) умов існування та забезпечення потреб особи.

Безпосереднім же об’єктом охорони правових норм щодо забезпечення екологічної безпеки є людина, її життя та здоров’я. Навколишнє природне середовище тут виступає як додатковий об’єкт охорони. Для наочного прикладу можна взяти наступну ситуацію. У момент, коли сталася Чорнобильська катастрофа, в першу чергу йшлося не про охорону навколишнього природного середовища, а про врятування життя та здоров’я людей, що перебували на території, яка зазнала радіоактивного забруднення. І тільки після цього можна було говорити про охорону навколишнього природного середовища. Подібна конструкція є в ЗУ „Про зону надзвичайної екологічної ситуації”, одним з основних завдань якого є правове регулювання відносин, що виникають під час здійснення надзвичайних заходів, спрямованих на захист життя та здоров’я людей і нормалізацію екологічного стану на території зони надзвичайної екологічної ситуації [].

Деякі вчені говорять про відсутність спеціальних заходів для забезпечення екологічної безпеки []. Їх наявність не обов’язкова для існування екологічної безпеки як правової категорії. Головне – напрямок цих заходів, те, на що в кінцевому результаті вони спрямовані. Природоохоронні заходи мають за мету збереження існуючого середовища та його поліпшення. Заходи щодо забезпечення екологічної безпеки спрямовані на врятування життя людини. Крім того, до уваги береться масштаб негативного впливу, площа або об’єм забруднення. Так, коли йдеться про обмеження чи контроль викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря від роботи підприємств у межах гранично допустимих концентрацій таких речовин, то можна говорити про охорону навколишнього середовища. Однак коли норми ГДК перевищуються і створюється небезпека для здоров’я людини, починає діяти право екологічної безпеки. Для прикладу можна навести порівняння з подібними ситуаціями в інших галузях права. Так, ст. 65 КУпАП [] встановлює відповідальність за незаконну порубку, пошкодження та знищення лісових культур і молодняка, як одна із санкцій встановлюється штраф. Ст. 246 КК України [] встановлює відповідальність за незаконну порубку лісу і теж однією із санкцій встановлюється штраф. Юридичні конструкції обох норм аналогічні, встановлюється відповідальність за однакові дії, як заходи реагування вибрано штраф. Різниця між ними тільки в масштабах діяння і санкції за такі діяння. Тоді необхідно піддати сумніву взагалі необхідність існування однієї з норм, але такого сумніву не виникає.

Аналізуючи поняття екологічної безпеки, необхідно звернутися до його законодавчого визначення. Ст. 50 ЗУ „Про охорону навколишнього природного середовища”[] дає таке поняття. Екологічна безпека визначається як стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей.

Законодавець пов’язує екологічну безпеку зі станом навколишнього середовища. Така позиція не може бути повністю прийнятною. Фактично, екологічну безпеку пов’язують з фізичними, хімічними, біологічними процесами, що відбуваються в природі. При такому визначенні фактично враховуються загрози тільки з боку природних чинників небезпеки. Основний чинник екологічної небезпеки становить саме діяльність людини – техногенний фактор [].

Також вказується на попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей. Таке визначення не охоплює ситуації, коли погіршення вже відбулося, і необхідно відновити попередній стан довкілля. Екологічна безпека в такому визначенні виступає сталим явищем. Насправді – це динамічний стан, який постійно змінюється. У разі реалізації екологічного ризику виникає необхідність відновлення екологічно безпечного стану. Це не означає, що в такому випадку не можна пов’язувати безпеку з певним станом, однак не з таким.

Поняття стану захищеності певних об’єктів у цьому випадку буде більш прийнятним. Адже такий стан необхідно завжди підтримувати або попередженням погіршення становища, або відновленням уже погіршеного. Крім того, забезпечення екологічної безпеки досить часто становить цілеспрямовану діяльність, яка здійснюється відповідними суб’єктами. Конституція України вказує, що забезпечення екологічної безпеки є обов’язком держави. Сказане не означає, що підприємства, установи, організації різних форм власності та громадяни не повинні цим займатися. Це обов’язок кожного суб’єкта на території України. Підтвердженням цього є існування в КК України [] ст. 236, яка регламентує порушення правил екологічної безпеки і передбачає відповідальність загального суб’єкта, тобто будь-якої особи, що може притягуватися до кримінальної відповідальності на території України. Проте розглядати екологічну безпеку тільки як результат цілеспрямованої діяльності неприпустимо.

Створюючи території природно-заповідного фонду, людина намагається обмежити свій вплив на певні ділянки довкілля і забезпечити їх функціонування на основі природних закономірностей. У таких ситуаціях екологічна безпека гарантується за рахунок природної рівноваги, і жодного цілеспрямованого впливу не потребує. Тому для визначення поняття екологічної безпеки не дуже важливо, якими способами та методами вона забезпечується, головне сам результат таких дій – забезпечення здорового існування людини в оточуючому її середовищі.

Проект Екологічного кодексу України визначає екологічну безпеку як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, довкілля від можливих негативних антропогенних і природних впливів; складову частину національної та транснаціональної безпеки, що гарантує захищеність права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля та забезпечує необхідні умови для відтворення природних ресурсів []. Подібне положення міститься в проекті Чорнобильського кодексу України [] та проекті ЗУ „Про Концепцію переходу України до сталого розвитку” []. Однак, на думку автора, таке визначення дещо звужує поняття екологічної безпеки. В даному випадку не можна обмежуватися одним тільки правом на безпечне для життя та здоров’я довкілля і відтворенням природніх ресурсів. Необхідно гарантувати інші природні права громадян (права на відпочинок, на оздоровлення тощо), а також повинні бути необхідні умови для охорони довкілля. На подібній позиції наполягає А.В. Анісімова [, 53].

Цікавим є те, що підтвердженням цього є ще одне положення проекту Екологічного кодексу України [], яке вже фіксує більш широке право людини – кожен має право на екологічну безпеку, можливості задовольняти свої потреби в чистому повітрі, безпечній питній воді, безпечних харчових продуктах, умовах побуту, навчання, праці та відпочинку. Фактично, дане право пов’язується вже не тільки з характеристиками природного середовища, але й штучно створеними елементами повсякденного життя людини.

О.В. Яблоков, вказуючи на неможливість реалізації концепції сталого розвитку як практичної моделі, висловлює думку про необхідність переходу до „кризового управління”, за якого людство зможе зберегти існування як своє, так і інших живих організмів на планеті [], що це нерозривно пов’язано саме з правом на здорове, безпечне для життя і здоров’я навколишнє середовище, яке неможливо підтримувати у відриві від природних об’єктів. У Російській Федерації концепція здорового навколишнього середовища стає загальнодержавним принципом розвитку суспільства та продуктивних сил [].

Україні теж необхідно поступово позбавлятися інколи „сліпого” посилання на забезпечення екологічної безпеки як певного аморфного стану, який до того ж немає чітких критеріїв його визначення, а звертати увагу на розкриття змісту екологічної безпеки через гарантування людині права на здорове навколишне середовище.

Враховуючи проведене дослідження, можна зробити висновок, що екологічна безпека є станом захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства, держави та довкілля, за якого гарантується право кожної людини на здорове та безпечне навколишнє середовище та існують необхідні умови для захисту довкілля, відтворення природних об’єктів і задоволення інших прав громадян та інтересів держави.

Після визначення поняття екологічної безпеки стає можливим дослідити виникнення та реалізацію в законодавстві України елемента системи екологічного права, присвяченого правовому регулюванню забезпечення екологічної безпеки.