Львівська обласна універсальна наукова бібліотека Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові митці львівщини календар знаменних І пам’ятних дат на 2008 рік Львів – 2008

Вид материала

Документы

Содержание До 70-річчя від дня народження Володимири Чайки (1928) Якова Чайки (1918-1995)

Подобный материал:

• Хмельницька обласна універсальна наукова бібліотека імені М. Островського, 1325.91kb.
• Хмельницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. Островського, 1529.52kb.
• Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних, 501.18kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Городоччини на 2009 рік: Рекомендаційний бібліографічний, 187.5kb.
• Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних, 709.33kb.
• Соломії Крушельницької у Львові Безсмертна слава Соломії Біобібліографічний довідник, 4013.52kb.
• Івано-франківська обласна універсальна наукова бібліотека ім. І. Франка календар знаменних, 1148.62kb.
• Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік, 1116.06kb.
• Академія педагогічних наук україни державна науково-педагогічна бібліотека україни, 1371.68kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.

Література

Барвінський В. Автобіографія // Василь Барвінський: Ст. та матеріали: Збірник. – Дрогобич, 2000. – С. 113-115.

Барвінський В. З музично-письменницької спадщини: Дослідж., публіц., листи / Упоряд. В.Грабовський. – Дрогобич, 2004. – 256 с.


* * *

Барвінські // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. – С. 42.

Барвінські // Митці України: Енциклопед. довід. – К., 1992. – С. 48-49.

Муха А. Барвінський Василь Олександрович // Муха А. Композитори України та української діаспори: Довідник. – К., 2004. – С. 22-24.

Павлишин С. Барвінський Василь Олександрович // ЕСУ. – К., 2003. – Т. 2. – С. 243-244.


* * *

Білавич Д. Василь Барвінський // Митці Львівщини: Календар ювіл. і пам’ят. дат на 1998 р. / ЛДОУНБ. – Л., 1998. – С. 31-33.

Василь Барвінський в контексті європейської музичної культури: Ст. та матеріали / Ред.-упоряд. О.С.Смоляк. – Т.: Астон, 2003. – 188, [1] с.

Василь Барвінський і українська музична культура: Святк. акад., присвяч. 110-й річниці від дня народж. В.Барвінського, 16 берез. 1998 р.: Ст. та матеріали / Упоряд. О.Смоляк. – Т., 1998. – 64 с. 

Василь Барвінський: Ст. та матеріали: Збірник. – Дрогобич: Відродження, 2000. – 148 с.

Майстер гармонії: До 120-річчя від дня народж. В.О. Барвінського // Календар знаменних і пам’ятних дат. Кв. 1, 2008 / Книжк. палата України. – К., 2007. – С. 57-62.

Фільц Б. Славетний митець і людина благородної душі: (до 110-х роковин від народж. В. Барвінського) //Василь Барвінський: Ст. та матеріали: Збірник. – Дрогобич, 2000. – С. 122-129.


28 лютого

Музикант Божою милістю


До 70-річчя від дня народження

Стефана Турчака (1938-1988)


Його поява за пультом завжди була початком якогось непередбаченого таїнства. Атмосфера в театрі, концертному залі електризувалась невидимими флюїдами його багатогранної натури, а вже перший помах рук кликав до спільного переживання, творення.

В. Рожок


Стефан Турчак – унікальна і неповторна особистість. Він прожив лише 50 років, але вписав яскраву сторінку в історію українського оперного та симфонічного виконавського мистецтва.

Народився С. Турчак 28 лютого 1938 р. в с. Мацьковичі Люблінського воєводства під Перемишлем. Згодом його родина замешкала у Дублянах, поблизу Львова.

Після закінчення Львівського музично-педагогічного училища С. Турчак вступив на диригентський факультет Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка. Спочатку він навчався у класі І. Гри­невецького, колишнього голови співацького товариства “Львівський Боян”, а згодом – у М. Колесси. “У мене в класі Стефан ґрунтовно проробив багато симфонічних творів і ораторій зарубіжної і вітчизняної класики, композицій різних епох і стилів, виявляючи при тому глибоку музикальність і подиву гідну інтуїцію”, – згадував професор Колесса.

Під час навчання С. Турчак співав у студентському хорі, а також у хорі працівників зв’язку, яким керував Є. Вахняк. На останньому курсі консерваторії деякий час працював помічником Я. Вощака, головного диригента Оперного театру. Отож, майбутній маестро отримав чудову підготовку та ґрунтовні знання законів вокалу, хорового виконавства.

Дипломною роботою С. Турчака була VI “Патетична” симфонія П. Чайковського, яку виконав під його керуванням симфонічний оркестр Львівської філармонії.

Молодий музикант розпочав свій шлях у Державному академічному симфонічному оркестрі України (Київ) – спочатку як асистент прославленого Н. Рахліна. А вже через рік, після від’їзду останнього, С. Турчак був призначений головним диригентом оркестру. З оркестром підготував ряд оригінальних програм із симфонічних, вокально-інструментальних творів світової класичної та сучасної музики, що свідчить про широту поглядів і творчих можливостей митця.

Проте любов’ю, стихією С. Турчака був музичний театр. Саме тут розквітло обдарування диригента. Живий і яскравий темперамент, артистизм, музикальність, чудове відчуття оркестру, сцени дозволили йому панувати над великими колективами виконавців, зливати їх в єдиному ансамблі.

У 1967 р. С. Турчак став за диригентський пульт Державного академічного театру опери і балету ім. Т. Шевченка (він двічі очолював цей колектив, у 1967-1973 і 1977-1988 рр.). Для свого дебюту С. Турчак обрав один із найскладніших творів світового оперного репертуару – “Отелло” Дж. Верді. Ця вистава стала знаменною подією в музичному житті Києва. Критики одностайно визнали непересічний дар молодого диригента, підкреслюючи його високий професіоналізм, тонке розуміння задуму композитора.

Вистави під керуванням С. Турчака стали важливою віхою в житті театру, залишивши яскравий слід в його історії. Маестро здійснив постановки 38 опер і 12 балетів, блискучі інтерпретації класичної і сучасної музики. Незмінно в репертуарі С. Турчака звучали твори українських композиторів. Саме завдяки його ініціативі на київській сцені були поставлені опери “Загибель ескадри”, “Мамаї” та балет “Камінний господар” В. Губаренка, опера “Ярослав Мудрий” Г. Майбороди, балети “Ольга” та “Прометей” Є. Станковича. З особливою шаною митець ставився до “Тараса Бульби” М. Лисенка. Сучасники відзначали, що здійснена С. Турчаком постановка цієї опери є найдовершенішою музичною інтерпретацією за всю її сценічну історію. Маестро зумів із надзвичайною правдивістю донести до слухача художньо-музичні багатства лисенківської партитури, що спричинило захоплене сприйняття твору як у нашій країні, так і під час зарубіжних гастролей у Німеччині, Болгарії, Іспанії, Італії, Югославії, Румунії.

Преса високо оцінювала майстерність українського диригента: “Турчак керував відшліфованим колективом з великою уважністю і впевненістю” (Німеччина);

“Надзвичайно точно передає стильові особливості виконуваних творів; незаперечний художній смак, яскраві звукові контрасти та градації” (Болгарія);

“Диригент перетворився в найпопулярнішу фігуру фестивалю” (Іспанія).

Секрети мистецьких здобутків С. Турчака – у непересічному таланті, працелюбності, наполегливості, прискіпливості. Він був надзвичайно вимогливим до себе, тому і від інших вимагав само­віддачі, професіоналізму. У листі до М. Колесси зізнавався: “Скільки треба, то прикладу своїх зусиль, щоб ми всі служили святій музиці. Тут ніякі знайомства, товариші, блати не мають значення. На репети­ції всі однакові, а поза репетицією товариші”. Таким його бачили сучасники. Музикознавець М. Черкашина вважала, що С. Турчак був “наче самою музикою, яка жила у ньому, наповнювала усе його єство. Ідеал досконалого музичного звучання він відчував до найменших деталей, вимагаючи від музикантів його реалізації в кожному викону­ваному творі з жорсткою наполегливістю, яка так не відповідала його швидше м’якій натурі лірика. У своїх людських якостях він не був позбавлений звичайних слабкостей – не сварився із владою, любив почесті і славу, не відмовлявся від життєвих вигод і задоволень. Проте, коли справа торкалась музики, тут він ставав вимогливим, безжалісним до себе та інших”.

Яскраве, експресивне мистецтво С. Турчака було гідно оцінене сучасниками; він – народний артист СРСР (1977), Герой Соціалістичної Праці (1988), лауреат Державної премії Української РСР ім. М. Лисенка (1984), Державної премії Української РСР ім. Т. Шевченка (1980), Державної премії Грузинської РСР ім. З. Паліашвілі (1973).

Помер 23 жовтня 1988 р. після важкої хвороби. Смерть забрала його у самому розквіті сил, на вершині зрілості унікального таланту.

Для увіковічення пам’яті видатного українського митця у 1994 р. в Києві був започаткований Національний конкурс диригентів ім. С. Турчака.

У м. Дубляни на Львівщині, де проминули дитячі та юнацькі роки С. Турчака, дитяча школа мистецтв носить ім’я прославленого Маестро.


Мар’яна Зубеляк, старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові


Література


Турчак С. Сповідь душі: [Листи С. Турчака до М. Колесси] // Му­зика. – 1993. – № 3. – С. 22-23.


* * *

Турчак Степан // Енцикл. українознав. – Л., 2000. – Т. 9. – С. 3287.

Турчак Стефан Васильович // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. – С. 594.

Турчак Стефан Васильович // Митці України: Енциклопед. довід. – К., 1992. – С. 590.


***

Гнидь Б. До історії Національної опери України: (оперні прем’єри поновлення, гастролі, виконавці). 100-135 сезони (1967-2003). – К., 2003. – 199 с. – Із змісту: [Згадка про С. Турчака]. – С. 4-5, 7-9, 20, 23, 25, 28, 30, 33-37, 40, 41, 43, 60-71, 73-74, 76-79, 81-83, 85, 86, 88, 89, 93-106.

Гордійчук М. Степан Турчак // Гордійчук М. Музика і час: Розвідки й ст. – К., 1984. – С. 203-206.

Димченко С. Фанатик диригентської справи // Дзвін. – 1998. – № 8-9. – С. 94-95.

Зінькевич О. Діалог мистецтв // Музика. – 1996. – № 3. – С. 12-14.

Колесса М. Фанатично закоханий у музику // Музика. – 1993. – № 3. – С. 20-22.

Кручкевич Б. “І горів, і яснів, і страждав...” // Голос з-над Бугу. – 2003. – 28 лют.

Рожок В. Магічна сила перевтілення: До 60-річчя від дня народж. С. В. Турчака // Музика. – 1998. – № 2. – С. 21-24.

Рожок В. Маестро: (До 60-річчя від дня народження С.В.Турчака) // Мистецькі обрії’98: Альманах: Наук.-теорет. праці та публіц. – К., 1999. – С. 374-378.

Рожок В. Сонячний маестро: Монографія. – К.: Автограф, 2006. – 244, [1]с., [40] л. іл.

Рожок В. Стефан Турчак (до проблеми творчого методу диригента) // Музичне виконавство: Наук. вісник Нац. акад. України ім. П.І. Чайковського. – К., 1999. – Вип. 2. – С. 129-137.

Швачко Т. Спогади про друга // Музика. – 2008. – № 1. – С. 26-27.

Яворський Е. Згадуючи маестро // Музика. – 1996. – № 1. – С. 20.


***

Черкашина М. Степан Турчак – in memoria // Зеркало недели. – 1998. – 21-27 февр.


21 березня

Поет скла


До 70-річчя від дня народження

Андрія Бокотея (1938)


Бокотей Андрій Андрійович народився 21 березня 1938 р. у селі Брід (тепер Іршавського р-ну Закарпатської обл.) у родині греко-католицького священика. Навчався на кафедрі художньої кераміки Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (вчителі з фаху Роман Сельський, Данило Довбошинський, Карло Звіринський), паралельно відвідував “домашню” нелегальну школу художника К. Звіринського. Після закінчення навчання, 1965 р., А. Бокотей залишився викладати на кафедрі художньої кера­міки, водночас розпочавши активну творчу практику. В ранньому періоді працював в галузі художньої кераміки, художнього скла та малярства, брав участь у виставках. З 1970 р. – член Спілки художників України.

У 1970-х рр. увиразнилась індивідуальність А. Бокотея як само­бутнього художника гутного скла, однієї з найяскравіших постатей у поколінні молодих митців не лише в Україні, але і поза її межами. Такий авторитет львівський митець заслужив цілеспрямованою роботою над виявленням образотворчих та естетичних властивостей матеріалу скла, постійним вдосконаленням технології виконання, тяжінням до новаторських формально-пластичних ідей. А. Бокотей творчо засвоїв багатий досвід львівських склодувів старшого покоління, значну частину свого часу проводячи безпосередньо біля печей, багато експериментуючи зі скляною масою та над різними способами фактурного збагачення матеріалу, несподіваними комбінаціями технік опрацювання гарячої скломаси з метою поглиблення її образно-асоціативного звучання. Успіхи львівського митця у цій галузі надало йому ще більшого авторитету серед фахівців у Росії, республіках Прибалтики, Угорщині, Чехії, Франції, Норвегії, Японії, Німеччині, Бельгії, США. У 1989 р. на базі Львівської кераміко-скульптурної фабрики та Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (сьогодні – Львівської національної академії мистецтв) А. Бокотей заснував Міжнародний симпозіум гутного скла, який регулярно (раз у три роки) проводиться у Львові. За цей час симпозіум значно розширив коло учасників і став одним з найбільш значимих у світі форумів художнього скла. Колекція творів, що формується на базі симпозіумів, стала основою Музею скла, перша черга якого вже закладена у підвальних приміщеннях Палацу Бандінеллі на площі Ринок (філія Львівського історичного музею).

1991-1992 рр. А. Бокотей очолює Львівську організацію Спілки художників України, беручи активну участь у мистецькому житті України та поза її межами. 1992 р. відбулась його персональна виставка у м. Нансі (Франція), а в наступних роках – в інших містах Франції, Бельгії, Нідерландів, Норвегії. Найвищу оцінку отримують твори львівського художника, позначені високим професійним рівнем, філософським змістом, витонченою пластикою і колірною гамою, яка в заломленнях світла та скломаси з різними пропорціями збагачу­вальних складників постає у незвичних візуальних та естетичних ефектах. Цілий ряд технічних новацій А. Бокотея закріпилися як його авторська техніка. Однаково успішно він працює в гарячій масі з безколірним і колірним склом безпосередньо біля печі, з імпровіза­цією у формі та зіставленням складних технік, а також з холодною обробкою матеріалу. Один з найцікавіших технологічних прийомів митця – це використання так званої “плутаної нитки”. Багато неочіку­ваних ефектів художник досягнув в об’ємно-просторових рішеннях композицій. Водночас, він виконав велике число творів у формі декоративних пластів і тарелей. Невичерпною є образно-асоціативна палітра композицій А. Бокотея. Найбільш відомими стали такі його твори, як “Сидяча фігура” (варіанти), “Гуцульські мадонни”, “Кінь і вершник на візку”, “Медитації”, “Мойсей”, серії “Об’єкти в просторі”, “Іграшки для дорослих” та ін.

За значні заслуги в галузі образотворчого та декоративного мистецтва А. Бокотею було присвоєне почесне звання народного художника України (2007). 1990 він очолив кафедру художнього скла ЛДІПДМ, отримав звання професора, а від 1996 р. обійняв посаду проректора з навчальної роботи Львівської академії мистецтв. З 2000 р. і по сьогодні – ректор Львівської академії мистецтв, яка за цей час отримала статус національної. Лауреат Національної премії Украї­ни ім. Т. Г.Шевченка (2002), дійсний член Академії мистецтв України (2001), академік-секретар відділення синтезу пластичних мистецтв АМУ.


Роман Яців, мистецтвознавець, доцент, проректор

з наукової роботи Львівської національної академії мистецтв,

заслужений працівник культури України


Література


Бокотей А. Львівська національна академія мистецтв // Львівська національна академія мистецтв. – Л., 2006. – С. 2.

Бокотей А. Скло Андрія Бокотея: Каталог. – Л., 1988. – 23 с.: іл.


***

Бокотей А. Живе скло в руках майстра / Розмову вела І. Юзик // Ратуша. – 2005. – 27 жовт.- 3 листоп. – С. 5.

Бокотей А. Андрій Бокотей: “Шукаю свого наступника” / Розмову вела О. Бартиш-Коломак // Молода Галичина. – 2005. – 25 серп. – С. 21.

Бокотей А. Андрій Бокотей: “Я зробив уже 500 тарелів” / Розмову вела О. Бартиш-Коломак // Газ. по-українськи. – 2006. – 5 квіт. – С. 14.


***

Бокотей Андрій Андрійович // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. – С. 74-75.

Бокотей Андрій Андрійович // Мистецтво України: Енциклопе­дія. – К., 1995. – Т. 1. – С. 228.

Бокотей Андрій Андрійович // Митці України: Біогр. довід. – К., 1992. – С. 79.

Чегусова З.А. Бокотей Андрій Андрійович // ЕСУ. – К., 2004. – Т. 3. – С. 215.


***

Андрій Бокотей // Міжнародний симпозіум гутного шкла. – Л., 2006. – С. 16-17.

Голубець О. Андрій Бокотей – роки творчих здобутків // Вісник Львівської академії мистецтв. – Л., 2003. – Вип. 14. – С. 257-264.

Голубець О. Глибина скла: (Андрію Бокотею – 60) // Образотв. мистец. – 1998. – № 2. – С. 78-79.

Зоряна Т. Скляний космос Бокотея // Укр. культура. – 1999. – № 3-4. – С. 20-21.

Коваль Я. Відзнака для Андрія Бокотея // Львів. газ. – 2007. – 22 січ.

Коваль Я. “Мойсей” у мистецтві скла Андрія Бокотея // Львів. газ. – 2003. – 24 берез.

Чегусова З. Сяйливе скло філософа і майстра // Культура і жит­тя. – 2002. – 13 лют.

Яремчук А. Лицар гути // Укр. культура. – 2001. – № 11­12. – С. 41.


Летять “ніби” чайки...


Любов виникає з любові, коли хочеш,

щоб тебе любили – сам люби першим.

Григорій Сковорода

2 квітня

До 80-річчя від дня народження

Володимири Чайки (1928)


Слова, сказані великим українським філософом, безпосередньо відносяться до Володимири Чайки.

Концентрація любові до ближнього, доброта до “всіх” і “вся”, повна віддача себе іншим, сердечність і турбота складають єство чарівної і мудрої жінки. Гідна подиву невичерпна енергія, що б’є життєстверджуючим джерелом, завжди молоді очі з іскорками вогнів манять до себе, стимулюють оточуючих до самоствердження і відчут­тя власної гідності. Шик і молодість вінчають її поставу, завжди акуратну, достойну й усміхнену. Юно й мелодійно звучать найпростіші слова, речення. Ореол доброти й гумору вінчає і славить її. Талантом й усіма людськими цнотами щедро нагородила Господня милостива рука “голосистого соловейка” – Володимиру Чайку (з дому Слота). Її батько Павло Слота, не отримавши роботи в Галичині після закінчення Львівського університету, у 1923 р. виїхав з дружиною та синочком Зиновієм на польські терени до м. Ловіча. Там отримав посаду директора школи.

2 квітня 1928 р. народилася Володимира. Дівчинка зростала у середовищі, де високо цінилися моральні засади, обов’язковим було вивчення іноземних мов та велика пошана до рідної української мови.

Кожного року їздили до с. Шили, що біля м. Збаража на Терно­пільщині, на літні канікули. Тут, серед чисельної рідні, діти насичува­лися запахом рідної землі, пили джерельну воду з бабусиної криниці, а вечорами великим гуртом співали веселих та сумних пісень.

Літо 1941 року. Війна, що розпочалася, змінила життя багатьох народів і кожної родини зокрема. Приїхавши на канікули, Павло Слота з дружиною і діточками, вже назавжди залишилися в Україні. Батько влаштувався на роботу у Збаражі вчителем, а Володимира продовжувала своє шкільне навчання. Ще не отримавши атестата, їй запропонували вчити дітей молодших класів у с. Лисиченці, а відтак у Новім Селі. Вранці учителювала, а ввечері навчалася сама.

Чисельна родина Павла Слоти була вельми музично обдарованою. Сам він володів багатьма інструментами, навчав доньку грати на цит­рі, мандоліні, гітарі. Навіть у воєнні роки дівчинка їздила до Терно­поля навчатися гри на фортепіано у відомої піаністки Ірини Крих.

У 1946 р. Володимира стає студенткою Львівського університету ім. І. Франка, обираючи за фах українську філологію. Вимогливий батько прагнув, щоб діти стали носіями чистої, а не засміченої польськими, російськими, німецькими словами, літературної української мови.

На одному із університетських вечорів Володимира познайоми­лась з молодим скульптором, викладачем Художнього училища ім. Івана Труша Яковом Чайкою. 25 квітня 1948 р. вони одружилися. Через два роки народилася донечка Надія.

Старший брат Зиновій закінчив Львівську політехніку за спеціаль­ністю інженер-дорожник. Війна залишила на ньому своє тавро – важке осколкове поранення під час бойових дій у Прибалтиці призвело до повного видалення правої легені. Сьогодні – він один з очільників осередку ветеранів війни.

Після закінчення університету Володимира працює вчителем української мови та літератури 8-10 кл. у середній школі № 63 з російською мовою навчання.

Зростаючи серед людей, де пісня була частиною щоденного життя, де співано-переспівано пісень і романсів на слова Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, юна вчителька органічно відчувала цю поезію у звуковій співочій палітрі. Часто на уроках, розкриваючи спадщину поетів, декламація мимоволі переходила в спів, і з її вуст линула мелодія. Тоді клас завмирав, зачарований незвичністю стандартного ведення уроку. Незабаром Володимиру Чайку у школі стали називати “артисткою”. Однак це принесло неприємності для неї: було скликано конференцію за участю міського та обласного керівництва освітою, де стояло питання “про учительку, яка на уроках співає”. Багато образливого було сказано, Володимира Павлівна вислухала все у мовчанні. Проте у заключному слові завідувач райвно Тетяна Добровольська повністю реабілітувала Володимиру Чайку, не вбачаючи чогось негативного у використанні співу при вивченні поезій класиків. У майбутньому Т. Добровольська була однією із перших запрошених гостей на дебют В. Чайки в Оперному театрі, з того часу не пропускала жодного спектаклю за участю співачки.

Проте до артистичного п’єдесталу Володимирі ще треба буде пройти нелегкі життєві випробування.

За порадою директора школи І. А. Домніна прослухалася у самодіяльному хорі при Будинку учителя. Незабаром, на конкурсі-фестивалі самодіяльних хорів України, що відбувся у 1956 р. в м. Києві, отримала першу премію як солістка. Керівником і дириген­том цього хору був Р. Кокотайло, професіонал і музикант найвищого класу. Невдовзі відбулася постановка опери Аркаса “Катерина”. Володимира блискуче виконала головну партію. Успіх перевершив усі очікування. Це був поріг, за яким розпочиналися сходинки великої професійної праці.

Наполегливі пропозиції концертмейстера Ірини Лавриненко про­слухатися у професорів-вокалістів Львівської консерваторії ім. М. Ли­сенка та рішуча підтримка Марії Крих-Угляр стали вирішальними у подальшій творчій долі Володимири Чайки. Отримавши схвальну оцінку професора О. Карпатського щодо вокально-музичних даних і склавши відмінно вступні іспити, у липні 1958 р. В. Чайка стала студенткою І курсу Львівської державної музичної консерваторії.

1 вересня 1958 р. Яків Чайка дарував прекрасні два букети квітів: один – улюбленій донечці-першокласниці Надійці, а другий – коханій дружині-першокурсниці Володимирі.

Надя навчалася у музичній школі 10-річці у Лідії та Марії Крих, а Володимира – у класі Одарки Бандрівської. Вимоглива до учнів, приділяла багато уваги праці над розвитком професійного співу, над розкриттям характеру і змісту твору. Проте, незважаючи на великі старання й бажання виконувати вимоги педагога, навчання В. Чайці давалося важко. Розчарування і безвихідь викликали нестримне бажання залишити консерваторію. Питання розв’язалося просто: завідувач кафедри сольного співу професор П. Кармалюк з ІІІ курсу забрав Володимиру у свій клас. Небаченими темпами голос набував професійного звучання, розкривалися невичерпні технічно-музичні можливості майбутньої співачки.

Добродушний, чудовий співак, прекрасний актор, гордість Украї­ни, народний артист П. Кармалюк, як викладач, умів знаходити “золо­ті ключики” до кожного свого студента. Ці “ключики” відкривали їм двері на професійну сцену філармоній, концертних і оперних сцен не тільки в Україні, а й далеко за її межами.

У 60-х роках минулого століття студія Львівської консерваторії була маленьким оперним театром. Тут молодь отримувала знання у таких відомих митців, як диригенти М. Лобанов, М. Гончаров, М. Мандрикін; режисери О. Гай, та Р. Ашкіназі. До постановок спектаклів залучали навіть студентів. Першою партією для В. Чайки стала роль Настусі в опері М. Вериківського “Сотник”. Оперою диригував сам композитор, який приїхав на постановку з Києва. Продовженням оперної практики стали “Алеко” С. Рахманінова, “Ноктюрн” М. Лисенка, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського. До складних спектаклів належала опера В. А. Моцар­та “Викрадення із Сералю”. Для В. Чайки, яка виконала роль Констанці, подолання її стало неабиякою школою для майбутніх вокально-технічних партій. Марильця в опері М. Лисенка “Тарас Бульба” виявила блискучі вокальні здібності й захоплюючий артистизм. Дипломним спектаклем стала “Травіата” Дж. Верді, адже вона вже сформувалася як співачка й актриса.

З вересня 1963 р. В. Чайка зарахована у штат солістів Львівського оперного театру, де інтенсивно працювала над вивченням лірико-колоратурного репертуару, так як його основна виконавиця Н. Шевченко закінчила свою співочу кар’єру. На грудень цього ж року був запланований дебют В. Чайки. Це була “Травіата”, трьохсотий спектакль у Львівській опері. На плечі молодої співачки лягла величезна відповідальність: адже від цього виступу залежатиме її майбутнє. Працюючи над образом Віолетти, вона багато читає про життя найвищих сфер французької аристократії, для створення правдивого образу героїні відвідує у лікарні хворих на туберкульоз, спостерігаючи за їхньою екзальтованою поведінкою та зовнішнім виглядом.

Поруч із В. Чайкою були блискучі виконавці: Жермон – Павло Кармалюк і Альфред – Ярослав Головко. Це був тріумфальний спектакль! “Травіата”, виконана В. Чайкою понад 200 разів, стала діадемою на лавровому вінку 35 опер (42-партій) проспіваних за її творчу 22-річну театральну кар’єру.

Численні головні жіночі ролі в операх “Ріголетто”, “Дон Карлос” Дж. Верді, “Богема” Дж. Пуччіні, “Кармен” та “Шукачі перлин” Ж. Бізе, “Любовний напій” Г. Доніцетті, “Севільський цирюльник” Дж. Россіні та багато інших були зразками чарівної, дивовижної краси й блискучої вокальної техніки співу, майстерного артистичного перевтілення, правдивості та щирості сценічної жіночої принади.

30 грудня 1977 р. за велику творчу, об’ємну працю, блискучі успіхи на оперній сцені й концертну діяльність В. Чайка отримала почесне звання “Заслужена артистка України”.

Травень 1985 року. У Львівському театрі опери та балету незмінна “Травіата”. Незліченна кількість людей гомінливо заповнює фойє, глядацький зал, ложі, балкони. Барвистий, пахучий “килим” квітів рухається разом із людьми. По закінченні спектаклю він ляже до ніг примадонни, Володимири Чайки: адже вистава прощальна...

Кожен день оперної кар’єри співачки приближав цю мить. І ось вона настала. Гірка у своїй величі й прекрасна в ореолі слави мить... за якою прийшли інші добрі та прикрі хвилини, дні, роки...

Незабутніми стали спогади про зворушливі поїздки до США, Канади, Угорщини, Німеччини, Югославії, Польщі, Монголії, країн Середньої Азії, Сибіру. Де б не звучав її срібний голос, не лунала б українська пісня, романс чи солоспів – захопленню слухачів не було меж. І гіркою сльозою скапувала туга за рідною Україною у тих тисячів розпорошених по світу українців. Цей спів, ця пісня, це слово й душа Чайки ятрили кожну душу, обпікали мозок, розривали серце. Найбільшим щастям для співачки було спілкування з людьми та їхня глибока вдячність за її мистецтво.

Поповнилося життя В. Чайки ще одним дуже важливим аспектом: у 1981 р. була запрошена на роботу до Львівської державної консер­ваторії на посаду викладача сольного співу. Мистецька молодь потре­бує досвідчених педагогів, їхньої життєвої та практичної мудрості. Закладені учительські здібності та оперний досвід сформували професійного викладача-вокаліста. Віддаючи свої знання, В. Чайка огортає трепетною любов’ю кожного свого студента. Розуміння та материнська турбота, згуртування класу в родинному колі викликають взаємні почуття студентів до свого досвідченого й дбайливого педагога. Володимира Павлівна виховала, виучила й викохала нове покоління співаків-професіоналів, розсіяних по всьому світу, серед яких є когорта лауреатів та дипломантів міжнародних конкурсів, солістів оперних театрів, концертуючих виконавців.

Педагогічна праця В. Чайки була достойно оцінена ректоратом ЛДМА ім. М. Лисенка, і з 1 вересня 2001 р. вона стала професором кафедри академічного співу.

Володимира Павлівна отримала найдосконаліші професійні знання у класі П. П. Кармалюка. Свою безмірну вдячність, повагу і любов до професора виразила у друкованому слові – книзі “Павло Кармалюк. Життя та творчість актора, співака, вчителя” (2002 р.).

Чорною міткою у досьє В. Чайки лягла відкрита активна її участь у релігійних торжествах святкування Святої Трійці у рідному селі Шили, а також в травні 1979 р. у поминальній траурній церемонії на могилі талановитого композитора В. Івасюка, чия загадкова смерть розбурхала тисячі сердець. Заспівані нею “Вірую”, “Ave Maria”, “Боже великий, єдиний” стали причиною знищення її документів на звання народної артистки України. Після здобуття незалежності співала В. Чайка у церквах Риму, Німеччини та інших закордонних храмах.

Мистецька сім’я поповнилася у 1970 р., коли їхня донька вийшла заміж за архітектора І. Наконечного. Онука Марта та правнук Юрій проживають в Італії. Внук Роман у 18-річному віці трагічно загинув. Незбагненна мужність, нелюдська сила духу допомогли убитій горем Чайці пережити цю втрату, продовжити працювати із студентами, спілкуватися з близькими, колегами, друзями. Мужність цієї жінки гідна подиву.


Мирослава Логойда,

професор Львівської національної

музичної академії ім. М. Лисенка


Література


Чайка В. Павло Кармалюк: Життя та творчість актора, співака, вчителя. – Л.: Місіонер, 2002. – 134 с.

* * *

Чайка В. Володимира Чайка: “У костюмі від Шептицького мій чоловік брав шлюб. У ньому ж його і поховали...” / Розмову вела Т. Костенко// Висок. Замок. – 2004. – 3-4 квіт.

* * *

Лисенко І. Чайка Володимира Павлівна // Лисенко І. Словник співаків України. – К., 1997. – С. 318.

* * *

Мазепа Л., Мазепа Т. Шлях до музичної академії у Львові. В 2 т. Т. 2. Від консерваторії до Академії (1939-2003). – Л.: Сполом, 2003. – 200 с. – Із змісту: [Про В. Чайку]. – С. 93-95.

Паламарчук О. Музичні вистави львівських театрів (1776-2001) / Ф-т культури і мистец. ЛНУ ім. І. Франка. – Л., 2007. – 446 с. – Із змісту: [Про В. Чайку]. – С. 307, 316, 339.

Паламарчук О. Світ моїх зацікавлень. – Л.: Сполом, 2006. – 400 с. – Із змісту: [Про В. Чайку]. – С. 81, 315, 344.

Паламарчук О., Пилип’юк В. Львівська опера = The Lviv Opera Housе: Фотоальбом. – Л.: Світло й Тінь, 2000. – 155 с.: іл. – Із змісту: [Згадка про В. Чайку]. – С. 110.

Терещенко А. Львівський державний академічний театр опери та балету імені Івана Франка: Піввік. творч. шлях. – К., 1989. – 206 с. – Із змісту: [Про В. Чайку]. – С. 162, 163, 201.


10 квітня

До 90-річчя від дня народження

Якова Чайки (1918-1995)


Яків Ількович Чайка народився 10 квітня 1918 р. в с. Бродки на Львівщині у селянській родині, що проживала у хатині на околиці лісу. Батько був умілим, вправним різьбярем. Його дерев’яні вироби для кухонного вжитку та різноманітні фігурки користувалися попитом не тільки у рідному селі, а й в цілій околиці. Старші сестри – Марійка і Ганна – майстерно вишивали, а брат Степан, як і батько, спритно різьбив. Розвиваючи свої здібності, у майбутньому він стане відомим народним майстром-різьбярем.

З раннього дитинства Яків також захоплювався різьбленням фігурок звірят. Під час навчання у школі виявив неабиякі здібності до малювання. Середню школу закінчив у сусідньому Миколаєві. Мистецький хист, щире бажання стати художником приводять майбутнього митця у 1933 р. до Львова в майстерню видатного живописця Олекси Новаківського. Оглянувши малюнки та різьби юнака, художник радить йому зосередитися на вивченні та освоєнні майстерності скульптури. Навчання відбувалося у фахових школах мистецтва кераміки, згодом у школі художнього промислу на відділі скульптури. Вдосконалював художні навики у відомого скульптора С. Литвиненка. Саме тут Яків виконав перші свої скульптурні твори й портрети у глині. Освіту завершив у 1939 р. в Інституті пластичних мистецтв. Під керівництвом свого учителя, професора М. Внука, Я. Чайка успішно захистив дипломну роботу – композицію “Тені­систка”, мистецька складність якої полягала у відтворенні руху спортсменки, зосередженості та стремлінні дівчини до дії.

Роки Великої Вітчизняної війни разом із своєю авіачастиною Я. Чайка пройшов довгими воєнними шляхами Європи.

Після повернення до Львова у 1945 р. усі сили віддає улюбленому мистецтву. Декілька років викладає в художньому училищі на відділі кераміки, працює над станковими скульптурами, продовжує бурхливу творчу та громадську діяльність, стає активним членом Львівського відділення Спілки художників України й у 1954-1966 р. очолює її.

З 1947 р. бере участь в усіх республіканських та всесоюзних виставках.

Післявоєнне життя стимулювало пошуки різних тем та їхнє вті­лення у мистецьких задумах. Плідно працює у жанрі декоративної кераміки, що згодом допомогло митцеві виконувати невеликі скульп­тури з керамічного матеріалу, зокрема з теракоти.

Під впливом післявоєнних подій, з натхненних думок скульптора та палкого бажання народилися композиції “Повернення”, “Зустріч”, “Воїн з хлопчиком” (всі – 1947 р.).

Я. Чайка прагнув знайти власну індивідуальну художню мову, що вимагало безперервних і настирливих пошуків, детального вивчення натури, творчих роздумів та невтомної праці.

У 1957 р. відбулася перша персональна виставка у Львові. Це був своєрідний підсумок початкової мистецької діяльності Я. Чайки.

Окреме місце у творчому життєстверджуючому доробку митця посідають скульптурні портрети та пам’ятники відомим політичним вождям, партійним діячам та письменникам ХХ ст.

Свої задуми втілює у портреті, який займає найбільше місце у його творчості, а також у жанровій та монументальній скульптурі. Видатні індивідуальності минулого і сучасності, які зробили вагомий внесок у розвиток щоденного життя, культури і мистецтва, хвилювали й надихали Я. Чайку до увічнення їх у скульптурі. До них належать портрети: токаря В. Гургаля (1952 р.), олімпійського чемпіона В. Чу­каріна (1957 р.), В. Мурги (1960 р.). Вдалими є погруддя російського філософа В. Бєлінського, письменників М. Гоголя та М. Горького. Краща робота з цієї серії – портрет видатного російського художника-мариніста І. Айвазовського (1954 р.). Тут старанно опрацьована форма, що детально передає риси обличчя.

Я. Чайку захоплює постать А. Манастирського, першого західно­українського народного художника України. Скульптора зачарувало сповнене внутрішнього світу обличчя митця. Погрудний портрет А. Манастирського (1959 р.) зроблений з натури. Відтак (1960 р.) постає другий варіант – жанрова композиція художника: Манастир­ський з палітрою і пензлем у руках, з натхненним, бадьорим облич­чям. Жвавий погляд та вправний рух руки. Це – краще досягнення скульптора, у якому вдало поєдналися проникливість характеру людини-митця із широким пластичним рішенням. Мужнє і зосере­джене, відкрите й непримиренне обличчя поетеси Лесі Українки (1970-1971 рр., 1988 р.). До цього жанру належать портретні скульп­тури П. Козланюка, М. Рильського, В. Стефаника (1971 р.).

Доля рідного народу, його життя і національні витоки не могли залишитися поза вразливою душею скульптора. Його відношення до цих тем вилилися у жанрових композиціях, зокрема “Лани мої широкії” (1962 р.), “Народні традиції” (1963 р.) тощо. Краса й душевна чистота, теплота в окресленні характерів, композиційна структура з м’яким і водночас узагальненим ліпленням форм покли­кані опоетизувати людину і її працю.

За видатну діяльність у розвитку образотворчого мистецтва Я. Чайка у 1964 р. удостоєний почесного звання заслуженого діяча мистецтв України.

Монументальна шевченкіана Я. Чайки розпочалася із встанов­ленням 1958 р. погруддя Кобзареві у рідному селі Бродки. Відтак – у селах Шили та Кошляки на Тернопільщині, в м. Калуші та Рожнятові на Івано-Франківщині. Перший у Львові пам’ятник Т. Шевченкові встановлено у березні 1960 р. на подвір’ї СШ № 63, що на вул. Личаківській. Погруддя пережило жорстокі часи політичних переслідувань післявоєнних часів з боку місцевих та обласних керівників. Проте ця скульптура мала свого Ангела-хоронителя: вистояла буремний час, і сьогодні глибокі, розумні очі Кобзаря споглядають на наше життя. Безмежна й довічна вдячність справді народному художнику Я. Чайці, адже кожна із вищезгаданих скульп­тур великого Шевченка була власним дарунком скульптора.

Продовженням шевченкіани стало погруддя поета у граніті 1964 р., створене до його 150-річчя від дня народження. Ця робота належить до найкращих праць скульптора. Обличчя суворе, натхнен­не, підкреслена сила волі й нескореність духу. Розвіяне вітром волосся, вуса надають постаті динаміки й руху. Сьогодні це погруддя величаво займає почесне місце у Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького.

У 1964 р. скульптори Я. Чайка, В. Борисенко, Д. Крвавич, Е. Мисько, В. Одрехівський, архітектор А. Шуляр створили монумен­тальний пам’ятник І. Франкові. Робота тривала майже 5 років. Це своєрідний скульптурний ансамбль, центр якого творить масивна пос­тать письменників. У могутній фігурі Каменяра відчувається велича­вий спокій. Барельєфи на бічних плитах-пілонах тематично пов’язані із творчою діяльністю Франка. Пам’ятник встановлено на площі перед Львівським університетом, що носить ім’я великого письменника.

Відкриття пам’ятника І. Франкові в м. Дрогобичі у 1966 р. перетворилося у величне святкування цілого міста. Цей пам’ятник належить скульпторам Я. Чайці, Е. Миськові та В. Одрехівському, архітекторам Я. Новаківському та О. Консулову.

До 50-річного ювілею у 1968 р. Я. Чайці було присвоєно почесне звання народного художника України.

Останньою роботою скульптора (у співавторстві з учнем В. Фе­дорченком та архітектором А. Шуляром) став пам’ятник Т. Шевчен­кові (1994) у м. Кременці, що на Тернопільщині.

Мрією усього життя Я. Чайки було створення пам’ятника митрополитові Андрею Шептицькому, стипендіатом фонду якого був. Адже у минулому, навчаючись у С. Литвиненка, Я. Чайка допомагав великому скульптору при створенні монумента митрополитові, якого Литвиненко ліпив з натури. Цей чудовий витвір знайшов своє почесне місце перед Музеєм українського мистецтва, проте був розбитий і знищений у 1941 р. Але у душі Я. Чайки не вщухало настирливе бажання відтворити заново цей монумент. У 90-х роках визрів проект, але здійснити його скульптору не вдалося... А в м. Яворові у мальовничому сквері височить величезна постать сидячого у кріслі митрополита (висотою 2,7 метра), висічена із 30-тонної кам’яної брили. На цоколі вирізьблено напис: “Майстерня Якова Чайки. Скульптори В. Федорченко, Я. Троцько, Ф. Штокало”.

Помер Я. Чайка 24 березня 1995 р. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.

Доробок скульптора налічує сотні творів, десятки монументів, які відзначаються оригінальною творчою манерою. Його творіння – це дух неспокою, бентежний потяг до краси й досконалості. З-під вправних рук скульптора постала ціла галерея образів славних синів українського народу, мислителів, письменників, відомих діячів. Його твори можна побачити у багатьох містах, селах України, вони заслужили визнання й увійшли у скарбницю українського мистецтва.

Я. Чайка – непересічна особистість, людина, сповнена безмежної любові до родини, до ближнього, товаришів, учнів. Народний худож­ник України, кавалер ордена “Знак пошани”, тричі нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, багатьма іншими державними нагородами, мистецькими відзнаками, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка.


Мирослава Логойда,

професор Львівської національної музичної

академії ім. М. Лисенка


Література


Чайка Яків Ількович: Альбом / Вступ. ст. та упорядкув. Я.Й. На­новського. – К.: Мистецтво, 1971. – 17 с., [27] л. іл.


* * *

Чайка Яків // Енцикл. українознав. – К., 1993. – Т. 10. – С. 3692.

Чайка Яків Ілліч // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. – С. 625-626.

Чайка Яків Ілліч // Митці України: Енциклопед. довід. – К., 1992. – С. 624.

Чайка Яків Ілліч // Словник художників України. – К., 1973. – С. 246.


***

Говдя О. Одухотворення образу //Україна. – 1978. – № 15. – С. 24.

Інгульський П. Чайки // Україна. – 1971. – № 1. – С. [4] вкл., 13.

Кравченко Я. Зумів перемогти камінь // Шлях перемоги. – 1998. – 6 трав. – С. 7.

Яків Чайка: [Некролог] // За вільну Україну. – 1995. – 28 берез. – С. 4.

Печенівський Г. Скульптор з Бродок: До 50-річчя Я. Чайки // Вільна Україна. – 1968. – 10 квіт.

Саноцька Х. На згадку про княжу добу: [Згадка про Я. Чайку] // За вільну Україну. – 1997. – 22 серп.

Саноцька Х. Слідами великої мрії // За рад. науку. – 1964. – 19 верес. – С. 3.

У бронзі і мармурі // Культура і життя. – 1968. – 9 трав.


8 квітня

Духовний вимір творчості


До 55-річчя від дня народження

Віктора Камінського (1953)


Композитор, педагог, музично-громадський діяч, заслужений діяч мистецтв України (1995), професор (2002), лауреат премій ім. М. Ли­сенка (2000), ім. С. Людкевича (2004), Національної премії України ім. Т. Шевченка (2005).

Народився 8 квітня 1953 р. у с. Нивра на Тернопільщині. З 1970 р. навчався в Хмельницькому музичному училищі, але вже через два роки вступив до Львівської державної консерваторії ім.  М. Лисенка у клас Володимира Флиса. В 1983-1985 рр. навчається в аспірантурі Московської консерваторії ім. П. Чайковського у класі Тихона Хрєн­нікова. У 1978 р. вступає до Спілки композиторів України (був на той час наймолодшим членом цієї творчої організації). Свою творчу кар’єру починає в Рівному, з 1978 р. працює у Львівській державній консерваторії (нині Львівська національна музична академія ім. М. Лисенка). Тепер на посаді проректора з наукової роботи. Крім того, заступник голови правління, з 2006 р. голова правління Львівської організації Національної спілки композиторів України.

У 80-х рр. захоплюється естрадою. Такі пісні, як “Скажи мені”, “Танго нежданої любові”, “Калино, калино”, “Очі коханої”, “Історія” та інші у виконанні зірок української естради Оксани Білозір, Івана Поповича, Віктора Морозова, ансамблів “Ватра”, “Кобза”, “Жайвір” здобули велику популярність.

На початку 90-х рр. В. Камінський звертається до театральної музики. Вистава Львівського національного академічного драматич­ного театру ім. М. Заньковецької “Маруся Чурай” за романом Ліни Костенко в постановці Федора Стригуна на ціле десятиліття стала візитною карткою театру, підхопивши естафету від “Марії Занько­вецької”. Музика В. Камінського в цій виставі – це не просто супровід, це важлива й органічна складова драматичної цільності, ще один “головний герой” п’єси. За “Марусею Чурай” була музика до вистав “Павло Полуботок”, “Народний Малахій”, “Згадайте, братія моя”, трилогії “Мазепа”...

Та поруч із прикладною музикою наприкінці 80-х рр. композитор шукає свій шлях в серйозних жанрах. На вірші Т. Шевченка пише хори “Ой, чого ти почорніло”, “Не так тії вороги” та кантату “Іван Підкова”. Шевченкові образи – наче відправна точка того особливого виміру духовності, через який пізніше в кантаті-симфонії “Україна. Хресна дорога” Віктор Камінський зуміє розкрити глибину поезії одного із найвишуканіших поетів української літератури – Ігоря Калинця, єство проповідей митрополита Андрея Шептицького (поетична обробка Ірини Калинець) в ораторії “Іду. Накликую. Взиваю” та, врешті, підійти до найскладнішого в композиторській творчості, що вимагає самопосвяти й найбільшої внутрішньої концентрації, – до літургійної музики. У цьому руслі написаний Акафіст до Пресвятої Богородиці, Псалом Давида і Літургія. Духовна музика В. Камінського з успіхом звучала й за кордоном. До 150-річного ювілею І. Франка була написана кантата “Благодатна пора настає”.

Паралельно із вдумливим озвученням Слова Віктор Камінський багато працює в інструментальній сфері, яка дозволяє більше експериментувати, шукати, виявляти себе. Ці тенденції цікаво розкрились у Фортепіанному концерті, Концерті для чотирьох солістів, органа, клавесина та камерного оркестру, Концерті для скрипки з оркестром № 2 “Різдвяному”.

Любов Кияновська,

доктор мистецтвознавства, професор


Література


Камінський В. Електронна та комп’ютерна музика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. із спец. муз. мистец. – Л.: Сполом, 2001. – 211 с.


* * *

Камінський В. Духовність або бездуховність – це не категорії “пісні” чи “Літургії”, а позиція автора / Розмову вела Д. Янович // Львів. газ. – 2005. – 8 лют.

Камінський В. Символи Віктора Камінського / Розмову з компо­зитором вела Л. Олендій // Молода Галичина. – 2004. – 29 січ. – С. 12.

Камінський В. “Традиція, що спонукає до руху вперед...” / Розмо­ву вела Л. Мельник // Львів. газ. – 2003. – 8 квіт.


***

Камінський Віктор Євстахійович //Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. – С. 284.

Муха А. Камінський Віктор Євстахійович // Муха А. Композитори України та української діаспори: Довідник. – К., 2004. – С. 124-125.


***

Кияновська Л. Українська музична культура / Вищ. держ. муз. ін­т. – Т.: Астон, 2000. – 184 с. – Із змісту: [Про В. Камінського]. – С. 122, 123.

Козаренко О. Феномен української національної музичної мови / НТШ у Львові. – Л., 2000. – 284 с. – Із змісту: [Про В. Камінського]. – С. 234.

Мазепа Л., Мазепа Т. Шлях до музичної академії у Львові. В 2 т. Т. 2 Від консерваторії до Академії (1939-2003). – Л.: Сполом, 2003. – 200с. – Із змісту: [Згадка про В. Камінського]. – С. 161, 162, 164, 189.

Мельник Л. Віктор Камінський: Заперечуючи заперечене // Молода Галичина. – 1996. – 8 лют.

Міщенко М. Червона Калина на білому роялі // Молода Галичина. – 1993. – 17 квіт.

Молчанова Т. Сходження // Дзвін. – 2002. – № 7. – С. 116-118.

Строй І. Здолавши півжиття земного: Зоряний час Віктора Камін­ського // Поступ. – 2003. – 17-18 трав. – С. 9.


18 травня

Мистецький літописець Львова


До 130-річчя від дня народження

Юзефи Кратохвилі-Відимської

(1878-1965)


Кратохвиля-Відимська Юзефа – відомий український маляр, графік, член Спілки художників України. Народилася 18 травня 1878 р. у Львові в сім’ї службовця залізниці. Батько, закоханий у мистецтво, комплектував бібліотеку із мистецької літератури, з-поміж яких було багато ілюстрованих німецьких, французьких, російських журналів та старовинних гравюр, які привозив із поїздок за кордон. Загалом атмосфера, в якій виростала Юзефа, була досить сприятлива для виховання її артистичних смаків. Хист до малювання виявила ще в дитячі роки. 1890 р. батька переводять у гірську частину Австрії – Карітію, а 1892 р. сім’я переїжджає до Відня.

1900 р. вперше Ю. Кратохвиля-Відимська експонує на виставці у Відні свої твори: натюрморти “Півники” і “Хризантеми”. У 1913 р. вступає до Віденської вищої художньої школи, якою на той час керу­вали професори Бауер, Геллер, Стрехблов. Невдовзі через поганий стан здоров’я та домашні обставини перериває навчання і виїжджає до Далмації. 1919 р. повертається до Львова і вступає до Спілки худож­ниць, де виставляє свої твори на виставках, водночас продовжуючи навчання. 1921 р. навчається на курсі малярства при Львівській ху­дожньо-промисловій школі. Вчитель – М. Сихульський. 1924 р. експо­нує твори на виставці у Варшаві. Регулярно бере участь у виставках “Товариства заохочування красних мистецтв”. З 1926 р. – кореспон­дент Паризької асоціації поширення художніх зв’язків. Згодом, у 1932 р. за заслуги у цій ділянці нагороджена французьким орденом “Академічні пальми” і званням офіцера академії.

З 1928 р. художниця навчається на курсах графічних технік при Музеї художнього промислу, оволодівши всіма графічними техніками. Вчитель Л. Тирович.

1930 р. відбулася перша персональна виставка у Львові “Жінка і квіти”. Із 1934 р. Кратохвиля-Відимська – член правління новостворе­ної Спілки львівських графіків, згодом – заступник голови. У 1934-1936 рр. виконала серію “Старі львівські крами” у техніці підфарбова­ного аквареллю офорта і м’якого лаку, а у 1938 р. на паризькій виставці за неї нагороджена бронзовою медаллю. 1944-1945 рр. працювала художником у Львівському державному історичному музеї. Виставкова активність художниці була надзвичайно висока. 1955 р. відбулася виставка, присвячена 25-річчю творчої діяльності на ниві образотворчого мистецтва. 1963 р. – остання прижиттєва виставка з нагоди 85­ліття Кратохвилі-Відимської. Проте реєстр персональних та групових виставок охоплює понад 120 позицій. Основні твори: “Далматинські селянки” (1910), “Натюрморт зі скрипкою” (1931), “Жінка з гітарою” (1933), “Старі львівські крами” (1934-1936), “Музиканти з Ворохти” (1937), “Старий Львів” (1940), “Дружки” (1947), “Львівський пейзаж” (1964), “Зима у Львові” (1965). Успішно працювала в різних жанрах: пейзаж, портрет, натюрморт та різних графічних техніках: дереворит, лінорит, акватинта, офорт, м’який лак, суха голка, монотипія. Віддавала перевагу міському жанрові.

Померла 19 грудня 1965 р. у Львові.

Творчість Ю. Кратохвилі-Відимської – своєрідна енциклопедія середньовічного Львова та зламу ХІХ-середини ХХ ст. Надзвичайна колористичність малярських та графічних полотен, бездоганне воло­діння технікою, твори сповнені особливого мистецького шарму і посідають гідне місце в історії української культури.


Ярослава Павличко, старший науковий співробітник

Національного музею у Львові,

член Національної спілки письменників України


Література


Кратохвиля-Відимська Юзефа // Енцикл. українознав. – Л., 1994. – Т. 3. – С. 1166.

Кратохвиля-Відимська Юзефа Богуславівна // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. – С. 333.

Кратохвиля-Відимська Юзефа Богуславівна // Митці України: Енциклопед. довід. – К., 1992. – С. 331.

Кратохвиля-Відимська Юзефа Богуславівна // Словник художників України. – К., 1973. – С. 119.


* * *

Kubaszewska H. Kratochwila-Widymska Jósefa // Słownik artystów polskich i obcych w Polsce działających (zmarłych przed 1966 r.): malarze, rzeźbiarze, graficy. – Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łodz, 1993. – T. IV. – S. 258-259.


* * *

Волошин Л. Мистецтво світлого життєствердження // Жовтень. – 1979. – № 2. – С. 152-157.

Неповторний талант: До 125-річчя від дня народж. Ю. Б. Крато­хвилі-Відимської // Знаменні дати: Календар – 2003 / Нац. парлам. б­ка. – К., 2003. – С. 95-99.

Островський Г. Юзефа Богуславівна Кратохвиля-Відимська. – К.: Мистецтво, 1967. – 71 с.: іл.

Ріпко О. Кратохвиля-Відимська Юзефа Богуславівна // Ріпко О. У пошуках страченого минулого: Ретроспектива мистец. культури Льво­ва ХХ ст. – Л., 1996. – С. 257.


15 червня

Яскрава репрезентантка

малярської культури минулого сторіччя


До 110-річчя від дня народження

Ольги Плешкан (1898-1985)