Львівська обласна універсальна наукова бібліотека Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові митці львівщини календар знаменних І пам’ятних дат на 2008 рік Львів – 2008

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7

Серпень

3 70 років від дня народження Олега Минька (1938), художника декоративно-прикладного мистецтва

4 130 років від дня народження Марії Водзицької (1878-1966), художниці

12 95 років від дня народження Євгена Дзиндри (1913-1983), скульптора

 70 років з дня смерті Семена Семдора (1888-1938), актора, режисера

20 75 років від дня народження Івана Самотоса (1933), скульптора

25 75 років від дня народження Ніни Байко (1933), співачки, педагога

28 115 років від дня народження Андрія Коверка (1893-1967), скульптора, різьбяра по дереву

 95 років від дня народження Віри Свєнціцької (1913-1991), мистецтвознавця

 70 років з дня смерті Євгена Купчинського (1867-1938), композитора, диригента, цитриста

30 120 років з дня смерті Григорія Шашкевича (1809-1888), музичного діяча, священика

31 115 років від дня народження Нестора Нижанківського (1893-1940), композитора, піаніста, музичного критика

Вересень

1 110 років від дня народження Богдана Дрималика (1898-1956), піаніста, композитора, фольклориста

5 125 років від дня народження Євгена Форостини (1883-1951), композитора, диригента, педагога

9 70 років з дня смерті Миколи Бенцаля (1891-1938), режисера, актора

10 105 років від дня народження Яреми Стадника (1903-1946), актора, співака, режисера

 65 років від дня народження Лариси Кадирової (1943), актриси

 100 років з дня смерті Степана Яновича (1862-1908), актора, співака, режисера

13 120 років від дня народження Йозефа Мунцлінгера (1888-1954), чеського співака, режисера. Навчався в гімназії у Львові, випускник філософського факультету Львівського університету та консерваторії у Львові. У 1911-1913 рр. – соліст та режисер Оперного театру у Львові. Автор праць з теорії оперної режисури та перекладач лібрето

 120 років від дня народження Софії Стадникової (1888-1959), співачки, драматичної актриси

19 175 років від дня народження Андрія Грабовського (1833-1886), польського художника. З 1866 року працював у Львові. Його твори: “Ловля риби” (бл. 1853 р.), “Автопортрет” (1862 р.), “Портрет І. Воробкевича”, “Гаврилко з Карпат” (1864 р.) та ін.

Жовтень

3 85 років від дня народження Ігоря Седака (1923), архітектора

6 80 років від дня народження Станіслава Серветника (1928), живописця

8 150 років від дня народження Тадеуша Блотницького (1858-1928), польського скульптора (див. березень ц.р.)

 70 років з дня смерті Гната Хоткевича (1877-1938), мистецтвознавця, актора, режисера, бандуриста, композитора, письменника

11 125 років від дня народження Романа Прокоповича-Орленка (1883-1962), співака, педагога

14 95 років від дня народження Ореста Гижі (1913), етнографа

 95 років від дня народження Мирона Левицького (1913-1993), живописця, графіка, майстра сакрального мистецтва

18 100 років від дня народження Дарії Гординської-Каранович (1908-1999), піаністки

19 100 років від дня народження Софії Лісси (1908-1980), польського музикознавця, педагога (див. ц.р. статтю)

21 70 років від дня народження Вірослава (Вірка) Балея (1938), композитора, диригента, піаніста

24 100 років від дня народження Марії Яреми (1908-1958), скульптора, живописця

Листопад

2 130 років від дня народження Антона Манастирського (1878-1969), живописця

8 125 років від дня народження Івана Косиніна (1883-1959), скрипаля, художника

9 105 років від дня народження Марії Степової (1903-1984), актриси

10 135 років від дня народження Володимира Пещанського (1873-1926), архітектора, реставратора, художника, мистецтвознавця

16 130 років від дня народження Михайла Паращука (1878-1963), скульптора

 125 років від дня народження Богдана Вахнянина (1883-1940), композитора, диригента, педагога

Грудень

2 135 років від дня народження Омеляна Терлецького (1873-1958), диригента, педагога

 75 років від дня народження Олександра Грицака (1933-2001), хорового та оперно-симфонічного диригента, педагога

4 80 років з дня смерті Степана Волошка (1853-1928), актора, співака, педагога

 80 років від дня народження Андрія Рудницького (1928), архітектора

6 105 років від дня народження Миколи Колесси (1903-2006), композитора, диригента, педагога

7 120 років від дня народження Левка Лепкого (1888-1971), композитора, публіциста

8 135 років від дня народження Марії Фіцнерівни-Морозової (1873-1920), співачки і драматичної актриси

12 105 років від дня народження Олеся Степового (1903-1933), режисера

15 90 років від дня народження Андрія Шуляра (1918), архітектора

 425 років з дня смерті Івана Федорова (?-1583), російського та українського друкаря

17 115 років від дня народження Мечислава Гембаровича (1893-1984), мистецтвознавця

18 95 років з дня смерті Теодора Ригера (1841-1913), польського скульптора. Створив серію алегоричних скульптур для будинку Крайового галицького сейму у Львові (1881 р., тепер Львівський університет); погруддя Ю. Коссака, Я. Матейка, постать М. Коперніка та ін.

 90 років з дня смерті Генрика Ярецького (1846-1918), польського композитора, диригента, педагога. 1874-1900 рр. працював головним диригентом Львівської опери. З 1900 р. керував хорами та викладав. Автор 9 опер, у т.ч. “Мазепа” за Ю. Словацьким (1876 р.), симфонічних увертюр, камерно-інструментальної музики, для хору з оркестром “Дума українська”, церковних творів, солоспівів

20 95 років з дня смерті Євгенії Барвінської (1854-1913), співачки, піаністки

24 135 років від дня народження Адама Дідура (1873-1946), польського співака, педагога. У 1932-1939 рр. працював у Львові художнім керівником Оперного театру, професор Консерваторії ім. К. Шимановського і Польського музичного товариства

27 110 років з дня смерті Юліана Захаревича (1837-1898), архітектора

У 2008 році виповнюється:

435 років від дня народження Яна Пфістера (1573-1642), польського скульптора. Оздоблював каплицю Боїмів (1609-1611 рр.), надгробки Я. Свацовського у старому Домініканському костьолі у Львові (бл. 1614 р.)

435 років від дня народження Семена Терлецького (1573-1617), живописця

415 років з дня смерті Фабіана Кальпа (?-1593), золотаря

390 років з дня смерті Павла Римлянина (?-1618), архітектора

370 років з дня смерті Адама Покори (?-1638), архітектора

250 років від дня народження Юзефа Францішека Пічмана (1758-1834), польського і українського живописця. З 1794 по 1806 рр. жив у Львові, де виконав багато портретів на замовлення, картини на міфологічні та біблійні сюжети – “Адам і Єва у раю”, “Спляча німфа й сатир”, “Ахілл з Фетідою” та ін.

240 років від дня народження Михайла Биленя (1768-1844), архітектора, представника бойківської архітектурної школи

215 років від дня народження Яна Машковського (1793-1865), польського живописця. У 1835-1844 рр. викладав малюнок у школі при Львівському університеті. Працював у галузі жанрового живопису

205 років від дня народження Остапа Білявського (1803-?), художника

200 років від дня народження Франца Пероутки (1808-після 1870), чеського художника, педагога. Працював викладачем креслення у Бродівській (1855-1857 рр.) та Львівській (з 1857 р.) реальних школах. Як художник працював у стилі пізнього бідермайєру, популярного тоді в Галичині

190 років від дня народження Кароля Ауера (1818-?), графіка

185 років від дня народження Костянтина Дзбанського (1823-1897), польського живописця, графіка. Працював у Жовкві та Львові з 1855 р.; виконав твори “Пастух з околиць Львова” (1859 р.), “Хлопчик” (1865 р.), “Дівчина з голубкою” (1884 р.) та ін.

180 років від дня народження Франца Тепи (1828-1889), художника

165 років від дня народження Вікентії Лукасевич (1843-бл. 1900), актриси

165 років від дня народження Антона Моленцького (1843-1874), актора, режисера

155 років від дня народження Владислава Плошевського (1853-1892), актора, художника театру

150 років від дня народження Людвіка Бальдвіна-Рамульта (1858-1929), архітектора

150 років від дня народження Адольфа Віктора Вайса (1858-?), польського архітектора. Автор проектів: палацу Дідушицьких (1894 р., вул. М. Лисенка, 15); медичного закладу (1891 р., вул. Смаль-Стоцького, 9); житлових будинків у Львові; костьолів на Львівщині

150 років від дня народження Владислави Гостинської (1858-1934), скульптора

150 років від дня народження Станіслава Рейхана (1858-1919), польського живописця. Жив у Львові, керував оформленням плафона Львівського оперного театру

145 років з дня смерті Йосифа Левицького (1810-1863), композитора, музикознавця

140 років від дня народження Дениса Леонтовича (1868-1887), піаніста, композитора

135 років від дня народження Філомени Лопатинської (1873-1940), актриси, співачки

130 років від дня народження Олександра Лушпинського (1878-1944), архітектора

125 років від дня народження Романа Ганінчака (1883-1923), композитора, диригента

105 років з дня смерті Юліана Марковського (1846-1903), польського скульптора. Автор численних пам’ятників на Личаківському кладовищі

100 років від дня народження Михайла Ольхового (1908-1983), співака

85 років з дня смерті Ванди Монне-Млодницької (1850-1923), польського скульптора. Виконано ряд скульптурних робіт на Личаківському кладовищі

80 років з дня смерті Луки Снігура (1846-1928), майстра дерев’яного будівництва, різьбяра

60 років з дня смерті Петра Сороки (1891-1948), актора

6 січня

Могутня сила таланту

До 100-річчя від дня народження

Павла Кармалюка (1908-1986)

Кармалюк і театр – невід’ємні поняття, а Кармалюк і Львівський театр опери та балету – епоха: велика і хвилююча, складна й багата мистецька біографія...

Минуло лише 15 років, як немає з нами, а, на жаль, рідко почуєш згадку про Великого майстра. Навіть серед колег!

Він прожив гарне і довге життя. Народився 6 січня 1908 року. Обдарований хлопець з села Осівці Житомирської області перед самою війною закінчує Київську консерваторію. І лише після служби у фронтових ансамблях потрапляє на омріяну оперну сцену. Це був Львів 1944 року. Йому – містові-красеню, місту давніх мистецьких традицій і здобутків Павло Кармалюк віддав усе своє професійне єство: до 1970 року – провідний соліст Львівської опери, в останні п’ятнадцять літ – професор Львівської консерваторії.

Скільки б я не писала про Павла Петровича Кармалюка, це визначення з першого мого допису про Співака не можу не повторити. Іншого окреслення його могутнього таланту не знаходжу. Тому ця фраза переходить з писаних мною матеріалів постійно. То ж хай пробачить мені читач певну обмеженість у характеристиці великого співака і актора. Я вважаю її епіграфом.

Співати до 70 років і ТАК (!) міг тільки володар виняткового обдарування від Бога. Для ювілейної імпрези митець обрав чи не найулюбленішу партію – Ріголетто. Вже “театральний” пенсіонер, професор Львівської консерваторії вирішив здивувати не лише своїх шанувальників. Усіх, хто заповнив “по вінця” зал Львівської опери. Професор перевершив сподівання і своїх вихованців, які співали з ним у виставі. Ріголетто Кармалюка “звучав”, як у молодості. Блискуче! Напевне, надихали й колишні його учні: неперевершена Джільда Володимири Чайки, Герцог – Володимира Федотова, який разом з дружиною Іриною Захарко приїхав з Києва, Спарафучілє – майстра високої артистичної і вокальної культури Віктора Лужецького, Монтерюне – Олександра Громиша, Марулльо – Олександра Чепурного.

Вибудовуючи партію Ріголетто, Кармалюк чітко розставляв акценти, вдало розподіляв емоційні барви, динаміку, що формували складний образ. Переповнений зал “шквально” аплодував і буквально ридав від захоплення та смутку... Львівська публіка прощалась з великою мистецькою епохою, ім’я якій – Павло Кармалюк. Були і будуть у Львівському оперному театрі прекрасні співаки-актори. Та Кармалюк – один. Ніким неперевершений Митець-Художник, яким захоплювались і якого обожнювали. В інший час він міг би дивувати меломанів цілого світу. Але... Навіть незважаючи на те, що він був удостоєний найвищого звання – народний артист СРСР, комуністичні бонзи твердили одне: “Не пущать!”

Мистецьке змужніння співака проходило разом з колективом театру. Вироблялась, шліфувалась акторська майстерність, утверджувалась самобутність. На рахунку цього яскравого представника національної вокальної школи багато партій ліричного і драматичного баритона – різних за характером, часовим виміром, стилем і емоційністю.

“Книга” театральних рецензій рясніє блискучими оцінками Кармалюкового таланту. Перегорнімо її окремі сторінки: “Вокальною” майстерністю артист Павло Кармалюк захоплює з першого кроку на сцені. У нього не тільки рівний, красивий голос, а й виразне фразування...” (Про партію Ріголетто – “Комсомолец Кубани”, 1958).

“Різноманітними вокальними і сценічними відтінками П. Кармалюк розкриває образ Короля: самовпевненим, деспотичним на початку і розгубленим в кінці опери” (“Далібор” Б. Сметани, “Львовская правда”, 1950).

“Як завжди, виявився на висоті свого завдання і захопив слухачів артист П. Кармалюк у партії Ренато” (“Бал-маскарад” Дж. Верді, “Вільна Україна”, 1955).

“Амонасро приковує увагу слухачів, надає патріотичній темі значення однієї із стрижневих ліній вистави” (“Аїда” Дж. Верді, “Львовская правда”, 1958).

“Прекрасно співає П. Кармалюк партію Єлецького і всім своїм зовнішнім сценічним малюнком створює завершений, майстерно виписаний портрет спокійної, стриманої, внутрішньо цільної людини” (“Пікова дама” П. Чайковського, “Вільна Україна”, 1953).

“Артист П. Кармалюк у ролі Демона найбільше чарує красою свого голосу, винятковою благородністю, м’яким, але таким насиченим тембровим розмаїттям. Кармалюку добре вдаються епізоди партії: романс Демона артист співає вільно, досягаючи плавної, насиченої кантилени. Виразна опуклість і рівність звуку, широта вокальної лінії приносить слухачеві справжню насолоду” (“Демон” А. Рубінштейна, “Львовская правда”, 1954).

“Кармалюк має небувалої краси баритон... З артистичних робіт його образ займає перше місце. Благородною, стриманою грою він створює яскравий образ старого гетьмана (Мазепи)” (“Мазепа” П. Чайковського, “Правда України”, 1963).

Колектив Львівського оперного театру завжди тяжів до творчих відкриттів, мав у репертуарі не один твір, написаний на замовлення композиторами-сучасниками. Можливо, не всі постановки-першопрочитання стали досягненням української музично-сценічної драматургії, не всі знаходили прочитання в інших театрах. Однак бажання театру збагатити свій репертуар творами сучасних авторів заслуговує на увагу і свідчить, що його творчі працівники не йшли торованими шляхами.

У перших рядах завжди був Павло Кармалюк. У багатьох операх пропонував свою інтерпретацію образу, не спираючись на усталені канони. Павло Кармалюк дав перше сценічне життя “баритоновим” героям в операх “Багряні зірниці” С. Жданова (Хома), “Назар Стодоля” К. Данькевича (Гнат), “Лісова пісня” В. Кирейка (дядько Лев), “Украдене щастя” Ю. Мейтуса (Михайло Гурман), “Заграва” А. Кос-Анатольського (Максим), Богдан Хмельницький в однойменній опері К. Данькевича.

У виконанні Кармалюка приваблює різноманітність емоційних “планів”, тонка індивідуалізація художніх образів і завдань... Йому вдаються і народнопісенний репертуар, в якому співак захоплює ліричною широтою звучання, дивовижною сердечністю і щирістю почуття, і героїчний образ Богдана Хмельницького, і такий своєрідний, складний характер, як Михайло Гурман в “Украденому щасті”. Великий і красивий баритон Кармалюка, дивовижно чутливий до кожного з цих таких різнопланових образів, в залежності від їхніх характерів, звучить то як ліричний, то як героїчний” (“Советская музыка”, 1962, № 10).

“Не маючи попередників, актор виявив самостійність у створенні і розумінні Гната. Тут виявилась майстерність актора і театру. Постановка стала мистецьким внеском у спадщину музично-театральної культури” (“Назар Стодоля” К. Данькевича, “Культура і життя”, 1961).

“Складний образ Михайла Гурмана знайшов багате музичне розкриття. Він егоїстичний, грубий, але в ньому приховані й глибокі людські риси...” (“Украдене щастя” Ю. Мейтуса, “Культура і життя”, 1961).

“Глибоким знанням народних характерів, високою моральною та сценічною майстерністю приваблює образ Хоми у виконанні П. Кармалюка. Хома-Кармалюк – це могутня сила, що нагадує Варлаама з опери М. Мусоргського “Борис Годунов” (“Багряні зірниці” С. Жданова, “Вільна Україна”, 1959).

“Яскравий, хвилюючий образ Максима створив народний артист УРСР П. Кармалюк. Вокальна майстерність артиста з особливою силою розкривається у проникливому, напрочуд правдивому виконанні пісні про сокола” (“Заграва” А. Кос-Анатольського, “Правда Украины”, 1957).

Це лише окремі сторінки великої театральної біографії митця. Такою ж об’ємною була і педагогічна праця професора на кафедрі сольного співу Львівської консерваторії. Помер 8 червня 1986 р. у Львові.

Нове покоління майстрів, прийшовши на зміну Павлові Петровичу, продовжує ту високу естетику, яку творив незабутній Павло Кармалюк.

Із книги:

Паламарчук О. Світ моїх зацікавлень. – Л.: Сполом, 2006. – 400 с.

Література

Кармалюк Павло Петрович // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. – С. 288.

Кармалюк Павло Петрович // Митці України: Енциклопед. довід. – К., 1992. – С. 288.

Лисенко І. Кармалюк Павло Петрович // Лисенко І. Словник співаків України. – К., 1997. – С. 128.

* * *

Кауфман Л.С. Кармалюк Павел Петрович // Муз. энцикл. – М., 1976. – Т. 2. – С. 727.

* * *

Горак Р. Повернення Павла Кармалюка// За вільну Україну. – 2002. – 14 трав.

Мазепа Л., Мазепа Т. Шлях до музичної академії у Львові. В 2 т. Т. 2. Від консерваторії до Академії (1939-2003). – Л.: Сполом, 2003. – 200 с. – Із змісту: [Про П. Кармалюка]. – С. 93-95.

Паламарчук О. Могутня сила таланту // Паламарчук О. Світ моїх зацікавлень. – Л., 2006. – С. 80-84.

Паламарчук О. Музичні вистави львівських театрів (1776-2001) /Ф-т культури і мистец. ЛНУ ім. І. Франка. – Л., 2007. – 446 с. – Із змісту: [Про П. Кармалюка]. – С. 278, 289, 290, 293, 306, 310.

Паламарчук О. Пилип’юк В. Львівська Опера=The Lviv Opera Housе: Фотоальбом. – Л.: Світло й Тінь, 2000. – 155 с.: іл.– Із змісту: [Згадка про П. Кармалюка]. – С. 112.

Терещенко А. Львівський державний академічний театр опери та балету імені Івана Франка: Піввік. творч. шлях. – К., 1989. – 206 с. – Із змісту: [Про П. Кармалюка]. – С. 43-45, 60.

Чайка В. Павло Кармалюк: Життя та творчість актора, співака, вчителя. – Л.: Місіонер, 2002. – 134 с.

2 лютого

У трьох вимірах: національний трагізм і утвердження ідентичності

До 100-річчя від дня народження

Антона Малюци (1908-1970)

На мистецькій карті Галичини Антін Малюца належить до покоління, життя якого відбулося у трьох вимірах ХХ сторіччя – передвоєнного, воєнного і післявоєнного – еміграційного періоду. Народився майбутній митець 2 лютого 1908 р. у родині галицького священика в с. Токи, поблизу Збаража на Тернопіллі.

Вдома отримав добре виховання із глибоко національною та патріотичною основою, яке зазвичай в ті часи було у священицьких сім’ях українського суспільства. 1921-1926 рр. молодий Антін навчався в Українській гімназії у Тернополі. Навчання в гімназії стало продовженням формування його світогляду в атмосфері першорядних наставників та вчителів. Хист до малювання, що рано проявився в юнака, приводить 1926 р. до Мистецької школи О. Новаківського у Львові. Цього ж року на звітній виставці учнів він вперше експонує свої твори, які в майбутньому дали добрий зажинок. Так, протягом 1931-1934 рр. А. Малюца бере участь у численних виставках учнів школи та Українського Товариства Прихильників Мистецтва (УТПМ) у різних містах Галичини. Активну позицію у тогочасному мистецькому процесі засвідчує членство у молодіжній творчій групі “Руб” 1932 р. та вихід у світ 1933 р. у Львові мистецького альманаху “Карби”. На ретроспективній виставці українського мистецтва за ХХХ літ в Національному музеї у Львові 1935 р. як член групи “Руб” виставив два олійні твори під назвою “Доми” і “Жіночий портрет”, виконані в акварельній техніці. У 1935-1939 рр. навчається в Державному інституті пластичного мистецтва у Львові. Водночас відвідує курс графіки відомого професора Людвіга Тировича у Львівській політехніці та оздоблює церкви в Галичині. Так, у церквах сіл Лука і Лісиска, що поблизу м. Золочева разом із маляром Степаном Луциком виконує поліхромію. У рідному с. Токи розмальовує каплицю.

Під час Другої світової війни викладав у Мистецько-промисловій школі у Львові, де керували М. Осінчук та В. Нагірний. Це був час, коли маляр стояв на порозі нового періоду в житті – великих і трагічних перемін із присмаком невтішної ностальгії назавше. Його чекала розлука із рідним краєм. А поки що – 1941 і 1942 роки – Малюца – учасник виставок Спілки прихильників українського образотворчого мистецтва, безперечно, свідомо знаючи, що це була остання інтелектуальна данина Рідному Краєві і собі.

1944 р. зі зміною воєнної карти розпочалася його емігрантська епопея. Маляр виїжджає до Німеччини, де знаходить притулок до 1950 р. Відомо, що на цей період він був членом Української Спілки Образотворчих Мистців. Тривалий час займався проблемами мистецького життя у таборі для переміщених осіб, зокрема влаштовував виставки українських малярів-емігрантів. У 1947 р. в Реґенсбурзі виходить Каталог мистецької виставки, у діловий комітет якого було залучено і А. Малюцу. На цій виставці маляр виставив 26 графічних творів, з-поміж них серію рисунків “Мандрівка в темряві”, українська церковна архітектура “Дзвіниця в Синевідську-Вижне”, “Церква в Карпатах”, “Церква в Підгородці”, “Церква в с. Чертежі” та ряд творів, присвячених враженням із чужини “Провулок в Віндегаймі”, “Вид з Ансбаху”, “Вид з Ріденбургу”. Також виставляли свої роботи С. Луцик, М. Бабій, Ю. Тарнович. У Вільному університеті в Мюнхені вивчає етнографію, археологію та філософію.

1950 р. А. Малюца виїжджає до Нью-Йорка. Там, у цілком нових умовах, продовжує гуртувати довкола себе таланти. Цьому сприяє місце членства в Об’єднанні мистців українців у Америці. Як його організатор та член, а згодом голова журі управи та екпонент ряду виставок, зокрема 1956, 1959, 1964 років, що відбулися в Нью-Йорку, він виставляє виконані в олійній техніці досконало технічно і бездоганно пейзажі “Яр Ніяґари”, “Королівське озеро”, “Ліс”, “Над потоком”, “Дерево”, “Краєвид”. На виставці українського мистецтва заходами Українського виставкового комітету в Детройті 24 вересня-2 жовтня 1960 р. виставлено серію рисунків – “Блукання в темряві”. На першій виставці Нью-Йоркського відділу Об’єднання мистців українців в Америці 1964 р. та на Третій виставці відділу ОМУА в Нью-Йорку 1968 р. експонував олійний “Етюд”.

За слушним зауваженням мистецтвознавця Л. Волошин, “естампна графіка є найсильнішою у творчому доробку А. Малюци”. Виконані бездоганно офорти мистця “Могила на Чорнім шляху” (1941 р.), “Дзвіниця в Чубині” (1941 р.), літографія “Пейзаж” 1930-х років. (Твори виставлялись на виставці, присвяченій 80-літтю Мистецької школи Олекси Новаківського у Львові, в залах Національного музею у Львові на вул. Драгоманова, 42).

Активна життєва позиція митця сягала й інших культурно-громадських ділянок. Був членом управи Літературно-Мистецького Клубу в Нью-Йорку, членом НТШ та ряду інших організацій.

Перу Малюци належать і мистецтвознавчі праці. Остання з них надрукована у збірнику “Степан Луцик” (до речі, так і не була дописана через передчасну смерть автора).

17 червня 1970 р. Малюца відійшов у засвіти. Похований на українському цвинтарі в Бавнд Бруку. Його посмертна виставка 1972 р. в залах Літературно-Мистецького Клубу в Нью-Йорку, влаштована Об’єднанням мистців українців в Америці, засвідчила, яку непоправну втрату понесло новітнє малярство в особі Антона Малюци.

У некролозі, поданому в часописі “Нотатки з мистецтва”, зазначено, що Малюці “обставини українського життя в Галичині між двома війнами не давали змоги поглибити свої мистецтвознавчі зацікавлення, які досить часто переважали над власними творчими проблемами. Багато, радо і цікаво писав при кожній нагоді, а позбавлений рідного ґрунту на чужині не мав змоги, за щоденною працею належно поглибити й поширити свої мистецтвознавчі проблеми, які безнастанно турбували його творчу натуру. Болів безґрунтям чужини, змучений умовинами еміґраційного життя відійшов від нас ще відносно молодим і творчим. У своїх малярських і особливо графічних працях шукав сильної підбудови в українському народному мистецтві та будівництві. В упорядкованих державних відносинах такі мистці бувають дуже корисні в ділянці мистецького шкільництва, як мистці-ентузіясти національної культури.”

У Львові окремі твори А. Малюци збереглися тільки у Національному музеї у Львові та приватних колекціях.

Ярослава Павличко, старший науковий співробітник

Національного музею у Львові,

член Національної спілки письменників України

Література

Малюца Антін // Енцикл. українознав. – Л., 1994. – Т. 4. – С. 1452.

* * *

Антін Малюца // Каталог мистецької виставки українських мистців м. Регенсбургу та Регенсбурської округи 1947 р. – Мюнхен, 1947. – 47 с. – Із змісту: [Про А. Малюцу]. – С. 13, 16-17, 38, 39.

Антін Малюца // Книга творчости українських мистців поза Батьківщиною. – Філядельфія Па, 1981. – С. 308-311.

Антін Малюца // Нотатки з мистецтва. – Філядельфія, 1971. – № 11. – С. 58.

Малюца Антін // Виставка українського мистецтва: Заходами Укр. виставк. ком. в Дітройті, 24 верес. – 2 жовт. 1960 р. – Дітройт, 1960. – С. 14, 26.

Малюца Антін (1908-1970) // Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: Біогр. слов. учнів. – Л., 1998. – С. 39-42.

Ретроспективна вистава українського мистецтва за останні ХХХ літ / Нац. музей у Львові. – Л., 1935. – 23 с. – Із змісту: [Про А. Малюцу]. – С. 11.

Ріпко О. Малюца Антін // Ріпко О. У пошуках страченого минулого: Ретроспектива мистец. культури Львова ХХ ст. – Л., 1996. – С. 263.

20 лютого

Композитор – музичний критик

До 120-річчя від дня народження

Василя Барвінського (1888-1963)

У багатогранній діяльності Василя Барвінського – композитора, піаніста, педагога, організатора музичного життя, – праця музичного критика посідає особливе місце.

Здобувши професійну музичну освіту у Львівській консерваторії в класі відомого педагога-піаніста Вілема Курца, удосконалював свою майстерність у Празькій консерваторії (1907-1914) як піаніст (клас професора І. Гольфельда) і композитор (клас професора В. Новака), навчався також на філософському факультеті Празького університету (зокрема, слухав лекції З. Неєдли).

У 1915 р. В. Барвінський очолив Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка у Львові, і з цього часу його творча та педагогічна діяльність тісно пов’язана з нашим містом. У 1915-1941 рр. і 1944-1947 рр. – він директор Вищого музичного інституту (з 1939 р. – Львівська державна консерваторія) ім. М. Лисенка, 1936-1939 рр. – голова Союзу українських професійних музик, 1939-1941 рр. – голова Львівської організації Спілки композиторів України, 1937-1939 рр. – член редколегії журналу “Українська музика”. Його рецензії та музично-критичні замітки друкувалися у кількох десятках газет і журналів протягом 1914-1958 рр. На початку 1948 р. В. Барвінського заарештували, він відбував покарання в одному з концтаборів Мордовської АРСР. Навіть там композитор активно трудився, організовуючи самодіяльні колективи, навчаючи музичної грамоти всіх бажаючих.

До Львова повернувся у 1958 р. без права викладати у навчальних закладах. До останніх днів життя Василь Барвінський активно працював: відновлював по пам’яті свої знищені під час арешту твори, безкоштовно консультував піаністів, брав участь у роботі Спілки композиторів.

У 1964 р., вже після смерті, його було реабілітовано.

Усе своє життя Василь Барвінський жертовно служив українській музичній культурі. Це був митець європейського світогляду, в чиїх грудях билося палке українське серце.

Музично-критичний доробок В. Барвінського складає близько 300 статей, які друкувалися в газетах “Руслан”, “Громадська думка”, “Діло”, “Новий час”, “Краківські вісті”, “Львівські вісті”, “Вільна Україна”, журналах “Назустріч”, “Українська музика” та багатьох інших. У часовому вимірі охоплено майже півстоліття. В історії України, зокрема, Галичини, це був один з найдраматичніших періодів: падіння Австро-Угорської імперії, здобуття незалежності України, важка боротьба за державність і гірка втрата її. І як наслідок – служіння “новим панам”: буржуазна Польща, Радянський Союз (“перші совєти”), фашистська Німеччина, Радянський Союз (“другі совєти”) “калейдоскопічно” змінювали одне одного. Після Другої світової війни “залізна рука Москви” щораз міцніше затискала у своєму ідеологічному кулаку українську культуру, поки не виховала “радянського митця”, здатного “продукувати” пропагандистські “шедеври” соціалістичного реалізму. Василь Барвінський, як і багато інших талановитих українських діячів культури, не міг прийняти цієї ідеології, за що і був усунений від активного суспільного життя.

У кожній критичній замітці автор не лише фіксує певну подію, але й дає їй свою фахову оцінку. Він знайомить читачів з новими музичними творами українських та зарубіжних композиторів; висвітлює важливі події концертно-театрального життя краю. Навіть у тих випадках, коли варто розкритикувати, добирає такі слова, щоб нікого не образити і не принизити. В. Барвінський вважав, що в будь-якій ситуації краще перехвалити, ніж морально нищити. Його думки, погляди, оцінки, висловлені у критичних замітках, оглядах, рецензіях, і сьогодні не втратили своєї актуальності: вони не лише розкривають перед сучасним читачем об’єктивну панораму музичного життя Галичини першої половини ХХ ст., але й порушують важливі питання музичної естетики, історії, психології. Публіцистична діяльність була направлена, перш за все на те, щоб сприяти піднесенню професійного рівня музичного мистецтва Галичини і довести цілому світові, що українська культура гідна бути рівноправною серед інших європейських народів.

Від виходу в світ останніх статей В. Барвінського минуло п’ятдесят років, але до сьогоднішнього дня вони зберігаються лише на пожовклих сторінках газет і журналів та у вигляді “редагованих” цитат у працях дослідників галицької музичної культури. У 2004 р. зусиллями музикознавця В. Грабовського побачила світ перша збірка матеріалів з музично-публіцистичної спадщини В. Барвінського, до якої ввійшли спогади митця про перебування на Радянській Україні у 1928 р., “Огляд історії української музики”, листування з родиною М. Лисенка, анотований список творів композитора тощо.

Музично-критична спадщина Василя Барвінського поступово повертається до нас. Триває робота над підготовкою до друку його музично-критичних статей (упорядники: Р. Мисько-Пасічник, В. Пасічник), яка стане ще одним кроком до повернення імені видатного українського композитора і музичного діяча, заповненням значної прогалини в історії української музичної культури.

Роксоляна Мисько-Пасічник, старший науковий співробітник Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові

Blog

Содержание

Серпень

Вересень

Жовтень