Geum.ru

Львівська обласна універсальна наукова бібліотека Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові митці львівщини календар знаменних І пам’ятних дат на 2008 рік Львів – 2008

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

Ольга Плешкан належить до покоління, яке творило і гартувалося у часи піднесення національної свідомості, часи боротьби за українську державність, винесло звідтіля духовний оберіг рідного народу, на вівтар якого було покладено душу і тіло.


Народилася 15 червня 1898 р. в с. Чортовець поблизу Городенки (тепер – Івано-Франківської обл.) у сім’ї священика Івана Плешкана – поета і громадського діяча. Її мати Ольга Плешкан походила із дому Гамораків і доводилася рідною сестрою дружини Василя Стефаника. Дитячі роки малярка провела у свого діда о. Кирила Гаморака в с. Стецева, згодом деякий час проживала у свого стрийка Северина Даниловича – юриста за фахом та відомого громадського діяча в мальовничому с. Березина, що розкинулося на берегах Дністра. Початкову освіту Ольга здобула приватно. У 1910-1913 рр. навчалася у Львові в Українській жіночій гімназії сс. Василіянок, а 1913-1918 рр. – в Українській гімназії “Рідна школа”. Через два роки вступає до Українського таємного університету у Львові на філософський відділ, а відтак – на філологічний.

Хист до малювання Ольга виявила ще в дитячі роки. Вже тоді вона пробувала робити витинанки з кольорового паперу, малювати пейзажі. Але сильна короткозорість унеможливлювала її вступ до академії. Бажання навчитися добре малювати привело таки її після закінчення класичної гімназії до Мистецької школи Олекси Новаківського у Львові. “З кінцем 1925 року почала вчитися у школі Новаківського. Мусила стояти дуже близько моделі, спочатку досить намучилася, поки зробила деякий поступ у рисуванні. Новаківський сказав, що з таким зором мене до Академії не прийняли б, але заохочував далі працювати. Коли Василь Стефаник запитав його, чи варто мені вчитися малювати, Новаківський відповів: “Вона любить мистецтво, а це є запорукою таланту”. Новаківський учив нас поважно трактувати мистецтво, добре опанувати рисунок, а вже тоді малювати. До своїх учнів ставився, як батько чи старший товариш, стосунки між учнями були щирі й доброзичливі”, – згадує О. Плешкан. Отож, із 1925 до 1932 року О. Плешкан – учениця Мистецької школи О. Новаківського. Вона – учасниця всіх звітних виставок школи у Львові, а також в містах Галичини (Дрогобич, Коломия, Перемишль, Самбір, Станіславів, Стрий). Доречно згадати, що 1928 р. О. Плешкан нагородили третьою премією за кращі твори на виставці. 1932 року – член молодіжної групи “Руб”. Згодом (1935 р.) – учасниця ретроспективної виставки в рамках Жіночого Конгресу у Станісла­вові. Ще навчаючись у школі Новаківського, Ольга потоваришувала із художницею Іванкою Нижник.

У часи німецької окупації Галичини (1942-1943 рр.) малярка експонує свої твори на виставках у Львові як член Спілки Праці Українських Образотворчих Мистецтв. Від 1941 до 1957 року працю­вала у Літературно-меморіальному музеї В. Стефаника в с. Русові на Снятинщині. Тут вона деякий час була науковим працівником, заінвентаризувала всю документацію, оформляла кімнати музею, а також знайомила гостей з життям великого майстра слова. Від 1967 р. постійно проживала в покутському місті – Снятині.

Останньою прижиттєвою виставкою, на якій О. Плешкан експону­вала свої твори, була виставка 1962 р. разом із С. Гебус-Баранецькою та Г. Смольським у Львівській спілці художників України. На цій виставці експоновано 51 твір, виконаний в олійній, акварельній та графічній техніках, окрему групу представляли рисунки. Цією виставкою малярка мов би підвела підсумок своєї творчості, що засвідчило її перемогу над життєвими негараздами... На ній були заекспоновані твори різних часів: “Автопортрет” (1928), “Яблінка в саду Стефаника” (1929), “Княгиня з Тулови” (1935), “Соняшник”, “На полі”, “На Пруті” (1938), “Хлопчик”, “Вишивальниці” та ін. Твори “Русів” і “Пейзаж з Русова” виставлялись на ювілейній художній виставці, присвяченій 100-річчю від дня народження Василя Стефа­ника, в залах Національного музею у Львові.

Виставка, присвячена 80-літтю Мистецької школи Олекси Нова­ківського у Львові, що експонувалася в залах Національного музею у Львові, значно доповнила уявлення про мисткиню, де чи не вперше було виставлено твори з родинного архіву.

28 грудня 1985 р. О. Плешкан померла.

Малярський доробок майстрині невеликий за обсягом. Це – здебільшого пейзажі з гуцульського краю, а також – образки з життя його мешканців. Для них притаманна тепла кольористична гама, композиційна простота. В різних техніках: чи то олія, чи акварель, чи рисунок, чи лінорит – завжди проглядається глибока мистецька традиція. За визначеннями дослідників творчості Ольги Плешкан, її твори “... в чомусь нагадують... твори [Стефаника], такі вони невеликі та лаконічні”, репрезентуючи яскраво малярську культуру минулого сторіччя.


Ярослава Павличко, старший науковий співробітник

Національного музею у Львові,

член Національної спілки письменників України


Література


Плешкан Ольга // Енцикл. українознав. – Л., 1996. – Т. 6. – С. 2109.

Плешкан Ольга Іванівна // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. – С.470.

Плешкан Ольга Іванівна // Митці України: Енциклопед. довід. – К., 1992. – С. 478.

Плешкан Ольга Іванівна // Словник художників України. – К., 1973. – С.179-180.


* * *

Ольга Плешкан // Каталог: С. Гебус-Баранецька, О. Плешкан, Г. Смольський / Спілка художників України. Львів. від­ня. – Л.,1962. – С.11-14.

Павличко Я.О. Малярі Стефаникового краю // Зап. Львів. наук. б­ки ім. В. Стефаника. – К., 1995. – Вип.3. – С. 150-154.

Плешкан Ольга (1898-1985) // Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: Біогр. словник учнів. – Л., 1998. – С.51-52.

Ретроспективна вистава українського мистецтва за останні ХХХ літ / Нац. музей у Львові. – Л., 1935. – 23 с. – Із змісту: [Про О. Плеш­кан]. – С. 9-12.

Ріпко О. Плешкан Ольга // Ріпко О. У пошуках страченого минуло­го: Ретроспектива мистец. культури Львова ХХ ст.– Л., 1996. – С. 270.


13 липня

Служіння національному ідеалу


До 70-річчя від дня народження

Мирослава Скорика (1938)


Мирослав Скорик народився 13 липня 1938 р. у Львові. Його родина була тісно пов’язана з українськими мистецькими, науковими, суспільно-політичними колами Галичини, зокрема мати композитора – Марія Скорик (Охримович) була родичкою таких видатних митців, як співачка Соломія Крушельницька, фольклорист Володимир Охримович та художниця Ярослава Музика. У 1947 р. всю родину було репресовано більшовицьким режимом за несправедливим наклепом і вивезено до Анжеро-Судженська Кемеровської області. В Сибіру майбутній композитор навчається гри на фортепіано в учениці Рахманінова, Валентини Канторової, і тоді вже виявляє нахил до композиції.

До Львова М. Скорик повертається у 1955 році, вступає до консерваторії та навчається композиції в класі С. Людкевича та А. Солтиса. Його дипломною роботою стала кантата “Весна” на слова Івана Франка. Вступає до аспірантури Московської державної консерваторії ім. П. Чайковського в клас професора Дмитра Кабалевського. З 1963 року М. Скорик починає працювати викладачем Львівської консерваторії на кафедрі теорії музики і композиції. Цього ж року вступає до Спілки композиторів України (був на той час наймолодшим членом цієї творчої організації). Особливу грань його творчості того періоду складають естрадні пісні, в яких він радикально оновлює традицію “радянської ліричної пісні” та вводить ритми рок-н-ролу і блюзу – “Не топчіть конвалій”, “Зоряна ніч” та ін. У 1964 р. Скорик пише музику до одного з кращих фільмів режисера С. Параджанова, який за даними ЮНЕСКО, згодом увійшов у десятку кращих фільмів всіх часів і народів, – “Тіні забутих предків” за повістю Михайла Коцюбинського. У середині шістдесятих років композитор звертається до жанру балету, створивши одноактний твір за віршем І. Франка “Каменярі”. Але найбільшу популярність у його доробку здобув “Карпатський концерт” для оркестру (1973), який з успіхом виконувався в багатьох країнах Європи і Америки.

У 1968 р. М. Скорик переїжджає до Києва, обіймає там посаду викладача класу композиції в Київській державній консерваторії ім.  П. Чайковського.

Завдяки старанням композитора протягом сімдесятих – початку дев’яностих років побачили світло сцени українські опери “На русалчин Великдень” Миколи Леонтовича, “Купало” Анатоля Вахнянина, “Роксоляна” Дениса Січинського, а також “Юнацька симфонія” Миколи Лисенка, “Отче наш” Максима Березовського для камерного оркестру. Разом з тим продовжує писати музику для театру і кіно. З музики до фільму “Високий перевал” режисера В. Денисенка походить його знаменита “Мелодія”, що стала своєрідною візитною карткою нової української музики.

Класичні та романтичні традиції й ідеали отримують в інструментальних концертах М. Скорика – Першому та Другому фортепіанному концерті, Віолончельному концерті нове індиві­дуальне і розмаїте втілення. Нова грань творчості розкривається в такому старовинному, вперше відродженому автором у національ­ному контексті жанрі, як партити. За один з цих творів – Концерт для віолончелі та симфонічного оркестру (1983) – композитор отримав почесну нагороду нашої держави – Державну премію України ім. Т. Шевченка (1987).

У 1984 р. М. Скорик стає професором кафедри композиції Львівської консерваторії, рівночасно ще декілька років провадить клас композиції і в Київській консерваторії. У 1987 р. остаточно повертається до рідного Львова, очолює кафедру композиції у консерваторії та Львівську організацію Спілки композиторів України. Цей період дуже плідний у творчому зростанні митця. Вдруге він звертається до жанру балету, пише балет на тему “з родинної історії” “Соломія Крушельницька”, що під назвою “Повернення Баттерфляй” був поставлений на сцені Львівського театру опери та балету ім. С. Крушельницької у 2006 р., цикл пре­людій і фуг для фортепіано, і “Диптих” для камерного оркестру, до улюбленого від юності жанру інструментального концерту написав ще два фортепіанних і чотири скрипкових концерти.

З того часу композитор багато гастролює за рубежем, концертує в Італії, Німеччині, США, Канаді, Австрії, Росії та Польщі, пише твори на замовлення американських меценатів – як наприклад, “Листок з альбому”, Шосту партиту чи “Диптих” для камерного оркестру. Разом з тим М. Скорик продовжує інтенсивно працювати як педагог композиції, завідувач кафедри композиції Львівської музичної академії ім. М. Лисенка, керівник камерного оркестру академії, для якого спеціально були написані деякі його твори. Паралельно провадить клас композиції і в Національній музичній академії України ім. П. Чайковського в Києві. Педагогічна діяльність Мирослава Скорика – ще один вагомий внесок в українську музичну культуру, адже у нього навчались композиції такі відомі митці, як Євген Станкович, Іван Карабиць, Освальдас Балакаускас, Анна Гаврилець, Віктор Теличко, Іван Небесний, Леся Горова та багато інших. У 1999 р. він очолив Інститут музичної україністики та кафедру української музики Національної музичної академії України ім. П. Чайковського. В цьому ж році був обраний членом-кореспондентом Академії мистецтв України. З 2006 р. – голова Спілки композиторів України.

У творах останніх років виразно помітна нова тенденція – до зрілої виваженості, прагнення досягнути гармонії у всіх складових художньої цілості. Зовсім несподівані грані мистецького світо­гляду розкриваються в єдиній на сьогодні опері композитора “Мойсей” за поемою Івана Франка, кантаті на вірші Т. Шевченка “Гамалія”, духовному концерті-реквіємі.


Л. Кияновська, доктор мистецтвознавства,

професор


Література


Скорик М. Бурлеска: Для ф-но.– К.: Муз. Україна, 1969. – 15 с.

Скорик М. Вальс. Симфонічна поема: Партитура. – К.: Муз. Україна, 1973. – 60 с.

Скорик М. Весна: Кантата в 5 ч. для солістів, міш. хору та оркестру на вірші І. Франка. – К.: Муз. Україна, 1987. – 80 с.

Скорик М. Гуцульський триптих для симфонічного оркестру за мотивами повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”: Парти­тура. – К.: Муз. Україна, 1968. – 60 с.

Скорик М. Дванадцять прелюдій та фуг для фортепіано. Зошит І. – К.: Муз. Україна, 1989. – 56 с. – (Концертно-пед. репертуар).

Скорик М. Естрадні пісні. – К.: Муз. Україна, 1967. – 40 с.

Скорик М. З дитячого альбому. – К.: Муз. Україна, 1970. – 15 с.

Скорик М. Мелодія з музики до кінофільму “Високий перевал”: Для скрипки і ф-но. – К.: Муз. Україна, 1995. – 7 с.

Скорик М. Мойсей: Опера на 2 дії 5 картин із прологом та епіло­гом / Лібрето Б. Стельмаха і М. Скорика за однойменною поемою І. Франка: Клавір. – К.: Муз. Україна, 2006. – 239 с.


***

Скорик М. Від опери “Мойсей” до мультика “Лис Микита” / Роз­мову вела О. Керик // Висок. Замок. – 2007. – 4 січ. – С. 5.

Скорик М. Мирослав Скорик: “Були такі часи, коли я не написав жодної ноти” / Розмову вела Т. Козирєва // Дзеркало тижня. – 2007. – 20-26 січ. – С. 17.

Скорик М. Мирослав Скорик: “Крушельницька сказала, що в мене абсолютний слух” / Розмову вела Т. Шевченко // Експрес. – 2006. – 14-15 берез. – С.19-20.

Скорик М. Мирослав Скорик: “Пишу за покликом серця” / Розмову вела Н. Макаренко // Молодь України. – 2006. – 28 груд.–3 січ. – С. 12.


***

Муха А. Скорик Мирослав Михайлович // Муха А. Композитори України та української діаспори: Довідник. – К., 2004. – С. 271-272.

Скорик Мирослав // Енцикл. українознав. – Л., 2000. – Т. 8. – С. 2866-2867.

Скорик Мирослав Михайлович // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. – С. 543-544.

Скорик Мирослав Михайлович // Митці України: Енциклопед. довід. – К., 1992. – С. 534.


***

Арсенічева Т. Нова грань таланту // Музика. – 1987. – № 5. – С. 11-12.

Івахова К. Педагог з великої літери: До витоків музично-педа­гогічного феномена М. Скорика // Укр. культура. – 2006. – № 9. – С. 12­13.

Кияновська Л. Мирослав Скорик // Кияновська Л. Українська музична культура. – Т., 2000. – С. 124-129.

Кияновська Л. Мирослав Скорик: творчий портрет композитора в дзеркалі епохи. – Л.: Сполом, 1998. – 206 с., 4 окр. л. фотогр.

Кияновська Л. Психологічний портрет маестро // Культура і життя. – 2007. – 4 лип. – С. 1.

Кошиця М. Імператив краси // Музика. – 1999. – № 1­2. – С. 4-6.

Кроп Т. Композитор, піаніст, але не співак // Демократ. Україна. – 2006. – 7 листоп. – С. 8.

Мирослав Скорик: Зб. ст. – Л.: Сполом, 1999. – 136 с.

Назар Л. Наші великі сучасники: М. Скорик // Мистец. та освіта. – 2005. – № 2. – С. 39-42.

Семенів І. П’ять концертів життя Мирослава Скорика // Висок. Замок. – 2007. – 19 черв. – С. 6.

Сікорська І. І опера, і псалми, і романси // Укр. культура. – 2003. – № 8. – С. 11.

Тимощук О. Виміри духовної музики // Слово Просвіти. – 2005. – 24-30 листоп. – С. 14.

13 вересня

Стадникова Софія Андріївна – “чарівна фея,

неосяжна мрія, божественна красуня”


До 120-річчя від дня народження

Софії Стадникової (1888-1959)


Саме такими словами згадував Софію Стадникову Йосип Гірняк – видатний український актор і режисер, який вперше гімназистом побачив зірку галицької сцени і, можливо, під її впливом сам вирішив втілити свою неосяжну мрію про театр. Скільки таких захоплених юних (і не лише) сердець полонила своїм талантом ця блискуча драматична актриса, співачка (драматичне сопрано), нез’ясоване досі одвічне питання театральних легенд. А от Йосип Стадник (1876-1954) – актор, режисер, перекладач, у 14-річній юнці розгледів не лише майбутню зірку, а й... свою майбутню дружину. “Їх шлюб відбувся в 1902 році в Дрогобичі. Весілля було в дерев’яному будинку в ринку, де звичайно відбувалися театральні вистави. Молода мала 15 років, молодий – 26”, – згадує знаний у Львові фотохудожник, колекціонер і сучасник Стадників Ярослав Коваль.

Так Софія перейшла з родинного дому свого батька – знаного в Галичині театрального діяча, актора Андрія Мужика-Стечинського (який помер просто на сцені під час вистави у Золочеві в 1896 р.) – в дім чоловіка, який не мав сталої прописки, родинної (у традиційному сенсі) ідилії, бо був “світом на колесах”, актора, директора (1906-1913) Руського народного театру товариства “Руська бесіда” у Львові.

Ця сім’я подарує світові славну династію митців: Ярема Стадник, Стефа Стадниківна, Софія Стадник-Заболоцька. Усі вони присвятять своє життя сцені.

С. Стадникова закінчила жіночий інститут у Яворові (Львівська обл.), вокальну освіту здобула у Києві в О. Муравйової (1915-1917). 1901-1913 рр. була актрисою Руського народного театру товариства “Руська бесіда” у Львові, працювала у трупах свого чоловіка Й. Стад­ника, Театрі М. Садовського (1915-1918) в Києві, Українському драматичному театрі імені Лесі Українки у Львові (1939-1941), Українському театрі міста Львова – Львівському оперному театрі (1941-1944), театрах Дрогобича і Львова (1944-1947). Їй довелося працювати на сцені мандрівних, стаціонарних, приватних, державних театрів в умовах відсутності незалежної держави кінця ХІХ першої половини ХХ ст. За таких обставин інституція театру для віками національно упосліджених українців в Галичині була в першу чергу трибуною духу свого народу, місцем їхнього єднання, вірою у майбутнє нації. Тому українських акторів в усіх містечках Галичини зустрічали не лише як зірок сцени, а й як національних героїв (без найменшого перебільшення). І митці (справжні, до яких завжди належала наша героїня) відповідали щирою взаємністю.

“Їхали вони 28 фірами. Сьогодні важко собі уявити таку подорож, тепер ми вважаємо себе втомленими після того, як проспали добу в спальному вагоні, так змінилися часи і поняття. В Кам’янці-Подільсь­кому гастролювали з великим успіхом 6 тижнів. Між іншим, ставили “Циганського барона”. Публіка закидала сцену квітами, вінками, студенти закидали сцену своїми кашкетами, згідно з тодішніми звичаями. Відтак приходили на сцену відбирати кашкети. Може, то було практиковане, щоби мати претекст зайти на сцену, зблизька побачити артистів або й познайомитися [...]. По якомусь часі після приїзду до Тернополя вродилася Стадникам донька Стефанія. А через 14 днів молода мама вже виступала на сцені. Публіка знала все і тому дуже тепло до неї ставилась”, – привідкриває нехитрі секрети тогочасного акторського життя Ярослав Коваль.

“Стадникова Софія – це був згусток жіночої принадності, м’якості, ліричності. Майже дівчинка на сцені, середнього зросту, бездоганно збудована, вона випромінювала чарівливість, тільки-но з’явившись на сцені: і голосом, і манерою говорити, і глибокими ласкавими очима, Стадникова була неперевершеною виконавицею Софії з “Безталанної”, Лесі з “Марусі Богуславки”, Марії Антонівни з “Ревізора”, Зосі з того ж “Шалапута” чи другої Зосі зі “Сави Чалого”, – згадував О. Сердюк про галицьке подружжя, яких вперше побачив у Києві 1915 р. в Театрі М. Садовського. У творчості С. Стадникової та Й. Стадника молодий тоді актор О. Сердюк відзначав легкість, простоту, віртуозність ведення діалогу.

“Не кажучи вже про Курбаса, який створив у Києві нові творчі колективи, Стадник і Стадникова, на моє розуміння, принесли в цей театр своєрідну акторсько-сценічну барву, чи манеру гри, яка збагатила, урізноманітнила багатющу палітру, створену геніальними корифеями на чолі з Заньковецькою та Садовським...”, – говорить О. Сердюк.

Софія Стадникова за природою свого обдарування належала до синтетичних актрис з великим жанровим діапазоном: грала у реалістичній, психологічній драмі, створювала яскраво-комедійні образи, була оперною співачкою. У різні роки створила образи Марусі (Ой, не ходи, Грицю” М. Старицького), Анни („Украдене щастя” І. Франка), Марусі (“Маруся Богуславка” М. Старицького), Харитини (“Наймичка” І. Карпенка-Карого), Наталки (“Наталка Полтавка” М. Лисенка), Одарки (“Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовсь­кого) та ін.

Досі в українському театрознавстві комплексно не досліджено творчий і життєвий шлях актриси. Пов’язано це з певним табу (за радянських часів) на прізвище Стадників – корифеїв галицької сцени. У 1947 р. був безпідставно засуджений органами МДБ УРСР “за робо­ту на ворога” Йосип Стадник (під час Другої світової війни уся родина працювала в театрах Львова, Дрогобича), тавро “ворогів народу” тінню лягло на усю родину... Із здобуттям державної незалежності України, коли науковці отримали доступ до закритих раніше архівних документів колишнього КДБ СРСР, з’явились сучасні дослідження В. Гайдабури, О. Паламарчук, спогади авторів з діаспори: В. Ревуць­кого, Ю. Шевельова, О. Тарнавського та ін. Повернути в науковий та історичний обіг творчий доробок актриси Софії Стадникової – професійний і громадянський обов’язок сучасних театрознавців.


Світлана Максименко,

керівник літературно-драматичної редакції

Львівської державної телерадіокомпанії


Література


Стадники // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. – С. 556-557.

Стадники // Митці України: Енциклопед. довід. – К., 1992. – С. 548-549.

***

Гірняк Й. УСС на службі Мельпомени // Листи до приятелів = Letters to friends. Р. ХІІІ, ч. 147-148-149. – 1965. – Кн. 5-6-7. – С. 1-17. – Із змісту: [Про С. Стадникову]. – С. 6.

Коваль Я. Софія та Йосип // Наука і культура. Україна: Щоріч­ник. – К., 1989. – Вип. 23. – С. 410-411.

Лужницький Г. Український театр: Наук. пр., ст., рец.: В 2 т. / ЛНУ ім. І. Франка; Укр. вільн. ун-т; Ідея вид., упорядкув. Б. Козака. – Л., 2004.

Т. 1: Наукові праці. – 344 с. – Із змісту: [Про С. Стадникову]. – С. 264, 265, 271, 291.

Т. 2: Статті, рецензії. – 360 с. – Із змісту: [Про С. Стадникову]. – С. 105, 114, 115.

Максименко С. Справа його життя // Просценіум. – 2001. – № 1. – С. 20-35.

Ревуцький В. В орбіті світового театру. – К., Х.; Нью-Йорк, 1995. – 243 с. – Із змісту: [Про С. Стадникову]. – С. 104, 109, 111, 115, 166, 167, 181, 194, 200.

Український драматичний театр: Нариси історії. В 2 т. Т. 1. Дожовтневий період. – К.: Наук. думка, 1967. – 518 с. – Із змісту: [Про С. Стадникову]. – С. 376, 378, 416, 418, 420, 427, 430, 433.

Український драматичний театр: Нариси історії. В 2 т. Т. 2. Радянський період. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – 646, [1] с. – Із змісту: [Згадка про С. Стадникову]. – С. 419, 420.