Geum.ru

І. В. Діяк Україна Росія

Вид материалаДокументы

Содержание


Київ, Києва
Приходится признать, что никакого перетекания или перемещения центра Руси с берегов Днепра на берега Клязьмы не произошло.
Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
малорусские слова и обороты, известные только у малоруссов, совершенно чуждые великоруссам”.2

Проте сам Кримський тут же зауважував, що це очевидно лише для “бестенденциозного великорусса”. Таким, наприклад, можна вважати того ж В.Ключевського. Відомий російський історик-славіст, вивчаючи “говор” Київської Русі, зауважував:

“Киевская Русь говорила Кыев, а не Киев, как говорим мы вопреки правилам древней русской фонетики… Эта древняя фонетика сохранилась отчасти в наречии малороссов”.3

І сьогодні українці говорять Київ, Києва, що співзвучно давньоруському.

Тісний зв’язок Київської Русі з Новгородом, міграція населення між двома найбільшими центрами держави, призвели до того, що київська говірка звучала вздовж усього греко-варязького шляху по Дніпру. Ключевський і у свій час знаходив деякі мовні особливості, присутні лише в малоросійському й новгородському “говоре”. Щоправда, висновок на цій підставі про існування єдиної давньоруської мови все ж є перебільшенням.

Відомо, що великі групи населення з півдня та півночі постійно мешкали відповідно у Новгороді й Києві. Цікаво, що саме в північних російських землях, колись підвладних Новгороду, збереглися легенди і “былины” київського циклу. Проте, цього не спостерігається ані в Ростово-Суздальській, ані в Московській землях, де як ми бачили, формувався сучасний російський етнос.

“Московское наречие,—пояснює Ключевський,—усвоенное образованным русским обществом как образцовое, некоторыми чертами еще далее отступило от говора древней Киевской Руси: гаварить по-масковски значит едва ли еще не более нарушать правила древнерусской фонетики, чем нарушает их владимирец или ярославец. Московский говор – сравнительно позднейший, хотя его признаки появляются в памятниках довольно рано, в первой половине XIV в., в одно время с первыми политическими успехами Москвы. … Древняя фонетика Киевской Руси особенно заметно изменялась в северо-восточном направлении, т.е. в направлении русской колонизации, образовавшей великорусское племя слиянием русского населения с финским”.1

Щоправда, продовжують точитися розмови про начебто велику близькість сучасної російської мови з церковнослов’янською (староболгарською), на котрій дійшли до нас літературні твори Київської Русі. Проте насправді ця близькість має зовсім інше підгрунтя. Більшість стародавніх руських творів, як, наприклад, “Слово о полку Ігоревім”, дійшли до нас не в оригіналі, а в російському переписі – як середньовічному (у списках, складених в російських монастирях), так і більш пізньому (під час перевидання у XVIII-XIX ст.). Один з перших перекладачів “Слова” з руської на російську, ім’я котрого залишилося невідомим, зауважував про безліч малоросійських слів у тексті. Він писав, що їх непросто зрозуміти без знання… польської мови.2 Це був натяк на те, що для роботи над текстом недостатньо знання церковнослов’янської мови літописів. Тому не випадково, що в підготовці першого видання “Слова” взяв активну участь архівіст, один з перших істориків України М.Бантиш-Каменський. У свою чергу радянські дослідники дійшли цікавих висновків:

“Исследования… позволили прийти к выводу, что, стремясь по возможности точно воспроизвести слова (смысловые единицы текста), издатели, в духе своего времени, допускали существенные отклонения в передаче написаний, т. е. орфографии древнерусской рукописи. Кроме того, издатели иногда не могли правильно прочитать и воссоздать текст, не всегда понимали значение отдельных слов”.3

Говорячи простіше, багато слів (“смысловых единиц текста”) не мали своїх відповідників у російській мові, але були присутні в українській. Тому перекладачі руських текстів на російську називали їх “галицизмами”.

* * *

Отже, руський (майбутній український) етнос формувався в межах сучасних територій України з автохтонних слов’янських племен при незначній участі варязького й тюркського елементів. Результатом його державотворчих зусиль стала поява Київської Русі.

У подальшому від цієї спільноти відокремилися частини. На колонізованих чи просто захоплених землях вони злилися з місцевим населенням. Із цієї суміші племен постали нові етноси, один з яких – російський.

Однак процес формування етносів не є кінцевим. Під час подальшого етнічного розвитку набуваються нові риси. Зокрема, особливістю такого розвитку росіян був взаємний вплив з тюрками (монголо-татарами), а в українців—з литовцями. І російська, і радянська історіографії давали негативні оцінки литовському пануванню в Україні. Підкреслювалося, що після монгольської навали центр життя Київської Русі остаточно перемістився до російських земель. Варто зупинитися на цьому докладніше.

* * *

Боротьба за спадщину Київської Русі після монгольської навали. З ХІІ ст. Київська Русь як держава поступово занепадала, однак рівень культури залишався високим. Потужного і страшного удару по ній завдала монгольська навала. Переважна частина українських земель на той час входила до складу Галицько-Волинського князівства. Адміністративну владу в місті здійснював присланий князем Данилом Галицьким із Галича воєвода Дмитро. Він очолив оборону міста від монголів. 6 грудня 1240 р. після драматичної боротьби давня столиця впала. З 50 тисяч мешканців залишилося живими ледве 2 тисячі, з 8 тисяч дворів уціліло 200, з 40 кам’яних монументальних споруд—лише 4.

Пізніше і російські, і радянські дослідники будуть стверджувати, що після монгольського погрому центр Київської Русі разом із рештками населення перемістився з Подніпров’я на північний схід, у межиріччя Москви й Оки. Проте уникали простого запитання: чи варто було в пошуках безпеки тікати за тисячу кілометрів до російських земель, вже захоплених і сплюндрованих Батиєм кількома роками раніше? Якої безпеки від монголів можна було там знайти?

Насправді центр життя Київської Русі перемістився на захід, подалі від степів. Були тут міста, не здобуті монголами (Кременець, Данилів), відроджені (Галич та багато інших), новозасновані (Холм, Перемишль, Львів). Зрештою, навіть на руїнах Києва вже через кілька років після погрому вирувало життя. Зокрема, про це свідчить папський легат і посланець до монголів Плано де Карпіні, який у 1246 р. побував у Києві.

Галицько-Волинське князівство завдяки виваженій політиці Данила Галицького уникло тотального знищення, досить швидко відродилося й на ціле століття продовжило державницьку традицію Київської Русі. Показово, що в той час, як російські землі на чолі з князями новгородським Олександром Невським і володимирським Ярославом Всеволодовичем відгородилися від Європи й однозначно орієнтувалися на Орду, українські землі продовжували шукати вихід з-під монгольської зверхності. Цю різницю змушена визнати сучасна російська наука:

“…Южнорусские князья Даниил Галицкий и Михаил Черниговский всеми силами старались создать антимонгольскую коалицию”.1

При цьому велася нещадна боротьба проти так званих “татарських людей”—тих, хто подібно до Олександра Невського визнавав себе васалом хана.

На противагу впливу Орди українські князі поглиблювали відносини з Європою. Галицько-Волинська держава “відкрила західноєвропейським впливам доступ у широкій мірі і нейтралізувала однобічність впливів візантійських”.2 Данило Галицький намагався зібрати європейський хрестовий похід проти монголів. Папа Римський Інокентій ІV називав Данила своїм дорогим сином і надав йому королівський титул. Сучасники вважали Галицько-Волинське королівство “щитом Європи від татар”.

Зважаючи на таке різне ставлення до монголів, різну зовнішньополітичну орієнтацію, російський дослідник Л.Гумільов підкреслював різницю між населенням Київської та Північно-Східної Русі (Росії):

“Киев, Волынь и Галиция в ту эпоху целиком и полностью ориентировалась на Католическую Европу. И хотя население указанных княжеств все еще исповедывало православие, но его стереотип поведения больше гармонировал с европейскими католиками, чем с Ростово-Суздальской Русью и монголами”.3

Ця різниця ще більше поглибилася з приходом до України литовської влади. Майже без боротьби литовські князі підпорядкували собі половину колишніх територій Київської Русі. Цьому дуже сприяло те, що литовські князі декларували себе спадкоємцями Київської Русі й боролися проти Орди.

Литовська державність зростала й загартовувалася в боротьбі з хрестоносцями. Санкціонована Папою Римським агресія лицарських орденів проти Литви на тривалий час запобігла розповсюдженню в князівстві католицтва, тому язичницька Литва активно переймала спадщину Київської Русі. У князівстві продовжувала діяти “Руська правда”, а руська мова визнавалася офіційною мовою ще за статутом 1566 р. Це не є дивним, адже литовці складали меншу частину населення держави. Головний начальник шпиталів Тевтонського ордену Конрад Кібург, відвідавши в 1397 р. Вільно (майбутній Вільнюс), зазначав, що руське населення чисельно переважало литовців, було заможніше від них і мало у столиці більше церков, ніж католики.1 Тривалий час навіть столиця держави розташовувалася поза межами самої Литви. Найчастіше це були слов’янські Вільно, Гродно, Новогрудок. Місцеві давньоруські порядки залишалися непорушними, а удільні князівства більше нагадували окремі держави, ніж внутрішні автономії. Так, наприклад, Волинське князівство проіснувало до 1452 р., а Київське скасували ще пізніше—в 1470 р. Цікаву думку висловив Д.Дорошенко:

“Можна було сподіватися, що литовська династія й сам литовський етнічний елемент відіграють роль, подібну до ролі варягів Х-ХІ ст., скріпивши собою ослаблений руський елемент і асимілювавшись з руською стихією”.2

Саме так і сталося. Династія Гедиміновичів швидко набрала руських рис і декларувала свою спорідненість з Рюриковичами. Великий князь Вітовт у 1384 р. для утвердження своєї влади шукав підтримки впливової православної знаті й перехрестився з католицтва у православ’я, одержавши нове ім’я Олександр. Коли згодом з міркувань династичного шлюбу з польською королевою Ядвігою він знову покатоличився, православне ім’я собі зберіг.

Стара знать, котра походила ще від князівсько-боярських родів, посіла значне становище в Литві. Варто згадати хоча б імена гетьманів Острозького і Сапеги. Власне литовська шляхта, одержавши українські землі у володіння, приймала православ’я, слов’янські імена й асимілювалася. Яскравим прикладом може бути волинський князь Любарт (Дмитро), котрий мало не все життя присвятив обороні українських земель від польських і ординських зазіхань. Його син Іоан князював на Сіверщині в 1350-60-х рр. Рід Коріатовичів тоді міцно вкоренився на Поділлі, відтиснувши Орду далі на південь.

При цьому литовці або вливалися до руських знатних домів, або ж проголошували себе нащадками місцевих шляхетних родів. Так постала нова генерація української шляхти, котра вела свій родовід і від Рюриковичів, і від Гедиміновичів. До речі, саме з тих часів ведуть свій початок сучасні українські прізвища Литовченко, Литвиненко, Литвин, Литвак…

Литовські князі реальними справами продовжували традиції Київської Русі. Досить зазначити, що нова держава офіційно іменувалася Великим князівством Литовським, Руським та Жмудським. Іноді великі литовські князі на своїх печатках навіть іменували себе також і князями Малої Русі. Литовці практично вирішили залишену у спадок від Київської Русі проблему відносин зі Степом, звільнивши Україну від монгольського ярма.

В битві на Синій Воді, котру за традицією датують 1362 р. (або ж, як пише Супрасльський літопис, за князювання Ольгерда, (1341-1377 рр.), орда зазнала цілковитого розгрому. Це стало результатом єдності литовської влади, української знаті та простого люду. Адже більшість власне литовських дружин у той час відбивали напади хрестоносців на свої землі на далекому північному заході. Військо збиралося для походу в степ у Києві. Великий загін на чолі з Любартом-Дмитром прибув з Волині, а Коріатовичі, які до того платили данину татарам, привели дружини з Поділля. Очолив похід сам князь Ольгерд, при якому перебував добірний литовський загін. Значні сили прийшли на допомогу з Білорусі. Зокрема, на Синій Воді відзначилася хоругва з Новогрудкова.

Ця битва значить для України ще більше, ніж для росіян перемога на Куликовому полі в 1380 р. Адже вона поставила хрест на ординському впливі на нашу історію. Тим часом майбутня Росія залишалася підвладною монголо-татарам аж до 1480 р., не маючи змоги позбутися цього кошмару.

На жаль, вичерпних даних про цю видатну подію не збереглося. До того ж радянська історична наука намагалася взагалі не згадувати про перемогу на Синій Воді, а якщо і згадувала, то в якості прологу до Куликовської, хоча ці дві битви зовсім не пов’язані між собою і мали різні наслідки.

Литовські князі вели вперту боротьбу за вихід до Чорного моря, що відкривало простір для колонізації великих степів. І.Крип’якевич зазначає:

“Це було центральне питання в історії українського народу від початків його існування: Київська держава три століття кривавилася, відбиваючи азійські орди, і врешті впала, не здобувши берегів моря. Цю справу підняла наново Литва”.1

Великий князь Вітовт для цього сприяв кримським татарам у відокремленні від Золотої Орди, і на перших порах Кримське ханство не вчиняло нападів на Україну. На місці майбутньої Одеси за наказом Вітовта заснували поселення, куди з українських земель направилися 12 тисяч селян і 400 возів. Однак наступна багатовікова конфронтація з кримськими татарами зруйнувала ці досягнення.

На початку XV ст. Велике князівство Литовське посіло провідні позиції в боротьбі за давньоруську спадщину. На литовський бік переходили навіть російські землі. Наприклад, Смоленськ жодного разу не захоплювався литовцями силою зброї, а навпаки сам відчиняв брами перед князем Вітовтом. За угодами 1398 і 1404 рр. литовський протекторат визнавав також Новгород.

Вітовт порушував питання і про розташування всієї повноти церковної влади Русі на території Великого князівства Литовського. Річ у тім, що митрополити володимирські (згодом московські) підтримували тісний зв’язок з московськими князями й ігнорували непідвладні їм руські землі, хоча формально вважалися “всея Русі”. Тому в Великому князівстві Литовському діяла своя митрополія “Київська і всієї Русі” (згодом Галицько-Литовська).

Отже, в той час, як Москва лише починала свою історичну кар’єру, на європейській арені вже діяла цілком життєздатна русько-литовська держава. Вона стояла за незалежність від монголо-татар, потім успішно протистояла тиску німців і Москви. Радянський дослідник В.Чемерицький обережно визнавав:

“…Существовали определенные общественные круги, признававшие Великое княжество Литовское одним из главнейших центров объединения восточно-славянских земель и стремившихся продолжить осуществление общерусской программы, положенной в основу политики Великих литовских князей Ольгерда и Витовта”.2

Але приблизно з 1405 р. раніше пасивна Москва вступила до жорстокої боротьби з Литвою:

“Казалось, центр русской государственной жизни не знал, где остановиться—в Москве или в Вильне; начался долгий поединок за это господство; он длился два века”.3

На перших порах на боці Москви виступало Кримське ханство, вчиняючи грандіозні напади “на Литву” (тобто на українські землі), щоб відволікти литовські війська з московського прикордоння. Врешті-решт, Литва не витримала боротьби на всіх фронтах: з Москвою, з Кримським ханством, з хрестоносцями, з угорцями, з поляками. Разом із занепадом князівства в ньому поширювалися католицтво і польський вплив аж до об’єднання двох держав у єдину Річ Посполиту.

Після тривалої боротьби Росія залишилася одноосібним претендентом на спадщину Київської Русі, усунувши небезпечних конкурентів (Україну та Литву, яка перебувала під її значним впливом). З тих часів уже ніщо не заважало Росії “збирати землі” під свою владу, спекулюючи на руській спадщині та знищуючи будь-яку альтернативу своєму пануванню.

* * *

“Русь” і “Україна”: як українці залишилися без своєї історичної назви. З суперечкою навколо приналежності спадщини Київської Русі тісно пов’язана проблема назв “Русь” і “Україна”:

“Украинская партия утверждает, что обитатели Киевского государства в ту эпоху были украинцы, а вот из тысячелетних могил доносится крик: “Мы русские, русские, русские!”1

Підсумовуючи думки різних російських дослідників, виходить так: росіяни створили Київську Русь, а після монгольського нашестя перебралися на північ, де, врешті-решт, створили ще величнішу Російську імперію. Однак розкольники й сепаратисти з числа інтелігенції—сполячені росіяни на чолі з Шевченком і Грушевським—видумали штучний етнос “українців”, котрий зазіхає на початки російської історії. За радянських часів українцям офіційно дозволили вважати Київську Русь своєю історією, проте спільно з росіянами. При цьому якось надто легко ставився знак рівності між поняттями “Русь”, “русские”, “Россия”. На те, що в цій формулі багато чого не стикується, намагалися не звертати уваги. А варто було б це зробити.

Існує більше 20 теорій походження назви “Русь”. Однак ми не будемо з’ясовувати їх правильність. Зрештою, навіть літописець Нестор цього не знав, проте наполегливо підкреслював, що “поляне, яже ныне зовомая русь”. Інакше кажучи, спочатку русь—це племя полян, котре проживало в Подніпров’ї і заснувало Київ. Згодом ця назва перейшла також на Київську державу (Київська Русь), перетворилася на етнонім, витіснивши старі племінні назви. В угодах київських князів з Візантією постійно згадується поняття “руська земля”, “руський закон”, “руські князі”, “русин”… Вже з Х ст. “Русь” як назва Київської держави входить до західних літописів і хронік.

Але для нас важливіше, що з самих ранніх часів назва “Русь” пов’язувалася виключно з населенням Середнього Подніпров’я. Тим самим населенням, котре пройшло через віки й сьогодні відоме під назвою “українці”. Саме з Київщини “Русь” разом із владою київських князів поширювалася на нові землі, враховуючи і сучасні російські:

“Дулебы господствовали над всеми восточными славянами и покрывали их своим именем, как впоследствии все восточные славяне стали зваться Русью по имени главной области в Русской земле, ибо Русью первоначально называлась только Киевская область”.1

“Назва “Русь” поширюється на всю територію східнослов’янського світу, підвладну Києву, і стає етновизначальною”.2

Важливим є також те, що ані до монгольського погрому, ані після нього політичний центр Київської Русі разом із етнонімом і назвою держави ніколи до Володимиро-Суздальської Русі не уходив. Згадуваний вже францисканець Плано де Карпіні, відвідавши Київ одразу після монгольського погрому, продовжує називати його столицею Русі: “Kiovia quae est metropolis Russiae”. Князя Василька, брата Данила Галицького, Плано де Карпіні називав Dominus Wasilio, Dux Russiae. Галицько-волинський князь Юрій І Львович, який загинув у 1326 р. при обороні Володимира, мав титул короля руського (Regis Russiae). При ньому почалося карбування монети з написом “Moneta Russiae” або ж рутенські гроші “Grossi Ruthenicfles”, що продовжувалося до 1434 р.

В XIV ст. у Візантії встановилася практика нового іменування земель колишньої Київської Русі. Сучасні українські землі, де знаходилася основа Київської держави, за грецькою традицією називали Малою Руссю (від minor—давній, старий). Тоді як захоплені і слов’янізовані землі сучасної Росії назвали Великою Руссю (тобто “новою”). За античних часів так само поділялися Еллада (Мала Греція) й чисельні грецькі колонії (Велика Греція).

Цей поділ був зроблений Константинополем для зручності, щоб розрізняти землі з однією спадковою назвою “Русь”, однак з різними політичними долями. Цікаво, що “Мала Русь” досить швидко прижилася в якості назви українських земель. З одного боку, вона залишалася старою етнічною назвою місцевого населення (руських людей, русинів), а з другого боку, вона визначала їх новий політичний статус після виходу неукраїнських земель внаслідок розпаду Київської Русі. Вже галицько-волинські князі Юрій І та Юрій ІІ у своїх грамотах іменували себе князями всієї Малої Русі або ж Рутенії—Dux totius Russiae Minoris, Dux totius Rutenia Minorum. Цю ж назву додавали до свого титулу й великі литовські князі. У той же час “Велика Русь” прижилася в Росії тільки у ХVІІІ-ХІХ ст., коли більшість вже забула, що ця назва справді означає.

“Русь” залишалася етнічною назвою нашого народу ще тривалий час. На Коронаційному сеймі в 1653 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила був обраний митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Одним з найважливіших його діянь стало заснування в Києві Духовної Академії, котра одержала назву Могилянської. Українське козацтво зброєю стояло за Русь, а гетьман Богдан Хмельницький називав себе “самодержцем руським”. Зауважимо, що іноземці також розуміли Русь як українські землі. Наприклад, славетного князя, гетьмана, полководця і мецената Костянтина Острозького король Сигізмунд за його військові перемоги називав “руським Сципіоном”. Територія Подніпров’я в складі Речі Посполитої офіційно називалася воєводством руським. Єрусалимський патріарх Паїсій величав Богдана Хмельницького “князем Русі” і порівнював з візантійським імператором Костянтином Великим. Згідно Гадяцькому договору 1658 р. між поляками та гетьманом Іваном Виговським, Польща, Литва й Україна мали утворити федерацію рівноправних держав. До України з назвою “Велике князівство Руське” (за аналогією з Великим князівством Литовським) повинні були увійти Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства – тобто більшість історичних українських земель.

На противагу цьому, Московське царство в ті часи з Руссю ніхто не пов’язував. Про саму Київську Русь, колись добре відому і Англії, і Франції, тепер уже мало хто із європейців знав. Тому Європа наново відкривала для себе далеку і загадкову “Московію”. Відповідно росіян вважали не руськими, а москвинами, московитами. Зокрема, згадуваний вже посол Габсбургів до Росії С.Герберштайн у 1549 р. видав у Відні свої спогади про цю східну країну під назвою “Записки про подорож до Московітії” (“Rerum Moscoviticarum Commentarii”). Навіть у XVIII ст., коли Москва замість “Русі” утверджувала назву “Россия”, європейські уряди за старим звичаєм адресували листи до Московії, до московського уряду. В такому випадку ці листи поверталися назад з приміткою, що такої “не существует”, а є лише “Россия” і “российский”. У 1713 р. Петро І навіть видав спеціальний указ з цього приводу. О.Меншиков зазначав у листі до російського посла в Копенгагені В.Долгорукого:

“В усіх курантах називають Державу нашу Московською, а не Російською, і задля того прошу в себе перестерегти, аби друкували Російською, про що й до інших в усіх дворах писано”.1

Одночасно з цим іноземці добре відрізняли московитів від руських (українців). Той же Герберштайн, кажучи про місто Люблін, пише, що сюди їдуть на ярмарки “люди з ріжних сторін світу: московити, литовці, татари, ливонці, пруси, русини, німці…”2 А німецький посол до Москви в 1614 р. фон Донерсмак у своїй реляції зауважував, що польський секретар Ганс Гритин “дуже добре був ознайомлений з руською і московською мовами”.3

Цікаво, що й в Україні дотримувалися такої ж самої традиції. Наприклад, у XVII ст. Львівський літопис чітко відрізняв “русь” від “москви”, хоча етноніма “українці” ще не було. “Москвою” українські літописці називали як територію сусідньої держави, так і її столицю, і її народ. Коли в 1654 р. вирішувалося питання про союз України з Росією, для українського козацтва мова не йшла про возз’єднання Русі. Руськими вони вважали тільки себе, а московський цар був для них лише “царем східним православним”. Сама ж “москва” (тобто росіяни) іменувала свою державу “Московське царство”, “Русь”, а українців—“черкасами”. Як бачимо, суперечка за руську спадщину і навіть саму назву “Русь” існувала вже тоді. Проте у XVIIІ ст. всі були об’єднані в державі з новою назвою “Россия”, запозиченою із Візантії. За традицією її різні частини зберегли свої назви—Велика, Мала та Біла Росія.

Щоправда, в офіційній формулі “Русь=Россия”, яка і сьогодні культивується в Російській Федерації, є чимало нестиковок, котрі ставили її під сумнів. Радянська наука намагалася обходити незручні питання:

“Не будемо непокоїтися тим, що в назві цього народу постійно змінюються букви “о” та “у” (“рос”, річка Рось і “рус”, Русь)—так змінювалися ці букви і в середні віки (“Русская земля”, “Правда Росьская”), і в наш час ми теж говоримо двояко: “русский язык”, “Российская республика”.4

У своїх намаганнях пояснити цю різницю російські вчені починаючи з М.Ломоносова добалакалися до того, що стали пояснювати назву “Россия” від співзвучності назвам маленьких річок на Київщині—Рось, Росава, Росиця. З цього, начебто, виходило, що Русь і є Росією.

Аби скасувати зайві питання, робилася спроба утворити з трьох східнослов’янських народів єдиний, проте вже не руський, а “русский” народ. Різниця принципова, оскільки під старою назвою “Русь” приховувалося поглинання українців і білорусів росіянами, тобто русифікація:

“В Москве и Петербурге предков современных украинцев называли малороссами или малороссиянами, иногда русскими или руссинами, непременно с двумя “с”, чтобы подчеркнуть их единство со всеми русскими, т. е. великороссами и белорусами. (Последние тоже писались тогда с двумя “с”)”.1

Зазначимо, що і в сучасних мовах українське поняття “руський” і російське “русский” не є тотожними. “Русский” має етнічний зміст, оскільки визначає національність. Але в українській його відповідником є “російський”, де поєднуються і національний, і державно-політичний зміст. А термін “руський” так і залишився історичним етнонімом, не пов’язаним в українській мові (також польській та деяких інших) з “русским”.

Тим не менше, наш народ залишився без свого історичного етноніму. “У південноруського (українського—авт.) народу,—писав М.Костомаров,—ніби вкрадено його прізвище”.2 Несправедливість цього підкреслював російський філософ Г.Федотов:

“Южнорусское (малорусское) племя было первым создателем русского государства, заложило основы нашей национальной культуры и себя самого всегда именовало русским (до конца ХІХ в.)”3

Однак у другій половині ХІХ ст. залишатися руськими означало небезпеку розчинення серед “русских”, росіян. Аби цього не сталося, з’явилася нова назва—“українці”. Стараннями Грушевського, Костомарова, Максимовича, Крип’якевича та багатьох інших була всебічно обгрунтована етнічна окремішність нашого народу (найперше—від росіян і поляків), а потім—і їхня осібна доля, власний шлях в історії.

Новий етнонім “Україна” був обраний тому, що після “Русі” більше, ніж будь-який інший, торкався наших земель. Перша згадка слова “Україна” зустрічається в Київському літописі у записі від 1187 р. щодо Переяславщини, а від 1189 р.—і Галичини. Зокрема, під 1187 р. записано в панегиріку переяславському князеві Володимиру Глібовичу:

“И плакашася по немъ вси Переяславци… о нем же Украина много постона”.1

У 1189 р. галичани запросили на князювання Ростислава Берладнича:

“И приехавшю же ему ко украине Галичькой и взя два города Галичькыи и оттоле поиде к Галичю”.2

У 1213 р. Данило Галицький повернув під свою владу “Берестий, и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпье, Комовъ, и всю Украйну”.3

Проте Київський літопис дійшов до нас не в оригіналі, а в складі Іпатієвського списку ХV ст. (за назвою Іпатієвського монастиря на території сучасної Росії). Тобто, дуже ймовірно, що слово “Україна” існувало як назва наших земель раніше ХІІ ст. З ХІV ст. літописні згадки цього слова зникли, поступившись “Малій Русі”, потім відновилися на Гетьманщині, а остаточно “Україна” відродилася наприкінці ХІХ ст.

Зараз існує 11 пояснень значення слова “Україна”. Більшість з них торкаються розуміння “край” і “прикордоння”. Для ХІІ ст. це мало сенс, оскільки і Переяславщина, і Галичина тоді для Києва були прикордонними землями. Однак російські вчені досить швидко винайшли теорію, нібито вся Україна є не більше ніж старовинною “окраїною” Росії. І це не зважаючи на те, що російського “центру” у ХІІ ст. просто не існувало (Москва вперше згадується в літописах як маленька застава в 1147 р.), а згодом центр Київської Русі до Росії з Подніпров’я не переходив. Однак ця теорія обгрунтовувала претензії російської влади на Україну. Її політичний підтекст стає тим більше очевидним, коли врахувати, що її перейняли також і поляки. Тільки вони трактували Україну як “окраїну” Польщі. Саме в цьому переконував 5 січня 1939 р. міністр закордонних справ Польщі полковник Бек райхсканцлера Німеччини Гітлера. Польський історик-емігрант О.Галецький в своїй “Історії Польщі” 1956 року теж трактував Україну як “окраїну” держави Ягеллонів.

Відповіддю всім цим шовіністичним теоріям можна вважати глобус Корнеліуса з картою України, що був виготовлений у 1660-1670 рр. та зберігається в Празькій національній бібліотеці. На цьому глобусі європейського картографа територія України по обидва боки Дніпра позначена великими літерами “Ukrania” (Україна). Суміжна територія між Московітією (Московським царством) і Ногайською Татарією підписана малими буквами – “осraіna” (окраїна), тобто окраїна Московської держави. Ця одночасна наявність на карті обох написів та їх чітка локалізація в часи, коли українська козацька держава вважалася існуючим фактом, свідчать про неможливість ототожнення слів “Україна” і “окраїна”. Тоді географічна назва “Україна” поширювалася в розумінні “край, чи земля, козаків”. Саме так назвав свою карту України, опубліковану в 1716 р., німецький картограф Йоганн-Баптіст Гоманн: “Ukrania quae et Terra Cosaccorum…” Тобто “Україна—земля козаків” із зображенням сидячої фігури гетьмана Мазепи (дивися карту №1). У 1719 р. ця ж карта під назвою “Ukrania sea Cosacorum” і зображенням кінних козаків була перевидана в Нюрнберзі в серії наукових атласів Крістофера Вайгеля. Пізніше фігуруватимуть інші назви карт України, як “Amplissima Ucraniae Regio”, але ніколи вона не розумітиметься “окраїною”—тільки “козацькою країною”.1 І саме в такому розумінні вона була відроджена в ХІХ ст.

Аналогічну підміну понять шовіністи намагалися зробити і з “Малою Руссю”. Російські вчені, а особливо політики, пояснювали її не як “давню” частину Русі, а як “меншу” її частину. Це мало дискредитувати незалежницькі думки. Адже державна самостійність “малої” частини, “окраїни” триєдиного російського народу є не просто сепаратизмом, а просто абсурдом. Для більшої впевненості за імператора Олександра ІІІ потрапили під заборону самі слова “Україна” і “Малоросія”. Цензура виключала їх із текстів і після першої російської революції.

Слід зазначити, що з прийняттям нашим народом етноніму “українці”, частина все ж таки зберегла стару самоназву “руські”. Йдеться про русинів—одну з гілок західних українців. Сталося так через те, що вони не перебували у складі Російської імперії, тому не перетворювалися на малоросіян і їм не загрожувало розчинення серед “русских”. Тривалий час русинами називалися всі західні українці. З дозволу австрійської влади на межі ХVІІІ-ХІХ ст. при Львівському університеті діяв так званий “Студіум рутенум”—своєрідний український інститут, де діяли філософський і богословський факультети. Для галичан (рутенів, русинів) тут викладалися предмети штучною мовою, котра поєднувала церковнослов’янську з місцевою українською говіркою. Однак на межі ХІХ-ХХ ст. галичани разом з усім народом перейшли на новий етнонім “українці”. І тільки на Закарпатті, відносно ізольованому під угорською владою, історична самоназва “русини” збереглася до сучасних часів.

Щоправда, російські шовіністи не залишили без уваги закарпатців, намагаючись показати русинів етнічними “русскими”. При цьому в запалених головах політиканів-провокаторів на кшталт К.Затуліна вже малюються картини утисків Україною 600 тисяч карпатських “русских”, про що сповістив московський телеканал “ТВЦ” (“Момент истины”, 7 січня 2001 р.). Навіть світоч російської демократії О.Солженіцин, погоджуючись у книзі “Архипелаг ГУЛАГ” дати волю і незалежність Україні, не обминув увагою долю “бідних” русинів під українською владою:

“А Карпатская (Червонная) Русь?.. Требуя справедливости к себе, как справедливы будут украинцы к карпатским русским?”1

І знову про русинів у шовіністичній фантазії “Как нам обустроить Россию”:

“…В отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи…”2

Тисячу разів правий був академік В.Вернадський, коли зазначав, що “російська демократія закінчується там, де починається українське питання”.3

* * *

Спекуляції російського керівництва з етнонімом наших предків призвели до того, що Україна залишалася у світі аж до 1991 р. незнаною землею. У кращому випадку слово “Україна” вживали як географічне поняття. Ще в 1869 р. французький сенат сприйняв за сенсацію повідомлення про “16 мільйонів європейського народу, забутого історією”. А через півстоліття французький консул у Києві заявляв:

“Україна, або правильніше Південна Росія, ніколи не мала ані своєї історії, ані національної або етнографічної окремішності. Вона створена німцями—Форгачем і графом Шептицьким, щоб розділити Росію. Українська мова створена штучно галичанами з політичними цілями”.1

У 1991 р. світ пов’язував Україну з Чорнобилем, футбольним клубом “Динамо”(Київ) та ще з котлетами по-київськи. Крім того, під час війни в Югославії Україну плутали з тамтешньою самопроголошеною сербською республікою Країна через співзвучність назв. Однак поступово все стає на свої місця. Україна вже відома у світі держава з давньою історією. Навіть у Лондоні на пам’ятнику князеві Володимирові Великому вказано “король України”. Наш народ повернув своє ім’я. І найкраще історична спадщина втілена у старому, але для багатьох новому терміні—Україна-Русь.


4. “Битва за історію”.


Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов’янські народи. Про це свідчить відображена вище специфіка їх етногенезу.

Неможливо говорити про якесь продовження Володимиро-Суздальською землею і пізніше Москвою традицій Київської Русі. Виявляється, що з самого свого початку російська державна машина будувалася на зовсім інших засадах. Її наріжним каменем була жорстка одноосібна влада монарха і схильність до постійної територіальної експансії під різноманітними гаслами. І першою самостійною акцією, котра вивела нову російську державу на політичну арену, стали військові походи на Київ. Можна стверджувати, що Росію взагалі поєднувала з Київською Руссю тільки спільна назва—Русь.

Враховуючи все це, виявляється, що російський народ залишається без початку своєї історії. Від новгородської спадщини відмовилися самі, а довести приналежність Києва до історії Росії так і не спромоглися. Тому безпеку офіційної схеми російської історії влада забезпечувала іншими методами, далекими від науки. Зокрема, влада здійснювала “чистку” історичних джерел від небажаних відомостей. 1718 року агенти Петра І влаштували пожежу в сховищі давньоруських літописів Києво-Печерської лаври.1 Впродовж 200 років у Росії був заборонений будь-який переклад чи передрук стародавніх книг. А негласна заборона на допуск українських фахівців до архіву Запорізького кошу існує і до тепер. Мовляв, вони тільки того й шукають, що підриває “братские узы”.

За радянських часів боротьба велася не лише проти небажаних історичних джерел, але і проти наукових здобутків українських фахівців, якщо в них містилися “крамольные” думки, котрі суперечили офіційним поглядам на “колиску братніх народів”. У довоєнний період в Києві Політбюро ЦК КП(б)У мало не щотижня спускало по інстанціях з наказом знищити величезні списки забороненої літератури. Після закінчення ІІ-ї світової війни розпочалася чистка бібліотек і архівів у Західній Україні. Заступник голови Комітету в справах мистецтв УРСР О.Пащенко відрядив до Львова групу колишніх армійських офіцерів, котрі мали відповідну освіту, із завданням вилучення і знищення документів і мистецьких творів “націоналістичного” змісту. Тоді лише у Львові знайшли і знищили понад дві тисячі таких “небажаних” творів, в тому числі старовинні грамоти.2 У 1964 р. агент КДБ Погружальський влаштував пожежу у відділі україністики бібліотеки Академії наук УРСР, розклавши між книжками фосфор. Від вогню і води загинули 414 тисяч одиниць зберігання. Начебто Погружальський страждав на психічні вади, проте журналіст А.Шевчук отримав п’ять років ув’язнення за намагання написати правду про цей випадок.3

Тривалий час ніхто не наважувався висловлювати думки, які б розходилися з офіційним поглядом на стародавні історичні події. Коли ж на світанку української незалежності в 1991 р. наші науковці, нарешті, отримали можливість говорити про Україну-Русь, представники російської інтелігенції зчинили гвалт. Хоча на перший погляд він не дуже зрозумілий неупоредженому спостерігачеві:

“Нам показалось бы нелепым, если бы американцы, достигнув промышленного и военного могущества, внезапно стали бы считать англичан, от которых они когда-то “ушли”, чем-то вроде карикатурного отпочкования от своего национального тела. Разумеется, и англичане, видя достигнутое американцами могущество, не спешат объявлять их своими блудными сыновьями. Но при этом нам смешны попытки украинцев зажить собственной историей,.. которую мы считаем безоговорочно своей, лишить нас права исторического владения Киевской Русью (которая, однако, территориально располагается именно там, где и поныне живут люди, считающие себя украинцами”.1

Проте зчинивших гвалт російських патріотів-інтелігентів негайно підтримали широкі політичні кола від комуністів до російської церкви. Ще б пак. Адже руйнувалася напрацьована століттями офіційна схема російської історії. Вичерпавши всі аргументи в намаганнях її відстояти, світоч російської науки й інтелігенції академік Д.Лихачев щодо справжньої приналежності традицій і спадщини Київської Русі заявляв: “Нельзя никому ничего возвращать, даже если Украина права”. І тут же пояснював небезпеку: “Они же потом будут отслаивать всю культуру”.2

Іншими словами, атака на українську історію, спотворення її, ведеться не лише задля дискредитації нашої державності й обгрунтування чергового “возз’єднання”. Ні, Росія відчуває реальну небезпеку для власної ідеології та історії. Для неї це боротьба за самозбереження. Тому-то президент Б.Єльцин у виступі в Ярославлі на відкритті пам’ятника князеві Ярославу Мудрому називав його “першим російським реформатором”. А в минулому році до масштабної роботи “Полководы России”, яка вийшла у московському видавництві “Вече”, був включений галицько-волинський король Данило Романович (Галицький). Отже, не тільки Київська Русь, але й Галицько-Волинська держава записується до російської історії.

Більше того, останнім часом окремі російські дослідники стали включати до російської історії навіть Запорізьку Січ:

“Вольные русские люди—казаки, появились почти одновременно на Днепре и на Дону. Сейчас украинские националисты пытаются отделить запорожских казаков от донских и считают их представителями украинского народа. Но в XV-XVI веках еще не было украинского народа, как не было и белорусского. Запорожские казаки сами считали себя русскими, говорили и писали по-русски с небольшими вкраплениями местных выражений, то есть можно говорить не об украинском языке, а только о местном говоре запорожцев (“слэнге”)”.3

До такого не додумалися ні в Російській імперії, ні за радянських часів. Повністю відмовляти українському народу в праві на власну історію почали тільки зараз, у “демократичній” Російській Федерації.

Подібні шовіністичні випади мають одержувати рішучу відповідь. І дещо в цьому напрямі сьогодні робиться, адже інакше ризикуємо втратити не тільки Київську Русь, але й взагалі всю свою історію. Підкреслювати спадкоємність української державності від Київської Русі призваний сам український герб тризуб—стародавній герб князя Володимира Великого. Серед сучасних державних нагород маємо ордени на честь Ярослава Мудрого та княгині Ольги. Це дозволяє зберегти наші стародавні символи.

28 травня 1997 р. у Києві біля Золотої брами відкрили пам’ятник Ярославу Мудрому, створений по ескізу І.Кавалерідзе. Виступаючи на його відкритті, Президент України Л.Кучма підкреслював, що доба Ярослава і сьогодні дає нам важливі орієнтири в процесах державного будівництва. Тому Україна продовжує добрі традиції минулого.

Не залишаються осторонь цього процесу й історики. Восени 1993 р. у Києві відбувся семінар славістів, на який приїхали науковці з двох десятків країн. Центральною подією цієї наукової конференції стала дуель двох опонентів—віце-президента НАН України, академіка П.Толочка, і московського письменника-історика В.Кожинова. Останній намагався відстояти стару тезу про те, що напередодні монгольської навали відбувся “уход” Русі на північ з перенесенням столиці з Києва до Володимира-на-Клязьмі. Спираючись на історичні факти, П.Толочко спростував аргументи свого опонента:

“ Приходится признать, что никакого перетекания или перемещения центра Руси с берегов Днепра на берега Клязьмы не произошло. Реальная история Владимиро-Суздальской земли XII-XIII веков с ее мощной переселенческой подпиткой из Южной Руси, строительством городов с южнорусскими названиями, возведением храмов по киевскому образцу, вожделенным стремлением князей к “причастию” в старой Русской земле (тобто в Київській землі—авт.), убедительно свидетельствуют о сохранении Киевом своего непререкаемого авторитета центрального средоточия Руси…”1

На жаль, багато з цих фактів відомі лише спеціалістам, тоді як сьогодні їх повинен знати кожен школяр. Адже хіба не від незнання власної історії в багатьох з нас живе комплекс провінційного хуторянства?

* * *

То що ж виходить, чи є Київська Русь прабатьківщиною Росії? Враховуючи особливості російського історичного шляху, можна говорити—ні. Русь і Росія такі самі родичі, як Римська імперія й держава Карла Великого або ж середньовічна Німеччина. Прямого зв’язку між ними зовсім немає, хоча король франків Карл Великий наприкінці 800 р. і володар Німеччини Оттон І на початку 962 р. коронувалися як “імператори римлян”. Відповідно, двічі проголошувалося “відновлення Римської імперії”. Німеччина навіть офіційно називалася “Священною Римською імперією”. Або інший приклад—Румунія. В самій назві своєї країни (Romania) румуни намагаються підкреслити, що вони є прямими нащадками і спадкоємцями стародавньої Римської імперії. При цьому вони не звертають уваги, що Рим завжди знаходився поза межами Румунії (як у випадку з Руссю “матір городів руських” Київ знаходиться за межами Росії), тому румунські претензії на римську спадщину несправедливі.

Але і Румунія, і Німеччина, і країни Середземномор’я в давнину входили до складу Римської імперії. Свого часу для них існував спеціальний термін—римський світ (pax Romania). Перебування в складі цього “світу” є невід’ємною сторінкою історії багатьох країн, проте це не дає підстав вести їх родовід від античного Риму.

Аналогічно має розв’язуватися і питання про Київську Русь. Поза сумнівами, перебування у складі цієї середньовічної імперії наклало значний відбиток на подальшу історію Росії та білоруських земель. Однак наявність в історії Росії такої важливої і впливової сторінки ще не дає права російським історикам обкрадати історію українців, залучаючи Київську державу (а заодно й Галицько-Волинську, Запорізьку Січ, тощо) виключно до історії російської державності. Так само, це не дає права російським політикам використовувати в пропаганді тему Київської Русі з метою знищення сучасної української державності.


ІІІ

Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації.


Наступила чорна хмара, настала ще й сива,

Була Польща, була Польща, та стала Росія.

Т.Шевченко.


Ймовірно, немає в російській історії питання, висвітленого більш тенденційно і брехливо, ніж питання входження України до складу Росії. Протягом 300 років велике поле для різних фальсифікацій з цього приводу створювала дивна відсутність тексту україно-російського договору. У царській Росії панувала точка зору, що в 1654 р. Москва, пам’ятаючи про завдання “збирання руських земель”, розповсюдила свою владу на окрему територію, котра повстала проти Польщі. Зокрема, професор Імператорського Св. Володимира університету в Києві П.Богаєвський підкреслював:

“Московское государство, не признавая державности за восставшей частью Польши и рассматривая борьбу козаков как “междоусобие”, принимало новую территорию с ее населением в свой состав как часть своего государства, распространяя на нее свою московскую государственную власть”.1

Тобто Росія, керуючись святою ідеєю “восстановления политического и национального единства всей русской земли”, просто включила до свого складу частину цих територій, де внаслідок поразки Польщі від козаків начебто існував владний вакуум.

Після створення СРСР деякий час панувала негативна думка про події 1654 р., оскільки через них царський феодально-кріпосницький режим розповсюдився на Україну, де до того зусиллями козацтва кріпосництво було знищене. Але ця точка зору існувала лише у 20-х рр., поки Сталін не закріпився при владі на партійному олімпі. На потребу відновленню російсько-радянської експансії знову запанувала думка про збирання земель. А в 1954 р. рішенням КПРС для оцінки тих давніх подій вводився в обіг термін “возз’єднання”. Тепер виходило, що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців і росіян до возз’єднання і що саме це возз’єднання було основною метою розпочатої у 1648 р. Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Ось що говорилося з цього приводу в “Тезах до 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954)”, схвалених в ЦК КПУ:

“Рішення Переяславської ради було завершенням загальнонародної боротьби за возз’єднання України з Росією, виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу і знаменувало поворотний етап в його житті”.1

Відповідно діяльність Богдана Хмельницького підносилася за розуміння того, що порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом:

“Он сумел понять прогрессивные задачи времени, коренные национальные интересы украинского народа, его извечное стремление к воссоединению с Россией и последовательно боролся за осуществление чаяний украинского народа”.2

Насправді возз’єднання частин може мати місце, якщо раніше такі частини були єдиним цілим. А про яке “возз’єднання” може йтися, якщо Росія утворилася значно пізніше, ніж розпалася Київська Русь? Єдиною відмінністю радянського погляду на події 1654 р. від царського російського було те, що комуністична партія і радянські історики вже не вбачали для себе небезпеки в тому, щоб обережно визнати факт наявності в 1654 р. української державності. Також уже не відкидався факт наявності окремого українського народу.

Чи треба говорити, що такі зміни прямо відбивалися в поглядах на історичну постать гетьмана Богдана Хмельницького? Він перетворювався з героя на антигероя та навпаки. І зміни відбувалися не тільки у поглядах владної Москви. Не бракувало оцінок подіям 1654 р. та діяльності Богдана Хмельницького і серед українців. Зокрема, Тарас Шевченко писав про це так:

О, Богдане

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,