Geum.ru

І. В. Діяк Україна Росія

Вид материалаДокументы

Содержание


IV Які "братні українці" потрібні Росії?
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24
У него еще оставались наивные надежды, что царь Алексей признает самостоятельность Украины под польским протекторатом и дело закончится миром. … Выговский вернулся в гетманскую столицу Чигирин и собирался изгнать воеводу Шереметева из Киева. Но Шереметев и товарищ воеводы князь Юрий Борятинский сожгли все местечки вокруг Киева, безжалостно истребив население”.3

Надалі кілька промосковських полковників звинуватили Виговського в тому, що “він продає Україну полякам”, і повстали. На цьому союз з Польщею, і без того дуже непопулярний серед козацтва, скінчився. Москва негайно скористалася моментом і перехопила ініціативу. Розбитий під Конотопом князь Олексій Трубецькой повернувся в Україну з новим військом, а Іван Виговський, не маючи змоги продовжувати війну, втік до Польщі. Україна входила у період внутрішнього розбрату, котрий історики згодом назвуть Руїною.


2. Руїна та поступове поглинання України Московським царством.


У Москві розуміли, що повна інкорпорація України до складу Російської держави розтягнеться на тривалий час і буде складним процесом. Тому Москва не надто прискорювала хід подій, граючи на складнощах війни та вичікуючи слушної нагоди. Грушевський зазначав з цього приводу так:

“Московські політики може ненароком, а може й умисно—дали поборюкатись українській козаччині з Польщею й дійти майже до останнього обопільного знищення—що так виразно виявлялося в останній кампанії—аби увійти з свіжими силами між сих обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівноправного союзника, а підручного, котрого б можна було звести до ролі прислужника, підданого, “холопа”.1

Практично підтверджував думку Грушевського один з “батьків” російської історичної науки В.Ключевський, коли аналізував політику Московського царства щодо Богдана Хмельницького:

“Москва не трогалась, боясь нарушить мир с Польшей, и 6 лет с неподвижным любопытством наблюдала, как дело Хмельницкого, испорченное татарами под Зборовом и Берестечком, клонилось к упадку, как Малороссия опустошалась союзниками-татарами и зверски свирепою усобицею, и, наконец, когда страна уже никуда не годилась, ее приняли под свою высокую руку, чтобы превратить правящие украинские классы из польских бунтарей в озлобленных московских подданных. … Москва хотела прибрать к рукам украинское казачество,.. а если и с украинскими городами, то непременно под условием, чтобы там сидели московские воеводы с дьяками. А Богдан Хмельницкий рассчитывал стать чем-то вроде герцога Чигиринского, правящего Малороссией под отдаленным сюзеренным надзором государя московского (тобто йдеться знову таки про окрему державу під протекторатом Москви – авт.) и при содействии казацкой знати, есаулов, полковников и прочей старшины”.2

Знесилена у тривалій боротьбі з поляками, зневірена у своїй старшині Україна поступово втрачала здатність протистояти намаганням Москви зіпхнути її на становище провінції. Царський уряд послідовно діяв за чіткою схемою:

а) поступове обмеження українського суверенітету укладенням нового договору з кожним новим гетьманом;

б) роздмухування чвар у козацькій старшині і таємна підтримка серед них опозиції до будь-якого сильного гетьмана незалежно від його стосунків з Москвою;

в) поступове насадження в Україні московських військ, чиновників, законів і перебирання ними реальної влади на місцях від старшини.

Віленське перемир’я, втручання Росії в українські справи й, нарешті, сам факт війни з Україною практично скасували україно-російську угоду 1654 р. Тому Москва вкрай потребувала офіційного відновлення старих відносин з Україною. І тут московська дипломатія продемонструвала свою більшу досвідченість та цілеспрямованість.

Князь Трубецькой настояв на зустрічі з старшиною і новим гетьманом, 18-річним сином Богдана Хмельницького Юрієм, у таборі свого війська. Там він відкинув українські умови поновлення стосунків з Москвою та продиктував новий Переяславській договір. Через присутність великого російського війська старшина не наважилася сперечатися з Трубецьким і склала присягу під новою угодою. Але загалом робився вигляд, начебто Юрій лише поновлює дію договору, укладеного Московським царством з його батьком.

Проте насправді Юрій з старшиною підписали підроблений текст договору 1654 р. М.Грушевський прямо зазначав, що “замість автентичних статей, московські дяки підсунули українській стороні довільну переробку-фальсифікат”.1 Трагедія подальшої історії козацької України в тому, що цей фальсифікований документ став єдиним офіційним текстом так званих “статей Богдана Хмельницького”, і його мали підтримувати згодом всі нові гетьмани.

Переяславська угода 1659 р. містила такі пункти, з котрими Богдан Хмельницький ніколи не погодився б. Вони знаменували собою великий крок Москви уперед в її намаганнях міцніше вхопитися за Україну. Зокрема, тепер гетьман мав безумовно виконувати накази царя й відряджати козацькі війська на російські війни, і навпаки—без царського наказу не мав права посилати війська нікуди. Козацькі війська мали залишити росіянам свої фортеці в Білорусі, хоча за домовленостями часів Хмельницького всі білоруські землі, визволені з-під поляків козаками, переходили під владу гетьмана. Крім того, Україна втрачала можливість самостійно обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників. Тепер для цього була потрібна царська вказівка. Старшина, яка підтримувала Виговського в його намаганнях зберегти українську державність, втрачала свої права та привілеї під страхом страти. Одночасно на представників промосковської партії гетьманський уряд тепер не мав права накладати будь-які стягнення без попереднього московського слідства.

Нарешті, російські гарнізони і воєводи за договором розташовувалися тепер не тільки у Києві, але й в інших великих містах України: Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Між іншим, сам Богдан Хмельницький під час своїх переговорів з росіянами у Переяславі погодився на розташування царського воєводи тільки в одному Києві і тільки з символічною функцією демонстрації російської присутності. У 1657 р. він говорив про це так:

“Будучи він, гетьман, на трактатах царської величності з ближнім боярином і намісником тверським Василем Васильовичем Бутурліним з товаришами, домовилися, що бути воєводам в одному місті Києві для того, щоб всі окресні государі знали їх підданство під високу руку царської величності, що в стародавній столиці великих князів російських воєводи царської величності”.1

При обговоренні “Березневих статей” у Москві росіяни натякали на бажаність посадити своїх воєвод також в інших містах. І хоча додатково отримали згоду тільки на Чернігів, тим не менше цього не здійснили, бачачи негативне ставлення старшини. У самих “Березневих статтях” також про введення російських воєвод до українських міст згадки немає.

Треба зазначити, що подібний стан речей не міг не призвести до вибуху козацького невдоволення. Адже ще 5 років тому за Богдана Хмельницького перед ними тремтіли всі сусіди, а тепер їм відверто нав’язували чужу волю. Тому новий Переяславський договір протримався менше року. У 1660 р. велика московська армія на чолі з з воєводою В.Шереметєвим зазнала катастрофи від поляків під Чудновим. Російський дослідник Б.Соколов зазначає:

“Своим высокомерием и откровенным презрением к казакам Шереметев раздражал казацкую старшину и гетмана, а русские войска опять творили насилия на Украине. Воевода самоуверенно говорил, что с таким войском, какое дал ему царь, можно будет обратить в пепел всю Польшу и самого короля доставить в Москву в оковах. Шереметев в запальчивости утверждал: “При моих силах можно с неприятелем управиться и без помощи Божией!” <…> Но казаки не горели желанием проливать свою кровь вместе с “москалями”. К тому же жалованье им платили обесценивавшимися на глазах московскими медными копейками, которые в следующем году стали причиной знаменитого Медного бунта в Москве”.1

Козаки залишили російський табір під Чудновим, і московське військо було змушене капітулювати. Воєвода Шереметєв потрапив у полон і пробув там 22 роки. Тепер російська влада на українських теренах не мала силового підкріплення, і Юрій Хмельницький так званим Слободищенським трактатом розірвав угоди з Москвою та підтвердив Гадяцький договір Виговського з поляками.

Однак завдяки активній допомозі промосковськи налаштованої старшини росіяни втримали під своєю владою Лівобережну Україну, хоча й втратили Правобережну. Цим відбувся фактичний розподіл України на польську і російську сфери впливу. Постали також два гетьмани—правобережний і лівобережний,—котрі, однак, були не більше як маріонетками чужоземних володарів.

Внесення розколу українського козацтва на два окремих гетьманства ініціювала московська політика. У творі “Описание пути от Львова до Москвы” містилася чітка інструкція, “как надобно обходится с черкасами”: яку треба тримати промову перед козаками, що обіцяти. Також радилося брати серед них заручників і навіть пропонувалося цареві самому проголосити себе гетьманом, щоб міцніше прив’язати Україну до Московського царства:

“Самому царскому величеству не стыдно назваться вечным гетманом поднепровским, волынским и подольским, потому что такое гетманство то же, что и великое княжество, если не царство”.2

Але це було вельми ризиковано, оскільки ставилося під сумнів споконвічне козацьке право обирати гетьмана. Тому пропонувалося ввести трирічний термін гетьманування з попереднім “стажуванням” кандидатів на царській службі у Москві. При цьому “не дурно было бы также, если б гетманство разделилось, чтоб один гетман был на восточной, а другой на западной стороне Днепра”.3

Правильно розраховувалося, що такі гетьмани будуть слухняними маріонетками. Особливо яскраво це спостерігається на прикладі гетьманування Івана Брюховецького. Владолюбний авантюрист і демагог, він, перебуваючи на Січі, придивлявся до настроїв народу. Проголосивши себе другом голоти та ненависником усілякої неправди й насильства, Брюховецький почав висувати себе щирим поборником православної віри й козацької волі, захисту яких мав послужити союз із Москвою. Такі гасла виявилися дуже популярними серед низів, і запорожці висунули Брюховецького кандидатом на гетьманство.

Одночасно Брюховецький намагався продемонструвати себе московській владі людиною, на котру можна покластися, розсилаючи до російських воєвод і царського уряду листи з брехливими повідомленнями про зради серед українців. Зрештою, у Москві помітили Брюховецького.

17 червня 1663 р. у Ніжині відбулася відома “Чорна рада”. Наглядати за правильністю прийнятих на ній рішень прибули представники царського уряду князь Даниїл Степанович Великий-Гагін, стольник Кирило Хлопов, дяк Іван Фомін і 7-8 тис. московських “ратних людей”. Кандидатів було двоє—Яким Сомко та Іван Брюховецький.

Щоб вберегтися від несподіванок, князь Гагін наказав козацькому війську прийти на раду без зброї. Однак українські війська проігнорували російські накази і навіть не стали слухати промову Гагіна. Подальші суперечки між козаками дійшли до бійки. Розуміючи, що за таких умов провести Брюховецького в гетьмани буде важко, Гагін припинив раду до наступного дня. Потім Якима Сомка з п’ятьма полковниками начебто для забезпечення їхньої ж безпеки Гагін усунув з ради, під російським конвоєм відіславши до воєводи Михайла Дмитрієва. Тепер Брюховецький не мав проблем і дістав булаву. А Сомко разом з полковниками Силичем, Шуровським, Золотаренком та іншими були звинувачені Гагіним у невірності царю і страчені в місті Борзні 18 вересня 1663 р.

За таку активну російську допомогу Брюховецький мав чимось розраховуватися. І Росія на тому етапі отримала від нього все, що бажала. Наприкінці 1665 р. сталася нечувана подія—від’їзд гетьмана до Москви на уклін царю. Цього не зробив всупереч побажанням Москви жоден з попередників Брюховецького. Там гетьман одружився з княжною Долгорукою, отримав боярський чин і попрохав царя ввести в Україні всі ті московські порядки, котрі той планував.

Найважливішою з восьми затверджених статей Брюховецького була перша, за якою сам гетьман віддавав усі міста Лівобережної України під пряму владу московських воєвод. Тепер російська адміністрація мала керувати містами, розподіляти податки і збирати їх, визначати торговельні мита, винні оренди, податки з млинів та шинків. Для цього вона робила перепис населення і визначала для кожного громадянина його повинності (“податний оклад”).

Цікаво, що за Богдана Хмельницького податкова система залишалася підконтрольною Москві тільки формально. Податки збирали місцеві збирачі, щоб потім передати їх до царської скарбниці. З них цар через своїх посланців мав намір видавати жалування козацькому війську за службу. Щоб уникнути цього, Хмельницький одразу ж заявив, що кількість війська дорівнює не обговореним в “статтях” 60 тис., а перевищує 100 тис. Тому царські посланці заплатять не всім і викличуть непорозуміння. Після цього цар наказав передати кошти на виплату жалування безпосередньо гетьману. Спроби ж російського стольника Максима Лодиженського за царським наказом провести перепис доходів в Україні для визначення розміру податків викликали незадоволення населення, і право розпоряджатися самостійно зібраними в Україні для Москви коштами остаточно залишилося у віданні гетьманського скарбу.

Діяльність Брюховецького викликала бурю невдоволення в Україні. Рядові козаки й селяни вороже зустріли російське оподаткування. Старшина обурювалася на введену Брюховецьким систему відправки незавгодних йому осіб на заслання до Москви. Духовенство не сприймало проект підпорядкування української церкви московському патріарху. Дружнє ставлення запорожців до Брюховецького несподівано змінилося на вороже через поради гетьмана цареві послати російського воєводу і гарнізон в Кодак і російського ж управителя на самій Січі. Цар схвалив цей захід, але запорожці зустріли Григорія Косагова відверто вороже. Косагов так зображав настрої на Січі у листі до Брюховецького:

“Вже й попередньо писав я тобі, государю моєму, про нелад запорізький, про ворожість запорожців до тебе й нелюбов їхню до ратних великого государя людей. І нині, государю, все по-старому, живу я тут, не знаю, в якій якості, невільника чи піднаглядного…”1

Зрештою, Косагов, не сподіваючись для себе нічого хорошого від козаків, втік з Січі, покинувши всі свої припаси.

Діяльність російських воєвод викликала значне невдоволення і по містах України. Наприклад, полтавський воєвода Яків Хитрово виганяв козаків з їхніх домівок, відбирав коней, луки, сіножаті, лаяв найбільш заслужених з них, а себе називав “наибольшим человеком”. Воєвода Павло Шереметєв звелів відібрати млини в Полтавському полку, хоча здавна хлібна данина з усіх млинів полку посилалася на Січ.

Брюховецький, після повернення з Москви не почуваючись безпечно, оточив себе сотнею охоронців з московських людей. Невдоволення серед українців він намагався придушити терором. Непокірні села й містечка радив царю спалювати, населення вибивати. Проте антимосковський рух ставав сильніший.

Народне обурення до деякої міри стримувалося, доки не трапилася подія, що підняла на ноги всю Україну. Оскільки Росія не могла проковтнути одразу всю Україну, вона в січні 1667 р. пішла на укладення з Польщею договору про розподіл українських земель по Дніпру. Росія мала передати Польщі навіть Київ, а Запорізька Січ ставала під подвійним підпорядкуванням московському царю і польському королю проти Криму.

Козацьких послів на переговори в Андрусово не пустили, і лише після укладення миру Україна дізналася про це від стольника Івана Телепнєва, спеціально відрядженого до гетьмана з Москви.

Андрусівський договір був останнім цвяхом у домовину Переяславської угоди 1654 р., за якою цар зобов’язувався боронити Україну від поляків. Москва не дотримала жодного свого слова, даного тоді Україні. Більше того, як стверджує Ключевський, безпосередній автор Андрусівського договору Ордин-Нащокін мотивував цареві його необхідність тим, що “только при тесном союзе с Польшей можно удержать казаков от злой войны с Великороссией”.1 Як це можна ще розуміти, як не пряму зраду угоди 1654 р., дію котрої Москва формально ще визнавала?

Згідно Андрусівського договору слід було сповістити про його укладення турецького султана і кримського хана. Задля цього з Москви відрядили посольство стольника Юхима Лодиженського, котре у квітні 1667 р. було розігнане запорожцями. Самого Лодиженського вбили. Згодом кошовий отаман Остап Васютенко у листі до Брюховецького, пояснюючи причини цієї розправи, буде говорити, “що московський государ, його царська пресвітла величність, довго тішив козаків паперовими листами, мов дітей яблуками, усілякими обіцянками, й запрошував, не піддаючись ні на які зваби, вірно служити йому, а сам тим часом, уклавши союз із польським королем, з цим само звернувся й до кримського хана, й у разі згоди на мир з боку хана обіцяє у всьому обмежити запорізьких козаків і вже почав діяти в цьому напрямі”. Більше того, “царська величність не лише на Запоріжжі хоче викорчувати права і вольності, про це ж дбають московські воєводи й на Україні, любій вітчизні козацькій, яку вони довели до цілковитої руїни, що може викликати жаль навіть у лютого звіра, аби той звір мав людський розум”.2

Тепер уже ніщо не могло зупинити спалах народного гніву. По містах і замках почали бити і грабувати воєвод, бояр, виганяти московських ратних людей. Запорізькі козаки, поєднавшись з міщанами, штурмом здобули Сосницький, Новгород-Сіверський і Стародубський замки, вбивши тамтешніх воєвод. Коли все це стало відомо у Москві, звідти негайно відрядили до України армію князя Григорія Ромодановського. Однак Брюховецький, розуміючи свою нездатність придушити народний опір, раптово перейшов на антимосковський бік та рушив назустріч правобережному гетьману Дорошенку. Проте чергова зміна прапору не врятувала Брюховецького від помсти розлючених козаків.

Гетьман Петро Дорошенко, як уже зазначалося вище, активно підтримував Виговського під час війни з Московським царством. Згодом йому вдалося перебрати владу на Правобережжі й фактично звільнитися з-під польського контролю. Він притягував погляди Лівобережної України, незадоволеної діяльністю Брюховецького, російської адміністрації та зрадою царя. До того ж і сам Дорошенко був людиною, безумовно, видатних здібностей, палким патріотом, позбавленим самолюбства й далеким від інтересів окремих станів чи груп населення. Це один з небагатьох українських гетьманів, котрий стояв вище особистих інтересів, бажав врятувати країну від прірви, до якої вона все більше скочувалася.

Після повалення Брюховецького на якийсь час Україна об’єдналася під владою одного гетьмана. Петро Дорошенко разом з козацьким військом і кримською ордою рушив назустріч московській армії, однак Ромодановський відступив з України. З’явився навіть не шанс, а тільки натяк на можливість опанування становища українською старшиною. Проте Дорошенко не спромігся віднайти такі засоби збереження політичної автономії України, котрі поділяли б усі стани та групи в Україні. Ставка Дорошенка на султана Османської імперії залишилася незрозумілою в народі. І в першу чергу гетьман розійшовся з запорожцями, які запоруку своєї волі вбачали в російському цареві. Турки ж разом з Польщею мали надто негативну репутацію в українському середовищі. Крім того, зростання влади гетьмана одразу викликало занепокоєння Москви, і вона застосувала перевірену тактику підтримки суперників гетьмана.

Наказний гетьман Дем’ян Многогрішний висунув альтернативний турецькому підданству засіб—повернення у стосунках з Московським царством до статей Богдана Хмельницького. Особливо активно вимагалося виведення з України російської адміністрації. Також Многогрішний прямо казав, що московські війська, введені в Україну начебто для оборони, завдають тільки шкоди.

Москва негайно зробила ставку на Многогрішного, аби усунути з боротьби незручну для неї фігуру Дорошенка. Для цього вона легко пішла на черговий розділ України. Для Многогрішного організували гетьманство Лівобережної України, обмежуючи цим вплив Дорошенка з його протурецькою орієнтацією. Врешті-решт, Дорошенко склав клейноди черговому московському ставленику і провів решту свого життя у Росії на “почесному засланні”.

У свою чергу Многорішному довелося в обмін на булаву відступитися від вимоги повернення до статей Богдана Хмельницького, що той і зробив. На раді в Глухові в березні 1669 р. Многогрішний уклав з Москвою нову угоду—так звані Глухівські статті. За ними Москва спромоглася мінімізувати свої поступки Україні. Зокрема, московські воєводи з гарнізонами так і не залишили найбільших українських міст, хоча і втратили право втручатися в управління та суд. Також царський уряд вирішив відмовитися від введення в Україні “податного окладу”, аби не дратувати населення. Разом з тим право гетьмана на самостійні дипломатичні зносини залишалося під забороною, але гарантувалася участь козацьких делегатів у московських дипломатичних конференціях.

На деякий час Москві вдалося зменшити негативне ставлення українства до себе. Але як тільки ситуація стабілізувалася, російська влада негайно скористалася з відсутності єдності в українському суспільстві. У березні 1672 р. промосковськи налаштована старшина, переслідуючи особисті інтереси, влаштувала змову проти гетьмана і повалила його владу в Батуринському перевороті. В арешті Многогрішного їй надав істотну допомогу московський загін, що взагалі-то мав охороняти українського гетьмана. Змовники звинуватили його в зраді царю, відправили до Москви і запросили дозволу на перевибори гетьмана. При цьому обвинувачення були настільки брехливі, а змовники настільки боялися виступу проти них українських військ і населення, що не наважилися влаштувати раду з перевиборів гетьмана в Україні. Раду перенесли в Козацьку Діброву за московський кордон і під охорону московського війська. Гетьманство одержав генеральний суддя Самойлович—людина нова і до Москви дуже лояльна. При своєму обранні Самойлович відновив дію Глухівських статей з тією тільки відмінністю, що тепер козацькі делегати втрачали право участі в російських дипломатичних конференціях. Скасовувалося право, яке складало останню тінь державної самостійності України.

Над Многогрішним у Москві влаштували суд з катуванням. І хоча ніяких доказів зради не існувало, тим не менше його разом із сім’єю та найближчими прибічниками відправили на заслання до Сибіру. А генеральний обозний Петро Забіла, котрий очолював промосковську старшину в Батуринському перевороті 1672 р., одержав шубу з соболів у нагороду від царя.

Практика заслань для української старшини, аби виключити її вплив “українські справи”, буде застосовуватися чим далі, тим ширше. Арешт Многорішного відкрив шлях і до наступного арешту кошового отамана Івана Сірка, який задумав втрутитися до боротьби за булаву. Знаючи його військові здібності й великий вплив на Січі, Москва намагалася будь-що завадити цьому. Ув’язнений отаман був перевезений до Москви, а далі – заслання в Сибір.1 Уже потім, коли він знадобиться для війни з турками і буде звільнений, все одно відчуватимеме глибоку образу за арешт. Адже отаман завжди підтримував православне Московське царство у всіх його діях на Вкраїні, оскільки головну увагу приділяв боротьбі з мусульманами, а не виборенню української державності. І ось за це така подяка! Д.Яворницький зазначає, що якось Сірко проговорився, мовляв не забуде цього Москві до кінця свого життя. І примусить Москву добряче нервувати, коли у 1674 р. надасть на Січі тимчасовий притулок претенденту на царювання самозванцю Лжесимеону. Переживши недавній бунт Степана Разіна, цар з боярами не на жарт перелякалися й поквапилися відкупитись.2

* * *

Через безперервні соціальні конфлікти й чвари між політичними групами Україна поступово втратила свій державний суверенітет і перетворилася на окрему територію Московського царства з місцевою специфікою. Приблизно в цей же час відбулися докорінні зміни у світогляді української старшини. Втративши віру у відновлення держави Богдана Хмельницького, вона все більше зосереджувалася на влаштуванні власних, станових справ.

Москва впевнено крокувала до своєї мети—повного підкорення України,—змінюючи гетьманів залежно від потреб. Кожний новий гетьман підписував з нею договір, котрий все більше обмежував українські права. Мало того, вони самі прохали про це, а московський цар лише робив вигляд, що задовольняє прохання старшини. Проте не зважаючи на найбільшу слухняність майже всі гетьмани закінчували однаково—на засланні.

Саме це очікувало і на Самойловича. Що вже казати про нього, якщо навіть отаман Сірко потрапив за грати! Адже лояльний та зручний до московської політики взагалі, Самойлович ніяк не міг примиритися з покращанням польсько-російських стосунків 1680-х рр. Старий гетьман, висловлюючи загальні настрої лівобережної української старшини, ніяк не міг примиритися з відмовою Росії від Правобережної України заради налагодження союзних відносин з Польщею. Зрештою, це викликало незадоволення в Москві у автора цього союзу впливового “временщика” Василія Голіцина.

Голіцин планував примирення з Польщею заради створення своєрідного антитурецького союзу за участю також Австрії та Венеції. На виконання цих планів у 1686 р. і був укладений “Вічний мир” між Польщею та Росією, котрий підтвердив розподіл України по Дніпру за винятком Києва, що остаточно відійшов до Росії. Проте Самойловичу не забули його опозиції. І коли з великою помпою організований Голіциним похід на Крим 1687 р. провалився, саме українського гетьмана звинуватили в цій невдачі.

Як завжди, ініціаторів повалення Самойловича знайшли в середовищі самої української старшини, котра мала особисті рахунки з гетьманом. Звинуваченого у зраді, його заарештували разом із двома синами. Оскільки ніякої вини за ними не було, вирішили суд не влаштовувати і одразу відправити старого гетьмана з сином Яковом, стародубським полковником, до Тобольська на заслання, а їхнє майно конфіскувати. Інший син гетьмана, чернігівський полковник Григорій, за доносом місцевого воєводи був засуджений в Москві Боярською думою до страти. Григорію Самойловичу відтяли голову в місті Севську, а його батько помер у Сибіру через два роки.

Арешт гетьмана викликав неспокій в Україні та виступи проти старшини. Тому Москва прискорила обрання нового гетьмана. В обмін на 10 тис. карбованців хабара всесильний Голіцин “порекомендував” дати булаву генеральному осавулу Івану Мазепі. Старшина не ризикнула ігнорувати побажання московського уряду.

Так само і Мазепа не ризикнув відмовляти проведеній царським урядом ревізії українських прав. Було укладено нові—Коломацькі—статті, якими поховали останні здобутки козацької державності й повністю знищили всі умови договору 1654 р. Тепер не лише гетьман, але й уся генеральна старшина не могли призначатися та зніматися “без воли и указу” царя. Заборонялися самостійна дипломатія, економічні відносини з Кримом… Заборонялося “голосов испущать”, що “Малороссийский край гетманского регимету”, а “отзывались бы везде единогласно их царского величества самодержавной державы гетман и старшина, народ малороссийский обще с великороссийским народом”. Рекомендувалося “гетману и старшине народ малороссийский всякими мерами и способы с великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением…”1

Москва обіцяла допомогу Україні на випадок нападу поляків, однак не в бездоріжжя. Зате в Батурині для контролю над гетьманом розмістився цілій полк московських стрільців. В обмін на свою лояльність Москві старшина отримала значні станові привілеї, котрі в купі з російським диктатом швидко викликали обурення рядового козацтва, міщан та селян.

З одного боку, старшина все більше перетворювалася на старих польських панів, чиї кріпосницькі утиски викликали спалах Визвольної війни. Кошовий отаман Гусак у листах до Мазепи прямо говорив, що тепер на Гетьманщині простим людям стало гірше, ніж за польських часів: кожен заводить собі підданих, щоб вони йому сіно та дрова возили, у печах топили, стайні чистили… Звинувачення повністю аналогічні тим, котрими літопис Самовидця пояснював причини повстання 1648 р.2

З іншого боку, невдоволення в Україні викликала та готовність Мазепи, з якою він йшов назустріч усім вимогам московського уряду. Нечуваним явищем були щорічні тривалі військові походи за наказом з Москви у війнах, котрі зовсім не стосувалися власне самої України. Козацькі полки воювали в Прибалтиці й будували Санкт-Петербург, втрачаючи в боях, від хвороб, непосильної праці по 50-70% свого складу. У січні 1703 р. запорізький полковник Матвій Темник, перебуваючи із своїми козаками під Ладогою, повідомляв боярина Головіна, що козакам обіцялися платня по рублю на рядового і трохи більше на старшину, один куль борошна на місяць на кожних чотирьох, а ще сухарі, крупа, сукно, свинець, порох. Однак насправді дається тільки куль борошна на кожних шістьох та четверик крупи на чотирьох. Змушені годуватися з “свого хребта” і не отримуючи платні, козаки розпродали своє майно й перетворилися на голих та босих. А використання козаків на земляних роботах при будівництві Санкт-Петербургу ще й сьогодні викликає шок серед російських дослідників:

“В какой это стране, кроме России, было видано, чтобы элитное войско обращали в землекопов. Вполне естественно, что слухи о таком отношении к казакам доходили до Украины и до Запорожской Сечи”.1

За образним висловлюванням знаного нашого історика М.Костомарова, Петро І “поклав сотні тисяч козаків у канавах та на їх кістках побудував собі столицю”. Також він звертав увагу на велике занепокоєння серед козацтва, коли з’явився указ Петра І про майбутню реформу козацького війська: перетворення традиційних полків на драгунські.2 Недаремно царат після звільнення Костомарова із ув’язнення та заслання дуже ретельно цензурував його твори, і навіть сам імператор Олександр ІІ приділяв Костомарову свою особисту “увагу”.

Після перших успіхів у Північній війні Петро І почав ставитися до козацтва не краще, ніж до решти своїх підданих-холопів. Наприклад, після традиційного для війни у південних степах пограбування запорожцями турків останні звернулися зі скаргою до царя. Зазвичай у таких випадках і королі Речі Посполитої, і московські царі відхрещувалися від дій запорожців та наводили на противагу довгий перелік татарських набігів. Однак Петро І наказав задовольнити скаргу турків (до того ж на явно перебільшену суму в 30 тис. рублів) за рахунок царського жалування Війську Запорізькому, котре складало щорічно всього 2 400 рублів.3

Тим часом Мазепа своєю податливістю досяг лояльності Петра І до себе. Досить згадати, що за активну військову допомогу молодому цареві в здобутті Азова Мазепа одержав перший російський орден Андрія Первозваного за №2, тоді як сам Петро І одержав цей орден лише за №6. Не останню роль відіграла і та рішучість, з якою Мазепа переслідував народне невдоволення запровадженими Москвою в Україні порядками.

Цей рух виник у 1690-х рр. на Запоріжжі, де колишній військовий канцелярист Петрик Іваненко палко призивав: “Я стою за посполитий народ, за самих бідних і простий людей; Богдан Хмельницький звільнив малоросійський народ з-під неволі лядської, а я хочу звільнити його від нової неволі москалів та своїх панів”.4 Він попереджував козаків, що московський уряд свідомо сприяє закріпаченню українського населення, а також має намір перетворити Україну на провінцію й “осадить своими городами”. Січ приєдналася до Іваненка, обіцяв свою допомогу і кримський хан, однак нової визвольної війни не відбулося. По-перше, в суспільстві не було й натяку на єдність поглядів з цього питання, а по-друге, надто втомився народ від безперервної боротьби.

Однак посилення російського диктату приречувало Україну на новий спалах незадоволення. Адже попри угоди з Богданом Хмельницьким, Москва, прийнявши під свою протекцію Україну, не обмежилася тільки заступництвом перед поляками і незабаром виявила намір знищити всі її вільні адміністративно-судові установи та незалежний від московського патріарха церковний устрій. Протягом 2-ї пол. ХVІІ ст. українці всіляко противилися таким прагненням московської політики. Проте маючи замало сил для боротьби з нею, кидалися у різні боки й шукати собі заступництва поза Москвою. Вони то починали переговори з Польщею, то спрямовували свої погляди на Швецію чи Туреччину. Такі стосунки з Росією перейшли у ХVІІІ ст., і тільки цим пояснюється те, що до 1708 р. Москва сама підштовхнула Україну до союзу з одним з своїх найнебезпечніших ворогів—шведським королем Карлом ХІІ. Видатний митець слова Микола Гоголь з цього приводу так зазначав у своїх “Роздумах Мазепи”, написаних водночас із повістю “Тарас Бульба” в 1834-1835 рр.:

“Такая власть, такая гигантская сила и могущество (царя Петра І—авт.) навели уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно, принадлежавший Петру издавна (тобто росіяни—авт.), униженный рабством и деспотизмом, покорялся, хотя с ропотом…

Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своей жизнью? Ему угрожала утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с народом русского самодержца…

Все это занимало “преступного” гетмана. Отложиться? Провозгласить независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя?..

В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идет войною на шведов…”1

Пилип Орлик у своєму “Виводі прав України”, написаному в 1712 р., подавав такий зміст домовленостей Мазепи з шведським королем Карлом ХІІ: Україна має бути окремою державою—Українським князівством; Мазепа—князь, або гетьман, наступника котрому обирають стани після його смерті; король шведський є протектором Українського князівства і подає військову допомогу при необхідності. Сам Мазепа наголошував, що “нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження давнішніх, а в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає?”1 Геніальний російський поет Олександр Пушкін також чітко виклав позицію Мазепи в поемі “Полтава”:

Без милой вольности и славы,

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора…

Однак після багатьох років лояльності Мазепи до Москви український народ не надто повірив гетьману. А подальша поразка шведів у війні з Росією остаточно визначила долю українських сподівань. Спершу Петро І серією демагогічних маніфестів дискредитував Мазепу звинуваченнями у намаганнях видати Україну полякам, а православну церкву—уніатам. Потім за наказом Петра “светлейшему князю” Меншикову “Батурин в знак изменникам (понеже боронились) другим на приклад сжечь весь”, російські війська вщент зруйнували й вирізали гетьманську столицю.2

“Но, устроив батуринскую бойню,—стверджує сучасний ро-сійський дослідник,—Петр оказал России поистине медвежью услугу, вбив огромный клин в отношения с народом Украины, где Батурин помнят по сей день”.3

Почав розгортатися опір. У березні 1709 р. 800 запорожців зіткнулися з трьома драгунськими полками (це понад 3 тис. солдат) бригадира Кампеля. В бою козаки зарубали 100 драгун, 90 полонили, а решта росіян втекла. Втрати запорожців склали тільки 30 чоловік.

27 березня кошового отамана Костя Гордієнко з 15 тис. запорожців прийняв шведський король Карл ХІІ у містечку Великі Будища. А вже 1 квітня російська артилерія під Полтавою обстріляла козаків. Тоді Гордієнко, демонструючи шведським офіцерам запорізьку майстерність, наказав сотні козаків наблизитися до фортеці на п’ятсот кроків і дати залп. Від нього впало не менше 40 російських солдат. Коли ж на башту вискочив офіцер, в нього влучив козацький стрілець. Цікаво, що в російській армії ще й під час Кримської війни середини ХІХ ст. далі 300 кроків з рушниць не стріляли.1

Запорізька Січ за перехід на бік Мазепи одразу ж була зруйнована російськими військами під командуванням полковників П.Яковлева та І.Галагана. До речі, там залишалася невелика кількість козаків, котрі утрималися від переходу на бік шведів разом з усім кошем. Під час штурму Галаган закликав козаків скласти зброю, обіцяючи помилування. При цьому він поклявся на хресті. Запорожці повірили і здалися. Тоді за наказом командування російські солдати вчинили різанину. Меншиков, головний ініціатор зруйнування Січі, доповідав Петру І, що “живьем взято старшини и казаков с 300 человек”, яких він наказав “по достойности казнить”. Кошовий отаман Степаненко писав гетьманові Скоропадському як це робилося: “Голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано і інші тиранські смерті завдано… мертвих із гробов многих не тилко товариства, но і чернецов одкуповано, голови оним утинано, шкури луплено і вішано”.2

При штурмі Запорізької Січі росіяни втратили 294 вбитими і 142 пораненими. Петро І наказав “вооруженною рукой препятствовать селиться запорожцам вновь на Сечи или в другом каком-либо месте”.3 Війська знищили поселення й зимовники, тому вцілілі козаки втікли до Туреччини, заснувавши в урочищі Олешки на Дніпрі нову Січ. Ще 500 гетьманських і 4 тис. запорізьких козаків відступили разом з Карлом ХІІ і Мазепою до Бендер.

Терор охопив усі міста й містечка підвладної цареві України. При царській квартирі в Лебедині на Слобожанщині діяла слідча комісія, яка з жорстокими тортурами допитувала людей. Надалі спроб антиросійських виступів в Україні вже не було.

Деякий час царат ще потребував козацької підтримки у багаточисельних війнах з Туреччиною, тому він ретельно уникав антагоністичних сутичок з “малоросами”. Та й сама Гетьманщина вже ледь животіла й давно облишила думки про державну незалежність. Тим не менше, коли в 1737 р. російські війська фельдмаршала Мініха здобули Очаків, сам Мініх так обгрунтовував імператриці Анні Іоанівні необхідність утримання цієї фортеці за Росією:

“Очаков пресекает всякое сухопутное сообщение между турками и татарами, крымскими и буджакскими, и притом держит в узде диких запорожцев…”1

Забезпечуючи відданість козаків, перед кампанією 1739 р. Мініх взяв у заручники 500 “лучших запорожцев”, наказавши їм постійно перебувати при своїй головній квартирі.

До рішучих дій з остаточного вирішення української “проблеми” Росія приступила, коли достатньо міцно затвердилася у Північному Причорномор’ї. Як колись поляки побудували фортецю Кодак для контролю над Запорізькою Січчю, так і царат у 1735 р. розташував навпроти неї Новосіченський ретраншемент з російським гарнізоном. На козацьких землях активно будувалися слободи запрошених Росією з Європи колоністів. Так, у 1751 і 1753 рр. внаслідок переїзду сербів на запорізьких землях утворилися так звані Нова Сербія і Слов’яносербія. Уряд щорічно асигнував на їх облаштування значні кошти. Також осідали на стародавніх козацьких землях болгари, греки, молдавани, німці з Прусії… 1770 року Пилип Львівський писав з цього приводу останньому запорізькому кошовому отаману Калнишевському: “Вічная пам’ять нашим степам. Проспали.”2

Після переможної російсько-турецької війни 1768-1774 рр. розвиток подій різко прискорився. Німкеня Катерина ІІ негативно ставилася до будь-яких регіонів з особливим статусом і намагалася урівняти всі провінції в їхньому безправ’ї перед її абсолютною владою. Козаки активно воювали за Росію, і вище російське командування не раз відзначало їх заслуги, хоча особливо не берегло їх життів. Той же Калнишевський отримав золоту медаль, майже тисяча козаків—срібні. У своєму рескрипті Катерина ІІ навіть обіцяла козакам “усугубить милости”. У повній мірі ці “милости” впали на козаків 4 червня 1775 р. У той час, як більшість запорожців ще перебувала на турецькому фронті, російська армія генерал-поручика Текелі у складі 10 піхотних полків та 53 ескадронів кавалерії оточила і зрівняла з землею Запорізьку Січ. При потребі генералу Прозоровському доручалося також “произвести диверсию” проти запорожців з боку Слобідської України.3 Отамана Калнишевського й старшину, не зважаючи на їх проросійський курс і минулі заслуги, заарештували та відправили на заслання. Зокрема, останнього запорізького отамана Калнишевського з 1776 і до смерті в 1803 р. утримували в Соловецькому монастирі, де його замурували в казематі й подавали їжу через вузький отвір.

Тепер остаточне перетворення України на звичайну російську провінцію стало вирішеною справою. У 1781 р. під приводом імперської адміністративної реформи скасували старий полковий устрій в Україні. Потім перестало існувати славетне козацьке військо, полки котрого переформували на регулярні уланські або гусарські. Нарешті, у 1783 р. відбулося юридичне закріпачення селян. Запорізької Січі—цього символу волі українського народу, його прагнення до свободи—вже не існувало, і ніщо не могло стати на заваді кріпосницькій політиці Катерини ІІ. Таким був сумний фінал Переяславської угоди 1654 р. Такою виявилася ціна всіх московських обіцянок, гарантій та присяг.

Російська і радянська пропаганда неодноразово стверджували, що поширення російської влади в Україні полегшувало становище українського народу, але насправді ситуація була протилежною. Герцен так висловлювався про сутність російської політики щодо України:

“Добровольно присоединившись к Великороссии, Малороссия выговорила себе значительные права. Царь Алексей поклялся их соблюдать. Петр I, под предлогом измены Мазепы, оставил одну лишь тень от этих привилегий, Елисавета и Екатерина ввели там крепостное право. Несчастная страна протестовала, но могла ли она устоять перед этой роковой лавиной, катившейся с севера до Черного моря и покрывавшей все, что носило русское имя, одинаковым ледяным саваном рабства?”1

Навіть такі “спеціалісти” з “українського сепаратизму”, як В.Копистянський, визнавали, що “малорусское население, дождавшись своего политического воссоединения с Россией, жестоко было обмануто в своих надеждах и испытало горькое разочарование”.2

Зазначимо, що це є зважені російські оцінки російської ж політики щодо України.


3. Церковне “возз’єднання”.


Поступовому підкоренню Київської митрополії владі Московського Патріархату приділялося чимало уваги Москвою з огляду на великий вплив, який мала ця митрополія на козацьке військо. Без підпорядкування Української церкви московському патріархові була неможливою і ліквідація української державності. Треба зауважити, що українське духовенство це добре розуміло. Ось яку оцінку характерові тих давніх державних і церковних стосунків між Україною та Росією дав знаний український історик Іван Крип’якевич:

“Союз з Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких ознак сентименту. Це не було ніяке приєднання “відрізаної вітки від материнського пня”, як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів. Не йшлося також про визволення православної Церкви: між українською і московською Церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв’язків з Москвою ставилося київське духовенство”.1

Під час переяславських подій київський митрополит Сильвестр Косів з вищим духовенством залишилися єдиними, хто неприхильно ставився до присяги союзу з Москвою. Коли Бутурлін закликав митрополита, щоб він прислав своїх слуг-шляхтичів на присягу, Косів прямо заявив, “що хоч Хмельницький з Запорізьким Військом піддався під царську руку, але він, митрополит, з усім собором не посилав бити чолом государеві про те, щоб йому бути під государською високою рукою, і він з духовними людьми живе сам по собі, ні під чиєю владою”.2 З одного боку, митрополит не бажав накликати репресії на підвладних йому єпископів, що перебували на підконтрольній полякам території. Але з іншого боку, він не хотів появи в Україні російських владних структур. Тому згодом він відмовлявся віддати частину церковних земель у Києві під будівництво російської фортеці, справедливо оберігаючись, що за військовою адміністрацією до України прийдуть і московські церковні структури.

Москва дуже бажала приїзду київської духовної депутації. Проте київська церковна верхівка намагалася уникнути цього, оскільки не ризикувала спровокувати конфлікт. Адже патріарх у Москві поруч з царем вважався другим “великим государем”, його церковним двійником. І у Києві цілком розуміли, що московські політики на основі переходу України під протекторат царя домагатимуться визнання також духовної зверхності патріарха. Зрештою, перед очами був приклад Білорусії. Коли влітку 1654 р. туди вступили московські війська, патріарх почав підпорядковувати собі одну за іншою білоруські єпархії, а сам прийняв титул Патріарха Московського і всієї Великої, Малої і Білої Русі.

У той же час київська церковна верхівка зовсім не бажала міняти фактичну автономію під номінальною зверхністю константинопольського патріарха на диктаторську владу московського церковного владики. Не останню роль в цьому відігравала тоді дуже недавня історія появи Московської патріархії. У 1448 р. святитель московський Іона проголосив автокефалію майбутньої РПЦ, котра виділилася із запровадженої ще князем Володимиром Великим єдиної Київської митрополії. Самопроголошений трохи згодом на базі Московської митрополії патріархат у 1654 р. ще ні ким не був визнаний, тому патріарх не міг вважатися канонічним. Враховуючи це, київське духовенство у своїй грамоті до царя висловлювалося дуже обережно:

“Бо хоч і цурається і не противиться митрополит (київський—авт.) разом з нами віддавати послушаннє патріархові московському і всієї Росії—знаючи певно, що і його престол поставлений від Духа Святого,—але боїться, щоб Бог йому того не порахував за гріх”.1

Тільки 1686 року царгородський патріарх Діонісій під тиском обставин (політична воля намовленого московськими послами Великого візира Османської імперії, в чиїй владі він перебував, а також спокуса одержати 120 соболів та 200 червінців в дарунок від московських послів) легітимізував самопроголошену московську патріархію. А до того Українська церква чинила всілякий опір намаганням Москви підкорити її своїй волі.

Лише під тиском гетьмана, котрий шукав російської військової допомоги, київська церковна верхівка у 1654 р. відрядила депутацію до Москви. Вона висунула до царя прохання підтвердити права, привілеї та свободи Київської митрополії “згідно з своєю царською обіцянкою, вчиненою через В.В.Бутурліна і через гетьманських посланців”.2 Ось як визначалися відносини Української церкви з московською патріархією у викладенні архимандрита печерського, затвердженому митрополитом в якості основи чолобитної грамоти до царя:

“1. Просити й. цар. вел., аби зволив потвердити вольності церковні і духовні, також привілеї й строєнія (устави) вел. князів руських і королів польських.

2. Аби нас не віддалено від послушенства святійшому патріархові царгородському, до котрого належали ми правом божим, через хрещення і за правилами св. отець.

3. Аби преосв. Митрополит київський нинішній і його наступники, так само єпископи, архімандрити й ігумени зіставали при своїх духовних урядах до смерті. А по смерті наступники щоб наступали через вільний вибір духовного і світського стану. А московських духовних на ревізію і на всякі начальства щоб й. цар. вел. до Малої Росії не присилав.

4. Суди духовні щоб самі духовні справляли, і щоб всякі духовні справи кінчалися позивами до митрополита і його митрополичого суду, щоб винне духовенство каралося через преосв. митрополита і його духовий суд тут-таки, а не відсилалися до Вел. Росії а ні де інде. <…>

7. Щоб нікого з духовних нашої Малої Росії силоміць не забирали до Великої Росії, а коли їм коли-небудь трапиться побувати в Великій Росії в яких небудь наших духовних справах, аби їх цар. вел. не затримував”.1

Делегація киян зробила все можливе, аби уникнути зустрічі з московським патріархом і одразу направилася під Смоленськ, де у таборі українських та російських військ розташувалася царська квартира. Цар підтвердив частину привілеїв, а питання перепідпорядкування митрополії московській патріархії залишив невирішеним. Фактично на той момент Україна втримала свій церковний імунітет.

Новий наступ на Українську церкву відбувся з приходом на гетьманство Івана Брюховецького. З восьми статей укладеного ним договору з Москвою церковного питання стосувалася одна, четверта, про призначення митрополита в Київ. На догоду Москві Брюховецький просив, аби цар, з огляду на великий вплив, який має київський митрополит на козацьке військо, і з огляду на велику непевність козаків щодо відданості цареві, прислав до Києва російського святителя. І хоча цар відповідав про необхідність порадитися з царгородським патріархом, справа була вирішена наперед.

Поступки Москві й поведінка її урядників викликали обурення в Україні. Ігумени київських монастирів навіть заявили воєводі Шереметєву, що вони, якщо Москва дійсно пришле митрополита, “замкнуться в своїх монастирях”, мовляв, “краще смерть прийняти, ніж бути в Києві московському митрополитові”.2 До ворогів Брюховецького перейшли навіть його колишні друзі, як єпископ мстиславський Мефодій, незадоволений гетьмановим запрошенням до Києва московського духовенства. Перебуваючи в Москві у справі Никона протягом 1666 й на початку 1667 р., Мефодій був незадоволений виявленим йому в Москві прийомом і виїхав звідти з щирою ненавистю до всього московського. Але як тільки Мефодій довідався, що після Андрусівського перемир’я Брюховецький розірвав стосунки з Москвою і пішов на зближення з правобережним гетьманом Дорошенком, він негайно підтримав Брюховецького в цьому рішенні.

Однак антимосковський спалах швидко згас, частина України внаслідок тривалих війн перетворилася на пустелю, а козацька старшина поступово відсторонилася від державницької справи, зосередившись на облаштуванні власного життя. Українська церква ще намагалася утримати свою автономію, однак вирішальним ударом по її намаганнях стало визнання царгородським патріархом Діонісієм канонічності Московського Патріархату. Але при цьому він усе одно відмовився визнавати самочинне приєднання Російською церквою Київської митрополії. Проте Москва поступово замінила частину вищого українського духовенства своїми представниками. Натомість українці переводилися до російських єпархій.

Зважаючи на їхній значно вищий культурно-освітній рівень, ніж у росіян, сотні представників Української церкви залишили значний слід в історії Росії XVII-XVIII ст.: Ф.Прокопович, С.Яворський, Д.Туптало, С.Полоцький… У 1700-1762 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади Росії, тоді як власне росіяни—лише 47.1 Вони засновували і очолювали церковні, освітні, культурні установи, виправляли тексти релігійних книжок та робили нові переклади. Був час, коли Синод на три чверті складався з українців, а всі єпископи Росії, з Сибіром включно, також були українцями, переважно вихованцями Київської Академії.2

Однак попри ці успіхи окремих українських духівників, загалом ситуація виявилася невтішною: Українська церква була поступово інкорпорована до складу РПЦ. Згубні наслідки цього явища для козацької державності далися взнаки майже одразу, коли нова послужлива церква в Україні піддала анафемі гетьмана Мазепу за спробу звільнити країну від московського поневолення.

* * *

Аналізуючи події 1654 р. з висоти сьогодення можна однозначно стверджувати: це був своєчасний і необхідний для України дипломатичний крок гетьмана Богдана Хмельницького, продиктований тодішньою воєнно-стратегічною обстановкою. Але потрібно зняти усі пізніші політичні нашарування з цієї угоди. Йшлося про типовий військовий союз двох окремих держав і не більше того, а взаємні зобов’язання чітко визначалися договором. Ось як говорять про це сучасні неупереджені російські дослідники:

“Следовало бы признать, что Богдан Хмельницкий… искал не столько союза со “старшим братом” и общности исторических судеб, сколько союзника для Украины в той кровопролитной борьбе, которую она вела. <…> Народ, почти все время своего существования принужденній вести войну то с одним, то с другим захватчиком, не спешит безоглядно кидаться в объятия другого народа”.1

Проте хід війни швидко виявив значні протиріччя української та московської політики. Постійні порушення договору 1654 р. з боку Москви ще за життя Б.Хмельницкого вирішили майбутній розрив України цього союзу. Спираючись на Швецію, гетьман хотів створити таку політичну комбінацію, котра забезпечила б Україні незалежне становище. На жаль, цей план був надто невміло реалізований наступником Хмельницького гетьманом Виговським, невдача якого поховала надії Української держави. І сумним фіналом усім тодішнім потугам України виглядають наповнені розпачем поетичні рядки з поеми Великого Кобзаря “Чигирине, Чигирине”:

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра?

Тож чи мала тоді Україна історичний шлях, альтернативний поступовому поглинанню Росією? Хоча взагалі-то історія не допускає подібних питань, але думається, що Україна такий шанс мала. Як правило, дослідники пов’язували його з політичною переорієнтацією України від союзу з Росії на союз зі Швецію. Однак на нашу думку зовнішньополітичні орієнтири є питанням вторинним, оскільки Україна завжди спиралася головне на власні сили. Значно важливішим було подолання внутрішнього розбрату і згуртування народу. Вирішення завдання такої велетенської ваги під силу тільки авторитетному лідеру, яким був Богдан Хмельницький. Недаремно ж ім’я гетьмана означає “Богом даний”. Богом даний для всього народу, для всієї України. Якби доля відпустила йому ще хоча б десять років життя, історія України була б іншою. Не існувало б Полтавської битви Виговського з Пушкарем, “Чорної ради”, гетьманування Брюховецького, розділу українських земель між Росією та Польщею, принизливих угод на обмеження прав України, зруйнування Батурина та Запорізької Січі.

Проте великий гетьман передчасно помер, а іншого подібного авторитетного лідера Україна не мала. Надалі козацька старшина, примушена повернутися під владу Москви, ще намагалася створити для України прийнятний статус на умовах того ж договору 1654 р. Але Москва грала на внутрішньоукраїнських протиріччях, все більше обмежуючи обіцяні Україні права аж до їх повної ліквідації. “Хмельницкий не из любви к Москве,—писав Герцен,—а из нелюбви к Польше отдался царю… Москва, или, лучше, Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей”.1

За це ігнорування українських устремлінь Росія була покарана роками війн та тривог, тривалою втратою Правобережної України, постійною небезпекою нових українських виступів. “Росія,—стверджував голова російського уряду П.Столипін у 1911 р.—вже від XVII століття постійно поборює український рух, буде його і надалі поборювати, бо він постійно загрожує цілості й неподільності держави”.2 Врешті-решт, привід українського сепаратизму, котрий століттями тяжів над імперією, відіграв не останню роль у її розпаді в 1917 р.

Сьогодні часто чуємо з боку російських політиків заклики України до відмови від суверенітету на користь інтеграції з Росією. При цьому вони посилаються на приклад гетьмана Богдана Хмельницького, а особливо на міфи про ті події, створені під час Російської імперії та СРСР. І пропонують Україні керуватися цими міфами при творенні нею свого життя. Тому вельми важливо відділити ці міфи від нашої історії, щоб покласти край використанню великодержавними російськими шовіністами спотвореної історії України в справі знищення української державності.


IV

Які "братні українці" потрібні Росії?

Людськії шашелі. Няньки,