І. В. Діяк Україна Росія

Вид материала

Содержание

Почему так происходит – вопрос сложный, ибо он затрагивает политическую расстановку сил.

Подобный материал:

1 ... 13 14 15 16 17 18 19 20 ... 24

понятие интеграции оказалось дискредитированным”.^²

Саме тому Росія втратила інтерес до старих інтеграційних проектів, визнавши їх банкрутство. Заступник керівника адміністрації президента РФ С.Приходько заявив агенству “Інтерфакс”, що перед виконавчою владою Росії немає завдань про створення нових союзних структур між Росією, Білорусією і Україною. Так він прокоментував наміри учасників конференції “Україна, Білорусь, Росія – союз неминучий” закликати президентів трьох слов’янських держав утворити тристоронній міждержавний союз.^³ Більш того, виступаючи на 37-й Міжнародній конференції з питань безпеки в Мюнхені в січні 2001 р., секретар Ради безпеки РФ С.Іванов заявив: у керівництві Росії відбулося “певне переосмислення основних напрямів російської політики в СНД”. Кремль дійшов висновку, що “перетворення Співдружності на повноцінне інтегроване об’єднання у найближчій перспективі неможливе”, тому пріоритет надаватиметься “розвитку двосторонніх відносин з країнами СНД”.^⁴

Така несподівана “прагматичність” Москви і різка перестановка зовнішньополітичних орієнтирів не повинна вводити в оману. Зміна “форм” співробітництва з країнами СНД не передбачала революції в поглядах Москви щодо найближчих сусідів, враховуючи й Україну. Докорінних змін зазнала лише тактика, на яку вплинув “прорив на білоруському фронті”.

Єдиним реальним досягненням інтеграційних зусиль за московськими схемами виявилося створення Союзної держави з Білорусією. Щоправда, і тут також не все надійно, оскільки інтеграційні успіхи тримаються виключно завдяки поступливій позиції президента О.Лукашенка і придушенні ним будь-якої опозиції в країні. Тому зміна влади в Білорусії означала б для Москви великі політичні ускладнення. Проте російське керівництво позитивно оцінило досвід поглинання Білорусії (особливо в порівнянні з провалом інтеграційних проектів у межах СНД) й вирішило перенести його на двосторонні відносини з іншими пострадянськими республіками. Адже для того, щоб тримати в постійній напрузі окремі держави, у Росії цілком вистачає важелів тиску. Щодо України, то спікер російської Думи Г.Селезньов охрестив нову політику так: “Я завжди кажу, що треба не займатися політиканством, а треба Росії економічно входити в Україну”.^¹

Аналізуючи зміни в російській політиці, відомий американський політолог З.Бжезинський зазначає, що з боку Кремля і надалі простежується намагання обмежити незалежність України. Серед засобів – придбання частини промислових і енергетичних підприємств в Україні, тиск у сфері енергетики, будівництво газопроводів в обхід України та інше.^² Проаналізуємо їх докладніше.

2. Торговельна війна.

З часів СРСР, як уже зазначалося вище, економіки всіх національних республік були частками єдиного народногосподарського комплексу. Це обумовило велику взаємозалежність економік нових держав, які утворилися на теренах Радянського Союзу. Стосовно України та Росії цілком достатньо зупинитися лише на кількох моментах. Україна була традиційним постачальником продовольства на російський ринок. Дві третини експортованої з України продукції хімічної промисловості надходили також до Росії. Велику вагу мали поставки з України урана, марганцевої і титанової сировини, ртуті, окремих видів транспортного, гірничо-шахтного, металургійного обладнання, продукції чорної металургії. Всього й не перерахувати. Не випадково Росія на перших початках звільнила від податку на додану вартість 750 товарних позицій імпорту з України.

Проте з середини 1990-х рр. у російській торговельній політиці відбулися значні зміни. Було взято курс на поступове виштовхування української продукції з ринків Росії. Передбачалося, що у перспективі це поставило б українську економіку в скрутне становище та зробило б український уряд більш зговірливим. І перший удар завдали по агропромисловому комплексу, адже за продовольчими товарами на Росію в 1996 році приходилося 60% українського експорту, враховуючи по цукру – 76%, по м’ясопродуктам і рибі – 87%, безалкогольним і алкогольним напоям – 43%. Уже наступного 1997 року ця частина експорту завдяки російським торговельним обмеженням скоротилася вдвічі. А загалом у 1996-1998 рр. ввіз до Росії українського зерна зменшився в 11 раз, борошна і крупи – в 7,7 рази, цукру – в 7,4 рази, безалкогольних і алкогольних напоїв – у 6,5 рази.^¹ Сталося все це зовсім не тому, що в Росії зникла потреба в українських продовольчих товарах. Росія самотужки не забезпечує себе продовольством, тому збільшилися закупівлі у країнах далекого зарубіжжя. Завдання полягало в тому, аби закуповувалося продовольство саме неукраїнського походження. Показова історія з цукром. У квітні 1997 р. російським урядом була введена нова митна ставка на цукор у розмірі 25%, але не менше 0,07 екю за 1 кг. До того діяла ставка 0,012 екю, котрою український цукор взагалі не обкладався. Окрім нової митної ставки для обмеження українського експорту цукру російський уряд запровадив квоту 300 тис. т. замість старої, що складала на вересень 1996 р. 1 100 тис. т.

Однак цього виявилося замало, аби відучити російських споживачів купувати український цукор. Влітку 1999 р. уряд Росії запровадив 20%-ве спеціальне мито на український цукор у межах тарифних квот. Згодом після багатьох переговорів її скасували разом із додатковим 3%-им митом на імпорт товарів, проте справу вже було зроблено. Прикриваючись розмовами про захист російського цукровиробника та начебто погану якість українського цукру, уряд примусив споживача завозити цукор до Росії аж із Аргентини, а не купувати його в “братів” з України. Депутат Держдуми Росії від Аграрної партії М.Сухий констатував сумні реалії: “Ми із задоволенням брали б український цукор, але нині створено багато перепон”.^²

Щось подібне відбулося з традиційним експортом до Росії спирту і горілки. Їх ввезення в 1995 р. складало відповідно 98% та 70% загального російського імпорту цих товарів з СНД. У січні 1996 р. було запроваджено акцизні збори, що зробили українські товари на російському ринку нерентабельними.

Для чого російський уряд так старанно витісняє з ринку держави українські товари? Його офіційна точка зору: з метою захисту російського виробника від експансії дешевших українських товарів або ж через невисоку якість українських товарів, котрі самі не витримують конкуренції. Приклад з цукром продемонстрував, що російський виробник нічого не виграв від торговельної війни проти українського цукру. Адже на ринок прийшов цукор з далекого зарубіжжя, котрий раніше не міг сперечатися з українським, доки митні збори не зробили його надто дорогим.

Аналогічною виявилася ситуація з українським металом, котрий витісняється з російського ринку ще активніше, ніж цукор. За радянських часів Україна виробляла до 1/3 усього метала. Істотне місце на російському будівельному ринку вона посідала й після розвалу СРСР. У 1999 р. було вироблено 26 994 тис. т. металопродукції (зростання на 12% щодо попереднього року), з яких експортовано до Росії 1 073 тис. т. (зростання на 3,6%). Російський уряд негайно взявся “виправляти” ринок, обмежуючи доступ українському металу до Росії. Все це прикривалося розмовами про “несоответствующее качество” сталі, прокату, іншої металопродукції з України. Брехливість подібних вигадок викривається самими ж росіянами:

“Помимо международных сертификатов (таких как международный стандарт ИСО-9002, евростандарт ЕМ 10080, для труб – технический свод правил АD-WO/TRD 100), большинство украинских поставщиков металла имеют и российские сертификаты соответствия, что значительно облегчает использование украинской стали на территории России. <…> Один из сотрудников “Росконтракта” (бывший ГОССНАБ СССР) прокомментировал ситуацию следующим образом: “Для меня не существует такого понятия как “украинский продукт”. У нас есть металл, который соответствует ГОСТам и имеет сертификацию. С ним мы и работаем”. Если украинская сталь имеет российский сертификат, то, получается, нет никаких причин избегать ее использования”.^¹

Якщо український метал зовсім не поступається за якістю російському, то в чому ж річ? Чим викликаний “хрестовий похід” уряду Росії проти нього? Захистом російського виробника від недобросовісної конкуренції? Зовсім ні.

“ Почему так происходит – вопрос сложный, ибо он затрагивает политическую расстановку сил. По мнению специалистов, вопрос о плохом качестве украинской стали вообще является “надуманным и искусственно созданным”. Россия, естественно, заинтересована в наращивании собственного производства стали и поддержке отечественных производителей. Но при этом нарушаются элементарные принципы международного распределения труда и тем самым наносится экономический вред как украинским, так и российским производителям стали – псевдозащита рынка ведет к тому, что российское производство продолжает организационно и технологически стагнировать из-за отсутствия здоровой конкуренции. Но больше всего страдает рядовой строитель, преследующий прежде всего собственные интересы, а в итоге, как всегда, – потребитель”.^¹

Останнім акордом торговельної війни на ринку металопродукції стала нещодавня історія з витісненням українських сталевих труб із Росії. Урядова комісія з захисних заходів у зовнішній торгівлі і митно-тарифної політики РФ ухвалила рішення про введення мита на українські труби великого діаметра в розмірі 20%, а на всі інші вітчизняні труби – 40%, якщо Україна відмовиться обмежити їх ввезення на російську територію на рівні 480 тис. т. на рік.

Пояснюючи ситуацію зауважимо, що українські трубні підприємства розвивалися в часи СРСР у розрахунку на російський ринок. З 1,6 млн. т. труб, вироблених Україною в 2000 р., найбільша частина (0,8 млн. т.) була експортована до Росії. На внутрішньому українському ринку знайшли собі застосування тільки 0,3 млн. т., решта була поставлена третім країнам.^² Запровадження мита одразу робить ціну українських труб у Росії надто високою, а квота в 480 тис. т. нікого не задовольнить. Навіть квота в 620 тис. т. (з них 135 тис. для труб великого діаметру), встановлена після міжурядових україно-російських переговорів, за оцінками російських експертів, рівноцінна запровадженню 40%-го мита.^³ Як зазначає генеральний директор об’єднання “Укртрубопром” Л.Ксаверчук, “у нас один завод ім. Карла Лібкнехта виробив у минулому році 614 тис. тонн труб, а 80% його продукції йде на експорт”.^⁴ Як наслідок, ціла галузь економіки України муситиме знижувати обсяги виробництва, почнуться простої підприємств, люди втратять роботу й засоби для існування.

Розмови, що подібним чином російський уряд допомагає своєму виробникові, як уже зазначалося вище, цілком брехливі. Українські труби, по-перше, ані трохи не поступаються російським за якістю, а по-друге, ані трохи не загрожують російським трубовиробникам. Аналогічно до Росії, спеціальне розслідування щодо постачання труб з України проводила Угорщина. Врешті-решт, міжвідомча комісія Угорщини з міжнародної торгівлі ухвалила рішення не вживати заходів з захисту свого ринку від української металопродукції.^¹ Тобто маленькій Угорщині українська металопродукція не загрожує, а великій Росії загрожує?

Насправді причини трубних обмежень полягають в іншому. Дивовижним чином збіглися інтереси російського уряду з інтересами Фонду трубної промисловості Росії. Саме після звернення його учасників до голови уряду РФ М.Касьянова українські трубовиробники зазнали обмежень. В чому інтерес учасників згаданого Фонду? Адміністративне усунення українських труб з ринку автоматично зробить цей Фонд монополістом і дозволить безпідставно збільшити ціни. Саме це прогнозує Л.Ксаверчук, коли пояснює причини витіснення українських трубних підприємств з російського ринку: “Це робиться для підвищення ціни російських труб на ринку РФ. Як тільки ми обмежимо постачання труб, там відразу зростуть ціни”.^² В умовах будівництва трубопроводів в обхід України (про що мова піде далі) це гарантуватиме росіянам надприбутки.

А в чому ж тоді інтерес російського уряду? З одного боку, ще уряд Т.Гайдара розпочав шлях до створення в Росії замкненого циклу виробництва усього необхідного незалежно від ціни, аби тільки позбутися кооперації з країнами СНД. Для заміщення української трубної продукції вже розгортаються додаткові потужності на російських підприємствах, як Новолипецький і Магнитогорский металургійні комбінати, ВАТ “Северсталь”, Волзький трубний завод… З іншого боку, закриття російського ринку збуту для українських виробників внесе додаткову дестабілізацію до нашого суспільства. Адже робітники трубних підприємств пов’язуватимуть втрату роботи з державною незалежністю України, ідея котрої дискредитується. Натомість привабливішим стане приклад Білорусії, чиїй продукції не створюють перепон в доступі на російський ринок, а навпаки – відкривають “зелену вулицю”. Минулого року Росія взяла в Білорусії 80 тис. тракторів МТЗ і 70% продукції промислового гіганту МАЗ. Ще б пак, адже Білорусія – дружня країна. Критерієм дружності для Росії є повне піддакування їй на міжнародній арені й одностороння гіпертрофована зовнішньополітична орієнтація на Москву. Все, що виходить за ці рамки, – вже ознака ворожості, з точки зору Росії.

Зауважимо, що така політика для Москви не нова. Свого часу авторові цих рядків довелося побувати на закритій нараді для керівників підприємств, під час котрої представник ЦК КПРС пояснював причини розташування виробництва автобусів “Ікарус” саме в Угорщині. Протягом усіх повоєнних років зберігалася постійна небезпека виходу цієї країни зі складу Варшавського Договору і взагалі з радянської сфери впливу. Але якби угорський уряд виявив надмірну самостійність, СРСР і країни “соціалістичного табору” негайно закрили б свій ринок для угорської продукції. Власні потреби Угорщини в автобусах були незначними, на Заході “Ікаруси” ніхто не купував, тому сто тисяч робітників і сотні тисяч членів їх сімей втратили б засоби до існування. Спалах їх незадоволення був вельми небезпечним для угорського уряду, забезпечуючи Москві контроль над Угорщиною надійніший, ніж вся 70-тисячна Південна група радянських військ. Тільки тоді ця політика Москви називалася “доктриною обмеженого суверенітету”, а тепер західні експерти говорять про російські наміри “обмежити незалежність України”. Що ж, спадковість політики цілком зрозуміла: винайдені ідеологами з ЦК КПРС методи тепер застосовуються російськими геополітиками.

Саме таким політичним розрахунком керується російський уряд, коли свідомо йде на економічні збитки від торговельної війни з українськими товарами. Росія якось подолає ці збитки, зате Україна стане більш зговірливою. І сиплються з-під пера російських урядовців торговельні обмеження одне за одним. Зокрема, нові ставки експортного мита на вивіз до країн, які не беруть участі в диктованому з Москви Митному союзі, енергоносіїв, коксу, деревини, хімічних елементів, паперу, кольорових металів… Спеціальні мита на ввіз до Росії української крохмальної патоки, карамелі, сезонні мита на цукор… Останньою в цій черзі виявилася українська сіль.^¹

Жорстке проведення зовнішньоторговельної та митної політики має ще один негативний ефект. Воно суперечить курсу російського уряду М.Касьянова та перспективній програмі економічного розвитку Г.Грефа. Одним із першочергових завдань уряду РФ проголошувалася інтеграція Росії в міжнародну торговельну систему, насамперед, у ВТО. В програмі Г.Грефа передумовлено спрощення митних правил та зниження ввізного мита. У цій ситуації введення різних обмежень і дискримінаційних квот на українську продукцію шкодить іміджу Росії, котрій необхідно завоювати позиції ліберальної ринкової держави. Однак на які жертви не підеш заради великодержавної величі.

Цей диктат політики над економікою в поєднанні з рештками імперської психології вищих державних чиновників Росії відіграє провідну роль в торговельній політиці нашого північного сусіда щодо республік колишнього СРСР.^¹ Це змушено визнають неупереджені російські дослідники:

“В известной степени такие упреки справедливы. Политика не должна быть диктатором по отношению к экономике, внутриполитические веяния, колебания и перемены, столь частые, хоть и не коренные в современной России, не должны разлаживать, а тем более подрывать сложившиеся экономические межгосударственные отношения”.^²

Зменшення зацікавленості Росії в українській продукції за умов збереження залежності України від поставок з Росії (в яких левову частку складають енергоносії) відкриває перед Москвою широкі перспективи по перетворенню економічної залежності України на залежність політичну. Адже зупинка українських виробництв через закриття російського ринку для їх продукції супроводжується намаганням російського капіталу приватизувати ці виробництва за безцінь. Показовий факт: під час міжурядових переговорів у Москві щодо “трубного питання” 11 квітня цього року російська сторона погоджувалася зберегти бажану для українських виробників квоту в 750 тис. т., якщо Київ погодиться на об’єднання енергетичних систем двох країн. Це у свою чергу відкрило б шлях до приватизації української енергетики російською компанією “Єдині енергосистеми” на чолі з А.Чубайсом. Подібні намагання складають другий напрям нової експансії Росії щодо України.

3. “Стратегічний контроль” над економікою.

Як відомо, після 1945 р. відбулася криза і розпад світових колоніальних імперій, що складалися протягом багатьох століть – Британської, Голландської, Португальської, Бельгійської, Французької. Від колишніх грандіозних володінь, які іноді в десятки разів перевищували площу своїх метрополій, до 1990-х рр. збереглися жалюгідні рештки. Але й ті (як-от Гонконг і Макао) поступово уходять від своїх минулих володарів.

Отже, колоніалізм помер. Чи це справді так? Подивіться уважно на економіки нових країн, котрі в недалекому минулому належали до чиїхось імперій, і знайдете цікаву закономірність: цілковите панування там капіталу з колишніх метрополій. Не будуть становити виключення й ті з них, що раніше належали до “друзів” СРСР. Зокрема, за останні десять років португальський капітал повернувся до Анголи та Мозамбік – своїх багатовікових африканських колоній. Дійшло до того, що прем’єр-міністр Бельгії нещодавно навіть офіційно вибачився перед Конго й Руандою, бо своєчасно не припинив міжетнічну різанину в цих африканських країнах. Виявляється, маленька Бельгія, розташована за тисячі кілометрів від зони конфлікту в Африці, мала реальні важелі впливу на тамтешню ситуацію. Ще б пак, адже це її колишні колонії.

Якщо метрополії насправді не залишили своїх колоній, а й надалі мають вирішальний вплив на життя нових країн, то як це називається? Неоколоніалізм. Тобто нове видання старої політики. Вимушений перехід до них відбувся через неможливість зберігати багатовіковий устрій відносин “метрополія—колонія”. Найпоширенішою формою неоколоніалізму є скуповування за безцінь у колишній колонії підприємств стратегічного значення, зокрема в сировинному, енергетичному секторах, важкій промисловості, сільському господарстві, а також землі. Сьогодні ми бачимо, що саме до таких дій щодо України вдається Росія.

Як уже зазначалося вище, в першій половині 1990-х рр. Москва робила головну ставку на нове поглинання пострадянських країн під виглядом “інтеграції”. Врешті-решт, ці спроби закінчилися невдало, тому політика вимагала змін. Це визнавали навіть ортодоксальні російські імперіалісти, як “геополітик” О.Дугін:

“Учитывая то, что простая интеграция Москвы с Киевом невозможна и не даст устойчивой геополитической системы... Москва должна активно включаться в переустройство украинского пространства по единственно логичной и естественной геополитической модели”.^¹

Це “включення” Москви полягало в тому, що, не маючи змоги зламати опір республіки тиском ззовні, ставка переноситься на встановлення стратегічного контролю над нею зсередини:

“Стратегически Украина должна быть строго проекцией Москвы на юге и западе… Абсолютным императивом русской геополитики на черноморском побережье является тотальный и ничем не ограниченный контроль Москвы на всем его протяжении – от украинских до абхазских территорий”.^¹

Подібна перспектива забезпечується через встановлення контролю над ключовими галузями економіки України. Російський капітал уже почав проникати на стратегічні українські підприємства і ставати повноправним суб’єктом відносин власності. Закриття для продукції цих українських підприємств традиційних російських ринків, під забезпечення котрих їх будували, має здешевіти російським компаніям їх купівлю. Саме так відбувалося в країнах Азії та Африки, тільки там це називалося неоколоніалізм. А як це називається у нас? Співробітництво на двосторонній основі?

Основні сфери російських інтересів – це нафтопереробна, хімічна, металургійна промисловість. Особливо це стосується першої, де практичні потреби російських компаній співпадають з політичними інтересами Росії. Цілком достатню уяву про стан справ дає хоча б звичайний перелік нових хазяїв наших підприємств-гігантів.

Один з найбільших українських нафтопереробних заводів – ВАТ “Лисичанськнафтооргсинтез” (ЛиНОС) – минулого року потрапив до рук Тюменської нафтової компанії, котра є учасником російського консорціуму “Альфа-груп”. Інша дочірня компанія цього консорціуму—“Альфа-НАФТА”—володіє частиною нафтопереробного заводу “Нафтохімік Прикарпаття” й керує контрольними пакетами акцій ряду українських обласних підприємств з постачання нафтопродуктів. З квітня 1999 р. дочірня компанія російського “ЛУКойлу” “ЛУК-Синтез Ойл Лімітед” володіє 52% акцій нафтопереробного заводу (НПЗ) в Одесі. Кременчуцький НПЗ уже давно працює на нафті з російського Татарстану за особливою угодою. Ще точиться боротьба за Дрогобицький НПЗ “Галичина”, де поруч з російськими намагаються боротися українські та західні компанії. Але найвірогідніше, що він дістанеться саме росіянам. Фактично лише Херсонський НПЗ – єдиний з усіх в Україні – не вдалося прибрати до рук російським нафтовим компаніям, оскільки він рано потрапив до поля інтересів “Казахойлу”. Від імені цієї нафтової компанії Казахстану підприємством керує “Група Альянс”.

Отже, починаючи з 1999 р. український ринок нафти й нафтопродуктів перетворився на виключно російську сферу роботи. Аналогічна ситуація складається й у нафтохімії. Зокрема, на базі нафтохімічного концерну “Оріана” (м. Калуш Івано-Франківської обл.) створено ТОВ “Лукойл-Нафтохім” – дочірня київська фірма однойменної російської компанії. Капітуляцію перед експансією російських нафтових компаній часто пояснюють тим, що можливості української переробки значно перевищують потреби країни в бензині, дизпаливі й мазуті. Тому, мовляв, існує реальна потреба включити українські НПЗ до загальної системи російського експорту нафти.

Капітулянтам, які віддали росіянам стратегічну галузь вітчизняного виробництва, хотілося б навести приклад іншого ставлення до державної справи. Чеські заводи, як відомо, з часів існування Ради Економічної Взаємодопомоги “соціалістичного табору” орієнтувалися на радянську нафту. Проте з початку 1990-х рр. Чехія, як жодна інша країна Східної Європи, доклала значних зусиль для диверсифікації поставок нафти на свої НПЗ. До цього спонукали спроби російських дипломатів примусити Прагу відмовитися від вступу до НАТО, спираючись на нафтову залежність Чехії від Росії. Спалахнув політичний скандал. І хоча Москва вибачилася перед Прагою та відкликала винних дипломатів, чеські нафтовики однозначно перейшли на нафту з Середземноморського регіону. Не зупинило навіть те, що чеські НПЗ традиційно орієнтувалися на Ромашкинський сорт нафти, котрий видобувають у Татарстані. На заводах провели необхідні технічні роботи, аби одержувати нафтопродукти з легших, малосірчастих сортів нафти Середземномор’я. А росіяни на всі спроби приватизувати що-небудь з нафтової галузі Чехії постійно діставали відмову. У 1999 р. “ЛУКойл” запропонував вигідні умови приватизації зовсім невеликого НПЗ у місті Парамо (потужністю 1 млн. т. на рік). Однак чехи не погодилися саме через російську приналежність компанії.

Польські покупці, як і чехи на південній гілці нафтопроводу “Дружба”, також швидко зрозуміли: тільки рішуча диверсифікація джерел поставок нафти убезпечить їх від цінового диктату російської сторони. Тоді вони перейшли на нафту з Північного моря, аби протистояти ціновим атакам російської компанії “Сіданко”, що була координатором цього напряму “Дружби”.

У нас же російський капітал забирає цілі галузі економіки одна за одною. Вслід за нафтопереробкою і забезпеченням країни нафтопродуктами до росіян перейшли Миколаївський глиноземний завод і Запорізький алюмінієвий комбінат – левова частка алюмінієвої промисловості України. Російські компанії активно цікавляться й скуповують пакети акцій цементних і металургійних підприємств Донецької та Дніпропетровської областей. Для підтримки нових приватизаційних проектів Альфа-банк із уже згаданого консорціуму “Альфа-груп” викупив у 2000 р. “Київінвестбанк”, перейменований після цього на “Альфа-банк Україна”. Таким чином, слідом за великим російським промисловим капіталом до української економіки рушили й банки.

Скептики зауважать, що в цьому не варто шукати небезпеки. Адже весь світ зацікавлений у залученні до національних економік якнайбільших іноземних інвестицій. Взагалі це так, але той же світ вивів універсальну формулу: іноземцям має належати не більше 30% виробництва, інакше їх диктат складатиме загрозу національним інтересам країни. У нас же російські компанії не просто захоплюють цілі стратегічні галузі економіки, але й під час їх приватизації конкурують між собою (а не з українськими чи західними компаніями, як це мало б бути). Наприклад, за контроль над Миколаївським глиноземним заводом змагалися російські “Сибірський алюміній” (А.Чубайс–О.Дерипаска) і TWG (Б.Березовський–Л.Чорний).

Поки розгорталася приватизація українських об’єктів, російські компанії дійсно везли до України кошти. І кошти чималі, аби ніхто не міг їм протистояти. Однак незабаром розпочнеться “збір урожаю” та його вивезення за межі нашої держави. Зрозуміло, ніхто відшкодовувати нічого Україні не буде. Адже, по-перше, не для того вони сюди приходили, щоб вкладати кошти. Вони й у себе вдома, в Росії, не надто активно вкладають кошти в розвиток економіки. Чого тоді сподіватися Україні? Нагадаємо хоча б історію з Одеським НПЗ. Вона вельми показова. Російська компанія “ЛУКойл” одержала в 1999 р. контрольний пакет його акцій з умовою щорічної поставки на завод 2,4 млн. т. нафти для переробки. Але менеджмент “ЛУКойлу” був стурбований не так переробкою й продажем нафтопродуктів в Україні як транзитом їх до Європи. Цілий рік “ЛУКойл” дозволяв собі ігнорувати вимоги українських урядовців виконувати взяті на себе зобов’язання, не відповідав на запити Фонду державного майна з цього приводу. Довелося президенту України Л.Кучмі особисто втрутитися до справи й погрожувати реприватизацією Одеського НПЗ. Після цього “ЛУКойл” підтвердив обіцянку завантажити завод нафтою, проте його обладнання вже прийшло до неробочого стану.

А по-друге, якщо російський уряд має якісь важелі впливу на ці компанії, в українського уряду таких важелів немає. Навпаки, російські власники стратегічних підприємств України мають можливість за місцеві ж кошти формувати проросійську політику в Україні. Саме з огляду на таку перспективу російська влада свого часу й відмовилася від СНД, надавши посильну підтримку промислово-фінансовим компаніям. Високі прибутки цих господарів українських підприємств дають змогу “купувати” деяких українських аналітиків, політичних і громадських діячів, засоби масової інформації. За їх допомогою формується потужна проросійська база в Україні, завдання якої – захищати євразійську модель подальшого розвитку. Це “завдання” вже виконують мало не 90% наших засобів масової інформації. Подивимося, хто володіє українським телебаченням:

російський холдінг “Медіа-мост” (власник “НТВ”) володіє акціями українського каналу “1+1”;

телеканал “Інтер” створений за участю російського “ОРТ”;

“Новий канал” підконтрольний “Альфа-групп”;

компанія “ЛУКойл” бере посильну участь в українському політичному житті за допомогою дециметрового телеканалу СТБ…

Не краще й на ринку друкованих засобів масової інформації. За даними Міністерства інформації тираж україномовних видань за 1992-1994 рр. зменшився від 63 млн. 700 тис. до 14 млн. 700 тис. примірників – у 4,3 рази. З 400 газетних видань в Україні лише 103 (25%) були україномовними.^¹ Згодом дисбаланс на користь російськомовних видань зріс ще більше. Нині в Україні видаються 1,3 тис. російськомовних та близько 100 газет іншими мовами.^² І в результаті маємо ситуацію, коли в 1997-1998 рр. на 100 тисяч громадян України припадало 54 російських і лише 7 українських періодичних видань.^³ При цьому всі старі центральні російські видання аби одержати ліцензію на друкування й поширення в нашій державі, додали до своїх назв індекс “в Украине” (“Аргументы и факты” в Украине”, “Известия” в Украине”, “Московский комсомолец” в Украине” та інші), від чого українськими за змістом зовсім не стали. Крім того, від їхнього поширення наша держава зазнає цілком реальних фінансових збитків за рахунок пільгової вартості реклами неукраїнських рекламодавців у цих виданнях (дивися додаток №7).

За таких умов формується суперзалежність України від Росії. Захопивши Україну економічно, скупивши її стратегічні підприємства, дислокувавши російські війська в Криму, контролюючи значну кількість українських російськомовних засобів масової інформації та православну церкву, Росія закладає підвалини для перетворення України на свій неоколоніальний додаток. Внаслідок цього ми будемо позбавлені можливості самостійно ухвалювати рішення як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики.

4. Енергетика.

У сценарії інтеграції пострадянських країн під політичною й економічною зверхністю Росії ключову роль відіграє встановлення контролю над енергетикою. Це обумовлено тією визначальною роллю, котру вона відіграє в сучасному економічному житті. Як зазначив нещодавно президент Росії В.Путін, паливно-енергетичний комплекс посів у економіці колишнього Союзу становище несучої конструкції, і ще більше зміцнив це становище за останні роки. Зокрема, сьогодні в російській економіці енергетичний сектор є основним стабілізуючим фактором, забезпечуючи до 30% доходів консолідованого бюджету РФ, майже 45% валютних надходжень і близько 30% обсягу промислового виробництва країни. Аналогічне значення він відіграє і в українській економіці. Особливо це стосується газової галузі, бо частка газу сьогодні становить 45% всіх енергоносіїв у нашій країні, а доля галузі в наповненні державного бюджету перевищує четверту частину.

Тому цілком зрозумілий інтерес Росії до енергетики колишніх радянських республік. Приватизації їх об’єктів дуже сприяє монопольне становище російських компаній на газовому ринку, в першу чергу РАТ “Газпром”. На сьогодні 80% паливно-енергетичних ресурсів надходить до України з Росії, тоді як західні країни прагнуть зменшити їх надходження з однієї країни до рівня менш ніж 30%. Адже там добре розуміють, що монопольний контроль над енергопотоками дозволяє встановити контроль над ціноутворенням і над спільним ринком. Сумні наслідки, до котрих призводить такий монопольний контроль, спостерігаємо в Україні останні десять років. Однією з причин катастрофічного стану паливно-енергетичного комплексу України є непомірно висока ціна на імпортований з Росії газ.

Потрібно зазначити, що в спадщину від народногосподарського комплексу СРСР нам дісталося надзвичайно велике споживання енергоносіїв на одиницю внутрішнього валового продукту (в п’ять-шість разів більше, ніж в країнах Західної Європи). Це викликано тим, що наша промисловість будувалася за часів радянського нафтогазового достатку, коли ціни на енергоносії були значно нижчими за світові. З проголошенням державної незалежності Україна одразу посіла шосте місце в світі за обсягом споживання газу і третє місце – за обсягом імпорту газу. Сьогодні ми є найбільшим імпортером російського газу серед країн Європи. 19 її країн споживають 110-120 млрд. куб. м. російського газу на рік, а Україна – 60 млрд. куб. м. (разом з об’ємом газу, який постачає МЕК “Ітера” і заробленим за транзитні послуги). Лише в 2001 р. українська частка в російському газовому експорті істотно зменшилася завдяки укладенню угоди з Туркменістаном на постачання до України протягом року 30 млрд. кубів туркменського “блакитного палива”.

Надмірне енергоспоживання є непосильним тягарем для економіки. Україна змушена щорічно витрачати близько $5 млрд. тільки на закупку природного газу. Але віднайти кошти для впровадження енергозберігаючих технологій, щоб полегшити залежність від російського газу, стає неможливим через постійні маніпуляції з цінами на нього. Як монопольний постачальник газу в Україну російська сторона продає його нашій державі за значно вищими цінами (у два рази), ніж країнам Західної Європи. Так, у жовтні 1999 р. Росія продавала газ до Франції на її кордоні по 75,09 долара за 1000 куб. м. (за даними журналу “Gas Connections”). Але якщо врахувати транспортні послуги за доставку газу від кордону Україна – Росія до кордону Франції (ця відстань дорівнює 2 678,8 км), то фактично Росія продавала газ Франції на кордоні Україна – Росія за ціною 28,22 долара за 1000 куб. м.

Продаючи газ Україні фактично за ціною 80 доларів, Росія має чистий дохід набагато більший, ніж від продажу 120 млрд. куб. м. газу країнам Європи, а отже, Україна переплачує за російський газ щороку більш як $2 млрд. Як наслідок, ми все далі заглиблюємося у боргову яму перед РАТ “Газпром”. Якби ціни російського газу встановити на європейському рівні, то з урахуванням власного видобутку і заробленого за транзитні послуги газу ми майже на 85% забезпечили б державу газом без російського імпорту. Можна стверджувати, що економічна криза в Україні значною мірою залежить від непомірно високої ціни на газ із Росії.

Чому російський газ продається в Західній Європі по 60-70 доларів за 1000 куб. м. (в січні 1999 р. $55,2 для Словаччини, $65 для Литви, $64,53 для Польщі), тоді як для України – “стратегічного партнера” Росії – він коштує всі 80 доларів уже при перетинанні україно-російського кордону? Тому що механізми формування ціни на газ не мають жодного відношення до ринкових. При їх застосуванні панують не економічні обгрунтування, а політичні вподобання російського керівництва. В цьому сенсі стає добре зрозумілим, чому російський газ такий дешевий для Білорусії на чолі з О.Лукашенком.

У той же час ціни за транзит російського газу територією України нижче, ніж у середньому по Європі. А ціна за зберігання російського газу в українських газосховищах понад удвічі менша, ніж для країн Західної Європи. Так, середня вартість зберігання газу в США дорівнює $23,3 за 1000 кубометрів. Угорщина та Польща сплачують за зберігання 1000 кубометрів свого газу в українських сховищах $17,5-18. І тільки для російського газу під тиском “Газпрому” встановлено тариф $8,5, чого зовсім не вистачає на його закачування, зберігання та відбір із підземних сховищ. Але і цей мізерний тариф “Газпром” не сплачує, тому НАК “Нафтогаз України” змушена робити цю послугу Росії за власний рахунок, зазнаючи збитків на суму понад $100 млн. Якби Російська Федерація повністю розраховувалася коштами за всі послуги зберігання газу, то Україна могла б зі свого боку розрахуватися за борги за поставлений природний газ.

Завищені ціни на газ в сумі з суто українськими недоліками (такими як безвідповідальне ставлення до енергозбереження, безоплатне використання газу, зловживання окремих працівників відомств і підприємств)^¹ призвели до формування значного боргу держави перед Росією за спожитий газ. Сам факт його наявності дуже вигідний російській стороні, бо дає підстави збільшувати тиск на Україну з цілком визначеною метою: прибрати до своїх рук об’єкти української енергетики і металургійної промисловості. Саме тому Росія послідовно відмовляється від будь-яких інших можливостей урегулювання проблеми боргу. Зокрема, провести взаємозалік за російські борги українським машинобудівним підприємствам. Про свої борги Україні вони взагалі не люблять говорити (далі ми на цьому зупинимося докладніше). Зазнали невдачі спроби Києва ліквідувати газовий борг шляхом його перетворення в державні цінні папери з погашенням до 2005 р.

Так відбувається через намагання російської сторони реалізувати в Україні схему прихованої експансії, “обкатану” в Молдові. Там в обмін на списання молдавських боргів було створено підконтрольне РАТ “Газпром” акціонерне товариство “Молдова-газ”, до якого увійшли всі об’єкти газової галузі цієї країни (в першу чергу магістральні трубопроводи). Що стало далі, ми всі зараз спостерігаємо. Після переходу молдавської економіки до російських рук, на чергових парламентських виборах перемогли проросійські політичні сили. Більшість з них складають комуністи, лідер котрих одержав посаду президента Молдови. Після цього Молдова проголосила свої наміри приєднатися до Союзної держави Білорусії та Росії. А починалося все із створення боргу через завищення цін на газ, начебто, суто економічної проблеми.

За умов монопольного контролю над енергопотоками російська сторона легко впливає на конкурентоспроможність української продукції. Адже її собівартість збільшується через завищену ціну енергоносіїв. Наприклад, якщо за радянських часів питома вага енергетики в ціні цукру складала 6%, то тепер сягнула 60%. Додамо сюди, що оплата російських енергоносіїв здійснюється в доларах, тому ціна залишається стійкою, не зважаючи на девальвацію рубля. На цьому тлі український експорт до Росії дорожчає й ускладнюється, бо російська сторона погоджується на взаєморозрахунки тільки в рублях і гривнях.

* * *

Маючи такі вагомі важелі впливу на українську ситуацію, Росія активно користується ними, проштовхуючи вигідний для неї сценарій: перехід української власності до її рук за борги. Аби Україна зрозуміла, що іншого виходу в неї немає, російська сторона всіляко намагається зберегти свою газову монополію. Взимку 2001 р. МЕК “Ітера” погрожувала припинити постачання туркменського природного газу до України. Цим Києву демонструвалася марність його надій на диверсифікацію джерел постачання енергоресурсів. І навпаки, їх постачання буде надійним, якщо в російську власність перейдуть деякі заводи, підземні газосховища, транзитні трубопроводи, розташовані на українській території.

Особливо значною є зацікавленість в захопленні газотранспортної системи України. Не важко помітити, що Україна географічно розташована між найбільшими газовидобувними районами і основними споживачами газу. Тому не випадково наша держава стала найбільшою транзитною країною світу, адже газотранспортна система (ГТС) є однією з найпотужніших на Європейському континенті. Загальна довжина – 35,6 тис. км., з них магістральні газопроводи – 12,6 тис. км. А ще 122 компресорні цехи загальною потужністю близько 5,6 млн. кВт і 1 380 газорозподільчих станцій, 13 підземних газосховищ. Щорічна пропускна спроможність ГТС становить 290 млрд. куб. м. природного газу на вході й 170 на виході. Реально через Україну щороку передається 120-140 млрд. куб. м. газу, в тому числі до країн Центральної та Західної Європи і Туреччини – 110-120 млрд. куб. м., а 15 млрд. кубометрів складає російський транзит до Молдови і південних областей самої Росії. Якщо ж врахувати, що третина наших потреб у природному газі забезпечується російськими поставками в оплату послуг української ГТС, то стає цілком зрозуміло, чому Україна вперто не бажає віддати надзвичайно цінну частину своєї економіки до російських рук.

Проте російський тиск із стратегічною метою заволодіти українською ГТС не тільки не послаблюється, але й набуває нових різновидів. Чергова атака РАТ “Газпром” відбувається під гаслом диверсифікації маршрутів транзиту російського газу. З одного боку це не видається чимось надзвичайним. На українську ГТС припадає понад 90% загального обсягу експорту російського газу до європейських країн і Туреччини. Однак російські економічні обгрунтування цього гасла викликають істотні сумніви щодо справжніх завдань такої диверсифікації. Проаналізуємо їх докладно.

Останніми роками від представників РАТ “Газпром” усе частіше можна почути твердження, нібито Україна не здатна забезпечити транзитні поставки російського газу. Мовляв, частина трубопроводу вже випрацювала свій технічний ресурс, і загалом вся ГТС стара й істотно зношена. Подібні страхіття орієнтовані переважно на європейських споживачів газу, аби посіяти в них сумніви щодо надійності української ГТС.

Насправді система магістральних газопроводів України, застарілість котрої начебто може завдати шкоди інтересам європейських споживачів газу, навпаки, відносно нова: 90% її газопроводів експлуатуються до 25 років, а майже половина з них – навіть до 15 років. У той же час транзитній системі газопроводів, що подає газ з Нідерландів через Німеччину і Швейцарію до Італії виповнилось 27 років. І чомусь ніхто не говорить, що вона стара, непрацездатна або ненадійна.

Більше того, з метою підвищення ефективності та надійності газотранспортної системи України постійно проводяться профілактичні роботи, застосовуються сучасні технології діагностики та ремонту газопроводів без порушення технологічного режиму транспортування газу, реалізується програма реконструкції компресорних станцій. Згідно зі звітом спільної технічної групи АТ “Укргазпром” і компанії “Шелл інтернешнл газ ЛТД” від 20.11.1998 р. “Про надійність міжнародної газотранспортної системи” спільна технічна група зробила висновок, що система цілком працездатна, а інвестиції в розмірі від 0,5 до 1 млрд. доларів протягом перших п’яти років дозволять здійснити її реконструкцію з доведенням до світового рівня. Така система буде надійною та здатною функціонувати протягом 20 років.

А тим часом власні українські інвестиції в ГТС становлять до $250 млн. на рік. Ще в 1993 р. український уряд взяв на себе зобов’язання наростити потужність газотранспортної системи до 140 млрд. куб. м. для транзитних поставок російського газу в Західну Європу. Цю програму Україна виконує.

На такому тлі критика представниками “Газпрому” технічного стану української ГТС виглядає досить дивно. Адже весь 57-річний період експорту газу з України та його транзиту не було випадку зривів поставок газу. Цей факт краще за будь-які слова свідчить про надійність нашої ГТС. Особливо якщо при цьому зробити неупереджений аналіз стану російської ГТС, котрий значно гірший за український. Але “Газпром” скромно мовчить про це. Зате Росія використовує світові та європейські форуми, двосторонні та багатосторонні переговори, фахові російські та зарубіжні журнали, щоб представити Україну як “ненадійного партнера, як державу-банкрута, державу-злодія”, котра краде газ, призначений для 19 європейських країн, тоді як несанкціоновані відбори газу припинено.

То навіщо ж Росії знадобилося дискредитувати ГТС України? Для того, аби переконати західних інвесторів вкладати кошти в будівництво газопроводів в обхід України. Як уже зазначалося вище, доведення стану української ГТС до світових стандартів потребує максимум $1 млрд. А будівництво двох газопроводів “Ямал–Європа”, які пролягають через Білорусію і Польщу в обхід України, а також “Ямал–Скандинавія–Західна Європа” через Фінляндію та Швецію до ФРН, згідно проекту “тягнуть” на $40 млрд. Ще $3 млрд. коштує газопровід “Блакитний потік”, яким газ постачатиметься до Туреччини через Чорне море, а не українською територією, як зараз.

Навіть побіжного погляду достатньо, щоб виникли істотні сумніви в економічній доцільності будівництва обхідних газопроводів. Звичайно, ніхто нікому не може заборонити закопувати гроші в землю. Але навіщо будувати, наприклад, “Блакитний потік” за $3 млрд. для подачі 16 млрд. кубометрів газу, коли є варіант подачі цієї самої кількості газу через діючу систему газопроводів України? Варто вкласти лише $0,7 млрд. на її розширення, а поки що Україна робить це самотужки. До того ж з листопаду 1997 р. діє спільне україно-російсько-турецьке підприємство—закрите акціонерне товариство “Газтранзит”. Головною метою його створення є реалізація програми з фінансування, будівництва та експлуатації нових газотранспортних систем, які збільшать транзитні можливості України в напрямку Туреччини та країн Балканського регіону. Цей проект не потребує великих капіталовкладень і цілком реальний, тоді як “Блакитний потік” в обхід України через Чорне море пов’язаний з великим ризиком і вимагає значних матеріальних витрат.

Може скластися враження, що РАТ “Газпром” просто немає куди витрачати кошти, окрім як вкладати їх у такі надмірно вартісні проекти альтернативних газопроводів. Але насправді все навпаки. Як відомо, видобуток газу в Росії за останні роки зменшився більш як на 50 млрд. кубометрів. Зокрема, у 1999 р. видобуток “Газпрому” становив 545,5 млрд. кубометрів газу порівняно з 553,7 млрд. у 1998-му. Минулого року очікувалося падіння видобутку на 20-27 млрд., а в 2001-2002 рр., за неофіційними оцінками, він може скоротитися ще на 45-50 млрд. кубометрів. Немає жодних підстав вважати, що Росія збільшить найближчим часом видобуток власного газу.^¹

Поки що РАТ “Газпром” живе за рахунок інвестицій, зроблених у 1980-х рр., тобто ще радянських інвестицій. Минулого року 85% усього російського газу було видобуто на великих родовищах Західного Сибіру, освоєних в останні два десятиріччя існування СРСР. Але, згідно заяви заступника міністра енергетики Росії А.Яновського, тепер вони виснажені на 50%-60%. Зокрема, добре відоме Уренгойське родовище виснажене на 67%, Медвеже – навіть на 75%, Ямбург – на 46%. Нові розвідані запаси газу протягом п’яти останніх років скоротилися на 2 трлн. кубометрів. Деякі фахівці, і серед них колишній міністр енергетики РФ Віктор Калюжний, прогнозують, що через 5 років Росія сама може відчувати дефіцит у 50-80 млрд. кубометрів газу на рік. А з урахуванням темпів економічного зростання в цій країні 5-6% на рік, ця проблема може ще більше загостритись, оскільки внутрішнє споживання газу сягає близько 370 млрд. кубометрів на рік.

Тим часом об’єми експортних поставок газу до європейських країн зростають. Уже сьогодні Росія задовольняє їх тільки за рахунок зменшення споживання газу у себе вдома та на 43 млрд. кубів в Україні. Також Росія дозволила транзит туркменського газу до України через свою територію в обмін на газ. В умовах відсутності коштів на розробку нових родовищ, важко переоцінити будь-які додаткові джерела надходження “блакитного палива”.

Крім того, “Газпром” повинен повернути іноземним позичальникам $12 млрд. У 1990-х рр. компанія отримала великі позики, які, не маючи міцної ресурсної бази, витратила на експортні проекти. Тепер “Газпром” змушений поступово піднімати ціну за газ на внутрішньому ринку до світового рівня. Це ставить російську промисловість у скрутне становище, адже вона не менш енергозатратна, ніж українська.

То навіщо ж вкладати кошти в амбітні проекти газопроводів в обхід України, коли і без того коштів обмаль? Фінансувати розвиток видобутку газу на нових родовищах Ямальського півостріва та будівництво газопроводу від них до діючої ГТС України були б логічними і з економічної точки зору зрозумілими. Не треба бути великим спеціалістом, щоб зрозуміти: в питанні будівництва обхідних газопроводів йдеться не про економіку, а про політику. Саме тому РАТ “Газпром” знадобилося дискредитувати ГТС України, щоб у європейських споживачів газу не залишилося альтернативи російським обхідним проектам.

* * *

Політика наскрізь пронизує відносини РАТ “Газпром” з Україною. “Блакитна мрія” РАТ “Газпром” полягає в тому, аби будь-що обійти Україну й усунути її від транзиту російського газу до Західної Європи і Туреччини. 14 квітня 2000 р. Р.Вяхірев перед поїздкою в Україну заявив, що газової труби через українську територію більше не буде. Досить поглянути на карту, щоб це зрозуміти (дивися карту №4).

Так, у даний час “Газпром” проробляє проект з польською та словацькою сторонами щодо будівництва міжсистемного газопроводу – перемички за маршрутом Кобрин (Білорусія)–Страдех–Люблин–Жешув (Польща)–Великі Капушани (Словаччина). Цей проект цілком дублює існуючу українську систему газопроводів Іванцевичі–Долина і Торжок–Долина. Між іншим, остання вже зараз здатна забезпечити транзитні поставки російського газу з території Білорусі до західного кордону України і далі через Словаччину до Західної Європи 60 млрд. куб. м., що забезпечує потреби в транзиті газу в цьому напрямку, по крайній мірі, до 2015 року. Але Росія не хоче використовувати наявну ГТС України. Сьогодні зупинено газопровід Торжок–Долина. Торік по ньому подавалося лише 1,176 млрд. кубометрів газу (менше 3% від можливого). А система газопроводів Івацевичі–Долина у 2000 р. була завантажена тільки на 6%. Будівництво російського обхідного газопроводу зменшить також транзит газу газопроводами Долина–Ужгород, “Союз”, “Прогрес” і Уренгой–Помари–Ужгород. За неофіційними даними, у 2001 р. очікується зниження транзиту газу через Ужгород на 10%.

Слід зазначити, що реалізація російських програм будівництва обхідних трубопроводів уже до середини десятиліття може призвести до зменшення транзиту газу через Україну до 60-70 млрд. кубометрів на рік, тобто практично вдвічі. Це величезні економічні втрати для України – майже 15 млрд. кубометрів газу, або $1,2 млрд. Це порушує “Угоду між урядом України та урядом Російської Федерації щодо експорту російського природного газу в Україну і його транзиту через територію України в європейські країни”, підписану в 1994 році. В угоді вказано обсяги транспортування газу на 2000 р. – 139,4 і на 2005-й – 143,8 млрд. кубометрів. На цю програму Україною було витрачено значні кошти.

Отже, простежується глобальна політика Росії – обійти Україну, позбавити її прибутку від транзитних послуг і тим самим здійснювати на неї додатковий економічний тиск. Це супроводжується пропагандиським шоу навколо будівництва газопроводів в обхід України. Західних покупців газу, всупереч реальним фактам, залякують ненадійністю української ГТС, обгрунтовують доцільність обхідних газопроводів необхідністю збільшення обсягів поставок газу до Європи з нових родовищ Ямалу. Хоча насправді в обхід України поставлятиметься уренгойський газ, який сьогодні транспортується українською територією.

Не слід вважати, що після введення до експлуатації обхідних газопроводів Росія відмовиться від перебирання під свій контроль ГТС України. Адже наша держава має найбільші в Європі газосховища природного утворення. Будівництво нових газових “комор” біля західних кордонів обійдеться Росії надто дорого, тому малореальне. Зате український уряд, придушений цінами на газ російського монополіста й відсутністю надходжень від газового транзиту, врешті-решт, погодиться з диктатом Росії. Тоді найпривабливіші об’єкти української енергетики та промислові підприємства перейдуть до російських рук, і вже Москва буде повністю формувати внутрішнє життя України.

* * *

У значному ступені аналогічні явища і тенденції відбуваються в нафтотранспортній галузі. Як зазначалося вище, майже всі нафтопереробні заводи України вже перебувають під російським контролем. Зараз точиться боротьба за останню частину нашої нафтової галузі, котра ще залишається українською. Це система магістральних нафтопроводів.

Вона складається з двох не з’єднаних між собою частин завдовжки 3 850 км, які експлуатують ДАТ “Придніпровські магістральні нафтопроводи” (2 310 км) і ДАТ “Магістральні нафтопроводи “Дружба” (1 540 км). На нафтопроводах – 31 нафтоперекачувальна станція загальною потужністю 355 тис. кВт. Загальна ємність резервуарного парку становить майже 800 тис. куб. м. Фактична пропускна спроможність нафтопроводів ДАТ “МН “Дружба” і ДАТ “Придніпровські МН” на вході в Україну на даний момент становить до 100 млн. т. на рік, і на виході з України – 67,2 млн. т. на рік.

Інтерес Росії до нашої нафтопровідної системи стане цілком зрозумілим, якщо врахувати її значення в російському експорті нафти. З середніх 64-66 млн. т. нафти, котрі щорічно транспортуються українськими нафтопроводами, 53-55 млн. є експортним транзитом. Без контролю над цією “трубою” для російських компаній залишається ненадійним володіння українськими НПЗ. Проте Україна вперто захищається, не бажаючи віддати свою нафтотранспортну систему до російських рук. Аби примусити її поступитися, росіянами застосовується той самий ряд засобів, що й при спробах захопити українську газову галузь.

По-перше, це дискредитація українських нафтопроводів звинуваченнями в технічній надійності. При цьому свідомо ігнорується той факт, що в 1992–2000 рр. щорічний експортний транзит нафти через Україну збільшився на 37% – з 41,1 до 56,3 млн. т. Що може бути кращим свідченням справжньої технічної здатності наших нафтопроводів?

По-друге, російська сторона будує нафтопроводи в обхід України, прикриваючись розмовами про неспроможність української нафтотранспортної системи самотужки впоратися із зростаючими потоками експортної нафти. Так, рішенням російського уряду № 1686-р від 29 листопада 2000 р. у цьому році розпочато будівництво на території Ростовської області ділянки нафтопроводу Суходольна—Родіонівська в обхід трубопровідної системи українського ДАТ “Придніпровські магістральні нафтопроводи”. Розробляється проект будівництва Балтійської Трубопровідної Системи, котра взагалі обійде Україну на шляху середньоазійської нафти до Європи.

Насправді ніякої проблеми зростаючих експортних потоків нафти, які б перевищували можливості українського нафтотранспорту, просто не існує. Навпаки, вже на початку 1998 р. Росія досягла верхньої межі своїх експортних можливостей – 43% видобутку сирої нафти й 34% нафтопродуктів. Збільшувати експорт далі, не завдаючи шкоди внутрішньому споживанню, можна тільки за умови збільшення видобутку нафти. Але очікується як раз істотне скорочення видобутку, оскільки російські компанії останнім часом зменшили розвідку нових нафтових родовищ. Причина досить банальна – нестача коштів. За окремими даними, для повноцінного розвитку видобутку нафти Росія протягом кількох наступних років потребуватиме $12-15 млрд. прямих інвестицій. Але їх поки що немає.

Нестача коштів у нафтовій галузі дійшла до того, що Росія деякий час не могла сформувати фінансову базу для будівництва нафтопроводу в обхід воюючої Чечні. Життєва необхідність такого будівництва визнавалася російським урядом ще в 1997 р., оскільки неможливо убезпечити транзит каспійської нафти через район бойових дій. Зате на амбітні й загалом економічно недоцільні проекти нафтопроводів в обхід України кошти асигнуються чималі.

Навіщо це робиться? Для чого будувати нові транзитні маршрути, коли існуючі українські цілком задовольняють потребі? Якщо ж потреби дійсно зростуть, то значно дешевше буде модернізувати систему нафтотранспорту України. Вона має технічні можливості збільшити експортний транзит нафтопроводом “Дружба” на 5-7 млн. і українською ділянкою нафтопроводу Лисичанськ–Тихорецьк–Новоросійськ – на 4-6 млн. на рік. І це не вимагатиме надмірних витрат, як будівництво нової “труби”, а зекономленим коштам росіяни могли б знайти краще застосування.

Однак Росія йде на такі витрати, в односторонньому порядку порушує досягнуті між нашими державами домовленості, щоб залишити Україну без прибутків від транзиту. Наприклад, введення до експлуатації ростовської ділянки нафтопроводу Суходольна– Родіонівська залишить без роботи український транзитний маршрут Великоцьк–Лисичанськ–Луганськ. Втрати ДАТ “Придніпровські магістральні нафтопроводи” від цього складуть близько $85 млн. на рік з урахуванням зменшення обсягів транспортування на 26 млн. т./рік та необхідністю проведення робіт з консервації.

У підсумку цієї складної схеми українська система магістральних нафтопроводів, стиснута штучно створеними технічними й фінансовими проблемами, за безцінь перейде до російських рук. Саме тому російська сторона не бажає брати участь в переговорах з Україною по вирішенню проблем у сфері транзиту нафти. НАК “Нафтогаз України” ініціювала створення спільної робочої групи за участю експертів від усіх зацікавлених сторін, але марно. Міністерство палива та енергетики України в березні цього року спеціальним листом до першого заступника міністра енергетики Росії І.Матлашова пропонувало взяти участь в переговорах з цього приводу. На жаль, російська сторона знову відмовилася. Що ж, ця послідовність добре зрозуміла.

* * *

Слідом за російськими нафтовими компаніями і РАТ “Газпром” до України рушило РАТ “Єдині енергосистеми Росії” на чолі з А.Чубайсом. Україна є великим споживачем електроенергії, тому “ЄЕС Росії” прагне встановити свій монопольний контроль над перспективним українським енергоринком. Крім того, наші потужні електромережі цікавлять росіян через їх сполученість з європейською системою. Адже саме Україною завжди здійснювався транзит російської “електрики”, експортованої до Європи.

Перші відомості про російські наміри приватизувати об’єкти енергосистеми України відносяться до 1995 р. Тоді московський Національний Резервний Банк прораховував можливості своєї участі в приватизації компанії “Київенерго”, намагаючись при цьому не афішувати свій інтерес. Минулого року А.Чубайс відкрито заявив про наміри “ЄЕС Росії” викупити українські обласні енергогенеруючі компанії (обленерго), як тільки їх виключили з переліку стратегічних підприємств, що не підлягають приватизації. Проте Фонд державного майна України відмовив “ЄЕС Росії”, оскільки всі добре розуміли небезпеку монопольного становища однієї іноземної компанії на вітчизняному енергоринку. Наочних прикладів з нафтою і природним газом було цілком достатньо. І тоді росіянами був задіяний цілий комплекс уже відомих нам методів.

По-перше, РАТ “ЄЕС Росії” розпочало переговори з білоруською компанією “Белэнерго” про транзит російської електроенергії на Захід в обхід України. Між Польщею та Словаччиною споруджена високовольтна лінія електропередач (ЛЕП), яка відмежовує від України потужні системоутворюючі ЛЕП, що йдуть від Уралу до Берліну. В планах продовження будівництва цієї ЛЕП далі по зовнішньому периметру України до Румунії, Болгарії, Туреччини й Південної Європи. Однак поки що це не розв’язує проблеми для Росії, бо потужність білоруських електромереж недостатня, а на будівництво розширених потужностей потрібні час і кошти. Тому, по-друге, вжили заходів по створенню українського електроборгу (за аналогією з газовим боргом), який примусив би Україну погодитися на приватизацію обленерго росіянами.

Істотним полегшенням для реалізації російських планів стала “електрична Переяславська угода”. Йдеться про Меморандум “Про співпрацю в області енергетики РФ та України”, укладений між РАТ “ЄЕС Росії” та українським урядом під час лютневої 2001 року зустрічі Л.Кучми та В.Путіна в Дніпропетровську. Як відомо з офіційних коментарів, Меморандум передбачає з’єднання енергосистем Росії та України, а також подальший експорт електроенергії на Захід. Для підготовки деталізуючих його документів передбачалося створення спільної робочої групи.

На перший погляд нічого небезпечного для української енергетики тут немає. Адже за останні сім років енергосистеми РФ та України “запаралелювалися” й автоматично роз’єднувалися кілька разів. Проте цього разу є істотні особливості, синхронізовані з російською політикою в нафтогазовій сфері.

Стрімке подорожчання російських енергоносіїв спричинило зростання собівартості української електроенергії до такого рівня, коли вона перестала бути конкурентоспроможною на зовнішньому ринку. А після появи на вітчизняному ринку дешевої російської “електрики” завдяки об’єднанню енергосистем, українська електроенергія перестане бути конкурентоспроможною навіть вдома. Адже для російських електростанцій енергоносії відпускаються за внутрішніми цінами, значно нижчими, ніж для України. За визнанням Чубайса, рівень цін на українську “електрику” в 1,5-2 рази вищий за російську.

Цілком логічно, що за умов постійних перебоїв у постачанні російського природного газу для наших теплоелектростанцій (ТЕС) та привабливішої ціни на російську “електрику”, оптовий ринок електроенергії України саме їй надаватиме перевагу. Наявність дешевої електроенергії з Росії усуне необхідність піклуватися про розвиток українських генеруючих компаній, про диверсифікацію постачання газу, про підйом вугільної галузі. А це спричиняє подальше зростання безробіття і невиплати зарплат.^¹

Крім того, врахуємо, що вітчизняний оптовий ринок жорстоко потерпає від нестачі грошей. Тому він буде нездатен вчасно розраховуватися за перетік російської електроенергії до нашої енергосистеми. Зрештою, саме з цих причин роз’єднували енергосистеми двох країн в 1998 р.

Однак цього разу паралельна робота двох енергосистем зберігатиметься, формуючи заборгованість України за спожиту російську “електрику”. Дешева електроенергія виконуватиме ту саму функцію, що й дорогий газ, – штовхатиме українську енергетику до боргової ями.^² І рано чи пізно постане питання про приватизацію наших енергогенеруючих станцій кредитором – компанією “ЄЕС Росії”. Цього, зрештою, Росія і прагне. На це вказує навіть сам текст меморандуму, котрий відтворює зміст відомого документа про стратегію розвитку енергетики Російської Федерації до 2020 р. Врешті-решт, наочним прикладом може бути “паралельна” робота енергосистем Росії та Казахстану в 1992-1994 рр., у результаті котрої в центральноазійської держави виник борг в $379 млн. Сьогодні росіяни порушили питання передачі до їх власності 50% Екібастузької ГРЕС-2 в обмін на списання $170 млн. боргів. Зазначимо, що будівництво ГРЕС-2 обійшлося Казахстану в $500 млн.

На перший погляд цю схему руйнує нещодавній продаж Фондом держмайна України пакетів акцій семи обленерго. Адже радником з їх приватизації виступав авторитетний банк “Credit Suisse First Boston”, тому передбачалося, що конкурс пройде в інтересах західних компаній. Але це видається тільки на перший погляд. Хазяїном чотирьох обленерго стала маловідома словацька компанія Vychodoslovenske Energeticke Zavodi S.P. Практично одразу ряд експертів почали сумніватися, що словаки працювали не на свої гроші. Адже уряд Словаччини, на відміну від Польщі та Чехії, не чинив перепон наступові “Газпрома” та “ЄЕС Росії” в середині 1990-х рр. на словацький енергоринок.

Як бачимо, Москва знаходить різноманітні обхідні шляхи для реалізації своїх інтересів. Примітно в цій ситуації, що поклавши на плечі українському народу чорнобильський хрест, вона не бажає допомагати в подоланні наслідків цієї катастрофи. Росія не брала участі у самміті донорів з проблем модернізації саркофага ЧАЕС, котрий відбувся в липні 2000 р. у Німеччині. Якщо в Біловезькій угоді трьох слов’янських держав про створення СНД проблема Чорнобиля була відображена у статті 8, то зі статуту Співдружності це положення вже вилучили. З іншого боку, Москва не приховує свого бажання кредитувати спорудження енергоблоків на Рівненській і Хмельницькій АЕС. Адже коштів для повернення кредитів, як завжди, вчасно не знайдеться, тому контроль над станціями (як колись над ЧАЕС) буде в російських руках, зате з проблемами від них український народ знову залишиться наодинці.

Можна стверджувати, що російський інтерес до паралельної роботи і об’єднання двох енергосистем має переважно політичний підтекст. Про близьке майбутнє в наслідок реалізації російських планів дають уяву кілька наступних прикладів. Політичним та економічним інтеграційним процесам країн Центральної Європи (Польща, Угорщина, Чехія) передувала саме інтеграція їх енергетичних систем з енергетичними об’єднаннями Західної Європи. З іншого боку, саме наявність єдиної енергосистеми у вигляді РАТ “ЄЕС Росії” стала одним з вагомих чинників на заваді дезинтеграції Російської Федерації на початку 1990-х рр. Більше того, формування єдиної енергетичної системи Росії та Білорусії передувало створенню ними союзної держави. Лише країнам Балтії вдалося виключити політичні чинники із співпраці між РАТ “ЄЕС Росії” та їх національними енергосистемами, врівноваживши вплив російського електрогіганта продажем своїх енергооб’єктів великим західним компаніям. Виходячи з цього досвіду, російська сторона намагається не втратити контроль над енергетикою України.

5. “Бананова республіка”.

Аналізуючи все наведене вище, напрошується висновок: цілком можливо, що юридичний механізм конвертації наших старих і майбутніх боргів в акції українських стратегічних підприємств для Росії вже не знадобиться. І прокинувшись одного ранку ми раптом з’ясуємо, що вже не є хазяями на власній землі. Та й сама Україна вже нічим не відрізнятиметься від багатьох інших “бананових республік”, тільки розташована в центрі Європи, а не посеред океанів чи десь у Африці. Зрештою, згадаємо багаточисельні факти грубого втручання Росії до внутрішніх справ України, котрі не те що не отримали належної відсічі, але й навіть належного розголосу. Ті ж з українських урядовців, хто відстоював інтереси України, стикаються з російськими інтригами проти них. Наприклад, Росія виявилася головним противником обрання Верховним комісаром ОБСЄ у справах національних меншин екс-голови МЗС України Б.Тарасюка.^¹

Однак навіть у колоній є ресурси, котрі іноземцям важко контролювати. Найперший серед них – людина. У світі є чимало країн, запорукою багатства котрих стали не родовища нафти, не поклади золота, не суперсучасні технології, а їх народ. Згадаймо приклад Німеччини та Японії, економіка котрих була вщент зруйнована ІІ-ю світовою війною. Усе вціліле демонтували переможці. Стара ідеологія збанкрутіла, а нову потребувалося створювати “з чистого аркушу”. Німецький і японський народи в ці скрутні часи звернулися до своїх віковічних духовних цінностей, і це дало їм сил не зламатися. Перший повоєнний канцлер Німеччини згадував, що бажання змінити сумну дійсність було настільки великим, що він відчував свою моральну смерть, коли за кілька місяців нічого не зробить. Розбудовчий потяг німців дався взнаки. На початку 1950-х рр. у Великій Британії, котра, як відомо, належала до переможців у ІІ-й світовій війні, окремі види продовольства ще розповсюджувалися за картковою системою. А розгромлена і відбудована Німеччина, на подив переможців, уже не тільки скасувала картки, але й експортувала продовольство до тієї ж Великої Британії.

Справжнє багатство країни не в її корисних копалинах, а в духовній силі її народу. Розгромлена у 1945 р. Японія взагалі не мала ніяких родовищ, однак сьогодні разом з Німеччиною і США входить до трійки держав з найпотужнішою у світі економікою. Можна також навести приклад Південної Кореї. Колишнє володіння феодального Китаю, потім колонія Японії, на світанку своєї незалежності вона була вщент зруйнована кривавою війною 1950-1953 рр. Однак у 1980-ті роки Південна Корея входила лідером серед нових економічно розвинутих держав–“азійських тигрів”. Корейські заводи в Європі, корейські товари в магазинах по всьому світу, – все це стало можливим завдяки духовному потенціалу корейського народу.

Поступово приходить розуміння, що у новому тисячолітті вигравати у темпах економічного зростання буде та держава, яка зможе створити найбільш сприятливі умови для розвитку якісних характеристик свого основного ресурсу—громадян. Змагатися у видобутку корисних копалин, виробництві комбайнів або ще в чомусь штучно-кількісному немає сенсу. З огляду на це українці мають добрі перспективи. Адже за кілька століть їх не змогли повністю русифікувати, полонізувати, румунізувати, мадяризувати… Це свідчення духовної сили нашого народу. Врахуємо і його розумовий потенціал. Українська наука (нехай і під ім’ям радянської) завжди була серед передових у світі. Те ж саме можна сказати й про інженерні, робітничі кадри тощо. Навіть сьогодні в умовах економічної кризи в Україні працює 5,5% фахівців світової авіакосмічної галузі, котра в найближче десятиліття поряд з енергетикою визнається ринкоутворювальним елементом.^¹

Але поки що цей могутній потенціал нашого майбутнього не може розкритися. На заваді стоять постійні спроби “розмити” українські духовні цінності, замінити ідеєю євразійства наш стратегічний курс до України як сильної європейської держави. Для цього вважаються прийнятними всі засоби: звинувачення української державності в злиднях повсякденного життя країни, нав’язування російської політичної свідомості під виглядом глузування з української національної ідеї, культивування зневаги до неї, внесення внутрішнього розбрату серед українців протиставленням православних греко-католикам… Під дією багатьох економічних важелів, русифікації, агресивного інформаційного наступу, впливу УПЦ Московського Патріархату Україна поступово розчиняється в “єдиному російсько-українському духовному просторі”. Звідки ж тоді взятися “українському диву” на кшталт німецького, японського чи південнокорейського, якщо чимало наших громадян пов’язують Україну в одне ціле з Росією? Відповідно, наші сили розпорошуються для досягнення цілей, які часто зовсім далекі від справжніх інтересів України. Зокрема, українські трудові ресурси “перетікають” до Росії вершити “грандіозні справи, котрі матимуть визначальну роль у подальшій долі і Росії, і України”. За експертними оцінками, в Російській Федерації на початок 2001 р. працює понад 300 тис. українських громадян, з яких тільки 63 тис. легально.

Зацікавленість Росії в трудовій міграції з України має об’єктивну природу. Країна з величезною малозаселеною територією і стабільною тенденцією до скорочення населення вже наприкінці 2000 р. відчувала потребу в 750,9 тис. робітників. Протягом найближчих 2-5 років провідні галузі російської економіки потребуватимуть додаткового залучення біля двох мільйонів кваліфікованих спеціалістів. Де їх узяти? Адже з 1992 р. у Росії розпочалося зменшення чисельності населення, темпи котрого уполовину скорочуються лише завдяки імміграції з країн СНД. Проте дефіцит людських ресурсів у Росії так швидко набув гострого характеру, що 3 квітня цього року президент В.Путін у посланні до Федеральних Зборів Російської Федерації назвав вирішення демографічної проблеми найважливішим завданням сучасності.

Демографічна політика країни має прислужитися справі збереження та укріплення позицій Росії як великої держави: геополітичних (зростання заселеності країни), економічних (освоєння природно-ресурсного потенціалу країни, оздоровлення ситуації на ринку праці), військових (покращення комплектування збройних сил та інших силових структур) тощо. Найлегше цього досягнути через використання людських ресурсів з колишніх радянських республік, оскільки там багато етнічних росіян та російськомовного населення. Найперше йдеться про Україну, яка посідає перше місце серед країн-постачальників робочої сили. Культурні відмінності її населення незначні, полегшуючи русифікацію. Імміграція ж із Китаю чи інших азійських країн, де наявний надлишок трудових ресурсів, для Росії вкрай небезпечна. До того ж досвід довів, що мігранти з України, мають вищий, ніж місцеве населення, рівень освіти та кваліфікації. Їх значення для економіки в окремих російських регіонах неможливо перебільшити. Особливо це стосується Сибіру і Далекого Сходу, де з радянських часів зосереджена основна сировинна база, передусім видобуток енергоносіїв. Наприклад, українські фахівці зробили великий внесок у розвиток Уренгойського газового родовища і нафтових родовищ Сургутського регіону. Напередодні перших виборів у Росії на початку 1990-х рр. Одна з американських газет надрукувала статтю, де говорилося: якщо українці Тюменської області не прийдуть на вибори, то вони просто не відбудуться, бо на вибори прийде менше половини виборців.

Таке широке залучення українців до освоєння російських просторів має довгу історію. Найперше використовували звичайне насильство, заганяючи населення до місць, де Росія мала б з нього якусь користь. Зокрема, в боротьбі з гетьманами Правобережної України у XVII ст. під час Руїни за наказом з Москви було силою вчинено згін правобережного населення на лівий берег Дніпра й далі до російських земель. Згодом за царювання Катерини ІІ російські війська зруйнували Запорізьку Січ. Колишнє запорізьке козацтво, силою зігнане зі своїх земель, кочувало на південь разом із російським державним кордоном, доки остаточно не осіло на Кубані.

Радянська влада поставила масовий примусовий вивіз українців на Північ, Далекій Схід, до Сибіру і Казахстану на конвеєр. Внаслідок роботи по ліквідації куркулів як класу було вивезено з України сотні тисяч селян. Рішення про точну кількість куркулів і місця їх виселення приймалися в Москві й розходилися відповідним структурам. Ось приклад з листа-вказівки ЦК ВКП(б) до ЦК КП(б)У від 29 травня 1931 р:

“Дорогі товариші! Згідно постанови ЦК від 20 травня по Вашій республіці має бути проведене

Blog

І. В. Діяк Україна Росія

Содержание