І. В. Діяк Україна Росія

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 14 15 16 17 18 19 20 21 ... 24

виселення 30 000 куркульських родин до Уральської області”^.¹

Згодом були нові й нові рішення. Лише на одній з нарад в ОГПУ 3 травня 1933 р. Сталін особисто накреслив завдання додатково виселити з України ще 145 тис. селян.^² За неповними даними, в Україні постраждало від такого розкуркулення близько 1 млн. чоловік.^³ А ще були насильницькі “чистки” прикордонної смуги, коли до глибинних регіонів СРСР виселялися представники ворожих класів. Зокрема, лише у 1930 р. з прилеглих до західного кордону СРСР українських територій “вилучили” майже 5 тис. чол.^⁴ Грандіозні депортації впали на Західну Україну. За неповними даними, з осені 1939 р. по осінь 1940 р. з території Західної України та Західної Білорусії було депортовано 312 тис. сімей, або 1 173 170 чол.^¹ За 1944-1952 рр. із семи тодішніх західноукраїнських областей були депортовані ще 203 662 особи.^²

Слід зазначити, що велика кількість цих спецпереселенців з України так і не повернулася додому. Спершу різними державними рішеннями передбачалося їх виселення з України довічно (дивися додаток №8). Проте навіть після смерті Сталіна і послаблення режиму Радянська влада намагалася будь-що затримати їх десь у Сибіру. Наприклад, Президія Верховної Ради СРСР видала окремий указ від 9 листопада 1956 р. про заборону колишнім активістам оунівського підпілля повертатися в західні області України. На його виконання постановою ЦК КПУ створювалася комісія, котра розглядала справи репресованих осіб, персонально вирішуючи питання про дозвіл на повернення з місць ув’язнення чи заслання. Багатьом пропонувалося їхати не додому, а в інші місця СРСР, мотивуючи це економічною необхідністю, перенаселеністю західноукраїнських областей тощо. Так, із 170 тис. “західняків”, котрі тоді поверталися із заслання, отримали дозвіл повернутися до України тільки 60 тис. вигнанців. З них 6 тис. потім добровільно(!) поїхали назад до місць заслання, ще 6 тис.—до інших регіонів СРСР. Майже 400 чоловік засудили повторно.

Окрім насильницького згону та депортацій ще одним засобом використання людських ресурсів України Москвою став добровільно-примусовий вивіз населення. Відкрите насильство при цьому не застосовувалося, однак вважати такі переселення добровільними можна лише формально. Адже українці ніколи не покинули б своїх земель, якби вдома для них не створювалися нестерпні умови життя. Це спонукало їх до міграції, а імперському керівництву залишалося тільки спрямувати ці потоки в потрібному напрямі.

Першим значним досвідом в цьому плані стала так звана столипінська аграрна реформа. Оскільки влада активно захищала поміщицьке землеволодіння в Україні, наше селянство, відчуваючи гострий брак землі, аби вижити було змушене їхати освоювати нові території на окраїнах імперії. Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн. українців. Після 1906 р. цей рух помітно збільшився:^³

Роки	Рух переселенців і ходоків		З того числа повернулося		Оселилося переселенців чоловічої статі
	обох статей (у тис. душ)		обох статей (у тис. душ)		(у тис. душ)
1900		219,3		33,8		39,6
1905		44		3,8		27
1906		216,7		6,1		44,8
1907		577		27,2		207,9
1908		758,8		37,9		245,2
1909		707,5		82,3		245,3
1910		353		114,9		232,5
1911		326,1		117		181,5
1912		259,6		57,3		156,5
1913		327,9		42,9		?
1914		241,8		27,6		?

У 1914 р. на Далекому Сході проживало вже близько 2 млн. українців. Цілий край, названий “Зеленим клином”, ще й сьогодні нагадує про себе нетиповими для Східної Азії назвами населених пунктів: “Украинка”, “Черниговка”, “Ромны”, “Новокиевский Увал”… Справу столипінського переселення підхопить і ЦК КПРС, на виконання директив і постанов котрого жителів Прикарпаття масово переселяли до Амурської області. У хід йшли пропагандистські обіцянки пільг, грошових виплат і довготермінових позик для облаштування на новому місці, купівлю корови тощо. Заохочували до переїзду грошові виплати за сам вияв бажання переселитися з України—по 150 руб. на члена родини. Місцеві ради приймали заяви бажаючих і організовували перевезення, а преса агітувала за переселення:

“Шановні прикарпатці! Усіх, хто виявить бажання переселитися на родючі землі Амурської області, чекає тепла, гостинна зустріч, відповідне господарське влаштування і робота по душі”.^¹

Для організації грандіозних переселень у 1920-х рр. при ЦВК СРСР навіть існував спеціальний орган—Всесоюзний Переселенський Комітет. За проектом постанови ВУЦВК від 1925 р. Наркомзем УРСР подав до нього план на 1925/1926 рр., згідно якого підлягали переселенню “12 000 дворів, або 60 000 їдців” з України до наступних регіонів:

“1. Надволжжя…………1 400 дворів або 7 000 їдців

2. Сибір………………..3 000 » » 15 000 »

3. Далекий Схід……….3 000 » » 15 000 »

4. Уральський край…….600 » » 3 000 »

5. Північний Кавказ…..4 000 » » 20 000 ».”^¹

А у квітні 1941 р. на виконання постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від №572 “Про переселення господарств колгоспників у багатоземельні райони Союзу РСР в 1940 р.” РНК УРСР і ЦК КП(б)У затвердили план переселення з України вже 31 600 господарств згідно із “заявками переселенських органів”:^²

		В тому числі по областях і краях вселення
Назва областей виходу	Всього	Новоси-	Алтайсь-	Омська	Краснояр-	Челябінсь-	Казахська
	господар-в	бірська	кий край	обл.	ський	ка обл.	РСР
		обл.			край
Київська	4287	1082	1610	800	300	-	495
Чернігівська	3580	1305	500	950	-	-	825
Житомирська	2600	400	1120	559	-	-	530
Вінницька	3827	687	410	500	-	1605	625
Кам’янець-Подільська	3389	-	1449	900	-	500	540
Сумська	2556	641	680	550	-	-	685
Полтавська	4156	615	1471	900	-	550	620
Харківська	2545	1020	690	550	-	-	285
Кіровоградська	2200	-	610	550	-	345	695
Дніпропетровська	500	-	250	250	-	-	-
Запорізька	250	-	250	-	-	-	-
Ворошиловградська	510	-	260	250	-	-	-
Сталінська	250	-	250	-	-	-	-
Миколаївська	500	-	250	250	-	-	-
Одеська	250	250	-	-	-	-	-
Молдавська АРСР	200	-	200	-	-	-	-
Всього по Україні	31600	6000	10000	7000	300	3000	5300

Після війни широко застосовуватиметься вивіз робітників з України на освоєння Півночі, Цілини, на “будови віку”. Наприклад, в Казахстані УРСР укомплектувала понад 70 радгоспів. Протягом 1954-1956 рр. з України за путівками ЦК ЛКСМУ на цілинні землі виїхало більше 80 тис. молодих людей, переважно механізаторів та спеціалістів сільського господарства. В окремо взятому 1971 р. за комсомольськими путівками виїхало на ударні будови за межі республіки понад 3 тис. юнаків і дівчат.^³ Значна частина випускників українських вузів одержувала розподіл на працю поза межами України, поки на українські будови прибували спеціалісти з інших республік. Так, у 1953 р. серед 75 випускників нафтового факультету Львівського політехнічного інституту тільки 6 мали залишитися працювати в Україні, до того ж переважно росіяни. Інші, враховуючи всіх випускників-українців, одержали розподіл по безмежному СРСР. Автор цих строк мав тоді їхати працювати до Уфи, в Башкирію. Ось дані про кількість спеціалістів-випускників Івано-Франківського інституту нафти й газу, направлених по закінченню навчання працювати за межі України:

	Росія	Біл.\Молд	Каз.\Азер.	Узб.\Турк	Груз.\Вір.	Разом	% випуску
1985	255	6\7	11\3	14\3	1\3	303	45,6
1984	191	17\4	9\7	3\11	1\0	236	35
1983	202	20\8	9\6	6\11	--	262	37,7

Як писав свого часу Тарас Шевченко, “сини мої на чужині, на чужій роботі”. Чимала кількість з тих, хто за розподілом після завершення навчання або за комсомольською путівкою поїхали з України, так і осідали на далеких землях.

* * *

Сьогодні ситуація змінилася. Україна є незалежною державою, тому знову примушувати її громадян їхати працювати саме на об’єктах Сибіру, Крайньої Півночі, або ж воювати за чужі їм інтереси, Росія тепер не може. Прозорість кордонів дає українцям можливість обирати: праця на викуплених росіянами підприємствах в Україні, безпосередньо в Росії або ж в Європі. Але і щодо цього Росією знайдені обхідні шляхи.

Через закриття російських ринків для продукції українських підприємств чимало наших громадян втрачають роботу. Нові російські господарі викуплених підприємств також не схильні вкладати кошти в розширення виробництва саме в Україні. Штучно створюється економічна ситуація, котра “виштовхує” населення з України до малозаселених російських регіонів. Свого часу керівництво СРСР проводило подібну політику на теренах Західної України, де відсутність роботи через брак капіталовкладень спонукала населення їхати до віддалених куточків безмежної імперії: Тюмень, Сибір, Ханти-Мансійський край… Перелік можна продовжувати. Відірвані від України, вони порівняно легше сприймали русифікацію, перетворюючись на “радянських людей”. У підсвідомості кордони батьківщини розширювалися на всю радянську імперію (Росію), неодмінною складовою котрої тепер вважалася й Україна. А надалі поставала перспектива повного перетворення на етнічних росіян:

“Повышенный прирост общей численности русских частично может быть объяснен слиянием с ними отдельных групп других народов, в частности довольно многочисленных групп украинского населения на Кубани и Северном Кавказе”.^¹

Дехто, стаючи “паспортними” росіянами, навіть змінював призвіще.

Як бачимо, формула асиміляції проста і продовжує діяти. Неможливо жити з двома батьківщинами у свідомості. Рано чи пізно більша поглине меншу завдяки функціонуванню “єдиного україно-російського духовного простору”, й тоді існування окремої Української держави буде сприйматися протиприродно. Такий підсвідомий зв’язок громадян закріплює колоніальний статус України куди міцніше, ніж будівництво різних мостів, на кшталт гігантського переходу через Керченську протоку.

Blog

І. В. Діяк Україна Росія

Содержание

Роки