І. В. Діяк Україна Росія

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 ... 24

обязательное выполнение Советским Союзом своего интернационального долга”.^¹ Не більше і не менше.

Загалом на 1991 р. борги країн “соціалістичної орієнтації” радянському сюзеренові досягли $140 млрд., однак повернути їх дуже важко.^² На місце збанкрутілих комуністичних режимів прийшли нові уряди, котрі не визнають заборгованості по радянській допомозі. Та й не надто вимагав СРСР повернення цих боргів. Косигін на засіданні Політбюро 17 березня 1979 р. з приводу подій в Афганістані сказав наступне:

“…Я считаю, что нам нужно принять товарищеское постановление и серьезно помочь афганскому руководству. Об оплате… говорить сейчас не следует, тем более, как здесь написано,—в свободно конвертируемой валюте. Какая у них свободно конвертируемая валюта, мы с них все равно ничего не получим”.^³

Отже, $140 млрд. виявилися безповоротно втраченими і не принесли користі народам СРСР.

Не можна казати, що радянське керівництво не розуміло, наскільки дорого коштує країні подібна зовнішня політика. Але скорочення масштабних витрат на підтримку комуністичних “друзів” не відбулося. У 1988 р. уже не могли приховати від громадськості фантастичний дефіцит бюджету СРСР, але допомога продовжувала надходити, хоча і в не таких значних, як раніше, обсягах. Безоплатні поставки озброєнь “друзям” продовжувалися навіть до останніх місяців існування СРСР, хоча це були чисті збитки. ЦК КПРС просто не міг зупинитися, аби не визнавати самому собі, що Москва перестала бути “другим полюсом світу” і програла “холодну війну”.

* * *

Безгосподарність, ігнорування економічної доцільності, закривання незчисленних “дірок” за рахунок проїдання національних ресурсів поглиблювали кризу. Падіння світових цін на енергоресурси в поєднанні з надмірною витратністю економіки СРСР призвели до того, що в уряду зникли кошти для компенсації бюджетного дефіциту. На 1988 р. він вимірювався майже сотнею мільярдів рублів, що становило десяту частину валового національного продукту.^¹ Навіть галузі, які працювали на ВПК, стали відчувати брак коштів для поточного виробництва і капіталовкладень.

За таких умов цілком очевидною була неможливість збереження існуючих у СРСР порядків. Починаючи з 1985 р. радянське керівництво шукало шляхів реформування багатьох сфер суспільного життя, насамперед економічного. На квітневому 1985 р. Пленумі ЦК КПРС новим керівництвом на чолі з М.Горбачовим було розпочато процес, що пізніше отримав загальну назву “перебудова”. Надалі він зазнавав значних коригувань: на січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС, коли сформулювали стратегію перебудови, влітку 1989 р., коли уряд М.Рижкова розпочав нове коло реформ…

Однак у кінцевому підсумку всі вони зазнали невдачі. Адже господарська влада повністю зосереджувалася в партійних органах. Політбюро й секретаріат ЦК КПРС були кінцевими інстанціями, які затверджували напрями господарської політики, більш-менш важливі деталі оперативного управління економікою, ідеї та зміст можливих реформ. А теоретичний арсенал таких реформаторів не виходив за межі командної економіки і комуністичної доктрини. Спроби цих реформаторів поєднати централізоване директивне планування з наданням підприємствам певної свободи (самоуправління, самофінансування) на практиці призвели до протилежних результатів: розбалансування народного господарства, поглиблення дефіциту державного бюджету, неконтрольоване зростання не забезпеченої товарами та послугами заробітної плати. Ринок товарів широкого вжитку розвалювався на очах. ЦК КПРС залишалося тільки констатувати сумну реальність у своїх постановах, подібних тієї, що народилася 8 вересня 1989 р., де повідомляється: зникли з вільного продажу мило, пральні порошки, шкільні зошити, леза для бритви, зубна паста, електричні праски, чайники, взуття й т.д. і т.ін. За рівнем споживання товарів та послуг на душу населення СРСР відступив на 77 місце в світі.

Після цього уряд М.Рижкова припинив реформаторські пошуки і повернувся до старих випробуваних методів керівництва економікою. Почалася розробка нового п’ятирічного плану на 1991-1995 рр.

Власне кажучи, на інші результати реформаторських потуг годі було й сподіватись. Адже на фундаментальні зміни в командній економіці, на перегляд відносин власності радянське керівництво ніколи б не наважилося. Крім того, командна економіка внаслідок своєї неефективності і спрямованості на першочергове обслуговування потреб ВПК в принципі не могла забезпечити високого життєвого рівня населення. А саме це вимагалося в першу чергу, оскільки коштів на його імітацію, як у 1970-х рр., вже не було. Надії ж на можливості радянської економіки в цьому сенсі були безпідставними. Якщо у передових країнах Заходу на задоволення потреб населення спрямовувалося дві третини валового національного продукту, то в Радянському Союзі, як зазначав Горбачов, у структурі радянської економіки “всего одна седьмая часть производственных фондов промышленности сосредоточена на выпуске товаров народного потребления”.^¹ Це співвідношення стійко трималося впродовж десятиліть.

Додатковим ударом по ослабленій економіці стала техногенна катастрофа на Чорнобильській АЕС. За словами Горбачова, у 1986 р. ліквідація її наслідків коштувала СРСР 8 млрд. руб. При цьому багато чого довелося швидко закуповувати закордоном, оскільки в потрібний момент необхідних засобів під рукою не знайшлося. Мілітаризована система виявилася не готовою до таких подій, хоча в країні діяла ціла мережа цивільної оборони. З аналогічними проблемами зіткнулися і при ліквідації наслідків катастрофічного землетрусу в Закавказзі. В усій державі не знайшлося й кількох десятків медичних апаратів “штучна нирка”, їх довелося поспіхом закуповувати. І все це відбувалося на фоні не лише зменшення світових цін на нафту, але й значного падіння видобутку енергоносіїв у самій країні. Нафтодобувну галузь вразила глибока криза, причини котрої крилися у багаторічній бездумній експлуатації родовищ та мізерних капіталовкладеннях у галузь. Оскільки віднайти достатньо коштів для її врятування не було можливості (ще ж треба комуністичних “союзників” годувати!), розпочався розпад галузі. Так радянський уряд втрачав основне джерело валютних надходжень до бюджету.

Аби якось полегшити тягар витрат на радянській економіці, керівництво держави пішло на безпрецедентний крок – зменшення військових витрат. Держава, як уже зазначалося, була неспроможною витримати подальший розвиток гонки озброєнь. Для цього потрібно було знайти спільну мову із головним зовнішньополітичним опонентом – США.

Після трьох зустрічей між Рейганом і Горбачовим у 1985– 1987 рр. була укладена угода про знищення ядерних ракет середньої та малої дальності. При цьому СРСР пішов на дуже значні поступки, зобов’язавшись за три роки демонтувати і знищити цілий клас ракет—1 752 одиниці. США взяли зобов’язання ліквідувати лише 869 своїх ракет.

Сталося це не від зайвої миролюбності радянського керівництва на чолі з Горбачовим. Нагадаємо, що саме ним у 1985 р. була зроблена найбільша за всі роки війни в Афганістані спроба досягти збройної перемоги. І тільки після підсумкової невдачі тих бойових дій стали готувати вивід радянських військ з ДРА, оскільки самі пересвідчилися у відсутності альтернативи.

До такої надзвичайної поступливості у воєнно-політичній сфері радянське керівництво підштовхував стан економіки. Оскільки політичні угоди із Заходом щодо роззброєння не встигали, СРСР у 1989 р. розпочав однобічне скорочення Збройних Сил. Їх загальна чисельність зменшилася на 260 тис. чол., 7 тис. танків, 600 літаків. Розформували понад 50 армій, дивізій та окремих полків. Наступного 1990 р. цей процес набрав ще більших масштабів. У грудні цього року, в Парижі, завдяки поступкам Радянського Союзу вдалося укласти Угоду про звичайні озброєння в Європі, переговори щодо котрої раніше тривали без всякого успіху ще з 1970-х рр. Розпочався процес виведення радянських військ із Європи, який за своєю швидкістю більше нагадував втечу після програної битви. Протягом 1989-1991 рр. перестали існувати групи військ у Чехословаччині, Угорщині, значною мірою зменшилися угрупування в Польщі та Німеччині. Крім того, була розформована армія, що виведена з Монголії. При цьому не звернули жодної уваги на збереження багаточисельних американських баз по всьому світові, хоча про загрозу від них СРСР твердив десятиріччями.

Керівництво партії та уряду покладало чималі надії на те, що внаслідок зменшення воєнного протистояння із Заходом і скорочення армії вдасться знизити військові витрати, тим самим полегшивши навантаження на бюджет. Крім того, виношувалися ідеї переорієнтації частини ВПК, вивільненої з-під військових замовлень, на виробництво товарів широкого вжитку, гострий дефіцит котрих відчувався в країні. Однак на практиці все вийшло навпаки. Скорочення армії вимагало додаткових витрат на працевлаштування звільнених військовослужбовців. Ще більше їх потребувала конверсія ВПК, оскільки виробництво товарів широкого вжитку на військових лініях виходило надто дорогим. Таким чином, досягнути суттєвої економії на скороченні військових витрат не вдалося. Зате почали набирати обертів процеси розвалу армії та ВПК.

З іншого боку, зменшення воєнного протистояння із Заходом відкрило для СРСР шлях до іноземного кредитування. Радянське керівництво ухопилося за таку можливість, проте й ці кошти розчинялися в поточних витратах або ж просто “проїдалися”. До того ж кредити – вельми небезпечне джерело покриття бюджетного дефіциту, оскільки борги потрібно повертати, і вони стають додатковим тягарем для економіки. Уже з 1989-1990 рр. західні країни відчули неплатоспроможність СРСР і почали згортати кредитування. Наддержава перетворилася на банкрута. З довідки керівника Зовнішекономбанку СРСР Ю.Полєтаєва про стан платежів і розрахунків з іноземними державами в 1991 р.:

“В связи с крайним обострением платежной ситуации страна в течение года неоднократно оказывалась на грани неплатежеспособности… К концу октября 1991 года ликвидные валютные ресурсы были полностью исчерпаны, в связи с чем Внешэкономбанк СССР был вынужден приостановить все платежи за границу, за исключением платежей по обслуживанию внешнего долга”. ^¹

Аби уникнути банкрутства країни, Зовнішекономбанк СРСР протягом 1991 р. розпродавав золотий запас, “заморозив” валютні заощадження громадян, кошти підприємств, національних республік. Однак ситуація нагадувала замкнене коло. Зовнішні борги вже перевищували $70 млрд., тобто в 2-2,5 рази більше за річну суму експорту.^² Тим часом, на думку спеціалістів, країна може мати нормальні зовнішні зв’язки лише за умови, якщо борги не перебільшують суму річного експорту, інакше – банкрутство.

Все це відбувалося на фоні катастрофічної нестачі продовольства в державі, починаючи з елементарного – хліба. Восени 1991 р. уряд рахував дні до приходу в Одесу чергового корабля з американською пшеницею. А прогнози на перше півріччя 1992 р. тільки для Росії давали дефіцит у 17,35 млн. т. пшениці за мінімальної потреби 26 млн. т.^³ В усіх республіках діяла карткова система розподілу продуктів харчування, якщо вони взагалі були наявні. Таким був сумний фінал господарювання по-радянськи. Економіка СРСР зазнала цілковитого краху.

Економічна суверенізація.

Перш ніж приступити до розгляду політичних обставин здобуття Україною незалежності, варто окремо зупинитися на економічному аспекті цього питання. Адже саме економіка, як правило, складає основу політичних подій.

Україна, маючи 2,7% земельної території, 18% населення, 15,5% основних виробничих фондів СРСР, виробляла близько 17,4% промисловості і 22% сільськогосподарської продукції. У 1988 р. питома вага України в загальносоюзному видобутку залізної руди досягла 46,4%, виплавці чавуну – 41,1%, випуску сталі, готового прокату, сталевих труб – 35%. В Україні вироблялося понад чверть багатьох видів машин і устаткування, 35,5% телевізорів, більш як половина цукру, більш як третина олії.^¹ Однак попри ці досить сприятливі (у порівнянні з іншими республіками СРСР) умови, фінансово-економічне становище УРСР залишалося складним.

Причина полягала насамперед у тому, що Україна не була господарем у власному домі. Вона зовсім не мала прав управління промисловістю: 95% продукції вироблялося на підприємствах, що належали до союзного підпорядкування. Наприклад, підприємство “Укргазпром” лише на словах називалося “українським”, а на практиці було Всесоюзним промисловим об’єднанням. Виробничі плани для УРСР складалися у Москві, а структура української економіки була зорієнтована центром в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. Виробленою продукцією також розпоряджалися союзні органи. Народу України вони залишали тільки шкідливі відходи та екологічні проблеми.

У цьому сенсі найяскравішим прикладом може бути непродумане будівництво Чорнобильської АЕС неподалік Києва—міста з тримільйонним населенням. Якби таке рішення приймалося в Україні або ж хоча б з урахуванням її думки, то ЧАЕС не з’явилася б на карті. Але повідомити про відібране місце для побудови станції в січні 1970 р. прилетів особисто міністр електрифікації СРСР П.Непорожній в супроводі працівників апарату ЦК КПРС. До того ж ніхто в Україні за своєю ініціативою не став би проводити на ЧАЕС ризиковані експерименти, на що не наважилися на Ленінградській, Курській та Смоленській АЕС в Росії. Проте ядерна енергетика завжди була надмірно засекреченою від громадськості й жорстко керованою виключно з Москви.^¹ Непродумані експерименти в поєднанні з серйозними недоліками конструкції реактора, його системи керування призвели до небаченої досі катастрофи. Вибух четвертого енергоблоку ЧАЕС 26 квітня 1986 р. за своїми радіаційними наслідками був еквівалентним 500 ядерним бомбам, скинутим на Хіросіму. Радіація забруднила 2 294 населених пункти, протягом чотирьох місяців довелося переселити 90 тис. чол. Зона відчуження ще й сьогодні займає 2 600 кв. км.^² (Дивися карти №2 і №3). Постраждали (станом на 1 липня 2000 р.) 3 331 176 громадян України, з яких інвалідами 1 категорії стали 88 931 чол.^³

Але й тепер Москва не відмовилася від одноосібних рішень, залишаючи республіці тільки їх виконання. Офіцерів та рядових запасу, мобілізованих союзним урядом, кинули на боротьбу з наслідками катастрофи без будь-якого елементарного захисного спорядження. Загалом у ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи взяли участь 600 тис. чол.

Уся інформація про існуючу небезпеку була секретною. Розпорядження віддавалися тільки усно. Навіть вище керівництво УРСР протягом першої доби катастрофи не могло дізнатися, що ж сталося на ЧАЕС.^⁴ Справжні масштаби подій ретельно приховувалися, продукувалися фальсифіковані дані про радіаційну обстановку. Тим часом розроблявся надсекретний план евакуації Києва. Міське населення мало залишати українську столицю пішки.^⁵ Згодом у закритому режимі розглядалася кримінальна справа над звинуваченими в катастрофі на станції. Її матеріали й сьогодні залишаються в Москві засекреченими, оскільки їй вигідно вважати винним персонал ЧАЕС. Українським фізикам при спробах самостійно, без огляду на московські настанови працювати над аналізом причин і наслідків катастрофи, довелося долати значний моральний пресинг союзної Академії наук. Можливо, в центрі пам’ятали, що саме українські вчені були єдиними, хто свого часу не підтримав ідею будівництва ЧАЕС. Підпис академіка Б.Патона під відповідними рішеннями так і не з’явився.

Сьогодні Україна змушена самотужки нести чорнобильський хрест, колись покладений на її плечі завдяки вольовим і секретним рішенням Москви. Прямі збитки тільки в зоні відчуження на території України склали $1 385 003 тис.^¹ А ще є непрямі втрати, як, наприклад, обмеження використання внаслідок радіаційного забруднення 3,1 млн. га пахітних земель, 1,5 млн. га пасовищ, 4,4 млн. га лісів (а це 40% всієї площі лісів України!). Повністю виведено з господарського обороту 180 тис. га сільськогосподарських угідь і 157 тис. га лісу. Неможливе використання значної кількості водних ресурсів тощо.^² На будівництво об’єкту “Укриття” і консервацію четвертого енергоблоку затрачено ще $6 млрд. Загалом на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС у 1986-1997 рр. було витрачено близько $23 128 086, з них $4 020 млн. з українського державного бюджету (починаючи з 1991 р. фінансування здійснюється лише Україною). На соціальний захист постраждалих тільки в 1999 р. з державного бюджету України було витрачено 1 млрд. 208 млн. гривень.

УРСР традиційно належала до донорів радянського бюджету, тобто союзні вкладення в її економіку були меншими, ніж український внесок до “общего котла”. При цьому центр ні про що Україну не питав, а користувався союзним підпорядкуванням більшості її підприємств. Союзні міністерства та відомства щорічно вилучали з УРСР близько 100 млрд. руб., що було втричі більше, ніж республіканський річний бюджет. У той же час республіки Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії перебували в СРСР на особливому рахунку: весь податок з обороту до союзного бюджету залишався в цих республіках. Додамо сюди й нееквівалентний товарообмін між республіками під керівництвом Москви. Україна вивозила продукції на 40 млрд. руб., а ввозила на 36 млрд. руб.

За таких умов не існувало жодної економічної бази навіть для проектів національного суверенітету. Союзні пріоритети повністю затьмарили місцеві проблеми. Гранична централізація практично позбавляла самостійності економічні органи, мала характер прямого пригнічення національної свідомості та ініціативи українського народу.

Однак провал економічної реформи різко посилив настрої в союзних республіках добиватися більш самостійного господарювання. Популярності набувало гасло республіканського госпрозрахунку. Біля його витоків стояли литовські вчені, котрі в жовтні 1988 р. запропонували концепцію регіонального госпрозрахунку. Її основні принципи були викладені у чотирьох “С”—самостійність, самоврядування, самоокупність, самофінансування. Пропонувалася відмова від директивних методів управління радянською економікою на користь розширення повноважень республік. Зокрема, пропонувалося передати їм питання розробки економічної політики, формування республіканського і місцевого бюджетів, право самостійного визначення експортної політики.

На перший погляд ця концепція дотримувалася положень економічної реформи, проголошених у червні 1987 р. пленумом ЦК КПРС. Однак на пленумі йшлося про подібну самостійність тільки для окремих підприємств у складі єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу. Литовці ж пропонували це застосувати до республіканської економіки в цілому. При ближчому розгляді стає зрозумілим, що концепція регіонального госпрозрахунку підривала загальносоюзну командну економіку. Але стверджувати на цій підставі, що саме прибалти зруйнували СРСР, завдавши удару по його основі – єдиному народногосподарському комплексу – було б невірним. Цей комплекс, а разом із ним вся держава, і без госпрозрахунку прямували до загибелі. Керівництво КПРС це зрозуміло й хапалося за будь-які можливості зупинити цей процес. Але спроби реформ провалювалися, тому центр наважився на більш суттєві зміни в управлінні економікою. На ХІХ Всесоюзній партконференції в резолюції “Про міжнаціональні відносини” ідея переходу республік і регіонів на принципи госпрозрахунку була визнана доцільною.

Однак надії керівництва партії та уряду утримати ситуацію під своїм контролем були зламані швидким розвитком економічної кризи. Її наочним свідченням стала інфляція, що вийшла на поверхню й перетворила на дефіцит абсолютно все. З осені 1990 р. в Україні було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами.

Провал спроб центру якось покращити економічні справи стимулював республіки самотужки шукати вихід із скрутного становища. Розпад командної економіки й неспроможність союзного керівництва щось змінити стали настільки очевидними, що пленум ЦК КПУ в лютому 1990 р. ухвалив постанову про розробку проекту закону “Про економічну самостійність України” та про розгляд його у Верховній Раді УРСР. Ще через місяць була ухвалена резолюція “Про політичний і економічний суверенітет України”.

Проте ані ці кроки, ані прийнятий 3 серпня 1990 р. Верховною Радою УРСР закон “Про економічну самостійність” не були ініціаторами розвалу радянської економіки й дезинтеграції СРСР. Скоріше вони були тільки відбитком цього процесу, оскільки навіть закон від 3 серпня залишався більше декларацією намірів. Зокрема, декларувалася самостійність України у визначенні економічного статусу і стратегії соціально-економічного розвитку, форм і методів господарювання та управління суспільним виробництвом. Положення про самостійне здійснення фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, цінової, інвестиційної, науково-технічної і зовнішньоекономічної політики були тільки словами, бо більшість українських підприємств залишалися у союзному підпорядкуванні. Їх принципова важливість для України з’ясується пізніше – приблизно через рік.

Процес повернення української економіки під контроль України розпочався 1 лютого 1991 р. Саме цього дня Верховна Рада України на виконання положень Декларації про державний суверенітет ухвалила постанову, якою передала підприємства вугільної і металургійної промисловості СРСР, що розташовані на території УРСР, у власність республіки.

Цей крок також не був частиною якоїсь програми, на меті котрої було б досягнення Україною економічної незалежності. Навпаки, він був вимушеним, а сам голова Ради міністрів УРСР В.Фокін назвав його “відчайдушним”. Просто центр уже втрачав можливість впливати на економічні процеси в країні й вдавався до таких заходів, що викликали незадоволення навіть у цілком лояльних республіканських керівників. Зокрема, за тиждень до цієї постанови Верховної Ради УРСР центральний уряд провів “грошову реформу”, протягом трьох днів вилучивши з обігу банкноти вартістю 50 і 100 рублів. Зняття грошей з рахунків було жорстко обмежене. Такий крок союзного уряду розцінювався не інакше, як грабунок громадян. Крім того, В.Фокін пояснював, що “за останні 15 років на оновлення шахтного фонду центр недодав понад 4 мільярди карбованців і зношення основних виробничих фондів досягло 43 відсотки”.^¹

Політика центру лише викачувати з української промисловості кошти для капіталовкладень в будівництво нових підприємств вугільної і металургійної галузей на території Росії не залишала можливостей оновлювати виробництво. Намаганням зламати цю практику і була постанова від 1 лютого, тим більше що галузеві союзні міністерства вже не могли ані допомогти в чомусь українським підприємствам, ані стати на заваді їх перепідпорядкуванню.

Практично одразу в такому перепідпорядкуванні побачили шлях до можливого вирішення економічних проблем. Адже центр, завантажений глобальними справами, практично не звертав уваги на місцеві інтереси. Нові можливості щодо їх задоволення відкривалися лише завдяки розширенню економічної бази республіки. І 6 червня 1991 р. Верховна Рада прийняла постанову про перехід у юрисдикцію УРСР держпідприємств і організацій союзного підпорядкування.

Щоправда, економічна ситуація залишалася вкрай напруженою. На полицях магазинів не затримувався жоден товар. Кабінет Міністрів 24 липня навіть прийняв постанову про порядок вивозу товарів народного споживання за межі УРСР. Заборонялося вивозити геть усе за винятком 1 кг. хлібобулочних виробів, 0,5 кг. ковбасних, 0,5 кг. масла, 1 пачки маргарину, 1 десятка яєць, двох банок рибних консервів, 1 пачки чаю, 1 пляшки спиртного, 4 пачок сигарет, 1 кг. цукру та однієї банки кави на одну особу. А через тиждень було заборонено вивозити ще й чай, каву та алкоголь. У цій ситуації більшість населення схилялася до виходу України зі складу СРСР, сподіваючись на заможніше самостійне життя.

Вирішальним моментом стало прийняття республіканським парламентом 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України. На його виконання указом Президії ВР у власність держави було передано всі підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України.

Так поступово усувався контроль над економікою республіки з боку центральних відомств, починали формуватися власна грошова система, податкові та митні служби тощо. І відбувалося це в тісному зв’язку з таким же поступовим послабленням контролю з боку Москви. Саме тому здобуття Україною економічного суверенітету було цілком закономірною подією, яка стала одним з переконливих свідчень краху радянської економіки та всіх спроб її реформувати. Проте слід особливо підкреслити – свідченням, а не причиною цього краху.

3. Політична дезинтеграція СРСР.

Згідно відомої ленінської формули, політика є найлаконічнішим і найточнішим відбитком економіки. І немає нічого дивного, що економічна криза почала поширюватися й на інші сфери життя СРСР, перетворюючись на загальну системну кризу. Так само й економічні реформи зазнавали невдачі без бодай обмежених політичних реформ. Тому на січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС до стратегії перебудови окрім суто економічних завдань були додані нове політичне мислення, демократизація суспільного життя. Відповідно вже того ж року почали з’являтися перші неформальні організації. В УРСР це були Український культурологічний клуб (Київ), “Товариство Лева” (Львів), “Народний союз сприяння перебудові” (Одеса) та ін.

Щоправда, горбачовське керівництво, змушене шукати виходу з економічної прірви, не надто зрозуміло перспективи таких кроків. Сутність перебудови під керівництвом КПРС полягала в спробі трансформувати догматичну, бюрократичну, директивну системи. Але як можна “покращити” тоталітарне суспільство? Як можна “покращити” монополію однієї політичної сили? Як можна дати життя директивній економіці, котра себе вже вичерпала? Тим більше, що партія не бажала зачіпати соціалістичний фундамент з пануванням державної власності, “авангардною” роллю КПРС в суспільстві, збереженням комуністичних ідеалів як мети руху… Усе це було в принципі неможливим, бо комуністична система не піддається реформам. Вона або є, або її нема.

Наочним прикладом нездатності КПРС запропонувати що-небудь інше, окрім притаманних їй методів пошуку винуватців та репресій, стала девальвація “основоположних цінностей” марксизму-ленінізму. Зокрема, під час вересневих (1990 р.) демонстрацій у Києві член КПУ депутат Верховної Ради В.Рева запропонував витіснити демонстрантів з центру міста… танками. У відповідь патріарх української літератури О.Гончар вийшов з КПРС. Того року чисельність КПУ зменшилася внаслідок добровільного виходу на 10%.^¹ Непоодинокими були випадки саморозпуску парторганізацій вузів, закладів. А загалом цей процес розпочався ще у 1988 р., коли з лав КПРС вийшли 18 тис. чол. У 1989 р. таких було вже 136,6 тис., причому більше половини з них – робітники.^²

“Кризис, поразивший советское общество, в значительной мере был обусловлен кризисом партии, которая в течение многих десятилетий была правящей”,– вимушено визнає сучасна Російська компартія.^³

Тому цілком закономірно, що спроба модернізації політичного і економічного устрою під керівництвом КПРС на тлі системної кризи провалилася, викликавши потужні зрушення у національних республіках. Приборкати їх силою, як раніше, центр не мав змоги, і контроль послаблювався. Регіони один за одним виходили з-під диктату Москви: Прибалтика, Закавказзя, Молдова…

В Україні перші зрушення сталися 1989 року, коли почали формуватися громадсько-політичні національно-демократичні організації. Зокрема, 8-10 вересня відбувся установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. А 29-30 квітня 1990 р. у Києві була утворена Українська Республіканська партія – перша некомуністична партія в УРСР. Практично одразу ж національні сили продемонстрували владі свою силу. 17 вересня 1989 р. у демонстрації з приводу 50-річчя введення радянських військ до Західної України згідно пакту Молотова-Ріббентропа у Львові взяли участь 150 тис. чол. А ввечері того ж дня у вікнах затемнених міських будинків з’явилися сотні тисяч свічок у пам’ять про загиблих під час комуністичних репресій. Через кілька місяців з нагоди річниці злуки Української Народної та Західно-Української Народної республік 22 січня 1919 р. – справжнього об’єднання українських земель – сотні тисяч людей взяли участь в акції “живий ланцюг”, ініційованій Народним Рухом. Формується і набирає силу самостійний робітничий рух: утворено Регіональну Спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну.

Після березневих виборів 1990 р. до Верховної Ради УРСР, національно-демократичні сили утворили парламентську опозицію. Вона з перших днів відігравала помітну роль у політичному житті України. При цьому в своєму протистоянні з офіційною владою опозиція активно піднімала страйкову хвилю. Наприклад, 28 вересня 1990 р. на заклик опозиції у Києві пройшла маніфестація, в якій взяло участь більш як 100 тис. чол. У результаті голодування студентів наступного місяця пішов у відставку голова уряду республіки В.Масол. Усе це свідчило про те, що Україна – колись оплот СРСР – тепер “прокидається” від радянського сну.

Однак найсильнішим ударом по політичній єдності СРСР виявилося не розгортання національно-демократичного руху в республіках, а політична боротьба в центрі. М.Горбачов пробував удосконалити роботу партапарату. У 1985-1989 рр. він включив у Політбюро ЦК КПРС 12 нових діячів, на 85% оновив склад ЦК. Для порівняння: під час сталінських чисток 1934-1939 рр. склад ЦК оновився тільки на 77%. Але однопартійна система реформам не піддавалася. Тоді Горбачов зорієнтував політичну реформу в країні на поступовий перехід влади від партапарату до державних органів. Істотною рисою цього процесу стало запровадження генсеком “під себе” посади президента СРСР.

Аби при цьому не виникло загрози розпаду Радянського Союзу, Верховна Рада СРСР прийняла цинічний закон про вихід окремих республік із складу Радянського Союзу. В республіках його назвали “законом про невихід”. Проте оскільки в умовах зростаючого економічного розвалу зберегти повноту влади за центром не вдалося (зростав тиск з боку республік), Горбачов запропонував влітку 1990 р. новий проект. Йшлося про утворення на основі СРСР Союзу суверенних держав, щоб утримати під контролем республіканський “парад суверенітетів”. Горбачов та ВР СРСР наполягали, щоб союзний договір було підписано в липні 1991 р., заручившись результатами березневого референдуму “За збереження СРСР”.

Складається враження, що автори цього проекту не розуміли, що СРСР був лише формою існування комуністичного тоталітаризму. Він існував завдяки тому, що в кожній союзній республіці всі важелі влади тримала в руках єдина організована політична структура – комуністична партія. Знищення монополії комуністів на владу автоматично вело до розпаду СРСР, так само як збереження цієї монополії теж не могло зупинити процес саморозкладу держави.

Хтось може заперечити, що саме завдяки участі комуністів Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 р. ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах тощо. Однак, по-перше, українські парламентарії вже мали перед собою кілька прикладів. У авангарді виявилася Верховна Рада Естонської РСР, котра прийняла таку декларацію ще у листопаді 1988 р. Аналогічні кроки зробили потім парламенти інших Прибалтійських республік, при цьому ЦК місцевих компартій їх підтримали. Натомість ВР УРСР з подачі комуністів засудила рішення прибалтів. Та 12 червня 1990 р. декларацію про державний суверенітет з ініціативи Б.Єльцина прийняла Верховна Рада РРФСР. Там фігурувала теза про верховенство російських законів над союзними, чим фактично розвалювався Радянський Союз. Тут вже українським комуністам не було причин відмовлятися.

По-друге, комуністи погодилися на прийняття декларації 16 липня під великим тиском опозиції. Коли ж виникла потреба переходити від декларативних заяв до діла, КПУ як складова і невід’ємна частина КПРС робилася дисциплінованим провідником волі всесильних союзних структур влади. Яскравий приклад – події 19-21 серпня 1991 р.

* * *

19 серпня могло стати черговим чорним днем в історії України. Табір комуністичних консерваторів на чолі з віце-президентом СРСР Г.Янаєвим, посилаючись на “неможливість М.Горбачовим за станом здоров’я виконувати обов’язки президента СРСР”, оголосив про створення ГКЧП і заявив про безумовне верховенство на всій території Союзу Конституції і законів СРСР. О 6-й ранку в країні було оголошено надзвичайний стан та заборонено вихід деяких газет. О 9-й ранку ультиматум було пред’явлено Голові Верховної Ради України Л.Кравчуку.

Це зробив спеціально прибулий із Москви Головнокомандуючий сухопутними військами СРСР генерал армії Варенников у супроводі місцевих генералів. Він також попередив Кравчука, що в разі неспокою і незлагоди, акцій протесту, страйку, непідтримки рішень ГКЧП, війська, які перебувають у бойовій готовності, вийдуть на площі міст.

Що це не порожні погрози, свідчила інформація про стан військ навколо столиці УРСР. Під Київ були перекинуті повітряно-десантні частини з Кременчука і Кіровабада (загальною чисельністю 1 200 чол.) й переведена у стан підвищеної бойової готовності 169-а танкова дивізія в Острі (10 тис. чол.). Крім того, на півдні розташувався полк 72-ї мотострілецької дивізії з Білої Церкви (до 1 500 чол.), а в межах самого міста перебували війська чисельністю 2-3 тис. На головних міських магістралях поруч із постами міліції знаходилися військові для регулювання можливим рухом армійських колон. Над центром Києва і безпосередньо над будинком ВР УРСР час від часу з’являлися військові гелікоптери. Сьогодні вже не секрет, що перед цими подіями влада замовила виготовлення 100 тис. наручників.

Під час зачитування ультиматуму керівництву Верховної Ради був присутній і перший секретар ЦК КПУ С.Гуренко. Саме він повідомив голову ВР Кравчука – найвищу посадову особу в Україні– про приїзд Варенникова. Схоже, КПУ знала наперед про наміри ГКЧП. Згодом в приміщенні Львівського обкому КПУ вдалося виявити листа ЦК КПРС про запровадження в країні надзвичайного стану, зареєстрованого ще 18 серпня. Крім того, знайшли листа від секретаріату ЦК КПУ “першим секретарям Кримського рескому, обкомів, Київського міськкому КПУ”, в якому зазначалося, що “у зв’язку із запровадженням в країні надзвичайного стану найважливішим завданням парткомітетів є сприяння ГКЧП”, що “не можна допустити всіляких демонстрацій, мітингів, маніфестацій, страйків” та що “ключовим питанням є збереження СРСР”.^¹

Додамо також, що контрольовані КПУ облвиконкоми (Дніпропетровський, Житомирський, Одеський, Миколаївський та ін.) і Кримська АРСР визнали ГКЧП, й не під тиском, а за ідейними переконаннями. “Заходи, що вживаються керівництвом країни (тобто ГКЧП – авт.) по стабілізації становища і виходу із кризи,—вказувалося у шифрограмі першого секретаря ЦК до обкомів КПУ,—відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України”.^²

Погрози ГКЧП далися взнаки. 19 серпня Президія ВР УРСР не спромоглася прийняти жодного рішення. Керівництво України зайняло вичікувальну позицію. Певно, нам ще довго після цього довелося б боротися за державність, якби у Москві Борис Єльцин не виявив рішучості у боротьби за особисту владу в Росії і не звернувся до громадян із закликом дати відсіч путчистам. Він закликав до загального безстрокового страйку та заявив, що 19 серпня вчинено державний переворот.

Протистояння у Москві двох центрів влади – союзного і російського (безкомпромісний суперник Горбачова Б.Єльцин очолював російську Верховну Раду) – сягнуло свого апогею в ніч на 21 серпня. Так і не захопивши будинок російського парламенту, війська відступили. Хунта провалилася. 24 серпня позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт про державну незалежність України (дивися додаток №9). Як зазначав Л.Кравчук, побудова суверенної Української держави є єдиним надійним гарантом убезпечення народу України від переворотів, котрі відбуваються в Москві.

Через кілька днів було прийнято закон “Про заборону діяльності Компартії України”. Коли приймалося це рішення, навіть самі комуністи у Верховній Раді не наважилися стати на захист своєї партії. За свідченням члена ЦК КПУ, народного депутата Ю.Соломатіна, після 19 серпня 1991 р. в Україні з 3,5 млн. членів КПУ залишалися в лавах партії лише 140 тис. 26 жовтня 1991 р. частина з них організувала на установчому з’їзді у Києві Соціалістичну партію України (СПУ).

1 грудня 1991 р. громадяни України мали відповісти на одне запитання: “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?” І Україна підтвердила. У Вінницькій області сказали “Так” 95,43 відсотка, Волинській – 96,32, Дніпропетровській – 90,36, Донецькій – 83,90, Житомирській – 95,06, Закарпатській – 92,59, Запорізькій – 90,66, Івано-Франківській – 98,42 відсотка… Загалом в Україні за незалежність було віддано 93,32 відсотка голосів. Причому за незалежність голосували не тільки українці, але й представники інших народів, для яких батьківщиною є українська земля. Президенти СРСР і Росії М.Горбачов і Б.Єльцин відчули справжній шок. “И Донбас тоже проголосовал?” – здивовано питав Горбачов у телефонній розмові з Кравчуком.

Цікаво, що Україна виявилася мало не єдиною із колишніх радянських республік, котра провела подібне опитування. Результати виявилися настільки переконливими, що вже наступного дня країни світу почали визнавати державну незалежність України. За грудень їх набралося 68. Тому виявилися невдалими будь-які спроби різноманітних шовіністських кіл представити українську державність як авантюру українських націоналістів. Слово нашого народу виявилося настільки вагомим, що ці кола змушені рахуватися з ним і сьогодні, через 10 років після тих подій.

* * *

То чим же були ті дні для України? Чи була українська державність нелогічною випадковістю, “подарунком з небес”, авантюрою? Ні та ще раз ні. Україна століттями страждала і боролася за неї, зазнавала неймовірних жертв. Однак чомусь завжди на шляху її потуг з’являлися якісь нездоланні перешкоди: недостатня військова міць, вороже оточення, внутрішній розбрат, несприятливі історичні умови…

Цього разу все було зовсім інакше. По-перше, історичні умови виявилися більше ніж сприятливими. СРСР конав, захлинаючись у власній комуністичній ідеології. Через комплексну кризу одночасно загострилися наслідки всіх помилок, прорахунків, перекручень, злочинів і трагедій, допущених при будівництві радянської економіки і суспільства за десятиліття панування компартії. Суперцентралізована, суперпланова система виявилася неефективною, збанкрутіла, програла безкінечну війну за світове панування комуністичної ідеології й поставила народи СРСР на межу голоду.

По-друге, виявилося небажання армії, а також військ КДБ і МВС брати участь у розв’язуваній путчистами громадянській війні. Саме тому ГКЧП визнав свою поразку вже на третій день. А коли в січні 1992 р. розпочнеться процес приведення розташованих в Україні військ до присяги на вірність українському народові, то лише за кілька місяців присягу складуть понад 400 тис. чол. Так будуть враховані помилки Центральної Ради і особисто М.Грушевського, котрі в 1917 р. відмовилися від створення української армії, перетворивши державу на більшовицьку здобич.

По-третє, цього разу в Україні не було внутрішнього розбрату. Протягом 1991 р. наші громадяни двічі висловлювали підтримку державницьким устремлінням. Перший раз, коли 17 березня під час загальносоюзного референдуму “За збереження СРСР” відповідали на додаткове питання внутрішньоукраїнського опитування “Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?” ЦК КПУ виступав рішуче проти введення до загальносоюзного референдуму такого додаткового питання, оскільки тоді для політики союзного центру втрачався сенс референдуму. Перший секретар ЦК виступав по телебаченню з критикою республіканського опитування, бо передбачав його результати. Декларацію про державний суверенітет підтримали 80,2%. Так, без будь-якої конфронтації, керівництво УРСР заручилося підтримкою народу. І коли президент і ВР СРСР вимагатимуть негайного підписання нового Союзного договору, то дістануть відмову. Україна буде вивчати договір на предмет його відповідності принципам Декларації. Передбачаючи результати цього вивчення, ГКЧП спробує “вирішити питання” силою. Відповіддю стане другий референдум 1 грудня.

Під впливом поступового розкладу радянської системи, на підтримку української державності висловлювалися навіть найзатятіші прибічники СРСР. Щоправда, дехто робив це під тиском опозиції, а дехто лише для збереження влади. Проте значним стимулом виявилася шовіністична позиція Москви. Якщо з настроями старого союзного центру все було більш-менш зрозуміло, то дії нових російських демократів викликали подив. Президент Росії Б.Єльцин під час серпневих подій взяв на себе функції президента СРСР і так швидко “ввійшов у роль”, що намагався зберегти домінуюче становище Росії на радянському просторі й після путчу. Спалах незадоволення викликали заяви з оточення Єльцина про перегляд українських кордонів, якщо Київ не відмовиться від Акту про проголошення державної незалежності України. Серпнева (1991 р.) ейфорія перемоги в Росії швидко переросла в експансію переможців.

Навіть російські історики сучасності вказують, що поява Акту про незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були викликані проімперськими діями лідерів Росії. Відкрито проголошені російські претензії на всі ключові посади у новому Союзі, перехід у власність та під юрисдикцію Росії Всесоюзної телерадіокомпанії, ТАРС і промислових підприємств союзного підпорядкування, а також чимало іншого – все це абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера у новому Союзі.^¹ Така позиція Москви згуртувала українців навколо своєї державності. Між іншим, московські претензії на верховенство ще й сьогодні не пішли до минулого, але про це трохи згодом.

На підставі всього наведеного, сьогодні можна однозначно стверджувати: українська державність не була випадковістю. Просто в 1991 р. склалися такі умов (саморозклад СРСР, боротьба за владу в Москві), що ніхто – ані союзний центр, ані російський, – не наважилися стати на дорозі українського самовизначення. Вся наша багатостраждальна історія виявилася платою за ці сприятливі історичні обставини. А слово народу виявилося потужною зброєю. Тож хіба ця державність не є вибореною?

* * *

Наостанок хотілося б дещо зауважити з приводу остаточної загибелі СРСР. Чомусь прийнято вважати, що причинами його загибелі були не внутрішні хвороби, а саме проголошення Україною своєї державної незалежності. 23 жовтня 1991 р. у своєму листі-зверненні до Верховної Ради України М.Горбачов, Б.Єльцин, С.Шушкевич, Н.Назарбаєв, І.Карімов, А.Муталібов, А.Акаєв, С.Ніязов, А.Іскандеров закликали, що не уявляють собі союзу без України. Візьмемо на себе сміливість стверджувати: вони не мали уяви про шляхи рятування СРСР не тільки без України, але і разом з нею!

Це підтверджується звичайною ходою дальших подій. Проголошення Україною незалежності та референдум не скасовували СРСР, бо торкалися долі лише самої України. СРСР продовжував існувати без УРСР, як до цього існував без Прибалтійських республік (Литва ще 14 січня 1991 р. надала своєму представництву в Москві статус посольства). Коли 8 грудня 1991 р. у резиденції Віскулі неподалік Бресту Єльцин, Шушкевич і Кравчук підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, вони також не скасовували СРСР. Вони лише констатували, що Радянський Союз “припиняє (а не припинив) своє існування”.

Проте й після цього СРСР продовжував існувати ще 18 днів. Однак смертельним ударом для нього виявилося не складення Горбачовим 25 грудня повноважень Верховного Головно-командуючого Збройними Силами СРСР. І навіть не останнє засідання Верховної Ради СРСР 26 грудня. Тоді депутати п’яти азійських радянських республік, котрі до самого кінця залишалися у складі союзу, прийняли Декларацію про припинення існування СРСР як держави і суб’єкта міжнародного права. Цим юридично засвідчувалася смерть імперії.

Ні, долю СРСР вирішила Росія, коли 12 грудня 1991 р. о 13 годині 28 хвилин вийшла зі складу союзу, рішенням свого парламенту денонсувавши Союзний договір 1922 р.^¹ Саме позиція Росії, її боротьба за владу з союзним центром на тлі прогресуючої кризи в СРСР, створили унікальні історичні умови для виборення Україною своєї державної незалежності. Хоча, зрозуміло, сама Москва – як союзний, так і російський владний центр – цього не бажала.

Blog

І. В. Діяк Україна Росія