І. В. Діяк Україна Росія

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 24

Здобуття Україною державної незалежності в 1991 р. сталося дуже незвичайним шляхом. Формування нашої державності відбувалося не в гарячці боротьби за елементарне фізичне виживання, як колись за Київської Русі. Не в результаті військових перемог, як під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Не в умовах ворожого оточення і внутрішнього розбрату, як в 1917-1920 рр. Як раз навпаки, кровопролиття зовсім не було, а розбрат і внутрішня боротьба відбувалися в стані колишніх поневолювачів України.

Подібний шлях до незалежності настільки незвичний, що йому важко знайти інший аналог у світовій історії. Через це яких тільки оцінок не отримує українська державність! І те, що вона нелогічна, випадкова, бо за неї не пролито крові. Такий собі подарунок з небес. І те, що вона злочинна, оскільки є втіленням прагнень до влади окремих осіб, котрі для задоволення своїх амбіцій не зупинилися перед зруйнуванням СРСР. Такі собі “переродженці” з числа колишньої партійної номенклатури. І те, що вона є повним нонсенсом, бо українці самі її не бажали, а в березні 1991 р. голосували за збереження СРСР. Ну і, нарешті, головне звинувачення: Україна зруйнувала СРСР, прагнучи кращого життя в незалежності. Однак на практиці знайшла тільки злидні. Нехай в них і скніє, спокутуючи свій злочин – знищення “великого і могутнього”.

Здається у більшості з нас на пам’яті бурхливі події початку 1990-х рр. Проте чомусь ніхто не бажає розглядати їх комплексно, намагатися встановити причинно-наслідковий зв’язок між окремими фактами.

Сьогодні вже доступні численні джерела інформації про ті події, доступ до котрих раніше обмежувався. Їх всебічний аналіз дозволить скласти більш-менш об’єктивну картину розвалу СРСР. Але дуже ймовірно, що вона не всім потрібна. Значно легше базікати про зруйнування СРСР внаслідок “контрреволюційного перевороту”, який став “своєрідною формою класової боротьби буржуазії проти соціалізму”.^¹ Відповідно і українська державність виявилася лише інструментом для досягнення цілей “перевороту”.

На жаль, подібні думки зараз досить поширені, головним чином, через матеріальну скруту сьогодення. Проте ще ніколи не вдавалося знайти шлях до кращого життя через самообман. Тому варто було б ще раз розібратися: за яких умов могло так статися, що Україна отримала державну незалежність?

Крах радянської економіки.

Уже в середині 1980-х рр. навіть найбільшим радянським оптимістам стало зрозуміло, що СРСР охопила економічна криза. Директивна економіка, заснована на командно-адміністративних засобах управління, ставала дедалі неефективнішою. Особливо яскраво це спостерігається у порівнянні з розвинутими країнами Заходу, з котрими СРСР сперечався за гегемонію у світі. На одиницю продукції витрачалося в 2-2,5 рази більше матеріальних ресурсів та в 1,5 рази більше палива й енергії, ніж у розвинутих країнах.^¹ Зокрема, на виробництво однієї тони зернових в 1986 р. у США витрачали 43 кг. умовного палива, а в СРСР – 214 кг.^²

І за таких витрат якість виробленої продукції залишилася низькою. Наприклад, відомо, що СРСР був першою у світі країною по кількості виробляємих щорічно тракторів і комбайнів. При цьому тривалість їхнього життя була найнижчою – 6 років для комбайна і 7-8 років для трактора. Таким самим було становище і в сільському господарстві СРСР, де продуктивність праці значно поступалася рівню розвинутих країн Заходу. Одна корова давала в середньому 1500-2000 літрів молока на рік, тобто в 5-6 разів менше, ніж закордоном. Та й виживала ця корова на фермі звичайно до 6 років, тоді як у приватних господарів – удвічі довше. Нестача молока призвела до того, що колгоспи, а за ними ще й державні молокозаводи додавали в продукт звичайну воду, збільшуючи до плану кількість продукту за рахунок його якості.

Поряд із цим вкрай неефективним і марнотратним виробництвом колосальних масштабів сягали втрати зернових, цементу, металу, нафти, добрив, лісу та інших ресурсів під час видобутку, переробки, транспортування і зберігання. На часткову компенсацію цих витрат щорічно СРСР витрачав стільки ж коштів, скільки й на житлове капітальне будівництво (у 1989 р. – понад 40 млрд. рублів й праця 2,5 мільйонів чоловік).^³ Величезна кількість підприємств була нерентабельною. На їх підтримку з держбюджету йшли значні дотації – до 23 млрд. рублів.^¹

На таку загалом безрадісну картину господарювання по-радянськи, накладалася особиста незацікавленість робітників у результатах своєї праці. Заробітна платня (і без того досить символічна) не була достатнім стимулом до праці, оскільки гроші було важко отоварити. Адже за товарами широкого вжитку міцно причепилося прізвисько “дефіцит”. Через це продуктивність та інтенсивність праці в народному господарстві СРСР була вдвічі меншою, ніж в США.^² У нас, як правило, недооцінюють значення цього фактору. Але відомий американський політик З.Бжезинський ще на початку 1980-х рр. попереджав, що Радянський Союз “згубить низька культура праці”. У той час ніхто в це не повірив навіть у США. З одного боку, СРСР видавався міцним монолітом. З іншого, - йшлося не про особисті права громадян, свободу слова, демократію, а про якусь малозрозумілу “культуру праці”. Між іншим, саме ці слова Бжезинського виявилися пророцтвом.

Не можна сказати, щоб радянське керівництво не розуміло цих хвороб економіки. Ні, воно їх добре бачило. Ще у 1970-ті рр. один із заступників Голови Ради Міністрів СРСР, голова Держплану СРСР М.Байбаков зауважував у бесіді з автором цих рядків, що жодна з радянських п’ятирічок не була повністю виконана. Проте будь-які намагання щось змінити на краще не мали успіху, оскільки на заваді перебувала панівна комуністична ідеологія з її постулатом про абсолютну неприйнятність якоїсь приватної власності на засоби виробництва і результати праці. Реформи О.Косигіна були останньою спробою радянського керівництва попередити майбутню кризу. Далі не залишалося ані сил, ані нових ідей щось змінити.

Та й справедливості заради слід зауважити, що не надто шукали цих нових ідей. У 1970-ті рр., після підвищення світових цін на нафту внаслідок чергової арабо-ізраїльської війни, на СРСР впав, у буквальному розумінні, дощ валютних надходжень від експорту природних ресурсів. Щорічні обсяги експорту нафти переважали 120 млн. т., котрі давали Радянському Союзові $20-24 млрд. на рік.^³ Але замість того, щоб вкладати кошти у модернізацію свого виробництва, у підтримку тієї самої нафтогазової галузі, десятки мільярдів “нафтових” доларів були витрачені на імітацію щасливого життя в СРСР, на імпорт товарів широкого вжитку та продовольства. На останнє витрачалося 50% валютних коштів.^¹

Фактично експорт природних ресурсів був головним і єдиним фактором, що дозволяв Держплану СРСР від самого початку 1970-х рр. компенсувати прірву між доходною і видатковою частинами бюджету країни. Наприклад, у березні 1980 р. було прийнято економічно необгрунтоване рішення Політбюро ЦК КПРС про збільшення видобутку нафти на 10 млн. т. понад затвердженого державного плану. Рішення диктувалося необхідністю закупівлі 42 млн. т. пшениці в Канаді та США, за котру не було чим платити. Це поставило нафтодобувну галузь в екстремальне становище, з котрого вона вже так і не вибралася аж до свого розвалу на межі 1990-х. Адже потреби СРСР в закордонних закупівлях постійно зростали. Про їх масштаби свідчить хоча б такий факт. У 1984 р. під час керування К.Черненка СРСР закупив 45,5 млн. т. зерна та зернових продуктів, 484 тис. т. м’яса та м’ясних продуктів, понад 1 млн. т. тваринного жиру та олії, інших продовольчих товарів на загальну суму 8 млрд. рублів у вільно конвертованій валюті. Для цього відправили за кордон більше 300 т. золота, великі валютні надходження від продажу газу, нафти, лісу, іншої сировини.^² Країна посилено “проїдала” своє майбутнє.

Говорячи про ефективність використання валютних коштів, вилучених від експорту сировини на початку 1980-х рр., академік С.Шаталін зазначає:

“Высокое начальство все менее и менее рационально пыталось разобраться в том, что же все-таки делать с пока еще текущими в СССР нефтедолларами… Но мы, макроэкономисты, знали, что экономическая ситуация неуклонно ухудшается, темпы роста валового национального продукта и национального дохода падают, доля интенсивных факторов в них снижается… Некомпетентность и непрофессиональность, увы, стали печальным знамением времени”.^³

Тим часом на Заході зробили правильні висновки з двох нафтових криз у Європі 1973-1974 та 1979-1980 рр., коли відбулося різке підвищення цін на енергоносії. Було запроваджено низку заходів щодо їх використання і економії, розгорнуто широке впровадження енергозберігаючих технологій. Ціни на енергоресурси—головну статтю радянського експорту—почали знижуватися, особливо з 1983 р., хоча фізичні обсяги експорту нафти і газу змін не зазнали. СРСР намагався компенсувати скорочення валютних надходжень збільшенням експорту інших ліквідних ресурсів, зокрема, золота. Загалом у повоєнні роки СРСР тільки за хліб заплатив біля 12 тис. т. золота! А ще закуповувалася маса іншого продовольства. Наприклад, лише в 1977 р. і лише на “додаткові” поставки м’яса Політбюро було змушене піти на додатковий продаж за кордоном 42 т. золота. Генсек М.Горбачов у своєму виступі на ХХVIII з’їзді КПРС зазначав з цього приводу:

“Уже к началу 80-х годов было ясно, что наше видимое благополучие держится за счет варварского, расточительного использования природных и человеческих ресурсов. Можно прямо сказать, что мы очень скоро попали бы в катастрофическое положение с непредсказуемыми последствиями”.^¹

Звичайно, подібний стан справ не міг тривати довго. Вже у 1980-ті рр. зменшення валютних надходжень призвело до того, що у Радянського Союза зникли кошти на закриття багаточисельних “дірок” в економіці. Саме тут країна і відчула наступ кризи, уникнути якої можна було тільки двома шляхами. Одним з них було здійснення фундаментальних економічних реформ. Проте це було малоймовірним, оскільки економіка у нас визначалася ідеологією, а комуністична ідеологія взагалі не піддавалася реформуванню. Крім того, будь-які реформи потребують додаткових витрат, а вільних коштів як раз не було.

Другим шляхом було зменшення витрат, спроба “жить по средствам”, аби віднайти кошти на підтримку економіки та її поступову модернізацію. І в цьому сенсі цікаво було б розглянути структуру радянських витрат, котра проллє додаткове світло на причини неспроможності СРСР подолати кризу та його остаточного розвалу.

* * *

Найбільшою статтею витрат протягом історії СРСР залишалася військова тема. В останні десятиріччя існування країни вона поглинула більше третини загальних радянських витрат. Тривале наздоганяння американців у галузі озброєння в 1970-ті рр. ознаменувалося досягненням нетривкого військового паритету. Це коштувало СРСР такої супермілітаризації економіки, що загрожувало їй деградацією.

Радянський військово-промисловий комплекс охоплював космічну галузь (на 80%), атомну промисловість, міністерства середнього машинобудування, радіопромисловості, авіа- та суднобудування, декілька сотень ремонтних заводів міністерства оборони тощо. Взагалі-то кажучи, в СРСР дуже важко було знайти галузь, котра не мала б відношення до військових замовлень. Навіть на підприємствах харчової промисловості лінії з виробництва звичайних макарон легко переорієнтовувалися на виробництво набоїв. Тільки в УРСР до оборонного промислового комплексу належали 205 промислових об’єднань та підприємств, 139 науково-дослідних проектних організацій, а загалом в Україні військові замовлення виконували 750 підприємств, котрі виробляли 17% оборонної продукції СРСР.^¹ Вцілому до складу радянського ВПК відносилися понад 60 тис. підприємств.^²

У ВПК зосереджувалися найкращі ресурси всіх видів. Тільки розробка озброєнь гарантувала можливість необмеженого фінансування. Однак при цьому радянський ВПК залишався таким самим неефективним, як і взагалі вся радянська директивна економіка. Щоправда, тут були свої специфічні причини. Надмірна секретність і неконтрольованість заважали перевірити ефективність витрат, через що використання коштів було нераціональним. За таких умов озброєння для держави виходило буквально золотим. Переживши страхіття ІІ-ї світової війни, СРСР не жалів коштів на оборону, але, як виявилося, замість безпеки одержав “священу корову” – ненажерливий ВПК.

Значних коштів вимагало також утримання та бойова підготовка найбільшої у світі армії. СРСР мав 240 дивізій, з яких 7 повітряно-десантних і 52 танкових.^³ Наприкінці 80-х рр. у Збройних Силах з урахуванням внутрішніх, прикордонних і залізничних військ, проходили службу 6 200 тис. чол. На їх озброєнні перебували 63 900 танків, 66 880 гармат і мінометів, 76 520 бронемашин, 12 200 бойових літаків і гелікоптерів, 435 одних лише крупних бойових кораблів.^⁴

Гарне уявлення про масштаби гонки озброєнь і ступінь напруження економіки дає кількість ядерного озброєння. Якщо в 1962 р. СРСР мав трохи більше 300 ядерних боєприпасів, то на початку 1980-х рр. загальні запаси ядерної зброї в Радянському Союзі сягнули 40-50 тис. одиниць (!!!).^⁵ Цього вистачало, щоб десятки разів знищити всю планету. Однак безглуздя тривало й надалі. У 1980-ті рр. розгорнулися інтенсивні роботи над системами космічних озброєнь. Зокрема, саме в їх інтересах працювала більшість радянської пілотованої космонавтики. Фахівці заговорили про орбітальний театр воєнних дій, начебто було замало Європейського, Атлантичного, Далекосхідного та інших на Землі. Відповідно космічних висот сягали й військові витрати.

Слід зауважити, що понад 600 тис. радянських військовослужбовців постійно знаходилися поза межами СРСР. А разом з членами офіцерських сімей та цивільними службовцями їх чисельність сягала 1 200 тис. чол. Облаштування такої кількості людей закордоном вимагало додаткових витрат. Вони були настільки значними, що генсек Л.Брежнєв у 1968 р. у розмові з першим командуючим радянськими військами в Чехословаччині (Центральної групи військ) генералом О.Майоровим не витримав:

“За каждую трубу, за каждый километр железных дорог и шоссе, за каждую посадку самолета на аэродром – за все – там, в Чехословакии, мы должны платить золотом. Или нефтью и газом. А войска НАТО, размещенные в других странах, полностью находятся на содержании этих стран. Их кормят и одевают, даже оклад содержанием выдают – лишь бы эти войска оставались в их странах…”.^¹

Вражаюча різниця, чи не правда?

* * *

До цієї проблеми впритул підходить тема астрономічних радянських видатків на підтримку численних союзників, країн “соціалістичної орієнтації”, дружніх партій і політичних організацій… Всі ці витрати диктувалися потребами комуністичної ідеології, аби продемонструвати “переможну ходу комунізму” по світу, і нічого спільного зі справжніми інтересами народів СРСР не мали. Однак хіба керівництво КПРС колись питало їх про що-небудь?

Вкрай заідеологізована зовнішня політика СРСР була грандіозним вантажем на плечах і без того хворої радянської економіки. Але у ЦК КПРС просто не було іншого виходу. Більшість “союзників” визнавали СРСР своїм сюзереном лише завдяки безоплатній радянській допомозі, інакше їхні “соціалістичні” економіки просто розвалилися б. Ось і виходило, що вилученими від розпродажу природних ресурсів коштами Радянський Союз закривав “дірки” не тільки у власній економіці, а ще і в економіках дружніх країн.

Наприклад, коли 18 березня 1975 р. в Будапешті Брежнєв зустрівся з лідерами “братніх” компартій і країн-сателітів Г.Гусаком, Т.Живковим, Я.Кадаром, Е.Хонекером, швидко постало питання про дарові поставки нафти та іншого:

“Г.Гусак: Наші плановики говорять, що треба підкинути додатково приблизно півмільйона тон.

Л. Брежнєв: Апетити зростають. Раніше, я пригадую, ваш завод “Словнафт” одержував по три мільйони тон нафти на рік, а тепер, здається, хоче шість чи сім.

Г.Гусак: Загалом одержуємо 16 млн. т.

В. Щербицький: Це все, що видобуває за рік наша Україна.

Л. Брежнєв: Освоїти нові поклади – справа не така легка… Ми здійснюємо поставки і Кубі. Ми й армію кубинську одягаємо безплатно. І сплачуємо їм за цукор за пільговими цінами. Поставки зерна йдуть до ряду країн. Польща і НДР також не забезпечують себе хлібом…”.^¹

Отже, СРСР, і сам неспроможний прохарчувати третину свого населення, був змушений закуповувати продовольство ще й для своїх союзників. Партійні та радянські органи СРСР виправдовували це як зовнішньоекономічну політику, спрямовану на укріплення світової системи соціалізму. Звідси ж і продаж “друзям” ресурсів за цінами нижче світових, навпаки закупівля їх продукції за пільговими завищеними цінами, надання безоплатних кредитів…

Проілюструємо це на прикладі Болгарії. Десятиріччями СРСР щорічно поставляв цій країні 12 млн. т. нафти за цінами вдвічі менше світових. А крім цього надавав фінансову допомогу на стимулювання болгарського сільського господарства. Тільки за період 1979-1985 рр. сума цієї безоплатної допомоги склала приблизно 3 млрд. рублів.^² В цілому, за окремими оцінками, з 1956 (рік заснування Ради Економічної Взаємодопомоги) до 1989 р. СРСР перекачав країнам соціалістичного табору близько 3 млрд. т. нафти.^³ Ніяких позитивних наслідків у вигляді створення нових виробництв, розвитку інфраструктури народного господарства Радянський Союз від цієї великомасштабної акції не отримав.

Єдиним наочним результатом цих витрат СРСР було реальне існування у світі “соціалістичного табору”, а також багатьох режимів, що проголосили у своїх країнах соціалістичний шлях розвитку. Це тішило комуністичних ідеологів, оскільки свідчило про поширення комунізму. Ще й сьогодні це тішить великоросійських шовіністів, оскільки демонструвало глобальне значення та роль Москви. Однак докладний розгляд питання свідчить про те, що за умов таких значних витрат результати були ефемерними. Зупинимося на кількох прикладах.

Для підтримки дружнього режиму СРСР направив свої війська до Афганістану. Найбільша чисельність Обмеженого контингенту радянських військ сягала 120 тис. чол. Тільки на їх утримання в чужій країні та проведення бойових операцій СРСР витратив: у 1985 р. біля 3 млрд. руб., у 1986 р. – 4 млрд., а у 1987 – понад 7,7 млрд. (в тих цінах). Доба афганської війни обходилася СРСР: у 1984 р. – 4,3 млн. рублів, у 1985 – 7,2 млн., у 1986 – 10 млн., у 1987 – 14,7 млн.^¹

На додаток до цього велетенські кошти витрачалися на безоплатну допомогу афганському режимові, тоді як СРСР сам зазнавав колосальної нестачі й гострого дефіциту навіть звичайних продуктів харчування. Колишній командуючий радянськими військами в ДРА генерал Б.Громов згадує:

“В Афганистан мы везли практически все. Дело дошло до того, что многие области Советского Союза взяли “шефство” над афганскими провинциями. Например, Волгоградская область, опекая провинцию Газни, регулярно должна была поставлять туда сахар, хлеб, жиры, технику и оборудование. Интернациональное воспитание не позволяло игнорировать все более настойчивые просьбы афганцев помочь им в строительстве трех или пяти школ, нескольких километров дороги между кишлаками. Фактически речь шла о том, чтобы шефствующая область взяла на себя решение почти всех бытовых проблем той или иной провинции Афганистана. Насколько мне известно, подобная практика была настоящим мучением для руководства республиканского и областного уровней. Делая в Кабуле небольшие остановки перед тем, как отправиться в свои подшефные провинции, они говорили об этом открыто”.^²

У кінцевому підсумку ефективність усіх цих витрат для СРСР виявилася сумнівною. По-перше, СРСР зазнав не тільки матеріальних, але й людських втрат. Загинули 14 453 чоловіки. З 641 тис. тих, хто пройшов через обмежений контингент радянських військ в ДРА, 470 тис. (70%) були поранені, контужені, травмовані, захворіли. Однак попри всі намагання знищити збройну опозицію кабульському режимові не вдалося. Навпаки, одне тільки знаходження радянських військ у ДРА завдавало СРСР відчутної зовнішньополітичної шкоди. Тому вже в 1985 р. радянське керівництво почало розглядати можливості виводу військ з Афганістану.

А по-друге, кабульський режим все одно виявився нежиттєздатним. З перемогою у громадянській війні ісламської опозиції Афганістан перетворився на вогнище постійної небезпеки для колишнього СРСР. Створили собі проблему за власний же рахунок.

Проте Афганістан був не єдиною прірвою, куди СРСР кидав значні кошти (дивися додаток №4). Ще одним супердорогим проектом радянської зовнішньої політики 1970-1980-х рр. була побудова комунізму в Ефіопії, з котрої СРСР так і не отримав ніякої користі. Мало не щорік Ефіопія опинялася на межі голоду, потребуючи нової радянської допомоги. Крім того, СРСР виявився втягнутим до внутрішньої війни, котру вела націоналістично налаштована ефіопська влада проти автономістських настроїв однієї з провінцій – Еритреї. Фактично СРСР перетворився на заручника “дружби” з ефіопськими “марксистами”. Припинення безоплатної допомоги їм автоматично тягнуло вихід Ефіопії з-під радянського впливу. Тоді вже вкладені в цю африканську країну кошти виявлялися безповоротно втраченими.

Радянське керівництво так і не наважилося визнати помилковість своєї позиції щодо Ефіопії. Безоплатна допомога продовжувалася аж до 1991 р., коли збройні загони еритрейців та іншої опозиції повалили режим М.Маріаму. Не врятувала навіть пряма участь в бойових діях радянських та кубинських військовослужбовців, арабів, “добровольців” з країн соціалістичного табору. Загинули 79 радянських військовиків, марно втраченими виявилися $10 млрд., вкладених Радянським Союзом в Ефіопію.^¹

Провальний “ефіопський проект” 1970-1980-х рр. “мудреців” з ЦК КПРС мав й інші негативні наслідки. Зіпсувалися стосунки з Еритреєю, котра в збройній боротьбі виборола свою незалежність. Між іншим, до “революції в Ефіопії” СРСР надавав безоплатну допомогу еритрейцям. Тепер ці кошти також виявилися втраченими, як і ще декілька мільярдів доларів, вкладених у підтримку іншої африканської країни – Сомалі. Коли в 1977 р. Радянський Союз раптом почав “дружити” з Ефіопією, котра була ворогом Сомалі, лідер останньої С.Барре поставив ультимативну вимогу: всі 1,5 тис. громадян СРСР, що перебували в країні, мали залишити її протягом 3 діб! Евакуація проходила через порт Бербера, котрий був побудований на сомалійському узбережжі цілком за радянський кошт і тепер втрачався.

Прикладів подібної бездумної розтрати народних коштів у зовнішній політиці СРСР можна знайти безліч. Протягом 1970-1980-х рр. радянським коштом велася ще одна африканська війна – в Анголі. Тут СРСР виявився втягнутим до міжплемінної боротьби, котра не припинилася ще й досі. На Близькому Сході арабські країни за радянський рахунок намагалися знищити Ізраїль. За 1956-1991 рр. одна лише Сирія отримала з СРСР на $26 млрд. тільки військової допомоги. Цікаво, що коли в 1990-ті рр. за всі нові військові поставки довелося платити, сирійські запити скоротилися до кількох десятків мільйонів доларів.^¹ З’ясувалося, що стільки їй цілком достатньо для своєї оборони.

Зауважимо, що деякі комуністичні країни просто використовували СРСР, прямо вимагаючи (!!!) від нього безоплатну допомогу в обмін на різного роду декларації про дружбу з Радянським Союзом. Яскравий приклад – це В’єтнам, котрому СРСР за всі роки надав різноманітної допомоги на десятки мільярдів доларів:

“Советско-вьетнамские отношения никогда не были гладкими. И прежде всего потому, что все шаги Советского Союза рассматривались Ханоем лишь с точки зрения их выгодности или невыгодности для Вьетнама. Это нередко приводило к ряду осложнений даже в военном сотрудничестве двух стран”.^²

До отриманої з СРСР техніки в’єтнамці ставилися недбало. Ще б пак, адже безплатно! До того ж СРСР великий, багатий і при потребі допоможе ще. А потреби постійно зростали. Звичайно, це не могло залишатися непоміченим з боку радянсьих представників у В’єтнамі, тому господарі ставилися до них з підозрою. Авіаційний технік з України В.Кузнецов, який знаходився у В’єтнамі в 1975-1976 рр., згадує:

“Вьетнамцы ограничивали наши перемещения за территорию базы—только организованно и в сопровождении. “Гостеприимные хозяева” уделяли группе пристальное внимание: практически все, с кем мы общались (переводчики, обслуживающий персонал, техсостав и др.), писали отчеты о нашей деятельности”.^³

І все це відбувалося “в сочетании с непрекращающимися просьбами ДРВ о дополнительной помощи, которая трактовалась в Ханое не иначе как “

Blog

І. В. Діяк Україна Росія