І. В. Діяк Україна Росія
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська, 4264.08kb.
- Із 19 по 27 березня 2011 р у Московській академії економіки І права (Росія) в рамках, 8.96kb.
- Історія мистецтва, архітектури та містобудування ХVІІ – XIX, 2300.38kb.
- Всеукраїнський фонд «крок за кроком», 112.11kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Канада є другою за величиною країною у світі (9 970 610 кв км), яку перевершує за розмірами, 216.4kb.
- І. В. Діяк, 2873.41kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
Щоправда, виникало чимало суперечностей, котрі було непросто пояснити. Наприклад, питання різниці в мовах:
“ До XIV в. был единый восточнославянский язык, называемый древнерусским. Будучи единым по происхождению и характеру, он получал на разных территориях местную окраску, выступая в диалектных разновидностях”.2
Отже, він був різний, але єдиний. Це типовий приклад підходу до історії з позицій ленінської діалектики. З часом науковці на догоду владі стали уникати навіть самої назви Київська Русь, заміняючи її нейтральною “Древняя Русь”. У Росії і сьогодні продовжують оперувати цим терміном, уникаючи незручного “Київська”. Також аби нівелювати назву “Київська Русь” в російській історіографії з’явився термін “Новгородсько-Київська Русь”. Академік НАН України П.Толочко в одному з своїх інтерв’ю зауважував з цього приводу:
“ Небезопасным было само название “Киевская Русь”. Парадокс—придумано где—в Петербурге, в Москве, а у нас считалось сродни украинскому национализму. Вот и говоришь эзоповым языком, стараешься обойти. “Древняя Русь” скажем”.3
Або ще один характерний момент. Як відомо, на перших монетах Київської Русі, що карбувалися за князювання Володимира Великого, містилося зображення тризуба. Через це за радянських часів вигляд монет Володимира намагалися не публікувати. Член-кореспондент НАН України, історик, спеціаліст з нумізматики М.Котляр нещодавно згадував, чому так робилося:
“Ну естественно, чтобы в идеологическом отделе ЦК не заметили тризуба. За это, как за проявление буржуазного национализма, полагался, как минимум, партийный выговор. И если в Киеве подобные монеты можно было попробовать выставить в музее, то во Львове это совершенно исключалось. В тамошнем музее их выставляли только лицевой стороной, на которой изображен князь. Помню, студенты удивлялись: монеты же все одного типа! А они отличались обратной стороной, где тризуб”.1
Як бачимо, один факт наявності тризуба на старовинній монеті сприймався як загроза концепції “Стародавня Русь—Московське князівство—Російська імперія—СРСР”. Адже, по-перше, ставив під сумнів російську приналежність історичної спадщини Київської Русі, а по-друге, нагадував українцям про їх державність. Так виникли політично неблагонадійні зображення князівських монет.
На такому тлі дуже важливим є те, що навіть за радянських часів поодинокими науковцями робились спроби заперечити існування давньоруського народу. У 1968 р. М.Брайчевський у своїй праці “Походження Русі” заговорив про роль антів в українському етногенезі, про Русь як період розвитку трьох окремих народів. А К.Гуслистий наважився прямо стверджувати, що давньоруська народність не була стійкою спільністю й у період феодальної роздробленості почала розпадатися.
Це сприймалося як опозиція. Науковців, котрі не погоджувалися з офіційним поглядом на історію Київської Русі, таврували як “буржуазних націоналістів”. Про серйозну наукову дискусію не йшлося. Чому так?
А пов’язано це з тим, що при відмові від офіційних штампів при дослідженні історії Київської Русі, настає невідворотний висновок: росіянам доведеться відмовитися від традиційних поглядів на Київську Русь як “колиску трьох братніх народів” (чи навіть лише самих росіян) і шукати іншої “колиски” свого народу. Недарма ж бо великий російський поет О.Пушкін писав, що “древняя Россия найдена Карамзиным, как Америка Колумбом”.2
Інтуїтивно такого висновку доходять деякі російські історики й політики, зокрема, прихильники “євразійства”. Остання монографія Л.Гумільова “От Руси к России”, що описує етногенез східноєвропейських народів, закінчується на ХVII ст. На думку дослідника саме тоді відбулося об’єднання російського і українського народів у єдиний “русский”, або ж євразійський суперетнос. Ніяких давньоруських народів не згадується, оскільки об’єднавчі процеси на Русі були надто слабкими, щоб призвести до утворення якоїсь єдиної народності. Що ж тоді представляла собою Київська Русь?
* * *
Твердження про Київську Русь як “колиску трьох братніх народів” не витримує елементарної критики. Усі європейські середньовічні письмові джерела говорили про Русь виключно як про Київську землю, “Land zu Kiewen” за етнонімом з німецької “Пісні про Нібелунгів”. Змушена це визнавати і сучасна російська історична наука:
“Киевское княжество и Русская земля (узкое значение этого понятия, обозначающего территорию в Среднем Поднепровье вокруг Киева…)”1
Ще б пак. Адже стародавні пам’ятки, як-от перший Новгородський літопис, дуже часто говорили про поїздки новгородців “на Русь” в розумінні поїздок до Києва, Чернігова, Переяслава. Так само “їздили на Русь” з Суздалі, Володимира та інших міст майбутньої Росії, приєднаних до Київської держави лише завдяки завойовницькій політиці її князів.2 Їх експансія спрямовувалася насамперед на північ і схід (тобто у землі сучасних Білорусії та Росії), де у лісових, порівняно безпечніших місцевостях, проживали менш розвинуті племена.
Між іншим, вплив місцевості проживання на рівень розвитку населення був визначальним. Постійна воєнна загроза стимулювала державотворчий процес у слов’ян на півночі (район Новгороду) і півдні (район Києва). Перші відчували постійну загрозу з боку войовничих варягів, а другі—від кочового степу. Це була безперервна жорстока боротьба за виживання, яка загартовувала прикордонні племена. Інакше б вони просто зникли.
За легендою, коли кочовики-хoзари зажадали від полян—засновників Києва—данину, ті замість данини дали хoзарам “від дому по мечу”. Степовики правильно розцінили подібну “данину” як символ непокори. “Ми здобули їх шаблями, загостреними з одного боку,—сказав хан за переказом літописця,—а у цих зброя загострена з двох боків; будуть вони потім брати данину з нас самих!” Пророцтво збулося, коли київський князь Святослав вщент погромив Хoзарський каганат. Отже, не дивно, що саме поляни стали засновниками могутньої держави у Середньому Подніпров’ї.
На півночі ж Новгород програв боротьбу з варягами, й ті закріпилися при владі. У подальшому доленосне значення для створення та існування Київської Русі відіграв торговельний шлях “із варяг у греки” по Дніпру. В 882 р. варяги з Новгороду спустилися Дніпром до Києва і захопили тут владу. Так постала ключова структура, що становила фундамент Київської Русі: два великих міста на північному й південному прикордонні, пов’язані між собою торговельним шляхом міжнародного значення. І важко сказати, що ж тут відігравало більшу роль—вигоди торгівлі чи поєднання Києва і Новгорода під владою однієї династії?
Зважаючи на порівняно вищий розвиток Києва та його потенційні можливості для майбутніх походів на Візантію, варяги обрали центром нової держави саме Київ. Звідси князівські дружини спрямовувалися на приєднання до Київської Русі нових територій по обидва боки Дніпра. Співробітник російського генерального штабу, військовий історик, професор А.Байов зазначав з цього приводу в 1909 р.:
“Кто владел Киевом, тот держал в своих руках ключ от главных ворот русской торговли и ключ обороны всей страны от внешних покушений. Отсюда… будучи важен в экономическом и военном отношениях для всех восточных славян, Киев неминуемо должен был стать и центром политического объединения этих народов”.1
Щоправда, це об’єднання більше походило на збройну експансію та супроводжувалося тривалими війнами. Згадаймо хоча б війну 883 р. князя Ігоря з древлянами, яка закінчилася загибеллю київського князя та спаленням древлянської столиці Іскоростеня (сучасний Коростень неподалік столиці України) княгинею Ольгою. Як вважає професор Сахаров, князь Володимир Великий навіть виробив цілу програму походів на підкорення представників “єдиного давньоруського народу”.
Проте і після цього все одно багато територій входили до складу Київської Русі тільки номінально. Князям доводилося вести нескінченну боротьбу з сепаратизмом. Наприклад, у 981 р. Володимир Великий здійснює повторне завоювання в’ятичів, котрі відмовилися сплачувати Києву данину. Князь накладає її на в’ятичів знову, а через три роки здійснює черговий похід на радимичів. Дуже впертою була боротьба Києва з уличами:
“В 885 г. жители южного региона воевали против киевских князей на стороне хазар. В 940 г. киевские князья вновь попытались подчинить Побужье, населенное славянами-уличами. После серии кровопролитных войн, продолжавшихся с переменным успехом, земли уличей оказались под влиянием пришедших из Средней Азии печенегов, а затем и половцев”.1
Навіть після перемог князя Володимира Мономаха над половцями, влада Києва так і не затвердилася у верхів’ях Бугу. Регіоном керували нащадки давніх слов’янських вождів—Болховські князі. На відміну від решти слов’ян вони згодом уклали тісний союз з монголами і постачали війська хана Батия під час їх вторгнення в Київську Русь і Центральну Європу.
Загалом у державі нараховувалося до 200 племен, що перебували на різних щаблях розвитку, належали до різних, подекуди зовсім протилежних за змістом, культур. Адже країна охоплювала три географічні зони: лісову, лісостепову й степову. Керувати такою величезною та різнорідною територією було вельми складно. Різні за етнічним складом і розвитком регіони практично не мали сталих зв’язків між собою. Навіть пересування по країні викликало чимало труднощів через відсутність будь-яких шляхів сполучення. Це знайшло своє відображення у географічних назвах:
“Город Брянск на Десне в самом своем имени сохранил память об этом тогда лесистом и глухом крае: Брянск—собственно Дебрянск (от дебрей). Вот почему Суздальская земля называлась в старину Залесской: это название дано ей Киевской Русью, от которой она была отделена дремучими лесами вятичей”.2
Лише взимку на санях по річковій кризі або іноді влітку ріками на човнах-лодьях київські дружинники здійснювали походи безмежними територіями за даниною, полюддям. Більш-менш постійним був тільки зв’язок Дніпром між Києвом і Новгородом.
Щоб придушити місцевий сепаратизм князь Володимир Великий почав ставити на княжіння в найважливіших містах бояр, дружинників, своїх синів, оскільки не було підстав довіряти місцевій еліті. Зокрема, старший син Вишеслав князював у Новгороді, а після його смерті туди відрядили Ярослава. Ізяслав отримав Полоцьк, Святослав—Туров, Гліб—Муром, Всеволод—Володимир тощо. Однак в цьому ж крилося і джерело майбутнього розвалу держави. З часом місцевий сепаратизм злився із боротьбою між численними Рюриковичами за владу. У ХІІ-ХІІІ ст. за Київ сперечалися 293 князя. Держава перетворилася на конгломерат безперервно ворогуючих “уділів”. Той же М.Погодін налічував протягом цих двох віків 64 князівства, що існували більш-менш тривалий проміжок часу, і 83 міжусобні війни.
Враховуючи все це, російські історики В.Сергеєвич, М.Володимирський-Буданов та інші говорили про Київську Русь як про досить умовне об’єднання окремих держав і державок, що називалися князівствами, землями, уділами, “отчинами” князів… Дехто, як М.Покровський, пішли ще далі, стверджуючи, що “єдиної” держави в сучасному розумінні тоді не існувало.
То чим же була Київська Русь? Думається, К.Маркс не даремно порівнював її з імперією Каролінгів. Розпорошена культурно і політично, вона, врешті-решт, розпалася так само, як і всі інші середньовічні імперії. Чи могла за таких умов сформуватися якась єдина давньоруська народність? Однозначно ні. І розуміння цього ми знаходимо в окремих сучасних російських дослідників, котрі вільні від старих ідеологічних штампів. Уже згадуваний І.Данилевський у своїй праці “Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ-ХІІ вв.)” так висловлюється щодо цього:
“Называть государством Киевскую Русь можно только при одном условии, если принять “мягкое” определение государства, не настаивающее для необходимости признания его существования наличия четкой классовой структуры общества, единых границ, языка, культуры, этноса, экономического и правового пространства”.
Але якщо так, то руйнується і твердження про походження українського та російського народів від спільного кореня. Постає питання, звідки ж вони взялися? При детальному розгляді справи з’ясовується, що історики вже давали відповідь на це питання. Інша річ, що висновки при цьому будувалися під побажання влади.
2. Становлення російського народу та держави.
Формування російського етносу. Продовжуючи “офіційну схему” історії Росії, що затвердилася за царських часів, сучасні російські посібники з історії розглядають Київську Русь як початок історії Російської держави. Щоправда, концепції, нібито росіяни складали населення Київської Русі чи вийшли з єдиного давньоруського народу, в різні часи піддавалися сумніву. Однак завжди непорушною істиною вважався спадкоємний зв’язок між Київською Руссю та Володимиро-Суздальською землею—справжньою колискою великоруського народу, з якої в подальшому виросло Московське царство.
Як уже зазначалося вище, цей край був географічно досить віддалений від Києва і Подніпров’я. Ізоляцію доповнювали значні лісові масиви в’ятичів:
“До половины ХІІ в. не заметно прямого сообщения Киевской Руси с отдаленным Ростово-Суздальским краем. <…> Русская колонизация его первоначально шла преимущественно с северо-запада, из Новгородской земли, к которой принадлежал этот край при первых русских князьях”.1
Новгородські слов’яни знайшли цей край цілком чужим. Адже належав він кільком племінним союзам угро-фінського походження, котрих на Русі об’єднували під загальною назвою чудь. Саме в цьому краї, який, за образним висловом Ключевського, “лежал вне старой, коренной Руси и в ХІІ в. был более инородческим, чем русским краем”, і почалося формування майбутнього великоруського народу.
Впливали на це два фактори. По-перше, як уже неодноразово зазначалося, це географічні й природні умови. А по-друге, це суміш племен. Розвиваючи думки Ключевського з цього приводу, професор А.Шахматов стверджував, що російський народ утворився із суміші слов’янських племен в’ятичів, кривичів, новгородських словенів з угро-фінами. Останніх було досить багато, понад п’ятнадцять племінних союзів: чудь, ліви, води, ями (в сучасній російській Прибалтиці), весь (від Ладоги до Білого моря), карели, югри, печери, самоядь (на півночі сучасної Росії), пермь (на Камі), черемиси, мордва, мері, муроми, мещери (на річках Клязьма, Ока та в течії Волги).
Зустріч новгородських слов’ян з угро-фінами на просторах сучасної Росії відбувалася досить мирно. Цьому є два пояснення. З одного боку, угро-фіни перебували на значно нижчому щаблі розвитку, ніж слов’яни. Ізольовані від кочового степу великими лісами, віддалені від моря й річкових торговельних шляхів, вони жили у порівняній безпеці. Тому розвиток власного державотворення тут запізнювався. Але з іншого боку, новгородські слов’яни мали великий досвід спілкування з угро-фінами. Радянська історіографія неодноразово зазначала, що стимульований тиском варягів державотворчий процес у Новгороді був результатом союзу літописних словенів та кривичів з угро-фінськими племенами іжора, карела, весь, а в ХІ-ХІІ ст. під новгородський вплив потрапляють ще й землі латгалів, естів…
Проте зводити весь початок етногенезу російського народу лише до слов’янізації угро-фінів було б невірно. Вплив був взаємним:
“Надобно допустить некоторое участие финского племени в образовании антропологического типа великоросса. Наша великорусская физиономия не совсем точно воспроизводит общеславянские черты. Другие славяне, признавая в ней эти черты, однако замечают и некоторую стороннюю примесь: именно скулистость великоросса, преобладание смуглого цвета лица и волос и особенно типический великорусский нос, покоящийся на широком основании, с большой вероятностью ставят на счет финского влияния”.1
Таке походження російського народу знайшло своє офіційне підтвердження. Ще в 1940 р. радянський дипломат Є.Синіцин на протокольній зустрічі з діячами міністерства зовнішніх справ Фінляндії так говорив про витоки етнічних росіян:
“…Ваше приглашение… не случайно. Оно вызвано голосом многовекового доброго соседства наших народов, когда финские племена, известные как чудь, и великорусское племя мирно встретились в юго-восточных степях Приуралья”.2
Взаємний вплив угро-фінів і прибулих з півночі слов’ян знаходить своє відображення в сучасних географічних назвах Росії, де фінські та слов’янські назви йдуть не суцільними смугами, а всуміш, чергуючись одна з одною:
“На обширном пространстве от Оки до Белого моря мы встречаем тысячи нерусских названий городов, сел, рек и урочищ. <…> Так, и на этом пространстве (Верхньому і Середньому Поволжжі—авт.), так и в восточной полосе Европейской России встречаем множество рек, названия которых оканчиваются на ва: Протва, Москва, Сылва, Косва и т.д. У одной Камы можно насчитать до 20 притоков, названия которых имеют такое окончание. Va по-фински означает вода. Название самой Оки финского происхождения: это—обрусевшая форма финского joki, что значит река вообще”.3
Сьогодні все це є суто російські назви. Те ж саме простежується і в назвах міст, котрі брали свій початок від місцевих фінських селищ. Так, наприклад, до цього часу точно не відомо походження назви міста Суздаль, вперше згаданого літописцями у 1024 р. Неслов’янське походження мали також Ростов (вперше згаданий як центр племені мері у 873 р.), Муром (головне місто племені муроми):
“Названия Вязьма, Осьма, с обычным финским суффиксом – ма, свидетельствует о том, что финны долго здесь держались, не уступая славянам своих поселений”.1
Фінські риси знаходимо і в російській мові. Наприклад, відбитком нерозуміння фінських особливостей залишилися в ній слова чудить, чудно, чудак, що походить від загальної назви угро-фінських племен чудь. Щоправда, з часом запозичення з угро-фінських мов настільки глибоко увійшли до російської мови, що їх стало важко відрізнити. Академік Грот нарахував таких лише 60, та й ті знайшов у північних російських землях, де контраст між фінами і слов’янами сам кидався до очей.2 У Центральній же Росії відрізнити їх просто неможливо. Відомий російський мовознавець В.Даль взагалі вважав, що “акающие говоры Великороссии образовались при обрусении чудских племен. Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили фонетику, переполняя ее твердыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных с согласными”.3 Хіба не ця твердість сучасної російської вимови є однією з її відмінностей від української та загалом давньоруської?
Прибулі на Володимиро-Суздальщину слов’яни осідали переважно у цих великих племінних центрах, перетворюючи їх на міста. Як зазначає Ключевський, “туземное финское население наполняло преимущественно суздальские села”. Через це край залишався “инородческим” ще досить тривалий проміжок часу. Спровоковані волхвами язичницькі заворушення проти насаджуваного з Києва християнства мали тут місце і в ХІ-ХІІ ст. Частина племені мері взагалі втекла з своїх місць від християнізації. Ймовірно не була християнами частина володимиро-суздальських воїнів, котрі захопили Київ у 1169 р. Принаймні, літописець називав їх “поганами”, що за тодішньою традицією означає язичників. До того ж християнські святині Києва були ними нещадно пограбовані та зруйновані. І сталося це 8 березня 1169 р., тобто на другий день Великого посту.
* * *
З моменту виділення Володимиро-Суздальщини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов’янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався себе впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську “отчину”. В.Татищев у своєму зводі “История российская с самых древнейших времен” зазначав, що Юрій Долгорукий розпочав на Суздальщині будівництво багатьох нових міст. Аби їх заселити, він збирав людей звідусіль, даючи їм “немалую ссуду”:
“Благодаря этому в города его приходили во множестве не только русские, но и болгары, мордва и венгры и “пределы яко многими тысячами людей наполняли”.1
Проте у 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів і знищили Юрія Долгорукого. Однак його наступник Андрій Боголюбський продовжив політику укріплення Володимиро-Суздальського князівства. Російські історики прямо називали цей процес колонізацією неслов’янських територій:
“Сам Андрей Боголюбский хвалился своей колонизаторскою деятельностью. Задумав основать во Владимире на Клязьме особую русскую митрополию, независимую от Киевской, князь говорил своим боярам: “Я всю Белую (Суздальскую) Русь городами и селами великими населил и многолюдной учинил”.2
Як уже зазначалося, серед переселенців тепер було чимало вихідців з південного заходу, тобто з Київської Русі. Багато нових міст отримали назви, звідки походили ці нові колоністи. У Росії з’явилися свої Переяславль, Звенигород, Галич, Вишгород… Все будувалося за південноруським (українським) зразком. Навіть сам Володимир-на-Клязьмі називали “північним Києвом”. Вплив був настільки масштабним, що культура Київської Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть володимиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.
Також було б неправильно на підставі південноруської колонізації російських земель стверджувати, нібито з другої половини ХІІ ст. політичний і культурний центр країни перемістився з Києва і Подніпров’я на північ до Володимира-на-Клязьмі. Попри політичне замовлення російської влади на саме такий висновок істориків, беззаперечно довести його так і не вдалося. Все ж таки надто різними були Київська і Володимиро-Суздальська Русь. Але про це згодом.
* * *
Ще одним етнічним елементом, котрий спричинив вельми значний вплив на формування російського народу, були тюрки. Вони почали брати участь в етногенезі росіян досить рано. Відомо, що син Юрія Долгорукого князь Андрій Боголюбський походив від половчанки. З приходом у 1237 р. монголо-татарської влади, злиття з татарами стало мало не масовим, особливо серед знаті. Сам великий князь Михайло Тверський одружився з татаркою. Це було необхідним кроком, щоб заручитися підтримкою Орди при вирішенні внутрішньодинастичних суперечок за владу. При цьому різниця у вірі не стояла на заваді. Православна церква піднімала молитви за ординського хана, а з початком занепаду Орди вже татари почали масовий перехід до православ’я. Наприклад, астраханський ханич, останній казанський хан Ядигар, захоплений при здобутті російськими військами Казані, хрестився і постійно жив у Росії. В документах його тепер іменували “царем Симеоном”, а Іван Грозний особисто подарував йому багате подвір’я в Москві. Після смерті Ядигар (Симеон) був похований у Благовіщенській церкві Чудова монастиря.
Захоплений у полон родич кримських ханів юний Утеміш Гірей при хрещенні у Чудовому монастирі в 1553 р. отримав ім’я Олександр. До своєї смерті він жив у палаці Івана Грозного і був похований в усипальниці московських царів—у Архангельському соборі Кремля.
В 1521 р. під час навали на Росію об’єднаних татарських військ Гіреїв, що за своїми масштабами не поступалася монгольській навалі хана Батия, обороною Москви керував татарський ханич Худай-Кула (в хрещенні Петро). Цікаво при цьому, що сам московський князь, митрополит і вся боярська верхівка втекли з міста, покинувши його напризволяще.
Не меншою виявилася в історії Росії і роль нехрещених татар. Особистою гвардією великого князя Івана Васильовича у ХV ст. слугували татари з так званого Касимового царства. Це було удільне ханство сина Улу-Мухамеда Касима, створене посеред давніх мещерських земель на річці Ока. До перемоги над Золотою Ордою у 1480 р. московський і рязанський князі зобов’язувалися сплачувати касимовським татарам данину (“выход”). Але насправді це була звичайна заробітна платня за їхню службу, оскільки її виплата не припинилася і після 1480 р. Скоріше навпаки, бажаючих служити стало ще більше. З Криму до Москви прибули і вступили на службу два брати хана Менглі Гірея—Нур-Давлет і Хайдар.
Ступінь поріднення з татарами досягла такого високого рівня, що татари неодноразово відчиняли росіянам брами Казані. В боротьбі за ханську владу претенденти шукали підтримки Москви, а невдах відправляли до Росії на заслання. Так, у 1487 р. до Вологди і Каргополя на заслання відправилися хан Алі, ханичі Мелик-тагир і Худай-Кула. Перші двоє так і померли на засланні. А Худай-Кула (Петро) асимілювався й захищав Москву від татарської навали немов власну батьківщину.
Тривалий час на казанському престолі правитиме касимовський ханич Шах-Алі. Все життя він буде вірним слугою московського царя, залишаючись при цьому мусульманином. Надалі касимовські татари остаточно асимілюються. Так само і Поволжя перестане бути суто татарською спадщиною, а Волга перетвориться на “великую русскую реку”.
Російський дослідник Л.Гумільов наводить значний перелік шляхетних російських родів татарського походження. Найбільш відомі з них: Аксаков, Апраксін, Бердяєв, Булгаков, Бунін, Державін, Карамзін, Тургенєв, Тютчев, Чаадаєв, Шереметєв, Юсупов… Російський радянський історик М.Покровський навіть заявлятиме, що в жилах російського народу тече щонайменше 80% азійської крові. “Пошкребеш будь-якого росіянина – знайдеш татарина”, – зауважував І.Тургенєв. Великий поет О.Пушкін говоритиме віршованими строками, що росіянин є “природный скиф”, а відомий поет 1920-х рр. О.Блок додасть від себе:
Да, азиаты мы,—
С раскосыми и жадными очами!
Відзначаючи значний татарський вплив на етногенез росіян, російський мовознавець князь Н.Трубецькой у 1920-30-х рр. називав росіян за походженням туранцями (тюрками), яких зі слов’янами поєднує тільки мова. Ця теза набуде такого поширення, що постане ціла історична концепція “євразійства”. “Евразийцы,—писав Бердяєв,—любят туранский элемент в русской культуре. Иногда кажется, что им близко не русское, а азиатское, восточное, татарское, монгольское в русском”.1 Яскравим представником цієї школи як раз і був Л.Гумільов, якому належить такий висновок:
“Возникновение нового этноса—русских—на основе соединения славян, татар, литовцев, финно-угорских народов”.2
* * *
У процесі свого подальшого етнічного розвитку росіяни будуть зазнавати нових змін. Зокрема, у другій половині XVII ст. великий вплив спричинять українці, коли посядуть провідні позиції в різних сферах життя Московської держави. Про це піде мова трохи згодом.
Від часів реформ Петра І, а особливо після приєднання до Росії Прибалтики, традиційно великим буде німецький вплив. Тисячі їх будуть перебувати на російській службі або ж перейдуть у російське підданство. “Чистими” німцями були володарі Російської імперії Катерина ІІ та Петро ІІ. Але й більшість інших імператорів будуть мати частину німецької крові. Німцями були російські міністри та фельдмаршали К.Мініх, А.Остерман, А.Бірон, С.Вітте, В.Плеве, П.Струве, О.Бекендорф, Л.Дубельт, Е.Нольде… А ще Нессельроде, Таубе, Фредерікс, Штюрмер, Саблер, Корф, професори Брант, Вольф, Кафенгауз, винахідник варязького походження Русі Баєр, енциклопедисти Брокгауз та Ефрон, і навіть упорядник російської мови Даль.
Масштаби німецького впливу відбилися на великих запозиченнях до російської мови із німецької: “бархат”, “брандмейстер”, “бунт”, “вахта”, “горн”, “камердинер”, “лозунг”, “лакей”, “маклер”, “мундштук”, “орден”, “офицер”, “ранец”, “форпост”, “штурм” – усього й не перерахувати. Навіть столиця імперії тривалий час носила суто німецьку назву Санкт-Петербург, і лише під час І-ї світової війни через антинімецькі настрої в суспільстві одержала російський варіант Петроград. Сьогодні росіяни знову повернулися до початкової німецької назви. Мовляв, це є ознакою повернення до історичного коріння.
* * *
Отже, як бачимо, вплив Київської Русі на початкове формування російського народу виявився не таким вже і значним. Принаймні тюркський та фіно-угорський впливи йому не поступалися. Не відокремлюючись від “єдиного давньоруського народу”, а створюючись на перехресті різних культур, російський етнос з самого початку свого існування йшов власним історичним шляхом. Зважаючи на таку російську специфіку, іноді здається, що росіян поєднувала з Київською Руссю лише спільна назва—“Русь”. Це простежується в етнічному процесі, аналогічною виявиться ситуація і з російськими державними традиціями, коли ми розглянемо їх детальніше.
* * *
Київська Русь і поява російської державності. Обгрунтовуючи спадкоємність Росії від Київської Русі, російська історіографія завжди стверджувала, буцімто з послабленням влади Києва центр Київської Русі поступово змістився на північ, до Володимиро-Суздальського князівства. Але і до того начебто існувала Новгородсько-Київська Русь. Так російська наука намагалася підкреслити поліцентричність Київської Русі та нівелювати незручну назву “Київська”. Щоправда Новгород перетворився на окремий центр лише в 1170 р., скориставшись війною суздальців проти Києва:
“В результате междоусобной войны и победы Новгорода над Киевом в 1170 г. “общерусским” столом становится новгородский. Социально-политическое развитие Новгорода имело