І. В. Діяк Україна Росія

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 24

Геополитическим преемником Российской империи был Советский Союз… <…> Можно смело утверждать, что в своей сущности “русская идея” есть идея глубоко социалистическая”.^¹

Цю справжню сутність російського більшовизму ще у 1920 р. підмітив лідер Союзу російського народу, чорносотенець, монархіст В.Шульгін, який приймав у Миколи ІІ зречення від престолу. “Прапор єдиної Росії,—писав він,—фактично піднесли більшовики… Інтернаціонал виявився знаряддям розширення території… для влади, яка возсідає в Москві… Соціалізм змиється, але кордони залишаться… Російська мова на славу Інтернаціоналу знову посіла шосту частину суходолу… Байдуже хто.., Ульянов чи Романов, робитиме справу Іоанна Калити… щодо збирання докупи російських земель”.^¹

Саме тяжіння “червоного царя” Сталіна до імперського спадку Росії зробило з нього одного з розпалювачів ІІ-ї світової війни, адже всі його передвоєнні походи зверталися на території, котрі колись входили до складу Російської імперії: Прибалтика, Польща, Фінляндія, Румунія. Хіба це не є новим виданням старої політики “собирания” та “приращения”? Врешті-решт, наприкінці ІІ-ї світової Сталін приєднав території, втрачені Російською імперією у війнах 1904-1905 та 1914-1918 рр., і розширив кордони держави так, як це не мріялося жодному російському цареві.

Показовою є заява Сталіна з приводу початку в 1945 р. війни на Далекому Сході. Він стверджував, що йому та його сучасникам, котрі свого часу пережили російсько-японську війну, завжди було важко жити з усвідомленням ганебної поразки Росії. За 21 добу радянські війська розтрощили мільйонну Квантунську армію японців, вийшли на узбережжя Жовтого моря, повернули Порт-Артур, Південний Сахалін та Курильські острови. “Батько народів” пішов і далі, відрядивши десант на північний японський острів Хоккайдо. Але через тверду позицію західних союзників Сталін був змушений повернути десант з півдороги.

Після війни виникла проблема збереження у складі СРСР “повернутих” у 1939 р. російських земель. Адже наслідків пакту Молотова-Ріббентропа ніхто у світі не визнавав. Особливо це проявилося в питанні повоєнного влаштування кордонів з Польщею. Формально визнаючи право СРСР на територіальні збільшення завдяки його великому внескові до загальної перемоги над нацизмом, західні лідери проте всіляко намагалися обмежити радянські впливи. Зокрема, вони просили Москву зробити великодушний жест – погодитися на збереження Львова у складі Польщі. Прем’єр-міністр Великої Британії У.Черчілль пояснював це наявністю моральних зобов’язань західних урядів перед поляками за їх відчайдушну боротьбу проти Німеччини в складі західних армій:

“Ці війська (майже 150 тисяч чоловік у польських національних частинах під англо-американським командуванням—авт.) хоробро воювали пліч-о-пліч з нашими у той час, коли не вистачало навчених військ. Багато поляків поклали голови, тому якщо б я навіть не зобов’язувався щодо цього у парламенті, однак все одно хотів би відноситися до них з повагою”.^¹

Але Сталін негайно знайшов і для себе красиве гасло, аби виправдати радянське “збирання” земель. Мовляв, він також має моральні зобов’язання перед українцями:

“Приїхавши до Москви, українці сказали б, що Сталін і Молотов менш надійні захисники Росії, ніж Керзон і Клемансо (натяк на “лінію Керзона”, яка приблизно визначала польсько-українське розмежування на основі етнографічних даних—авт.)”.^²

Не забув Сталін і про Чорноморські протоки—давню химеру, яка не давала спокою російським царям. Нарком іноземних справ В.Молотов піднімав це питання ще під час розмови з Гітлером 13 листопада 1940 р. Тоді СРСР і Німеччина як раз ділили світ між собою. Москва бажала мати виключні права на протоки, підкріплені там військовими базами. Однак двом диктаторам не вдалося домовитися. Зате у 1945 р. ситуація кардинально змінилася. СРСР відчував свою силу, і Сталін знову повернувся до питання проток. 19 березня денонсували договір з Туреччиною про дружбу та нейтралітет, вимагаючи перегляду статусу Чорноморських проток і розташування там радянських військових баз. Молотов у розмові з турецьким послом згадав про закавказькі території, котрі після розвалу Російської імперії перейшли до Туреччини: Трабзон, Карс, Ардаган, гора Арарат, яка є на гербі Вірменської РСР, однак не на її території. З 20 грудня 1945 й до початку 1947 рр. радянська преса, особливо видання Грузії та Вірменії, вели активну кампанію за повернення СРСР колишніх земель Російської імперії. Однак “визвольний похід” до Туреччини не відбувся. На заваді знову стала тверда позиція Заходу. Після смерті Сталіна тому ж Молотову довелося поспіхом відновлювати радянсько-турецькі зв’язки.

У цьому світлі немає нічого дивного, що в серпні 1939 р. при підписанні відомого пакту про ненапад й секретних додатків до нього міністр зовнішніх справ гітлерівської Німеччини Ріббентроп після спілкування зі Сталіним дійшов цікавого висновку: “Сталін облишив думку щодо світової революції, він готовий перейти до ідеології російського націоналізму”.^¹ Навіть Ленін хоча із запізненням, але визнавав, що Сталін боровся за повалення царського самодержавства, проте не за розпад Російської імперії. Тоді як сам Ленін боровся за перемогу своїх ідей в усьому світі.

Далі—більше. СРСР намагався відігравати роль світової наддержави, поширюючи свій вплив на десятки країн. Радянські війська знаходилися практично на всіх континентах: Центральна Європа, Куба, Монголія, В’єтнам, Сирія, Єгипет, Лівія, Ангола… І знову повторилася доля Російської імперії—плани і побажання набагато перевищували реальні можливості. СРСР розпався.

Проте історія Російської імперії та СРСР, схоже, нікого в Москві нічому не навчила. Ідея месіанського призначення Москви і, виходячи з цього, її виключних прав, стала непорушною основою офіційної російської ідеології та державної політики:

“Существование русского народа как органической исторической общности немыслимо без имперостроительного, континентального созидания. Русские останутся народом только в рамках Новой Империи. Эта Империя, по геополитической логике, на этот раз должна стратегически и пространственно превосходить предшествующий вариант (СССР). Следовательно, Новая Империя должна быть евразийской, великоконтинентальной, а в перспективе—Мировой.

Битва за мировое господство русских не закончилась”.^²

Цю думку викладено в згадуваній вже фундаментальній роботі “Основы геополитики. Геополитическое будущее России” науковця О.Дугіна, котрий сьогодні є радником голови Держдуми Росії. Можна було б і не звертати увагу на аксіоми з цього опусу на кшталт “Россия немыслима без империи”, “Россия—географическая ось истории”, “Русский народ безусловно принадлежит к числу мессианских народов”. Але по-перше, вони знаходять чималий відгук в Росії, і не лише серед звичайних російських шовіністичних кіл типу Затуліна, Жириновського, фашистів з РНЄ та їм подібних. Наприклад, лідер найінтернаціональнішої у світі Компартії РФ Г.Зюганов повідомив:

“Росія здавна усвідомлювала себе наступницею й охоронцем імперського спадку. “Москва—третій Рим”—так гранично стисло визначив багатовікову спадкоємність російської державної ідеї інок Філофей ще на межі XV-XVI віків”.^¹

І висновок: “Імперія—історично та геополітично обумовлена форма розвитку Російської держави”.^²

А по-друге, еліта російської армії—її генштаб—переконана в особливій імперській місії Росії. Російський політолог В.Мінін пояснює, що генштаб у Росії “це єдине місце, де займалися і займаються геополітикою як наукою, як технологією”.^³ Між іншим, робота О.Дугіна написана при допомозі начальника кафедри стратегії Військової Академії Генерального Штабу Російської Федерації генерал-лейтенанта Н.Клокотова. І пропонуються сформовані ними геополітичні постулати й технології в якості геополітичної доктрини Росії, тобто довгострокової стратегії її розвитку.

І треба зазначити, що ці зусилля не проходять марно. Чергове “збирання” земель Росією розпочалося незабаром після розвалу СРСР. 9 липня 1993 р. Державна Дума Росії прийняла постанову про російський статус Севастополя. А 15 березня 1996—майже в річницю загальнорадянського референдуму про збереження СРСР—дума прийняла постанову “Об углублении интеграции народов, объединявшихся в СССР”. Нею скасовувалася дія постанови Верховної Ради РРФСР про денонсацію угоди про створення СРСР, а також підтверджувалася юридична сила референдуму від 17 березня 1991 р.:

“Соглашение о создании СНГ не имело и не имеет юридической силы в части, относящейся к прекращению существования СССР”.

Не менш символічним виглядають і рішення Держдуми від 8 грудня 2000 р.—у дев’яту річницю Біловезьких угод. Збройним силам Росії офіційно повернули червоні прапори, тоді як державі—герб у вигляді царського двоголового орла і колишній радянський гімн на музику Александрова. Між іншим, в гербі Росії є три корони, котрі означали власне Росію, Польщу і Фінляндію. Як це пов’язується із сучасністю? І як пов’язати з царським гербом музику колишнього “Маршу партії більшовиків” сталінської епохи?

Сам президент Росії В.Путін 4 грудня 2000 р. зауважив, що не може погодитися “ни умом, ни сердцем” з відмовою від радянського гімну. Адже це є поєднанням історії Російської імперії з історією СРСР, ознакою відродження Великої Росії. То що, розвиток Росії уходить на чергове коло? Росія повертається до “збирання земель”, тільки із завданням “превзойти” СРСР?

3. Історичні особливості становлення України.

Притаманні росіянам особливості історичного розвитку будуть краще зрозумілі, якщо виствітлити деякі відмінності, що відрізняють від них історію українців. Не ставлячи собі завданням висвітлити всю історію України (а в цьому, власне, і немає потреби), зупинемося лише на окремих проблемах, котрі так чи інакше торкаються нашої головної теми: сучасних політичних спекуляцій на спадщині Київської Русі та спільності історичних доль двох народів.

* * *

Формування українського етносу. Намагаючись пояснити причини знаходження історичного ядра Київської Русі поза межами російських етнічних територій, окремі дослідники старанно доводили, що українці з’явилися приблизно у XVI ст. із полонізованих росіян. Зрозуміло, сам давньоруський народ у первісному вигляді зберігся лише на Московській Русі, де не поширювалася влада литовських князів і королів Річі Посполитої.

Щоб знайти подібні думки, не варто заглиблюватися до праць М.Погодіна і його послідовників часів царської Росії. Достатньо взяти до рук окремі сучасні “дослідження”, навіть видані в Україні:

“Итак, возникновение украинского языка—это следствие ополячивания славянорусского языка”.^¹

“…В результате сильнейшей полонизации славянорусского языка в сельских местностях отторгнутой врагами юго-западной части Руси (будущей Украины) постепенно выработался новый диалект, который сейчас принято называть украинским языком”.^²

Відповідно до цього, наступна русифікація українців подається як ненасильницький процес “вичищення” росіян від польських нашарувань. Мовляв, тільки еліта та частина селян засмітила свою мову полонізмами, утворивши новий діалект російської. Проте більшість населення Малоросії зберегла “русскую” мову.

Однак, вибачте, у XVIІІ-ХІХ ст. практично вся російська еліта була франкомовною. Дворяни наймали французів вчителями для своїх дітей, щоб згодом віддати їх продовжувати навчання до так званих пансіонів. Мода на все французьке як вище, культурне, вишукане, порівняно з російським, залишила в російській мові тисячі французьких слів. До того ж не специфічних термінів, а звичайних слів щоденного вжитку: “азарт”, “амплуа”, “армия”, “атака”, “афиша”, “бивуак”, “брюнет”, “брошюра”, “департамент”, “жетон”, “кавалерия”, “ресторан”, “флаг” та багато-багато інших. Дійшло до того, що суцільна франконізація еліти стала джерелом загрози для російської мови. Знадобився гнівний протест літераторів із засудженням тих, хто цурався рідної мови, аби відвернути небезпеку. Згадаємо хоча б “Горе от ума” О.Грибоєдова. Однак на підставі такого поширення французької мови ніхто не говорив, що російська є її діалектом. Чому ж звучать подібні заяви щодо української мови через її схожість з польською?

* * *

Базуючись на засадах існування єдиної давньоруської народності, з’явилася теза про поступове формування з її окремих частин під впливом різних історичних доль трьох східнослов’янських народів:

“Лишь в ХІІІ столетии нашествие татар, а вслед за тем поляков и литовцев, временно разбило одноцельный русский поток на два рукава”.^¹

Як правило, визначальним фактором в формуванні етнічної відмінності українців від росіян вважається їх перебування під політичною владою інших держав. Щоправда, ніколи не пояснювалося, чому попри 300-річне перебування в складі єдиної держави з російською владою, попри русифікацію, етнічні особливості українців так і не стерлися? Напевно тому, що довелося б визнати: етногенези росіян і українців з самого початку були все ж таки різними процесами, оскільки спільні риси не переважали відмінностей.

Немає жодних сумнівів у автохтонності і спадкоємності матеріальної та духовної культури населення України з прадавніх часів. Етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків, починаючи з найдавніших археологічних культур, так званих Трипільської, Чорноліської, Черняхівської та інших, знайдених науковцями на стародавніх східнослов’янських землях. Цей процес мав чимало віхових етапів. Зокрема, М.Грушевський надавав особливого значення прадержаві антів, котрих він вважав безпосередніми предками українського народу.^² Інші славісти звертали увагу на великий міжплемінний союз східнослов’янських племен, об’єднаних навколо дулібів. Він існував у VI ст. на території Волині та Прикарпаття. В.Ключевський взагалі розпочинав з дулібів російську історію:

“Этот военный союз и есть факт, который можно поставить в самом начале нашей истории: она, повторю, началась в VI ст… на северо-восточных склонах и предгорьях Карпат”.^¹

У VIII-IX ст. розпочалося, а у X ст. завершилося формування великих племінних об'єднань – основи майбутнього українського етносу. Це були етноплемінні утворення полян, древлян, волинян, сіверян та ін. Вони вже мали сформовану етнічну структуру: єдність походження, мови, культури, господарського життя, а також етнічну самосвідомість, зафіксовану в назвах земель.

Рання історія України-Русі пов’язана з діяльністю могутнього племінного союзу полян. На їх безпосередньому зв’язку з Черняхівською археологічною культурою ще в 1970-х рр. наголошували радянські антропологи. Сучасні українські науковці додають полянам ще й рис Празько-корчакської культури.^²

Кристалізація етнічності цього автохтонного населення є дуже довготривалим процесом. Його прискорювали тодішні зовнішні “виклики”—в першу чергу, загроза кочового степу. Поширення політичної влади полянських князів на сусідні слов’янські племена сприяло об’єднанню субетнічних племінних одиниць в єдиний етнос. Його назвою і стає етнонім “Русь”, котрий спочатку стосувався лише полян. Показово, що одночасно з цим до кінця X ст. практично зникають в літописах згадки старих племінних назв.

Сформувавшись у VIII-IX ст. під зверхністю полян, український етнос вже в X ст. виявився здатним до самоорганізації на державному рівні. Щоправда, про ранню історію Київської держави, пов’язану з діяльністю династії полянських князів, відомо дуже мало. Це викликано тим, що згодом літописці обгрунтовували захоплення влади в Києві варязькою династією Рюриковичів відсутністю державності у предків українців. Однак така точка зору, хоча й стародавня, навряд чи відповідає дійсності. Процес творення української державності давній, як і процес творення самого українського народу. Польський хроніст Ян Длугош (помер у 1480 р.), який, вочевидь, користувався стародавніми літописними джерелами, що не дійшли до нас, повідомляє, що “після Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їх сини й племінники багато літ панували у русичів, доки спадщина не перейшла до двох рідних братів – Аскольда і Дира”.^³

У 882 р. варяги захопили владу в Києві, приєднавши до держави північні новгородські землі з новим населенням:

“…Князь Олег, який знищивши в 882 р. стару династію Києвичів об’єднав північні та південні східнослов’янські території, Київ визнав як основне місто”.^¹

Так Київська держава поступово перетворювалася на поліетнічну імперію Київську Русь. І першим чужинським елементом, що влився до українського етносу, стали варяги.

Однак вплив варягів виявився не таким вже і значним. По-перше, варягів було порівняно небагато. На ранньому київському могильнику їхні поховання складають лише 3-3,5% від загальної кількості похованих, а на Шестовицькому некрополі під Черніговом—до 9 %.^²

По-друге, після захоплення влади в Києві у 882 р. Рюриковичі мали швидко асимілюватися й перестати відрізнятися від місцевого населення, інакше вони просто не утрималися б на князівстві. Асиміляції варягів дуже сприяло їх спільне проживання з місцевим населенням. Якихось суто скандинавських поселень невідомо. Асиміляція відбувалася вже в другому–третьому поколіннях. Прикладом цього можуть бути навіть імена перших київських князів династії Рюриковичів: Олег (скандинавське Олаф)—Ігор (Інгвар)— Святослав (вже слов’янське ім’я). До речі, Святослава за його прихильність до язичництва, варязьких одягу і звичаїв, літописець називає “останнім варягом” серед Рюриковичів.

По-третє, вплив скандинавського елементу на руський (український) етнос був дуже короткочасним через суто військовий характер його діяльності на Русі. Варяги були іноземними найманцями, воїнами-професіоналами. Їхня чисельність залежала від потреби в них. Але вже в Х ст. внаслідок постійних контактів з кочовою кіннотою на півдні Київської Русі змінились тактика бою й набір озброєння. Князівське військо поступово пересіло на коней. Як свідчить візантійський історик Лев Диякон, греки вперше зіткнулися з руською кіннотою під Доростолом. Але вже з XІ ст. в Київській Русі кіннота мала приоритетне значення. Найманці-кочовики швидко витіснили з війська варягів. Прихід нових варягів на службу Києву припинився, а ті, які вже були – остаточно асимілювалися.

Щоправда, навіть за таких умов скандинавський елемент встиг надати українському етносу деяких рис, котрі відіграли значну роль в його історичній долі. Звернемо увагу на наступний опис:

“Середнього зросту, не занадто високий, але і не низький, брови мав густі, очі сині, ніс короткий, борода оголена, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалі добре був збудований; здавався якимось понурим і диким; в однім усі висіла золота сережка, оздоблена двома перлинами, з карбункулом посередині, одіж на нім була біла, нічим не різнилася від інших окрім чистоти”.^¹

Якщо б не знати, що це є опис візантійцем Дияконом київського князя Святослава, який одягався й голився у відповідності зі скандинавськими звичаями, то можна було б прийняти за опис запорізького козака. Ймовірно, пам’ять про силу та міць варязьких дружин збереглася у нашому народі на генетичному рівні, оскільки через кілька століть запорізьке козацтво буде підсвідомо орієнтуватися на їх взірець. Ті ж самі звичаї одягу й гоління, ті ж самі традиції лицарського товариства й звитяги, морські походи, навіть устрій козацьких “чайок” вслід за давньоруськими лодьями більш-менш повторював варязькі кораблі.

Ще одним елементом, котрий влився до українського етносу на етапі Київської Русі, були тюрки. Контакти зі степовиками ніколи не обмежувалися війною. Давньоруські зверхники часто одружувалися з доньками кочівницьких ханів, хоча своїх доньок у Степ заміж за синів кочівницьких вельмож не видавали. Зокрема, у літописах зафіксовано близько десяти шлюбів давньоруських князів з половчанками. Новгород-сіверський князь Ігор Святославович – герой знаменитого “Слова о полку Ігоревім” – по лінії свого батька був онуком половецької князівни, доньки хана Осолука. Особливу увагу привертають до себе окремі лояльні до Київської Русі кочівницькі угрупування (“свої погани”): чорні клобуки в Пороссі, переяславські торки, чернігівські ковуї. Вони слугували найманцями давньоруських князів і кочували на південному прикордонні Київської Русі. На думку Грушевського, їх загальна чисельність сягала 30 тисяч, і вони слугували надійним захистом Київської Русі з півдня. В них пробували бачити предків більш пізніх козаків, але це помилковий погляд:

“Во время монгольского нашествия ХІІІ в. тюркская колонизация Руси, несомненно, была увлечена этим новым вихрем: она вернулась в степи, не успев ассимилироваться с украинским населением и не оставив никаких значительных следов в украинском этническом типе”.^²

Порівняно нетривале військово-політичне підпорядкування українських територій монголо-татарам також суттєво не вплинуло на етнічний розвиток українства. А в подальшому контакти з тюрками залишалися переважно воєнними. Напевно, лише козацький рід Кочубеїв, що походить з татар, є позитивним прикладом. Як наслідок, вплив тюрків на український етнос виявився незначним. У цьому полягає одна з відмінностей від етногенезу росіян.

Подібні думки обстоює у своїх антропологічних дослідженнях наш земляк Ф.Вовк (1847-1918 рр.), який був професором Санкт-Петербурзького університету. Згідно його висновків, українці виявляють найбільшу спорідненість із південними та західними (за винятком поляків) слов’янами. Крім того, український етнос хоча і зазнав свого часу іранських й частково тюркських впливів, проте лишився “чистим”, тобто зберіг у собі більше слов’янським рис, ніж споріднені з ним північні групи (білоруси та росіяни).

Неважко уявити собі, якими очима дивилися на ці дослідження ідеологи потрійної “колиски” і “Росії – старшого брата”. Їх намагалися не помічати, затаврувавши Ф.Вовка “буржуазним націоналістом”. Але, як не дивно, всі його висновки підтверджені новітніми дослідженнями московського Інституту етнографії та антропології.^¹

* * *

Обмежену участь у формуванні українського етносу брали багато інших етнічних елементів. Зокрема, Київ, як один з найбільших політичних і економічних центрів середньовічної Європи, привертав до себе вихідців із різних земель. Князь Данило Галицький після монгольського погрому запрошував до своєї держави німців, вірмен, євреїв… Це сприяло відбудові й економічному піднесенню. Щоправда, євреї так і не асимілювалися.

У подальшому етнічному розвитку українства в ХIV-XVII ст. буде відчуватися значний вплив польського елементу. Однак при формуванні українського етносу на етапі Київської і Галицько-Волинської Русі цей вплив був мізерним. Зокрема, щодо присутності поляків на Русі відомостей небагато. Наприклад, після військового походу 1031 р. князь Ярослав Мудрий поселив полонених поляків на південному прикордонні по річці Рось.

Таким чином, український етнос формувався переважно з автохтонного населення в межах Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини. В цьому його головна відмінність від етногенезу росіян, що утворилися на колонізованих землях внаслідок злиття слов’ян з місцевими племенами. Попри нашарування пізніших часів, руська спадщина і сьогодні складає фундамент української культури. Зокрема, мова. За М.Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного йому малоруського селянина з Київщини, а історик-лінгвіст В.Ягич писав: “У Києві XII-XIV ст. говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині й Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу”.^¹

Академік А.Кримський у статті “Древнекиевский говор” у 1906 р. прямо говорив про близькість старокиївської мови до сучасної йому мови українців північної і середньої Київщини:

“В конце концов окажутся и в Киевской летописи, и в других списках киевских памятников исключительно

Blog

І. В. Діяк Україна Росія

Содержание