Geum.ru

І. В. Діяк Україна Росія

Вид материалаДокументы

Содержание


Витоки деспотичного самодержавства в Росії.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
значительную специфику в сравнении с другими русскими землями”.1

Справді, під владою Києва Новгород посідав місце другого за ступенем важливості міста держави, центра Північної Русі. Але все ж таки він був лише сходинкою для князів у їхній черзі посісти владу у Києві. Відокремившись від Київської Русі, Новгород проте так і не став “общерусским” центром. Практично одразу він був змушений поступитися силі й владним зазіханням іншого російського князівства, котре мало ще більш “значительную специфику”.

На думку В.Ключевського Володимиро-Суздальщина історично розвивалася на два століття пізніше, ніж українські землі, де знаходився центр Київської Русі. Самоусвідомлення і державотворчий процес в сучасних російських землях розпочалися лише з ХІІ ст. Як раз тоді ж остаточно перестала існувати політична (не етнічна, котрої взагалі не було ніколи!) спільність Київської Русі і територій майбутньої Росії.

Князь Андрій Боголюбський, пам’ятаючи досвід батька, будував у своїх землях небачену на Київській Русі жорстку одноосібну владу. Діючи за правом сильного, він відверто вважав своїми холопами навіть інших князів-Рюриковичів. Це ж ставлення успадкують і наступні російські володарі, самодержавні монархи.

У той же час у Київській Русі діяла зовсім інша політична система. Провідним вважався принцип вікової старшості серед князів при спадкоємності влади. Лише князі-“ізгої” наважувалися спробувати захопити владу за допомогою іноземних військ (здебільшого кочовиків). Але це ставило під сумнів можливість утримати цю владу в подальшому. Київ, Полоцьк, а особливо Новгород і Псков відомі дуже сильним впливом на князів з боку місцевих зборів (“віче”). Ігнорувати думку городян було небезпечно. Юрій Долгорукий у Києві заплатив за це своїм життям. Тому князі у Київській Русі намагалися вирішувати проблеми влади між собою на спеціальних князівських з’їздах. Застосування відкритої збройної сили виправдовувалося при захисті свого уділу від зазіхань сусіда. Але для збільшення своїх володінь шукали інших, більш витончених засобів, щоб не втратити і наявне.

У випадку, коли зазнавали загрози спільні для всієї Русі інтереси (сучасною термінологією можна назвати це національними інтересами), князі об’єднували зусилля. Російський історик С.Соловйов вважав такими національними інтересами забезпечення торгівлі по Дніпру й боротьбу з половецькими нападами. Однак після серії переможних походів Володимира Мономаха половецька небезпека не була такою смертельною для країни. Самі половці вже не мали достатньо сил, аби спробувати підкорити Київську Русь. Тому питання боротьби з половцями залишалося актуальним тільки для прикордонних князівств, а решта залишалася осторонь.

Нічого подібного не спостерігається у Володимиро-Суздальській Русі, котра вела повністю осібне життя. Андрій Боголюбський, спираючись на успіхи свого державного будівництва, намагався розширювати свою владу на Русі. Однак попри силу Боголюбського, князівські роди Київської Русі, як і населення загалом, сприймали Володимиро-Суздальські землі чужими. Навіть після здобуття Боголюбським Києва ніхто не поспішив визнати його владу:

“Для всех южных князей, и для Мономаховичей, и для Ольговичей, Киев не потерял своего прежнего значения; ни один из них не хотел предпочитать далекой и бедной Суздальской земли той благословенной стороне, которая, по преимуществу, носила название Земли Русской (тобто українське Подніпров’я та власне Київщина—авт.)”.1

Зазнав невдачі Андрій Боголюбський і в намірах створити окрему митрополію у Володимирі. Патріарх Константинопольський став на бік київського митрополита, підкресливши, що останній є “митрополитом всея Русі”, тому Володимир може розраховувати лише на єпископську кафедру.

Зрештою, Андрій Боголюбський повів боротьбу на знищення Києва:

“Андрей с тайным удовольствием видел случай уничтожить первенство Киева и сделаться главою князей российских”.1

Він вбачав у цьому місті конкурента за панування на Русі, тоді як всі інші землі, що входили до Київської Русі, вважали Київ загальноруською святинею. 1169 року Боголюбський відрядив на Київ дружини 11 князів на чолі зі своїм сином Мстиславом. До війська приєдналися загони менших князів, котрі не наважувалися сперечатися з Боголюбським. Київ піддали пограбуванню, вивозячи надбання багатьох століть на північ. Чимало цінностей виявилися назавжди втраченими. Михайло Грушевський вважає це першою україно-московською війною, хоча Москва тоді ще не мала ніякої ваги.

Однак в тому, що велика різниця між Київською Руссю (сучасною Україною) і Володимиро-Суздальським князівством (пізніше Росією) існувала вже тоді, він правий. Російський історик С.Соловйов розповідає про це так:

“Киев был взят вооруженною рукою при всеобщем сопротивлении жителей, и в первый раз мать городов русских должна была подвергнуться участи города, взятого на щит: два дня победители грабили город, не было никому и ничему помилования; церкви жгли, жителей—одних били, других вязали, жен разлучали с мужьями и вели в плен, младенцы рыдали, смотря на матерей своих; богатства неприятели взяли множество, церкви все были пограблены”.2

Навіть Карамзін, “батько” історії Росії, котрому імператор Олександр І дав повну свободу в написанні офіційної “Истории государства Российского”, був змушений визнати бандитську поведінку володимиро-суздальців:

“Победители, к стыду своему, забыли, что они россияне: в течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный; похитили иконы драгоценные, ризы, книги, колокола…”3

Звертає на себе увагу зауваження літописця, що кияни чинили загальний запеклий опір. Виходить, що вони не визнавали суздальців кимсь спорідненим з ними, а швидше навпаки—чужинцями. Аналогічно і суздальці не визнавали загальноруських святинь Києва, ставлячись до міста мов до звичайного завоювання. Російський дослідник Л.Гумільов з цього приводу говорить прямо:

“Приказ Андрея Боголюбского показывает, что для него и его дружины в 1169 г. Киев был таким же чужим, словно какой-то немецкий или польский замок”.1

Як бачимо, колиска Росії—Володимиро-Суздальська земля—народжувалася без якихось сталих зв’язків з Київською Руссю. Їх взаємні стосунки характеризувалися здебільшого відчуженістю і навіть ворожістю. В.Ключевський мусив констатувати, що ця відчуженість на момент здобуття Києва в 1169 р. була “уже готовым фактом”:

“За 12 лет до киевского погрома 1169 г., тотчас по смерти Юрия Долгорукого, в Киевской земле избивали приведенных им туда суздальцев по городам и селам”.2

М.Костомаров додає, що ця відчуженість і надалі була на заваді спробам володимиро-суздальських князів підкорити собі українські землі:

“Свежие признаки вражды, воспоминания о Юрии и Андрее не могли згладиться скоро”.3

Причини цієї відчуженості лежать на поверхні. Київська Русь орієнтувалася не лише на Візантію, але й на сусідні європейські країни: Чехію, Угорщину, Польщу. Стараннями великого київського князя Ізяслава Мстиславича в українських землях замість внутрішньої феодальної ворожнечі утверджувалася стабільність. Київ повернув під свій вплив Новгородське, Смоленське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське князівства. Наприкінці 1153 р. Києву підкорилося найсильніше з українських удільних князівств—Галицьке. Недаремно академік НАН України П.Толочко характеризує князя Ізяслава як “розумного політика і талановитого воєначальника”.

Одночасно у володимиро-суздальських землях відбувалося формування нового російського етносу. А також будувалася зовсім інша держава, яка орієнтувалася на взірець східної деспотії. У своїй боротьбі проти Київської Русі ця нова держава досить легко знаходила собі спільників серед своїх східних союзників. Зокрема, у війську Юрія Долгорукого під час його походу на Київ 1151 року перебував половецький хан Свенч. Він похвалявся ущербити свою шаблю об Золоту браму Києва, як це колись зробив його батько хан Боняк. Вельми показово, що батько Юрія Долгорукого київський князь Володимир Мономах довго боровся проти хана Боняка, захищаючи Київську Русь від східних кочовиків. А син великого князя, засновник Москви Юрій Долгорукий уклав союз з сином хана Боняка проти Русі. Тому не дивно, що в ніч загадкової смерті Юрія Долгорукого 16 травня 1157 р. ображені кияни підняли повстання і вчинили справжнє полювання на суздальців.

Син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський виявився гідним продовжувачем справи батька. Його війська здобули Київ і спустошили місто, як звичайні завойовники. Показово, що заволодівши Києвом, Андрій Боголюбський не залишив за собою ані самого міста, ані інших земель Київської Русі. Напевно вважав, що вони зі своїми традиціями і населенням не підходять для держави, котру він будував. Принаймні Ключевський спеціально наголошував на великій різниці між відношенням до погрому Києва, яке виявилося в українських і російських землях:

“Взяли Киев “копьем” и “на щит”, приступом, и разграбили его. Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни детей: “Были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные. … Андреевич (син Андрія Боголюбського, який очолював похід на Київ—авт.) с полками своими ушел к отцу на север с честью и славой великою, замечает северный летописец, и с проклятием, добавляет летописец южный”.1

Додамо від себе, що південний літописець передав загальне в українських землях враження від погрому Києва. І населення, і князі відчули справжній шок. І тому не дивно, що коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці припинили облогу Вишгорода, який тримався дев’ять тижнів, і повернули назад:

“Так возвратилась вся сила Андрея, князя суздальского, говорит летописец; собрал он все земли, и войску его не было числа; пришли они с высокомыслием и со смирением отошли в домы свои”.2

Цікаво, що російсько-радянська історіографія завжди намагалася не помічати цього єднання українських земель проти суздальських військ. Адже тоді довелося б визнати й подальші наслідки цих потуг.

“В Южной Руси—писав М.Костомаров,—пробуждается как будто сознание единства Южной Руси; Русская (Киевская) земля пристает к Роману (володарю галицькому і володимирському—авт.); к нему пристают черные клобуки; из всех городов русских приехали к нему люди, признают его… Народ южнорусский искал уже лица, около которого хотел сгруппироваться в единстве своей национальности”.1

Інакше кажучи, населення Південної Русі (України) після суздальских нападів усвідомило фактичне зникнення Київської Русі, яку вважали своєю державою, та появу на її теренах цілком нових держав. При цьому останні формально відносили себе до Русі, але на практиці були ворожими для Києва. Тому Південна Русь (Україна) почала шукати можливості до свого самостійного згуртування в межах нової держави за аналогією з колишнєю Київською державою. Тільки тепер ядром для об’єднання виступала не Київщина, а сильна Галицько-Волинська земля з князем Романом. Ця тенденція збережеться і надалі, однак докладніше про неї трохи згодом. Зараз для нас важливо те, що Південна Русь (Україна) попри розмови про єдину давньоруську народність уже в ХІІ ст. усвідомлювала себе чимось окремим від решти земель колишньої Київської Русі.

До речі, наказ Андрія Боголюбського про здобуття Києва і подальший погром, що вчинили його війська на півдні, базувалися на тому, що суздальці також абсолютно не сприймали київського життя. Коли у 1154 р. Юрій Долгорукий закріпився в Києві, Андрій, як самий надійний з його синів, князював поряд у Вишгороді. Однак все місцеве виявилося йому чужим, а особливо традиції та порядки, що обмежували владу князя над підданими. Тому Андрій, у цілковитій таємниці навіть від свого батька, повернувся до Суздальщини:

“Андрей, по совету шурьев своих, Кучковичей, удалился в землю Суздальскую, менее образованную, но гораздо спокойнейшую других. Там он родился и был воспитан; там народ еще не изъявлял мятежного духа, не судил и не менял государей, но повиновался им усердно и сражался за них мужественно”.2

При цьому він прихопив з собою Вишгородську ікону Божої Матері, відому тепер всьому світу як Володимирська. Наслідуючи свого князя, в 1169 р., суздальські війська вкрали з Києва чимало християнських цінностей. Зокрема, покров Богоматері. Посланник Андрія Боголюбського ігумен Федір відвіз її разом з іншими вкраденими святинями до Візантії. В обмін на такі дари константинопольський патріарх надав Федору титул Ростово-Суздальського єпископа, але в створенні окремої від Києва володимирської митрополії знову відмовив. З огляду на все це досить дивним виглядає прізвисько князя “Боголюбський”. Правильніше було б йому називатися “Богокрадським”.

М.Покровський та деякі інші історики не даремно вважають 1169 р. і взагалі походи суздальців на Київ початком російської державності. Андрій Боголюбський “основал новое Великое княжение Суздальское, или Владимирское, и приготовил Россию северо-восточную быть, так сказать, истинным (???—авт.) сердцем государства нашего, оставив полуденную (тобто Південну Русь-Україну—авт.) в жертву бедствиям и раздорам кровопролитным”.1

Вище ми вже побачили, хто і навіщо привніс це кровопролиття до Києва. Так чи інакше, але колишня північно-східна колонія Києва силою зброї підірвала вплив центру і створила окрему державу:

“…Ослепленный пристрастием к северо-восточному краю, он (Андрій Боголюбський—авт.) хотел основать там новое сильное государство, нежели восстановить могущество древнего на юге”.2

Ця нова держава—Володимиро-Суздальське князівство—з самого початку свого існування зосередилася на тісних контактах зі Сходом. Спочатку це були спільні з половцями походи на Київ. Згодом першочергову увагу приділяли завоюванню мордви і волзьких булгар. Але це ще не означало рішучого переорієнтування колиски майбутньої Росії на Схід. Таке доленосне рішення в Росії було прийнято під впливом грандіозної монгольської навали.

* * *

Витоки деспотичного самодержавства в Росії. Похід хана Батия по Північно-Східній Русі мав катастрофічні наслідки. За підрахунками археологів, з 74 її міст ХІІ-ХІІІ ст., про які відомо з розкопок, монголи зруйнували 49. При цьому 14 з них вже так і не відродилися, а ще 15 перетворилися на села.

Загинули всі, хто намагався протистояти монголам. Це стосується не тільки рядового населення, але й еліти. Наприклад, в Рязанській землі загинули дев’ять князів із дванадцяти. Із трьох ростовських князів загинули двоє. Із дев’яти дорослих суздальських князів, що на момент навали знаходилися у своїх землях, було вбито п’ятьох. Хто ж тоді вижив? Тільки ті, хто беззаперечно визнав монгольську владу.

Сьогодні в Росії уже не замовчують того факту, що таких було досить багато. За монгольськими правилами війни, міста, котрі добровільно капітулювали перед ними, уникали руйнування і отримували назву “гобалик”—“добре місто”. Вони зобов’язувалися постачати монгольське військо припасами. Такими були Ярославль, Ростов, Углич, Твер… За переказами, поки “зле місто” Козельськ кілька тижнів вперто захищалося до останнього свого мешканця, розташоване поряд селище за “гобалик” надавало монголам провізію. З тих часів це селище охрестили новою слов’янською назвою—Поганіно.

Просто визначальну для Росії роль відіграв тоді князь Олександр Невський:

“…Отважный воин Александр Невский проявил такое отношение к монголо-татарскому нашествию, которое до сих пор вызывает у одних полное непонимание, у других—недоумение. В самом деле, когда в 1238 г. татарское войско вторглось в пределы Суздальской земли, он не послал подкреплений ни своему отчему городу Переяславлю-Залесскому, ни столице Владимиру. Не пытался он соединиться и с войском дяди, стоявшего на реке Сить. Даже Торжок, исконно новгородская вотчина, не получает помощи от молодого князя и захватывается ордынцами. Неудивительно, что, видя такую покорность, Батый оставляет у себя в тылу неразоренный Новгород и поворачивает войско громить города Южной Руси”.1

А радянська історіографія тривалий час брехала, нібито Батий повернув від Новгороду на південь через острах перед бездоріжжям. Більше того, коли в 1250 р. молодший брат Олександра Невського володимирський князь Андрій укладає антимонгольський союз з володарем українських земель Данилом Галицьким, Невський відмовляється до них приєднатися:

“Земли, контролируемые Александром Невским, могли бы сыграть здесь (у антимонгольському союзі—авт.) ключевую роль, поскольку связывали в единое целое удаленные княжества. Кроме того, богатый Новгород был способен пополнить русское войско финансами и людьми. Однако Александр не только не примкнул к союзу, но и, наоборот, поспешил в Орду с жалобой на брата. Итогом поездки стал карательный поход Неврюя на Владимирское княжество”.1

Чим же пояснюється така позиція російського національного героя? А причина вельми прозаїчна—боротьба за владу на Русі при допомозі монголів. Бути першим, нехай і під владою хана:

“В последующие годы Александр Ярославич не меняет своей позиции. Покорно прибывая в ханскую ставку в Каракорум, он получает “из рук” татар в дополнение к Новгородскому еще и Киевское княжество. … После похода Неврюя за ним было закреплено великое Владимирское княжество, а сам князь побратался с сыном Батыя Сартаком”.2

Звичайно, монголи позитивно ставилися до збирання руських земель під рукою свого вірного васала. Проте Олександр Невський і всі, хто піде його шляхом, будуть змушені розраховуватися новими зрадами. Вони стануть більшими монголами, ніж самі монголи, щоб пробитися до кола найвідданіших слуг великого хана.

У листопаді 1263 р. князь Невський помер від хвороби на зворотному шляху з ханської ставки. Подейкували, нібито його отруїли монголи. Однак це малоймовірно. Скоріше за все росіяни просто не хотіли змиритися з фактом дружби популярного князя з Ордою. Недаремно ж син Олександра Невського Андрій продовжував шлях батька. Як повідомляє літописець, у 1281 р. він “много дары даде царю и великим князем Ордынским, и всех наполни богатством, и уговори и уласка всех, и изспроси себе княжение великое Владимерское у царя под братом своим старейшим, великим князем Дмитрием Александровичем”. Коли ж Дмитру Олександровичу вдалося повернути собі князівство, Андрій за прикладом батька доніс ханові на “измены” брата. З Орди прибула “Дюденева рать”, що спалила чотирнадцять міст. Ну а Андрій знову одержав титул володимирського князя.

Так зростала ціла генерація покірних російських князів, для яких воля хана була законом. Династичні проблеми вирішувалися за допомогою Орди: хто більше плазував перед ханом, хто давав більші подарунки, той і становився великим князем. Для цього російські князі тривалий час жили в Орді, навіть одружувалися там, споріднюючись з впливовими місцевими родами. Ну і звичайно доносили один на одного, щоб вважатися ханом за його найбільш вірного васала.

Повертаючись до своїх уділів, ці “служебники” хана будували свою владу на ординський взірець. Орду наскрізь проймали відносини жорстокої підлеглості. Влада хана була абсолютною, нічим не обмеженою. Так само і російські князі прагнули необмеженої влади й вимагали беззаперечної підлеглості підданих.

Однак ординський державний вплив був не єдиним, що посприяв закріпленню одноосібної князівської влади. Велику роль також відіграло становище “прифронтової країни”, яке склалося в останній чверті ХІІ ст. У ці 25 років російський дослідник В.Каргалов нарахував понад 15 тільки великих ординських нападів. Багато міст після Батия зазнали нових руйнувань. Зокрема, Переяславль-Заліський руйнувався чотири рази. Муром, Суздаль, Рязань—ще тричі, а Володимир-на-Клязьмі—двічі. За умов постійної зовнішньої небезпеки населення було зацікавлене у сильному князі, здатному їх захистити. Тому роль і значення князя в суспільстві постійно зростали, його деспотична влада надовго стала нормою, а з часом трансформувалася в царську самодержавну владу.

* * *

Російське самодержавство виявилося досить феноменальним для Європи. Посол імперії Габсбургів Сигізмунд Герберштайн за свою службу встиг об’їздити всю тодішню Європу: Данію, Швейцарію, Голландію, Італію, Іспанію, Францію. В 1517 і 1526 рр. він відвідав Московське царство. Як свідчать його листи до імператора Фердинанда, найбільшим здивуванням для нього в Росії виявилася необмежена царська влада. Він зазначав, що Василій ІІІ ступенем своєї влади над підданими далеко переважає будь-якого іншого монарха. При цьому все населення “називає себе холопами (Chlopi, Chlopn), тобто рабами государя”.

В усіх інших європейських країнах абсолютистська влада монарха завжди обмежувалася наявністю привілейованих прошарків суспільства. Спочатку це була тільки знать. Однак в ХІ ст. через практичну відсутність для Європи зовнішньої воєнної небезпеки, значення знаті зменшилося, і в боротьбу за привілеї включилися міста. На межі ХІ-ХІІ ст. відбулася серія кривавих “комунальних революцій”, що закінчилися перемогою міст. Їхні права зафіксували в “хартіях вольності”. Зокрема, відголосом цієї боротьби стала поява так званого Магдебургського права, котре було привнесено також до двох десятків міст України (Київ, Чернігів, Глухів, Батурин, Полтава і навіть Чорнобиль). Так в Європі формувалися паростки майбутніх громадянських свобод.

Однак за російських обставин для цього не склалося історичних умов. Навіть найвища знать Росії вважалася холопами царя. Витоки цього слід шукати в змінах становища знаті після батиєвої навали. Князі, бояри, дружинники були фізично винищені в страшній битві на річці Сить та при обороні міст. Нова знать призначалася князями не за ознакою родовитості, а на підставі особистої відданості князю. Переважали серед неї вихідці з бідного і безрідного населення. Тому вони мешкали прямо при князівському подвір’ї, звідки й пішла їх назва—“дворяне”. Іншими словами, вже в самій назві простежується цілковита залежність знаті від деспотичної влади монарха.

Тільки в 1785 р. Катерина ІІ “Хартією дворянських вільностей” зменшила цю залежність дворянства від влади. Хоча й після цього Росія залишатиметься країною рабів аж до 1861 р., коли імператор Олександр ІІ скасував кріпацтво.1 Російський професор П.Жукович у 1912 р. зазначав:

“До него (тобто Олександра ІІ—авт.) Россия была страною бесправия.