І. В. Діяк Україна Росія
| Вид материала | Документы |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська, 4264.08kb.
- Із 19 по 27 березня 2011 р у Московській академії економіки І права (Росія) в рамках, 8.96kb.
- Історія мистецтва, архітектури та містобудування ХVІІ – XIX, 2300.38kb.
- Всеукраїнський фонд «крок за кроком», 112.11kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Канада є другою за величиною країною у світі (9 970 610 кв км), яку перевершує за розмірами, 216.4kb.
- І. В. Діяк, 2873.41kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
У той же час в сусідніх європейських землях знать називалася зовсім по-іншому—“шляхта”. Це символізувало її “шляхетне” (а не “дворове”) походження, тобто належність до знатного роду, що надає особливі права та привілеї.
Що ж стосується привілеїв і вільностей для міст, то в Росії влада і близько не допускала нічого подібного. Найбільше думок про це мала Новгородська земля з її сильними вічовими (тобто демократичними) традиціями і міцними торговельно-політичними зв’язками із Заходом. Це викликало занепокоєння у князівської влади. Адже Новгород насмілювався мати свою окрему думку. Як наслідок, князі намагалися силою зробити Новгород таким, “як всі інші”. Першим був той же Олександр Невський:
“…Он привел в Новгородскую землю татарских численников, переписывавших население для обложения данью (исключение было сделано для духовенства). В отказавшийся подчиниться Новгород князь ввел в 1259 г. свои войска, подавляя антиордынские выступления, зачинщикам которых выколол глаза и отрезал носы”.1
Згодом Новгород, на жаль, програв Москві боротьбу за гегемонію в Росії. У 1463 р. московські війська вигнали з Великого Новгороду 8 тисяч родин, погнавши їх пішки до Центральної Росії. Багато з них померли в дорозі. У 1489 р. те ж саме повторилося у Пскові й Вятці. Остаточно добив російські традиції свободи і вільних зв’язків з Європою Іван Грозний, вчинивши у Новгороді різанину та закріпивши деспотичне самодержавство. Згодом росіяни самі відмовилися від спадщини Новгороду, намагаючись вести історію своєї державності саме від Києва, а через нього й від Візантії.
* * *
“ Залізна завіса” в історії Росії. Безпека самодержавства вимагала консервації створених у суспільстві відносин. Для цього було необхідно закрити доступ в Росію західним впливам, котрі могли стимулювати небажані для влади соціальні й політичні рухи серед населення. Так постала заборона на зв’язки з Європою, що вирішила вибір Росії між Заходом і Сходом на користь союзу саме зі Сходом.
Біля витоків цього стратегічного рішення стояв знову таки Олександр Невський у грізному ХІІІ ст.:
“Вероятно, молодому новгородскому князю ордынцы казались меньшим злом, а то и союзником в борьбе с экспансией с Запада. … В 1251 г. Невский наотрез отказался от помощи папы римского в борьбе с Ордой”.2
Беззаперечно, до цього спонукали деякі дії Заходу, котрі на Русі сприймалися з неприхованою ворожістю: розорення хрестоносцями в 1204 р. центра православ’я Константинополя, “Drang nach Osten” німецьких лицарів під ідейним керівництвом Ватикану… У той же час державна машина Орди була такою зрозумілою і нагадувала взірець, котрого прагнув ще Андрій Боголюбський.
А можливо, що після переможних битв з німцями і шведами Олександр Невський просто не виявив політичної гнучкості, не спробував знайти компроміс із Заходом (між іншим, Данилу Галицькому це вдалося). Так чи інакше, але у суперечці Заходу зі Сходом Росія обрала Схід:
“ Русь—возможно, впервые в своей истории—попыталась вполне осознанно возвести “железный занавес” в отношениях с Северной и Западной Европой. В отношении европейцев отечественная идеология с этого времени требовала “обычая их не держати и учения не слушати, не брататися с ними, потому что развращенные мысли их полны гибели”.1
Московська Русь старанно уникала зайвих зв’язків із Заходом, побоюючись проникнення звідти “єресі”. У XV-XVIII ст. всі іноземці в Росії, враховуючи й тих, які приїздили ненадовго, мусили жити у спеціально відведених для них “гетто”—окремих частинах міст, так званих “німецьких слободах”. За кожним їх кроком старанно стежили, а населення уникало зв’язків з ними.
Іноземні посольства мали в Москві свої церкви. У 1643 р. уряд наказав зруйнувати їх. В угоді 1761 р. Прусія окремо виговорила собі дозвіл на відкриття в Москві для німців костьолу. Однак при цьому російський уряд обумовив заборону пускати до костьолу росіян. Цієї ж самої позиції згодом буде притримуватися і СРСР. Закрившись від світу “залізною завісою”, радянський уряд вважав Ватикан вельми небезпечним ворогом. Адже через свій могутній авторитет і впливовість він був загрозою для комуністів у боротьбі за думки людей. Тому на початку 1945 р. на всій території СРСР залишилося тільки два католицькі костьоли в Москві та Ленінграді для обслуговування дипломатичного корпусу. І знову таки за умови, що радянським громадянам туди буде заборонено вхід.2
Недовіра і підозра до всього іноземного дійшла до абсурду. В XVІ-XVIII ст. росіяни не їли нічого привезеного з-за кордону, доки священик не “пересвятить” й благословить. Церковна цензура переглядала закордонну літературу, щоб вберегти росіян від “єресі”. У 1622 р. за поданням московського патріарха Філарета цар Михайло Романов наказав спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні “Учительного Євангелія” К.Ставровецького. Як писав згодом царю чернець Саватій, “книги портят” і “смуту сеют”.
Недовіра навіть до православних, що не перебувають під владою московського царя, сягнула таких меж, що 16 грудня 1620 р. церковний собор у Москві постановив наново перехрещувати всіх православних іноземців, які оселялися в Росії чи приїхали на тривалий час. Українців і білорусів підозрювали, начебто вони заражені католицькою “єресью”. Зокрема, 1690 року московський церковний собор засудив і наклав анафему на українські православні книжки (“кіевскія новыя книги”) Петра Могили, К.Ставровецького, С.Полоцького, Л.Барановича, А.Радзивиловського та інших, бо вони “прелести латинские утверждают”.
Про те, що закидалося московськими церковниками грекам, вказує у своїй “Русской истории” професор Платонов:
“В Москві мало знали грецьку мову і грецьку науку, а самих греків звикли підозрювати в тому, що вони втратили чистоту віри через Флорентійську унію й турецьке ярмо”.1
Росіяни, за словами Миколи Костомарова, “вважали себе єдиними правдивими православними в усьому світі й не довіряли навіть грецьким книгам і грецькому духовенству, від якого стародавня Русь прийняла християнство”.2
Як бачимо, “залізна завіса” в історії Росії є досить давнім явищем. Відгородившись від Західного світу, Росія все більше зосереджувалася на стосунках зі Сходом. В суспільстві консервувалися відносини, сформовані під впливом Золотої Орди. Крім того, тривала самоізоляція природно вела до застою в розвитку країни. Паростки нового нещадно придушувалися опричниками й церковниками. Для прикладу згадаймо хоча б долю першодрукаря Івана Федорова. Російський академік О.Пипін у 1996 р. прямо зазначав, що в Московському царстві тоді панував “церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння й затятість”.3
Відставання ставало все більш разючим і почало загрожувати самому існуванню держави, бо позначалося на всіх сферах його життя. Саме тому в другій половині XVII ст. за допомогою освічених українців Росія переживає низку модернізацій, що закінчилися революційними реформами Петра І на початку XVIII ст. Вже тоді з’явилися незадоволені такими різкими змінами. Зокрема, у російській церкві відбувся розкол. Однак інакше Росія ризикувала назавжди залишитися у сибірських лісах з народностями рибаків і збирачів.
Щоправда всі ці зрушення відбулися, коли за “залізною завісою” в Росії вже виробилася ідеологія нової великої держави. Якими були її основні складові?
* * *
Державні традиції й ідеологія Великої Росії: історія та сучасність. Під час панування в російських землях Орди, якоїсь потреби в державній ідеології просто не існувало. Адже Росія належала до велетенської країни зі сталими традиціями завойовницької східної деспотії. Проте до XV ст. ситуація кардинально змінилася.
З одного боку, Московська держава внаслідок перемоги у тривалій феодальній війні закріплює за собою гегемонію у північно-східних (російських) землях. Для обгрунтування своєї влади у Москви вперше з’являється потреба у виробленні власної ідеології. Проте це виявилося непростим завданням. Російські землі раніше були тільки окраїнами інших держав, тому своїх великодержавних традицій не мали. А запозичити будь-що із Заходу (враховуючи сюди і українські землі—колишню Київську Русь) було неможливим через політику самоізоляції.
З іншого боку, саме в цей час відбувається занепад Золотої Орди. Російські землі із окраїни величезної азійської імперії перетворюються на її дуже впливовий улус. А з XVІ ст. починається впевнений російський наступ на рештки Золотої Орди. При цьому запозичуються ординські великодержавні традиції, з котрими Росія на той час була вже добре знайома. Серед їх характерних рис наявність одноосібної деспотичної влади і схильність до постійного територіального збільшення країни замість зосередження на розвитку вже наявного. На російському підгрунті це проявилося у вигляді самодержавної влади і безкінечної політики “собирания” та “приращения” російських земель.
Цю особливість становлення Російської держави підкреслювало багато дослідників. Карамзін зазначав про те, що “Москва обязана своим величием ханам”. Герцен говорив про формування Московської Русі “под сенью ханской власти”. За виразом Трубецького, разом із занепадом Золотої Орди відбулося “перенесение ханской ставки в Москву”. Навіть більшовик Ленін писав про “бесконечные формы татарщины в русской жизни”, настільки схожими були Орда та Московська держава. Так, в обох випадках для забезпечення внутрішньої самодержавної влади головна ставка робилася на терор:
“Отвратительный кнут и все его дальнейшие разновидности несомненно привнесены в Россию татарами. Кнут и батоги появились вместе с ними”.1
Ще б пак! Адже спадщина Київської Русі була зовсім іншою, більше відповідаючи європейським законодавчим традиціям, ніж східному деспотичному примусу. Зокрема, “Руська правда” Ярослава Мудрого визнавала покаранням тільки “виру” (штраф), а не вбивство (так само, як “Салічна правда” франків). В Україні козацьких часів смертні кари виносилися, проте важко було знайти бажаючих стати катом. Найчастіше цю функцію виконували наймані татари. Тим часом у Московському царстві й надалі в Росії ремесло ката було не просто поважним, а навіть розрослося до такого собі мистецтва. “Уложение” царя Олексія Михайловича від 1649 р. вражає своєю жорстокістю. Покарання “смертью казнить” призначалося мало не за більшість вчинків—понад 60 випадків. Ще понад 100 випадків передбачали мордування. Розрізняли багато його різновидів: “бить кнутом”, “битье кнутом на козле”, “битье кнутом на торгу”, “битье батогами”… Окремі вчинки передбачали покарання, аналогічні східним мусульманським: відрубання рук крадіям, відрізання язика за слова проти царя. А ще рубали пальці, виривали ніздрі, випалювали на обличчі слово “вор”… В цьому сенсі російська історія настільки багатюща, що вистачило на спеціальне дослідження “История телесных наказаний в России”. Пошукайте в Європі ще одну таку специфічну країну.
Єдина відмінність Великої Росії від її ординського фундаменту полягала в тому, що в основу ідеології закладалося православ’я. Робився вигляд, нібито це є спадковістю традицій від Київської Русі й через неї від Візантійської імперії, де православні володарі також наділялися широкою владою. До речі, тут криються і причини відмови росіян від республіканської спадщини Новгородської Русі.
Саме це штучне поєднання традицій Візантії, Київської Русі та Золотої Орди складає основу сучасної російської концепції “євразійства”. Вона намагається сформувати ідею подальшого будівництва континентальної імперії з центром у Москві:
“Россия почти изначально была потенциально имперским государством. Начиная с объединения славянских и угро-финских племен под Рюриком и до гигантских масштабов СССР… русский народ неуклонно шел по пути политической и пространственной интеграции, имперостроительства и цивилизационной экспансии. <…> Отказ от имперостроительной функции означает конец существования русского народа как исторической реальности, как цивилизационного явления. Такой отказ есть национальное самоубийство”.1
У свідомості таких ось євразійців Росія перетворюється у “спадок Чингісхана” як перероджений “московський улус”. Вони вболівають за те, що не здійснилася “історична можливість” завершити організацію Євразії навколо Сарай-Бату і перевести ординських ханів у православ’я.2 Бердяєв писав про євразійців:
“Чингисхану они явно дают преимущество перед Св. Владимиром. Для них Московское царство—это крещеное татарское ханство, московский царь—оправославленный татарский хан”.1
* * *
Бердяєв не даремно показує ідеологію Російської держави як поєднання ординської спадщини з православ’ям. Російські царі вважалися одночасно і главами держави, і главами церкви, верховними захисниками й охоронцями догматів православної релігії. Усе зводилося до формули: “Один правитель, одна віра, один закон, одна мова”. Церква ідеологічно обгрунтовувала потреби Російської держави, підтримувала імперську національну політику, великодержавний шовінізм, ідеологи котрого тільки у православ’ї вбачали істинне джерело російського патріотизму.
Будь-які спроби вивести церкву з-під зверхності царської влади жорстко припинялися. У 1656 р. патріарх Никон був позбавлений за це свого сану. Петро І для уникнення в майбутньому подібних непорозумінь взагалі скасував патріархію, призначивши для управління церквою Святіший Синод. Бердяєв зазначав з цього приводу, що “церковне управління було нав’язане старою державною владою і поділяє його долю.”2 Церква перетворилася на частину державної машини Росії, апарат забезпечення царської влади. Начебто від імені Бога вона накладала політичні анафеми: гетьман І.Мазепа, російські народні отамани С.Разін і О.Пугачов, декабристи. Усе це були політичні вороги царів-імператорів, котрі ніколи не посягали на Бога, але ставили під сумнів всевладдя царату.
Аналізуючи стан з духовністю в Росії ХІХ ст., український письменник Пантелеймон Куліш, говорив, що в країні “…нема віри ні руської, ні грецької, а є віра царська”.3 Дійшло до абсурду: цар Микола ІІ у бесіді з членами Синоду 5 березня 1905 р. навіть прямо запропонував в патріархи самого себе.4
На практиці це знаходило свій відбиток у гарячих надіях російської церкви зібрати під свою руку всіх православних, тоді як московський цар благословлявся зібрати їх під своєю світською владою. Шляхом безкінечних “собираний” і “приращений” російських земель будувалася грандіозна православна імперія.
* * *
Для нас найбільш цікавим є російське гасло “собирания русских земель”, під котрим здійснювалося поглинання України Росією. Приблизно з середини XV ст. в Росії починає обстоюватися думка про перехід Київської історії в історію Володимиро-Суздальського князівства, а далі—Московської держави. Про це йдеться у багатьох тогочасних творах: “Житие Дмитрия Донского”, Московський звід, Симеоновський літопис…
У 1524 р. старший монах (старець) Псковсько-Печерського монастиря Філофей у своєму посланні проти німецького лікаря та філософа Миколи Булева виклав теорію “Москви—третього Риму”. Виступаючи проти католицького світу, Філофей проголосив, що як “перший Рим”, так і “другий Рим” (Константинополь) впали у єресь і перестали бути центрами християнства. Саме тому вони й загинули. Їм на зміну йде Московське царство—“третій Рим”: “Два… Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти”.1 Практично Філофей проголосив Москву духовним центром всього християнського світу і звернувся з цією ідеєю у посланнях до великого московського князя Василія ІІІ, а згодом до царя Івана Грозного.
Міф про Москву—третій Рим “заглиблював” родовід московських князів мало не до біблійного Ноя. Таким же чином закріплювалося місце Києва як прабатьківщини росіян, надаючи справедливий вигляд війнам з Литовсько-Руським князівством. Останнє сприймалося в якості конкурента за спадщину Київської Русі та збирання її колишніх земель. Великі литовські князі офіційно іменували себе також князями руськими.
Росія активно воювала, намагаючись відібрати у литовських князів білоруські та українські землі. Однак литовці давали відсіч московському війську на прикордонні. У 1493 р. було зроблено спробу покласти край перманентній прикордонній війні. На переговорах з литовцями великий князь Іван ІІІ уперше в російській зовнішній політиці додав до свого титулу вираз “государь всея Руси”. Раніше це зустрічалося тільки у внутрішніх міжкнязівських угодах, де великі московські князі іменували себе за аналогією з титулами російських митрополитів. Цим кроком Іван ІІІ демонстрував литовцям, що Росія не відмовиться від боротьби за “своє”.
Щоправда, “збирання” білоруських і українських земель навколо Москви затягнулося на кілька століть—аж до кінця XVІІІ ст. Правобережна Україна та більшість Білорусії увійшли до складу Російської імперії внаслідок розділів Речі Посполитої. З цієї нагоди на медалі, присвяченій імператриці Катерині ІІ, викарбували: “Я повернула те, що було відірване”.
З числа земель колишньої Київської Русі тільки Західна Україна залишалася поза межами Росії. Восени 1914 р. російські війська захопили Галичину й Буковину. Верховний головнокомандуючий великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловив радість, що “російський народ об’єднався” і що “завершено справу Івана Калити”—Москва зібрала всі землі. Відповідно до цього новопризначений генерал-губернатор Галичини граф О.Бобринський так накреслив програму своїх дій: “Галиция и Лемковщина—искони коренная часть единой великой Руси; на сих землях местное население всегда было русским, потому все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство”.1
Однак російська влада на Західній Україні виявилася короткочасною. Попри всі намагання її не вдалося русифікувати і за радянських часів. Кінцевий російський висновок був невтішним:
“…Галицко-Русская область раздробилась… в XІV в. была присоеденена к Польскому царству и потеряна для России”.2
Сучасні московські стратеги вже відверто називають Західну Україну “подрывными” територіями. Московський Інститут оборонних досліджень пропонує територіально обмежити незалежну Україну власне західними областями, оскільки їх русифікація й асиміляція є малореальною, і будувати стосунки Росії з нею “по образцу советско-финских отношений времен 1944-1991 годов”.3 Щоправда, політика “збирання” навколо Москви всіх православних так і не відійшла до минулого.
* * *
Іншою органічною складовою ідеології Великої Росії була політика “приращения русских земель”. Вона нічим не відрізняється від звичайного колоніалізму і застосовувалася щодо територій, котрі не пов’язувалися з історичною колискою Росії: Кавказ, Сибір, Середня Азія, Далекий Схід. Ключевський відрізняв п’ять способів розширення територій Російської держави:
“Так можно различить пять главных способов, которыми пользовались московские князья для расширения своего княжества: это были скупка, захват вооруженный, захват дипломатический с помощью Орды, служебный договор с удельным князем и расселение из московских владений за Волгу”.1
Пізніше територіальна експансія відбувалася під виглядом “визволення народів”, “об’єднання”, “приєднання”, “добровільного возз’єднання”, “просвещения иноверцев”... “Всяке загарбання території,—писав Ф.Енгельс—всяке пригноблення царизм здійснював не інакше, як під приводом просвітництва, лібералізму, визволення народів”.2
Цей процес бере свій початок разом із формуванням Російської централізованої держави. За період 1462-1914 рр. її територія збільшилася майже в 1000 разів—з 24 тис. кв. км. до 23,8 млн. кв. км, тобто зростала із швидкістю 80 кв. км. на день.3 Не даремно Ключевський зазначав, що “історія Росії є історією країни, яка колонізується”. Відомий французький дипломат Кюшваль-Кларіньї у другій половині ХІХ ст. так говорив про причини успіхів російської територіальної експансії:
“Все эти предприятия принесут пользу цивилизации, упрачивая в то же время русское могущество; но главная сила этого могущества заключается в качествах русского солдата, благодаря которым он служит бесценным орудием завоевания и колонизации. <…> Имея в своем распоряжении такие орудия, русское могущество никогда не отступит: для него достаточно нескольких лет, чтобы окончательно покорить занятую им страну”.4
Цікаво, що російська інтелігенція—виразник “дум и чаяний” народу—завжди підтримувала територіальні зазіхання влади. Коли в 1831 р. повстав польський народ, щоб звільнитися від царського гноблення, Олександр Пушкін поспішив охолодити його у вірші “Клеветникам России”:
Кто устоит в неравном споре:
Кичливый лях иль верный рос?..
М.Лермонтов у кавказькому циклі своєї творчості повідомляв горців про історичну приреченість їх боротьби за свободу. Мовляв все одно настане день, і горець скаже про свою підлеглість російському царю:
Пускай я раб, но раб царя вселенной!
Захисник всіх принижених і ображених Ф.Достоєвський у 1877 р. вимагав відібрати у турків Константинополь й назавжди зробити його російським. Ця ідея народилася наприкінці ХVІІІ ст. із так званого “грецького проекту”—модернізованої теорії ІІІ-го Риму. Згідно нього “третій Рим” мав заволодіти ІІ-им Римом—Константинополем. Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 р., опанування Криму та всього Північного Причорномор’я давало підстави реалізувати цю мрію. Під час тріумфальної подорожі Катерини ІІ до Криму в Херсоні стояла брама з написом: “Шлях на Царгород”. У розмовах з монархами Європи Катерина ІІ визначала поділ Римів: І-й Рим—Австрії, ІІ-й Рим разом з візантійською спадщиною—Росії. Катерина ІІ навіть назвала свого онука Костянтином, задумуючи поставити його на відновлений престол імператора Візантії.
Російська імперія у своїй експансії просто не могла зупинитися. Нове загарбання ставило нові завдання по закріпленню володінь. Навіть під час кризи самодержавства і занепаду імперії виносилися глобальні плани. Так, прем’єр-міністр С.Вітте наприкінці ХІХ ст. у доповідній записці Миколі ІІ обстоював думку про неминучість у майбутньому включення до складу Російської держави частини Китаю. Уже на початку ХХ ст. ці плани призвели до зіткнення з Японією та військової поразки. Але зупинятися ніхто не збирався. У 1906 р. російський уряд відрядив до складу французької археологічно-етнографічної експедиції Поля Пелло, що мала пройти маршрутом Ташкент-Пекін, свого “науковця” полковника К.Маннергейма. Підсумком його “етнографічної” діяльності був секретний меморандум російського Генерального штабу, де обгрунтовувалася необхідність завоювання і включення до складу імперії двох китайських провінцій—Сінцзяну та Ганьсу.
З початком І-ї світової війни знову повернулися до ІІ-го Риму. Приєднання Чорноморських проток і “водружение православного креста на Святой Софии” у Константинополі було одним з головних завдань, що ставила перед собою Росія при вступі до війни. Але знову плани виявилися невідповідними російським силам. Імперія просто надірвалася.
Однак попри революцію та зміну владної еліти Росія не змінилася. Замість православ’я і самодержавства наріжним каменем нової імперії стала комуністична ідеологія, котра лише маскувала стару експансію. Ось як це пояснюють сучасні російські комуністи:
“